П’єса М. Старицького “Талан” – один з кращих зразків соціально-психологічної драми в українській літературі

 

       У драмі “Талан” (1893), присвяченій чудовій українській актрисі Марії Заньковецькій, драматург робить спробу виходу за межі сільської тематики, на яку написано найбільше п’єс в українській класичній драматургії. Маючи великий досвід організатора й керівника театральної справи і глибоке демократичне розуміння завдань театру в житті народу,
М. Старицький відтворив тяжкі умови праці й побуту акторів провінціального театру кінця ХІХ століття в Росії і на Україні. Крім багатьох загальновідомих перешкод адміністративного, цензурного й іншого характеру, розрахованих на утискування народного театру, М. П. Старицький у своїй драмі “Талан” показав ще й внутрішні причини – закулісні інтриги, кар’єризм, заздрість тих нечесних людей, які дивились на театр як на місце наживи і підривали єдність театральних труп, а значить і справу розвитку театрального мистецтва взагалі. Більш того, із змісту драми випливає висновок, що основною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва був весь буржуазно-поміщицький суспільний устрій царської Росії з його відносинами, формами сім’ї, побуту, мораллю й етикою.

       В драмі “Талан” М. П. Старицький створив трагедійний образ талановитої артистки Марії Лучицької, яка в ім’я великої любові до мистецтва виступила проти форм дворянсько-буржуазної сім’ї і моралі, як несумісних із життям справжньої людини, зокрема з життям і професією жінки-артистки. Але Лучицька не змогла подолати домостроївських порядків дворянської сім’ї, в яку вона попала після одруження, і тому стала жертвою цих порядків. Трагедія Лучицької як великої артистки в тому, що вона покохала представника і захисника буржуазно-поміщицького суспільного устрою, його моралі і побуту – поміщика Квітку, інтереси якого були далекі від мистецтва, а родинні поняття обмежувались домостроївськими правилами. Тому М. Старицький, розгортаючи життєву долю талановитої актриси Марії Лучицької, порушує актуальні соціальні, мистецькі, морально-етичні питання, що стосуються місця і ролі творчої інтеліґенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було актрисі прийти на сцену, але значно важче їй реалізувати свій мистецький талант.

       Лучицька прагне нести світло мистецтва широким масам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії і мови підносити національну свідомість і знедолених низів і зденаціоналізованої верхівки. Проте їй на заваді стоять бездарна акторка Катерина Григорівна Квятковська, деспотичний антрепренер (власник театру) Юрій Савич Котенко, продажний журналіст Аврам Семенович Юркович. На певний час актриса, вийшовши заміж за поміщика Квітку, залишила сцену, помилково вважаючи, що “сім’я не може миритися зі сценою, бо одна другій буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську справу”. Однак вона швидко усвідомила, що, залишивши сцену ради любові до чоловіка і родинного спокою, вона не знайшла рівноваги і затишку в домі чоловіка. Її пригнічували умови бездуховного існування, переслідувала жорстока свекруха, мучив безпідставними ревнощами чоловік. Лучицька знайшла в собі сили повернутися на сцену, де знайшла велику і справжню любов – любов народного глядача. Однак цькування актриси продовжувалося, а найвище щастя тривало недовго. Вона знепритомніла під час вистави. На жаль, щастя прийшло пізно, бо Лучицька втратила здоров’я в родинній боротьбі. Єдиним світлим променем в останні хвилини її життя стало привітання від групи студентської молоді. В колі справжніх друзів зі сподіваннями принести радість людям актриса померла.

       Такою нелегкою виявилась її доля і таким гірким – талан.

       З погляду творчої манери п’єса “Талан” – найбільш реалістична соціально-психологічна драма М. Старицького. Вона не позбавлена мелодраматичних прийомів. Ця реалістична послідовність визначається великим багатством і глибоким знанням життєвих фактів, використаних М. Старицьким при створенні драми.

 

&                                6. Критичні матеріали до творів

 

Л. Г. СОКИРКО

М. П. Старицький

       На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицького складають двадцять п’ять закінчених творів (не рахуючи варіантів їх), а саме: один переклад (“Гамлет”), тринадцять оригінальних творів і одинадцять переробок. Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об’єктивних даних, зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяють встановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького-драматурга.

       Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, було створено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лише шість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці на сцені.

       Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії
М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п’єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів прогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже “непредосудительных” творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М. В. Гоголь…

       Основою багатої тематики і жанрів драматургії М. П. Старицького є, звичайно, його оригінальна творчість, що тривала протягом всього творчого шляху його як видатного українського драматурга демократичного напрямку…

       “Не судилось” – драма на 5 дій, яка за змістом більше відповідає назві її першої редакції – “Панське болото”. Підносить вона нову важливу тему в українській драматургії того часу, даючи одну з кращих реалістичних картин українського села після реформи 1861 року. Суть драми, звичайно, не в тому, що панич Михайло Ляшенко занапастив життя бідної дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни. Та це й не було б новим після Шевченка в українській літературі. Більш новим є те, що син поміщика щиро покохав, захоплюючись взагалі поезією народу, селянку-сироту, яка всією душею теж закохалась у нього. Але через різницю станів, маєтків та через інтриги їм “не судилось” бути в парі, бо Катря загинула, не витримавши натиску панів, сільської темряви та власного зрадженого сумління. Одначе й цим не вичерпується зміст драми.

       М. Старицький, прекрасно обізнаний з життям поміщиків на селі, особливо 60-70-х років ХІХ століття, безпосередньо знаходячись серед них, захоплювався разом з
М. Лисенком “ходінням в народ”, переважно в коло сільської молоді. Йому були відомі випадки одруження паничів з селянськими дівчатами (згадаймо хоч би любого йому “дядю Олексашу”, якого введено епізодом в драму), і в цьому вбачалась ознака нового часу.

       Пильно спостерігає молодий драматург, як складаються пореформені відносини на селі, направляючи неминуче на соціальні та національні суперечності, які виростали на очах, і глибоко хвилювали його,, примушували замислюватись на ними і робити певні висновки.

       Характер “нових” пореформених відносин на селі у всій їх реальності М. Старицький і намагався змалювати в своїй драмі “Не судилось”. Ідучи по лінії розкриття гострих суперечностей, не шкодуючи виразних фарб у змалюванні образів, не зв’язаних навіть з любовною колізією, - він відтінює, подає цікаві деталі внутрішнього єства персонажів, мотивує їх вчинки (Зізі, Жозефіна, Шльома) для глибшого показу в напруженій дії соціально-побутової картини в цілому. Отже, “Не судилось” далеко переростає драму кохання, що займає в творі, на перший погляд, основне місце.

       Справді особиста драма нещасливого кохання (Михайло – Катря - Дмитро) розкривається в органічній єдності з соціальними та національними колізіями, характерними для тодішнього життя в українському селі, що промовисто названо було автором “Панське болото”, в глибині якого загострювалась боротьба між поміщиком і селянами всупереч твердженням ліберально-буржуазних теоретиків того часу.

       Саме характерні мешканці цього “болота” або, як ще гостріше визначав Павло Чубань, - “багна”, які так чи інакше зв’язані з особистою драмою, поставлені в основі розвитку дії твору, що визначає його сюжет.

       Найбільше місце в творі займає постать панича Михайла, який спочатку нібито захоплений новими ідеями народолюбства, видимо, під впливом свого товариша – лікаря Павла.

       Михайло полюбляє ходити в розкішній українській “мужицькій” одежі, розмовляти українською “простонародною” мовою, бувати вечорами серед селянської молоді, а особливо серед дівчат, як освічений панич м’якої, чулої вдачі, що шукає поезію в житті.

       Він похваляється, що буде “працювати там, де мені мило, - на користь народові”.

       Селянська молодь, видимо, щиро сприймає панича, а особливо красуня-сирота Катря Дзвонарівна, до якої він залицяється, а потім, заволодівши душею і тілом її, не може вирішити, як вийти з скрутного становища, щоб і “чесним” залишитись, і проти батьків не піти, бо тоді доведеться жити своїм трудом. Тепер на Михайла, що гірко шкодує за втраченою поезією, не впливає ні вмовляння Павла, щоб він негайно одружився з Катрею, ні приклад дяді Олександра. Він охоче слухає Бєлохвостова, погоджується на матеріальну винагороду Катрі, що буде як “покровительствуемая любовница”, яку “никто не обидит”, бо така по суті “болотяна” природа Михайла зо всіма її панськими якостями.

       Вболівання й каяття його над умираючою Катрею не знімають цих якостей, які з таким нищівним докором підкреслює Павло в останній репліці над трупом Катрі: “То така, паничу, ваша поезія? ”

       Та воно й не дивно, бо народився й виріс Михайло в панській родині, де заправляє мати його Анна Петрівна – “слабонервная, чувствительная”, вкрай егоїстична і розбещена пані. Їй чужі будь-які демократичні поривання, елементарна лояльність і навіть звичайне почуття жінки-матері. Вона скаженіє, втрачаючи людську подобу, як тільки бачить Михайла з Катрею: “А! Мерзавка! Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына! Я тебя собственными руками разорву. (Сіпається до Катрі)”.

       Батько Михайла – поміщик Іван Ляшенко – простий з поведінки й завзятий кріпосник з переконання. Найбільше він клопочеться над тим, щоб знайти нові засоби визиску колишніх кріпаків за допомогою орендаря Шльоми, в якого він на позичках…

       М. Старицький нещадно викриває нікчемність і жорстокість цих мешканців “панського болота”, протиставляючи ті здорові позитивні сили, що зростають і стають на боротьбу за кращу долю трудящих. Він показує образ типового різночинця-народника
60-х рр., - молодого лікаря Павла Чубаня, який заводить школу для народу, позичкову касу, лікарню, розтлумачує селянам, як відстоювати свої права, наводить їх на шлях боротьби проти панів-визискувачів. За демократичні переконання й вчинки Павла ненавидять поміщики, але глибоко поважають і слухають селяни. Він щирий друг Катрі, матері її й Дмитра, який, не дивлячись ні на що, глибоко кохає Катрю, виступає месником за неї й за всі кривди.

       Особливо зворушливий образ Катрі – головної героїні драми. Тендітна, сором’язлива дівчина-сирота ніжної ліричної вдачі, довірлива й щира, здатна на глибокі почуття красуня. Наштовхнувшись на грубі і нездоланні для її натури перешкоди, вона передчасно загинула.

       Вся система художніх образів драми побудована так, що одночасно з соціальними суперечностями розкриваються і національні.

       Сама драма написана різними мовами, що, на думку автора, очевидно, повинно було точно відтворити наявний тоді стан щодо мови…

       Драма “Не судилось” піднесла животрепетні питання соціальних і національних взаємовідносин, що складались у 60-70-х рр. ХІХ ст. на селі [20].

 

М.П. КОМИШАНЧЕНКО

Михайло Старицький

       Життя інтеліґенції стало темою… драми “Талан”, написаної у 1893 році. Драматург присвятив її геніальній українській актрисі Марії Заньковецькій, яка була прототипом героїні твору – артистки Марії Лучицької.

       Ідейним спрямування драма “Талан” перегукується з комедією О. Островського “Таланты и поклонники”, написаною значно раніше…

       Драматург зображує діяльність прогресивних митців, що прагнуть своєю сценічною працею вірно служити народові. Борючись проти апологетів безідейного мистецтва, мистецтва для розваги, вони захищають основні принципи реалістичного, народного театру, його майбутню суспільно-виховну роль. Такими є Степан Безродний, Марко Жалівницький, Ганна Кулішевич та інші актори. До них належить і молода талановита актриса Марія Лучицька, яку по-справжньому високо цінять лише демократичні кола глядачів.

       Основну увагу драматург зосереджує на всебічному розкритті образу Лучицької, на показі її сценічного та особистого життя. Інші персонажі драми зображені блідіше: вони, власне, підпорядковані більш широкому розкриттю образу головної героїні твору. В театрі Лучицька веде тривалу боротьбу проти сваволі та інтриг з боку бездарної артистки Катерини Квятковської, деспотичного антрепренера трупи Юрія Котенка, продажного репортера газети Авраама Юрковича та інших. Всі вони не тільки заважають творчій праці актриси, але й прискорюють її трагічний кінець.

       Основною причиною передчасної загибелі талановитої артистки, показує
М. Старицький, було аморальне буржуазно-поміщицьке оточення, його бездушне ставлення до Лучицької, яка присвятила себе театру. Представниками цього оточення виступають в п’єсі поміщик Антон Квітка та його мати Олена Миколаївна. Вони послідовно захищають мораль і звичаї буржуазного суспільства, створюючи нестерпні умови для актриси, яка потрапила до їхньої родини.

       Користуючись великим успіхом на сцені, Лучицька прагне до особистого щастя, не розуміючи того, що воно для неї можливе лише в натхненній творчій праці на користь народу. В пошуках особистого щастя Лучицька робить хибний крок – вона закохується у поміщика Квітку, людину обмежену, далеку від мистецтва, обскуранта (реакціонера) в поглядах на родинне життя.

       Після довгого вагання Лучицька приходить кінець кінцем до хибного висновку, що, мовляв, “двом богам служити не можна”, що “сім’я не може миритися зі сценою, бо одна другій буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську справу”. Спочатку Лучицька думала відмовитися від особистого щастя, проте згодом залишає театр і виходить заміж за Квітку. Одначе щастя не знайшла. В поміщицькій родині все для неї виявилось чужим і далеким. Її зневажають, з неї знущаються. Вона покидає панський маєток і знову повертається на сцену, де й знаходить щастя.

       Драматург показує, що народ Лучицьку щиро і глибоко поважав. У день народження актриси її гаряче вітають не тільки друзі по театру – Безродний, Жалівницький, Кулішевич та інші, але й прогресивні кола української та російської інтелігенції. Це радувало й хвилювало Лучицьку.

       Відповідаючи на привітання, вона, задихаючись, говорить: “Над міру… над силу… сьогодні мені щастя… Ось вона, любов!.. Ось воно… найвище щастя! ”

Цим М. Старицький стверджує велику ідею служіння театру народним інтересам і славить натхненне життя прогресивних митців.

       Радість Лучицької була недовгою. Переслідування поміщика Квітки, цькування буржуазної преси, брудні закулісні плітки виводять її з рівноваги, вона тяжко хворіє і швидко вмирає. Трагічна смерть артистки – типове явище у класовому тодішньому суспільстві, панівні кола якого вороже ставились як до справжнього мистецтва, так і до талановитих діячів сцени.

J           7. Чи знаєте ви?

Талант (гр. talanton) – високий рівень обдарованості.

Талант – творча обдарованість у мистецтві, характерними ознаками якої є: сила художнього мислення, активності уяви, спостережливості, глибина пам’яті, багатство емоцій.

Геній (лат. genius “дух”, “хранитель”) – найвищий ступінь обдарованості людини, що характеризується ознаками таланту, плюс естетична інтуїція.

       З приводу цих понять висловлювались відомі письменники, вчені, мислителі.
М. Горький порівнював талант з породистим конем, яким треба вміти управляти, бо він може швидко перетворитися в шкапу. С. Шаховський вважав, що талант “складається з вразливості на явища життя і здібності їх відтворення.” “Геній, - за словами В. Бєлінського, - створює новий світ думки і форми”. Таких суджень назбирається кілька сотень, але в основі їх лежатиме єдине поняття – надлюдина.

?                8. Значення творчості М. П. Старицького

       Визначний драматург М. Старицький прославився як талановитий режисер. Доля подарувала йому 63 роки, але він завжди мріяв порадувати глядачів яскравим театральним видовищем. При цьому він використовував різноманітні художні засоби. Наприклад, намагався поєднати виразність звучання слова з музичними мелодіями, з ритмами народного танцю, з живописною колоритністю декорацій.

       Великий драматург говорив: “Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант – велика річ! Але потрібно той талант оправити у художній рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу розгорнутися талант актора”.

       М. Старицький з великою силою підкреслив, що розквіт таланту митця можливий тільки на шляху служіння народові.

       Драматургічна спадщина М. Старицького – цінний внесок у скарбницю української літератури. Його твори витримали іспит часом, а це – ознака справжнього таланту. Старицький плекав волелюбні ідеї, ніс їх у народ, і пам’ять про таку діяльність переживає віки.

       П’єси М. Старицького і сьогодні чарують глядачів, є вони і в репертуарі Черкаського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.

& 9. Письменники та літературознавці про великого драматурга

 

       Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг  би здобутися на таке сильне та енергічне слово і не взяти в нім ані жодної фальшивої ноти.

                                                                                                                   Іван Франко

S     S     S

 

       Найбільший ідейний вплив на творчість М. Старицького мали Гоголь, Шевченко, Некрасов, Островський, яких він найбільше любив і шанував протягом усього життя.

                                                                                                                   І. Скрипник

S     S     S

       Він гаряче любив Україну і з глибокою любов’ю і пошаною ставився до всіх слов’янських народів і в першу чергу до братнього російського народу і його передової культури.

                                                                                                                   І. Скрипник

S     S     S

       М. Старицький – натура здорова, кремезна, багата фізичною і духовною силою, охоча до громадської діяльності.

                                                                                                                   Іван Франко

S     S     S

       Настрій нашого поета сумний, думи важкі, але шукаючи їх причин, ми віднайдемо їх не в якихось місцевих обставинах, властивих лише українському окруженню, не в поетових пригодах, а в настрої всеросійського інтеліґента того часу.

                                                                                                                   Іван Франко

?                                      10. Проблемні запитання

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: