Психічні процеси, властивості та стани у структурі особистості

Психічні процеси — динамічне відображення дійс­ності в різних формах психічних явищ.

Насамперед, слід зазначити, що психічні процеси за­безпечують зв'язок особистості з дійсністю. Через них формуються властивості особистості. Утворені власти­вості, у свою чергу, впливають на перебіг процесів. Так, у процесі відчуття формуються конкретні сенсорні властивості й цілісна сенсорна організація особистості, яка визначає в подальшому кількісно-якісну характе­ристику відчуттів.

У процесі розв'язання теоретичних і практичних завдань формується вольова організація особистості, визначаючи, як ухвалюються рішення і як вони реалі­зуються в житті. Сформована керованість особистості призводить до вибіркового сприйняття та емоційних реакцій, пов'язаних із ним. Ось чому людина бачить у дійсності те, що хоче бачити залежно від потреб, інтере­сів і настанов.

Хоча відображення — об'єктивний процес, воно ускладнене суб'єктивними властивостями особистості.

На підставі психічних процесів утворюються психіч­ні властивості, певна їх система, яка регулює перебіг психічних процесів.

Психічні властивості особистості — це стійкі утво­рення, які забезпечують певний кількісно-якісний рі­вень психічної діяльності й поведінки, типовий для ін­дивіда.

Характер перебігу психічних процесів, як і вияв влас­тивостей, залежить від стану психічної активності осо­бистості. Під психічним станом слід розуміти наявний на цей час відносно стійкий рівень психічної діяльно­сті, що проявляється в підвищеній, або пониженій ак­тивності особистості. За визначенням С.Л. Рубінштей-иа, психічний стан є ефектом психічної діяльності та її тлом.

Справді, відображення якоїсь події — складне яви­ще. Воно приховує чимало різних процесів — відчуття і сприйняття, відтворення, мислення, емоції тощо. Залу­чені до діяльності сили налаштовують активність осо­бистості на певний лад. Однак не стільки обсяг, скільки зміст відображуваного має вирішальне значення в на­строюванні тонусу психічної активності.

Усвідомлення особистої чи суспільної значущості відображуваного в мозку, себто того, що відбувається, має вирішальне значення для психічної активності. На­приклад, як думають деякі егоїсти чи бізнесмени: а що я з цього матиму? Тобто яку вигоду мені принесуть мої дії чи те, що мене просять зробити? Коли є стимул або впевненість у результаті, особистість починає активно діяти, — настроюється тонус психічної активності. Як бачимо, психічний стан детермінований зовнішніми або внутрішніми умовами, однак його динаміка і харак­тер залежать від властивостей особистості. Наприклад,. у людини інертного типу нервової діяльності психічний стан виявляється стійкішим порівняно зі станом люди­ни рухомого типу.

Відомо, що критичні зауваження, зроблені на адресу одних людей, мобілізують їхні сили, тоді як такі самі зауваження на адресу інших призводять до зниження тонусу активності, виникнення депресивного стану. Отже, часом краще "розрядитися" (це не означає емо­ційно, можна через фізичну, скажімо, діяльність), ніж носити негативні емоції в собі.

Чутливість до оцінки, ставлення до неї залежить від таких властивостей характеру, як марнославство, са­молюбство, впевненість у собі, від вольових якостей, емоційної реактивності тощо.

Отже, структура психічної діяльності особистості є складною, багатогранною і динамічною. Усі її компо­ненти взаємопов'язані та взаємообумовлені. Із розвит­ком особистості відбуваються зміни і в її психологічній структурі.

Водночас структура кожної особистості є відносно стійкою. Вона містить типові для індивіда системи влас­тивостей, які характеризують його як людину, від якої можна очікувати в тих або інших ситуаціях життя ціл­ком певних вчинків і дій.

Отже, кожна людина є єдністю стійкого і мінливого, і тільки така організація дає змогу людині бути самою собою, виявляти гнучкість і вести спосіб життя, адек­ватний умовам.

Формування особистості

Особистість формується в умовах конкретно-істо­ричного існування людини, в діяльності (трудовій, нав­чальній та ін.). Провідну роль у процесах формування особистості відіграють навчання і виховання, що здійс­нюються переважно в групах і колективах.

4.6.1. Формування особистості у психології та педагогіці

Поняття "формування особистості" вживається у двох значеннях. Перше — формування особистості як розвиток, процес і результат. У цьому значенні форму­вання особистості є предметом психологічної науки, завдання якої — з'ясування того, що є в наявності (екс­периментально виявляється, знаходиться) чого можна

досягти в умовах цілеспрямованих виховних і навчаль­них дій. Це є, власне, психологічний підхід до форму­вання особистості.

Друге значення — формування особистості як її ціле­спрямоване виховання. Це педагогічний підхід до зна­чення завдань і способів формування особистості. Пе­дагогічний підхід передбачає необхідність з'ясування, що і як має бути сформовано в особистості для того, щоб нона відповідала соціально обумовленим вимогам, що ставить до неї суспільство.

Педагогічний і психологічний підходи до формуван­ня не тотожні один одному, а становлять нерозривну єдність. Немає сенсу вивчати формування особистості з позиції психолога, якщо не знати, якими методами ко­ристувалися педагоги і які цілі вони ставили.

Не менш безперспективною виявилася б робота пе­дагога, якби він не використовував можливості психо­лога, який має специфічний інструментарій для вияв­лення реальних інтелектуальних, особистісних, психо­фізіологічних характеристик школярів і знає причини ниникнення та можливі засоби впливу на формування психічних явищ.

Учитель іноді може бачити психологічні наслідки своєї конкретної педагогічної роботи. В одній особі може Пути представлений психолог і педагог. Однак він не повинен плутати психологічні й педагогічні методи дії, методи формування особистості, а також сформовані якості. Наприклад, учень може добре вчитися, але це ще" не означає, що цьому учневі слід приписувати всі люд­ські чесноти. Він може бути і запеклим егоцентристом.

4.6.2. Формування особистості засобами навчання

Оволодіваючи знаннями, людина пізнає закономір­ності функціонування матеріального світу на макро і мікрорівнях, починаючи від руху небесних світил і місця в цьому процесі нашої планети і закінчуючи будо­вою молекули та атома і взаємодією їх, а також будову і закони функціонування людського організму. Тобто, пізнає саму себе.

Вивчаючи гуманітарні дисципліни, людина пізнає різні цивілізації, їхній розвиток, а також розвиток самої людини в суспільстві, колективі, групі, взає­мовідносини між індивідами. Знання накопичуються, і учень, наприклад, корегує свою поведінку стосовно знань, якими володіє на певний момент. Виробляються нові якості особистості, які, у свою чергу, впливають на перебіг психічних процесів (мислення та ін.).

Вищий ступінь мислення відносно самого себе дає змогу вдосконалити механізм учіння — людина вироб­ляє власні методи, стратегії. Нові, досконаліші форми засвоєння знань дають можливість пізнавати і вищі знання, які корегують, розвивають саму особистість. У такий спосіб відбувається процес формування особи­стості за допомогою навчання, засвоєння нових знань і включення їх в екзота ендопсихіку.

4.6.3. Формування особистості засобами виховання

У процесі формування особистості відокремити за­соби навчання від засобів виховання вельми проблема­тично, тому що вони виступають у єдності.

Умовно процес виховання розподіляють на:

• розумове виховання;

• трудове виховання і профорієнтаційну роботу;

• моральне виховання;

• естетичне виховання;

• фізичне виховання;

• економічне виховання;

• правове виховання;

• екологічне виховання;

• статеве виховання;

• сімейне виховання;

• виховання толерантності і культура міжнаціональ­ного виховання

Такий поділ є умовним через те, що в процесі фор­мування особистості вихованням усі ці складові наявні більшою чи меншою мірою.

Сучасна педагогічна наука вважає, що сутністю про­цесу виховання є організація життя вихованців, фор­мування в них стійких форм поведінки у суспільстві через навички та звички.

Найбільш характерною ознакою, особливістю вихо­вання є його цілеспрямованість.

Загальна мета виховання полягає у формуванні соціально активної, гуманістично спрямованої особи­стості, яка у своїй життєдіяльності керується як загаль­нолюдськими, так і культурно-національними цінно­стями, тобто має людський та національний характер.

Загальнолюдський характер виховання виявляєть­ся в тому, що діти повинні усвідомлювати себе як части­ну всієї планети, як активну складову ноосфери, мати ійдповідальність за свої вчинки перед усім людством, співвідносити у своєму світосприйнятті загальнолюд­ське та національне. Відчуття себе як громадянина світу, сформованість планетарного мислення, толеран­тність у ставленні до інших людей, націй, народів, від­мова від національного егоїзму — це далеко не повний обсяг питань загальнолюдського виховання.

Загальнолюдське виховання базується на концеп­ції глобальної освіти, яка широко розповсюджується в країнах світу. Вона передбачає включення до навчаль­них планів навчальних закладів таких напрямків педа­гогічної діяльності, як виховання інтересу і поваги до ісультур інших народів світу, досягнення розуміння за­гальносвітового і специфічного в цих культурах.

Виховання на глобальних засадах має за мету прилу­чити вихованців до культур і традицій різних народів та національностей, формування на ґрунті цього за­гальнолюдської свідомості та почуттів.

Загальнолюдські ідеали базуються на основних пра­вах і духовних цінностях, до яких належать:

• право на життя (вітальна цінність) і право на здоров'я (валеологічна цінність);

•  право на людське співтовариство (соцієтальна цін­ність) і право на освіту, свободу (лібертальна цінність);

• право на працю (прагматична цінність) і право на особисту власність (приватна цінність);

• право на пізнання (гностична цінність) і право на інформацію (інформаційна цінність);

• право на спілкування (комунікативна цінність) і право на індивідуальність (унікативна цінність);

• право на творчість (креативна цінність) і право на всебічний розвиток (калокагативна цінність).

Загальнолюдський характер вихованню надають знан­ня про людську спільноту, її історію, народи та їх полі­тичні взаємовідносини, про діяльність ООН та інших міжнародних організацій, чия діяльність спрямовуєть­ся на збереження миру. Загальнолюдський характер виховання проявляється також у пропаганді міжна­родних та державних норм права людини і народів, формуванні у студентів поваги до цих норм і принципів міжнародного права: мирного співіснування держав, співробітництва народів і держав, незастосування сили та погрози силового в міжнародних відносинах, рівно­правності та самовизначення націй та народів, поваги до прав людини і основних свобод, відповідальності влади за агресію та інші міжнародні злочини; суверені­тету і рівності держав, непорушності кордонів, терито­ріальної єдності держав, невтручання у внутрішні спра­ви одне одного, сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Загальнолюдський характер виховання може вияв­лятись і у співвідношенні різних релігійних норм. Ви­ховуючи студентську молодь в дусі миру між народами і віротерпимості, слід ураховувати і виважено викори­стовувати вплив релігії на різні сфери громадського життя, держави, права, культури, освіти, національ­них і сімейно-побутових відносин. Провідні релігії сві-

ту проголошують життя людини як головну цінність, закликають до мирного співіснування різних народів. Зазначимо, що саме єдність релігій у поглядах на мо­раль, моральні відносини стала основою для формуван­ня загальнолюдських цінностей.

Зміна соціально-економічної формації, перехід до ринкових відносин, інтеграція в європейське та світо­ве товариство, побудова демократичного суспільства в Україні передбачає:

• орієнтацію на відродження національної гідності, патріотизму й громадянськості особистості;

• освіченість на світовому рівні, гуманізм, духов­ність, діловитість;

• активізацію кожної людини зокрема, її саморе-алізацію в матеріальній і духовній сферах суспільного життя, дотримання всіх прав людини.

У Законі України "Про освіту" підкреслено, що "Ме­тою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до набуття молодими поколіннями соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури національних взаємин, формування у молоді незалежно від національної при­належності особистісних рис громадян Української дер-" жави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".

Національне виховання. Головна мета націо­нального виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури між­національних взаємин, формування у молоді незалеж­но від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духов­ної, моральної, художньо-естетичної, правової, трудо­вої, екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується че­рез систему виховних завдань:

• формування національної свідомості, виховання любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захи­щати;

• виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури;

• забезпечення духовної єдності поколінь, вихован­ня поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

• формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

• виховання духовної культури особистості та ство­рення умов для вільного формування нею своєї світо­глядної позиції;

• утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толеран­тності, працелюбності та інших доброчинностей;

• забезпечення повноцінного розвитку дітей та мо­лоді, охорони й зміцнення їх фізичного, психічного і ду­ховного здоров'я;

• формування соціальної активності особистості шляхом включення вихованців у процес державотво­рення, реформування суспільних стосунків;

• розвиток індивідуальних здібностей і талантів мо­лоді, забезпечення умов їх самореалізації, формування наукового світогляду.

Принципи національного виховання

Принцип народності — єдність національного і за­гальнолюдського. Національна спрямованість виховання, оволодіння і вживання рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння рідною мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення ша­нобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв народів, що населяють Україну.

Принцип природовідповідності виховання — враху­вання багатогранної і цілісної природи людини, їх ві­кових та індивідуальних, особливостей психологічних, національних і релігійних особливостей.

Принцип активності, самодіяльності і творчої іні­ціативи молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю студентства, утверджен­ня життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивно­го мислення.

Принцип гуманізації і демократизації виховання полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та за­доволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспіль­ства і природи.

Принцип гуманітаризації освіти покликаний фор­мувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості й планетарне мислення.

Принцип безперервності і наступності вихован­ня — досягнення цілісності й наступності у вихованні, ' перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя людини; нероздільність навчання і виховання, іцо полягає в їх органічному поєднанні, підпорядку­ванні змісту навчання і виховання формуванню особис­тості.

Принцип диференціації та індивідуалізації вихов­ного процесу — врахування у виховній роботі рівнів фі­зичного, психічного, соціального, духовного, інтелек­туального розвитку вихованців, стимулювання актив­ності, розкриття творчої індивідуальності кожного.

Принцип культуровідповідності виховання — ор­ганічний зв'язок з історією народу, його мовою, куль­турними та прогресивними родинно-побутовими тради­ціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промисла­ми, забезпечення духовної єдності, наступності та спад­коємності поколінь.

Принцип гармонізації родинно-шкільного вихован­ня — організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу, дотримання гуман­них вимог до дітей.

Толерантність і культура міжнаціонального вихо­вання. У сучасному світі проблема міжнаціональних конфліктів виникає майже в кожному регіоні, оскільки в жодній країні населення не складається з людей однієї національності, без малих етносів та релігійних груп. Кінець XX та початок XXI ст. супроводжується чисель­ними національними конфліктами на всій земній кулі. Пошуки шляхів розв'язання конфліктів та запобігання геополітичним вибухам спрямовуються в різні русла, одним з яких є освіта, зокрема полікультурна.

Полікультурна освіта відрізняється від поліетнічної своєю спрямованістю на не окремі етноси, а не більш широкі верстви, які об'єднані не тільки за ознаками ет­нічної спільноти, а й належністю до певних соціальних кіл, політичних та професійних орієнтацій тощо. Уна­слідок своєї спрямованості на різні групи суспільства полікультурна освіта містить у собі великий потенціал для виховання толерантності до будь-яких відмінно­стей в культурі представників різних народів.

Толерантність (від лат. іоіегапііа — терпіння) бу­ла проголошена ключовим поняттям людських взаємо­відносин у "Декларації принципів терпимості", прого­лошеній ООН (1995). У документі стверджувалось, що толерантність — це повага, прийняття і правильне розуміння всієї різноманітності культур, форм самови-

раження і прояву людської індивідуальності. Толерант­ності сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думок, совісті, переконань. Толерантність — це єдність у різноманітності. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Толерантність надає можливість досягнення миру і веде від культури вій­ни до культури миру. Толерантність — це не поступка, поблажливість чи прикидання, а, насамперед, активне ставлення до дійсності, яке формується на засадах ви­знання універсальних прав і свобод людини.

Декларація підкреслює, що найбільш ефективним засобом попередження нетерпимості є виховання. Саме виховання толерантності визначається як одне з про­відних освітніх завдань XXI ст., це одна з необхідних умов ефективної професійної підготовки майбутнього фахівця вищої кваліфікації.

На думку Ю.В. Тодорцевої, серед важливих завдань педагогіки толерантності постають:

• розвиток у вихованців почуття власної гідності й уміння поважати гідність інших;

• формування позитивного ставлення до своєї дер­жави та її народу;

• спрямованість майбутніх фахівців на підвищення самооцінки шляхом отримання позитивного зворотно­го зв'язку й підтримки групи;

• навчання міжкультурного розуміння й толерант-. иої поведінки в міжетичних стосунках;

• закріплення у вихованців конструктивних спо­собів виходу з конфліктних ситуацій, вираження влас­них почуттів без насильства в різних його виявах у про­цесі співробітництва з родинами вихованців;

• удосконалення практичних навичок та вмінь сту­дентів щодо різноманітності шляхів до створення парт­нерської сім'ї за допомогою толерантності;

• розширення здібностей майбутніх фахівців до са­моаналізу, самопізнання;

• тренування навичок ведення позитивного внут­рішнього діалогу стосовно самого себе¹.

Виховання толерантності починається з розвитку такого морального новоутворення, як усвідомлення цінності людської особистості. Формується вона у двох напрямках. Перший полягає у тому, що перед людиною розкривають позитивні якості особистості, які її оточу­ють: батьки, викладачі, однолітки і т. ін. Цей процес має починатися ще у дитячому віці і органічно продов­жуватися у період навчання як у школі, так і у вищих закладах освіти. При цьому особливу увагу слід при­діляти тому, чим та чи інша людина відрізняється від спільноти, у чому її неповторність, самобутність. Тіль­ки розвинене поняття цінності людської особистості, поваги до її особливостей стає запорукою виникнення у молоді об'єктивних оцінок спочатку інших людей, а потім і себе.

Іншим напрямком формування в майбутнього спе­ціаліста цінності іншої людини стає попередження зверхнього ставлення до людей. Основи такого ставлен­ня можуть закладатися ще в сім'ї, коли батьки негатив­но оцінюють своїх друзів, колег, сусідів, забороняють дитині спілкуватися з іншими дітьми тільки тому, що вони не відповідають стандартному колу вимог.

Для розвитку толерантності дуже важливо сформу­вати у вихованців образ "хорошого іншого" у процесі спілкування, спільної діяльності і т. ін. (за І.Д. Бехом). Саме ті люди, які сприймаються особистістю як "хоро­ші інші", становлять коло її спілкування, входять до складу референтної групи, думка якої найбільш важли­ва для майбутнього фахівця. Проте на цей процес мож­на подивитися ширше і формувати образ "хорошого ін­шого", виходячи не лише з кола безпосереднього спіл­кування молодої людини, але створюючи привабливий

 

образ представників інших народів та національностей. Найбільш ефективними засобами тут можуть виступати кіно, література та інші види мистецтва та культури.

Образ "хорошого іншого" тісно пов'язаний з розвит­ком емпатії, яка проявляється в умінні поставити себе на місце іншого, в емоційній чуйності до переживань інших людей. Здатність співпереживати, небайдуже ставитися до емоційних виявів іншої людини виникає поступово. При цьому важливо сформувати у вихован­ців різноманітні форми адекватних поведінкових реак­цій на дії партнерів у спілкуванні, бо саме неадекват­ність, невиразність цих реакцій найчастіше стає при­чиною конфліктів між людьми. Емоційну чуйність, співпереживання, спрямовані на представників інших національностей та народів, можна визначити як етно-емпатію.

Виховання толерантності нерозривно пов'язане з ус­відомленням особистістю своїх загальних прав і свобо­ди, для того щоб забезпечити здійснення та захист як власних прав, так і прав інших людей. Толерантність особистості супроводжується незалежністю мислен­ня, критичністю суджень, сформованих на моральних цінностях. Слід зазначити, що на виховання толерант­ності суттєво впливає національний менталітет, який складається упродовж століть і відображає специфіку життя того чи іншого народу, нації, їх традиції, націо­нально-етнічні особливості, віросповідання і т. ін. Проте, як зазначає Б.С. Гершунський, незважаючи на різ­номанітність людських спільнот, їх ментальності, ре­лігійних та політичних уподобань, деякі загальні для всіх цінності. Наявність таких інваріантних цінностей забезпечує біологічне та соціальне існування людського роду, саме вони спроможні стати основою співробіт­ництва людей різних національностей.

Для прийняття сутності толерантності і формування відповідного світобачення та поведінки необхідна наяв­ність певних вольових зусиль як з боку держави, так і окремих людей, які мають за мету ствердження та збе­реження головних цінностей людства: свободи, спра­ведливості, демократії. Саме вольові зусилля спрямо­вуються на подолання такого явища як етноцентризм, який в своїх негативних формах виступає як нетер­пимість до культурних відмінностей, зовнішнього ви­гляду, мови, звичаїв тощо. Труднощі, пов'язані з подо­ланням негативних виявів етноцентризму, виникають внаслідок того, що етноцентризм є невід'ємною струк­турною складовою свідомості людини, яка формується в певному етнокультурному середовищі.

Войовничий негативний етноцентризм виявляється в тому, що людина не лише засуджує чужі цінності, від­мінні від власних, а й нав'язує свої цінності іншим. На відміну від войовничого, доброзичливий етноцентризм поблажливо ставиться до культурних відмінностей ін­ших культур, не нав'язує свою думку, тобто демонструє певну толерантність. Слід зазначити, що в своєму пози­тивному аспекті доброзичливий етноцентризм шляхом виховання толерантності надає можливість формуван­ня на його основі етноемпатії, але це потребує свідомої цілеспрямованої виховної роботи.

Виховання толерантності і в цьому випадку потребує зусиль, спеціальних заходів щодо зближення, взаємо­розуміння, взаємозбагачення світоглядних установок представників різних національностей. Досягнення то­лерантності у міжнаціональному спілкуванні вбачаєть­ся, таким чином, в аспекті моралі, духовності, тобто таких педагогічних явищ, які досягаються шляхом ви­ховання.

Потреба виховання толерантності в майбутніх спе­ціалістів набуває також освітнього значення. Саме ос­віта безпосередньо впливає на формування світогля­ду, менталітету як окремої особистості, так і людської спільноти в цілому.

Культура міжнаціонального спілкування — це характеристика міжособистісних контактів, індивідуальної форми взаємодії людей різних національностей, у процесі якої відбувається обмін думками, ідеями, досвідом, почуттями. Вона залежить від рівня мораль­ного розвитку, толерантності особистості, її вміння ор­ганізувати комунікабельну діяльність у формах, вироб­лених суспільством. Культура міжнаціонального спіл­кування включає також мовну культуру, етикет, етно-емпатію, доброзичливість, повагу до людської гідності, комунікабельність тощо. На культуру міжнаціональ­ного спілкування негативний вплив має упередженість у ставленні до людей будь-якої національності, при цьому конфліктні ситуації, які виникають між людьми (особливо молодими), вади однієї людини студенти мо­жуть переносити на інших представників певної націо­нальності. Внаслідок цього в умовах поліетнічного ко­лективу ці конфлікти можуть набирати національного; забарвлення.

Звідси випливає, що виховне завдання полягає не лише в тому, щоб навчити майбутніх спеціалістів уни­кати конфліктних ситуацій з представниками різних національностей, а й формувати етику поведінки сту­дентів, підвищувати культуру спілкування. У зв'язку з цим виникає потреба виділення в різноманітних ет­нокультурних системах загальнолюдських моральних норм і принципів, що невід'ємно пов'язані з вихован­ням толерантності.

Процес формування культури міжнаціонального спіл­кування не може ігнорувати національної етнопедагогіки та народної педагогіки. К.Д. Ушинський зазначав, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найліпших системах, побудованих на абстрактних іде­ях або запозичених у іншого народу". Закономірності ставлення і розвитку народної педагогіки є спільними для всіх народів, оскільки вони проходять однакові сту­пені розвитку, розв'язують загальну проблему підго­товки молоді до життя, забезпечують передачу молоді досвіду минулих поколінь, традицій культури. Культу­ра міжнаціонального спілкування формується в надрах національного виховання, оскільки саме це виховання закладає основи національної самосвідомості, дає змогу сформувати певну світоглядну позицію стосовно пред­ставників інших національностей, етнічних груп.

В.С. Заслуженюк, В.В. Паскар зазначають, що фор­мування культури міжнаціонального спілкування мож­на розглядати як цілісний процес у системі національ­ного виховання, який складається з таких компонен­тів:

• виховання почуття належності до єдиного народу України, відповідальності за долю своєї багатонаціо­нальної Вітчизни;

• формування національної самосвідомості, почуття загальнонаціональної гідності;

• обізнаність з історією, культурою, звичаями народ­ів та етносів України;

• сформованість толерантності до представників ін­ших національностей;

• подолання ворожого етноцентризму, зневажливо­го ставлення до національних почуттів і традицій;

• подолання проявів шовінізму, усунення причин, що його породжують;

• утвердження духовності, поваги до загальнолюд­ських цінностей.

В основі роботи з формування культури міжнаціо­нального спілкування знаходиться людинознавча осо-бистісно зорієнтована система виховання, яка визначає напрямки становлення людини з позицій сукупності за­гальнолюдських цінностей, ураховує специфічні особ­ливості національного середовища (історичні, духовні, культурні, релігійні, мовні і т. ін.), має демократичну та гуманістичну спрямованість та створює умови для повноцінного розвитку майбутнього фахівця, його ста­новлення як професіонала вищого ґатунку.

Розумове виховання. Завдання розумового вихован­ня полягає в тому, щоб сформувати в особистості пра­вильне уявлення про навчання як про складний процес, пов'язаний з постійним напруженням волі, необхідні­стю долати труднощі, виробляти в собі такі позитивні якості, як працелюбство, дисциплінованість, високу свідомість, відповідальне ставлення до праці тощо. Але водночас навчання приносить задоволення й насолоду, якщо воно (і викладання, і учіння) творче, себто вміло кероване викладачем і самокероване учнем.

Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення, прищепт лення тим, хто навчається, культури розумової праці.^!

Мета розумового виховання — забезпечення за­своєння вихованцями основ наук, розвиток їхніх пізна­вальних здібностей і формування на цьому підґрунті наукового світогляду: системи фактів, понять, поло­жень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освіче­на людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути система­тизованими та постійно поповнюватися.

У процесі розумового виховання людина повинна навчитися мислити.

Мислення — процес опосередкованого й узагальне­ного пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в її істотних виявах, зв'язках і відносинах.

Є такі види мислення:

• діалектичне — уміння бачити в явищі супереч­ності, тенденції розвитку, зародження нового;

• логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх до певної системи;

• абстрактне — абстрагування від неістотних, дру­горядних ознак, виділення загальних та істотних, фор­мування абстрактних понять;
• узагальнююче — знаходження загальних при­нципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ;

• категоріальне — уміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних однак подіб­ності;

• теоретичне — здатність до засвоєння знань висо­кого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи інших галузей знань, вияв­лення залежності та закономірності наявних між яви­щами зв'язків;

• індуктивне — рух думки від окремого до загаль­ного, від фактів до узагальнень, висновків;

• дедуктивне — рух думки від загального до окре­мого;

• алгоритмічне — неухильне дотримання інструк­цій, що передбачає сувору послідовність дій, забезпечує отримання результату;

• технічне — розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів;

• репродуктивне — актуалізація засвоєних знань щодо розв'язання завдань певного типу або виконання дій у знайомих умовах;

• продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на підставі набутих знань, а також вико­ристання нових даних, способів і засобів, які є необхід­ними для вирішення завдань;

• системне — здатність виявляти зв'язки між на­уками, розуміти загальнонаукові закони, що покладе­но в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про за­кономірності розвитку природи і суспільства.

У вихованців слід розвивати всі види мислення. Ово­лодіти ними вони можуть лише за умови опанування таких мисленнєвих операцій:

• аналіз — уявне розчленування цілого на частини або уявне виокремлення окремих частин цілого;

• синтез — уявне поєднання частин предметів або окремих їх боків, ознак, властивостей;

• порівняння — встановлення подібності або відмін­ності між предметами і явищами за однією або кілько­ма ознаками, відношеннями в певній послідовності;

• класифікація (систематизація) — розподіл пред­метів або явищ за групами, залежно від подібності чи відмінності між ними.

Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє ро­бота з різними типами завдань: дослідницькими (спо­стереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порів­няльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування мисленнєвих дій (використання алго­ритмів або самостійне їх складання), пов'язане з аналі­зом і узагальненням ознак щодо виокремлення явища в певний клас чи вид.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  

Успіх навчальної діяльності особистості, її розумо­вий розвиток значною мірою залежать і від рівня сформованості відповідних навчальних умінь:                                                                                                                                                                                                                                                                                         

• формулювати і викладати свої думки: аналізува­ти зміст прочитаного чи почутого, словесно описувати прилади, об'єкти, що спостерігаються, уміти поставити" проблемні запитання до розповіді викладача, прочита* ного тексту та ін.);

• самостійно одержувати необхідну інформацію? передусім уміння підібрати необхідну літературу за біб-? ліографією, визначати її загальний зміст, використову­вати різні форми запису прочитаного, уміти користува­тися довідковою літературою, словниками, періодикою;

• спеціальні вміння: уміння знаходити інформацію, використовуючи комп'ютерні засоби, мережу Інтернет та ін;

• уміння культури розумової праці: дотримувати­ся раціонального режиму розумової праці, виконувати навчальні завдання акуратно, підтримувати в належно­му стані своє робоче місце, чергувати розумову працю з відпочинком або з іншим видом діяльності.

Культура розумової праці передбачає знання вихова-нями загальних правил розумової праці та вмінь дотри­муватись їх у своїй навчальній діяльності; знання важ­ливості поступового включення до роботи, ритмічного та регулярного чергування праці й відпочинку, роботи зі складним і легким матеріалом та ін.

Діяльність з розумового виховання передбачає вра­хування цілеспрямованої діяльності з формування емо­ційно-ціннісного ставлення вихованців до навчальної діяльності та її результати, що є основою формування мотиваційної структури особистості. Правильно орга­нізований процес навчання і виховання, що передбачає залучення всіх вихованців до активної пізнавальної діяльності з використанням спеціальних завдань на розвиток мислення, позитивно позначається на розу­мовому розвитку і вихованні студентів. Лише відповід­но до тих цілей, які ставляться в навчальному процесі, педагог може вести цілеспрямовану діяльність з роз­витку чи виховання учнів. У разі, коли враховуються інтелектуальні можливості та проводиться цілеспря­мована діяльність з розумового розвитку, досягаються в основному розвивальні цілі навчання. А якщо врахо­вується мотиваційна сфера особистості та проводиться цілеспрямована діяльність з її формування, досягають­ся в основному виховні цілі, тобто формуються й роз­виваються мотиви до навчання. Розумовий розвиток передбачає засвоєння з боку вихованців знань і вмінь, а також основних рис творчої діяльності. Розумове ви­ховання включає в себе процес розумового розвитку як його безпосередній компонент.

З поняттями "розум", "розумове виховання", "розу­мовий розвиток" тісно пов'язане поняття "інтелект".

Інтелект, за Н.І. Чупріковою, — це досягнута і потен­ційна здатність до розрізнення, розчленування, поділу, виокремлення психічних змістів, зокрема близьких один до одного за смислом або за ситуативною прина­лежністю. Фізіологічною основою інтелекту є дискрш мінативна здатність мозку.

На підставі аналізу численних досліджень у галузі інтелекту та його розвитку К.В. Недялкова виділяє, доч тримуючись концепції подвійної детермінації розвит­ку особистості людини (3. Фрейд, В. Штерн), дві групи факторів інтелектуального розвитку особистості — біо­логічні та соціальні. Серед біологічних факторів — це фактор спадковості (структура центральної нервової системи, швидкість переробки інформації і т. ін.); віко вий фактор (сенситивність конкретного вікового періо­ду, особливості певної вікової групи тощо); статевий фактор (статеві інтелектуальні можливості, особливо­сті статі). До групи соціальних факторів належать: фак тор середовища (виховання, первинне оточення, пізна­вальний клімат родини, колектив, неформальні групи і т. ін.); соціокультурний фактор (суспільні підвалини, національні традиції, домінуюча культура, соціоеконо-мічний статус родини і т. ін.); фактор мотивів, потреб, підкріплення (мотиваційно-потребова сфера особисто­сті, мотиви власне інтелектуальної діяльності, наяв­ність стійкої пізнавальної потреби і т. ін.); фактор досвіду (попередній життєвий, ментальний досвід осо­бистості); фактор компенсації (наявність сили волі, наполегливості, цілеспрямованості тощо); операційний фактор (освіченість, прогалини у знаннях, практичні вміння, навички тощо).

Зазначені фактори в їх діалектичному поєднанні, на думку К.В. Недялкової, визначають причину, становлять базис індивідуальних розходжень в інтелектуаль­ному розвитку особистості. Основні підходи до аналізу індивідуальних розходжень в інтелектуальному роз­витку особистості групуються навколо трьох основних проблем: структура інтелектуальних здібностей і до­мінування в розвитку особистості того чи іншого ком­понента цієї структури; наявність різних когнітивних стилів; виявлення індивідуальних переваг в організації умов інтелектуального розвитку особистості та їх забез­печення в конкретних освітніх ситуаціях.

Інтелектуальний розвиток особистості — це якіс­ні й кількісні зміни у психіці індивідуума, які забезпе­чують накопичення інтелектуального потенціалу осо­бистості, що виражається в укладенні когнітивних пси­хічних структур, переході мислення на теоретичний рі­вень, розвитку здатності до самоврядування, зростанні інтелектуальної активності й удосконаленні мотивації інтелектуальної діяльності¹.

Численні підходи до розуміння сутності й механізмів інтелектуального розвитку зумовлюють неоднозначність реалізації на практиці процесу інтелектуального розвит­ку студентів і педагогічного керування цим процесом. Педагогічними умовами виступають зовнішні стосовно особистості вихованця обставини середовища навчання і виховання, що є причиною змін особистості вихованця. Педагогічні умови — це спосіб формування, а інтелекту­альний розвиток — процес і результат відповідного фор­мування, що переживається суб'єктивно.

Інтелектуальний потенціал особистості найповніше реалізується у процесі мислення, тому доцільно розгля­дати мислення як інтелект у дії. У процесі інтелекту­ального розвитку особистості насамперед відбувається перехід мислення на теоретичний рівень. Теоретичне

 

мислення, спираючись на чуттєво-конкретне сприйнят­тя, виходить за його межі до виявлення такого істотно загального, яке безпосередньо не сприймається. Резуль­татом теоретичного мислення є побудова уявних моде­лей, гіпотез і теорій, утворення теоретичних понять.

Будь-який інтелектуальний акт передбачає актив­ність суб'єкта і наявність саморегуляції під час його виконання. За М.К. Акімовою, основою інтелекту є саме активність, водночас саморегуляція лише забез­печує необхідний для вирішення завдання рівень актив­ності¹. Інтелектуальна активність — це інтегральна властивість деякої гіпотетичної системи, основними компонентами якої є інтелектуальні (чи загальні розу­мові здібності) і неінтелектуальні (насамперед мотива­ційні) фактори розумової діяльності². Постійне стимулювання інтелектуальної активності забезпечує посту­пове її зростання. Інтелектуальна активність студента виявляє свою спрямованість насамперед у зв'язку з професійною діяльністю, відповідно до якої засвоєння знань виступає як необхідна умова.

Інтелектуальна активність може бути мотивована будь-якими факторами: бажанням самоутвердитися, прагненням схвалення, духом суперництва, задоволен­ням матеріального інтересу, почуттям обов'язку, пізна­вальною потребою тощо. Розгортання інтелектуальної активності передбачає особистісне прийняття ситуації як проблемної, тобто внутрішня особистісна потреба у відсутніх знаннях перетворює ситуацію у проблемну³. Якщо ж внутрішньої пізнавальної мотивації, що зумовлена діяльністю та інтересом до предмета, немає, то й немає самостійного виявлення та пошуку вирішення проблем, які пропонуються іншими людьми (виклада­чами, вчителями, авторами підручників). Тому однією з умов ефективного інтелектуального розвитку особис­тості є забезпечення домінування інтелектуально-спо­нукального мотиву в структурі мотивації інтелектуаль­ної діяльності, в основі якого лежить стійка пізнаваль­на потреба.

Трудове виховання та профорієнтація. Трудове ви­ховання — це виховання працею, практичною діяль­ністю. Упродовж довгого часу під цим розуміли скеро­ваність вихованців на оволодіння, в основному, робіт­ничими спеціальностями, причому не завжди достатньо кваліфікованими, творчими. Проте праця вченого і у фізичному розумінні не менш тяжка, ніж праця робіт­ника, оскільки потребує величезних енергетичних за­трат. А праця робітника на верстатах з автоматичним управлінням, операторів на хімічних комбінатах чи операторів ЕОМ потребує великих знань. Не так важ­ливо, якою буде праця — розумовою чи фізичною (суто розумової чи суто фізичної взагалі немає), вона має бути творчою. У праці продовжуються, закріпляються і формуються нові знання — нова особистість.

В умовах структурної перебудови народного госпо­дарства, переходу до нових соціально-економічних від­носин, упровадження інтенсивних технологій і пов'я­заних із ними технічних засобів, створення і розвитку різних форм власності (державна, кооперативна, оренд­на, акціонерна, приватна і т. ін.), становлення рин­ку, у тому числі і ринку праці, змінюється характер і зміст праці і, отже, підготовка до нього підростаючого покоління. У сучасних умовах трудове виховання має бути орієнтоване на формування соціально значущих знань, ціннісних орієнтацій, особистісних якостей, що відповідають динаміці соціально-економічних перетворень у країні і необхідних для адаптації у сфері виробництва з різними формами власності, а також ефективної творчої праці в умовах підвищення вимог до компетенції, рівню професіоналізму на ринку праці. Досягти цього можливо за рахунок формування систе­ми відношення до самої праці. Впливаючи на учасників праці, ці відносини становлять основу для вироблення соціально значущих якостей особистості.

Трудове виховання в сучасній школі — це педагогіч­на діяльність, спрямована на формування в учнів готов­ності до праці в умовах ринку. Вона передбачає:

1. Розвиток у вихованців широкого діапазону ін­дивідуальних і соціальних мотивів трудової діяльності (моральних, матеріальних, пізнавальних, естетичних та ін.); мотивів результативного і процесуального пла­ну діяльності.

2. Допомогу педагога у визначенні вихованцем су­б'єктивних цілей праці, що відповідають мотивам його діяльності і особистим можливостям.

3. Формування у вихованців уміння враховувати умови праці, необхідні для успішного досягнення пев­них цілей: зовнішні (особливості довкілля) і внутрішні (наявність знань, умінь, навичок, трудового досвіду, здібностей тощо).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

4. Педагогічну підтримку у найповнішому вияві власного "Я" (самореалізації).

5. Спеціальне навчання самоконтролю, самооцінці і" самокорекції власної трудової діяльності.

Складовою трудового виховання є професійна орієн­тація — обґрунтована система допомоги (соціально-економічної, психолого-педагогічної, медико-біологічної, виробничо-технічної) вихованцям у виборі професії відповідно до здібностей, нахилів і ринку праці.       

До професійної орієнтації входять складові:

• Професійна освіта — це ознайомлення вихован­ців із світом праці, професій, з проблемами професій­ного самовизначення, у процесі якого вони дізнаються про соціально-економічні, психофізіологічні особли­вості тих чи інших професій, про потреби конкретного району, міста в робочих руках.

• Професійна діагностика — вивчення вихованців з метою вироблення рекомендацій у виборі професії. Діагностика здійснюється спеціалістами (медиками, психологами, педагогами) шляхом використання різ­них методик. У процесі діагностики вивчаються особ­ливості вищої нервової діяльності особистості, стан її здоров'я, інтереси, ціннісні орієнтації, установки на вибір професії.

• Професійна консультація — надання рекоменда­цій і порад з професійного самовизначення. На цьому етапі спеціалісти встановлюють відповідність між ви­могами, які висуваються до професії, та індивідуально-психологічними особливостями особистості.

• Професійний відбір — відбір кандидатів на за­своєння будь-якої професії. Його здійснюють навчальні заклади, що висувають певні вимоги до тих, хто всту­пає до них, або установи, які беруть людину на роботу.

• Професійна адаптація — процес пристосування молодих людей до умов професійної діяльності.

Моральне виховання. Моральність — це інтег­ральна характеристика особистості і, як будь-яка інша інтегральна характеристика, містить у собі її компо­ненти: знання, почуття і відносини, поведінку. Ці ком­поненти визначають пріоритетні завдання морального виховання, що реалізується в педагогічній діяльності з формування моральних знань, почуттів та оцінок, норм поведінки. Як соціально-педагогічна категорія мораль­ність є мірою, що характеризує рівень сформованості інтелектуально-емоційних і вольових якостей особис-

тості. Моральний розвиток особистості протікає не спонтанно, не генетично, а за певного соціально-педа­гогічного впливу. Цей вплив визначається як складом змісту освіти, так і технологіями навчання. У процесі навчання у вихованців формуються специфічні знання, гностичні та комунікативні вміння та навички, емоцій­но-ціннісні орієнтації, моральна спрямованість яких виявляється в потребі працювати, у гуманному ставлен­ні до тих, хто оточує, у бережливому ставленні до при­роди, у культурі спілкування і, нарешті, у потребі само­пізнання та самовиховання.

Методологічною основою морального виховання є етика. Етика — наука про мораль, її природу, струк­туру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві.

Моральне виховання потребує формування всебічно розвиненої особистості, підвищення рівня її морально­сті, що передбачає формування і розвиток в студентів на­ціональної свідомості й самосвідомості, прагнення жи­ти в гармонії з природою, свідомої дисципліни, обов'язку та відповідальності, поваги до закону, старших, жінок.

Моральна культура особистості — це засвоєння особистістю моральних норм, принципів, категорій, ідеалів суспільства на рівні власних переконань, дотри­мання їх як звичних форм особистості поведінки.

Моральну культуру ми розуміємо як інтегративну якість, яка визначається насамперед в системі моральних знань, умінь та відносин. її стрижнем є моральний ідеал особистості. У процесі формування моральної куль­тури особистості відбувається відбір моральних цінностей, які становлять частину загальнолюдських цін­ностей. Формується моральна свідомість і самосвідо­мість особистості в процесі її взаємодії з довкіллям. Моральна свідомість окремого індивіда існує в різних формах і станах: у вигляді моральних почуттів і потреб, поглядів та переконань. Переконання ґрунтуються на знанні моральних та професійних цінностей, але на відміну від поглядів ці знання мають емоційне забарвлен­ня, базуючись на особистісному досвіді.

Змістом виховної роботи є формування моральної культури, системи моральних знань, почуттів, відносин, поведінки. Зміст морального виховання передбачає утвер­дження принципів загальнолюдської моралі — правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей на національному ґрунті.

Створення умов творчої самодіяльності — одна з го­ловних проблем морального формування спеціаліста. Повноцінний моральний розвиток не буде відбуватись у стінах нудьги, репродуктивних форм навчання. Ство­рення атмосфери належності до навчального закладу, курсу, групи — емоційна умова морального розвитку спеціаліста. Ключовою умовою ефективності морально­го виховання є побудова стосунків довіри, взаємопова­ги, відповідальності за себе й інших.

У процесі оволодіння професією одним із ключових компонентів є соціалізація особистості. Принципи за­гальнолюдської моральності — основа професійно-мо­ральних норм. Наука, що вивчає професійну специфіку моралі, називається професійною етикою. Є дві підстави виокремлення професійної етики. Перша, це конкрети­зація загальних моральних вимог для всіх без винятку професій; друга — виникнення специфічних моральних обов'язків тільки для тих видів трудової діяльності, які пов'язані з впливом на людину. Професійна етика ви­вчає, яким чином моральні вимоги застосовуються у специфічних умовах тієї чи іншої професії.

Моральна свідомість формується в процесі і під впливом різноманітних видів діяльності. Провідною, переважаючою діяльністю тих, хто навчається, є на­вчально-пізнавальна, яка містить елементи всіх інших видів діяльності — трудової, художньої, природоохо­ронної, спортивної, патріотичної тощо. Саме в процесі діяльності і спілкування необхідно створювати такі умови, які стимулювали б переживання внутрішніх

суперечностей між наявним та необхідним рівнем мо­рального розвитку, стимулювали моральну активність студентів, покращували навчально-пізнавальну діяль­ність, сприяли моральному самовдосконаленню тих, хто навчається.

Естетичне виховання. Із рівнем естетичного розвит­ку особистості й суспільства, здатністю людини відгуку­ватися на красу і діяти за законами краси закономірно пов'язують прогрес людства в усіх сферах життєдіяль­ності, найрезультативніші виявлення творчої енергії й ініціативи людей, що наочно відтворено в різноманіт­них досягненнях світової культури. У зв'язку з цим в останні роки зросла увага до проблем теорії і практики естетичного виховання як найважливішого засобу фор­мування ставлення до дійсності, засобу морального і розумового виховання, тобто як до засобу формування всебічно розвиненої, духовно збагаченої особистості.

Навчити бачити прекрасне навколо себе, у навко­лишній дійсності покликана система естетичного виховання — цілеспрямований, організований і конт­рольований процес художньо-естетичної освіти й розвитку підростаючого покоління.

Оцінюючи роль естетичного виховання в розвитку вихованців у цілому, можна стверджувати, що воно сприяє формуванню їхнього творчого потенціалу, пози­тивно впливаючи на розвиток різних властивостей, що становлять творчий комплекс особистості.

У процесі подальшого вікового розвитку духовне і предметно-практичне освоєння системи культурних цінностей, особиста участь в їх створенні продовжуєть­ся. Указують на пряму залежність швидкості оволодін­ня спеціальністю, майстерністю від культурно-естетич­ного рівня молодих робітників, фахівців найрізніших профілів.

Особливо важливим є вміле здійснення цього виду виховання в начальному закладі з погляду формування гармонійно розвиненої, спрямованої на творчість осо­бистості.

Естетичне виховання — це цілеспрямований про­цес формування творчо активної особистості, здатної сприймати, відчувати, оцінювати прекрасне, трагічне, комічне, потворне в житті й мистецтві, жити й діяти за законами краси.

Крім того, естетичне виховання інтенсифікує розви­ток самосвідомості, сприяє формуванню соціальної по­зиції, заснованої на гуманістичних цінностях; гармоні­зує емоційно-комунікативну сферу особистості, знижує гостроту реагування на стресові фактори в індивідуумів з підвищеною чутливістю, тобто оптимізує їхню пове­дінку, розширює можливості спільної діяльності і спіл­кування.

Мета естетичного виховання — формування у вихованців уміння бачити, відчувати, розуміти і ство­рювати красу, а також формування в них готовності до здійснення естетичного виховання школярів на достат­ньому рівні.

Естетичне виховання спрямоване на розв'язання та­ких завдань:

• формування здатності сприймати, відчувати, пра­вильно розуміти і цінувати прекрасне в довкіллі та мистецтві, формування навичок використання засобів мистецтва під час виконання професійних обов'язків, для пізнання життя людей, самої природи;

• розвиток глибокого розуміння краси природи, здатності берегти цю красу;

• озброєння знаннями, а також прищеплювання умінь і навичок в галузі доступних видів мистецтв — музики, співу, малювання, художнього слова;

• розвиток творчих здібностей, умінь і навичок від­чувати і створювати красу в навколишньому житті, на заняттях, вдома, у побуті;

• розвиток розуміння краси в людських відносинах, бажання й уміння вносити красу в побут.

Естетична свідомість — форма суспільної свідо­мості, що становить художньо-емоційне освоєння дійс­ності через естетичні почуття, переживання, оцінки, смаки, ідеали тощо і концентровано виражається в мистецькій творчості та естетичних поглядах¹.

Естетичні почуття — особливі почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в дійсно­сті й у творах мистецтва.

Естетичний смак — здатність людини правильно оцінювати прекрасне, відокремлювати справді прекрас­не від неестетичного.

Естетичний ідеал — уявлення людини про прекрас­не, до чого вона прагне, на що рівняється.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Естетика поведінки — риси прекрасного у вчинках і діях людини (у ставленні до праці й суспільства, в ма­нерах і зовнішньому вигляді, у формах спілкування з людьми).

Естетичне виховання має здійснюватися як у процесі навчання, так і під час позанавчальної культур­но-виховної роботи. Насамперед, естетичне виховання відбувається на заняттях з предметів гуманітарного та художнього циклів. Готовність до здійснення відповідіного виду виховання у школі доцільно формувати, насамперед на заняттях з педагогіки та зі спеціальних предметів за розробленою для цього навчальною програм мою. Індивідуальні здібності до різних видів естетичної діяльності можуть розвиватися в гуртках, творчих ко­лективах, театральних студіях, роботу яких необхідно організувати при кожному закладі вищої освіти. У ме­жах естетичного виховання викладачам та кураторам студентських груп слід також організовувати культпо­ходи до театрів, кінотеатрів та музеїв з метою ознайом­лення студентів з кращими зразками мистецтва, обго­ворювати побачене й пережиті враження. Фізичне виховання. Джерела фізичного вихован­ня — в самій природі людини, в необхідності фізично­го розвитку організму, всіх його складових — кістяка, мускульної й нервової систем та системи внутрішньої секреції. Фізичне виховання є формою реалізації об'єк­тивних законів природи в людському організмі.

Фізичне виховання — система соціально-педаго­гічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я та загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь¹.

Завдання фізичного виховання полягає в тому, щоб сприяти фізичному розвиткові людини, водночас чи­нячи позитивний вплив на вироблення й закріплення моральних і вольових рис характеру, виховання таких якостей особистості, як організованість, свідома дис­ципліна, наполегливість у процесі долання перешкод, витривалість, мужність та ін.

Крім занять фізкультурою і спортом, фізичне вихо­вання передбачає санітарно-гігієнічні норми, спеціальні вправи, режим харчування й відпочинку, профілакти­ку захворювань, автотренінг і т. ін. Фізично розвинута людина матиме позитивні установки до навколишніх. Вона буде до них доброзичливою і привітною з більшою часткою вірогідності, ніж людина хвора і квола.

Через фізичне виховання формуються естетично-ху­дожні смаки. Хіба можна сказати однозначно — фігурне катання, гімнастика, спортивний рок-н-рол тощо — це спорт чи мистецтво? А логічність мислення і розумова реакція, такі необхідні у спорті, хіба не формують осо­бистість?

Основними засобами виховання фізичної культу­ри особистості є фізичні вправи, природні та гігієнічні чинники.

Під фізичними вправами розуміють рухові дії, спе­ціально організовані й свідомо виконувані відповідно до змісту фізичної культури. До фізичних вправ нале­жить гімнастика, ігри, туризм, спорт.

Цінність гімнастики полягає в тому, що вона здатна вибірково впливати на організм чи на розвиток його ос­новних систем і функцій. Гімнастика буває основною, гігієнічною, спортивною, художньою, виробничою, лі­кувальною. Вона розвиває фізичні сили дитини, кміт­ливість, спритність, ініціативність.

Туризм — це прогулянки, екскурсії, походи і ман­дрівки, які організовують для ознайомлення з рідним краєм, природними, історичними та культурними па­м'ятниками нашої країни. У них вихованці фізично загартовуються, вчаться бути витривалими, набувають досвіду колективного життя і діяльності, відповідаль­ного ставлення до природи.

Спорт. На відміну від фізичної культури, спорт завжди пов'язаний із досягненням максимальних резуль­татів в окремих видах фізичних вправ. На тренуваннях і особливо на змаганнях вихованці долають значні та нервові навантаження, виявляють і розвивають рухові й морально-вольові якості.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

Природні чинники — сонячне проміння, повітря, вода є невід'ємним компонентом всіх видів рухової діяль­ності учнів, що підсилює оздоровчий вплив на них. Крім того, вони є джерелом спеціально організованих проце­дур: сонячних і повітряних ванн, обтирань, обливань. '

Гігієнічні чинники потребують суворого дотриман­ня санітарно-гігієнічних вимог під час проведення фіз­культурних занять, у навчальній праці, відпочинку, харчуванні та ін.¹

Економічне виховання. У сучасній Україні відбува­ються дуже складні перетворення, які одночасно охоплюють усі сфери функціонування суспільства — політи­ку, економіку та морально-культурну сферу. Очевидно, що розуміння населенням процесу ринкових реформ залежить від рівня економічної грамотності. Насампе­ред, він включає в себе знання загального, системного характеру (устрій суспільства, роль економіки, взаємо­зв'язку економіки та політики, основи права і т. ін.). Крім того, для прийняття рішень у життєвих ситуаціях громадянам необхідні знання в галузі володіння й роз­порядження власністю, вибору способу збереження, а також в інших сферах економічних відносин. Все це зумовлює необхідність створення системи масової еко­номічної освіти.

Особливого значення для соціально-економічних пе­ретворень в Україні набуває формування мислення, не­обхідного спеціалістам різних сфер діяльності для здій­снення інноваційної діяльності. Воно пов'язане з таки­ми якостями особистості, як допитливість, здатність генерувати ідеї, воля до дії, ініціативність, готовність іти на ризик і здатність до оцінки ступеня ризику, ін­туїція й уміння знаходити і приймати нестандартні рі­шення та ін. При цьому важливо враховувати, що всі ці властивості особистості потребують розвитку творчого підходу, а його основи закладаються, переважно, уже в шкільному віці.

В Україні необхідно утверджувати стратегію при­скореного, випереджувального інноваційного розвит­ку економічної освіти і науки; мають забезпечуватись умови для розвитку, самоствердження і самореалізації особистості впродовж життя.

У сучасних соціально-економічних умовах економіч­ному вихованню відведено особливу роль, сутність якої полягає у формуванні економічного мислення та при­щепленні навичок раціональної економічної поведін­ки, створенні сприятливих умов для подальшого про­фесійного навчання та практичної діяльності.

Економічне виховання — організована педагогічна діяльність, що спрямована на формування економічної культури студентів.

Метою економічної виховної роботи є виховання особистості як спеціаліста, що несе гуманістичні ідеа­ли, цивілізовані норми стосунків людей, ставлення до народу, Вітчизни, самої себе; формування прагнення до творчої роботи в сучасних умовах, вирішення складних економічних завдань у майбутній практичній діяль­ності.

Важливим компонентом економічної культури є економічна свідомість — знання основних законів розвитку ринкової економіки, підвищення ефективно­сті виробництва, перебудови його структур, удоскона­лення виробничих відносин, системи управління та ме­тодів господарювання.

Економічна свідомість забезпечує розуміння еконо­мічного життя суспільства, перетворення кожного пра­цівника на активного, творчого учасника виробничого процесу. В умовах економічних реформ формування економічної свідомості підростаючого покоління стає загальним і обов'язковим. Складником економічної свідомості є економічне мислення — здатність до усві­домлення явищ економічного життя з урахуванням досягнень науки і техніки. Таке економічне мислення сприяє творчому розв'язанню особистістю економічних проблем, конкретних трудових завдань.

Економічному життю людини притаманні також со­ціальні почуття: колективізму, господаря, відповідаль­ності, обов'язку та дисципліни. Економічна культура передбачає формування у студентів певних моральних та ділових якостей, що необхідні для їхньої майбутньої професійної діяльності: суспільної активності, ініціа­тивності, господарського, бережливого ставлення до суспільного добра, раціоналізаторських здібностей, прагнення до ефективності власної праці, оновлення технологічних процесів і обладнання, особистого успі­ху й добробуту.

Особлива актуальність економічного виховання ви­значається тим, що кожна людина стикається з проб­лемами економіки як у професійній діяльності, так і в особистому житті. Майбутній працівник має оволодіти такими економічними навичками, як планування та організація своєї праці, виконання професійних обо­в'язків, трудових завдань згідно з установленими еко­номічними та іншими нормативами, уміти адекватно оцінювати результати своєї праці за відповідними кри­теріями, вести пошук шляхів підвищення ефективності професійної діяльності.

Економічна діяльність у сфері особистого життя пе­редбачає: планування та організацію особистого бюдже­ту, доходів і витрат сім'ї; економічно обґрунтовану оцін­ку товарів особистого користування, розумне ставлення до свого здоров'я, режиму і способу життя, використан­ня вільного часу та ін. Окрім того, кожен громадянин як морально вихована людина повинен бережливо і по-господарському ставитися до природи, активно про­тистояти негативним явищам у цій галузі діяльності людини, дбайливо ставитися до народного надбання, активно вивчати й осмислювати економічну політику нашої держави.

Екологічне виховання. Екологічна культура осо­бистості — це сформована система наукових знань, спрямованих на пізнання процесів і результатів взає­модії людини, суспільства і природи; відповідальність за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя; готовність до природоохоронної діяль­ності.

Головна мета екологічного виховання полягає в тому, що в людини мають формуватися не лише відпо­відні знання і вміння, а й певні якості особистості. Йдеться про формування екологічної свідомості, екологічної культури, які мають регулювати всю діяльність і поведінку сучасного покоління. Необхідною умовою формування екологічної культури є усвідомлення со­ціального замовлення взаємовідносин людини з приро­дою.

Уміння прогнозувати віддалені наслідки втручання в природні взаємозв'язки становить необхідний напря­мок екологічного виховання. Наукові знання допомага­ють передбачити наслідки впливу людини на природне середовище, розкривають обмеженість ставлення до природи як до джерела матеріальної користі. Людина повинна оцінити роль природи в розвитку різноманіт­них здібностей особистості, регулювати розуміння за­доволення своїх потреб. Провідними при цьому мають стати духовні потреби, особливу роль у розвитку яких відіграє ставлення людини до безпосереднього контак­ту з природою, необхідного для морального, естетично­го, інтелектуального збагачення особистості.

Екологічне виховання — тривалий багатофакторний цілеспрямований процес формування екологічної свідомості й екологічної культури. Наслідком екологіч­ного виховання людини є формування мотивів, потреб, звичок, цілеспрямованої екологічної поведінки та при­родоохоронної діяльності, здорового способу життя.

Екологія соціального середовища є компонентом екологічно зорієнтованої педагогіки. Соціальне сере­довище може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутріш­нє охоплює родину і середовище навчального закладу. Зовнішнє — суспільство, в якому живе людина. Однак складні сучасні економічні, політичні, соціальні умови в країні не сприяють створенню гуманного суспільства. На цей процес людина неспроможна впливати, що не можна сказати про внутрішнє середовище.

Родина відіграє особливу роль у вихованні. Це по­яснюється тим, що протягом життя людина є членом декількох колективів, які впливають на неї: класного, шкільного, студентського тощо. Ці великі та малі співтовариства можуть змінюватись і по-різному вплива­ти на дітей. Незмінним залишається лише один колек­тив — родина. У такий спосіб якісними характеристика­ми родини у вихованні є стійкість, сталість, тривалість сімейного впливу, різнобічність виховання (моральні якості, виховання почуттів, духовне становлення ди­тини та ін.). Для формування особистості людини, її по­глядів і переконань, вироблення лінії поведінки велику роль відіграє авторитет дорослої людини, батьків.

Екологія внутрішнього світу людини пов'язана з ви­хованням високоморальної особистості, екологічної сві­домості, екологічної культури, екологічного мислення. Екологічну свідомість можна визначити як сукупність знань, уявлень людини про її взаємини, взаємозв'язки, взаємозалежності, взаємодії зі світом природи. На цій підставі формується відповідне позитивне ставлення до природи, а також усвідомлення людиною себе як її ча­стини.

Найважливіші функції екологічної свідомості: про­світня, розвивальна, виховна, організаційна, прогно­стична. Ефективна реалізація в навчально-виховному процесі функцій екологічної свідомості призводить до формування в людини екологічної культури. Вона міс­тить у собі екологічні знання, зацікавленість у приро­доохоронній діяльності, компетентне її здійснення, багатство морально-естетичних почуттів, емоцій, пере­живань.

Формування екологічної свідомості — тривалий і поступовий процес, що передбачає систему заходів, яка добре організована і поетапно проводиться, для засвоєн­ня екологічних знань і виховання екологічно правиль­ної поведінки. Провідними елементами формування екологічної свідомості є: знання (засвоєння основних наукових понять про природу, екологічні проблеми); усвідомлення (виховання свідомого ставлення до при­родного довкілля); ставлення (розуміння природи як унікальної цінності та джерела матеріальних і духовних сил людини); навички (здатність практичного за­своєння довкілля та його охорони); діяльність (участь у вирішенні екологічних проблем).

На основі аналізу визначень ноосфери можна дійти висновку: науково-технічна революція буде спрямо­ваною на прогрес в тому разі, коли здійснювати її буде гуманістично спрямована особистість. Виникає завдан­ня формування такої особистості за допомогою родини, школи, вищого закладу освіти, довкілля. Саме еколо­гічно спрямовані форми і методи виховання, навчан­ня, що застосовуються в школі, вищого закладу осві­ти, можуть запустити механізм позитивної моральної і суспільної поведінки, а також сформувати своєрідний захисний механізм, що перешкоджатиме деформації моральних цінностей і поведінки.

Екологічне виховання й освіту людини необхідно по­чинати з раннього дитинства. Слід зазначити, що еко­логічне виховання та освіта — це процес безупинний, який здійснюється протягом усього життя людини. Пояснюється це тим, що в умовах науково-технічного розвитку навіть дорослій людині необхідно постійно вдосконалювати свої знання з питань екології сучасно­го виробництва і господарської діяльності.

Зважаючи на те, що будь-який вид мислення здійс­нюється на основі інформації, можна стверджувати, що екологічна інформація формує саме екологічне мислен­ня. Необхідно навчити вихованців розуміти цілісність природи Землі, єдність її процесів, зв'язок людини з природою. Будь-яка діяльність людини, її поведінка та ставлення до природи мають бути погоджені з її за­конами. При цьому розвивається почуття причетності до природи, відчуття її натхненності, що не дасть змоги людині ставитися до неї недбало.

Людина повинна відчути на собі, що спілкування з природою піднімає настрій, лікує, знімає втому, пере­напругу. Крім того, почуття цінності довкілля збагачує духовний світ людини. Отже, природа є необхідною, але недостатньою умовою формування гармонійно роз­виненої особистості, а також джерелом здоров'я, твор­чості людей.

Формами екологічного виховання є екскурсії, дис­пути, тренінги, ділові ігри, клуби веселих та кмітли­вих, науково-практичні конференції, проблемні лабо­раторії, літературно-екологічні свята, інтегровані семі­нарські заняття тощо.

Правове виховання. Правосвідомість — істотний компонент світогляду людини та її світорозуміння, її основа — особлива, державно-правова ідеологія, яка не є принциповою для розуміння сутності й правовиховання. Не треба лякатися й уникати слова "ідеологія". Без державно-правової норми в рафінованому вигляді пра­вова ідеологія і право виховання сприймаються як схо­ластичні, відірвані від життя, малозрозумілі формулю­вання. Вони набувають іншого значення і змісту, коли відкриваються громадянам у єдності проблем держави і права, сприймаються ними як державно-правові яви­ща, стають державно-правовими знаннями, поєдну­ються з реаліями життя. У правовиховний процес має широким потоком увійти саме життя суспільства, як і правовиховання — у це життя.

Метою правового виховання є цілеспрямоване фор­мування правосвідомості, загальної і правової культу­ри та особистісних якостей майбутніх фахівців відпо­відно до загальнолюдських морально-етичних норм, ви­ховання, відповідального ставлення до виконання за­конів, конституційного обов'язку кожного студента — громадянина України.

Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні — основні права. Вони є засобом забезпечення всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів і потреб; виражають об'єктивні можливості члена суспільства володіти, користуватись і розпоря­джатись певними соціальними благами, а також на-

бувати і захищати їх. Обов'язки людини і громадяни­на — це соціальні вимоги держави до людини і грома­дянина. Обов'язки поширюються на громадян держави, що проживають на її території та за її межами, і на всіх інших осіб, що постійно проживають у цій державі.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина базуються також на концепції прав людини, визначе­ній у міжнародно-правових документах: Загальній де­кларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) і про­токолах до неї та ін., які встановлюють загальноправові стандарти прав і свобод людини. Права людини — ви­значальні засади правового статусу особистості, що на­лежать людині від народження, а тому є природними і невідчужуваними. Без цих прав людина не може іс­нувати як повноцінна суспільна істота. Права людини є необхідним елементом громадянського суспільства правової держави. Гарантії прав та свобод людини і гро­мадянина — умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі всебічної охорони прав та свобод особистості. Поняття "гарантії" охоплює всю су­купність об'єктивних та суб'єктивних чинників, спря­мованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усу­нення можливих перешкод для їх повного і належного здійснення. Розрізняють чотири види гарантій: еконо­мічні, політичні, ідеологічні, юридичні. Неухильне-дотримання гарантій прав та свобод людини і громадя­нина є однією з умов розвитку демократії, законності, прогресу в усіх галузях суспільного життя. Тому перед педагогами-наставниками на сучасному етапі розвитку правової держави стоять певні завдання щодо грома­дянського та правового виховання студентів.

Завдання громадянського та правового вихован­ня — виховання глибокого почуття любові до України, її народу, формування якостей громадянина-патріота; формування високої правової культури, правосвідомості; стимулювання внутрішніх зусиль у студентів до са­морозвитку і самовиховання.

В Україні розроблено "Програму правової освіти на­селення України", яка затверджена Постановою Кабі­нету Міністрів України за № 366 від 29 травня 1995 р., в якій, зокрема, підкреслюється, що правова освіта є обов'язковою для всіх виховних дошкільних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, навчальних уста­нов підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, тобто увага акцентується на наступності у справі право­вої освіти та правового виховання молоді.

Напрямами правового виховання є: правова освіта, тобто правове загальне виховання; правова пропаганда в гуртожитках; юридична практика державних органів та інших організацій (наприклад, правовиховна діяль­ність органів внутрішніх справ, юстиції тощо); право­мірна поведінка викладачів навчальних закладів, їх особиста участь у здійснені, реалізації й охороні право­вих норм; самовиховання.

Результатом дії механізму правового виховання є рі­вень правової вихованості особистості, її правова куль­тура. Правова вихованість особистості — внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особистість у момент ухвалення рішення про те, як діяти за тих чи інших обставин, — це стан правосвідомості особистості, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової виховано­сті — це тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові розпорядження, він визначається ступенем сформованості ставлення до права і правового закону як до цінностей, що знаходяться в демократич­ному правовому суспільстві поза конкуренцією.

Статеве виховання. Статеве виховання — процес, спрямований на формування якостей, рис, властиво­стей, установок особистості, які визначають необхідне

суспільству ставлення людини до представників іншої статі.

Мета статевого виховання студентів — сфор­мувати в них правильне розуміння сутності моральних норм і установок у галузі взаємостосунків між людьми різної статі.

Головними установками є такі: 1) збереження особис­того здоров'я в широкому розумінні цього слова; 2)ство­рення повноцінної здорової сім'ї; 3) правильна репро­дуктивна установка на певну кількість дітей у сім'ї; 4) повага до специфічних особливостей фізичного та психічного характеру в осіб іншої статі.

Статеве виховання — складова морального вихо­вання, проте воно потребує цілеспрямованості вихов­них заходів завдяки своїй специфічності. Правильне статеве виховання сприяє вихованню у студентів стій­кості до негативного впливу в сфері статевої поведінки, але воно не може усунути цього впливу. Статеве вихо­вання та просвіта не можуть запобігти раннім статевим стосунками серед молоді, але вони мають попередити молодих людей про наслідки, пов'язані з проблемами статі (венеричні захворювання, зокрема СНІД, небажа­на вагітність, імпотенція тощо).

Статева просвіта і виховання мають враховувати ві­кові особливості молоді. У цей період статеве вихован­ня має не лише інформувати юнаків та дівчат про особ­ливості статевих стосунків (хоча такі знання необхідні, оскільки попри всі заклики педагогічної громадськості, джерела інформації про статеві стосунки неповні та не­достатньо якісні), а передусім спрямовуватися на зве­личення статевого потягу як вищого прояву людської близькості. Романтизація сексуальних відносин між по-справжньому близькими людьми стає найкращим захистом від випадкових зв'язків.

Статеве виховання має спиратися на почуття соціаль­ної та моральної відповідальності, пояснювати склад­ність ранніх шлюбів, раннього материнства, апелювати до почуттів соціальної та моральної відповідальності, наголошувати на ретельній виваженості своїх почуттів, мірі відповідальності та соціальної зрілості. Статева просвіта має знайомити молодь з інформацією стосовно протизародкових, контрацептивних засобів як інстру­ментів чіткого планування сім'ї. Слід також пам'ятати, що характерною рисою сьогодення особливо в містах, стають дошлюбні зв'язки. Найкращим запобіганням цим зв'язкам може бути звеличення сім'ї, сімейного життя, вірного подружжя. Отже, в цьому напрямку статеве виховання тісно перетинається з сімейним.

Важливою ланкою статевого виховання стає форму­вання еталонів мужності та жіночості, оскільки саме на юнацький вік припадає завершення формування рольо­вих позицій чоловіка і жінки.

Статеве виховання має всіляко підкреслювати статеві відмінності, формулювати якості майбутнього сім'яни­на: чоловіка, жінки, батьків, родичів тощо, знайомити з особливостями сімейного життя та побуту. Окрім бесід стосовно різних статевих відносин, до виховних заходів можна включити: екскурсії до будинку немовлят, сиріт­ських будинків, жіночих консультацій, зустрічі з гіне­кологами, урологами, дерматологами (вечір запитань та відповідей), рольові ігри, де б обговорювалися та розігрувалися різноманітні ситуації з сімейного жит­тя, диспути та дискусії з проблем статевих стосунків, залучення студентів до проведення виховних заходів з проблем статі в школі, використання засобів масової ін­формації (художньої літератури, журналів, радіо, кіно, телебачення, відео, театрів тощо) для формування ста­тевої культури молоді.

Сімейне виховання. Сучасне суспільство зацікавлене в тому, щоб представники нових поколінь створювали міцні сім'ї, які б були спроможні забезпечити всі умови для повноцінного виховання та освіти дітей.

Процес утворення власної сім'ї є принципово важли­вим етапом у житті та діяльності молодих людей. Він вказує на одну з ознак переходу від юнацько-дівочого статусу до статусу дорослих молодих людей. Суспільна та особистісна значущість і відповідальність цього кро­ку, міцність створеної сім'ї, добрі людські стосунки в ній перебувають у прямій залежності від попередньої біосоціалізації подружжя, його етнокультурного ста­новлення та розвитку, природних (стихійних) чинни­ків і суспільних умов. До останніх належать підготовка особистості до шлюбно-сімейних відносин у різних со­ціальних інститутах.

Підготовка підростаючого покоління до сімейно­го життя — це послідовний, безперервний процес, що здійснюється на всіх етапах вікового розвитку осо­бистості. Як підкреслюють учені І.В. Бестужев-Лада, Н.Д. Нікандров, розпочинати такий аспект виховної роботи слід вже в умовах дошкільного закладу. Мож­ливість раннього виховання майбутніх батьків доведе­на психологічними дослідженнями (А.В. Запорожець, А.Н. Леонтьев, В.А. Петровський, Н.Н. Подд'яков), у яких встановлено, що соціальна орієнтація дітей у су­спільно-історичному досвіді розпочинається з осягнен­ня образу сім'ї. Водночас, такий важливий "природ­ний" механізм передачі знань про шлюбні відносини в умовах кризи сім'ї є недостатнім (тому що сім'я для ди­тини може бути головним орієнтиром для наслідуван­ня, а може стати й антивзірцем, якщо "не пощастило" з батьками).

Спеціальна підготовка студентської молоді до сімей­ного життя спрямована на вирішення низки загальних завдань:

• підвищити відповідальність молодих людей у шлюбно-сімейних стосунках; підготувати їх до свідомо­го батьківства;

• формувати здоровий спосіб життя шляхом роз'яс­нення залежності сексуальності, можливості батьківства від наявності шкідливих звичок (куріння, алко­голізму, вживання наркотиків);

• формувати психологічну компетентність щодо особ­ливостей взаємин у сім'ї;

• висвітлити питання, що стосуються раціонального ведення господарства, ефективної організації бюджету сім'ї.

Сім'я — необхідна складова соціальної структури суспільства, явище, що історично змінюється. Вона функціонує як інститут відтворювання людини та її ви­ховання, є тим суспільним утворенням, в якому індивід отримує перший досвід організації життєдіяльності в усіх його проявах. У сім'ї він набуває навичок спілку­вання та повсякденної поведінки, отримує уроки май­бутнього сімейного життя, уявлення про життєву мету і цінності, прилучається до норм та еталонів культури. У цьому й виявляється призначення сім'ї.

Є багато дефініцій сім'ї, які визначають різні сторо­ни сімейного життя. Серед таких, які враховують кри­терії відтворювання населення і соціально-психологіч­ної цілісності, слід виокремити визначення сім'ї "як історично конкретної системи стосунків між подруж­жям, між батьками і дітьми, як малої групи, члени якої пов'язані подружніми або родинними відносина­ми, загальністю побуту та взаємної моральної відпові­дальності і соціальна необхідність в якій обумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтво­рюванні населення"¹.

Сім'я становить натуральне суспільство, по-перше, тому що членом сім'ї стають не в силу своєї волі, а в силу свої істоти і, по-друге, тому, що стосунки між чле­нами сім'ї засновані не стільки на роздумі й рішенні, скільки на почуттях і спонуканнях. Ці стосунки є не­обхідними й розумними, але форма свідомого погляду

відсутня. Це скоріше інстинкт. Любов членів сім'ї один до одного ґрунтується на тому, що одне "Я" становить з іншим окремим "Я" деяку єдність, вони не вважають себе окремими в їх стосунках один до одного. Сім'я — це єдине ціле.

Сім'я як соціальний інститут виконує конкретні функції, тобто здійснює певні види діяльності в системі суспільних стосунків. Функції виходять з суспільних й особистісних потреб. Потреби при цьому є початком спонукання — вони породжують функцію, а через фун­кцію реалізують потреби.

Репродуктивна функція сім'ї полягає у відтворюван­ні життя, продовженні людського роду. Сім'я одночас­но бере участь не тільки в кількісному, а й у якісному відтворюванні населення. Це насамперед пов'язано з прилученням нового покоління до науково-культурних досягнень людства, підтримкою його здоров'я, відвер­ненням біологічних аномалій у нових поколінь.

Побутово-економічна функція сім'ї містить у собі такі основні компоненти: участь у суспільному вироб­ництві, ведення домашнього господарства, накопичен­ня спільного сімейного майна та забезпечення його на­слідування, формування сімейного бюджету, організа­ція споживацької діяльності.

Організація дозвілля. Соціальна роль дозвілля поля­гає в тому, що воно служить засобом поновлення фізич­них і духовних сил людини, готує її до подальшої трудо--вої і громадської діяльності. Сімейне дозвілля охоплює: перегляд телепередач, слухання радіо, читання, зустрі­чі з родичами, друзями та знайомими; відвідування біб­ліотек, театрів, концертних залів і кінотеатрів, прове­дення відпустки; туристичні походи, екскурсії, прогу­лянки на природу; заняття спортом. Підвищенню ролі дозвілля сприяє доброзичливий уклад сімейного жит­тя: взаємна підтримка здоров'я, життєвого тонусу, рит­му і режиму життя сім'ї, розумний розподіл обов'язків між її членами, планування, праці та відпочинку.

Останнім часом соціологи і психологи крім тради­ційних функцій виокремлюють комунікативну фун­кцію сім'ї, яка включає організацію сімейного спілку­вання; допомогу сім'ї в контакті її членів із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом; вплив сім'ї на різноманітні зв'язки її членів із довкіллям і на характер його сприйняття. Сімейне спілкування впли­ває на всі сторони життя сім'ї. Для нього характерними є особлива довіра, пошук морального захисту і співпе­реживання, психофізіологічний комфорт. Це дає змогу кожному члену сім'ї не приховувати свій емоційний стан, поділяти радість, розповідати про невдачі, обра­зи, отримувати поради зі своїх інтимних запитань, від­новлювати та поповнювати свої духовні сили. Проте ці питання не можуть поставати в сім'ях, де дорослі бай­дужі один до одного, до дітей.

Тенденції нового часу призводять до збагачення змісту функцій. Так, автори К.Е. Ігошев, Г.М. Міньковський ведуть мову про виробничо-трудову функцію¹. Вони зазначають, що трактування сімейної праці тіль­ки як господарсько-побутової (з акцентом на домашнє господарство) потребує серйозних корективів у світлі сучасних соціальних процесів. Відродження та поши­рення сімейних господарств, масове відокремлення при­садибних ділянок, впровадження на селі фермерства, розвиток сімейного бізнесу дає змогу стверджувати, що сім'ї властива участь у виробництві засобів до життя, завдяки чому суттєво поширюються можливості трудо­вого виховання дітей у сім'ї.

Виховна функція сім'ї є не тільки важливою скла­довою сімейного організму, але й інтегративною, тому що вона придає усім функціям сім'ї особливий зміст, мету, суть яких полягає у формуванні повноцінної лю­дини. Виховна функція передбачає наявність таких

чинників: усвідомлення батьками соціальної відпові­дальності за виховання; орієнтації на загальнолюдські цінності; спрямованість виховних зусиль в майбутнє й узгодження їх із потребами, які ставить перед дитиною її подальше життя; вміння ставити мету виховання, за­стосовувати педагогічні знання на практиці, знаходити адекватні віку засоби виховного впливу на свою дитину; вміння розуміти та поважно ставитися до неї і її права на самостійність; аналізувати мотиви поведінки, схиляти дитину до відвертості, об'єктивно аналізувати конкрет­ні ситуації, які виникають в сім'ї; здатності змінювати методи і форми свого впливу відповідно до змін обставин життя дитини; оцінки ролі дитини в сім'ї; рівня вихо­ваності дитини; помилок у вихованні дитини; допомоги з боку навчально-виховних закладів у вихованні дітей; регулярності контакту з дошкільними закладами освіти (школи); звернення до спеціальної літератури з питань виховання; самоорганізації та саморегуляції батьків. У кінцевому результаті ці чинники є показником психоло-го-педагогічної культури батьків.

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: