Типологія любові у давніх греків.

 Цікава типологія любові була зафіксована давньогрецькою мовою,де розрізнялися вирази “ерос”,”філія”,”сторге”,”агапе”.

“Ерос” – любов-захват,любов-закоханість,стихійна й пристрасна самовіддача заради когось чи чогось,що визнється більш високим і довершеним,ніж її суб єкт. “Філія” – любов-приязнь,любов-дружба,що зумовлена як соціальними стосунками,так і особистим вибором людини. “Сторге” – любов-прихильність,особливо в родинних зв язках.Нарешті, “агапе” – жертовна і вибачлива любов,що сходить до ближнього,сповнена жалю до нього.

Класичний взірець античної філософії любові-еросу становить платонівський діалог “Бенкет”.У промові Сократа подану цілу ієрархію еротичного сходження людської душі,яка під владою любовного ентузіазму неминуче має ,за переконанням філософа,підійматися все до більш і більш високих і довершених щаблів буття.Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою тіла коханого,людина,згідно з Сократом,послідовно переходить – якщо тільки вона перебуває на правильному шляху – до любові до прекрасного в тілах загалом,далі їй відкривається краса душі в її безтілесних образних проявах,ще далі на неї чнкає краса “прекрасних учень” і знань,нарешті на вищому етапі еротичного сходження людина пізнає любов до чистої одеї краси самої по собі.Підіймаючись таким чином до вищих ступенів буттєвої довершеності,людина внаслідок цього вдосконалюється сама,зберігаючи проте аж до найвищих щаблів сходження свій еротичний ентузіазм.В згаданому діалозі відтворено красивий і глибокий образ,який справив вплив на подальший розвиток філософії любові, - образ андрогіна,чоловіко-жінки,що поєднує в собі ознаки обох статей,уособлюючи таким чином ідею людської цілісності.Як сказано в Платона,Зевс покарав андрогінів за їхню гордість,розрубивши кожного вздовж,причому обличчя і статеві органи були розгорнуті в бік розрізу.З тих часів люди шукають свої втрачені половинки;коли ж такі половинки знаходять одна одну – спалахує любов.

18.1 Мораль ізвичай. Мораль і звичай

Подібно до моралі звичаї також складаються спонтано в житті конкретних людських спільнот. Звичаї найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. Саме звичаї є найбільш глибокою масовою формою регуляції нашого сьогоднішнього життя. Лише стикаючись з неординарними ситуаціями ми мусимо відступати від звичаїв. Руйнування усталених звичаїв процес дуже болісний, що веде до примітивізації людських стосунків, породжує хаос. Загальний принцип звичая: роби так як роблять усі. Мораль же вимагає : роби так як мусять робити усі. Таким чином, мораль у порівнянні з звичаєм вводть принципову відмінність між сущим і належним. Все людське буття моральне може приймати в силу самого лише факту його наявності у світі. Моральна точка зору виходить із того, що саме існування і повторення чогось нехай навіть протягом століть ще не свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навіть освячена звичаєм, справедливістю від цього ще не стає і з позицій морально належного може бути засудженаь так само, як і несправедливість, скоєна вчора або сьогодні. Сила звичаю – могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може підсилювати дану роль звичаю, якщо виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні – мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на його подолання. У відносинах між звичає і мораллю все вирішує наша здатність осмислити кожен окремий випадок, наші тактовність і почуття міри, що є загалом одними з найважливіших культуротворчих здатностей людини.

Мораль і звичай. Проте як інституційна регуляція не зводиться тільки до правової (її прикладом може бути будь-яка діюча в суспільстві організація, яка так чи інакше визначає права й обов’язки своїх членів), так і мораль є далеко не єдиним механізмом регуляцій позаінституційної. Суттєвим для уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає у цьому зв’язку її порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як звичай. Подібно до моралі, звичаї також складаються спонтанно (самочинно) в житті конкретних людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. Саме звичаї є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя – в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим, просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Це стосується як повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючись з неординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми мусимо відступати від звичайної – звичаєвої колії й шукати нетривіальних шляхів, зокрема й у галузі моралі. Зважаючи на це, впорядковуючи значення звичаю в суспільному житті справді важко переоцінити – так само як і значення традицій, усталених навичок людського мовлення і мислення, що сполучають наше сьогодення з історичним досвідом людства. Принципова відмінність. Якщо спробувати сформулювати найзагальніший принцип звичаю як такого, він мав би вимагати: Роби так, як роблять усі! Мораль вимагає від людини: роби так, як мусять робити всі! Таким чином, мораль у порівнянні із звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього. Звідси випливає, що й усе суще, все людське буття мораль не може приймати в силу самого лише факту його наявності у світі. Моральна точка зору виходить із того, що саме існування і повторення чогось нехай навіть протягом століть ще не свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навіть освячена звичаєм, справедливістю від цього ще не стає і з позиції морально незалежного може бути засуджена так само, як і несправедливість, скоєна вчора або сьогодні. З цього випливає як докорінна відмінність, так і взаємодоповнюваність звичаю та моралі в суспільному житті. Сила звичаю – могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні – мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на його подолання. На відміну від сфери права тут, у відносинах між звичаєм і мораллю, чітких, заздалегідь визначених критеріїв розмежування бути, зрозуміло, не може – все вирішує наша здатність осмислити кожен конкретний випадок, наші тактовність і почуття міри, що є загалом одними з найважливіших культуротворчих здатностей людини.

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: