Культура Стародавньої Греції у класичний період.

У класичний період особливого розвитку набуває драматургія. Виникнення грецького театру пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь супроводжувалися виставами, що розповідали про страждання, загибель та воскресіння Діоніса. Автори виступали в ко­злячих шкурах, тому цей жанр дістав назву „трагедія,, , тобто „пісня козлів,,.

«Батьком трагедії» греки вважали афінянина Есхіла (525-456 рр. до н.е.). Він автор близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Найвідоміша «Прометей закутий», розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і віддав його людям, за що і був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності.

Блискучим автором комедій був Арістофан (455-385 рр. до н.е.). У комедіях він висміював полководців, демагогів -прибічників братовбивчих воєн, зокрема кровопролитної Пелопон­неської війни, що тоді тривала між грецькими полісами. Події часто переносяться у світ тварин, щоб посилити комічний ефект.

З прозаїчних жанрів у класичний період набуває розвитку риторика -мистецтво складати і виголошувати промови. Демократичний лад, характерний для більшості полісів, зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що вимагало вміння гарно, зрозуміло висло­влювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою позицію. Найвідо-мішими ораторами були автор численних промов-памфлетів Ісократ (436-338 рр. до н.е.) та політичний діяч Демосфен (384-322 рр. до н.е.).

їх сучасник, великий філософ Сократ (470/469-399 рр. до н.е.) шлях до досягнення істини вбачав у самопізнанні -„Пізнай самого себе,,. Найпривабливішими ознаками вчення Сократа були його заклики до морального самовдосконалення , віра в силу розуму, вроджену шляхет­ність людини. За критику недоліків демократичного ладу в Афінах влада звинуватила Сократа у непошані до богів і засудила філософа до страти. В останньому слові на суді Сократ сказав: „Убиваючі людей, ви не звільняєтесь від осуду. Такий спосіб захисту -ненадійний. Набагато кращім є інший спосіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самому бути якомого кращим.,,. За вироком суду він мужньо випив келих з отрути.

До найвидатніших філософів світу належить Платон (428/427-348/347 рр. до н.е.). Для пояснення змінного буття він розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які назвав „ідеями,,. Ідея становлять духовний світ, для якого створена людина. «Світові ідей» протистоїть небуття, ототожнене з «матерією». Чуттєвий світ виникає внаслідок поєднання «ідей» і «матерії». Платон був об'єктивним ідеалістом, він визнавав існування земного, чуттєвого світу лише як віддзеркалення дійсного, досконалого світу ідей. Значну увагу приділяв Платон і питанням держави, він запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи.

Учень Платона-Арістотель (384-322 рр до н.е.) -визнавав реальний світ і створив вчення про матерію і форму, як її першооснову. Його цікавили проблеми буття, практичної люд­ської діяльності, поетичної творчості. Він надавав великого значення і пізнанні спосте­реженню та досвіду. У творі «Політика» Аристотель проаналізував різні форми держави, які існували у Стародавній Греції. Фактично не було такої галузі знання, до якої Арістотіль не зробив внеску: природознавство, історія, теорія літератури, держава і право, основи формальної логіки, етика тощо.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Духовне життя очолили Афіни, які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва. Під керівництвом скульптора Фідія (початок 5 ст. до н.е. -близько 432-43 рр. до н.е.) відбудовувався спалений персами афінський Акрополь. Його окрасою став Парфенон -храм Афіни Парфенос (арх. Іктін та Каллікрат).

Із семи див світу, які для першого покоління античних туристів описав у 2 ст. до н.е. Антипатр Сідонський, п'ять були шедеврами грецької архітектури. Після єгипетських пірамід та вавілонських висячих садів Семіраміди він назвав статую Зевса в Олімпії, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, колоса Родоського і Фарос, тобто Александрійський маяк.

 

 

Культура Еллінізму.

Внаслідок військового походу Олександра Македонського в Персію, що продовжувався з 334 до 324 рр. до н.е., була створена величезна держава від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона недовго: у 323 р. до н.е. (після смерті Олександра) розпалась на низку окремих царств. Найбільшим з них стали Єгипет на чолі з династією Птоломеїв, держава Селевкідів у Передній Азії, Македонія, Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку похода Олександра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту має назву елліністичного (остання третина 4-1 ст. до н.е.). Для цього періоду характерне поглиблення взаємозв'язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Позба­вившись полісної обмеженості, грецька культура увібрала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу.

У зв'язку з широким розселенням греків на території держави Олександра Македонського, наданням і грекам і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступо­во змінюється космополітичною („космополіте,,- громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували себе громадянами не певного полюсу, а всього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас посилюється фаталізм -віра у цілковите підкорення людини долі. Всі ці виявилися і в релігії, і у філософії, і в літературі.

В релігійних віруваннях яскраво простежувався синтез грецької та східної культур. Водночас із культом богів - олімпійців поширювалися культи східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і східних богів. У Єгипті виник культ бога-володаря світу, зцілителя Серапіса, елліни почали поклонятися Великій Матері богів -Кибелі, брати участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлювалися культи елліністичних володарів із пишними храмами, обрядами на їх честь. У середовищі підкорених народів, зокрема в Ірані й Іудеї, виникають вчення про скорий прихід божественних посланців -месій. Невпев­неність у завтрашньому, складність і мінливість долі сприяли поширенню в елліністичному світі месіанських культів.

Поряд с філософськими школами, що утворилися у класичний період, виникають нові. Основну увагу вони звертають на проблему етики, моралі, місця людини у світі. Особливого значення набувають вчення стоїків та філософія Епікура. Заснував стоїцизм Зенон ( 336-264 рр. до н.е.), який головне завдання філософії вбачив у вихованні людини. На його думку, знання -це вміння правильно жити; щастя ж полягає у свободі від пристрастей, бо все у світі

закономірне і необхідне. Стоїцизм був поширений в елліністичну епоху, зокрема у Римі, а його етика відіграла значну роль у виникненні ідеології християнства. Філософ Епікур (341-270 рр. до н.е.) розвинув атомістичну теорію, перший передбачив існування атомної маси. Дотримуючись про довільне відхилення атомів, Епіку розробив концепцію, з гідно з якою людина не є повністю рабом долі. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до атараксії-душев­ного спокою, вищого щастя мудреця, що полягає у почутті міри. Великими науковими та культурними центрами у елліністичний період стали Олександрія, Пергам, Сиракузи, Антіохія. В Олександрії була створена велика бібліотека, в якій налічувалось 70 тис. папірусних сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.

В літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зросла увага до окремої людини, її пережи­вань, проблем. Вона набувала камернішого, інтимнішого характеру. Виник новий жанр -твори для розважального читання. Сюжетом їм слугували неймовірні пригоди закоханих, яких розлучила доля, але завершувалося усе радісним весіллям. Особливим успіхом користувалася комедія, що отримала назву новоаттічної. Головно це побутова драма, або драма характерів.

Швидке піднесення міст сприяло розвитку архітектури, зокрема мистецтва міського плану­вання. Чіткою геометричною структурою вирізнялись Олександрія, Селевкія й інші міста. З'явилися численні громадські споруди: базиліки, гімназії, стадіони, бібліотеки. З елліністич­них пам'яток архітектури найвідоміший Пергамський вівтар, побудований на честь Зевса й Афіни.

В галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

1. Родоська (З ст. до н.е. -початок 2 ст. до н.е.). Характерною її рисою був підкреслений драматизм, зображення людей у стані еманаційного напруження. Кращими творами вважають­ся дві скульптурні групи: «Лаокоон» та «Фарнезький бик».

2. Пергамська. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні скульптори -Лісіпп та Скопас. Патетичність, динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка -провідні риси пергамської школи втілені у скульптурному фризі вівтаря Зевса й Афіни в Пергамі завдовжки близько 120 м. На ньому зображена запекла битва богів із гігантами.

3. Олександрійська. Для неї характерні витонченість, камерність. Улюбленим образом скульпторів був образ богині Афродіти, яка набувала у їх виконанні особливої чарівності

з легким відтінком кокетливої легковажності. Найвідоміші скульптори Афродіти Медіцейскої (скульптори Кефісодот Молодший і Тімах), Афродіти з Кірени.

Високого розвитку досяг живопис, зокрема пейзажний. Особливо популярними були види Нілу, міст.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: