Докласична культура, або гомерівська, або архаїка

Наступний період – мистецтво архаїки (VІІ–VІ ст. до н.е.) – характеризується розквітом культури. З найбільшою силою своєрідність грецького мистецтва цього періоду виявилася в архітектурі, особливо в храмах. Їх будували в мальовничих місцях – на горі, серед дерев, на лісових галявинах. Вхід до храму (портик) становив таку композицію: над рядом колон розташовувався антаблемент, що складався з архітрава (потужна булка), фриза (смуги, ритмічно розчленованої візерунком) та карниза (бордюра) над ним. Все вінчав трикутний фронтон з барельєфом, що зображував богів, яким цей храм присвячено.

Архаїка створила єдину ордерну систему. Найдавнішим різновидом ордеру є дорійський. Назва походить від дорійців – одної із головних гілок еллінської народності, мешканців Пелопоннеса. Другою основною гілкою були іонійці, які населяли Центральні Балкани, в тому числі Афіни. Дорика традиційно асоціювалася з мужнім, суворим чоловічим стилем, іоніка – з жіночим, легким та ошатним. Так і в ордері: дорійські споруди були більш низькі, важкуваті та приземисті, іонійські – легкі, стрункі та вишукані. Одначе іонійський ордер розповсюдився лише у V ст. до н.е., а дорійський широко використовувався у VІІ–VІ ст. до н.е. До нашого часу вціліли фундаменти 7 колон храму Аполлона в Коринфі. В Південній Італії, куди з VІІІ ст. до н.е. переселилися грецькі колоністи, збереглося декілька дорійських храмів у Пестумі (грецька назва – Посейдонія).

В кінці V ст. до н.е. до дорійського та іонійського ордерів приєднується коринфський („дівочий”), пропорції якого уподібнювалися дівочому тілу.

В епоху архаїки стали будувати великі святилища: Аполлона (бога світла та мистецтва) – в Дельфах, Гери (дружини бога Зевса) – в Олімпії. Святилища посідали важливе місце в житті древніх греків, оскільки вони були осередком найдавніших ритуалів і поступово перетворилися у великі центри мистецтва.

В Дельфах, окрім храму Аполлона, від якого до наших днів дійшли лише руїни, було ще кілька будівель: невеликі скарбниці різних міст, в яких під охороною бога зберігалася їх казна (вони стояли перед храмами вздовж священної дороги), стадіон, театр і знаменита Лесха (приміщення для зборів) книдян, яку в V ст. до н.е. розписав видатний грецький художник Полігнот з острова Фасосу. Його прославлені фрески „Руйнування Іліона” та „Пекло” не збереглися, як і вся творчість майстра, але їх детально описав чудовий знавець грецької давнини Павсаній в книзі „Опис Еллади” (ІІ ст. до н.е.).

Скульптура епохи архаїки набувала сили також стрімко, як і архітектура. Вони тісно пов’язані між собою, оскільки були призначені для релігійних комплексів і прикрашали фронтони будівель. Окремі статуї дуже нагадують колони: руки тісно притиснуті до тіла, ступні ніг стоять на одному рівні, фігури неначе тільки що вийшли із кам’яного блока. Такими, наприклад, є знамениті статуї Гери Самосської та Артеміди з острова Демос.

Але з часом фігури стали відокремлюватися від кам’яного блоку і „виходити” в реальне середовище.

До кінця VІ – початку V ст. до н.е. пропорції жіночих фігур (кора) та чоловічих (курос) стають більш природні, а їх рухи – вільними. Куроси були оголені, а кори одягнені в багатий складний одяг.

В епоху архаїки одним із високорозвинених видів мистецтва став вазопис. Було створено різноманітні за формою посудини: амфори для масла та вина, кратери для змішування вина з водою, скіфоси та кіліки для вина, піксиди для жіночих прикрас, гідрі, пеліки, лекіфи, кальпіди. Особливо популярними були посудини, створені в Аттиці, вони виконувалися в так званому чорнофігурному стилі: чорні фігури розташовувалися на світлому тлі. В моду ввійшов звичай, коли гончар та розписувач ваз ставили свої підписи на вазах – так високо цінувася праця ремісників.

Близько 30-х років І ст. до н.е. блискуча плеяда розпитувачів ваз, з яких найвідомішими були Евфоній і Евтимід, стали працювати в так званому червонофігурному стилі. Фігури стали світлими, а фон – темним.

Класичний період

Особливого розквіту вазопис досяг в період старого стилю або ранньої класики (490–450 рр. до н.е.). Серед майстрів того часу особливо відзначилися Онесім, Дуріс, Ксеофрада, Бріга та інші. Одному з них, розпитувачу ваз Ксенофраду, належить знаменита гідрія (посуд для вина) із Номи зі сценою „Загибель Трої”.

Кругове зображення у верхній частині посуду насичене трагізмом: в центрі подана святиня троянців – священний паладій (дерев’яна статуя Афіни Пал- лади, охоронниці Трої), – до якої припала донька царя Пріама, пророчиця Кассандра. Грецький вождь Аякс із силою відриває від Палладія Кассандру, яка намагається врятуватися біля статуї богині. Це було нечуваним святотатством, за яке на народ Аякса буде покладена особлива кара на тисячу років. Навколо смерть і насильство, і навіть пальма засмучено схиляє свої віти, а за нею, прямо на вівтарі, вбивають старого Пріама, обагреного кров’ю маленького небожа Астіанакта.

Тема викорінення свавілля, некерованості проходить через всі пам’ятники епохи. В 60-ті роки V ст. до н.е. був заново відбудований храм Зевса в Олімпії – найважливіше загально еллінське святилище, де раз на чотири роки проходили всесвітньовідомі Олімпійські ігри. Обидва фронтони в храмі, побудовані архітектором Лібоном із вапна, мали мармурові скульптурні групи (зараз зберігаються в музей в Олімпії). Композиція на західному фронтоні – патетична сцена битви лапіфів з кентаврами. На східному фронтоні подано статичну композицію: Еномай і Пелопс готуються до змагань. Міф про перший пробіг колісниць був покладений в основу Олімпійських ігор.

В той час творив видатний скульптор V ст. до н.е. Мірон. Працював він у бронзі. Одна з його славетних праць – статуя „Дискобол” (існує в численних мармурових копіях). Цій скульптурі притаманна краса ліній. У ній Мірон засобами статичного мистецтва передав жвавість рухів, внутрішню напруженість фігури, зафіксувавши момент між обома рухами.

Мірон цікавий не лише тим, що прагнув „упіймати” стан переходу тіла від одного руху до іншого. Крім фізичного напруження атлета, в статуї передано вольову зосередженість і водночас концентрацію спокою, гармонію цієї людини.

Надзвичайно цікава також його статуя „Афіна і Марсій”, що відтворює беотійську легенду. З двох фігур цікавою є фігура Марсія. У ній втілено те, чого, власне, й прагнув досягти Мірон: зобразити тіло в момент стрімкого руху, передати саме рух. Спокійний, величний позі богині Афіни протистоїть дещо комічна фігура, що яскраво виражає внутрішню боротьбу між жадібністю і страхом. Бездоганно відтворено анатомію тіла; обробка волосся і обличчя ще позначена певною умовністю, але цей витвір, безсумнівно, містить у собі духовний момент, сутність якого полягає у вищості шляхетного над потворним.

Після війни з персами мистецтво Греції вступає в пору свого розквіту. В Афінах з 449 року до н.е. керував Перикл, високоосвічена людина. Його друзями були філософ Анаксагор, художник Поліклет, скульптор Фідій. Заново відбудовувати афінський Акрополь, ансамбль якого до сьогодні вважається найпрекраснішим, випало Фідію. Афінський Акрополь стояв на високій скелі, яка здіймалася над містом. Акрополь зосередив всі найвищі святині афінян. Архітектор Мнесікл звів чудовий вхідний портик у святилище, оформивши його іонійськими колонами. Зліва з Пропілеями (парадні ворота) межувала пінакотека – картинна галерея, в якій знаходилися зображення головних героїв Аттики, а при вході стояли статуї богів-охоронців: Гермеса і Гекати – богині ночі і привидів. Справа, на самому виступі скелі, притулився маленький храм Ніки Аптерос (Безкрилої). Храм Ніки був оточений балюстрадою, яка стала всесвітньовідомою із-за рельєфів. Серед них – „Ніка розв’язує сандалію”.

В південній частині архітектори Іктін і Каллікрат збудували великий дорійський храм Парфенон, присвячений Афіні Парфенос (Діви). Напроти нього, в південній частині почали зводити Ерехтейон, в якому зберігалися найдавніші реліквії, і у ІІ тис. до н.е. присвячений Афіні Поліаді (Матері) та її чоловіку Посейдону Ерехтею.

Храм Парфенон став одним із найпрекрасніших еллінських храмів. Він був напрочуд гармонійним завдяки поєднанню дорійського та іонійського ордерів. Стіни власне храму увінчував безперервний іонійський фриз. Коли ззовні Парфенон прикрашали сцени жорстоких битв, то внутрішній фриз зображував мирні події – святкову процесію афінян на святі Великих та Малих Панафіней.

 Фронтони храму були заповнені скульптурою, яка прославляла еллінів на всі часи; скульптори працювали під наглядом Фідія і за його програмою. На західному фронтоні був показаний міф про суперечку Афіни з Посейдоном за володіння грецькою областю Аттикою з Афінами. Афіняни, як відомо, надали перевагу богині, яка подарувала їм оливкову діброву. Головний (східний) фронтон прикрашав міф про народження Афіни з голови Зевса в присутності богів та богинь. На жаль, скульптури Парфенону були дуже пошкоджені у ХVІІ ст. н.е., коли в ньому стався вибух.

Всередині Парфенону стояла колосальна статуя Афіни Парфенос роботи Фідія. Вона була із слонової кістки та золота на дерев’яному каркасі (така техніка називається акролітною), причому золото складало недоторканий запас афінської скарбниці. Статуя збереглася лише в римських копіях. Богиня подана як зосередження всіх духовних сил Парфенону. На п’єдесталі статуї зображено народження першої жінки Пандори. На ребрах сандаль Афіни – битва греків з кентаврами (яка відображена на південному фронтоні фризу), на гребені шолому – сфінкс і пегаси, на зовнішньому боці величезного щита – битву греків з амазонками (західна стіна), на внутрішній поверхні щита, напівзакритого згорнутою фігурою змія, брат Фідія Панен написав сцену битви богів з гігантами (східний фриз). В руці Афіна тримала двометрову статую богині перемоги Ніки, яка стояла на масивні колоні. Так Фідій в єдиній фігурі втілив сенс грандіозного святилища.

Також Фідій створив величезну статую Афіни Промахос (Провідниці в битвах). Вона стояла на акропольській площі; золочений кінчик списа Афіни здалеку був орієнтиром для моряків, які прямували до Аттики.

Ерехтейон був добудований пізніше, близько 410 р. до н.е. Він неодноразово перекладувався у ХХ ст. н.е. На фоні грандіозного Парфенону вишуканий Ерехтейон з трьома різними портиками і статуями каріатид (дівчат, які несуть перекриття) здавався чарівною іграшкою. Афінський Акрополь і на сьогодні залишається еталоном краси і благородного смаку.

Суворий стиль також позначився і на портретній пластиці. В той час був створений один із небагатьох пам’ятників – портрет героя греко-перських війн Фемістокла. Красиво овальне лице набуває ідеальних рис: великі, з підкресленими повіками очі, виразний рот, високий лоб, з яким зливалася лінія носа – те, що отримало назву класичного грецького профілю. Епоха класики не терпіла моделей із хибами – в людині все повинно бути досконале. Навіть на Перикла, розумного, красивого, благородного, скульптор Кресілай надів шолом, щоб сховати злегка видовжену форму його черепу.

Молодший сучасник Фідія аргоський скульптор Поліклет прославився статуями атлетів. Вчені знайшли в багатьох римських копіях речі, відомі в описах давніх під назвами „Дорифор” та „Діадумен”. Обидві статуї, прекрасні своєю пластичною вишуканістю, були відлиті із бронзи. Фігура дорифора, можливо, героя Троянської війни Ахілла, не тільки могутня, але й відмічена знаками особливої, майже математичної логіки. Завдяки складним розрахункам, всі частині тіла і кожна деталь підкорені єдиному принципу. В цьому з Поліклетом ніхто з класичних скульпторів не міг зрівнятися в майстерності.

В період пізньої класики прославилися великі майстри – паросець Скопас та афінянин Праксітель.

Скопас народився на острові Парос, прославленого родовищами найпрекраснішого сніжно-білого мармуру. Скопас отримував замовлення з різних куточків світу. В Малій Азії він працював над фронтоном зі сценою битви амазонок – амазономахії, призначеного для Галікарнаського мавзолею. Його споруджував за життя для себе і дружини Артемісії правитель Карії Мавсол. Це чудо світу не збереглося, але за здогадами, гробниця мала прямокутну форму із захороненням внизу, героїчними фігурами в центральному об’ємі храму і статуями Мавсола і Артемісії, які стояли на колісниці. Рельєф Скопаса зображував поєдинок греків з амазонками, фігури яких були наповнені особливим драматизмом. Знаменита „Вакханка” („Менада”) – невелика статуетка служниці культу Діоніса – показує Скопаса майстром нових пластичних вирішень. Його „Менада” сповнена експресії, людської пристрасті. Голова напівоголеної жінки красиво закинута назад, довгі локони, постава – усе підкреслює життя, втілене в мармурі.

Товариш Скопаса по Галікарнаському мавзолею Леохар працював над статуєю Ганімеда, якого орел забрав на небо. Леохару приписують знамениту статую „Аполлон Бельведерський”. Бог крокує, розсипаючи навколо себе осліпляючи промені своєї божественної слави. Без сумніву, цей пам’ятник, який став хрестоматійним, належить до кращих творінь еллінів.

Інші настрої передавав у свої шедеврах скульптор Пракситель. Він був майстром ліричних божественних образів. Збереглося багато римських копій робіт: „Сатир, що наливає вино”, „Відпочиваючий сатир”, „Аполлон Сауронтон”, „Ерот” та інші. Найбільш відома його скульптура Афродіти, виконана на замовлення мешканців острова Коса, але перекуплена остров’янами Книду. Статуя отримала назву „Афродіта Книдська”. Пракситель вперше оголив Афродіту: лише їй дозволялося демонструвати свою красу без одягу.

До нашого часу зберігся лише один оригінал майстра. Це скульптурна група „Гермес з малюком Діоніном”. Група була посвячена в храм Гери в Олімпії, де її знайшли під час розкопок. Втрачені тільки ноги і зап’ястя руки Гермеса, які тримали виноградну лозу.

На межі грецької класики та еллінізму працював останній великий майстер Лісіпп. Він був багатогранним зодчим – створював скульптурні групи („Подвиги Геракла”), портрети („Олександр Македонський”), статуї („Апоксіомен”).

Грецьке мистецтво пізньої класики (ІV ст. до н.е.) створило особливий жанр меморіальних стел. В поховання клали кілотонні леніфи, на яких зображені зустрічі живих з мертвими в ритуальні дні. Над похованнями стояли мармурові надгробні з високим рельєфом скульптури. Вона вміщувалася в едикули – ніши, з боків яких були невеличкі колони або пілястри з антаблементом і фронтончиками над ними. Таке оформлення нагадувало храм, де і проходила уявна зустріч живих і мертвих. Їх союз підкреслюють рукостискання та зустріч поглядів.

Ідея надгробних рельєфів проста: всі померлі живуть у пам’яті близьких, ніхто не залишає світ безслідно. Турбота про померлих, зберігати пам’ять про них – священний обов’язок всіх людей. Саме цим благородним правилом був підпорядкований звичай давніх греків у V ст. до н.е.: полководця, який виграв битву, але не поховав своїх воїнів, карали насмерть.

 

Епоха еллінізму

Мистецтво епохи, яка настала після смерті Олександра Македонського, названа елліністичною, тому що місцеві традиції та школи брали приклад із загальновизнаного елліністичного стилю.

Повсюди будували міста, які мали регулярне планування: їх прорізали прямі і широкі вулиці; площі прикрашали храми, бібліотеки, будівлі загального призначенні. Одним із найкрасивіших міст того часу був Пергам в Малій Азії (зараз Бергама в Туреччині). Всесвітньо відомим Пергам став завдяки вівтарю (ІІ ст. до н.е.). Його новаторство полягало в тому, що він був винесений за межі храму і перетворений в самостійну споруду. Його збудували на високому цоколі у вигляді прямокутної огорожі. До входу вели широкі сходи, всередині вівтар був прикрашений рельєфами на тему міфу про Телефа – сина Геракла.

Відома скульптурна група „Лаокоон” була створена грецькими скульпторами Агесандром, Афінодором та Полідором у І ст. до н.е. (або, можливо, навіть в римський період, бо її знайшли в термах імператора Тита).  Скульптура розрахована для сприйняття її в анфас. Глядач одразу бачить і бородатого троянського жерця Лаокоона, який даремно намагається позбавитися зміїних пут, і двох його дітей, один з яких вже гине. Робота виконана віртуозно. Анатомія людини передана з небаченою раніше досконалістю, яка доходить майже до натуралізму.

Іншим шедевром елліністичного мистецтва ІІ ст. до н.е. є скульптура богині перемоги – „Ніка Самофракійська”. Грецькі майстри часто зображували богиню перемоги, але ніколи вони не сягали таких вершин майстерності, як автор цієї скульптури. Ніка в стрімкому пориві ніби злітає на розпростертих крилах і сурмить у бойову сурму. Бурхливий зустрічний вітер, здається, розвіває складки її одягу, вимальовуючи під ним струнку фігуру. Все в цій скульптурі сповнене радісного відчуття перемоги.

Втілення в мистецтві ідеї грандіозності світу і катаклізмів, які в ньому відбуваються, – лише одна сторона еллінізму. Другою стороною було зображення особистого духовного світу. З’являються камерні образи. Одним із таких образів є знаменита „Венера Мілоська” – статуя богині Афродіти (лат. Venus – „Венера”), знайденої на острові Мелос (зараз Милос). Богиня зображена напівоголеною, одяг, що закутує ноги і низ торсу, є постаментом для відкритих рук, які були показані в русі. Можливо, в одній з них Афродіта тримала яблуко. В епоху еллінізму вона, без сумніву, була однією із найулюбленіших богинь.

Про зацікавлення духовним світом людини свідчать портретні статуї, а саме статуї грецьких філософів, серед яких першість належить фігурі Демосфена роботи скульптора Полієвкта (ІІІ ст. до н.е.). Демосфен стоїть, безсило з’єднавши руки і схиливши голову. Героїка повністю відсутня. Персонаж не молодий, не красивий – він просто наповнений достоїнством.

Портрети філософів знаменують відхід від класичної системи, коли було прийнято зображати „прекрасних і героїчних” громадян. Світ старіє, старіє і культура, відчувалося, що епоха еллінізму – це „осінь” всього давньогрецького світу. Тоді полюбляли зображувати то некрасиву натуру: страшних, зморщених (але оголених!) старих рибалок або п’яних баб, то впадали в слащавість, показуючи жінок із млосним виразом очей і пухлими губами. А інколи змішували жанри, включаючи в гру фантазії прекрасних оголених богинь і старих рогатих сатирів. Такі твори стоять вже на межі жанрового мистецтва.

Поступово старовина ІІІ–ІІ ст. до н.е. вживалась в нове середовище: підкорена Римом Греція входила в новий, останній етап свого античного розвитку – в рамках давньоримської культури.        

    

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: