Розвиток образотворчого мистецтва. Мистецька творчість Т.Г.Шевченка

Малярство 20-30- років ХІХ ст. має специфічний характер. Якщо в Галичині воно ще виразно тяжіло до класицизму, то на Східній Україні виявилася самобутність, незалежність від класицизму, що дає підстави трактувати його як малярство романтизму. Але тут попередником і формуючим містком малярства романтизму виступав сентименталізм, достатньо яскраво окреслений в ідеологічних настановах, продовжуючи просвітительські ідеї, які засвідчили виникнення нового, антифеодального за сутністю світогляду.

До зображень українських селян у перші два десятиліття ХІХ ст. звертався один з видатних російських художників – Василь Тропінін (1776-1857). Селянин-кріпак, він добре знав долю і душу поневоленої людини. Життя Тропініна повністю залежало від примх його власника, графа І.Моркова, який віддав хлопця вчитися до Петербурзької академії мистецтв, а згодом перервав навчання на четвертому році, призначивши йому місце дворового живописця в своєму маєтку в селі Кукавці (біля міста Могильова-Подольського) на Вінниччині. В академії В.Тропінін навчався в класі видатного портретиста С.Щукіна, що й вплинуло на його подальші зацікавлення.

Перші вияви романтизму прозвучали в дитячих зображеннях. Світ душевних зворушень досягнув вищої кульмінації в портреті сина Арсенія (1818) – одному з найкращих і найпривабливіших дитячих образів європейського романтизму.

Саме впродовж часу перебування на Україні Василь Тропінін створив унікальну галерею українського селянства. Одним із несподіваних є портрет, як вбачають, Устима Кармелюка, позначений монографією і датою (1820). Відомі три варіанти цього зображення, проте ідентифікація з Кармелюком – гіпотетична. Портрет виділяються вольовим і рішучим виразом обличчя, з пшеничними вусами на красивому обличчі. В ньому з’єднались воєдино романтичний образ, що втілив вільнолюбну мрію художника, і реалістичний образ, мовби змальований з натури.

Продовження цього образу було створення низки портретів, які мали такі самі засади: виразність характеристик, виняткова життєвість, художність ідей, зразкове мистецьке виконання. Рішучістю і романтичним змістом наповнений акварельний портрет подільського селянина, особливо вирізняється «Українець», що психологічно піднесений до героїчного звучання.

Зі створенням портрета українського селянина з палицею, відомого як портрет Яна Волянського, Торопін наблизився до реалізму. Образ селянина благородний і гранично природний, в ньому поєднуються мужність, стійкість, розум і відбиток гіркого життєвого досвіду.

Ця група чоловічих зображень органічно доповнилася жіночими, дивовижно колоритними і мальовничо національними. З-поміж – «Дівчина з Поділля», «Прядильниця» («Дівчина з кужелем»), «Українка в намітці».

Особливо вражає «Дівчина з Поділля», що розкриває енергію як вислід національної природи і національного характеру. Чарівна за вродою і молодістю, вона не несе в собі гірких пережиттів. Зображена вона всім своїм єством, вишитою сорочкою, разками коралів на шиї, стрічкою на голові наголошує на прив’язаності до рідної землі, до простору як до вимріяної жадоби свободи. Український національних характер в цьому зображенні показаний з дивовижною повнотою. Тут романтичний образ піднесений до узагальнювального звучання.

Масштабніше і барвистіше романтичні тенденції розвинули претенденти на місце вчителя малювання в Київському університеті: Павло Шлейфер, Федір Бєляєв, Наполеон Буяльський, Йосип Габерцеттель, Гаврило Васько, Тарас Шевченко. З них четверо мали звання художників-портретистів. Однак зайняв цю посаду після арешту Шевченка художник Гаврило Васько в серпні 1847 р.

Життєві умови Гаврила Васька були не дуже сприятливі для розвитку його виняткового таланту. Крім Петербурга, де він навчався і Академії мистецтв, і відвідин Ермітажу, він ніде не бував. Лише незадовго до смерті Г.Васько півроку провів за кордоном, відвідав 1860 р. Германію, Францію та Італію з «науковою метою». Все краще він створив відразу після закінчення Академії. Насамперед, це портрети Василя та Бориса (1847) – синів полтавського поміщика, гвардії капітана Василя Томари. Кожного з братів художник передав по-різному. Старшого Василя (через два роки за дозволом самого царя прийнято до Київського університету) Васько трактує по-вандейківські, мов принца на тлі колони з пишною пурпурною завісою.

Інший портрет, справедливо віднесений до шедеврів українського мистецтва, розкриває художника як оригінального творця й блискучого живописця. Молодший син Борис зображений з палітрою. Він дійсно займався малярством, навчаючись у художній школі Н.Буяльського. Тут зв класичну основу покладені високі романтичні почуття.

Про двох визволених кріпаків і вільних художників – Григорія Лапченка (Лапу) (1801-1876) та Івана Шаповаленка (1820-1890) варто сказати дещо більше.

Григорій Лапченко народився в селі Волява на Черкащині, походив з козаків. Спочатку навчався у сільського дяка, потім у Корсуні в маляра С.Преволоцького (у нього вчились І.Сошенко і, можливо, Т.Шевченко). Згодом у Білій Церкві його біло віддано в «науку» до Я.Нікітіна – придворного художника князя Г.Потьомкіна-Таврійського. Врешті Лапченко вступив до Петербурзької академії мистецтв, де навчався малярства в Андрія Іванова. У 1892 р. Григорій Лапченко успішно закінчив Академію і був нагороджений Золотою медаллю першого ступеня за картину «Киянин сповіщає Претвича про наближення до Києва печенігів». Через рік він разом із Олександром Івановим виїхав до Риму, де вчився і працював до 1838 р. Пісяд приїзду до Риму Лапченко намалював картину «Сусанна і старики» (1831). За цю картину йому 1842 р. присуджено звання академіка.

Г.Лапченко надавав перевагу життєвому враженню перед античністю, що пізніше підтвердилось у його прегарній «Купальниці» (1840), виконаній після повернення з Італії. « «Купальниці» захоплює класична чистота форм бездоганно намальованого молодого жіночого тла. Саму тут художник досягнув вершини відображення класично-академічної теми – оголеної натури, переданої без поправок на античність, а з глибоко зворушливим почуттям захоплення реальною красою. Однак у розквіті творчих сил художник почав сліпнути. З поступовою втратою зору він прожив близько 40 років, малював мало. Останньою була картина «Воскресіння Христа». Всіма забутий митець помер у бідності.

Доля І.Шаповаленка для того часу незвична. І хоча йому в житті щастило на талановитих і добрих людей, проте він, незважаючи на всі старання, так і не розкрився з належною повнотою. На це були об’єктивні та суб’єктивні причини: крайня бідність і відсутність міцної волі при живому і романтично захоплюючому характері. Він народився 1820 р. у селі Миколаївка Полтавської губернії, що належала П.Капністу. Івана Шаповаленка П.Капніст забрав з собою до Італії і залишив у Неаполі вчитись у художника А’Аурії. П Капніст 1836 р. звільнив хлопця з кріпацтва. В Італії Іван прожив 17 років, вивчив мову, навіть писав по-італійські, учився надзвичайно старанно, але був зовсім не забезпечений матеріально.

В романтиків, натхненних творами попередників, під дією середовища виховувалось прагнення до реального відображення природи. Насамперед це торкнулося митців, котрі навчалися Петербурзькій академії мистецтв, зорієнтованих на створення перспективних і панорамних видів міст, основними завданням яких була інформація про визначні пам’ятки. Ведути Львова перекликаються із ведутами Києва. Ведутизм зумовив самостійний жанр краєвиду. Так з’явився Київ першої половини ХІХ ст. у картинах і акварелях художників М.Сажина, В.Тімма, Н.Орди, Гроте, Ф.Солнцева, В.Штернберга, Т.Шевченка.

Михайло Сажин (1818-1885) – російський живописець, учився в Петербурзькій академії мистецтв, а у 40-х роках ХІХ ст. жив у Києві, де зустрічався і малював поруч з Тарасом Шевченком. Його захоплювали найдавніші пам’ятки і панорамні, пізнавально-точні й змістовні зображення («Руїни Золотих Воріт», «Розкопки руїн церкви Ірини», «Михайлівський Золотоверхий монастир», «Церква св. Андрія Первозданного», «Щекавиця – місце, де похований князь Олег»). Все ж два твори – «Переправа біля Києва» (кінець 1840) і акварель «Краєвид Києва з лівого берега Дніпра» - позначені впливом голландців та ще більше – творами Клода-Жозефа Верне, його ефективними місячними ночами, намальованими легко і безпосередньо, з відчуттям романтичного подиху. Для Сажина справжньою стихією були небо та вода, сюжетне пожвавлення краєвиду та зіставлення двох джерел світла – місяця з вогнищем на березі.

Органічне поєднання людини і природи прозвучало у творчості Василя Штернберга (1818-1845). Однак трапилося так, що В.Штернберг, якому «пророкували велику майбутність, від нього чекали шедеврів», помер молодим. Митець прожив усього 27 років. Три канікулярних літа під час навчання у Петербурзькій академії мистецтв (Штернберг учився в класах К.Брюллова та М.Воробйова) він провів Україні. Під час навчання розпочалася щира дружба Василя Штернберга з Тарасом Шевченком.

Перший краєвид В.Штернберга «Садиба Г.Тарновського у Качанівці» (1837) намальований на спеціальне замовлення як портрет палацу Тарновського, що було поширено наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст.

В картині «Вулиця на селі» (1837-1838) Штернберг розкрив красу українського села. Вона стала несподіваним відкриттям своєю правдивістю та умінням вживатися в реальний мотив. Хати зображені за частоколом й оточені високими деревами. По вулиці бреде молода мати з дитиною, зліва у калюжі хлюпочуться гуси. Все виглядає знайомим і близьким людині, де безпосереднє спостереження тісно переплетене з ліричним переживанням і почуттям.

Трагічна сутність природи в картинах художника вражає постійно. Вперше її епічний і монументальний характер Штернберг виразив у невеличкій картині «Вітряки в степу». Людська постать на дорозі ще яскравіше увиразнює атмосферу надзвичайного. Існування людини на землі художник вбачав лише в синтезі з природою, хоча його особисті настрої неодноразово відгукувалися мінорним тоном.

З цих позицій привертає увагу картина «Переправа через Дніпро біля Києва» (1837).

«Переправа» посідає центральне місце в творчості Штерберга й є визначним твором українського романтизму. Тут все сповнене обновлення і руху. Насамперед, світло, що похапливо спадає по Київських горах, борючись з тінню, висвітлює далекий берег і передній план, золотить величезну хмару на безкраї неба, на яку справа насувається грізна темінь негоди. Вся природа, як космічне явище, видається грандіозним видовищем. Назріває буря, протилежний берег з верхами храмів і струнким силуетом Печерської дзвіниці таємничо пригас, на передньому плані – велика група людей з кіньми, возами, каретами, розмаїттям пожитку очікує поромної переправи. Саме тут Василь Штернберг показав себе винятковим рисувальником і спостерігачем, передаючи з неприхованим гумором різні ситуації, поводження тварин, пози людей та за допомогою одягу – їхню станову приналежність. На той час кращого художника за майстерністю виконання і за життєвою спостережливістю побутового зображення українське мистецтво не знало.

З теплим, доброзичливим гумором і гострою спостережливістю Штернберг показав Україну так, як до нього ще ніхто її не відтворював, зупиняючись на окремих типажах, характерах, одязі, речах побуту, крає видному оточенню. Він міг залюбуватися босоногим пастушком, викликаючи насторожену думку про його майбутню долю, пережити гірку думу чумака або непривабливу ситуацію «Біля шинку» (1836-1838). Як глибокий художник він розкрив образ народу, наскільки міг його зрозуміти, не вдаючись до критичного аналізу соціальних відносин. Це був важливий крок, спрямований до творчості геніального Тараса Шевченка.

Мистецька творчість Т.Г.Шевченка. Мистецька спадщина Т.Г. Шевченка – твори живопису і графіки, що їх виконав Шевченко в різній техніці протягом усього життя. Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві вітчизняних і зарубіжних граверів, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання їх датуються 1830-1861рр. й територіально пов’язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п’ятьох альбомах.

За свідченням самого Шевченка, малювати він почав з раннього дитинства – “хрестами й візерунками з квітками” (вірш “А.О. Козачковсько-
му”) обводив сторінки в саморобному зошиті (1822-1826рр), а коли був у пана П. Енгельгардта козачком, - перемальовував лубки (1829). З доакадеміч-них робіт збереглися малюнок олівцем “Погруддя жінки”(1830), акварельний портрет П. Енгельгардта (1833), “Голова жінки”(1834), портрети Катерини Абази і Є. Гребінки (обидва – 1837), серія композицій на історичні теми – “Смерть Лукреції” (1835), “Смерть Олега, князя древлянського”, “Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу” і “Смерть Віргінії”(всі - 1836), “Смерть Богдана Хмельницького” (1836-1837) і “Смерть Сократа” (1837).

Становлення Тараса Шевченка як художника, поета і громадянина припадає на епоху романтизму. Народність – провідна тема творчості Шевченка. Йому довелося пройти надзвичайно складний шлях, особливо десятиліття 1835-1845 рр., від підневільного кріпака, законтрактованого в артіль цехового майстра В.Ширяєва, - до вільної людини. За цей короткий час він сформувався як геніальний художник і поет.

Перший твір, що вирвався із залізних академічних лабет, був Шевченків «Автопортрет» (1840). Від нього повіяло свіжістю і духом нового мистецтва, – «найромантичніший» у романтичному портреті. В «Автопортреті», як і в більшості інших, відсутні ознаки професії, однак все наголошує на творчій людині: збуджено-одухотворене обличчя, що виявляє внутрішню духовну активність і непокірність характеру, пристрасність натури й вольовий спротив. На зображенні ще відчутні сліди перенесеної хвороби – знесиленість, запалі очі, проте голова – з високим та широким чолом, обрамлена скуйовдженим волоссям, гордо випрямлена на міцній шиї.

Романтичний дух часу, що так яскраво був виражений у поетичній творчості, все сильніше пронизував і академічні роботи Шевченка. Прикладом є акварель «Натурниця» (1840). Незвичайне вже саме трактування моделі: вона – не об’єкт для мистецьких вправ чи копіювання натури, а передусім – жива людина зі всіма своїми природними й особистісними якостями серед пишного розмаїття драперій. У позі оголеної жінки, котра лежить повернута спиною до глядача і руками, як від холоду, обхопила плечі, є щось тужливе і одночасно цнотливе – присутні гідність і благородство.

Нечисленні жанрові композиції митця цього періоду є етапними в історії українського мистецтва. Сепія “Хлопчик з собакою в лісі”(1840) тематично близька до незнайденої картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці”, яку рада академії мистецтв 1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня. Такої ж нагороди удостоєно й композицію “Циганка-ворожка” (1841).

Твір Шевченка «Катерина» – центральний в історії українського мистецтва ХІХ ст., охоплював чотири роки академічного навчання, а також вихід у світ «Кобзаря» та «Гайдамаків». Тут під претекстом матері-покритки відображений сформований погляд на національну ідею та долю України, прозвучав стихійний протест проти соціальної несправедливості й кріпацького рабства. У картині зображено все: протест, відчай, осуд, сатира, гнівний виступ проти приниження людини, протиставлення Московії – Україні, офіцеру-москалеві – української дівчини. Останнє гостро натякалось, лише розкриваючись у плані соціальної нерівності, однак під невсипущим «недремним» оком самодержавства, присутність якого засвідчує той самий миколаївський верстовий стовп – знак імперської Росії.

Постать Катерини, голова якої франкована з одного боку козацькими могилами в степу, з іншого – верстовим стовпом, вбирає в славне минуле і сьогодення, вона є їх втіленням, образом і символом; в її людській поставі визначена органічна особливість країни. Драма Катерини набуває масштабнішого вияву, універсально втілюючи стан всієї країни впродовж тривалого історичного часу. Саме минуле наповнює картину глибшою змістовністю, відраховуючи знаками тривалий період боротьби, страждань, поневірянь України. Для пробудження національної свідомості потрібно було піднести почуття людської гідності. Тому постать Катерини втілює класичний ідеал, який для Шевченка був високим зразком, не обов’язково породжений академічною школою.

Народні демократичні симпатії Шевченка виявилися в картині «Селянська родина», яка була створена у 1843 р. Це був знову оригінальний твір, що не мав аналогій в українському та будь-якому іншому мистецтві. За тематичним і композиційним ладом сцена проста, ніби творилась відповідно до знаково-канонізованих принципів ікони, і одночасно твір асоціативно ускладнений. Його патріархально-ідилічна ситуація – чоловік і жінка з дитям біля хати у святковий день, неподалік чоловік похилого віку на призьбі, – не має принципового значення для розкриття змісту сцени. Об’єктом відносин між ними є дитя. Можна сказати, що Шевченко наче робить парафразу на тему ермітажної картини Рембрандта «Святе сімейство». У цій картині Шевченко намагається розкрити згармонізовані стосунки між людьми, теплоту ідилії родинного щастя.. він відокремив затишок домашнього осередку біля убогої селянської хатини, де панують справжня людяність, душевне тепло та моральна чистота. Щоб виділити ці високі якості, він надає епізодові зі селянського життя натяк на євангельську притчу.

 За час академічної відпустки впродовж 1843 р. і частково 1844 р. Шевченко подорожував Україною, відвідав родину, познайомився з багатьма представниками творчої інтелігенції, більшість з яких стали його друзями. В цей період митець багато уваги приділяв портретам, де він повніше розкрився, відображаючи людські характери. Переважали замальовки олівцем. Проте кілька олійних портретів належать до найкращих в цьому жанрі. Серед них – квітуча молодістю і здоровою красою Т.Маєвська, змирена з долею і прагнуча щастя Г.Закревська, товариський і бурхливо непередбачуваний П.Закревський, колоритний, як спогад козацької давнини, гусар Й.Рудзинський, тактовно-рафінований І.Лизогуб або на противагу салонній безтурботності К.Кейкуатової – в жалобному вбранні величаво-стриманий, мужній образ Горленко (родина Катериничів).

Автопортрети (1843, 1845), особливо перший, на якому Шевченко зображений за столом під час малювання, втілюють активну творчу енергію художника. Він жадібно вбирає в себе життя, мов розкриту книгу, однак прочитує її без романтичного захоплення, – реально. Тепер він відчуває необхідність використання гравюри як засобу звертання до широкої аудиторії.

Так зародилася патріотична ідея «Живописної України», збірки офортів на історичну тематику, сцен народного побуту, краєвидів витонченої краси. Із широко задуманого видання реалізовано лише одне із шістьма офортами: «Судна рада», «Дари в Чигирині 1649 року», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Казка». Здійснилося видання після повернення до Петербурга, де Шевченко змушений був ще закінчувати Академію мистецтв.

Серія «Живописна Україна» – унікальне явище в історії українського мистецтва. Без перебільшення, ця серія неповторна, адже ніхто з художників до Шевченка так широко ще не розкривав творчі можливості, поєднуючи високий мистецький рівень і масштабність творчого діапазону. Однак широко задумане видання не розвинулося так, як хотів Шевченко. Вийшов один випуск, що вміщував лише шість, а не 12 естампів, як передбачалося.

Центральний офорт – «Дари в Чигирині 1649», або як Шевченко сам назвав – «Дари Богданові і українському народові», створений ним за ескізом, виготовленим ще в Україні, напевно, після відвідин Чигирина. Шевченко торкнувся великої події в історії українського народу. Тут увага сконцентрована не на народові та героєві дійства, - тут взагалі дії немає. Камерна сцена виглядає наче відсунута вбік побутової: троє людей в одній кімнаті в мовчазному очікуванні. Але ці троє – посли недавно непереможних держав: Туреччини, Польщі, Московії, що тривожно чекають завершення козацької ради. З ким піде Україна? Кожний з дорогими дарами, бо Україна тепер вільна і сильна. Тоді вирішувалася доля українського народу.

Працюючи в Археологічній комісії подорожував по містах і селах України, малював аквареллю та олівцем архітектурні пам’ятки, краєвиди, жанрові сцени. Створив три малюнки із зображенням Густинського монастиря, малюнки «Богданової церкви у Суботові», «Хутір на Україні», «Будинок І.П.Котляревського в Полтаві», «Воздвиженський монастир у Полтаві», «У Седневі», «Чумаки серед могил».

Незважаючи на царську заборону, Шевченко в роки недолі працював багато плідно в усіх властивих йому раніше жанрах. Всього відомо 124 завершені твори й 220 ескізів та начерків, створених тоді. Найплідніше він працював у жанрі пейзажу – цьому великою мірою сприяла участь в Аральській і Каратауській експедиціях. Найчастіше художникові доводилося фіксувати натуру нашвидку – звідси начерковий характер робіт, особливо рисунків у художніх альбомах. Ці рисунки дуже лаконічні, часто це лише контури або контур з незначною штриховкою. Деякі пейзажі часу Аральської експедиції Шевченко завершував вже в Оренбурзі за олівцевими рисунками з помітками “для пам’яті”, а частіше покладався на свою виняткову зорову пам’ять. У глибоко емоційних і розмаїтих за настроєм акварелях Шевченко виступає як видатний майстер цієї техніки. Його пейзажі дуже точно і правдиво відображають природу казахського краю, її своєрідну красу. Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу (сепії “Казахи в юрті”, “Казахська стоянка на Косаралі”, “Казахський хлопчик розпалює грубку”, “Казахський хлопчик дрімає біля грубки”, “Казахи біля вогню” та акварель “Казах на коні”, всі 1848-1849). Ще більше замальовок з життя казахів у дорожніх альбомах художника (ескізи і начерки до закінчених сепій і акварелей). Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема набула в другий період заслання поета (сепії “Тріо”, 1851; “Пісня молодого казаха”, 1851-1857; “Байгуші під вікном”, 1855-1856 і “Казашка Катя”, 1856-1857). У деякі твори (“Т.Г.Шевченко і байгуші”, “Т.Г.Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою” 1856-1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу.
Окрему групу становлять композиції на історичні, міфологічні, літературні та біблійні теми (“Благословіння дітей”, “Телемак на острові Каліпсо”, “Робінзон Крузо”, “Самаритянка”, “Казашка”, “Мілон Кротонський”, “Нарціс та німфа Ехо”, “Св. Себастіан”, “Умираючий гладіатор”, всі – 1856). Всімїм властиве глибоке психологічне трактування образів.
Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій це сепія сепій “Притча про блудного сина”, яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої гостроти.

 Мистецька спадщина Шевченка останнього періоду життя кількісно невелика. В цей час він багато працював над офортом і досяг у ньому, порівняно з офортом 1844, нових успіхів. Серед пейзажів переважають етюди й начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на Україні під час третьої подорожі 1859 До жанрових композицій Шевченко звертався лише повернувшись до Петербурга та його майже виключено в зв’язку з роботами в офорті (“Дві дівчини”, ”Свята родина”, ”Притча про робітників на винограднику”, всі – 1858; “Сама собі в своїй господі”. “Приятелі”, “Старець на кладовищі”, всі – 1859). Особливий інтерес являють портрети роботи Шевченка останнього періоду його творчості. Їх відомо 41. Усе це –завершені твори, крім невеликого рисунка олівцем – портрета О. Герцена. Ціла галерея офортних автопортретів (шість) і портрети віце-презедента петербурзької академії мистецтв Ф. Толстого та професорів академії Ф. Бруні та П. Клодта й академіка І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в мистецькій спадщині Шевченка, а й в усьому тогочасному офорті.

Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час офористів України й Росії. Його реалістична творчість сповнена великого соціально-викривального змісту й відзначається глибокою народністю, інтернаціональ-ними мотивами і гуманізмом. Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколінь українських художників. Мистецька спадщина Шевченка визначає його видатне місце в історії не лише українського, а й світового мистецтва.

У Петербурзі 1870 р. було створено Товариство пересувних виставок (передвижник, звідси – передвижники). Воно об’єднало багатьох відомих художників Російської імперії (значка їх кількість були українцями за походження), до нього належали і більшість художників з України. Виставка Товариства 1872 р. побувала в Києві та Харкові. Наступного року до маршруту пересувної виставки було включено Одесу, а згодом і Полтаву, Катеринослав (Дніпропетровськ), Єлисаветград (Кіровоград). Невеликі паралельні виставки влаштовувалися також у Миколаєві, Чернігові, Кременчуку та інших містах.

Українське малярство прагнуло до правдивого відображення життя, утвердження нових ідеалів. Почали активно розвиватися жанри: портрет, краєвид, побутова картина.

Найповніше себе виявили художники, творчість яких сформувалася у період переходу від романтизму до реалізму, під впливом творчості Тараса Шевченка. Його послідовниками були Л.Жемчужников (1828-1912), І.Соколов (1823-1918), К.Трутовський (1826-1893). Художню освіту вони отримала в Петербурзькій академії мистецтв.

Лев Жемчужников жив в Україні, де вперше ознайомився з творчістю Шевченка, з яким зустрічався особисто 1860 р. Чимало картин він створив з життя українського народу. Окремі з них навіяні поезією Шевченка, зокрема «Кобзар на шляху». Займався також офортом, створив серію під назвою «Живописна Україна» (1861-1862) як пам’ять про Шевченка і продовження його колишньої серії. Хоча вона поступалася Шевченкові, однак об’єднала навколо поетової спадщини видатних художників України та Росії (І.Крамськой, І.Шишкін, Ф.Васильєв, В.Маковський, К.Трутовський, І.Михальцева та ін.). З Україною Л.Жемчужникова зріднила й романтична історія кохання (Його дружина Ольга була кріпачкою де Бальменів).

До української тематики звертався Іван Соколов. Він часто перебував в Україні; 1883 р. переїхав до Одеси, з 1886 р. викладав у Харкові, став віце-президентом Харківського товариства любителів красних мистецтв. Звертався до обрядових і побутових сцен: «Свято Івана Купала на Україні», «Сільське весілля», «Кобзар» (всі – 1857), «У корчмі» (1859). Розкривав гості соціальні події: «До корчми», «Скарга», «Похорон», «Погорільці». Його картина «Проводи рекрутів» за змістом сповнена справжнього драматизму, належить до визначних творів 1860-х років.

На традиціях реалістичного мистецтва і творчості Т.Шевченка формувався Костянтин Трутовський українець за походження, він народився в Курську, але дитинство пройшло в маєтку батька на Херсонщині, що значною мірою зумовило поетичний світ його образів, зображення побуту й обрядів села. За твір «Хоровод у Курській губернії» (1860) художник дістав звання академіка. У серії сатирично-викривальних картин він правдиво зобразив життя провінціальних поміщиків: «Гра в карти», «Поміщики – політики», «Привели до пана», «Танок кріпачок перед поміщиками». Сповнені лірики та душевної краси твори «Білять полотно», «В місячну ніч», «Весільний викуп», «Колядки на Україні».

З-поміж художників, які за походженням або місцем діяльності пов’язані з Україною (водночас з Росією), відомі Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Микола Ге, Михайло Врубель, Володимир Маковський, Микола Ярошенко. До найвідоміших здобутків їхньої творчості належать картини з історії України, відображення народного побуту, краєвиди.

Найстарший з них – Микола Миколайович Ге (1831-1894), правнук французького емігранта, по матері – українець. Він майстер історичної картини. Провідного значення у нього набула євангельська тема, хоча його не можна назвати релігійним художником («Вихід Христа з учнями Гетсиманський сад», «Що є істина?», «Совість», «Голгофа», «Суд синедріону», «Розп’яття»). У 1875 р. М.Ге переїхав на хутір Іванівський Чернігівської губернії. Був одним із засновників Товариства передвижників. Малював краєвиди («Світанок. Хутір Іванівський»); портрети («Дівчина-українка. Портрет А.Г.Слюсаренко»). Образи портретованих розкривав з глибоким психологізмом (портрет Миколи Костомарова).

Широта творчих інтересів, сила художнього узагальнення вирізняють творчість Івана Юхимовича Рєпіна (1844-1930). Він народився в Чугуєві, його мати – українка. З дитинства малював ікони. Відзначений Великою золотою медаллю після завершення навчання у Петербурзькій академії мистецтв. Відразу після повернення із-за кордону поїхав у рідний Чугуїв, де вивчав селянський побут, звичаї, людські колоритні типажі. Оспівує свободолюбство і патріотизм народу (1908; «Чорноморська вольниця»). Народна тема простежується в картинах «Українська селянка», «У волосному правлінні», «Екзамен у сільській школі», «Протодиякон», «Вечорниці». Значна частина творчості І.Рєпіна належить історії українського мистецтва. Він виховав чимало художників з України. Творчі орієнтири українських живописців в ділянці історичного жанру (С.Васильківський, Г.Крушевський, О.Мурашко, О.Сластьон, М.Самокиш) надовго визначила його картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Опоетизував природу України Архип Іванович Куїнджі (1840-1910). Він народжений у Криму, грек за національністю; рано осиротів, мав тяжке дитинство. Був вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Розквіт його майстерності припадає на знамениті краєвиди, де розкрито красу української природи: «Чумацький тракт у Маріуполі», «Українська ніч», «Ніч над Дніпром», «Дніпро вранці», «Степ у цвіту», «Нічне».

У Києві працював Михайло Олександрович Врубель (1856-1910). Тут він мав змогу реалізувати, хоча й частково, тяжіння до монументальності та здійснити особливі декоративні якості свого унікального малярства. Черпав натхнення з творів літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва. Працював у багатьох видах творчості, найповніше охопив кінець ХІХ – початок ХХ ст. навчання в Петербурзькій академії мистецтва не завершив, бо від’їхав до Києва на запрошення професора О.Прахова для реставрації Кирилівської церкви ХІІ ст. (виконав на хорах «Зішестя Святого Духа», іконостас з чотирьох ікон). Відомий його орнамент у розписах Володимирського собору. Твори М.Врубеля сповнені глибини думки і почуття, виражені в бездоганному малюнку та багатстві палітри, у їх числі «Східна казка» і «Дівчина на тлі персидського килима».

Академічна школа простежується у стилістиці «Автопортрета» (1866) Марії Дмитрівни Раєвської-Іванової (1840-1912). Вона навчалася у Дрездені. Це перша жінка-художниця в історії українського мистецтва, яку Петербурзька академія мистецтв тоді удостоїла звання художника (1868). Відчуваючи власну не пересічність і особливість виду занять, вона зображає себе у повному екіпіруванні художника: з палітрою, перед полотном і з пензлем у руці. Інші твори художниці невідомі. Проте в цьому єдиному «Автопортреті» розкрився її глибоко ліричний талант. Вона відома і як талановитий педагог, - відкрила у Харкові приватну рисувальну школу (1869), на основі якої пізніше було утворено міську школу рисування і живопису (1896) та художнє училище (1912).

Трагічна доля припинила розквіт творчості Марії Башкирцевої (1860-1884) та Порфирія Мартиновича (1856-1933). Марія Башкирцеві ґрунтовну мистецьку освіту здобула у Парижі (Академія Р.Жюльєна), виставлялась у паризькому Салоні під псевдонімом Марі Рус. Її твори зберігаються у музеях України, Росії, Франції. Композиції її картин надзвичайно ускладнені («В студії Жюльєна», «Жан і Жак», «Мітинг».

На духовне та мистецьке становлення Порфирія Денисовича Мартиновича великий вплив мав Іван Крамськой. Мартинович уважний до найдрібнішої деталі. В картині «Баби хліб печуть» (1877-1880)зображено інтер’єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці (на Полтавщині). Він створив справжню українську річ. Побутова щоденність підноситься до виняткового за змістом та життєвим значенням ритуалу, адже виготовлення хліба у старій печі – це і необхідність, і творчий момент. Художник створив кілька портретів. Його «Дяк» - портрет і виразний типаж. У портретах, як і в пабутових сценахз, він не ідеалізує народне життя, відтворюючи неприкрашену правду. Селянин Грицько Гончар зображений у свиті, високій смушевій шапці, що пережила не одну зиму і літо, з ціпком у руці; обличчя виражає примирення з посланим Богом життям, невичерпну доброту, а насамперед чисту совість, нерозривність із духовними традиціями рідної землі. Соціальний образ часу розкрила створена Мартиновичем у с. Вереміївка серія графічних та малярських портретів селян, поміщиків, управителів.

Спогади про Порфирія Мартиновича залишив його приятель, співучень з Петербурзької академії мистецтв Опанас Георгійович Сластіон (Сластьон). (1855-1933). Він вирізнявся широким діапазоном творчої діяльності як живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф. З-поміж небагатьох його тьворів вирізняється картина «Проводи на сІч». Тут відоюражено момент прощання батьків із сином, що йде на Січ. Мати благословляє сина на велику ратну справу. Так художник розкрив духовну велич України, глибоко вкорінене у свідомість народу увище, що не мало відповідників у світовіцй історії. В картині акцентовано всенародний характер козацтва, його прив’язаність до рідної землі., Матері-України, що булла свіяти образом кожному запорожцю.

До української тематики звертався Сергій Іванович Васильківський (1854-1917). Після закінчення Петербурзької академії мистецтва(1885) його картина «На ДІнці» булла відзначена Великою золотою медаллю, що давало йому право впродовж чотрьох років вдосконалювати майстерність у Європі. Він вивчав барбізонців, художників-реалістів Франції середини ХІХ ст, піхзнавав їх майстерність, гармонійне звучання барв, ставлення до природи. Не використавши повного терміну перебування за кордоном, 1888 р. Повернувся до Харкова, працював над краєвидами рідної природи. Відомим твором цього часу є «Козача левада» - поетично-пісенний обрах України.

У 1900 р. С.Васильківський разом із М.Самокошим видав альбом «З української старовини», що мислилось продовженням Шевченкової «Живописної України». У виданні взяв участь видатний український історик та етнограф Дмитро Яворницький; Сергій Васильківський створив аквареллю 20 портретів (Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Адама Киселя, Петра Конашевича-Сагайдачного, Григорія Сковориди, селян і городян, кобзарів, воїнів-запорожців). На першій вистівці українського образотворчого мистецтва у Полтаві восени 1903 р. (організована з нагоди відкриття пам’ятника Івіну Котляревському) він виставив 43 твори. Як переможець конкурсу (1903) з оздобленням будинку Полтавського земства створив три великі композиції, присвячені Полтавщині. Вони Були першими в Україні зразками оздоблення громадських приміщень на тему вітчизняної історії.

Художні виставки, які проходили у великих містах (Київ, Харків, Одесса), консолідували творчі сили митців. Перша виставка Товариства передвижників 1872 р. Побувала у Києві та Харкові.

У полотнах перших українських художників, учасників пересувних виставок, зображено тяжкий стан пореформеного села (М.Кузнецов, К.Костанді, Г.Ладиженський). Їх творчість пов’язана з Одессою. Спочатку у жанровому малярсті 70-80-х років ХХ ст. виступив Микола Дмитрович Кузнецов (1850-1930). Він належав до митців, які наповнювали живопис глибоким соціальним змістом. Кузнецов перебував під впливом реалізму з його предметною конкретністю. Він торкається її в картині «В свято», де зображена постать молодої жінки у святковому вбранні, що горілиць лежить серед трав, прикривши рукою чоло. Картина «На сінокіс» просякнута оптимізмом і міцністю духу селян. Ціж якості яскраво виражені у сповненій єжиттєвою енергією «Ключниці», де втілено новий канон жіночої краси. ВІд такох картин – крок до портрета, і Микола Кузнецов виростає в одного із найкращих портретистів свого часу. В стриманій гамі зображено портрети П.Чайковського, В.Васнєцова, Ф.Шаляпіна, П.Саксаганського та ін. М.Кузнецов здобув широке визнання, його твори Були відомі не дише в Україні та Росії, а й у Парижі, Берліні, Римі.

Одессит Киріак Костанді (1852-1921) відомий як талановитий пколорист, майстер жанрових картин і краєвиду. Він ініціював створення Товариства південноросійських художників, яке очолював у 1902-1921 рр. Поглибив досягнення пленеризму, навіть побутові картини малював на природі, що визначило їх емоційність. Імпресіоністична живописна тенденція набула конкретності під час його закордонної подорожі по Франції, Германії, Італії (1887). У побутових сценах, незважаючи на потяг до кольорового збагачення, він залишився філософом, який розмірковує над долею людини, швидкопливеним життям і вічністю природи, немічною старістю і квітучою, юною весною: «Рання весна», «Старенькі», «Бузок», «Сутінки. Баба жене корову».

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. одним з основних центрів художнього життя України стала рисувальна школа у Києві, яку заснував (1875) живописець і педагог Микола Іванович Мурашко (1844-1909). Її діяльність підтримували художники І.Крамськой, В.Перов, Т.Мясоєдов, В.Полєнов, І.Шишкін, В.Васнєцов, М.Ге, особливо І.Рєпін (товариш Мурашка). Членами художньої ради були М.Ге, В.Орловський, М.Кузнецов, П.Ковалевський, І.Рєпін, П.Чистяков, що підносило авторитет школи на рівень викладання.

В київському мистецтві глибше й органічніше збереглась народна традиція. Провідне значення набула селянська тема, де глибоко дотримувались гуманні ідеї Т.Шевченка. Найширше втілення селянська тема отримала в творчості Миколи Корнійовича Пимоненка (1862-1912). Як один із кращих учнів М.Мурашка, він став його помічником. Заолиштвшись викладечем школи після вимушеного припинення занять (за станом здоров’я) в Петербурзькій академії мистецтв (1882-1884). У творчості поетично відобразив поеформене село, Чудово знав його побут, звичаї, типаж. Його перша відома картина «Весілля у Київській губернії» – радше сумна, ніж весела.

Однак художник надає перевагу образам здорових людей, змальовуючи їх на тлі природи («Жниця, 1889). Звертався Пимонеко і до історичної тематики. Його картини-оповідання «В похід» (1901) за піснею «За світ встали козаченьки», «Повернення з походу» разом з партіотичними творами О.Сластіона та С.Васильківського доповнюють спадок українського історичного живопису.

Тема геро\їчної національно-визвольної боротьби українського народу протии польсько-шляхетського поневодлення посідає значне місце у творчості Миколи Самокиша (1860-1944). Це – «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 році» (1929), «Бій Івана Богуна з Ієремією Вишневецьким» (1934) прекрасна за динамікою бою і пристрастю образів. Історія в творчості Самокиша постає як народна епопея.

Одним з основоположників української національної школи краєвиду був Володимир Донатович Орловський (1842-1914). За сприяння Т.Шевченка, І.Сошенка (вчителя 2-ї київської гімназії, де Орловський отримав початкову художню освіту), М.Чалого (директора гімназії) вступив до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення (1868) три роки вдосконалював майстерність у Франції, Германії, Швейцарії, Італії. Його захоплювали проблеми пленеру, взаємовідношення кольору і світлп. Повернувшися на батьківщину, багато малював. Величаво і панорамно відтворював літні сонячні краєвиди, села, хутори, степові простори. Героїчно-монументальний образ природи панує в картині «Відпочинок у степу» (1884). До картини «Жнива» художник вніс стан передгроззя.

 

Майстрами реалістичного краєвиду були Костянтин Якович Крижицький (1858-1911) та Сергій Іванович Світославський (1857-1931). За сприйняттям природи й образним мисленням Крижицький близький до Орловського («Косарі на Україні», «Перед грозою», «Спека спала, повіяло прохолодою», «Лісові далі», «Дуби», «Хутір на Україні»). В ранніх творахї Світославського ще відчутні романтичні тенденції: «Ніч», «Дніпрові пороги». Творча співдружність з І.Левітаном та С.Коровіним залишила глибокий відбиток на світосприйнятті Сергія Васильківського. За переконаннями він належав до передвижників. У його картинах переважають спокійні оповіді ліричного характеру: «До весни», «Подвір’ячко». Особливо пісенного настрою сповнені твори «Вечір у степу», «Вітряк».

Поетичні краєвиди створювали харків’яни Петро Олексійович Левченко (1856-1917), Михайло Степанович Ткаченко (1860-1916), Михайло Андрійович Беркос (1861-1919). Вони навчалися в Петербурзбкій академії мистецтв. П.Левченко та М.Ткаченко – учні українського живописця Дмитра Безперчого. Згодом М.Ткаченко навчався у В.Орловського та М.Клодта, а з 1888 р. в академії Кармона у Франції. Оселився в Парижі. Кожного року приїздив на Україну. Його твори «Сільське кладовище», «Сім’я на відпочинку», «Весна».

Невеликі за розміром картини П.Левченко створював вибираючи перехилені селянські хати, околиці міста, покинуті млини тощо. Не без впливу Васильківського в кількох епічніше розвинутих краєвидах Левченко передав глибоке відчуття України: «На Харківщині», «Дорога край села», «На Україні», «Біла хата. Вулиця в Путивлі».

 

⇐ Предыдущая68697071727374757677Следующая ⇒

Поделиться: