Архітектурне та пластичне мистецтво України

Культурно-історичні зміни знайшли своє яскраве відтворення в архітектурі. Активне впровадження класицизму на українській землі здійснювались через три великі центри: Петербург, Варшаву Відень. Вплив Петербурга позначився на архітектурі Києва, Лівобережжя, Слобожанщині. Варшавський вплив простежується у палацовій архітектурі Волині і Поділля.

До раннього класицизму належать флігель садиби у Млинові поблизу Дубно (1780, архітектор Є.Шредер), палаци у селах Плотич і Вишневець на Поділлі. Далі на схід (території теперішніх Хмельницької та Вінницької областей) палацове будівництво було набагато активнішим. Для творів класицизму на цьому терені палац у Тульчині має велике значення. Спорудження палацу стало відправною точкою розвитку класицизму. Збудовано палац у 1775-1782 рр. Ансамбль завершував величезний ландшафтний парк, закладений водночас із будівництвом садиби, в поширеному тоді англійському стилі.

Палац у Тульчині належить до класичної архітектури палладіанської течії, надзвичайно популярної серед столичних архітекторів, захоплених у добу Просвітництва античністю, розкопками у Помпеях, Римі, трактатами Ветрувія. Авторство тульчинського палацу приписується архітекторові Лакруа, який був запрошений на будівництво Потоцьким.

Для паркових композицій характерне наповнення античними мотивами: храмі, тріумфальні арки, акведуки, колони, круглі павільйони, екседри, вази, навіть руїни храмів. Оформленням Численних парків, зокрема на Волині і Поліссі, займався ірландець За походженням садівник-пейзажист Діоніс Макклер, відомий ще як Міклер. Він упорядкував близько 45 парків. Серед них вирізняються парки у Млинові, Мізочі, Порицьку, Боремлі, Ботанічний сад у Кременці, нарешті славнозвісна «Софіївка»., поблизу Умані, заснована 1796 р.

Романтика парків в Україні посилювалася мальовничою територією. Тому художній вигляд паркового оточення палаців ніколи не повторювався. Поряд з іноземними відомими майстрами, такими як Мікклер, Ботані, Мендель, працювали українські паркобудівники – Заремба, Бондаренко, Герасименко, Діброва та інші. Найвидатніші паркові ансамблі відомі у Білій Церкві, помісті Браніцьких, Умані та ін.

 Відбиток класицизму позначився на низці шкільних споруд і міщанських будинків. Яскравий приклад таких об’єктів класицизму кінця ХVІІІ ст. – житловий будинок у Вінниці, будинок декабристів, заїзди і магазини у Тульчині, гімназія (чоловічий корпус) і торгові ряди у Немирові, єпископський будинок на території замку у Луцьку, бурса у Шаргороді.

До яскравих зразків класицизму Львова належить Оссолінеум (тепер наукові бібліотека Національної Академії Наук ім. Василя Стефаника). Престижною спорудою була ратуша, яку звели 1827-1835 рр. на місці старої, у центрі Площі Ринок, за проектом львівських архітекторів Ю.Меркеля, Ф.Трешера, А.Вондрашки. Будівництвом керував Ю.Глоговський. Міський театр, фундатором якого був граф Станісла Скарбик, будувався за проектом віденського архітектора Людвіка Піхля у 1837-1842 рр. і вважався тоді одним із найбільших у Європі.

У всій своїй повноті класицизм виявився на Лівобережжі, Слобожанщині та півдні України. На цих територія працювали майстри зокрема з Петербурга – Джакомо Кваренгі, Тома де Томон, Чарльз Камерон, Андріян Захаров, Аврам Мельников, Франц Боффо, Георгій Торрічеллі, Людвіг Станзані та інші. Здобули освіту в Петербурзі та Москві, які все життя працювали на Україні – Петро Ярославський, Андрій Мезенський, Павло Дубровський, Вікентій Беретті.

Класицизм більше виявився у світській архітектурі, значно меншу – у сакральній. На ранній період припадає чимало збудованих палаців. Серед них – Рум’янцева-Задунайського у Качанів ці, споруджений 1770 р. за проектом московського архітектора К. Бланка місцевим архітекторам М.Мосцепановим, учнем В.Баженова.

Перехід від бароко до класицизму втілений у двоповерховому палаці Шидловського в с. Мерчик (тепер Харківська обл.), спорудженому 1776-1778 рр. архітектором П.Ярославським.

Глибше і масштабніше відома в Україні творчість видатних майстрів класицизму Джакомо Кваренгі та Чарльза Камерона. Споруди Кваренгі: палац Завадовського у Ляличах (1797), поміщицькі садиби Камбурлача у Хотині, Кочубея у Диканці, тріумфальні ворота в Новгороді-Сіверському, собор Спасо-Преображенського монастиря (1791-1806).

Чарльз Камерон є автором палацу Кирила Розумовського у Батурині (1799-1803).

До споруд зрілого класицизму належить палац Павла Галагана у Сокиринцях (тепер Чернігівська обл.), збудований у 1824-1830 рр. за проектом Павла Дубровського. За спільними стильовими рисами будувалися у цей період численні палаци українського шляхетного панства: Тарновських (Качанівка), Скоропадських (Тростянець), Шидловських (Мерчик). Зводилися також палаци на півдні та в Криму російським титулованим дворянам Вороновим (Одеса й Алупка), Голіцину (у Гаспрі), Наришкіній (Місхор). У цих архітектурних спорудах поряд із класицизмом поєднані риси романтизму та східного мистецтва.

Головним напрямом другого етапу класицизму – будівництво міських ансамблів і нових міст. Прикладом міста, що будувалося за цілеспрямованим задумом, стала Одеса. Генеральний план Одеси, розпочатий 1794 р. і завершений 1814 р. у період діяльності градоначальника Ришельє, передбачав комбінацію двох прямокутних вуличних мереж, викликану проблемами транспортного сполучення. Більшість вулиць мали відкриту перспективу до моря, виділялись три головні паралельні магістралі: одна вела до початку приморського бульвару, друга – до монументу Ришельє, третя – це бульвар з двома ринковими площами. Проте неповторність Одеси зумовило не лише регулярна планування, а й винятково естетичне поєднання архітектури з природою, парками, терасами, бульварами, мальовничими спусками, балками. Суттєву частину бульвару, що йшов паралельно до берега, становив ансамбль фронтальних споруд, серед яких – монументальні ходи (їх 200), палаци князів Воронова, Наришкіна, графа Потоцького та ін. Палац Воронова – з одного боку, та споруда Старої біржі – з іншого, замикали протяжність бульвару.

Інші міста півдня України формуються і забудовуються також наприкінці ХVІІІ ст.: Єлисаветград (1765), Херсон (1778), Катеринослав (1776), Миколаїв (1787). План міста Миколаєва склав Іван Старов, прибічник чистих і суворих стильових форм класицизму. Окремі споруди цих міст належать до визначних пам’яток, зокрема Чорноморський шпиталь у Херсоні (1808-1810; архітектор Андріян Захаров). Значніша участь І.Старова у проектуванні міста Катеринослава, яке, за задумом Г. Потьомкіна, мало стати столицею Російської імперії.

Завершує класицизм півдня України архітектура Криму. В містах Севастополі та Сімферополі центр заповнював комплекс парадних споруд: адміністративний палац, кадетський корпус і храм. Міський собор у Сімферополі збудований за проектом Людвіга Шарлеманя. Петропавлівський собор у Севастополі будував архітектор Василь Рульов. Своїм доричним ордером він нагадує храм Тезея в Афінах. У Севастополі збудовано ще кілька пам’яток, відповідних давньогрецьким; – дорична Графська пристань (архітектор С.Уотсон), Морська бібліотека з вежею, яка нагадує Башту вітрів у Афінах.

 Нові вимоги до реконструкції міст були застосовані у забудовах Полтави, Чернігова, Харкова, Києва, де класицизм залишив виняткові ансамблі та чимало різноманітних споруд, що визначало художній престиж міст. Так, Полтава, за винятком території фортеці, зазнала докорінної перебудови, що суттєво змінило її вигляд. Центром її стала Кругла площа (діаметр 345 м), до якої сходяться вісім вулиць. Весь ансамбль площі з навколишніми забудовами, що належать до найкращих ансамблів класицизму, спроектував Михайло Амвросимович, полтавський губернський архітектор. Більшість будинків, що оточують площу і розміщені на прилеглих вулицях, збудовані за проектами А.Захарова. Це будинки генерал-губернатора, губернатора, віце-губернатора, губернські присутні місця, а також Малоросійський поштамт (архітектор Е.Соколов).

У Харкові реконструкція розпочалася з визначення головної площі – Соборної, біля Успенського собору, де сформувався адміністративний центр. Тут були зведені будинок генерал-губернатора Слобожанщини, присутні місця й інші будинки. Над стильова вдосконаленням площі працював харківський архітектор Петро Ярославський. Розбудову міста здійснював професор архітектури Харківського університету Євген Васильєв, котрий проектував державні і приватні замовлення: будинки дворянського зібрання, поштамт, головний корпус університету і приватні будівлі. Проектована ним дзвіниця Успенського собору стала домінантою міста. Відкриття у Харкові 1804 р. університету сприяло об’єднанню творчих сил, науки і мистецтва, що характерно для класицизму.

Масштабніше проводилася реконструкція Києва, також за генеральним планом (1787), провідним виконавцем якого був Андрій Меленський. Як губернський архітектор він упродовж 1799-1829 рр. сміливо втілював генеральну лінію на перетворення Києва, об’єднавши воєдино три великі його райони – Старе місто, Подол і Печерськ. Це перетворило Києв на сучасне європейське місто. А. Мезенський визначив головну магістраль міста – Хрещатик з прилеглими вулицями. Після пожежі Подолу в 1811 р. новий план забудови опрацював петербурзький архітектор Василь Гесте за сприяння А.Меленського. Чимало на Подолі було збудовано громадських і урядових споруд, серед яких вирізнявся Контрактовий дім (архітектор В.Гесте, 1815-1817).

 У стилі класицизму був також зведений Гостинний двір. А.Меленський в цьому районі Києва добудував нові корпуси Флорівського монастиря – двоповерхові келії, господарські споруди та резиденцію ігумена, у центрі монастиря – церкву Воскресіння Христового (1820). Загалом Мезенський, прихильник збереження унікального природного оточення, прикрасив місто кількома пам’ятниками, це – «Магдебурзька колона» (1802) на честь поверненню Києву права міста самоврядування та мавзолей «Аскольдова могила» (1809-1910; на місці, де, за переказами, було поховання київського князя Аскольда), у вигляді церкви-ротонди, оперезаної колонадою.

Після Андрія Мезенського губернським архітектором став Павло Дубровський, продовжувач класицизму. При ньому було затверджено новий генеральний план розбудови міста (1837), з’явилися площі та вулиці, зокрема паралельна до Хрещатика – Володимирська, а також нові масштабні споруди – Київський університет, Інститут шляхетних дівчат. Споруда університету належить до найзначніших будов періоду класицизму. Зведений у 1837-1843 рр. за проектом видатного архітектора Вікентій Беретті, будинок складається із чотирьох триповерхових корпусів, що творять прямокутний двір. Головний вхід з Володимирської вулиці оформлений восьмиколонним іонійським портиком. Усі приміщення перекриті хрестовими або півциркульними склепіннями. Університет, на відміну від інших пам’яток класицизму, що виступають у білому або біло-жовтому кольорах, має колір стін – червоний, а бази колон, капітелі, карнизи, відлиті із чавуну – чорний.

Порівняно з першою половиною ХІХ ст., де класицизм залишався провідним і визначальним стилем, для другої половини ХІХ ст. характерне зростання духовних і матеріальних запитів суспільства, що дієвіше позначилося на масштабах будівництва. Будувалися фабрики, заводи, адміністративні і торговельні споруди, вокзали, лікарні, спортивні і розважальні заклади, школи й виставкові зали, розкішні палаци буржуазії, доходні будинки, а також кладовища на периферії міста.

Складалася нова урбаністична наука, яка регламентувала зростання міст і навіть деякі з них помітно перетворювала. В цей період повністю визначився центр міст: Хрещатик (Київ), проспект Свободи (Львів), вулиця Сумська (Харків). Вирівнювалися вулиці, полегшувався рух по місту, розвивалася мережа доріг.

Поряд з традиційними природними матеріалами – деревом і цеглою, у світ техніки міцно ввійшов метал і залізобетон, алюміній і скло.

Архітектура цього часу мала складну стилістику, в якій перепліталися класичні форми звернення до історичних епох, що зумовило безсистемне змішування різних стилів – поверхове наслідування художньо-архітектурних форм із мистецтва минулого, так званий еклектизм.

Особлива увага приділялася вокзалам, названим французьким поетом Теофілем Готьє «сучасними святилищами науково-технічного прогресу». Вокзали –обличчя міста, хоча вони і не становили його частини. Величезні залізничні станції поєднували два явища: архітектуру споруди і технологічну експресію – могутні дебаркадери, конструкції із заліза і скла, що закривають перони. Так виглядає вокзал у Львові, збудований за прикладом Відня.

Важливу соціокультурну функцію виконували парки та сади як місця для відпочинку і прогулянок. Для цього використовували старі фортифікаційні споруди – на місці валів і оборонних стін насаджували алеї, бульвари, парки (Львів, Київ). Зокрема, у Львові створено парки перед Університетом, на Високому Замку, широко відомий парк Стрийський, у Києві – Володимирська гірка. В кожному місті та містечку першочерговим вважалося завдання засадження деревами пішохідних вулиць, створення садів і парків.

Відповідно до вимог часу зростали потреби в архітекторах. Їх кількість поповнювали випускники Петербурзької академії мистецтв (П.Альошин, О.Бекетов, В.Городецький, В.Ніколаєв, В.Риков), Петербурзького інституту цивільних інженерів (О.Вербицький, О.Кобелєв) та Московського училища скульптури й архітектури (К.Жуков), приїжджими з Росії архітекторами (Л.Бенуа, Ф.Лідваль, В.Покровський, І.Фомін, О.Щусєв, В.Щуко). Значна частина їх залишалася працювати в Україні.

У Галичині, переважно у Львові, працювали вихованці Віденської академії. Тут сформувалася львівська група талановитих архітекторів, частина з яких стали професорами спеціального відділу Політехнічного інституту.

В ансамблі міст чільне місце посідали споруди театрів і музеїв. Під впливом паризької «Гранд-Опера» у стильових нормах Ренесансу збудована за проектом В.Шретера споруда Київського оперного театру (1898–1901); такий вплив відбився на оперних театрах, що споруджувалися в Одесі (1884–1887; арх. Г.Гельман, Ф.Фельнер) та Львові (1897–1900; арх. З.Горголевський).

Містобудівний розвиток Києва здійснювався за планом 1837 р. (автори інженер Л.Шмегельський, арх. В.Беретті, Л.Станзані) в бік вулиць Великої Васильківської і Брест-Литовського шосе; далі були розплановані квартали в районі Шулявки, Куренівки і Лук’янівки.

Визначилася функціональна роль Хрещатика янк нової центральної вулиці. Тут споруджувалася низка громадських споруд: біржа, банки, критий ринок, центральний телеграф, пасаж, купецьке зібрання. Як транспортний і діловий центр Хрещатик об’єднав історичні частини – Старе місто, Поділ, Печерськ. До складу міста увійшли Соломинка, Батиєва гора, Шуляка, Караваєві дачі та інші околиці.

Архітектурний вигляд Києва визначили споруди відомих архітекторів, з-поміж них – О.Шілле, В.Ніколаєв, В.Городецький, О.Кобелєв, А.Андрєєв, Л.Бенуа, Ф.Лідваль. Керівну роль виконував академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847-1911). Він брав участь у спорудженні найвизначніших будівель Києва – Оперного театру, міського музею, будинку колишнього Купецького зібрання (1882; нині Київська державна філармонія), ресторану «Лейпциг» на перехресті Володимирської та Прорізної, трапезної Києво-Печерської лаври (1900).

Поряд з Хрещатиком прокладені вулиці Миколаївська, Меренгівська, Ольгінська і Нова. На цих вулицях за проектами архітекторів Е.Брадтмана, В.Городецького та Г.Шлейфера були створені значні споруди: готель «Континенталь» (1897), цирк Крутикова (198-1903), театр Солонцева (1898; тепер – Український академічний театр імені Івана Франка). На пагорбі над театром розташований особняк архітектора Владислава Городецького, фантастично-екзотична споруда, відома як «будинок з химерами» (1901-1903), завдяки скульптурній декорації Е.Саля. Будинок не аає стильової єдності. Тут декоративні барокові елементи поєднуються з готичними та модерними. Тоді В.Городецький вирішував споруди у різних стилях, залишивши в історії архітектури Києва виняткові досягнення. Однією з перших його споруд є колишній Київський художньо-промисловий і науковий музей (тепер – Національний музей образотворчого мистецтва) з доричним портиком і скульптурами. Владислав Городецький збудував також у модернізованому мавританському стилі кенасу (молитовня громади караїмів; 1898-1902); нині кенаса належить будинкові актора), у готичному стилі – Миколаївський костел (1899-1901); тепер Будинок органної та камерної музики).

До найкращих вулиць Києва належить Володимирська з її скверами і парком, вільним розташуванням житлових і громадських споруд, театру опери і Педагогічного музею (1944; арх. П.Альошин), бібліотеки Київського національного університету (1944; арх. В.Осьмак), колишньої Ольгінської гімназії (1914; арх.. П.Альошин). На вулиці Володимирській сусідство зі стародавніми пам’ятками визначило характер стилістики нових форм – класицизм, ренесанс, бароко, що загалом зберігає певну гармонійність, особливо при злитті з простором Софійсько-Михайлівського майдану – одного з найкращих у світовому містобудівництві.

Неподалік від Володимирської вулиці, на бульварі ім. тараса Шевченка, збудовано Володимирський собор у нав’язаному тоді звертанні до форм «національного стилю», отже, – «російсько-візантійському» (1862-1886; проект І.Штрома, перероблений згодом П.Спарро та О.Беретті). Дуже затягнуте будівництво завершив В.Ніколаєв. Споруда ніби спиралася на давньоруські та візантійські взірці. Інтер’єр розмалювали видатні українські (В.Котарбінський, П.Сведомський, М.Пимоненко) та російські художники (В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель). малярське оздоблення собору стало видатним явищем монументального мистецтва того часу.

Новий район формувався на Шуляв ці (колись робітничої, невлаштованої околиці), де споруджено перший у тодішній Росії Політехнічний інститут (1898-1902; арх. І.Кітнер, П.Реутов, О.Кобелєв та ін.). У ті самі рики студенти заклали парк. Інститут збудований на одному з пагорбів поблизу Брест-Литовського шосе. Так постав великий містобудівний ансамбль цього району.

Активно розвивалися будівельні справи в інших містах. У тодішній Україні після Києва, два міста – Одеса і Харків – належали до найбільших за кількістю населення та значенням у торговому, промисловому і культурному житті.

У другій половині ХІХ ст. Одеса швидко розросталася за рахунок численних заводів, фабрик та приросту населення. В місті працювали архітектори А.Бернардацці, М.Толвінський, С.Ландесман, Г,Дмитренко та ін. Забудовувалися головні вулиці – Преображенська, Дерибасівська, Старопортофранківська, планувалися міські сквери, бульвари озеленювалися акаціями. А.Бернардацці – автор нової біржі (1899)) і готелю «Брістоль»! (1890). За проектом В.Шретера зведено вокзал (1879-1883), будувалося чимало громадських споруд і житлових будинків. Тут споруджені цирк (1894), поштамт, критий ринок (1907), розширилася будівля Одеського університету. В класичному стилі збудовано корпус Новоросійського університету (1865), а в стилі Ренесанс – нова біржа.

Швидко зростав Харків, що зумовлювалося історично сформованою радіальною схемою вулиць з одним центром – Університетською гіркою, де розташовувались магістрат, Покровський собор, університет. Вагомий внесок у будівництво Харкова зробив провідний архітектор Олексій Бекетов, прибічник класичних стильових норм. Серед його споруд – бібліотека ім. В.Короленка (1901), Медичне товариство (1912), Комерційний інститут (1914-1916). Загалом Бекетов визначив архітектурний вигляд Харкова.

В останній чверті ХІХ – початку ХХ ст. закінчилося формування нового центру Львова: проспект Свободи, площа Адама Міцкевича, проспект Тараса Шевченка. У стилі Високого Відродження зведено головний корпус Львівської політехніки (1873–1877; арх. Ю.Захаревич). У стилі неоренесансну працював у Львові архітектор поляк Юліус Гохбергер (1840–1905). Серед його споруд – будинок Товариства взаємної допомоги. Особливо вирізняється грандіозна споруда Крайового Галицького сейму (1877–1881), тепер – Львівський національний університет ім. Івана Франка.

На вулиці Коперніка у стилі французького Ренесансу розташована чудова споруда палацу Потоцьких. Зводив палац у 1889-1890 рр. архітектор Ю.Цибульський за проектом французького архітектора Л. д’Овернь. Тепер у палаці розміщена експозиція західноєвропейського мистецтва ХІV–ХХ ст. (Львівської галереї мистецтв).

Проспект Свободи завершує велична споруда Театру опери та балету – найпривабливіша у львівському міському середовищі. Споруда поєднує ренесансні та барокові ознаки. Фасад оздоблений фронтоном і численними алегоричними скульптурами (П.Війтович, А.Попель, Т.Баронч, Ю.Марковський, Ю.Белтовський). Інтер’єр оздоблений різнокольоровим мармуром, позолотою, декоративними розписами та скульптурою.

Упродовж ХІХ ст. у Львові храмів збудовано небагато. Наприкінці ХІХ ст. за проектом Ю.Захаревича руїнам храмів Марії Сніжної та Іоанна Хрестителя надано риси псевдо романського стилю, у цьому стилі збудовано костел францисканок (1876–1888). У неготичному стилі у 1903-1907 рр., за проектом архітектора Т.Таловського, збудовано костел (тепер – церква св. Єлизавети; Привокзальна площа. У дусі мавританської архітектури 1903 р. К.Мокловський збудував Єврейський шпиталь (тепер – друга міська лікарня).

 Скульптура класицизму і романтизму. Скульптури класицизму почали з’являтися у Львові. Так, на Площі Ринок у 1793 р. (рік повалення Французької революції) з’явилися чотири статуї. Вони зображували давньогрецьких та римських богів і героїв: Нептуна, Амфітриту, Артеміду, Адоніса. Автори скульптур – брати Гартман та Йоганн Вітвери з Відня. Брати дотримувалися різних художніх орієнтирів: Йоганн зберігав замилування до бароко, Гартман – до античності. Це втілилося в скульптура. Нептун був зображений як юпітер, з тризубом у руці, неначе зі списом. Амфітрита, дружина Нептуна, зображена на хвилях, поруч із дельфіном. Це перші у Львові майже оголені статуї. Також представлена Діана (Артеміда), богиня плодючості та покровителька вагітних, опікунка життя на землі; вона зображена стрункою, з луком та у супроводі собак. Нарешті, – Адоніс поруч з диким вепром. Всі чотири статуї майже триметрової.  

 Велика тема львівських скульпторів – творення надмогильних пам’ятників, що поширилися на межі ХVІІІ-ХІХ ст. Львівський магістрат розпорядився закрити в межах міста численні кладовища біля храмів і винесення загального цвинтаря за межі міста; з 1786 р. офіційно відкрито Личаківський некрополь. Можливо, вперше у Львові з’явилася традиція ставити на могилах меморіальний образ у вигляді кам’яної скульптури, сповнений людськими стражданнями, болем, скорботою. Значний спадок залишили по собі скульптори Гартман Вітвер та Антон Шимзер.

Шедевр Вітвера – меморіальний пам’ятник К.Яблонської (1806) у кафедральному костелі. Підпис автора на щиті з гербом родини. Пам’ятник складений з пристінної стели (чорний граніт), що слугує постаментом для урни, покритою спадистою драперією, та двох постатей плакальниць (білий алебастр), які визначають скорботний тонус цілості. Обидві постаті горельєфні: одна сидить біля підніжжя Стелли, інша стоїть на підвищенні, спираючись однією рукою на щит, друга рука підпирає голову. В постатях досягнуто високого рівня майстерності, про що засвідчують вираз облич, деталі зачісок, віртуозні бганки, філігранні завершення рук і ніг.

Другу групу становлять пам’ятники, створені Антоном Шимзером та його молодшим братом Йоганном Шимзером. Згодом з’явився третій Шимзер, син Йоганна – Леопольд. Майже століття Шимзери творили для Личаківського кладовища.

З-поміж майже двох десятків пам’ятників, створених А.Шимзером вирізняється оригінальною композицією алегорична група на могилі трьох міщанських родин Браєрів-Тренклів-Вейглів. На широкій плиті вільно розташовані три постаті натуральної величини: біля урни, що завершує могильний цоколь, стоїть крилатий бог сну Гіпноз у вінку з маківок, у правій руці він тиримає пучок маку, лівою веде за руку молоду жінку в довгих шатах. До них, зігнувшись, крокує юнак, одягнутий в туніку, тримаючи обома руками лакрімаріум, наповнений слізьми. Троє постатей символізують смерть, смуток і біль.

Найвидатнішим представником високого класицизму в скульптурі був виходець з України Іван Мартос (1754-1835). Десятилітнім хлопчиком Іван був зарахований до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення 1773 р. продовжував навчатися у Римі як стипендіат. За виняткову професійну майстерність, захоплення античним мистецтвом сучасники називали І.Мартоса «Фідієм дев’ятнадцятого століття». Низка створених ним пам’ятників призначені для українських міст.

У 1797-1805 рр. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври встановлений надмогильник генерал-фельдмаршалові П.Рум’янцеву-Задунайському. Над цим пам’ятником Мартос працював разом з архітектором Тома де Томоном. Пам’ятник мав вигляд двоколонного доричного ордера портика, завершеного фронтоном, де на стелі між колонами розміщався великий медальйон з портретом Рум’янцева. Полководець, що зображений античним воїном, увінчаний лаврами. Ще скромнішої, але виразнішої форми – церковний надгробок останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, встановлений у Батурині (1903-1905), – професійний рельєфний портрет в овалі на квадратній тумбі, на якій стоїть урна з покривалом.

Найкращим вирішенням проблеми синтезу статуї і рельєфу є монументальна статуя Іоанна Хрестителя та величезний горельєф «Добування Мойсеєм води із скелі», створених Іваном Матросом для Казанського собору Санкт-Петербурга. По-справжньому великим його творінням став пам’ятник Мініну і Пожарському (Красна площа, Москва). На пам’ятнику скульптор залишив напис: «Сочинил и изваял Іоанн Петрович Мартос родом из Ични».

До вищих досягнень синтезу належить пам’ятник Дюку (1823-1829) А.-Е.Рішальє в Одесі. Пам’ятник чудово поєднаний з розташованими півколом на площі архітектурними спорудами, знаменитими одеськими сходами та Приморським бульваром. Постать в античному одязі, гіматій вільно спадає з лівого плеча до ніг, надаючи їй аристократичної винятковості, величавої простоти і шляхетської стриманості. Постать стоїть на прямокутному гранітному п’єдесталі, що ґрунтується на ступінчатому цоколі. П’єдестал з трьох боків оздоблений бронзовими алегоричними барельєфами, що зображують землеробство, торгівлю і правосуддя – різнобічні напрями суспільної діяльності градоначальника Рішальє. І.Мартос через античну традицію прагнув розкрити сутність корисних діянь людини.

До монумент плів-пам’ятників належить створений до 100-ліття Полтавської битви монумент Слави у вигляді колони тосканського ордера, з розвинутим п’єдесталом і увінчаної бронзовим орлом (1805-1811). Розробка монумента була доручена Тома де Томону, який зберіг початкову ідею – колону, збагативши п’єдестал і оточення у вигляді уступчастої фортеці. П’єдестал прикрасили бронзові рельєфи військових доблестей, які виконав скульптор Ф.Щедрін. Кологу увінчав позолочений бронзовий орел з розпростертими крилами, лавровим вінком у дзьобі та пазурах – перунами (стрілами) війни. П’єдестал-фортеця збагачений 18 жерлами гармат – трофеями війни, взятими у Полтавській битві. Пам’ятник вирішений у популярному для класицизму звертанні до емблем і образів стародавнього імператорського Риму. В цьому його історична спадковість і одночасно пам’ять про трагедію Батурина та відлік невільничої долі Гетьманської України.

Монументальна пластика ХІХ ст. набула провідного значення, що відповідало загальній духовній атмосфері суспільства та розвитку містобудівної практики.

Перший у Києві скульптурний монумент встановлено хреститель Русі – князю Володимиру (1853; бронза, граніт; парк «Володимирська гірка»). Його виконання здійснили петербурзький скульптор В.Демут-Малиновський, барон П.Клодт і архітектор, професор К.Тон. Монумент поєднує тенденції класицизму з елементами періоду Київської Русі. Велична статуя з хрестом у правій руці та князівською шапкою у лівій встановлена на цегляному п’єдесталі з чавунним облицюванням; тут розміщено горельєфи зображення хрещення киян, регалії ордена святого Володимира (зірки і хрести), символі хрещення «вогнем і мечем», на гербі Києва – архангел Мисаїл. Висота пам’ятника – 20,5 м. від нього відкривається краєвид на Труханів острів а Дніпро.

Серед патріотично налаштованих прошарків суспільства почали виникати ініціативи створення пам’ятників діячам української культури.

В дні святкування 900-річчя хрещення Русі (липень, 1888) у Києві відбулося урочисте відкриття пам’ятника Богданові Хмельницькому (скульптори Микола Микешин). Кінна бронзова постать гетьмана розміщена на п’єдесталі у вигляді кургану, облицьованого гранітом. Монумент органічно вписаний в архітектурне середовище Софіївського майдану. Це монумент винятково високого мистецького рівня, один з найкращих кінних монументів Європи.

У Харкові встановлено пам’ятник вченому та просвітителю Василеві Карабіну, з ініціативи якого 1805 р. засновано Харківський університет. Пам’ятник встановлено у 1906 р. Його автор – скульптор І.Андреотті (Іван Пагирєв). Споруджено пам’ятник Миколі Гоголю (1911; скульптор І.Гінбург) у селі Великі Сорочинці.

На землях Наддніпрянщині у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ ст. працювали відомі українські скульптори: Пармен Забіла, Леонід Позен, Володимир Беклемішев, Борис Едуардс.

Скульптор Пармен Забіла (Ізабелло; 1830-1917% небіж українського поета Віктора Забіли, дід української поетеси Наталії Забіли) навчався у Петербурзькій академії мистецтв (1850-1854; з 1868, академік). Працював у жанрі монументальної пластики: проект пам’ятника О.Пушкіну в Москві, пам’ятник М.Гоголю в Ніжині. Створив композиції на історичні та релігійні теми, а також жанрового характеру («Горе», «Дівчина-купальниця»); погруддя М.Ге, І.Тургенєва, М.Некрасова; надгробок О.Герцена (Ніцца, Франція).

Леонід Позен (1849-1921) спеціальної художньої освіти не мав. Належав до Товариства передвижників (1891), дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1894). Більшість його творів – невеликі за розміром станкові скульптури виставочного характеру, створені з воску і відлиті у бронзі. За характером ці привабливі й глибоко художні твори сягають джерел народної скульптури, епосу, пісенності, опоетизовують народне життя, перегукуються з ідеями і поетичними образами Т.Шевченка. Це такі скульптури як «Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка на Україні». Його увагу привертає героїчна історія України: «Скіф», «Запорожець у розвідці», «Син твій, мати, в полі, в полі спочиває». Виконав скульптурні портрети Г.Мясоєдова, К.Брюллова, М.Ярошенка. У жанрі монументальної скульптури Леонід Позен створив пам’ятник І.Котляревському та М.Гоголю в Полтаві. Особливо широкий громадський резонанс набуло відкриття пам’ятника Котляревському у 1903 році. Портретне погруддя встановлено на високому постаменті складної форми, який прикрашають три рельєфні композиції на теми творів письменника: «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

Володимир Беклемішев (1861-1920) навчався у Харківській рисувальній школі М.Раєвської-Іванової та Петербурзької академії мистецтв. Серед його творів на українську тематику – два різні за композицією погрудді Т.Шевченка. Брав участь у конкурсах на проект пам’ятника поетові для Києва. Його скульптурні портрети мали вплив на творчість тодішніх молодих скульпторів – Ф.Балавенського, І.Кавалерізе, М.Гаврилка.

Скульптор Борис Едуарде (Едвардс); 1860-1924) художню освіту здобув в Одеській рисувальній школі. Закінчив навчання під керівництвом А.Мерсьє та М.Антокольського в їхніх приватних студіях в Парижі. Створені ним реалістичні скульптурні портрети вирізняє психологізм образів, пластична культура, зокрема портрети російського історика мистецтва Н.Кондакова, французького вченого Л.Пастера, російського письменника І.Буніна, скульптора-італійця Л.Йоріні. в жанрі монументальної скульптури виконав пам’ятники царю Олександру ІІ в Києві; полководцю О.Суворову в Очакові; його ж кінна статуя в Ізмаїлі; поету Пушкіну в Харкові. У 1919 р. Едуардс емігрував.

 Розвиткові станкової скульптури сприяли творчі мистецькі товариства. В другій половині ХІХ ст. виставочна діяльність стала регулярною. Виникло поняття «виставочна скульптура». Започатковано товариство прихильників образотворчого мистецтва у Кракові, до якого належала більшість скульпторів Західної України. Товариство розвою руської штуки виникло у Львові.

Естетика українського орнаменту зумовила світосприйняття й мистецьку творчість М.Гаврилка (1882-1922). Він вихованець Миргородської школі ужиткового мистецтва, навчався в Художньо-промисловому училищі Штігліца в Петербурзі, Краківській академії мистецтв, працював у Парижі в майстерні Е.Бурделя. Виконав композиції «Прощання», «Каменяр», «Воля»; погруддя М.Шашкевича, Т.Шевченка, Ю.Федьковича; барельєф-медальйон і погруддя Т.Шевченка для Полтавського театру.

У руслі академізму на Галичині й Волині працювали скульптори Хома Сосновський, Віктор Бродський, Казимир Островський, Леонард Марконі, Антон Попель, Теодор Ригер, Петро Войнович, Станіслав-Роман Левандовський, Григорій Кузневич, Михайло Брянський та ін.

З цієї когорти видатних скульпторів особливе місце належить Петру Війтовичу (1862-1936). Він народився у незаможній українській родині міського вартівника в Перемишлі (тепер – Польща). Його шлях пролягає від навчання у Львові, Академію мистецтв у Відні – до виконання найпрестижніших скульптурних оформлень у Львові. Алегоричні скульптури П.Війтовича – «Торгівля», «Праця» прикрашають фасад Львівського залізничного вокзалу (1900-1904), а «Мистецтво» і «Праця» розміщені над входом головного корпусу Художньо-примислової школи у Львові. (тепер – Технікум залізничного транспорту).

Значний обсяг скульптурних робіт виконав Війтович для Великого міського театру Львова (тепер – Театр опери і балету імені Соломії Крушельницької). Це крилаті символічні постаті бронзових фігур «Геній Трагедії» (з маскою) і «Геній Музики» (з лірою) – по обидва боки на карнизах фасаду; зображення «Слави» (з пальмовою гілкою у руках) – на найвищій частині фронтону; скульптурна композиція «Трагедія і Комедія», барельєфний портрет Зигмунда Горголевського – над сходами, що ведуть до парадних дверей партеру; скульптурна композиція «Покровителька міста Львова» – над сценою; скульптури для інтер’єру театру – «Любов цілує Амура», «Заздрість, відкинута від Любові», «Пиха». (Дві кам’яні фігури у нішах біля входу до театру виконали: «Трагедію (справа) – А.Попель, «Комедію» (зліва) – Т.Баронч.

 

⇐ Предыдущая67686970717273747576Следующая ⇒

Поделиться: