Архітектура. Освіта і наука Середньовіччя.

Відомий філософ і політичний діяч Боецій намагався поєднати принципи античного світо­сприйняття з християнськими, зазначив важливість «семи вільних мистецтв» для шкільної освіти. Серед численних праць Боеція -дослідження у галузях схоластичної логіки, богослов'я, арифметики. Праці Боеція широко використовувалися в середньовічній системі освіти. Як і Бое­цій, семизначну систему шкільних наук пропагував Кассіодор. Він розділив «сім вільних мис­тецтв» на дві групи: тривіум (граматику, риторику, логіку) та квадривіум (арифметику, музику, геометрію, астрономію), виклав основи духовної та світської освіти у підручнику під назвою «Інституції». Основну увагу приділяв удосконаленню універсальної духовної освіти, а світську вважав можливою лише для кращого розуміння Писання.

У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та монастирях, формально культивували «сім вільних мистецтв», орієнтуючись на ті знання, які вимагало феодальне суспі­льство. В школах домінувало латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти, необхідні для засвоєння Писання.

На чолі з Карлом Великим була створена «Академія» за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів -англосакси ,бава-ри, ірландці, лангобарди. Тут вивчали і досліджували проблеми культури, науки. Шкільної осві­ти, здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні лати­нські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у м. Турі вчений Алкуїн.

Період 10-11 ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм, позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам'яні «орлині гнізда» на скелях, похмурі хмари з укріпле­ними стінами, захисні споруди численних монастирів -характерні споруди войовничої Європи того часу. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких соборах (Шпейєрському), декоративна пишність -в Італії, де сформувався своєрідний пізано - романський та романо-то-сканський стиль (храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського цілого.

французькому романському зодчестві простежувалась рівновага цих рис.

Закономірно розвивалася міська готична культура. Готичний художній стиль поступово виті­сняв романський. Найвідоміші споруди готичного стилю -собор Паризької богоматері Порт-Дам де Парі (Франція), собор у Даремі (Англія), собор у м. Орвієто (Італія). Готичні собори -своєрід­ний синтез при домінуванні архітектури. Вони виконують подвійну функцію: релігійну та світ­ську. Собор був центром і окрасою міста, символом його процвітання, могутності. Дві основні форми церковних споруд -кругла і хрестоподібна, символізували довершеність. Однак хрестопо­дібний план будівлі -це не лише зображення розп'яття Христа. Важливо те, що форма, заснована на квадраті, означала чотири головні напрями, символізуючи Всесвіт. І в тому, і в іншому випад­ку церква уособлювала мікрокосмос.

Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст продемонструвати самостійність зу­мовило створення на початку 12 ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи, які передбачали значно ширшу освіту, дали початок так званим гуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької та латинської мов і літератури. Зго­дом частина гімназії розвинулася в університети. До нашого часу на Заході збереглися з різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу -елементарна, середня та вища школа.

Вищі школи, де здобували освіту та займалися наукою, в арабських країнах та Візантії існував-ли з 8-9 ст. У Західній Європі перший університет засновано у Болоньї (Італія) в 11 ст. Структура і звичаї середньовічних університетів певною мірою нагадував корпорації та цехи, зокрема іта­лійські, звідки до нас дійшла назва ректор. Тогочасні університети вважались об'єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).

У Болонському університеті діяв Статут, визначений міською владою, уряд, звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та королівської влади, такої автономності прагнули до­сягти й інші університети Європи. Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, мі­ська влада, король або духовенство.

У середньовічних університетах традиційно діяло чотири факультети. На артистичному (під-готовочному) вступники опанували латинь -мову католицької церкви, науки й освіти; після за­своєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував ступень бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії, астрономії, теорії музики -ступінь магістра мистецтв. Після закінчення артистичного факультету дозволялось вступати на інші факультети -богослов­ський, медичний, юридичний.

 

Виникнення гуманізму.

Поняття "гуманізм" (людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому - - прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована на утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з найранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях.

Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму . Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 рр.).Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонівської Академії у Флоренції (1459—1521 рр.). У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф.Бйондо "Історія з часу занепаду Римської імперії", виник поділ історії на давню, середньовічну і нову. Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів.

 

Ранній Ренесанс.

Високе Відродження. Загалом 14 ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини. Відбувається підготовка так званого періоду Раннього Ренесансу (Іта­лійська назва -Кватроченто). Хронологічно визначається по-різному, приблизно 1420 -1500 рр. На перший план тут висувається яскраво виражена вільна людська особливість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємне, тобто виступає в усій матеріальній тілесності. І -що не менш важливо -набувають самостійності види мистецтва живопис і скульптура, відокремлюю­чись від архітектури, з якою раніше становили одне ціле.

Творчість італійського скульптора Донателло (1386-1466 рр.) припадає на першу половину 15 ст., коли історично відходять традиції готики й утверджується в Середній Італії стиль Раннього Ренесансу. На замовлення цеху зброярів Донателло виконав статую «Святий Георгій» (покрови-тиля воїнів). Створений скульптором образ молодого воїна став романтичним символом Флорен­ції. Основоположником архітектурного стилю Раннього Ренесансу став Філіппов Брунеллескі (1377-1446 рр.) -італійський архітектор, скульптор, один із творців теорії перспективи. Збудова­ний за його проектом купол Флорентійського собору (1420-1436 рр.) мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Купол домінував над містом і вперше виконував пріоритетну функцію у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам'ятник, приклад торжества людського розуму. Завершує перший етап Ренесансу творчість Леона-Баттіста Альберті (1404-1472 рр.) -італійського архітектора, вченого, письменника і музиканта. Для утвердження в архі­тектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати «Про живопис», «Про статую», особливо «10 книг про будівництво», які вважалися своєрідною архітектурно -бу­дівельною енциклопедією 15 ст. Сміливими експериментальними рішеннями вирізняються архітектурні споруди Л.-Б. Альберті, з-поміж них -Плаццо Ручеллаї у Флоренції (1446-1451 рр.), церкви Сан -Франческо у Ріміні (1447-1468 рр.), Санта -Марія Новелла у Флоренції (1456-1470 рр.).

Період Високого Відродження тривав у Середній Італії близько трьох десятиліть (кінець 15 ст. -1530 р.). Однак у історичному відношенні, як і за масштабами створених художніх цінностей, цей період характеризує особливий вплив на розвиток світової культури. Філософсько-естетичні засади Високого Відродження визначають передусім наукові ідеї М. Кузанського, Л. Валли, П. Помпонацці.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.) -один з найвидатніших мислителів не лише епохи Рене­сансу , а загалом і усієї нової та новітньої європейської філософії. Він походив з простої сім'ї і досягнув високого соціального становища, був папським кардиналом та єпископом. Головними естетичними принципами життя вважав світло і красу, будуючи естетику світла на динаміці від­ношення абсолютного і конкретного. Абсолют, або Бог, є добро, світло і краса в нескінченності своєї невичерпної простоти. Найголовніше досягнення філософії Кузанського становить вчення про «збіг протилежностей», розроблене у двох аспектах: онтологічному і гносеологічному. Ці аспекти взаємозв'язані: нескінченне буття вміщує всі протилежності й передбачає нетрадиційний спосіб пізнання -вчене незнання. Дійсне знання осягається як вчене незнання, тому для найдопитливішої людини не буде досконалішого осягнення, ніж виявити найвищу мудрість стосовно власного незнання; кожен стане ще вченішим, коли повніше побачить своє незнання.

Поступовий відхід від середньовічної ортодоксії характерний для італійського філософа-гуманіста Лоренцо Валли (1407-1457рр.). Він прагнув пояснити існування єдиного, нескінченного ма­теріального світу, виходячи з його власної основи, незалежно від Бога, спираючись на атомістич­ну концепцію.

Італійський філософ П'єтро Помпонаці (1462-1525 рр.) обстоював матеріалістичне вчення про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ, визнавав об'єктивні закономірності розвитку природи. Він проповідував вчення про так звану двоїсну істину, заперечував безсмер­тя душі.

Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну божества, яке панте­їстичне розчиняється у матеріальному світі, - божество є радше те, що «перебуває у речах» (Дж. Бруно); Бог -«скрізь і ніде» (М. Кубанський). Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя -філософії ,науці, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське. Порівняно з мистецтвом Кватроченто образи Високого Відродження характеризує масштабність. В архітектурі, скульптурі, живописі почали зв'являтися визначні твори великих форм, зокрема ватиканські станці Рафаеля, «Давид» і Сікстинський плафон Мікеланджело.

Мистецтву Високого Ренесансу притаманні тенденції синтезу й узагальнення. В творах худо­жників провідним став збірний ідеальний образ ідеально прекрасної людини, досконалої фізич­но і духовно. Особливо виразно виявився ренесансний антропоцентризм. Основним об'єктом художнього втілення став образ окремої людської особистості.

Високий Ренесанс змінив співвідношення локальних художніх шкіл Італії. Особлива роль у розвитку мистецтва належала Флоренції. Але на зламі 15-16 ст. провідним центром Італії став Рим. На відміну від таких великих промислових і торговельних міст, як Флоренція і Венеція, Рим не започаткував власної художньої школи. Рим набував статусу духовної столиці всього католицького світу. Тут працювали кращі художники з інших міст Італії.

Засновником Високого Ренесансу в Середній Італії вважається видатний італійський худож­ник , вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.). В науковому і художньому відношен­ні творчість митця вирізняє універсальність. Виняткове наукове і художнє значення має «Ко­декс Леонардо да Вінчі». Рукопис створений у Мілані між 1506-1513 рр. і стосується різних проблем астрономії, геології, гідравліки, гідродинаміки. На 18 великих аркушах, заповнених з обох боків дрібним почерком, міститься 360 рисунків, причому точність рисунків Леонардо-митця відповідає ґрунтовності спостережень Леонардо-вченого.

Класичну лінію мистецтва Високого Ренесансу втілив живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520 рр.). Рафаелю доручили розписи апартаментів Папи -так званих станц (кімнат) Ватиканського палацу. Тема розпису -чотири сфери духовної діяльності людини: богослов'я представляла фреска «Диспут», філософію -«Афінська школа», поезію -«Парнас» , правосуддя -«Мудрість, Поміркованість і Сила». Вже сам факт поєднання в межах загального художнього задуму образів християнської релігії та язичницької міфології яскраво засвідчували ставлення людей того часу до питань релігійної догми. Кульмінацією епохи Відродження, а також її завер­шення становить творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і поета Макіланджело Буонарроті (1475-1564 рр.). Митець виділив основу цього ідеалу -активність, дієвість, людини, її спроможність до героїчного подвигу. Антропоцентризм Ренесансу досягає у Міке­ланджело не лише вершини, а й крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавило. Так визначилася специфічна осо­бливість творчого обдарування.

Завершенням періоду Високого Відродження у творчості Мікеланджело вважається мармуро­ва «Капела Медічі» (Флоренція), виконання якої він здійснював майже 15 років. На характері задуму й образного рішення комплексу позначилися складні події в історії Італії. Розгром Риму 1527 р. імператорськими військами означав не лише кінець незалежності країни, а й початок кризи ренесанської культури.

Визнаючи непересічне значення культури Ренесансу, передусім культури Високого Відрод­ження, доцільно зазначили і наявність певних тенденцій його спаду. Аналіз культури Високого Відродження виявляє обмеженість становлення світогляду лише на особисто-матеріальних засадах, на персаналістській ізоляції людини відповідно до антично-середньовічного неоплатонізму.

 

Пізнє Відродження.

 Цілком закономірно, що в епоху Ренесансу простежуються системи мислення, які прагнули подолати тенденції індивідуалізму й на інших філософсько-естетичних засадах. Ці тенденції виявляються у 16 ст., вони характерні для періоду так званого Пізнього Відродження.

Одним із мистецьких напрямків, що виник внаслідок наростаючої кризи Ренесансу, став маньєризм. Початок маньєризму простежується з 20-х років 16 ст. і стосується Флоренції. Процес феодалізації, що знищив вільні міста-комуни, падіння абсолютних монархій, реформація і контрреформація -все це поз­бавляло культуру Відродження її колишньої соціальної бази. Гармонійне і героїчне світосприйняття Ре­несансу набувало внутрішньо-суперечливого і трагічного характеру. З'являються мотиви так званого трагічного гуманізму, властиві Пізньому європейському Відродженню (зокрема, творчості Шекспіра).

У художній творчості маньєризм тяжів до алегоризму і символізму. Твір мистецтва зазвичай все ще трактувався як втілення тих чи інших ідеальних форм. Визнавалися можливими різноманітні методи втілення ідеї в матерії та ідеальної форми у відповідному художньому творі. Звідси походить сам тер­мін «маньєризм» (італ. -манера, стиль).

На межі 16-17 ст. маньєризм змінив стиль бароко. Поема італійського поета І. Тассо «Визволений Єру-салім» (видана 1579 р.), безперечно, ознаменувала кінець італійського Ренесансу, після чого почала роз­виватися література бароко та класицизму.

Другий напрямок пост ренесансної культури -італійський пантеїзм 16 ст., який замість особистісно-ма-термального буття висунув на перший план саме безособистісну матерію, хоча і одухотворену.

Одну із найзавершеніших і несуперечливих форм пантеїзму в Італії 16 ст. створив філософ і поет Джордано Бруно (1548-1600рр.). Переслідуваний за свої погляди, він змушений був покинути Італію, певний час жив у Франції, Англії, Німеччині; 1592 р. повернувся на батьківщину. Інквізиція звинуватила його в єресі та вільнодумстві й після восьми років ув'язнення спалила живим.

Для 16 ст. характерні різні форми модифікації Ренесансу, однією з яких був макіавеллізм. Започаткував її суспільний і державний діяч Флоренції, мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо Макіа-веллі (1469-1527 рр.), автор історичних творів —«Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія», «Істо­рія Флоренції», «Монарх».

Інша форма суспільно-політичної модифікації Ренесансу -утопізм. Представники утопізму -англій­ський гуманіст, державний діяч і письменник Томас Мор (1478-1535 рр.) та італійський філософ, поет, політичний діяч Томаззо Кампанелла (1568-1639 рр.). Всесвітню славу приніс Т. Мору трактат «Утопія» (1516 р.), де він описав одноіменний фантастичний острів, на якому ніби створено ідеальний суспільний лад. «Утопію» характеризує поєднання найрізноманітніших поглядів -від ліберальних до реакційних.

Серед зачинателів нових європейських літератур (Дайте, Боккаччо, Сервантес, Шекспір) творчість Раб-ле органічно пов'язана з джерелами народної культури, що і визначило його художнє світосприйняття.

Символом величності, як і загибелі ренесансної епохи, є Дон Кіхот -безсмертний образ котрого ство­рив у романі «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес (1547-1616 рр.). Головний герой твору —цілком ренесансна людина з вірою у лицарську гідність і обов'язки. Проте на той час вже не існувало соціально-історічні умови, за яких лицарство вва­жалось силою, що самовіддано захищала високі ідеали справедливості. Таке протиріччя визначає сут­ність образу Дон Кіхота, який усвідомлює важливість загальнолюдських духовних цінностей і трагічну неможливість їх утвердження у реальному житті.

Видатний англійський поет і драматург Уільям Шекспір (1564-1616 рр.), як і М. Сервантес, визнава неможливість існування ренесансного індивідуалізму в нових історичних умовах. Він глибоко усвідом­лював кризу ренесансних ідеалів, що засвідчують, зокрема, його трагедії «Юлії Цезар» і «Коріалан». Герої титанічного характеру зображені Шекспіром у трагедіях «Гамлет», «Отелло», «Макбет».

В історії культури не було іншої епохи, яка б так яскраво утверджувала красу і велич людини.

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: