Музичне мистецтво України

Музична культура України ХVІІІ ст. цілою низкою рис подібна до літературно-театральної. Продовжувалася традиція сакральної, церковної музичної культури, головним осередком якої була Києво-Печерська лавра. З іншого боку, розвивається світська музика, – не тільки народна пісня, а й активне музичне життя міських центрів. Різні урочистості в містах, а в міщанських сім’ях – весілля та інші приватні свята супроводжуються музикою, яку виконують бродячі або вільні, але позацехові музиканти, а в Києві – музичний цех, що мав монополію на виконання музики навіть на приватних святах. Йдеться при цьому саме про інструментальну музику; у Києві середини ХVІІІ ст. магістр мав постійний міський оркестр з 16 музикантів із капельмейстером і музичною школою при оркестрі.

Найвизначнішими центрами музичного життя на Україні ХVІІІ ст. були Києво-Могилянська академія та василіанська Почаївська лавра. Незважаючи на те, що один із цих центрів був світською православною школою, а другий – церковною уніатською інституцією, їх вплив на музичну культуру України здійснювався в одному напрямі.

Василіанська з початку століття Почаївська лавра була значним музичним центром, але не здійснила якихось новацій в церковній музиці. В результаті уніатські музичні центри загалом на Правобережжі та в Галичині залишилися на початок ХІХ ст. поза тим рухом оновлення, який народився на сході України, і західноукраїнська церковна музика залишалася в рамках традиційного триголосого розспіву. Проте діяльність Почаївської лаври мала величезне значення для утвердження напівцерковних, напівсвітських музичних творів – псалмів і кантів. Збірник кантів та пісень на релігійні теми – «Богогласник» – видано в Почаївській друкарні 1790 р.; важко сказати, чи прийшли ці «побожні твори», канти на честь Різдва, Матері Божої, Святого Миколая та на інші релігійні сюжети з Наддніпрянщині, чи, навпаки, – можливо, що їх розносили кобзарі і лірники по всій Україні і що були вони саме світськими, але «побожними» музично-літературними творами.

Що ж до Києво-Могилянської академії, то в ній у цю добу існував не тільки прекрасний студентський хор, але й великий інструментальний оркестр, виконувалися і свої духовні, і світські, зокрема італійські твори, особливо музика італійського бароко – Палестріна і Скарлатті. Звідси почало поширюватися виконання «побожного» співу в церквах після літургії – в «концертах». Виконувались тут також італійська вокальна музика. Отже, і через церкву проникає музика не культова, а світська європейська, утворюючи певний додаток до власне сакральної літургійної музики й сприяючи її модернізації.

З другої половини ХVІІІ ст. в музичному житті України бачимо нові явища, пов’язані з активною участю українських майстрів в імперському культурному житті. Згадана Співацька капела в Петербурзі не тільки зосереджувала привезених з України виконавців; для полегшення підбору здібних співаків і музикантів для потреб столиці ще 1737 р. граф Рум’янцев створює в Глухові музичну школу. З цієї школи до Петербурга були відправлені хлопчиками Максим Березовський, Дмитро Бортнянський. Вони та Артемій Ведель становлять класику української церковної музики.

 Максим Сазонович Березовський народився 16 жовтня 1745 р. в Глухові Спочатку навчався у Глухівській співацькій школі, потім у Київській академії, почав створювати перші композиції для хору. У тринадцятирічному віці його вивозять до Оранієнбаума, же він стає півчим придворної капели. Через чотири роки він вже співак італійської оперної трупи в Петербурзі.

У 1769 р. на державний кошт його відправляють до Італії й там Березовський навчається в Болонській музичній академії у відомого музичного теоретика падре Дж. Мартіні. Цікавий факт: разом із Максимом Березовським у падре Мартіні в Болонській академії закінчував свою освіту Моцарт. В Академії був звичай: ім’я найздібнішого майстра музики, що закінчив навчання, записувати на «золоту дошку». Представниками на «золоту дошку» були Моцарт і Березовський. У конкурсі Березовський переміг Моцарта, на «золотій дошці» написане ім’я Максима Сазоновича Березовського.

 В 1771 р. Березовський закінчив Болонську академію написанням опери .на текст Метастазіо «Демофонт» і отримав звання академіка-композитора. Опера буда поставлена у Ліворно 1773 року на честь прибуття туди російської ескадри. Вона мала великий успіх, і Березовський, увінчаний лаврами, повертається до Петербурга. Йому пророкували блискучу кар’єру, але в Петербурзі серед придворних інтриг недосвідченого Березовського було швидко затерто, й це глибоко вразило його м’яку душу. Князь Григорій Потьомкін хотів призначити Березовського директором музичної академії, яку збирався відкрити в Кременчуці, але кременчуцька академія стала одним із нездійсненних проектів князя. Доведений до розпуки, Максим Березовський покінчив життя самогубством 22 березня 1777 року у віці 32 років.

До музичної спадщини Березовського належать вже згадувана нами опера «Демофонт», соната для скрипки і чембало (1772). Це перші відомі зразки оперного і камерно-інструментальних жанрів у вітчизняній музиці. Хорові цикли «Літургія» у 8 частинах і «причасні вірші». Максим Березовський автор циклічних хорових духовних композицій а капела, в яких узагальнив надбання західноєвропейської і вітчизняної хорової музики. Вершиною творчості Максима Сазоновича Березовського є жанр хорового концерту «Не отверзи мене во время старости».

Дмитро Степанович Бортнянський народився у Глухові 1751 року. Деякий час навчався у Глухівській співацькій школі, звідки в 1758 р. його забрали до Петербурга.

Першим його музичним наставником став Марко Полторацький – керівник Придворної капели. При капелі діяла музична школа, де всі молоді співаки проходили обов’язковий курс навчання. Бортнянський паралельно вчився в Кадетському корпусі і разом з іншими його вихованцями брав участь в оперних спектаклях. Дзвінкий голос, прекрасна зовнішність юного Бортнянського припала до душі імператриці Єлизавети Петрівни, яка почала по-материнськи ставитися до молодого співака.

Поворотним пунктом в житті Бортнянського стало його знайомство з італійським композитором Бальдассаре Галуппі, який пропонував відправити талановитого юнака в Італію. Наступні 10 років Бортнянський провів на батьківщині музичного мистецтва. Основним його місцеперебуванням була Венеція, де він продовжував заняття у Галуппі. Також Бортнянський побував в Римі, Флоренції, Мілані, Модені, Неаполі, в Болонській академії брав уроки в авторитетного на той час музичного теоретика Джамбаттіста Мартіні.

В Італії Дмитро Бортнянський написав три опери, прем’єри яких пройшли з великим успіхом, – «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Також він складає і перші інструментальні композиції, хорові твори для католицького богослужіння – «Ave Maria», «Salva Regina», «Dextera Domini» на канонічні тексти латинню, хорову месу німецькою мовою.

В 1779 р. Бортнянський повернувся до Російської імперії і став працювати в Придворній півчій капелі, для якої створив ряд хорових релігійних творів. Невдовзі його покровителем став Павло Петрович, майбутній імператор Павло І. З 1784 по 1796 рр. він працює капельмейстером в резиденціях цесаревича в Гатчині та Павловську. Дослідники вважають, що цей період був найпродуктивнішим в житті Бортнянського. Він пише три опери «Свято сеньйора», «Сокіл», «Син-суперник, або нова Стратонівна», але найбільшу увагу надає хоровій духовній та світській музиці. Лише для хору без супроводу написав понад 100 творів. Більшість з них – це великі багатогодинні композиції: 2 літургії, 67 хорових концертів, 7 кантат, 40 одночасних хорових творів.

Бурхлива творча діяльність композитора сприяла зростанню його авторитету та кар’єри. 1976 року Бортнянського призначають директором Придворної співацької капели. Вона завжди була прикрасою, гордістю і «обличчям» царського двору. Капела – чи не єдиний творчий заклад при царському дворі, на чолі якого ніколи не були іноземці. Навіть при дворі Катерини ІІ капела залишалася «осередком» українства.

Авторитет Бортнянського настільки був високий, що після чергового державного перевороту, коли до влади прийшов Олександр І, композитор не тільки не втратив своєї посади, але й став у 1804 р. почесним членом Академії мистецтв у Петербурзі, з 1815 р. – член Петербурзького філармонічного товариства, а в 1816 р. Дмитра Степановича Бортнянського призначають головним церковно-музичним цензором Російської імперії. Його твори «Панахида», «Господи, силою твоею возвеселится цар» неодмінно озвучували найголовніші придворні церемонії. На честь перемоги над Наполеоном він створює пісню «Певец во стане руських воинов», яка була популярною при житті Бортнянського.

Дмитро Бортнянський залишався прибічником традиції капели набирати співаків із обдарованих юнаків-українців. Майже кожного року його посланці привозили з України нові таланти. Чи відвідував Бортнянський свою батьківщину – невідомо.

В своїй творчості Дмитро Степанович розвивав традиції українського партесного співу. Під час никоніанської церковної реформи вся культура партесного співу, сам жанр партесного духовного концерту свідомо запозичено з України і прищеплено російській культурі як ті, що більш органічно відповідали завданням церковної реформи. Культура співу, яка створена в ХVІ – ХVІІІ ст. українськими братчиками, із другої половини ХVІІІ ст. стає загальноросійською.

Небагато відомо про особисте життя Дмитра Бортнянського. Власних дітей він не мав. Тому після смерті композитора 10 червня 1825 року в Петербурзі все його майно перейшло до його вдови. Могила композитора загубилася, зникнувши разом із цвинтарем на Василевському острові у Петербурзі.

Майже все ХІХ ст. творчість «старомодного» Бортнянського не була популярна. Лише в 1881 р. побачило світ Повне зібрання духовно-музичних творів Дмитра Степановича Бортнянського в 10 томах. Редактором цього монументального видання був П.І.Чайковський.

Сьогодні ім’я і спадщина видатного українсько-російського композитора особливо цінуються як і в Росії, так і на Україні. Кожного року на великі церковні свята виконуються духовні твори композитора.

Третій з когорти проставлених українських композиторів Артемій Ляк’янович Ведель народився 1767 року в сім’ї київських міщан. Зважаючи на здібності Артемія до співу, батьки віддали його в дев’ять років на навчання до Києво-Могилянської академії. З 12 років Ведель отримав чудову музичну і гуманітарну освіту. Юнак прекрасно грав на скрипці, співав, виконував в оркестрі провідні партії, а його тенор був окрасою академічного хору.

З часом Артемій Ведель почав керувати хором. Його талант був помічений київським митрополитом Самуїлом Мисливським, який рекомендував молодого співця як знавця хорового співу московському генерал-губернатору П.Єропкіну. Відомо, що в грудні 1788 р. молодий музикант разом із кількома хористами їде в Москву і там обіймає посаду капельмейстера хору та оркестру в губернаторському будинку, який був одним із центрів музичного життя в Москві. Деякий час Ведель очолював капелу князя Прозоровського. На превеликий жаль значна частина творів Веделя не датована. Відомо, що в грудні 1792 р. він був звільнений від служби за станом здоров’я і повернувся на Україну.

Через деякий час доля зводить Веделя з генерал-поручиком А.Я.Леванідовим, який керував штабом піхотного полку в Києві. Генерал запропонував Веделю очолити корпусний хор. З того часу починається найщасливіший і найплідніший період в житті та творчості композитора. Під його керівництвом за короткий час корпусний хор став найкращим у Києві. Популярність Артемія Веделя стрімко зростає.

Сучасники згадували, який емоційний вплив мала музика Веделя. Люди плакали під час виконання концерту «Спаси мя, Боже»; величезною популярністю користувався в народі концерт «Помилуй мя, Господи», який обійшов всю православну Русь. Після виконання хором Леванідова в Михайлівському монастирі концерту «Доколе, Господи, забудеш мя» до Веделя підійшов князь Дашков, зняв із себе золотий шарф і подарував композитору, додавши 50 червінців. Міністр юстиції П.Трощинський купив у Веделя Літургію за 300 рублів.

Переповнений творчою енергією, Артемій Ведель пише знамениті хорові концерти «Услыши, Господи, глас мой», «Господь пасе мя», великий двохорний концерт «Проповедника веры и слугу слова Андрея восхвалим».

На жаль щасливий період в житті Веделя був короткий. Після смерті Катерини ІІ на престол сходить Павло І, який мав паталогічний нахил до всього військового і прагнув перетворити країні в казарму. Звільнений із посади покровитель Веделя Андрій Леванідов залишає Харків. Художнє життя в Харкові, як і по всій Російській імперії, поступово затихає. Закритий міський театр, значно скорочені симфонічні оркестри, повністю ліквідовані військові хори. Але найбільш вразив Веделя указ імператора 1797 р. про заборону співати в церквах хорові концерти.

Ведель повертається до Києва, до батьківської хати. З’являються два концерти, в яких Ведель ніби відчуває трагічність: «Боже, законопреступницы воссташа», «Ко Господу всегда скорбити, воззвах».

На початку 1799 р. Артемій Ведель стає послушником Києво-Печерської лаври, але не знаходить там дущевного спокою, ні творчої атмосфери. Ведель залишає лавру, але його звинувачують у «державній зраді» і запроторюють до будинку божевільних. Довгих дев’ять років знущалися з композитора: не видавали йому папір і перо, створювали такі умови, аби звести його з розуму.

За декілька днів до смерті, хворого, його відпустили додому, де, з молитвою на вустах, він помер. Сталося це 26 червня 1808 року. Похований він був на Щекавицькому цвинтарі, але могила з часом загубилася.

Через 100 років після смерті великого композитора саме в стінах Київської Духовної академії починається процес повернення славетного імені Веделя. Хор Академії під керівництвом всесвітньо відомого хорового диригента Олександра Кошиця поставив за мету виконати всі хорові концерти Веделя.

З 1902 р. розпочалося опрацювання та видання творчого спадку Артемія Лук’яновича Веделя.

На сьогодні тврчість Веделя складає золотий скарб української духовної музики.

Значний внесок в розвиток музичного мистецтва здійснили кріпацьки капели – вокальні та інструментальні, які існували при панських маєтках. Так, найбільший польський магнат на Поділлі Потоцький мав власну капеллу та музичну школу.

Меценатами музичної і театральної культури були Кирило Розумовський та його сини. У 1751 р., наступного року після обрання гетьманом, Розумовський створив у Глухові театр. Тут виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. На керівництво власної співацької капели Розумовський запросив зі Львова регента архієпископської капели Андрія Рачинського, музиканта і автора духовної музики. Глибоку зацікавленість музикою успадкував його син Андрій Розумовський. Перебуваючи на дипломатичній службі в Австрії, у Відні утримував за власний кошт хорову капелу з українських кріпаків, струнний квартет під керівництвом скрипаля І.Шупанціга, який першим виконав квартети Бетховена. Андрій Кирилович був близько знайомий із композиторами Й.Гайдном, А.Моцартом, Л.Бетховеном. В бібліотеці Розумовських налічувалася величезна кількість – понад 2300 опер, симфоній, камерних та інструментальних творів, які збереглися до сьогодні.  

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 14. Українська культура ХІХ ст.

ПЛАН

1. Освіта і наука в Україні ХІХ ст.

2. Розвиток української етнографії. Історіографія.

3. Архітектурне та пластичне мистецтво України.

4. Розвиток образотворчого мистецтва. Мистецька творчість Т.Г.Шевченка.

5. Українська драматургія і театр.

6. Розвиток музичного мистецтва.

 

⇐ Предыдущая64656667686970717273Следующая ⇒

Поделиться: