Зобов ’ язання з делікту в міжнародних договорах України

 

Норми стосовно деліктних зобов'язань були передбачені тільки в останніх за часом підписання двосторонніх угодах про надання правової допомоги між СРСР та Польщею, В'єтнамом, Кубою, тодішніми Чехословаччиною та НДР. Тепер вони є майже у всіх міжнародних договорах, хоча, скажімо, Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримі­нальних справах 1992 р. таких норм не передбачає. Договір­ний досвід інших держав, наприклад Болгарії, також свід­чить, що правила регламентації деліктних зобов'язань, зок­рема колізійні, містяться не в усіх двосторонніх договорах, на відміну від вказівок щодо застосування законодавства стосовно нерухомого майна, особистих і майнових прав подружжя, батьків і дітей [24].

Основною колізійною прив'язкою в договорах про пра­вову допомогу за участю України є закон місця заподіяння шкоди. Цей принцип може мати різне формулювання. Ось приклади: «місце дії чи іншої обставини, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди» (п. 1 ст. 39 Договору з Кубою, п. 1 ст. 33 - з Грузією, п. 1 ст. 33 -з Естонією, п. 1 ст. 42 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.); «законодавством... Сторони, на території якої мала місце подія, що стала підставою для вимоги про від­шкодування шкоди» (ч. 1 ст. 43 Договору з Македонією); «законодавство держави, на території якої мав місце випадок, що є джерелом зобов'язання» (п. 1 ст. 35 Договору з Мол­довою, п. 1 ст. 35 - з Польщею); «вчинок або інші обстави­ни, що стали підставою для вимоги про відшкодування зби­тків»- (п. 1 ст. ЗЗ-з Литвою).

У всіх договорах передбачається прив'язка до закону громадянства, якщо потерпілий та делінквент є громадянами однієї договірної держави. Ця прив'язка є зручною, оскіль­ки полегшується збирання доказів, ведення переписки, об­числення судових витрат, процесуальних строків тощо.

У договорах зазначається, що у справах про відшкоду­вання шкоди, заподіяної деліктом, компетентними визна­ються суди держави-учасниці угоди, на території якої було заподіяно шкоду чи мали місце інші обставини, які стали підставою для вимоги про відшкодування збитків. Компетентним визнається також суд договірної держави: 1) на території якої проживає відповідач (п. З ст. 33 Дого­вору з В'єтнамом, п. З ст. 33-з Грузією, п. З ст. 33-з Ес­тонією, п. З ст. 33-з Литвою, п. З ст. 42 Мінської конвен­ції про правову допомогу 1993 р.); 2) на території якої має І місце проживання або юридичну адресу позивач, якщо на І цій території знаходиться майно відповідача (п. 2 ст. 35 Договору з Молдовою, п. 2 ст. 35 - з Польщею); 3) законодавство якої підлягає застосуванню (п. З ст. 39 - Договору з Кубою).

Крім двосторонніх угод про правову допомогу та вказа­ної Мінської конвенції стосовно вибору законодавства для регулювання цивільної відповідальності, що настає з делік­ту, застосовуються багатосторонні міжнародні угоди, які переважно регулюють спеціальні випадки деліктної відпо­відальності. У них уніфікацією можуть охоплюватися тіль­ки підстави та умови відшкодування шкоди. Такими є, наприклад, Конвенція № 115 МОП про захист трудящих від іонізуючої радіації, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 29 травня 1968 р., Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданням відходів та ін­ших матеріалів 1972 р., ратифікована Україною 24 грудня 1975 р., Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі запобігання проми­словим аваріям, катастрофам, стихійним лихам та ліквідації їх наслідків 1996 р. Норми про зазначену відповідальність повинні міститися у національному законодавстві держав-учасниць цих міжнародних договорів.

Прикладом конвенцій, які поряд із нормами про умови відповідальності за делікти охоплюють і норми про відпо­відальність за порушення цих умов, є Конвенція для уніфі­кації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р., ратифікована Україною 1959 р., Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх ба­гажу 1974р. і Протокол 1976р. до неї (Україна приєднала­ся у 1994 р.), Конвенція, яка доповнює Варшавську конвен­цію для уніфікації повітряних перевезень, здійснюваних пе­ревізником, що не має договірних зобов'язань, ратифікована Україною 1983 р.

Для України обов'язковими є норми Римської конвенції про шкоду, заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 р. Особли­вим положенням цієї Конвенції є встановлення відповідаль­ності навіть за наявності непереборної сили. Межі відпові­дальності визначаються встановленням максимальної суми відшкодування, сплачуваної делінквентом одній потерпілій особі, чи виплат із настанням одного нещасного випадку максимальній кількості осіб, незалежно від кількості по­терпілих. Відповідно до норм цієї Конвенції відповідальність у зв'язку зі смертю чи тілесними ушкодженнями не пере­вищує 530 тис. франків за особу, яка загинула чи отримала ушкодження.

Україна є учасницею Міжнародної конвенції щодо втру­чання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою 1969р., підготовленою на Міжнародній конференції, скликаній за ініціативою Міжнародної морської організації у Брюсселі. В її роботі брала участь і делегація України, але за рішенням загальносоюзних директивних інстанцій Конвенцію було підписано лише представником СРСР 1975 р. Відтоді її чинність поширювалась і на Украї­ну. Конвенція обов'язкова для нашої держави, як однієї з правонаступниць колишнього СРСР. Участь у ній під­тверджено постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Основна мета Конвенції - запобігання забрудненню уз­бережжя прибережних держав нафтою внаслідок морських аварій, що стались у відкритому морі, тобто на значній від­стані від узбережжя за межами дії юрисдикції прибережної держави. Цей чинник має важливе значення, оскільки захи­сні дії прибережної держави, в т. ч. можливість спалення або затоплення аварійного судна, мають бути відповідними небезпеці, що загрожує узбережжю. Перед учиненням не­безпечних дій прибережна держава має консультувати­ся з іншими заінтересованими державами, використовувати знання експертів тощо. Порушення цих вимог може призве­сти до того, що прибережній державі, яка перевищила межі допустимих дій під час аварійних ситуацій, доведеться відшкодовувати неправомірні збитки.

За інтенсифікації судноплавства, зокрема перевезень нафти танкерами, ця Конвенція має істотне значення, з одного боку, для підвищення безпеки судноплавства, а з ін­шого - є гарантією захисту інтересів прибережних держав, юридичних та фізичних осіб.

У 1987 р. набрали чинності для СРСР (а отже, і для України) п'ять із десяти конвенцій з питань безпеки ядер­них матеріалів та охорони навколишнього середовища. Це - Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів від 3 бе­резня 1980 р.; Конвенція про оперативне повідомлення про ядерну аварію від 16 вересня 1986 р.; Конвенція про до­помогу в разі ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації від 26 вересня 1986 р.; Протокол від 8 липня 1985 р. про скорочення викидів сірки чи їх транскордонних потоків хоч би на ЗО відсотків до Конвенції про транскордонне забруд­нення повітря на великі відстані від 1979 р.; Міжнародна конвенція про створення Міжнародного фонду для компен­сації шкоди від забруднення нафтою 1971 р. У 1996 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції про цивільну від­повідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р. Украї­на приєдналася до Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою, підпи­саної в Лондоні 27 листопада 1992 р. (ратифікована 4 липня 2002 р.). Ці договори стали основою створення на національному рівні ефективного юридичного важеля захи­сту ядерних матеріалів, устаткування і засобів транспорту­вання від несанкціонованого доступу до них, посягань і т. ін. Зокрема, Законом України «Про приєднання до Між­народної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою» від 4 липня 2002 р. було уповно­важено Кабінет Міністрів України у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом розробити і затвердити методику обрахунку збитків за забруднення нафтою, вклю­чаючи майбутні втрати доходів внаслідок порушення гос­подарської діяльності.

Україною укладено й двосторонні угоди, в т. ч. на між­відомчому рівні, у вказаній сфері. Так, щодо мирного вико­ристання атомної енергії 28 червня 1992 р. було підписано Угоду про співробітництво у сфері ядерної безпеки та раді­аційного захисту між Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки та Дирекцією безпеки ядерних об'єктів Міністерства промисловості та зовнішньої торгівлі Французької Республіки. Сторони Угоди вирішили прово­дити обмін інформацією щодо різних проблем ядерної без­пеки та радіаційного захисту. В Угоді передбачено, зокрема, що кожна Сторона:

1) сама несе відповідальність за пряму чи непряму шко­ду, заподіяну своєму устаткуванню чи обладнанню, персо­налу чи третім особам внаслідок застосування інформації, отриманої від іншої держави;

2) бере на себе страхування свого персоналу відповідно до чинного законодавства щодо виробничих травм і профе­сійних захворювань. Отже, кожна Сторона виконує формальності та в разі необхідності несе витрати зі страхування ризику свого персоналу;

3) зобов'язується попереджувати іншу про будь-яку аварію чи шкоду, заподіяну персоналові під час виконання робіт;

4) несе витрати за шкоду, заподіяну її обладнанню та устаткуванню, які тимчасово надані їй персоналом іншої держави, та відмовляється заявляти претензії з цього при­воду іншій Стороні;

5) відповідає за шкоду, заподіяну третім особам персо­налом, якого вона тимчасово надала іншій Стороні, окрім випадків, коли цей персонал знаходиться під керівництвом і контролем цієї Сторони;

6) сама несе відповідальність за шкоду будь-якого харак­теру, яка може виникнути на її території внаслідок ядерної аварії. Отже, Сторона Угоди відмовляється притягувати до відповідальності іншу Сторону, її персонал і гарантує їм непорушення справ, незаявлення рекламацій та позовів про відшкодування шкоди чи іншу відповідальність, гарантує від витрат, заподіяних ядерною аварією під час виконання зазначеної Угоди.

Практичне застосування цієї Угоди стосується, зокрема, безпеки роботи та припинення роботи діючих АЕС України, в т. ч. 4-го блоку ЧАЕС, радіаційного захисту персоналу та населення [26].

 

ВИСНОВКИ

Під джерелами міжнародного приватного права в юри­дичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існу­вання» норм міжнародного приватного права. Це:

1) внут­рішнє законодавство;

2) міжнародні договори;

3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжна­родні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з інозем­ною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменуван­ня (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори можна класифікувати за різними крите­ріями, зокрема за:

- предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського права тощо);

- видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);

- кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

- суб'єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я (далі - відповідно СНД, МОП);

- ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законо­давство або ж «самовиконувані», тобто такі, що потребу­ють тільки національної норми-відсилання).

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворен­ня їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України — це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шля­хом, про який домовилися сторони.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і рати­фікований Україною, може ще не мати чинності. В міжна­родному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набран­ня ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) - це мате­ріально оформлена угода двох чи більше суб'єктів зовніш­ньоекономічної діяльності та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяль­ності (ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність»). Він укладається лише у письмовій формі суб'єк­тами, здатними до його укладення відповідно до законо­давства України або місця укладення договору (контракту). Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповід­но до законодавства України та міжнародних угод, міжна­родних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та ор­ганізацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній фо­рмі законодавством України.

З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного співробітницт­ва, регулювання різних видів перевезень, авторського, ви­нахідницького, патентного, спадкового права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань застосування матеріального та процесуального права.

Оскільки матеріально-правові норми держав стосовно укладення шлюбу, його розірвання, призначення аліментів (наслідок розлучення та роздільного проживання подружжя, стосовно опіки і піклування, усиновлення, аліментних зобов'язань на користь дітей та інших питань є дуже різно­манітними, то виникають колізії, які вирішуються з допо­могою уніфікованих норм міжнародних договорів. Для шлюбно-сімейного права характерною є уніфікація не ма­теріально-правових норм, а колізійних.

Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які міс­тять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р.

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян Укра­їни, інших держав, які працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні міжнародні угоди. На­приклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канад­ської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав.

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними видами транспорту, призвело до прий­няття розробленої в рамках ООН Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при перевезенні небез­печних вантажів автомобільним, залізничним та внутрі­шнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з / лютого 1990 р. (далі - Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпеч­них вантажів, якими є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди, заподіяної на території держави-учасниці, яка ви­никла у результаті певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення такої шкоди.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

При використанні міжнародного договору слід визначи­тися, чи можна застосовувати цей договір до відносин, які належить врегулювати? Іншими словами, чи є Україна учас­ницею цього договору; чи є він чинним щодо конкретних учасників даних відносин?

Слід мати на увазі, що навіть міжнародний договір, в якому Україна не бере участі, може інколи застосовуватися українським судом для врегулювання відносин (як частина національного права іноземної держави-учасника договору), якщо до цього права відсилає вітчизняна колізійна нор­ма або воно було обране самими учасниками.

Більшість норм міжнародних договорів застосовують до правовідносин внаслідок трансформації, тобто перетворен­ня їх на норми внутрішньодержавного права. Способи здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. Для України — це підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору може здійснюватися й іншим шля­хом, про який домовилися сторони.

При застосуванні міжнародних договорів слід врахову­вати також застереження, зроблені різними державами-учасниками, оскільки вони можуть суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) передбачає можливість укладення договорів в усній формі, однак Ук­раїна зробила застереження відповідно до статей 12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору в тих випадках, коли принаймні одна із сторін має своє комер­ційне підприємство в Україні.

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: