Культурогічний та антропологічний підходи до проблем життя та смерті.

Традиційна філософська проблема життя, як і пов’язана з нею проблема ставлення до смерті, закладена в самій специфіці людського способу буття.

За часів нероздільного панування в суспільстві міфологічної й релегійної свідомості людина найчастіше мала готову відповідь про проблему життя, перш ніж встигала про щось спитати. Тим більшої ваги набував смисложиттєвий вибір, що його виконували задля своїх народів і людства загалом засновники релігій, міфологічні герої. Що ж до індивідуального життя звичайних людей, то воно здебільшого проходило вже під знаком даного йому таким чином закону чи благої вісті, через які й набувало свого глибинного смислу.

В міру того, як людське мислення діставало самостійність, зазначена проблема набувала філософсько-етичного змісту. Серед великих учителів, які допомагали людям робити своє життя осмисленним- Лао-цзи, Конфуцій, Платон, Арістотель, Епікур...

Одначе кардинальний поштовх до розвитку був даний проблемі сенсу людського буття пізніше. В Європі – на грунті засвоєння досвіду епохи Відродження і постренесансних сторіч. Трагедія “ренесансної людини” й пошук нею власного призначення – тема роздумів Мікельанджело, Сервантеса, Шекстіра...

Із самого моменту свого виникнення філософія була націлена на розкриття таємниці смерті. Так Піфагор, котрий ввів у обіг саме поняття “філософія”, поєднує заняття останьою із запозиченою на Сході вірою у переселення душ (метемпсихоз). Платон висловлює в діалозі «Федон» думку про те, що справжні філософи взагалі «зайняті, по суті, тільки одним — умиранням і смертю». Епікур формулює альтернативну концепцію, згідно з якою «найстрашніше з нещасть, смерть, не має до нас жодного відношення, оскільки поки ми існуємо, смерть іще не присутня; а коли смерть при­сутня, тоді нас нема» (Лист до Менекея).

Як платонівський, так і епікурівський погляди на смерть знаходили собі прихильників упродовж тисячоліть. Перевагу європейська культура наступних часів віддавала все ж точці зору, висловленій Платоном.

Поглибленому осмисленню смерті, яке усталювалося протягом століть, відповідав і досить високий рівень «культури вмирання» — культури підготовки людини до зустрічі зі смертю (власною або своїх близьких). Слід відзначити спеціальні праці на тему «Ага Могіепсіі» (наука або мистецтво вмирання), що поширю­валися в Європі наприкінці середніх віків.

Високий розвиток осмислення смерті знаходимо і в інших культурних регіонах. Про це свідчать, зокрема, дав­ньоєгипетська (близько XIV ст. до н.е.) й особливо ти­бетська, записана у VIII ст. н.е., «Книги мертвих», які дають людині, що вмирає, детальні настанови щодо її перебування в посмертному світі. Література подібного призначення відома також в індуїстській та мусульман­ській традиціях.

Не становила винятку у своєму ставленні до смерті й культура Давньої Русі. Вже не кажучи про релігійні витоки її духовності, вкажемо хоча б на поширеність у нашій давній культурі визначення філософії, що належить ві­домому візантійському богослову VIII ст. Іоанну Дамас-кіну, як «роздуму про смерть, як довільну, так і природну». Філософ, отже, це той, хто може тверезо мислити про смерть, дивитися їй у вічі...

Цілком інша картина складається, однак, у Європі за Нового часу. Епоха немовби «втрачає» феномен смерті, відвертається від нього. Девізом філософії стають слова Б. Спінози, який слідом за Еггікуром проголошує: «Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть».

Досліджуючи причини цієї дивної сліпоти щодо кар­динальної проблеми людського існування, англійський історик А. Тойнбі зводить їх до нездоланного страху смер­ті, ще не відомого людям попередніх епох. «Час прогресу­ючої зневіри», який настав унаслідок релігійних війн та успіхів наукового пізнання, зумовив нездатність людини «холоднокровне дивитися в обличчя факту смерті», при­звів до наростання неусвідомленого страху, що пройняв усі сфери культури. Саме через це смерть стає забороне­ною темою, своєрідним «небажаним елементом» у но­вітній західній цивілізації.

Не дивно, що й у філософії мовчання про смерть на такому світоглядному тлі раз по раз переривалося від­чайдушними протестами проти неї, причому, хоч як пара­доксально, цим вирізнялися і мислителі явно емпіричної й матеріалістичної орієнтації — такі як Ф. Бекон, Дж. Прістлі та ін. Особливої інтенсивності ці ідеї набули у відомого російського мисли­теля М. Ф. Федорова (1828—1903), автора «Філософії Спільної Справи», котра передбачала не більше й не мен­ше як воскрешення за допомогою науково-технічних за­собів усіх померлих батьків, усіх предків людей, що живуть нині, — саме в цьому Федоров вбачав головний мо­ральний обов'язок людства.

Цілком очевидно, що сьогодні такі уявлення значною мірою втрачають свою світоглядну основу; не виключено, звичайно, що з плином часу надії на штучне «безсмертя» чи, принаймні, істотне збільшення тривалості людського життя дістануть більш реальний грунт. Натомість самий факт конечності існування людини, передусім її смерт­ності, у XX ст. знову стає темою напружених роздумів. Криза ліберальне-прогресистської ідеології, зростаюче почуття «закинутосгі» у світ врешті-решт змушують фі­лософію і культуру пильніше вдивлятися в невідступний феномен смерті. (Ж. П. Сартр і А. Камю)

Мотиви сучасних звернень до традиційної концепції смерті як переходу до потойбічного безсмертя досить зро­зумілі — це і глибока вкоріненість релігійних традицій, і збудження нового інтересу до них, спричинене усвідом­ленням негативних аспектів розвитку промислово-техніч­ної цивілізації Нового часу, і набрання сили в цьому контексті неканонічними формами релігійно-містичного досвіду, що позначаються масовим впливом, і парадок­сальні результати сучасних досліджень, зокрема в галузі реаніматології (див. наприклад, праці д-ра Р. А. Муді), які за певної їхньої інтерпретації здатні підсилювати позиції тих, хто вірить у потойбічне життя.

Поки зберігається віра у вічні всеперемагаючі засади Істини, Добра, Справедливості, Краси, поки люди здатні відчувати причетність до йхньої реалізації у світі, кожен може сказати: “Ні, весь я не умру”.

Милосердя - рідкість при митецьких промовах і добропорядній зовнішності.

Конфуцій "Бесіди і судження".

 

 

⇐ Предыдущая18192021222324252627

Поделиться: