Сучасні проблеми шевченкознавства

Шевченкозна́ вство — наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Европи та в світовому літературному процесі. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

 

Рукописи

Одним з найважливіших джерел для вивчення життя і творчості Шевченка є його рукописна й малярська спадщина. Переважна більшість рукописів поета зосереджена нині в Інституті літератури ім. Шевченка. Унікальна колекція шевченкіяни, зібрана бібліографом Ю. Меженком протягом 1911 — 69 (понад 15 тис. одиниць), зберігається тимчасово в Центр. наук. бібліотеці АН УРСР. Найбільшу колекцію творів поетичної і мист. спадщини Ш-ка, документів про його життя, творчість і рев. діяльність зібрано в Держ. музеї Т. Шевченка в Києві. Поетові рукописи й ділові папери зберігаються також в ін. архівах, бібліотеках та музеях України, а крім того, в наук. книгосховищах Ленінграду, Москви, Кракова, Женеви та ін. Повної наук. реєстрації музейної й архівної шевченкіяни досі немає.

 

Цікавий фактичний матеріал містить розділ " Творчість Т.Шевченка в оцінці української ліберальної критики". Хоч автор, як і все тогочасне шевченкознавство, ще не позбавлений окремих спірних оцінок спадщини П.Куліша чи учених пізнішого часу М.Грушевського та Д.Дорошенка, проте не на цьому зосереджена його увага. Щонайперше йдеться про високу оцінку Шевченка редакцією журналу " Основа" із відповідним коментарем усіх заявлених у виданні статей П.Куліша, М.Костомарова, О.Білозерського, М.Чалого й інших. Особливо акцентує дослідник на взаєминах Шевченка і Куліша, справедливо відзначаючи, що не слід розглядати дане питання спрощено, прямолінійно, адже чи не найбільше конструктивних шевченкознавчих версій продемонстрував у свій час саме Куліш. Не обминає увагою дослідник і українофобської консервативної критики, скажімо журналу " Вестник Юго-Западной и Западной России", підкресливши тим самим непросту реакцію на Шевченка його сучасників. Окремий розділ висвітлює сприйняття Шевченка у Галичині, що багато чим перегукується з монографією М.Дубини " Шевченко і Західна Україна" (1969 р.). В цілому ж книга М. Комишанченка своїм фактажем, ґрунтовністю аналізу й аргументованістю суджень належить до серйозних здобутків наукового шевченкознавства.
50. «Чорна рада» П.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі. У 40-х рр. Куліш працював над романом «Чорна рада», окремі розділи якого публікувалися(1845-1846) у російських журналах «Современник» і «Москвитянин». Перший в укр. літ. соціально-історичний роман «Чорна рада» (1843-1857) відомий у російському і укр. варіантах. Згадки про роботу над твором зустрічаються у листах автора до М. Погодіна, у яких твір фігурує під назвою «Сотник Шрамко і його сини». З російського варіанта роману відомі лише окремі уривки. Поштовхом до написання твору послужила повість М. Гоголя «Тарас Бульба», укр. фольклор і опис ніжинської «Чорної ради» 1663 р. в «Літописі Самовидця». П. Куліш звернувся до подій, що відбулися в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Від різних соціальних верств на гетьманство були висунуті Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький. Останній, заручившись підтримкою «низів», здобув булаву, стративши після цього Сомка та його прибічників. Звертаючись до складної історичної доби, автор свідомо брався до змалювання не окремих епізодів боротьби, а цілісного, майже всеохоплюючого показу української дійсності тих часів (у романі діють гетьмани, старшина, городове козацтво, січовики, низовики, міщани, селяни). У творі яскраво відчутні авторські симпатії і антипатії. Будучи виразником інтересів старшини, городового козацтва, кармазинників, Куліш не приховує симпатій до Сомка, ставленика найзаможнішої частини укр. суспільства, до попа-полковника Шрама. Але письменник змальовує і «тяжко грошовитого» пана Череваня, і справжнього магната Гвинтовку. Соціально диференційовано показав Куліш ту частину суспільства, що підтримувала Брюховецького. Тут старімудрі січовики і молоді недосвідчені запорожці, селяни й міщани, навіть старшина. Одних Брюховецький приваблює простотою і доступністю; інші, як Гвинтовка, роблять на нього ставку, використовуючи момент, орієнтуючись в обстановці; треті сподіваються помститися багатіям і, пограбувати городову заможну старшину. Система образів роману відповідає основному завданню твору — показати боротьбу за припинення чвар вУкраїні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі: і Сомко, і Петро, і Кирило Тур, передусім, учасники гострої політичної боротьби. У центрі уваги автора Чорна рада і змагання сторін напередодні її, тому вимальовуються групи персонажів — представників цих сторін. Важливим для розкриття ідеї твору є образ Сомка. Можна навіть говорити, що Сомко — ідеал гетьмана, з точки зору П.Куліша, носій думок автора. Сомко бореться за міцну державу, запорукою якої має стати гетьман, він мріє про об'єднання України, в якій інтереси старшини, а не«низів», будуть найголовнішими. Він зображується «щирим і незлобливим» лицарем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях. Для Шрама він «щира козацька душа», для Петра — «гордий, пишний і розумом високий гетьман... золота голова». Він мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає Україна».Одноплановість зображення Сомка не порушується навіть тоді, коли йдеться про його заручини з Череванівною: він «козак не до любощів», у нього на думці не сватання, а як би одігнати ляхів до Случі. Для заможної козацької старшини він взірець лицарства, мужньості, відвертості і благородства. Причину поразки Сомка на користь Брюховецького письменник вбачав тільки у політичній короткозорості народних мас, їх нездатності зрозуміти, за ким треба йти, хоча одночасно показав, що трудовий люд був ошуканий старшиною. Шрам — найвірніший однодумець Сомка, це узагальнений образ старшини запорожців, їхніх звичаїв, патріотизму. Він— людина цільної, мужньої, суворої вдачі, загартований і «пошрамований» в боях воїн. У тому ж героїчному ключі змальовується і син Шрама —Петро. До заможного хуторянського панства належить «і веселий і негнівливий» Черевань. Він — уособлення щасливого хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені добратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче! » У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися. Найяскравішим образом запорожця в романі є, безперечно, Кирило Тур, бо в ньому поєднується і народне уявлення про героїчне плем'я запорожців, і авторське ставлення до нього. Він зображений як відважний, одчайдушний воїн, для якого «над усе — честь і слава, військова справа», як благородний лицар, здатний до самопожертви. За зовнішньою байдужістю, юродством ховається людина, яка правильно орієнтується в гострій обстановці, вболіває за долю України, не підтримує авантюрника Брюховецького, готова врятувати власним життям Сомка..Образ Тура подібний до образів народних богатирів, козаків із усної народної творчості. Брюховецький — прямий антагоніст Сомка. Він лукавий, підступний, хитрий, підлий. Обіцяючи зменшити побори старшини і обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довіру простолюду, він намагається справити вигідне враження, бути малопомітним, скромним. А добившись свого, відверто й цинічно розкривається перед тими, хто його підтримував. Після Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всіх порівняти батогами, глузує зі старих січовиків. Прибічником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишній козак, посівши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавільний він із слугами, з міщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» і наказує бити й гнати зі свого двору батогами. Його речі та звичаї, на думку Шрама, годились би і звірю Єремі Вишневецькому. А Черевань влучно підмічає: «То Були Вишневецькі та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки...». Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького — доля України його не хвилює. Він спритно орієнтується, на чиєму боці тимчасова перевага, щоб не програти. Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення укр. прози наданому етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду. Здобутком Куліша як першого укр. романіста є структура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії, — рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з 1-го розділу всім розвитком сюжету. Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б.Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами укр. сусп-ва, що й призводить до драматичного конфлікту. Твір «Чорна рада» був першим романом в укр. літ., став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду», — писав Кулішеві Тарас Шевченко, — я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». Роман «Чорна рада» засвідчив, що укр. народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.

51. Роман виховання А.Свидницького «Люборацькі». Найцікавішим у творчому спадку А.Свидницького є „сімейна хроніка” – роман „Люборацькі”. Підготовлений до друку в „Основі” у 1862 р., однак, вперше був опублікований в Львівській „Зорі”. Окремою книгою виданий у 1887 р. у Львові та 1901 р. у Києві. Провідну проблему свого твору письменник пов’язував із життям „правобіцького духовенства”. Однак, далеко не „звичайний” побут цікавить письменника. У творі піднесена національна ідея, яка пов’язана із русифікацією та полонізацією України. Проблема денаціоналізації поглиблена письменником змалюванням повної деградації людини (Масі Люборацької). У творі поставлена також проблема взаємин батьків і дітей, проблема навчання і виховання чесної людини, проблема виживання та ін. Об’єктивно-повістева манера розповіді сприяла А.Свидницькому як прозаїкові-епікові у широкому суспільному і побутовому зображенні дійсності та у глибокому розкритті образів-персонажів, яке здійснюється шляхом авторсько характеристики, самовикриття героїв, посередньої характеристики героїв(зокрема, Гервасія, Антося). Роман складається із 4 сюжетних ліній. У творі щедро використано фольклорні елементи, пейзаж. Важливу роль відіграють авторські відступи. Роман „Люборацькі” приніс славу А.Свидницькому, жанрово і тематично збагатив укр. літ. Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування поль. панів на Поділлі, утисків царського режиму і ворожого українству офіц. православія. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його першим реалістичним романом на побутовому тлі. Як змістом, так і мистецькою формою «Люборацькі» — посередня ланка між прозою Г. Квітки-Основ'яненка, М. Вовчка й ін. і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою І. Нечуя-Левицького і П. Мирного. Автор назвав свій роман «сімейною хронікою», оскільки розповідається в ньому історія родини сільського священика з Поділля (час дії — 1840-1850 рр.). Спосіб викладу — такий, як того вимагає хроніка: чітка послідовність у відображенні подій; часові зміщення виключаються, хіба що спогади героїв твору інколи додають епізодів «ретро». У «Люборацьких» — усі ознаки реалістичної прози: увага до зовнішнього світу, соціуму, скрупульозність прив’язок до конкретного історичного часу, достеменність побутових реалій, сільського повсякдення, географічних прикмет. Типове для автора важливіше, аніж виняткове, життєподібне — ніж художня умовність. У літературознавстві закріпилася характеристика «Люборацьких» як першого укр. соціально-побутового роману. Вважати так і справді є достатньо підстав. Роман цей, попри велику кількість веселих сцен, пронизаний якоюсь тугою. Микола Зеров писав, що «тема «Люборацьких» — руйнування старовинного побуту укр. духовенства». Але не лише побуту. Під тиском чужого, привнесеного руйнуються основи українського світу — віра, мова, психологія, мораль. Саме в цій площині розгортається головний конфлікт роману: старе (своє) витискується новим (чужим). Усе йде до гіршого: затишний, зіпертий на традицію світ Люборацьких-батьків зникає. Отця Гервасія й паніматку Свидницький змалював із добродушною іронією. Часом ця «старосвітська» пара має й кумедний вигляд, проте автор аж ніяк не відмовляє їй у своїх симпатіях. Показуючи життя старих Люборацьких, він прощається зі світом подільського села середини ХIХ століття, й у цьому прощанні є біль і туга. У романі виразно чується мотив деморалізуючого впливу «винародовлення», втрати українцями свого національного «Я». Тут доречно було б згадати рішучий висновок мовознавця О.Потебні, який стверджував, що «денаціоналізація зводиться до... моральної хвороби, ... до ослаблення енергії думки, до мерзості запустіння витиснутих, але нічим не заступлених форм свідомості, до ослаблення зв’язку недорослих поколінь з дорослими, заступленого тільки кволим зв’язком з чужими; до дезорганізації громади, аморальності, спідлення». Чимало епізодів із роману А. Свидницького можуть підтвердити правомірність висновку О. Потебні. Ось хоча б красномовна метаморфоза, що сталася з Масею, донькою отця Гервасія: потрапивши до рук пані Печержинської, вона швидко набралася пихи й зневаги до всього, що було для неї рідним: мови, звичаїв, навіть власних батьків. Мася вирішила, що нашвидкуруч набута польськість дає їй перевагу над українцями, автоматично вводить в якийсь інший, вищий світ. Насправді ж, «криза ідентичності» закінчується «моральною хворобою», запустінням душі. Цей мотив в укр. літ. 2-ої пол. ХIХ ст. набув неабиякого поширення. Нічим не кращі й наслідки обмосковлення: після смерті отця Гервасія на його місце приходить брутальний і нахабний Тимоха, і ця його поява в українському селі виглядає вельми зловісно. Голос автора час від часу звучить як пряма мова, прориваючись до читача у вигляді лірично-публіцистичних монологів. Найчастіше це буває тоді, коли йдеться про найболючіше: «Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи — хоч які-то вони на Поділлю: ні нашим, ні вашим, — не цураються своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто другий. Та ще мало того: вони думають, що наша правобіцька сторона — то Польща...». В автобіографічному романі такі відступи не видаються неорганічними. Зрештою, ці слова могли належати й головному героєві роману Антосю Люборацькому, в історії якого є чимало такого, що зближує її з історією самого А. Свидницького. І справа не лише в деталях біографій письменника та літ. героя. Не менш суттєвою є також співзвучність їхніх вдач. Антосьо у Свидницького — це драма неприкаяності й «пропащої сили», це «гайдамацька» ексцентрика, що стихійно бунтує проти обставин, але зазнає поразки (між іншим, ранньою смертю Антося Люборацького Свидницький мовби провістив і свій передчасний відхід).

 

52. Національно-фольклорні джерела прози О.Стороженка. Літ. діяльність Олекси Петровича Стороженка припадає на 50-60 рр. XIX ст. - переломний, складний і суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. О.Стороженко публікує в " Основі" кільканадцять оповідань та нарисів, п'єсу " Гаркуша", а в 1863 р. видає в Петербурзі двотомну збірку " Українські оповідання". Щоправда, репресивні заходи царизму, спрямовані проти укр. літ., незабаром перервали цей процес, змусили замовкнути й Стороженка. Хоч він і продовжував письменницьку діяльність після виходу зловісного валуєвського циркуляру, проте писав уже лише російською мовою. З українського доробку за життя О. Стороженка було надруковано тільки два перші розділи ще раніше написаної повісті " Марко Проклятий" (Львів, журн. " Правда", 1870 р.). Талановитий прозаїк, творчість якого живилася джерелами народної мови і усної народної творчості, її соковитого гумору й інтонаційно багатої оповіді, продовжив традиції М. Гоголя і Г. Квітки-Основ'яненка. В його творах органічно поєдналися яскраве зображення побуту, звичаїв, повір'їв українських селян з романтичним захопленням героїчною історією боротьби запорозького козацтва проти Іноземних загарбників. Саме ці риси обдарування Стороженка надають самобутності його іноді суперечливій творчості, вирізняють її в потоці українського літературного процесу на зламі двох суспільно-історичних епох. Стороженко заявив про себе як письменника романом " Братья-близнецьі" (1857), супроводжуваним авторською жанровою дефініцією " Очерки Малороссии прошлого столетия". " Рассказьі из крестьянского быта малороссиян" (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з іронічно-викривальними мотивами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах з життя трудового люду, свідчать про глибоку обізнаність Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про український лад художнього мислення письменника. Тут змальовуються кмітливі селяни, які виводять на чисту воду аморальність панських лакуз (" Изворотливмй малоросе" ), доброзичливо розповідається про хлопчика-поводаря, який помстився своєму кривдникові (" Колбаса" ), поетизується зовнішня врода і щире, добре серце молодої дружини лісника (" Лесной дидько и непевний" ). В російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топоніми, які прив'язують їх сюжет до певних регіонів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни тощо), причому письменник.звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. І. Франко назвав Стороженка " талановитим оповідачем", який " добре володіє українською мовою", хоч водночас вказав на обмеженість його " ідейного способу думання і... глибокого розуміння людського життя" '. В передреформене десятиріччя, коли передову громадськість найбільше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових суперечностей між селянами та помїпціками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача. І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побуту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання " Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору, - " Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання " Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання " Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання " Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні " Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання " Жонатий чорт". Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціально інертним, тільки розважальним. Часом невеселі факти, породжені соціальною нерівністю чи кривдою, як, скажімо, в анекдоті " Вивів дядька на сухеньке", трактуються суто в гумористичному плані, бо сваволю кріпосника, про яру тут ідеться, автор лише констатує. Звичайно, потрібно зважати на жанрову специфіку таких мініатюр, на прагнення автора тільки посмішити читача (так, до речі, будується й народний анекдот), і все ж впадає в око, що він, ретельно зображуючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань. Цикл " З народних уст" є ще одним свідченням того, що українська проза впродовж 30 -50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого становлення на живлющому грунті усної народної поетичної творчості. На Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи народний тип оповіді, письменники (О. Пушкін в " Повістях Бєлкіна", М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш) оцінювали життєві явища з позицій простої людини, тим самим розкриваючи суть народного світосприймання. Ціла низка оповідань Стороженка грунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтичним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близька до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих оповіданнях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалюванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна, більшості творів Стороженка і є характерною особливістю його індивідуального стилю. Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання " Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Кілька оповідань Стороженка своєю тематикою і образністю звернені в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 20-х рр. XIX ст. (оповідання " Кіндрат Бубненко-Швидкий", " Прокіп Іванович", " Дорош", " Мірошник" )  Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори Стороженка визначаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нарисами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про нарисовий характер цих явищ особливо свідчать " Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа", в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Микита Корж - постать, як відомо, історична - з дитинства виховувався серед січовиків І, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів цікавого про минуле Стороженкові, з яким познайомився 1827 р., і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави. Повість " Марко Проклятий". Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла " Едіп-цар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка " Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надав образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу. У наступних розділах твору йдеться про початок селянського повстання на Лубенщині, де жив знавіснілий кат Ярема Вишневецький.

53. Соціально-психологічні основи прози Марка Вовчка. М.В. почала писати художні твори в середині 50-х років, коли відбувалося піднесення в демократичній літературі. Цей час знаменувався приходом до “Современника” Чернишевського і Добролюбова. За короткий час вийшло кілька збірок творів М.В., які знайшли широкі відгуки в читачів. Як згадують мемуаристи, у ті роки вся передова Росія захоплювалася повістями М.В. і ридала над долею її героїнь-селянок. Популярність її творів визначалась умінням письменниці в своїх творах піднести основні питання боротьби з кріпосництвом. М.В. створила реалістичні оповідання і повісті, широко використовуючи антикріпосницьку народну поезію. ЇЇ твори пройнфті глибокою народністю. У часи діяльності М.В. письменники різних напрямків по-різному ставили питання про народність у літературі. Реакційні російські письменники (Погодін, Шевирьов), підносячи гасло православ”я, самодержавства, “народності”, намагалися прищепити народові рабську покору перед самодержавством. Прогресивні письменники змальовували презирство і ненависть народу до рабства й покірливості, його незламну боротьбу за волю. Таке розуміння народності сприйняла і Марко Вовчок. У її творах народ виступає не у святковому вбранні, а в праці, нужді й боротьбі. Викриваючи болячки кріпосницької системи, М.В. закликає народ до боротьби за волю. Проза М.В., правдиво зображаючи дійсність, відповідала прогресивним вимогам свого часу. Передова російська критика палко підтримувала “гоголівський напрям” у літературі, тобто напрям викривально-реалістичний. Уміння Гоголя створити яскраві типи, гостра критика всього, що гнобило народ, стали зразком і для М.В. Вона уважно прислухалася до Чернишевського, який в період написання нею “Народних оповідань” вмістив у журналі “Современник” велику працю про “гоголівський напрям “ у літературі. На ранній творчості М.В. позначився вплив “Записк мисливця” І.Тургенева, що вийшли окремою книгою у 1852 році і набули великої популярності. Уміння російського письменника простими словами кріпака відтворити його думки, прагнення, бажання волі було кращим зразком для письменниці. Одним з джерел натхнення для М.В. був Шевченків “Кобзар”. Полум”яні ідеї визвольної боротьби в Шевченковій ліриці, образи скорботних, знедолених жінок мали великий вплив на її творчість. Тема знедоленого життя жінки-кріпачки вперше набула соціальної загостреності в творчості Шевченка. М.В. розробляла цю тему в прозі і вивела разючі своєю простотою та правдивістю образи кріпаків. У темній хаті кріпака убога обстановка; знесилені голодом і забиті панщиною люди живуть мріями про волю: то крізь вікно кріпачка бачить вільну людину, то сниться їй воля, то маревом снуються думи про краще життя. Особливо яскравими є в творах М.В. образи кріпачок-матерів, які, сподіваючись на краще життя, вірять у майбутнє щастя для своїх дітей. М.В. відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. Вона продовжила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на грунті глибокої народності.
М.В. була новатором в українській прозі. Вона внесла нові, злободенні теми в літературу і твердо стала в українській прозі на шлях критичного реалізму. М.В. утвердила в українській прозі нові принципи розповіді, що відрізняються від розповідної манери. У її творах розповідає не моралізатор, а здебільшого учасник подій. Письменниця надає слово для розповіді людині, яка відчула на собі тягар гноблення. М.В. малює яскраві образи, глибоко розкриваючи взаємини між кріпаками і кріпосниками. Герої оповідань висловлюють свій біль, говорять про неправду, про жорстоке ставлення до народу. Автор ніби перевтілюється у простого селянина. Через це читатч краще уявляє характер персонажа.
Твори М.В. були зразком для молодих письменників 60-70-х рр. ХІХ ст. Під впливом М.В. писав оповідання Ю.Федькович, стилб “Народних оповідань “ позначився на раньому творі Панаса Мирного “Лихий попутав”. Але значення її оповідань не обмежується впливом на стильові особливості української прози пізніших часів. Основне полягає в тому, що творчість письменниці, пройнята глибокою любов”ю до кріпаків, до людей праці, ненавистю і презирством до панів, мала саме через те великий ідейний вплив на дальший розвиток української прози, особливо її соціальних мотивів.
54. Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість. Посилюються утиски укр. театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави істо­ричного й соціального змісту. У 1883 р. київський губер­натор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищи­ти глибокі українські театральні традиції. У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утвори­ли " Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим укр. театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського те­атру — " Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під ке­рівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за уча­стю М. К. Заньковецької". Одним з найвидатніших діячів укр. театру кори­феїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс (" Безталанна", " Наймичка", " Мартин Боруля", " Сто тисяч", " Хазяїн", " Сава Чалий" та ін.). Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільно­го буття. З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Занько­вецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854-1934). Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст. У Галичині до 1848 р. укр. театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались ама­торські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві " Руська бесі­да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський. На Буковині при чернівецькій " Руській бесіді" 1869 р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти­візувалась із заснуванням 1884р. " Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побу­тових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару. Творчу допомогу театрові надавав І.Франко. Свої роз­думи про завдання театру він виклав у низці статей — " Русь­кий театр у Галичині", " Наш театр" та ін. Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденція­ми Європи. Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка. Творчою лабораторією став один з найкращих тогочас­них театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві. М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства " Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Ук­раїнки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся. Українська музика була невід'ємною складовою побу­тово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські харак­тери. Тут багато важив неповторний чар української народ­ної пісні. Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком про­фесійної української музики XIX ст. Українська пісня зву­чить в усіх музичних творах (" Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, " Катерина" М.Аркаса, " Підгоряни" М. Вербицького, " Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних тво­рів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Компо­зитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

55. Історичні романи І.Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»): тематика і проблематика. І.Нечуй-Левицький приступає до написання брошур та романів на історичну тему тоді, коли його твори на соціально-побутові теми давно вже стали класикою укр. літ. Франко, характеризуючи свого сучасника, " назвав його " великим артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком України". Це дає підстави говорити про широкий тематичний діапазон творчості митця. Перші свої історичні студії прозаїк розпочав на початку 70-х років, у час так званого " безчасся", коли інтелігенція повністю зневірилась у старих ідеалах, і моральна криза торкнулася всіх прошарків суспільства. У той час побачили світ історико-популярні брошури І.Нечуя-Левицького: " Унія і Петро Могила, київський митрополит", " Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки", " Татари і Литва на Україні", " Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина", " Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький", " Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович", які були " одним із перших систематизованих популярних викладів історії України" І.Н-Л.своє завдання вбачав у тому, щоб дати белетризований виклад історії України, опертої на такі достовірні історичні факти, які б могли викликати справжній інтерес народу до свого минулого. Добре знаючи з дитинства народні думи та історичні пісні, спираючись на козацькі літописи С. Величка, Г.Грабянки, Самовидця та історичні монографії Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, М.Костомарова, письменник адресує ці брошури народу, " якому потрібно викладати історію як в оповіданнях для того, щоб було зрозуміло". Як бачимо із назв творів, І.Н-Л.звертається до найбільш суперечливих сторінок історії України і, не ідеалізуючи, не перебільшуючи ролі тієї чи тієї історичної постаті, прагне допомогти читачеві осмислити її вчинки. Це дало змогу авторові показати драматизм поведінки історичних діячів на порозі політичного вибору, суперечки між моральним обов'язком людини і політика. " Князь Єремія Вишневецький" написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів " Київська старовина", " Діло" та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на " анахронізми та історичні недогляди". Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові, а пізніше ввійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 p. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І.Н-Л. (О.Білецький, В.Власенко, С. Єфремов, Н.Крутікова). Другий роман І.Нечуя-Левицького " Гетьман Іван Виговський" вийшов у 1898 p. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що був опублікований одразу після написання, але й він не здобув належної оцінки, щоправда, історик Ор.Левицький звернув увагу на " понижене" тлумачення головного героя. Однак за радянських часів не перевидавався, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків. Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України — козаччину. Історичним тлом роману " Князь Єремія Вишневецький" є середина ХVІІ ст., визво І.Н-Л., визвольна війна (1648-1654) під проводом Богдана Хмельницького. При дослідженні історичних джерел творів І.Нечуя-Левицького, варто звернути увагу на тип оповідача. За характером трактування автором джерельного матеріалу дослідники вирізняють 4 типи оповідача в історичній прозі ХІХ століття: оповідач-історик; оповідач-" історик" з обмеженою компетенцією; оповідач-очевидець; оповідач-" філолог" із широкими повноваженнями, який сам створює історичні тексти". Проаналізувавши історичну прозу І.Н-Л., методи використання автором джерел, можна зробити висновок, що його оповідач є типовим представником оповідача-історика. Залежність від джерел вплинула на композиційну структуру романів: початки розділів і епілоги радше скидаються на наукову статтю, ніж на художній твір. І.Н-Л., мабуть, був одним із перших в укр. літ, хто звернувся до таких проблем: поводирі нації, виховання особистості, здатної повести за собою Маси, випробування багатством та владою, 'причина та наслідки віровідступництва й зради інтересів народу. І.Н-Л. заперечував спосіб життя, який не відповідав етичним уявленням народу; ламання звичного укладу життя письменник мотивував розривом із глибинною національною традицією і перейняттям чужих звичаїв і понять. У романах письменник використовує так званий біографічний сюжет. Він, як правило, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарно групування персонажів дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них. " Князь Єремія Вишневецький" — це історико-біографічний роман, у якому письменник реалістично показав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких — Єремії Вишневецького. І.Н-Л., на відміну від М.Старицького, О.Стороженка, Д.Мордовця, які у своїх творах змалювали Єремію цілком сформованим шляхтичем, прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя " одступника" починає з дитинства. У центрі роману " Князь Єремія Вишневецький" — образ Єремії " одступника", " перевертня". Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, що причиною національної зради стали особливості виховання юнака. Людина, яка не знає національних традицій, бачить у " культурі панівної нації лише ті шари, які захоплюють її своєю позірною ефективністю і переважно розвивають егоїстичні устремління" ' °. Єремію ще дитиною віддали на навчання до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже окатоличеним і спольщеним шляхтичем, що* намагається і не згадувати про своє національне коріння. Відірваність од рідного Грунту негативно вплинула на молодого Єремію, розвинула в ньому пихатість, егоїзм, честолюбство. Прагнення " такої слави, щоб вона затінила славу усіх князів, гетьманів, королів, засліпила увесь світ, щоб про його ймення та про його славу пройшла чутка од краю до краю й залунала піснями" ", бажання довести, що він справжній " уродзоний" поляк і відданий королю не менше від родовитої польської шляхти, призводить до того, що Єремія найжорстокішими методами прагне викоренити все українське і тим самим завоювати собі найгучнішу славу в Польщі, а в подальшому стати її королем. Письменник зазначає, що не тільки Вишневецький таким способом намагається уславитись, а й інші представники української окатоличеної шляхти (Лящ, Потоцький, Острозькі, Тишкевич). Прагнення наблизитися до королівського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцлера Замойського — Гризельдою. Створюючи образ Єремії, митець показує, що пихатість, яка була помітна в ньому з дитинства щодо старших і вищих за себе, розвинулася ще більше, але тепер вона виявилась у ставленні до польської шляхти. Така зверхність до магнатів призвела до того, що не йому було доручено командування урядовим військом, а нездарним воєначальникам Острозькому, Заславському, Потоцькому. Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Єремія - бережливий господар, що веде майже аскетичний спосіб життя і весь свій час проводить не на балах, а в походах. І.Н-Л., на відміну від інших авторів творів про Вишневецького, не змальовує його й фанатиком католицької віри: " йому було байдуже, чи він українець, чи поляк: віра була задля'нього формальність, без котрої не можна було досягти визначеної для себе високої мети" Засіб контрасту як композиційний прийом і принцип попарного групування персонажів є одним із найуживаніших у І.Н-Л. Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить майбутнє України. Якщо перший не любив Україну за демократизм і вважав, що " козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть" 13, то Кривоніс с виразним представником української ідеї, він хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим виступає умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою. Прагнучи до всебічного висвітлення характеру головного героя, письменник розповідає історію кохання Єремії й простої козачки Тодозі Світайлихи. Кохання простої козачки - це внутрішня драма жінки, в якій борються суперечливі почуття: з одного боку, їй полюбився цей рішучий і деспотичний чоловік, а з другого — розуміє, що це кохання не принесе їй щастя, бо коханий - кат її народу. Вона намагається у цій ситуації зберегти людську гідність. Любов Світайлихи до Вишневецького чиста і благородна. Незалежно від випробувань долі, ця жінка залишається людяною й попереджає пролиття безвинної крові княгині і її малого сина Михайла. Богдан Хмельницький у романі — досвідчений полководець, який очолив визвольну боротьбу рідного народу. Письменник показав незаперечний авторитет гетьмана у війську. Продовжуючи тему визвольної війни, яка завершилася підписанням принизливої для України Переяславської угоди, автор вказує на те, що боротьба не закінчилася, а перейшла на інший рівень. Композиційно роман " Гетьман Іван Виговський" складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників.
Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя, в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними-фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства. І.Нечуй-Левицький в історичному нарисі про І.Виговського не дає власної оцінки діям гетьмана, але в романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його зреалізувати на благо свого народу. Іван Виговський, як і інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Б.Хмельницького - відвернути Україну від темної Московщини, але бачить вихід не в самостійності: " Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі". Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але неприйнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався " зажити в щасті" під Росією. На відміну від попереднього роману в " Гетьмані Іванові Виговському" І.Н-Л створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Золотаренко тощо. Із неприхованою симпатією І.Н-Л змалював образ Юрія Немирича, овруцького старости й київського підкоморія, який, будучи шляхтичем, " залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану", приєднавшись до Богдана Хмельницького. Він був справжній патріот: "...люблю рідний край і ладен служити на добро йому, поки й мого живоття". Саме думки Юрія Немйрича про розбудову України як автономної держави, в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І.Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І.Виговського і Ю.Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передовсім провідна верства не зрозуміли і не підтримали їх. Певна річ, Конфедерація теж не розв'язала б до кінця усі проблеми, які б призвели до створення незалежної Української держави (про це говорить і той факт, що Виговського, попри його пропольську орієнтацію, вбили поляки). Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим. Світоглядним орієнтиром письменника був націоналізм, що позначилося на інтерпретації історичних подій та осіб. Сюжетну основу романів І.Н-Л побудував за принципом контрасту хар-рів героїв, їх життєвої та моральної поведінки. Найбільш яскраво письменник розкрився як художник-портретист, майстер психологічного відтворення внутрішнього світу героїв, " побутописець". У своїх романах він прагнув через психологічні й соціальні чинники простежити причини деформації людської душі, мотиви віровідступництва тощо. Автор намагався показати, що віровідступництво, духовне зубожіння, егоїстичність натури, прагнення величі за будь-яку ціну призводять до " обміління" людської душі, до життєвої та політичної драми.

56. Соціально-побутові повісті І.Нечуя-Левицького: своєрідність характерів, особливості гумору, комізм ситуацій. Поєднання реа­лістичної конкретності й точності в описах сільського побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епіте­тів і порівнянь є однією з основних особливостей стильової манери.Соціально-побутові повісті І.Н-Л. становлять пев­ний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають нові типи сучасної письменнику епохи. В центрі уваги письменника — образи простих людей, селян, заробіт­чан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики. У своєрідному стилі І.Н-Л. поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням ху­дожника до поетизації кращих сторін народного життя, до зобра­ження селянського світу в рельєфних, пластичних образах. Зокрема, у повісті “Хмари” позначилася надзвичайна спосте­режливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи. Повертаючись до принципів відтворення психології в повісті І.Н-Л., зазначимо, що письменник правдиво відтво­рює зв'язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв'язку з соці­альними умовами. В численних описах фабричного побуту, завод­ської й рибальської праці виявляються конкретні прояви різних форм залежності кріпака від поміщика або найманого робітника від хазяїна-фабриканта. Вже перші розділи повісті “Микола Джеря” містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за ча­сів панщини у селі Вербівка. Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробіт­чанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача. Симпатії І.Н-Л. завжди були на боці простого народу. Того­часні соціальні умови не сприяли розвиткові особи. Це був період про­будження людської свідомості, або, як писав В. Бєлінський, “олюднен­ня людини”. Психологія селянина, його інтелектуальний рівень не ви­ходили за коло конкретних, соціально обмежених вражень. Письменни­кові доводилося бути досить обережним у відтворенні певного соціаль­ного типу. Заслуга І.Н-Л. полягає в тому, що він одним з перших змалював типовий позитивний образ селянина — протестанта проти крі­посництва. Микола змальований з усіма сильними й слабкими сторонами своєї натури. Робить це автор шляхом проникнення у його душу через зовнішні ознаки, обставини життя. Внутрішній світ героя по­дається немов другим планом, як доповнення до того, що ми знаємо з подій. Проте все мобілізується для аналізу почуття Миколи, його пере­живань, настрою, думок. В останньому розділі повісті розповідається про повернення Мико­ли додому. Почувши страшну звістку про смерть Нимидори, “Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він уже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари і залили дощем усе село”. У тому як герой побачив своє рідне село — весь його душевний стан. Тут, мабуть, ніякий психологічний аналіз не зміг би так повно розкрити всю глибину його трагізму, як цей малюнок. Як зазначає Н. Крутікова, “поширеним засобом психологічної ха­рактеристики в повістях І.Н-Л. є прийом паралелізму між явищами природи і душевним станом людини”.У кращих творах письменника сконцентрований сільський пейзаж уже є не лише окрасою твору, а й набу­ває певної психологічної функції в розкритті образу, підкреслює особ­ливості вдачі персонажа. Зокрема, досить яскраво постає душевний стан Нимидори, коли у її снах постає Микола на фоні мальовничої сільської природи. Нимидора бачить, як сонце зійшло серед неба, а “за річкою на горі пишний садок, де між зеленими яблунями поспіло дерево з золотими яблуками”, а на дереві “співали райські птиці в золотому пір'ї”. Близькі до наведених прикладів і сни смертельно хворого Кавуна, Миколиного побратима. Втративши віру в можливість повернутись у рідне село, він усе частіше бачить Вербівку, залишену сім'ю. У його видіннях переважає вогняна стихія: горить земля, палає і клекоче вода в ставку. “Перед ним, неначе з землі, одразу висовується високий, як стовп, камінь, весь червоний, як жар, а на тому камені стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потьоками кров по гарячому камені ”. Прикметним є те, що письменник намагається передати найбільш напружені моменти в житті персонажів, як, наприклад, Василини з повісті “Бурлачка”, че­рез зовнішній вияв дії, трагізм становища, напруженість ситуацій. Пси­хічний стан Василини письменник розкриває шляхом зіставлення, з одного боку, трагічної безпорадності героїні, а з другого, — напоєним радістю пейзажем. “А ранок розгорювався, як золото на сонці. Небо червоніло, як рожі в садку. Пташки щебетали. Надворі пахло холодком та польовим зіллям. І в небі, й на землі було розлите розкішне щастя пишного літнього ранку”. У повісті “Кайдашева сім`я” яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових, осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сце­нах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найпов­ніше проявляються риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним життя селянства. Таким чином, творчість І.Н-Л. взагалі, а майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності. Окрім того, характерною особливістю творчої індиві­дуальності І.Н-Л. є органіч­не поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору. Показовою з цього по­гляду є передусім повість “Кайдашева сім'я”. У ній м'які, пастельні описи мальовничої природи українського села, розповіді про найінтимніші, найніжніші почуття молодих героїв твору змінюються непривабливими картинами сва­рок, бійок, зображенням “ідіотизму” пат­ріархального селянського побуту.

57. І.Нечуй-Левицький: перші українські романи з життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»). Особливої актуальності набула нині потреба нового прочитання та ґрунтовного кваліфікованого аналізу художнього доробку письменників, які творили в період 70-90-х рр. XIX ст. Це стосується творів на тему інтелігенції, які потребують переосмислення та докладного вивчення. Потребує цього й багатогранна творчість одного з найвидатніших митців XIX століття – І.Н-Л. Його творчість досліджувалася протягом багатьох років. Це, насамперед, праці І. Франка, А. Шамрая, Є. Кирилюка, О. Грушевського, О. Білецького, праці другої половини XX століття - Крутікової Н., Міщука Р., Непорожнього І., Мандрики М. Тараненко М. та ін. Найбільшої уваги в дослідженнях було звернено на селянську тематику в творчості І.Н-Л., його визначні твори «Кайдашева сім'я», цикл «Баба Параска та баба Палажка», «Микола Джеря». Значно менше акцентувалася увага на творах з життя інтелігенції. Досі малодослідженими лишаються твори «Хмари», «Над Чорним морем» та ін. У ці роки український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі. Скасування кріпацтва в 1861 році, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальнихзрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху.Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. Але політика жорстоко переслідувала все українське, починаючи ще в 1863 році Валуєвським циркуляром, була знову ще в суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 року та інструкцією 1881 року. Літ. процес 70-90 рр. характеризується інтенсивним розвитком прози. Поряд з І.С. Нечуєм-Левицьким і Панасом Мирним в літературу вступає ряд активних письменників (Д. Маркович, М. Павлик, О. Маковей, Олена Пчілка, Н. Кобринська, О. Кониський, М. Старицький, Б. Грінченко, Д. Мордовець). Окреме місце в прозі 70-90 рр. XIX ст., і особливо в прозі І.Н-Л. належить повістям з життя інтелігенції, які, хоч і мають інший об'єкт зображення, ніж це було в сільській повісті, відбивають загальні принципи характеротворення та сюжетоскладання: та ж паралельність історій кількох героїв, біографічний («житійний») сюжет, контрастність типів.У романі «Хмари» І.Н-Л. робив спробу показати нового типу інтелігента. У своїй інтерпретації більшості художніх образів, передусім образів Дашковича і Радюка, письменник ішов від реальних життєвих фактів.Спостереження над діяльністю професорів і студентів Київської духовної семінарії, гуртка «хлопоманів» при місцевому університеті, враження від лектури Тургенєва давали грунт письменникові для осмислення проблеми зближення інтелігенції з народом. «Одним з перших в українській літературі Нечуй-Левицький змалював побут, настрої, сферу інтересів інтелігенції. Розгорнути в епічному творі картини життя цієї соціальної верстви населення, яка незважаючи на вікові традиції національної культури, освіти, у період 60-70 XIX ст. перебувала на стадії дуже повільного усвідомлення своїх суспільних потреб і можливостей, без відповідного творчого досвіду було дуже важко. І тому І.Н-Л. значною мірою використовував результати своїх попередніх художніх пошуків». У «Хмарах» письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін - Левченко. Як правило, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіастичний герой, злякавшисьосуду місцевих панів і пань, негайно виїжджає на Кавказ. Натяком на слабодухість провідного персонажа твору може служити і останній розділ роману, де доходить кінця історія «винародовлення» колишнього «народолюбця» Дашковича. Символічний сон-видіння старого професора підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність. «З огляду на час написання роману, на прикмети, зафіксовані у тексті, фінал обох сюжетних ліній закономірний: Радюк рятується від переслідувань, від висилки; Дашкович тяжко переживає крах своїх наукових спроб, свого «заблукання в хащах та нетрях», переживає болюче й пізнє прозріння». З реалістичною повнотою І.Н-Л. відтворював українські типи з різних соціальних класів і станів. Він лишив безліч людських портретів, виписаних яскраво і докладно, з усіма характерними подробицями обличчя, одягу, поведінки. Йому належить безумовна заслуга барвистого, рельєфного зображення побуту українських селян, найманих робітників, інтелігенції, духівництва, артистичної богеми і людей міського «дна».

 

58. Проблема «пропащої сили» в прозі Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні»). Провiдна тема прози Мирного життя пореформеного села, роздертого гострими соцiальними контрастами: з одного боку безвихiдь похмурого iснування бiднякiв, з iншого погоня за наживою зухвалих i цинiчних гнобителiв. Згубний вплив процесу денацiоналiзацiï на людську особистiсть (на матерiалi роману П.Мирного та I. Бiлика " Хiба ревуть воли, як ясла повнi? " ). Письменницький талант Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) гiдно поцiнований у мистецькому свiтi. Художня проза цього видатного майстра, за словами Олеся Гончара, нагадує нам " повiнь народного життя з усiм розмаï ттям людських характерiв". Правда про це народне життя йде до нас зi сторiнок гостропроблемного соцiально-психологiчного роману " Хiба ревуть воли, як ясла повнi? ", написаного Панасом Мирним у спiвавторствi з І. Бiликом, рiдним братом письменника.Тяжiючи до глибокого психологiчного аналiзу людських характерiв i соцiальних проблем, автори беруться за тему, що зумовлена була прагненням всебiчно дослiдити закономiрностi життя украï нського народу та його окремих представникiв. Панаса Мирного завжди хвилювало питання: " Звiдки беруться " безталаннi дiти свого часу, скалiченi виводки свого побиту? " Розкриваючи перед нами складний, суперечливий характер селянського сина Чiпки Вареника, письменник разом з читачами дошукується тих причин, якi звичайного хлiбороба, трудiвника перетворили на злодiя i вбивцю.Довгий час радянська критика, аналiзуючи роман, акцентувала нашу увагу на тому, що напiвголодне iснування, безземелля, непомiрнi податки, утиски з боку мiсцевих властей призводили деяких селян до таких моральних збочень. Замовчувалася з вiдомих iдеологiчних причин дуже важлива проблема, пiднята авторами роману: денацiоналiзацiя украï нського народу, яка завжди веде до падiння моралi.Панас Мирний впродовж усього роману наголошує на тому, що украï нцiв рiзними шляхами обертали на покiрних, безмовних волiв. Поряд iз цим iшов iнтенсивний процес русифiкацiï. Втрачалися моральнi орiєнтири разом iз зреченням рiдноï мови, звичаï в, прiзвищ, традицiй...Нещодавно я познайомилася iз цiкавою лiтературознавчою статтею " Украï нцi в ярмi", що вмiщена в книзi " Класики без фальсифiкацiй". Авторка цiєï статтi I. Приходько вiдкрила менi зовсiм новi пiдходи до розумiння протирiч та моральних шукань, змальованих у романi..Дiйсно, " соцiальне у поневоленiй нацiï тiсно поєднано з нацiональним". У другiй частинi твору, написанiй I. Бiликом, здiйснено екскурс у минуле украï нського села, дослiджено його майже 150-лiтню iсторiю. Саме тут проаналiзовано " витоки отих деформацiй психiки й моралi, котрi давали потiм такi потворства, як пияцтво, розбiй, убивства...". Зневажливе ставлення iмперськоï Росiï до Украï ни й украï нцiв, ï ï колонiальна полiтика, спрямована на вироблення в свiдомостi нашого народу такого згубного поняття, як " вторинна раса", зробили свою чорну справу в сферi духовностi й моралi. Пристосуванцi до таких умов ставали " перевертнями": калiчили мову, мiняли прiзвища, нехтували прадавнiми нацiональними традицiями, ставали отими " хох-лiками", з яких можна було кепкувати, знущатися, користуючись при цьому плодами ï хньоï невтомноï тяжкоï працi. Цiлком природно, що сильнi, вольовi натури, такi, як Чiпка, шукаючи справедливостi в життi, протестували проти кривди по-рiзному. Жорстока мораль суспiльства, з якого вирвано було корiння нацiонального, спотворила психiку Чiпки, призвела до деградацiï його особистостi. I це одна iз суттєвих причин того, що Чiпка став " пропащою силою". Проблема “пропащої сили”, що була визначальною для письменника впродовж усієї творчості. Проблематика цього твору: - проблематика вибору; - проблема моралі; - проблема виховання; - проблема батьків та дітей; - проблема впливу середовища на формування особистості; - проблема духовності; - проблема соціальної несправедливості; - проблема кривди (відібрали у Чіпки ниву). Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві – при виданні 1903 р, в Україні твір був названий “Пропаща сила”. У ній — роздуми художника про нереалізовану, «пропащу силу» людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і.прекрасних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливостях»У центрі роману образ Чіпки – невтомного шукача правди, котрий зійшов на криву стежку боротьби і став “пропащою силою”. Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Коли багатій Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він " поніс у серні гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робіт-ника...”. Кожний з етапів життя Чіпки виразно окреслений завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки. Різкі переходи віл сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких розпачливих настроїв розкривають збентежену душу героя. Надто вразила кривда Чіпку, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втратив віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, а й до всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Під впливом лихого “товариства” Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття “тієї кривої стежки”. Пішли розмови про земство, про вибори гласних, і Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”. то ця кривда стала останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

59. Соціально-психологічний роман «Повія» Панаса Мирного: історія написання і публікації, композиція, соціально-психологічна зумовленість поведінки головної героїні. Проблема “пропащої сили”, що була визначальною для письменника впродовж усієї творчості, особливого трагізму набула в соціально-психологічному романі “Повія”. У листі до Михайла Старицького у грудні 1881 року Панас Мирний повідомляв про свій задум: “Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі – перша частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав “Повія”. Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше усього проституток”. Так, частинами і друкували цей багатостраждальний твір: спочатку в альманасі “Рада” (1883-1884), потім у “Літературно-науковому віснику” (1919), а повністю “Повія” (1928), яку можна вважати ще й урбаністичним романом, побачила світ лише після смерті автора. Друкуючи час від часу коротші повісті, в яких зустрічаємо і типи міського та інтеліґентського оточення, Панас Мирний довший час працює над другим, остаточно так і не довершеним романом «Повія» (інша назва — «Гуляща»). Останні спроби довершити його відносяться до 1905 року. Цей роман є не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. Поруч із нею зустрічаємо тут й інші жіночі постаті, почасти з тією самою долею. Роман може справити враження певної ідеалізації села, мешканці якого лише в місті втрачають позитивні риси характеру української людини. Таке враження хибне.Панас Мирний подає картину вже нового села, після реформи, і показує, що вже тут люди псуються під впливом того нового оточення, яке навряд чи є ліпшим від старого. Але коли автор переходить в оповіданні до міста, то тут маємо в кожнім разі значне поширення тієї сільської проблематики, яку хотіли б затримати певні реалісти. Цікаво відзначити, що такому реалісту, як Панас Мирний, не пощастило дати «вдалих» театральних п’єс, які могли б затриматись у репертуарі українського театру. Важливо встановити, що твори не лише Панаса Мирного, які були відомими тільки певному (вузькому) колу читачів, мали чимале значення для пробудження національної та політичної свідомості серед тих ширших кіл, до яких їм іноді щастило дістатися. Але, зокрема, твори з міського та інтеліґентського оточення мали на Наддніпрянській Україні велике значення, доводячи той факт, що українська мова, хоч би й селянська, могла стати мовою соціально та політично середніх і вищих прошарків суспільства. Навіть така мінімальна пропаганда мала в ті часи на Наддніпрянщині чимале значення.

60. Творчість Б.Грінченка. Б. Грінченко був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф. Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники. Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість «Соняшний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті —культурницькій роботі серед народу — і віддається головний герой повісті Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. За своїми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману І. Нечуя-Левицького «Хмари». Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові — це просвіта, а найдоцільніший політичний лад — парламентаризм. Прибувши в село на запрошення поміщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесіди з селянами, вчить їх грамоті, читає їм українські твори. Але надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху: до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни; довідавшись про неблагонадійні заходи Кравченка, поміщик звільняє його з посади; від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка — донька поміщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила зблизитися з народом. У цій повісті пись-менникпрагнув правди вопоказати працю інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу. Повісті «Соняшний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як «цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа». Повернувшись до великої прози на рубежі двох століть, Грінченко у повістях «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повісті «Серед темної ночі» (1900) розповідається про життя трьох синів селянина Пилипа Сиваша: старший син Денис з усіх сил, не гребуючи ніякими засобами, пнеться у «господарі», середульший Роман відбивається від села до міста, а менший син Зінько уособлює шлях чесного селянства. Найповніше зображено в повісті Романа, ще одного представника «пропащої сили» — теми, що так широко розроблялась у дожовтневій укр. літ. (наприклад, образ Чіпки). Роман енергійний, сміливий, кмітливий, однак, зламаний царською солдатчиною, він повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянської праці, пиячить, краде й продає батькове добро. Спійманий на гарячому ^Денисом, він подається до міста і там, не змігши знайти роботи, злигається з конокрадами. Під час здійснення продуманого Романом відчайдушно сміливого нальоту на рідне село його вистежує Денис і видає властям, які відправляють його на каторгу в Сибір. В епілозі повісті дано узагальнюючу картину безпросвітного панування кривди в тогочасному житті, де «люди зробили собі з широкого і ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити». Над тим, як розігнати темряву, як запровадити справедливий лад, болісно роздумує Зінько Сиваш, який виходить на перший план у другій частині дилогії — повісті «Під тихими вербами» (1901). Назва твору повністю контрастує з його змістом, адже змальована в попередній повісті «темна ніч» стала в уквітчаних вербами Диблях ще моторошнішою, ще чорнішою. Епіграфом до 3-ої, заключної частини повісті письменник узяв слова з народної пісні: «Турки село звоювали, громадами людей: гнали». Ці турки — місцеві багатії, які затягли у тісний: зашморг усіх ди-блянців, не даючи їм дихати і жити. Такі хижаки не зупиняться ні перед чим. Вони вчиняють розправу над Зінькам, який згуртовував проти них бідноту, готові зубами та зброєю знищити кожного, хто став би на дорозі. Активно виступав Б.Гр. і в жанрі малої епічної форми. Він — автор 50-ти оповідань, тематику яких можна звести до кількох основних груп: відтворення труднощів селянського життя («Украла», «На розпутті»), показ побуту донецьких шахтарів («Серед чужих людей», «Батько й дочка»), змалювання життя і: прагнень української інтелігенції («Непокірливий»), життя: школи та твори про дітей («Сама, зовсім сама», «Дзвоник», «Олеся»). Тобто, тематика малої прози письменника мало чим відрізняється від його повістей. Особливо вдавалися Гр. твори з життя дітей: «Олеся» (1890), «Украла» (1891), «Кавуни» (1891) та ін. Вони відзначаються авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології. Здавна хрестоматійним стало оповідання «Олеся», де йдеться про юну героїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: «Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відціль». Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові, наголошує, що кожен має боронити свій край, не шкодуючи життя. Б.Гр., як і І.Франко, В.Короленко, В.Стефаник, змальовуючи життя і виховання дітей в тогочасних суспільних умовах, реалістично і всебічно відтворював психологію своїх маленьких героїв, спосіб їх мислення за допомогою діалогів та монологів; введених до тексту. Монологи допомагають розкрити душевний стан героя, якнайглибше передати його почуття (напр., внутрішній монолог Марини із оповідання «Сама, зовсім сама»). У своїх творах Б.Гр. настільки вживається в світ дитини, що інколи неначе дивиться на навколишню дійсність її очима, а деякі фігури дорослих стають другорядними. Напр., вчитель, батюшка, батько, мати й батько Грицька (оповідання «Екзамен»,. «Дзвоник», «Грицько») не є об'єктами спостереження письменника, вони відіграють лише допоміжну роль. Факти життя Б.Гр. в дитинстві та юності сприяють глибшому проникненню в реальну життєву підоснову його оповідань, саме дитячі та юнацькі враження позначились на багатьох творах письменника взагалі і дитячих оповіданнях зокрема. Але наявний у них значний автобіографічний елемент все ж не дає нам права ставити знак рівняння між автором та оповідачем. Особливо цінними є збірники Б.Гр. етнографічних та фольклорних матеріалів «Думи кобзарські» (1897), 3 томи «Етнографічних матеріалів» та 4-томний «Словарь української мови» (К, 1907-1909). Як діяч нар. освіти Гр. писав підручники, педагогічні розвідки тощо. Він же є автором першої книги для читання в школі українською мовою «Рідного слова». ОСНОВНІ ТВОРИ: «Дзвоник», «Каторжна», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Соняшний промінь», «Брат на брата», «Ясні зорі», «На новий шлях», «Олеся», «Украла», «Серед чужих людей», «Батько й дочка», «Сама, зовсім сама».

61. Новаторство політичної лірики І.Франка. Героєм громадянської лірики І.Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу за свою волю та незалежність. Класичними зразками революційно-політичної лірики є його вірші „Товаришам із тюрми”, „Гімн”, „Каменяри”, „Беркут” та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, вірою в світле майбутнє свого народу. З таких віршів склалася збірка „З вершин і низин”. Вона звучала як голос болю, гніву, правди. Для громадянської лірики Франка характерні тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезії збірки наповнюють різні за характером почуття ліричного героя. Тут і заклики до боротьби, і радість передчуття благодатних змін у суспільстві, роздуми над долею народу, мотиви смутку, викликані народним горем. Залежно від змісту та жанрових ознак поезії збірки об*єднаються в ідейно-тематичні цикли. Одним з найкращих поезій є „Гримить” із циклу „Веснянки”. У ній відтворено очікування соціальних змін. Він побудован за художнім прийомом паралелізму. Спочатку малюється картина весняного передгроззя. Земля жде плодотворної зливи, яку віщує грім. Як земля потребує дощу, так і народ – коренних змін у суспільстві. Звідси і паралелізм – зіставлення явищ природи і людського життя. Образи хмар і грому – провісники революційної бурі. Франко один із перших змалював страждання, боротьбу і сподівання пролетаріату. У вірші „Каменярі” він змальовує символічний образ невтомних працівників-каменярів, серед яких і сам автор. Справа відбувається уві сні. Усі каменярі скуті ланцюгами і якийсь громовий голос закликає їх: ” Лупайте сю скалу...” і говорить також, що їм призначено цю скалу розбити. Автор мав на оці працівників во ім*я прекрасного майбутнього. Праця каменярів важка, але Франко зазначає, що їх труд принесе людям щастя. Іван Франко – геніальний поет, що залишив своїм нащадкам свої чудові вірші громадянської та патріотичної лірики. У багатогранній творчій спадщині І.Франка визначне місце належить його ліриці, значна її частина належить до найкращих надбань світової поезії. Його поезія проста і глибока. Герой його лірики – людина-борець. Його поезія сповнена вірою в світле майбутнє свого народу.(збірка „З вершин і низин”) Вона звучала як голос болю, гніву, правду, що іде з глибин народних низів. Для громадянської лірики характерні тематичне багатство, жанрова різноманітність. Поезії збірки „З вершин і низин” об’єднаються в ідейно-тематичні цикли. Цикл поезій „Україна” пройняті ідеєю боротьби за національні та загальнолюдські ідеали. Вони закликають рвати кайдани національного і соціального гноблення, які сковують природний розвиток людських сил. Ідейна основа – любов до рідного народу, поневоленої України, прагнення бачити її вільною і щасливою, незалежною державою. Цикл „Веснянки”. Використовуючи традиційні народнопісенні форми, Франко написав свої веснянки, наповнивши їх визвольними прагненнями народу. У цьому циклі 15 поезій, що створюють єдину картину оновлення природи, настрій чекання корінних змін у суспільному житті. Цикл „Гріє сонечко”- поетичний заклик, звернений до демократичної інтелігенції, бути сіячами революційних ідей серед народу.
62. Філософські поеми І.Франка. На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ українського народу. Філософські поеми І.Франка “Смерть Каїна” (1889) і “Мойсей” (1905). Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості митця. Особливо могутньо прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній І. Франком у 1905 році. За жанром «Мойсей» — філософська поема, яка складається з прологу і 20 пісень (роздумів). Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І. Франко, перебуваючи в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдностіПролог написано терцинами, які заучать урочиста, піднесено, патетично. Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. В основу поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяно їземлів Палестині. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується у забуває про Божі заповіді та обіцянки. Пророк, втративши віру в Божий промисел, карається Богом.Але зі смертю Мойсея не вмерли: його, ідеї та наміри: Єгошуа, продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі. Велику увагу при розгляді твору, безперечно; привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему; І справді, у пролозі І.. Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу. пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст. Мойсей – один з найвидатніших творів світового мистецтва, так і однойменна поема Франка – унікальне явище не лише в українській, а й в світовій літературі. Твір засвідчив глибоку віру Франка у сили його народу, світле майбутнє його вітчизни. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного народу, а й спрямувати його на активні дії, на здобуття людських прав. Ця думка є основною філософською сентенцією твору. Вона знайшла ідейне втілення у прозі.Поема „Мойсей” порушувала важливі проблеми, якими жило укр. громадянство в часи революційного піднесення: зростання свідомості народних мас та їх історична роль, віддане служіння народові, суспільна роль слова, мобілізуюче значення смерті героя, поступ народу. Твір пробуджував у народі моральні сили, політичну свідомість. Тему та ідею ясно визначає пролог. Поет висловлює великий жаль з приводу того, що його народу, роз*єднаному, суджено було нести великі страждання, а також впевненість що всі страждання народу не пройдуть марно. Обравши за основу біблійну легенду і змінивши її відповідно до свого задуму, Франко намалював в образі Мойсея вождя, що самовіддано служить народу, присвячує себе боротьбі за його майбутнє.Поему „Мойсей” проймають національні і вселюдські проблеми. Це твір-роздум про майбутнє укр. народу, про поводирів, що приведуть народ до остаточної перемоги. Саме в поемі " Мойсей", яка є веpшиною в літеpатуpнійспадщині Каменяpа, поет осмислює істоpичну долю, укpаїнського наpоду, тpагічні шляхи його життя, відобpажає його пpагнення до національної самостійності, до волі. " Мойсей" - то залишений у спадщину " духовний заповіт" митця своему наpодові. Це твіp пpо укpаїнців і пpо Укpаїну. Фpанко усвідомлює, що не може довіку бути в pабстві наpод. Він дивується, що наpод не віpить у свої сили, по-pабськи підкоpяється, не має сили духу. Поет ствеpджує віpу у силу наpоду. Зневіpяється люд у словах і діяннях пpоpока Лише після смеpті Мойсея люди зpозуміли істинність його дій. З наpоду легковіpого й некеpованого він стає наpодом-силою, яка легко змітає зі свого щляху всі пеpешкоди. Щоб пpодовжити шлях до свободи, наpод обиpає собі нового вождя з наpоду і в невдовзі досягає обіцяної пpоpоком землі. Ми вже бачимо наpод єдиний у своїх пpагненнях до свободи pідного кpаю, яку заповіли їм пpедки, наpод-пеpеможець. Hіщо не може спинити pеволюціного pуху наpоду-велетня, бо він є твоpцем істоpії. Поемою " Мойсей" Іван Фpанко будив національну самосвідомість, піднімав з pабства наpод, надихав його на боpотьбу і віpу.

63. Лірична драма І.Франка «Зів’яле листя». Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). “Зів'яле листя” (1896), що засвідчила з'яву нової естетичної свідомості в нац. письменстві. Не зазнав усієї глибини щастя любові і все ж таки свято беріг спогади про скупі дари великого почуття. Біль кохання породив 3 жмутки пісень, зібраних у збірці „Зів*яле листя”, що була видана у 1896 році. Ця збірка об*єднала поезії переважно з сумними мотивами. Написаними в один з найважчих періодів життя поета. Збірку „Зів*яле листя” Франко у підзаголовку назвав „ліричною драмою”. Вона має „три жмутки”, де розкривається глибока душевна трагедія ліричного героя, викликана тяжкими обставинами у житті. Зокрема нерозділеним коханням. Звідси і назва „Зів*яле листя” – образ втрачених надій, задавленого у дущі великого почуття. Ліричний герой – людина з ніжною душею і разом з тим – сильним характером. З усім горем він готов помірятися, та не може вирвати з душі кохання.Багато віршів збірки написані у стилі народної пісні. Майже весь „другий жмуток” – сплав народних образів з почуттями і образами поета. Автор збірки надає народно-пісенним образам нового звучання. Поезії „Зелений явір”, „Ой, жалю мій, жалю” сприймаються як задушевні народні пісні. Поетичний твір „Чому являєшся мені у сні” вважають найкращим в інтимній ліриці І.Франка. Ця поезія вражає глибоким відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя. Він намагається забути дівчину. Епітети, порівняння передають красу. Чарівність дівчини, її стримане ставлення до ліричного героя.

 

64. Мала проза Франка. Іва́ н Я́ кович Франко́ (27 серпня 1856, Нагуєвичі Дрогобицького повіту — 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч, один з найвизначніших духовних провідників України. Мала проза. " Новелістичний Декамерон Івана Франка" (за визначенням І.Денисюка) - 18 збірок оповідань та новел, з них 10 - оригінальних за складом, тобто утворені з оповідань, які вперше друкувалися разом в окремому виданні (позначені римськими цифрами). Решта збірок становить собою вибір оповідань з попередніх збірок з додатком кількох творів, що публікувалися вперше у складі збірки.

1. " Борислав. Картини з життя підгірського народу" (1877) (І)

Вступне слово. - Ріпник. - На роботі. - Навернений грішник.

2. " Галицькі образки" (1885) (ІІ)

Малий Мирон. - Грицева шкільна наука. - Оловець. - Schonsreiben.

3. " В поті чола. Образки з життя робучого люду" (1890)

М.Драгоманов. Переднє слово. - Відривок з листа до М.Драгоманова. - Оповідання: Лесишина челядь. - Два приятелі. - Муляр. - Малий Мирон. - Грицева шкільна наука. - Оловець. - Schonsreiben. - На дні. - Сам собі винен. - Слимак. - Добрий заробок. - Хлопська комісія. - Історія моєї січкарні. - Цигани. - Ліси і пасовиська. - Довбанюк. - Домашній промисл. - Маніпулянтка. - До світла! - Між добрими людьми.

4. " Obrazki galicijskie" (1897)

& nbspNieco o sobie samym. - Dwai przyjaciele. - Historja mojej sieczkarni. - Hawa. - Jeden dzien z zycia ulicznikow lwowskich. - Panta? acha. (Частина тиражу вийшла без передмови).

5. " Коли ще звірі говорили. Казки для дітей" (1899) (ІІІ)

Передмова. - Осел і Лев. - Старе добро забувається. - Лисичка і Журавель. - Лисичка і Рак. - Лис і Дрозд. - Заєць і Їжак. - Королик і Медвідь. - Вовк війтом. - Заєць і Медвідь. - Ворона і Гадюка. - Три міхи хитрощів. - Вовк, Лисиця і Осел. - Лисичка-черничка. - Мурко і Бурко. - Лисичка-кума. - Війна між Псом і Вовком. - Фарбований Лис. - Ворони і Сови. - Байка про байку.

6. " Полуйка і інші бориславські оповідання" (1899)

Полуйка. - Ріпник. - Вівчар.

7. " Сім казок" (1900) (ІV)

Рубач. - Казка про Добробит. - Звірячий бюджет. - Історія кожуха. - Свинська конституція. - Острий-преострий староста. - Історія одної конфіскати.

8. " Староруські оповідання" у 3-х книжечках товариства " Просвіта" (1900) (V)

Вип. 1: Переднє слово. - 1. Оповідання про смертну трубу і чотири скриньки. - 2. Оповідання про однорічних царів. - 3. Оповідання про царя Аггея. - 4. Оповідання про лакомого опікуна.

Вип. 2: 5. Оповідання про половчина. - 6. Оповідання про чоловіка, що позичав Богу.

Вип. 3: 7. Оповідання про розбійника Флавіана. - 8. Оповідання про каменяра Евлогія.

9. " Добрий заробок і інші оповідання" (1902)

Передмова. - Добрий заробок. - Муляр. - Сам собі винен. - Слимак. - Історія моєї січкарні. - Домашній промисл. - Довбанюк.

10. " Панталаха і інші оповідання" (1902)

Передмова. - Панталаха. - Хлопська комісія. - В тюремнім шпиталі.

11. " З бурливих літ" (1903) (VІ)

Передмова. - Різуни. - Гриць і панич.

12. " Малий Мирон і інші оповідання" (1903)

Передмова. - Малий Мирон. - Грицева шкільна наука. - Оловець. - Schonsreiben. - Отець гуморист. - Гірчичне зерно. - Борис Граб.

13. " Маніпулянтка і інші оповідання" (1904)

Маніпулянтка. Лесишина челядь. - Між добрими людьми. - Чи вдуріла?

14. " На лоні природи і інші оповідання" (1905) (VІІ)

На лоні природи. - Микитичів дуб. - Яндруси. - Дріада. - Щука. - Odi profanum vulgus. - Мавка. - Під оборогом. - Мій злочин. - У столярні. - Поєдинок. - Поки рушить поїзд. - Сойчине крило.

15. " Місія. Чума. Казки і сатири" (1906) (VІІІ)

Місія. - Чума. - Казки і сатири: 1. Куди діваються старі роки. - 2. Як пан собі біди шукав. - 3. Як русин товкся по тім світі. - 4. Наша публіка. - 5. Свиня. - 6. Як то Згода дім будувала. - 7. Доктор Бессервіссер. - 8. Із галицької " Книги Битія". - 9. Бодяки. - 10. Хома з серцем і Хома без серця.

16. " Батьківщина і інші оповідання" (1911) (ІХ)

Переднє слово. - Батьківщина. - Вугляр. - Вільгельм Тель. - Геній. - Гершко Гольдмахер. - Гава і Вовкун. - Пироги з черницями. - Задля празника.

17. " Панщизняний хліб і інші оповідання" (1913)

Переднє слово. - Панщизняний хліб. - Ліси і пасовиська. - Цигани. - Історія кожуха.

18. " Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-тих та 70-тих рр. мин. в." (1913) (Х)

Переднє слово. - І. Молода Русь. - ІІ. Звичайний чоловік. - ІІІ. Знеохочений. - ІV. Патріотичні пориви.

65. Велика проза Франка – проблема естетичного ідеалу. Іва́ н Я́ кович Франко́ (*27 серпня 1856, Нагуєвичі Дрогобицького повіту — †28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч, один з найвизначніших духовних провідників України.

⇐ Предыдущая26272829303132333435Следующая ⇒

Поделиться: