ДІДУСІ, БАБУСІ, БРАТИ І СЕСТРИ ЯК ВИХОВАТЕЛІ

У складній чи простій розширеній сім’ї вагому роль у со­ціалізації молодого покоління відіграють представники третього поколінння – бабусі й дідусі. Більшість дослідників підкреслює частіше негативну, ніж позитивну їхню роль у психічному, інте­лектуальному й емоційному розвитку дитини (через утверджен­ня таких міфів: проблеми домінування старших поколінь у ро­дині, в тому числі й стосовно онуків; взаємини невістки й свек­рухи, зятя й тещі; конфлікти з питань єдності виховного впливу (засобів і методів) на дитину; старечість і нібито необізнаність, „неповноцінність” їхнього виховання порівняно з вищим освіт­нім рівнем батьків дитини; у сучасних бабусь мало виховного досвіду, оскільки вони самі виховали тільки одну чи двох дітей; важку втрату для матері провідної ролі у вихованні дитини, що не дозволяє їй зміцнити емоційні зв’язки з дитиною; абсурдність відносин і понять („своя бабця”, „справедлива бабуся”, „справж­ній дідусь”), що виникають у випадку прив’язаності онуків до них по лінії матері чи батька тощо).

А. Захаров стверджує про негативний вплив авторитарних бабусь у сім’ї, особливо стосовно першокласників, які зазнають труднощів у навчальній діяльності: вони зменшують до мініму­му активність дітей своїми докучливими настановами, наказами й заборонами; авторитетно насаджують своє розуміння, свій спосіб життя. Правда, автор сам визнає, що за своїми характеро­логічними особливостями це були авторитарні жінки, з деякою паранойяльною налаштованістю і тривожністю [2000, 82].

Проте набагато більше свідчень про позитивну роль ба­бусь і дідусів у вихованні онуків. Про це невипадково автори­тетно заявляє народна педагогіка („Процент дорожчий від капі­талу, внук дорожчий від сина”, „Перший внук миліший від рід­них дітей”, „Шануй старих – молоді тебе пошанують” та ін.). Їхня любов (вже у зрілому віці) має переважно усвідомлений характер. Наділені природним розумом, добротою, людяністю, чесністю, працьовитістю, життєвим досвідом, вони є найперши­ми і найактивнішими носіями родинної педагогіки, народної виховної мудрості [Стельмахович М., 1996, 119]. Їхній вплив на онуків надзвичайно сильний, а виховна роль величезна. Ми не можемо уявити собі дитинство без бабусиної казки чи дідусевої бувальщини. Про свою бабусю згадує з великою теплотою кожна друга людина. Про це захоплено писав О. Гончар: „У її лагідній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все найкраще: працьовитість, чесність, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна тружениця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю щирою людяністю стоїть для мене поряд з тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами. Була вона віруючою і я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді – поетичні видіння набожної жінки. Вона була весела, любила жартувати, погуляти на чиємусь весіллі – на таких святах вона була бажаною гостей, її вплив на мій розвиток був величезний” [1980, 232; Стельмахович М., 1996, 119-120]. Видатний педагог В. Сухомлинський писав: „Най­ближчою людиною в роки ранньої юності була для мене бабуся Марія – чудова людина, якій я зобов’язаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого... Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова й людської краси” [1976, 399].

Американські психологи вважають, що функції бабусь і дідусів, як правило, відрізняються від батьківських, і в них встановлюються дещо інші стосунки прив’язаності до своїх онуків. Прабатьки частіше висловлюють схвалення, співчуття й симпатію, надають підтримку й рідше наказують онуків. Іноді ці стосунки характеризуються більшою ігривістю й розкутістю. Бабусі частіше розказують онукам про своє дитинство чи про дитинство їхніх батьків, що сприяє формуванню в дітей почуття сімейної ідентичності і збереженню родинних традицій [Андре­єва Т., 2005, 178; Крайг Г., 2002, 705-738]. На думку М. Стель­маховича, територіальна роз’єднаність материнської та дочір­ньої сімей значною мірою послаблює механізм трансмісії етно­культурних традицій, дезорганізує сім’ю – знекровлює її, ламає спадкоємність поколінь, знижує виховний потенціал, породжує таке потворне явище, як запроторення щораз більшої кількості літніх людей у будинки для старих... Батьки, діти, діди, онуки конче потрібні одні одним. В їх духовно-моральній єдності й спадкоємності закладена велика мудрість природи, вічність самого „древа життя”, безсмертя народу, нації, їх минуле, сучасне та майбутнє [1996, 122].

Російський педагог Л. Панкова виділяє більшу значущість і різноманітні можливості бабусь і дідусів у сім’ї: психотерапев­тична (емоційна) підтримка матері під час вагітності; допомога порадами у випадку конфліктів у сім’ї; ігри з онуками; регуляція стосунків із онуками (підтримка первістка при народженні дру­гої дитини); підготовка дитини до школи; допомога в навчанні тощо [1998]. Іноді відносини в сім’ї складаються таким чином, що вони відіграють головну роль і відповідальність за перспек­тиви сім’ї та майбутнє онуків, особливо сільські прабатьки, діти яких із сім’єю проживають у містах і побут яких тільки налаго­джується. В окремих випадках такі сільські прабатьки виявля­ються одинокими відповідальними за догляд, навчання та ста­новлення онуків, коли сім’я їхньої дитини розпалась або не склалась (при народженні позашлюбної дитини). Особливо гостро постала відповідальність за долю онуків у західних регіо­нах України, звідки переважна більшість молодих батьків праце­здатного віку (за окремими даними, 5-7 мільйонів з усієї країни) виїхало за кордон на заробітки.

Чеські автори розкривають позитивну роль бабусь і діду­сів, їх взаємну любов і прив’язаність до онуків і стверджують про доцільність підтримки відносин старшого покоління з улюб­леними внуками, яких вони доглядали, при розлученні й відході від сім’ї одного з батьків. Для них розлучення з онуками пере­живається набагато важче, ніж для членів колишнього подруж­жя [Марова З., 1980]. У більшості з таких неповних сімей жінки працють додатково ще шостий робочий день на тиждень, що означає: без допомоги бабусі й дідуся – ніяк не обійтись. Врахо­вуючи нуклеаризацію сучасних сімей (відокремлення молодих сімей від батьківської сім’ї), це призводить до появи інституту бабусь-нянь, бабусь-гувернанток, які прибувають здійснювати догляд і надавати допомогу в навчанні своїм онукам. Звичайно, ідеальний варіант, коли б їхні родини проживали разом в одному будинку (на різних поверхах) в умовах складної сім’ї, що не заперечує ведення сім’ями окремого господарства й побуту, або поблизу, на одній площадці чи одній вулиці, що сприяло б їхнім поглибленим контактам і взаємодопомозі.

Такими ж вагомими наставниками людини постають бра­ти і сестри як взаємні вихователі: брат від санскритського – по­мічник, годувальник, оборонець сестри; сестра – своя кровинка, утішниця. Унікальність цього явища, на думку М. Стельмахо­вича, полягає в таких його потенційних можливостях: воно від­бувається в дитячому середовищі зі властивими лише йому нюансами; будується між особами, поєднаними між собою кров­ними чи свояцькими (у випадку зведених братів і сестер) зв’яз­ками, які живуть під одним дахом, на основі піклування одне про одного, переважно старших над молодшими, сильніших над слабшими; дитина значно активніше реагує на вчинки старшої дитини в сім’ї, ніж на наказ батьків, оскільки діти завжди ближ­чі між собою в становищі й взаєморозумінні, ніж із батьками; педагогічний мікроклімат у середовищі братів і сестер особли­вий, суто дитячий, комфортний, його виховний вплив на дитину надзвичайно сильний, особливо коли старші діти добре виховані й батьки в цьому подають їм гарний приклад [1996, 123].

Виховну роль брати й сестри виконують несвідомо, під­свідомо і свідомо, залежно від віку й ситуації виховного взаємо­впливу. Великою мірою усвідомлення таких ситуацій залежить від батьків: в одних випадках поява, наприклад, молодшого братика чи сестрички може викликати агресивність дитини, в інших – бажання захистити малюка у випадку необхідності, причому оба ці нахили розвиваються паралельно. Верх одного з них повністю залежить від дорослих вихователів родини, якою мірою вони підготують маленьку дитину до народження братика чи сестрички. Адже вона дуже болісно переживає народження малюка, побоюючись втрати утвердженої безмежної любові до неї з боку батьків, особливо коли вони відкрито виявляють свою радість із приводу появи другої дитини в сім’ї. Її народження, за А. Адлером, драматично змінює позицію первістка, як станови­ща „монарха, позбавленого трону”, та його погляди на життя. Подолання цих страхів – надзвичайно великий крок у зіставлен­ні домінуючої в цей період егоїстично-індивідуалістичної спря­мованості на задоволення власних потреб (у безпеці, в емоцій­ному контакті дитини з мамою, рідними, в безумовній любові, в ієрархії відносин і продовженні досягнутого рівня свого приві­легійованого становища тощо). Такий величезний крок, що переходить у любов і захист братика чи сестрички, – один із важливих етапів зміни своєї позиції в родині, наступного самостійного й активного особистісного життєвого шляху.

Старша дитина не повинна бачити в молодшій конкурента в прив’язаності батьків, щоб у неї не проснулась ревність, яка іноді несприятливо впливає на її психічний стан і розвиток на тривалий час [Швейцар М., 2003, 687]. Особливо це прогляда­ється з дитиною до 5 років, яка шокуюче переживає на посяган­ня свого місця в сім’ї. Після п’яти років, на думку окремих вче­них, у дитини вже сформоване своє місце поза сім’єю, і добра ідентичність, тому він менш уразливий від появи нової дитини. Причому, якщо появляється дитина іншої статі, то ця подія не є такою драматичною, оскільки між ними відсутнє пряме змагання [Андреєва Т., 2005, 180].

У багатьох випадках старша дитина постає з хорошими батьківськими якостями, адже особливе значення в родинному вихованні має залучення старших – як хлопчиків, так і дівчаток, до няньчення менших братиків і сестричок, що прекрасно гар­монізує стосунки між ними, вчить піклуватись про менших і слабших за себе, а менших – шанобливого ставлення до стар­ших. За спостереженнями М. Стельмаховича, старші співають немовлятам колискові пісні, пригортають до себе, цілують, пес­тять, носять на руках, годують. Забавляння немовлят супрово­дять різними рухами, пестушками, потічками, ладками. При цьому діти виявляють особливу винахідливість, що розвиває у них педагогічний хист, поступово готує їх до самостійного сімейного життя в дорослому віці як майбутніх матерів і батьків [1996, 125]. Старша дитина постає охоронцем сімейних устано­вок і моральних стандартів, старші діти першими викладають сімейні традиції і мораль своїм молодшим братам і сестрам, оскільки вони вже навчені ідентифікувати себе з батьками. А Варга пов’язує наділення батьківськими функціями старшої ди­тини із законом про майорат, за яким весь спадок переходив до старшої дитини, а активність і авантюризм молодших – відсут­ністю в них спадщини [Андреєва Т., 2005, 181; Варга А., 2001, 19].

Становище наймолодших дітей у сім’ях, згідно з поло­женнями А. Адлера, відрізняється такими обставинами: вони ні­коли не відчували шоку повалення з трону, як правило оточені увагою всіх членів сім’ї; у молодшої дитини немає нічого свого, їй часто приходиться користуватись речами інших членів сім’ї; у молодшої дитини може сформуватися сильно відчуття непов­ноцінності, разом з відсутністю почуття незалежності, оскільки в старших дітей більше привілегій, ніж у них; у молодших дітей виробляється маніпулятивний шлях у взаєминах з людьми, ос­кільки вони з дитинства звикають до того, що агресія даремна; молодша дитина все життя намагається догнати старших, і їй це вдається, якщо вона вибирає інше, відмінне від старших дітей) поле своєї діяльності [Андреєва Т., 2005, 184].

У доброзичливих, взаємовигідних стосунках братів і сес­тер закладений великий педагогічний потенціал, вдале викорис­тання якого веде до емпатійного ставлення між людьми, до ви­сокої культури людських взаємин. Українська родинна педаго­гіка, на думку М. Стельмаховича, ревниво плекає гуманні сто­сунки між братами та сестрами, привертаючи до цього дітей змалку через низку народних казок („Про сімох братів-гайворо­нів і їхню сестру”, „Котигорошко”, „Дідова дочка й бабина доч­ка” та ін.). У цих казках осуджується розбрат, прославляється братська злагода. Природну потребу – мати братів і сестер – відчуває кожна людина не тільки в дитячому, але й дорослому віці – для поради і розради, взаємопідтримки та допомоги, розділення щастя і горя [1996, 126, 128]. У цьому полягає не­оціненне значення братів і сестер як взаємовихователів.

 

ТЕМА 9

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: