Розвиток української етнографії та фольклористики. Історіографія

Історія української етнографії своїми витоками сягає часів Київської Русі. Існує припущення, що вже тоді в Києві був написаний історико-етнографічний твір, присвячений одному з давньоруських племен – полянам. Досить яскраво відбилися відомості з культури та побуту населення Київської Русі у давньоруській пам’ятці – «Повести временных лет». Питання про походження, розселення, звичаєвість полян, древлян, дреговичів, бужан, кривичів, волинян, в’ятичів та інших племен посідають у «Повести» значне місце. Її укладач – монах Печерської лаври святий Нестор-Літописець – висловив принципово важливу для розвитку етнографії думку про культурно-побутову своєрідність усіх племен і народів: «Імяхут бо обычаи свои, и законы отец своих и предания, кождо свои нравы», порушив проблему прабатьківщини слов’ян, розмістивши її у верхній та середній течії Дунаю.

Поява відомостей про культуру і побут саме українського народу відноситься до ХV ст., коли українці сформувалися в окремий етнос. Звідти в історії української етнографії можна простежити три періоди, у кожному з яких виділяються певні етапи етнографічних досліджень.

Перший період, що тривав з ХV до 60-х років ХІХ ст., був періодом нагромадження етнографічних матеріалів про українців і становлення української етнографії як науки. Перший його етап продовжувався до середини ХVІІ ст., включаючи приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р. Саме на ці часи припадає поява перших прямих відомостей про українців як окремий народ з певними рисами характеру, самоназвою й культурно-побутовими особливостями, хоч нагромадження таких знань мало ще випадковий характер.

Значний інтерес до культури й побуту різних верств українського суспільства, особливо, козацтва, виявили на першому етапі іноземці, яким вдалося в ті часи побувати в Україні, – Амвросій Кантаріні, С.Герберштейн, Михайло Литвин, Павло Алеппський, Пьєр Шевальє, Джільс Флетчер та ряд інших, що залишити у своїх описах унікальні відомості про український народ. Зокрема, Павло Алеппський відзначив його освіченість, музичність, любов до природи. «По всій землі козаків, – писав він, – ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком не багатьох, навіть більшість їхніх дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи».

Найбільш ґрунтовною працею серед творів того часу був «Опис України» французького військового інженера-фортифікатора Гійома Левассера сіра де Боплана, що у 1630-1649 рр. перебував на службі у польських королів і будував фортеці в Україні. Боплан докладно описував архітектуру міст і сіл України, одяг і їжу її населення, вірування тощо.

В короткому літописання ХV – середини ХVІІ ст. продовжувалися етнографічні традиції Давньої Русі. Так, у Короткому Київському літописі йшлося про початок Русі, розселення східнослов’янських племен. Окремий розділ, присвячений козакам, описи вірувань, звичаїв та обрядів українців містилися в Густинському літописі. Багато етнографічних відомостей є у творах полемічної української літератури кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст., особливо написаних Іваном Вишенським.

Наступний етап першого періоду історії української етнографії охоплює другу половину ХVІі і продовжується до останньої чверті наступного століття. На цьому етапі з’являються перші етнографічні ідеї, цілеспрямованість у збиранні матеріалів з культури та побуту і як наслідок – твори, багаті на етнографічні відомості. У Києво-Печерській лаврі був написаний підручник з історії «Синопсис» (перше видання – 1674), значна частина розділів якого стосувалася походження східнослов’янських народів, їхньої культури і побуту. У віршах Климентія Зінов’єва (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) змальовувався ряд ремесел і промислів українців. Він же уклав збірку народних приказок і прислів’їв. У першій половині ХVІІІ ст. в Україні з’являється низка літописів, щоденників, хронік, історики-публіцистичних творів, у яких було чимало й етнографічних відомостей. Так, літопис Григорія Граб’янки відкривається розділом «О начале проименования козаков и откуду наречении, от коего племени и рода», де автор робить спробу з’ясувати походження українського козацтва, розповідає про життя козаків, житло, зброю, їжу тощо.

До цього етапу відноситься поява творів, які можна вважати помітним внеском не тільки у вітчизняну, а й у світову науку. В 1715 р. вихованцем Києво-Могилянської колегії Григорієм Новицьким, який відбував заслання в Тобольську, було написане дослідження – «Краткое описание о народе Остяком и Вогульском», що є однією з найбільш ранніх у світовій літературі етнографічних монографій. З іменем відомого українського мандрівника і просвітителя Василя Григоровича-Барського пов’язаний початок вітчизняної арабістики. Подорожуючи, він обійшов протягом 1723-1747 рр. середземноморські країни Європи, Азії та Африки і зробив ґрунтовний історико-етнографічний та географо-економічний опис цих країн. Уже після смерті дослідника цей твір був виданий його земляком Василем Рубаном у Петербурзі, а згодом неодноразово перевидавався Академією наук.

Третій етап першого періоду історії української етнографії обіймає час із кінця ХVІІІ до 60-х років ХІХ ст. Це був етап безпосереднього становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни. Важливими центрами розвитку україністики, в тому числі й етнографії, стають у кінці ХVІІІ ст. Петербург та Москва. У 1777 р. у Петербурзі було надруковано першу тематичну працю з української етнографії – «Описание свадебных украинских простонародных обрядов» уродженця міста Кролевця на Чернігівщині Григорія Калиновського, що служив тоді прапорщиком у війську. 1798 р. У Москві вийшла книжка полтавчанина Якова Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях».

В останні десятиріччя ХVІІІ ст. починається експедиційне збирання етнографічних матеріалів, формуються перші методичні настанови щодо експедиційної роботи. Першу суто наукову експедицію по Лівобережжю України у 1774 р. здійснив разом із студентами академік Йоган Антон Гюльденштедт. Зібрані ними матеріали про культуру й побут українців, зокрема опис та замальовки землеробських знарядь, залишаються у своєму роді унікальними. Багатим на етнографічні відомості був твір Олександра Рігельмана «Летописнное повествование о Малой Росии, ее народе и казаках вообще», написаний теж у 80-х роках ХVІІІ ст.

У перших десятиліттях ХІХ ст. в Україні сформувалися ряд місцевих культурно-просвітницьких, у тому числі етнографічних центрів – Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним серед яких згодом постав останній. 1805 р. у Харкові було відкрито університет, при якому працювала друкарня, що видавала журнали й альманахи, книжки.

У кінці 20-х – 30-х роках ХІХ ст. при Харківському університеті сформувався очолюваний Ізмаїлом Срезневським гурток «любителів української народності» (Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, К.М.Сементовський, Вадим Пассек та ін.), який займався записами народних пісень, звичаїв, обрядів. На цій основі було здійснене видання Ізмаїлом Срезневським «Запорожской старины», а К.Сементовським – статті «Очерк малороссийских верований и обычаев, касающихся до праздников».

З 40-х років провідним центром української етнографії стає Київ з його університетом (відкритий 1834 р.). Чималий внесок у розвиток різних галузей науки, в тому числі української етнографії, зробив Михайло Максимович – перший ректор Київського університету, який написав цікаву працю «Дни и месяцы украинского селянина», поанував етнографічні експедиції, вилав ряд збірок народних пісень.

Великий інтерес до етнічної історії українського народу виявили кирило-мефодіївці. Пантелеймон Куліш видав змістовне дослідження «Записки о Южной Руси», Микола Костомаров – «Славянскую мифологию». ТарасШевченко, який у 1845 р. переїхав до Києва, здійснив ряд екпедиційних подорожей по Україні, зібравши оригінальний матеріал про матеріальну й духовну культуру селянства.

У 1851 р. при Київському університеті була заснована Комісія для опису губерній Київського учбового округу, до складу якої згодом увійшло відділення етнографії. Миколою Маркевичем була написана книга «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян». Дев’ять альбомів унікальних етнографічних малюнків виконав член Комісії Д.П.Деляфліз – француз за походженням, який, одружившись з українкою, жив на Чернігівщині. Ряд праць, у яких висвітлювалася традиційно-побутова культура не тільки українців а й молдаван та деяких інших етнічних груп України, видрукував Олексанрд Афанасьєв-Чужбинський.

60-ті роки ХІХ ст, на які припадає початок першого етапу жругого періоду розвитку української етнографії, позначились важливою науковою подією – проведенням етнографічно-статистичної екпедиції «в Західноукраїнський край», тобто на значну частину території України. Керував експедицією видатний український вчений-народознавець Павло Чубинський. Науковими результатами експедиції, що тривала два роки й до якої Були залучені десятки місцевих дослідників, Були сім томів матеріалів про звичаї й обряди, народну творчість, звичаєве право, вірування, матеріальну духовну культуру українців та інших народів України.

Чимало статей про культуру й побут українського народу було опубліковано у журналі «Основа», що видавася у Петербурзі протягом 1861-1862 рр.

У 1873 р. у Києві розпочав свою діяльність Південно-Західний відділ Російського георгафічного товариства, який за три роки існування провів значну роботу по вивченню українського народу. Зокрема, він опублікував ряд етнгографічних программ, здійснив одноденний перепис населення Києва, встановивши його національний склад, видав два томи наукових записок, книгу О.Косач «Український народний орнамент», ряд збірок народної творчості. Фактичним керівникорм відділу був Павло Чубинський. У діяльності відділу брали участь багато відомих діячів української науки і культури – Михайло Драгоманов, Панас Мирний, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Юрій Федькович, Іван Манжура, Олександр Потебня та багато інших. Із відділом пов’язаний початок наукової роботи видатного українського етнографа Федора Вовка (Волкова). Ліве крило Південно-Західного відділу очолювали Микола Зібер та Сергій Падолинський, які, зокрема, рогорнули дослідження культури і побуту робітників.

Розпочата з таким розмахом наукова робота відділу трагічно обірвалася: царським указом 1876 р. він був закритий. Михайло Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк через заборону житии в Україні змушені були емігрувати за кордон, де продовжували працювати на терені українознавства, піднісши його до західноєвропейського рівня.

Київ був важливим вимдавничим осередком країни. У 1882 р. тут почалося друкування щомісячного жірналу «Киевская старина». У 1893 і 1897 роках вийшли перший і другий випуски «Современной малорусской этнографии» Миколи Сумцова.

У другій половині ХІХ ст, як і раніше, проводив етнографічні дослідження Харківсткий університет, де в 1877 р. було засновано Історико-філологічне товариство. Харківська группа етнографів – Петро Єфименко, Микола Сумцов, В’ячеслав Іванов, Дмитро Багалій та інші – видали ряд змістовних праць про побут українського народу, зокрема «Культурные переживания» Сумцова, «Кустарні, відхожі та деякі сільські промисли в Сумському повіті» Єфименка.

Велика увага вивченню культури й побуйту українців приділялася музеям, що виникають у цей час в Україні: Харківським міським художньо-промисловим і етнографічним музеєм, музеєм Василя Тарновського у Чернігові, Київським промислово-мистецьким музеєм ім. О.Поля, який згодом очолив видатний український народознавець Дмитро Іванович Яворницький. Сааме ним був створений перший в Україні музей просто неба: типова селянська садиба Нижньої Наддніпрянщини.

З кінця ХІХ ст. у розвитку української етнографії розпочинається другий етап другого її періоду. У зв’язку з репресіями царизму щодо української мови і культури етнографічна робота в Києві дещо загальмуваласяю провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів, де велику роботу розгорнуло Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка (НТШ), при якому 1898 р. була створена Етнографічна комісія. Провідна роль у роботі комісії належала Івану Яковичу Франку. Активну участь у роботі комісії брали передові вчені Михайло Павлик, Володимир Гнатюк, Філарет Колеса та інші. Комісія видала десятки томів етнографічних описів, опублікувала фундаментальну працю Володимира Шухевича «Гуцульщина» тощо.

Історіографія. Перші десятиріччя ХІХ ст. українська етнографія розвивала традиції ХVІІІ ст. Не припинялися спроби синтезувати у формі загальних праць з історії України, відповідаючи потребі громадянства – мати повний курс національної історії.

Епохальним явищем в українській історіографії стала праця Дмитра Бантиш-Каменського (1788-1850) «История Малой России», видана у 1832 році. В цьому творі, написаному за допомогою і співучасті генерал-губернатора Лівобережної України князя Миколи Репніна, великого прихильника української автономії, Бантиш-Каменський дав систематичний курс історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст., значну увагу приділяючи козацтву та Гетьманщині.

Але праця Д.Бантиш-Каменського була написана в дусі лояльності до російської держави, їй бракувало патріотичного натхнення й національно-історичних традицій. Ці недоліки були виправлені в двох інших працях з української історії – Олекси Мартоса (1790-1842) «Історія України» (до кінця ХVІІІ ст.), що була опублікована в кількох уривках: більша частина загинула, і Миколи Маркевича (1804-1860) «История Малороссии», видана 1842-1843 роках. Історія Маркевича мала великий вплив на сучасників, розвиваючи патріотичні почуття.

Українське національне відродження дало поштовх розвитку історіографії у руслі народництва. Ряд істориків-народників відкрив Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). Численні праці Максимовича з історії Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху («Історичні листи до козаків придніпровських», «Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного», «Про Лаврську Могилянську школу», «Бубнівська сотня», «Розповідь про Коліївщину» та ін.) мали важливе значення для розвитку української історичної науки.

Поряд з Максимовичем працюють над окремими питаннями з української історії, особливо козацько-гетьманської доби та джерелами до нею, Осип Бодянський (видав багато важливих джерел до історії України), Микола Закревський (історія Києва), Аполлон Сокальський (історія Запоріжжя й Південної України), Олександр Маркович, Михайло Судієнко й Микола Бєлозерський (видання історичних джерел) та ін. Найяскравіше народницький напрям виявився в працях Костомарова, Куліша, Лазаревського, Антоновича.

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) присвятив головну увагу дослідженням історії козацько-гетьманської України. Його капітальні монографії про Хмельниччину («Богдан Хмельницький», 1857, 1859), руїну («Руина», 1879-1880), добу Мазепи («Мазепа и мазепинцы», 1882-1884) та розвідки про гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка тощо, написані на багатому джерельному матеріалі (з московських урядових архівів ХVІІ-ХVІІІ ст. і польських документальних збірок ХVІ-ХVІІ ст.) з властивою йому художністю викладу, дали яскраву, але однобічну картину історичного життя і розвитку України другої половини ХVІІ і першої чверті ХVІІІ ст. Історіософські розвідки Костомарова («Мысли о федеративном начале в древній Руси», «Две русские народності», «Черты народной южно-русской истории») мали великий вплив на дальший розвиток української історичної думки. В цих розвідках, а також у численних публіцистичних статтях Микола Костомаров висловив свої погляди на суть українського історичного процесу, що його він вважав за втілення вільнолюбного демократичного духу українського народу, стисненого між двох психологічно й духовно, а разом з тим і політично чужих і ворожих народів – польського і російського.

Історичні досліди Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897) були пов’язані здебільшого з добою козаччини. Використовуючи переважно польські джерела, Пантелеймон Куліш у своїх монографіях «История воссоединения Руси» та «Отпадение Малороссии от Польши», а також окремих розвідках наукового й публіцистичного характеру, не зважаючи на надмірний суб’єктивізм, брак наукового погляду на історичне минуле й численні суперечності, дав низку цінних документальних матеріалів і багато критичних оцінок, які хоч здебільшого не були прийняті в українській історіографії, все ж допомогли їй в пошуках історичної правди.

Глибокий знавець архівної спадщини Гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ ст. Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) досліджував переважно історію селянства Лівобережної України («Малороссийские посполите крестьяне»), козацької старшини й шляхетства («Очерки старейших родов Черниговской губернии», «Очерки малороссийских фамилий», «Люди старой Малороссии»), колонізації й землеволодіння Гетьманщини («Описание старой Малороссии»), адміністративний і судовий устрій Гетьманської держави, українську історіографію ХVІІІ початку ХІХ ст.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908) найбільше уваги присвятив соціально-економічній історії Правобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст., а також Великого Князівства Литовського. На підставі величезного архівного матеріалу (здебільшого з Київського центрального архіву) Антонович видав низку монографій з історії козацтва («О происхождении козачества», «Последние времена козачества на правом берегу Дніпра по актам 1679-1716 г.»), гайдамаччини («О гайдамачестве»), селянства («О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700-1798 г.»), шляхетства («О происхождении шляхетських родов в Юго-Западной России»), міст і міщанства («О городах Юго-Западной России по актам 1432-1798»), Церкви («Об унии и состоянии Православной Церкви с пол. ХVІІ до конца ХVІІІ в.»). В цих працях Володимир Антонович заклав фундамент для майбутньої української історії.

Величезною заслугою Володимира Антоновича було створення науково-історичної школи – так званої «київської школи», що в особі учнів Антоновича з Київського університету заклала підвалини сучасної української історичної науки. Школа Антоновича розпочала з монографічного опрацювання історії окремих земель України й Білорусі, що входили до складу Російської імперії, а також окремих моментів української історії. З цієї школи вийшли визначні українські історики: Дмитро Багалій, автор капітальних праць з історії Слобідської України, фундатор харківського історичного осередку; Іван Линниченко, фундатор одеського історичного осередку; Митрофан Довнар-Запольський (численні праці з історії України, Білорусі, Великого Князівства Литовського); Микола Шашкевич, Петро Голубовський, Василь Ляскоронський, Олександр Грушевський, Василь Данилевич, Василь Вовк-Карачевський та ін. З цієї школи вийшов найвидатніший український історик Михайло Сергійович Грушевський.

З ім’ям Володимира Боніфатійовича Антоновича пов’язана діяльність Київської археологічної комісії, Історичного товариства Нестора Літописця, наукового осередку, що видавав журнал «Киевская старина».

У другій половині ХІХ ст. українські історичні дослідження проводилися у Харківському університеті, Ісорико-філологічному товаристві, Одеському університеті, Товаристві «Истории и Древностей», в Галичині (Львівський Ставропігійський інститут, «Руська історична бібліотека» Олександра Барвінського, НТШ).

Питанням історії України присвятили свої праці російські та польські вчені. Хоча вони були створені відповідно до державно-політичних концепцій Росії чи Польщі, проте принесли багато нового документального матеріалу. Зокрема з російських вчених можна назвати Сергія Соловйова, Геннадія Карпова, Олексія Шахматова, Олександра Преснякова, Георгія Вернадського, Бориса Грекова та інших. В польській історіографії над питанням історії України працювали Михайло Ґрабовський, Юліан Бартошевич, Тадеуш-Юрій Стецький, Кароль Шайноха, Францішек Равіта-Ґавронський, Казимир Пуласький, Стефан Кучинський та інші.

 

⇐ Предыдущая66676869707172737475Следующая ⇒

Поделиться: