Міжнародні договори пов ’ язані з особливостями сучасних міжнародних перевезень

 

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними видами транспорту, призвело до прий­няття розробленої в рамках ООН Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при перевезенні небез­печних вантажів автомобільним, залізничним та внутрі­шнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з / лютого 1990 р. (далі - Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпеч­них вантажів, якими є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди, заподіяної на території держави-учасниці, яка ви­никла у результаті певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення такої шкоди.

Конвенцію не застосовують, по-перше, якщо транспорт­ний засіб з небезпечним вантажем перевозиться морськими самохідними чи несамохідними суднами, повітряним транс­портом. По-друге, якщо шкода заподіяна при перевезенні, яке здійснюється винятково у місці, недоступному для сто­ронніх осіб та за умови, що таке перевезення є складовою частиною іншого виду діяльності. По-третє, якщо шкода заподіяна радіоактивною речовиною за умови застосування до оператора ядерного устаткування: а) Паризької конвенції про відповідальність перед третіми особами у сфері ядерної енергії від 29 липня 1960 р. та додаткового Протоколу від 28 січня 1964р.; або б) Віденської конвенції про цивільну від­повідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р.; чи по­правок до цих конвенцій, або в) національного закону. Але цей закон повинен бути не менш сприятливий для осіб, яким може заподіюватися шкода, ніж правила зазначених Паризь­кої чи Віденської конвенцій. Женевську конвенцію 1990 р. не застосовують і в інших випадках, передбачених у ній [4].

У Женевській конвенції 1990 р. детально регламентова­но умови відповідальності перевізника, підстави обмежен­ня цієї відповідальності та звільнення від неї. Наприклад, відповідальність обмежується за позовами, що пред'явля­ються до перевізника, якщо перевезення здійснювалися ав­томобільним і залізничним транспортом, про відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи чи тілесними ушкоджен­нями. Верхня межа цієї відповідальності становить 18 млн розрахункових одиниць. Стосовно інших позовів ця сума може досягати 12 млн розрахункових одиниць. Відповідаль­ність перевізника у разі здійснення перевезення внутрішнім водним транспортом зменшена відповідно до 8 та 7 млн роз­рахункових одиниць. Розрахунковою одиницею вважають одиницю спеціальних прав запозичення, яку визначає МВФ.

Норми Женевської конвенції 1990 р. регулюють питання обов'язкового страхування чи надання фінансових гарантій для забезпечення відповідальності перевізника. Конвенцією визначено строк позовної давності - 3 роки. Він може бути продовжений за рішенням сторін інциденту, що став при­чиною шкоди. Але вимога не може бути пред'явлена після спливу 10 років з моменту настання інциденту. Якщо інцидент, внаслідок якого заподіяно шкоду, складався з кількох подій, строк позовної давності починається з моменту на­стання останньої події.

Конвенція передбачає декілька колізійних прив'язок з приводу вибору компетентного суду. Компетентним визна­ється суд держави-учасниці Конвенції на території якої: а) заподіяно шкоду; б) мав місце інцидент, внаслідок якого заподіяно шкоду; в) мали місце запобіжні заходи для відве­рнення чи зменшення шкоди; г) має звичайне місце прожи­вання перевізник.

Приєднуючись до Конвенції, держави можуть заявити про застосування більш високої межі відповідальності за заподіяну шкоду, ніж та, що передбачена у ній, або взагалі не застосовувати ніяких меж, якщо інцидент мав місце на території держави, де режим відповідальності, який регулює питання компенсації за шкоду, має такий же характер, що й режим, передбачений зазначеною Конвенцією. Законодавст­во держав може передбачати й дещо відмінні від конвенцій­них підстави звільнення перевізника від відповідальності.

Невизначеність правового статусу вантажів при здійс­ненні міжнародних перевезень у випадках, коли такі ван­тажі перебувають не у володінні перевізника чи їх воло­дільця, а у володінні іншої особи, так званого «оператора транспортного терміналу», викликала укладення у Відні 19 квітня 1991 р. Конвенції ООН про відповідальність опе­раторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (далі - Віденська конвенція про відповідальність 1991 р.). Нею створено уніфіковані норми, спрямовані на регулю­вання відповідальності за втрату, пошкодження чи затри­мання вантажів, що є у володінні операторів транспортних терміналів. Цим заповнюються прогалини, утворені зако­нами про перевезення, прийнятими на підставі конвенцій щодо різних видів транспортування.

Віденська конвенція про відповідальність 1991 р. регла­ментує правовий статус оператора транспортного терміналу[12]. Ним вважається особа, яка, виконуючи свою роботу, зобо­в'язується прийняти вантаж та забезпечити транспортні по­слуги стосовно нього в тому районі, який вона контролює-чи має право відвідувати або використовувати.

Норми Конвенції застосовують до транспортних послуг, що мають місце при перевезеннях (зберігання, складування, навантаження, розвантаження, розміщення вантажу тощо). Оператор відповідає за вантаж з моменту його прийняття до моменту його передання чи надання у розпорядження особі, правомочній прийняти його. Конвенція передбачає підстави відповідальності оператора за шкоду, що стала результатом втрати чи пошкодження вантажу, а також за­тримання його видачі. Як у інших, так і в зазначеному між­народному договорі встановлено межі відповідальності оператора. За загальним правилом відповідальність опера­тора за шкоду» що є результатом втрати чи пошкодження вантажу, обмежується сумою, яка не перевищує 8, 33 розра­хункової одиниці за 1 кг ваги брутто втраченого чи по­шкодженого вантажу. Проте можливими є ситуації, за яких втрата чи пошкодження вантажу змінюють вартість іншої його частини, або ж наявні такі обставини, що впливають на умови відповідальності оператора. У цих випадках межі відповідальності є іншими.

Норми Віденської конвенції про відповідальність 1991 р.. регламентують також позадоговірні вимоги до оператора; втрату права на обмеження відповідальності; характеристику небезпечного вантажу та дії оператора, який прийняв такий вантаж; забезпечувальні права стосовно вантажів. Конвенці­єю встановлено дворічний строк позовної давності.

 

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: