Зміни до Договору про ЄС,

Європейська інтеграція

1. Передумови та процес формування Європейських Спільнот / ЄС.

2. Спроба оптимізації діяльності об’єднаної Європи шляхом прийняття Договору про запровадження конституції

3. Реформування Європейського Союзу в рамках Лісабонського договору.

4. Інституційні засади ЄС.

1. Європейський Союз – це результат п'ятдесятирічної інтеграційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Спільноти, створені ще в 50-их роках минулого сторіччя, на їх створення вплинуло багато різних чинників як політичних, так і економічних.

Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

- потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією,

- потреба миру та безпеки,

- сподівання на економічний розвиток та добробут,

- утримання економічного та політичного статусу на міжнародній арені.

З особливою силою зазвучали ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи. Центральною ідеєю була побудова Сполучених Штатів Європи. Ідею створення „Сполучених Штатів Європи“ вперше висловив у вересні 1946 р. у Цюриху прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчіль. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.

У травні 1948 р. на Конгресі європейських рухів в Гаазі, скликаному за ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об'єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 р. Ради Європи - першої європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням організації було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності. Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

Великий внесок у розвиток співпраці зробив план відбудови європейської економіки, який в 1947 р. був запропонований державним секретарем США Джорджем Маршаллом. Метою плану була фінансова та технологічна допомога країнам Європи, а умовою її надання було створення спільної комісії, яка мала складатися із представників країн, які отримуватимуть допомогу. З цією метою була створена Європейська Організація Економічної Співпраці. До 1952 р. цією допомогою у вигляді кредитів скористалося 17 держав, а загальна сума допомоги становила близько 14 млрд. американських доларів. План Маршалла мав значний вплив на відбудову європейської економіки, а особливо на відбудову ФРН. Водночас, план був доповненням до політики стримування комунізму, яку проводили США. З політичних причин усі країни, які перебували під впливом СРСР, відмовилися від цієї допомоги.

США все більше і більше домагалися швидкої відбудови Німеччини та приєднання цієї країни до Західного блоку. Це було пов'язано із багатьма подіями у світі. У 1948 р. СРСР запровадив блокаду Берліна, тоді ж утворилися Федеративна Республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина становитиме протидію комунізмові. Водночас, новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що його країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО. Поява нової економічно розвиненої Німеччини, зокрема з розвиненою військовою промисловістю, викликала побоювання, а зокрема у Франції. Члени французького уряду Жан Моне та Роберт Шуман притримувались думки про необхідність економічного „зв'язування“ Франції та Німеччини, що гарантувало би мир у Європі.

У травні 1950 р. в Парижі міністром закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував новий план часткової економічної інтеграції. Початкова ідея належала Жану Моне*. У Декларації Шумана, виголошеній 9 травня 1950 р., містились наступні пропозиції:

- передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво,

- створення спільної економічної бази як передумови формування європейської федерації,

- звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації,

- скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала на меті забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам – економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого – ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений 18 квітня 1951 р., коли було реалізовано план Шумана і Моне. ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського Об'єднання Вугілля і Сталі (ЄОВС, ECSC – European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля. Згідно ст.1 Договору ЄОВС грунтувалось на трьох ключових засадах: спільному ринку, спільних цілях і спільних інститутах. В дію даний договір вступив з липня 1952 р. Договір підписаний терміном в 50 років. Договір про ЄОВС заснував такі інституції, які стали прообразом відповідних структур Європейської Спільноти:

- Вище правління – виконавчий, колегіальний, незалежний від урядів наднаціональний орган, який мав повноваження прийняття рішень. Складався з восьми членів, призначених за спільною згодою держав-членів на шість років, а також девятого, який кооптувався іншими вісьмома. Перший голова - Жан Моне (1952 – 1955);

- Рада Міністрів представляла уряди для координації діяльності Вищого правління з економічною політикою окремих держав. Одноголосне схвалення Радою або більшістю голосів залишалося необхідною умовою для прийняття важливих рішень, що обмежувало федеративний характер інституціональної системи ЄОВС;

- Асамблея - дорадчий орган, який складався з представників парламентів держав-членів для здійснення демократичного контролю над Вищим правлінням. Не мала законодавчих і бюджетних можливостей, але могла висловлювати вотум недовіри і зміщувати Вище правління двома третинами голосів;

- Суд складався з призначених урядами, але незалежних від них шістьох суддів, які отримали повноваження вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення органів ЄОВС;

- Консультативний комітет – дорадчий орган, який не мав можливостей прийняття рішень, представляв промисловців, робітників, комерсантів і споживачів.

Договір окреслив принципи співпраці між державами-членами. Вони базувалися на 4 групах заборон:

- на встановлення імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації,

- на застосування практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію,

- на податкові пільги чи будь-яку іншу допомогу з боку держави,

- на застосовування обмежень щодо поділу ринків.

Після декількох зустрічей міністрів закордонних справ та голів урядів держав-членів ЄОВС, 25 березня 1957 р. у Римі ці країни підписали два договори: Договір про створення Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) та Договір про створення Європейської Спільноти з питань Атомної Енергії (Євроатом). Обидва договори набрали чинності 1 січня 1958 р. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції. Відтак, з'явилися Європейський Парламент та Європейський Суд. Наступним етапом стало підписання 8 квітня 1965 р. (набрав чинності 1 липня 1967 р.) Об'єднавчого Договору, згідно з яким утворилася спільна для трьох Спільнот Комісія (замінивши Вище Правління ЄОВС та Комісії ЄЕС і Євроатому). Згідно з положеннями Об'єднавчого Договору, завданням ЄЕС була діяльність, спрямована на посилення гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Спільноти. Крім того, у Договорі згадувалося про:

- поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС,

- встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами,

- запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку.

Європейська Спільнота з питань Атомної Енергії (далі - Євроатом) була створене для того, щоб контролювати мирне використання ядерної енергії. Завдання Спільноти полягало у встановленні норм безпеки для санітарної охорони працівників та населення та в контролі над використанням радіоактивних матеріалів.

Під час роботи над створенням ЄЕС, британці запропонували створити економічну організацію, яка би базувалася на меншій, ніж у ЄОВС, кількості зобов'язань. Це було пов’язано із небажанням втратити частину суверенітету та „послабити“ взаємин зі США. Англійська пропозиція була такою: створити сферу вільної торгівлі, де немає внутрішніх мит, але кожна країна-член самостійно і незалежно проводить торгівлю з третіми країнами. Ця пропозиція не зацікавила членів ЄОВС, які прагнули до тіснішої співпраці. Але Великобританія вирішила “власноруч” реалізувати свій план і в 1960 р. разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією та Швецією утворила Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ). Ця організація, однак, не підняла міжнародного престижу Великобританії і не сповільнила стагнації англійської економіки, на що Лондон дуже сподівався. У подальшому успіхи ЄЕС призвели до того, що країни-члени ЄАВТ почали помічати за собою небезпеку економічної ізоляції та падіння конкурентноздатності своїх продуктів і, відповідно, зменшення впливу на ситуацію в Європі.

Позитивна оцінка функціонування Європейського економічного співтовариства зумовила зростання зацікавлення інтеграційними процесами серед сусідніх країн. Йдеться насамперед про згадувану Великобританію, яка впродовж 1960-х рр. двічі розпочинала переговори про набуття членства у спільнотах. В ході переговорів Лондон домагався поступок і так зв. перехідних періодів, особливо у питаннях пов’язаних із торгівлею з Австралією, Новою Зеландією, Канадою тощо. Однак обидва рази переговори не мали успіху, насамперед через позицію президента Франції Шарля де Голя, котрий у 1963 та 1967 рр. гостро виступив проти приєднання Великобританії до ЄЕС. Як наслідок тоді ж членами ЄЕС не стали Данія та Норвегія.

Розблокувати ситуацію вдалося тільки в рамках “Люксембурського компромісу”, до того ж тільки після завершення президентської каденція де Голя (1969).

У грудні 1969 р. держави співтовариств прийняли рішення про поглиблення і розширення співпраці. Йшлося не тільки про розширення за рахунок нових держав, але й нові кроки у сфері економічної співпраці. Наслідок – оголошення в 1970 р. плану Вернера (колишній прем’єр-міністр Люксембурга), котрий передбачав початок співпраці у валютних справах. План передбачав впровадження в кілька етапів впродовж 10 років спільної валюти.

У 1970 р. почалися переговори про приєднання Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії, які у 1972 р. підписали документи про приєднання. У Норвегії ж було проведено всенародне опитування, при якому приєднання не підтримали.

Від 1 січня 1973 р. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами Європейських співтовариств. З цими країнами населення ЄС збільшилося на 60 мільйонів осіб і становило більше ніж 250 мільйонів.

У грудні 1974 р. на Паризькій зустрічі на найвищому рівні було проголошено створення Європейської Ради (European Council), яка з тих пір є найвищим органом з прийняття рішень в ЄС. Президенти держав або керівники урядів регулярно (тричі на рік) зустрічаються в її рамках. Перше засідання було проведено у Дубліні 10 – 11 березня 1975 р.

Початок 70-их рр. приніс Спільноті багато користі, особливо в економічному плані. Створення “валютної змії” (механізм, що регулює коливання національних валют країн-членів) та Європейського Фонду Валютної Співпраці в 1973 р., а в 1978 р. створення Європейської Валютної Системи (EMS - European Monetary System) та введення спільної європейської валюти ECU (European Currency Unit) визначило нову якість економічної інтеграції європейських держав. Цим створено основу фінансової стабільності в ЄС, що вважається першим великим кроком у напрямі економічного союзу.

Друга половина 70-их років відзначилася світовою економічною кризою, яка зачепила також Спільноту. Виникли труднощі з бюджетом, із сільськогосподарською політикою та функціонуванням спільного ринку. Усе частіше й частіше проявлялися національні інтереси окремих країн-членів.

Попри те, що у 1981 р. до Співтовариств приєдналася Греція, в 1986 р. Іспанія та Португалія це принципово не вплинуло на ситуацію.

На початку 80-их років почалась робота над внутрішніми реформами Спільнот. З цією метою створено два комітети, один з яких, Комітет Дуга (Dooge), мав зайнятися питанням інституційних змін, а інший, Комітет Адонніно (Adonnino), - питаннями створення „Європи Громадян“. У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена „Біла книга“ у справі внутрішнього ринку. Цей документ, разом із підготовленими доповідями вищезгаданих комітетів, став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА) (SEA - Single European Act). Договір набув чинності 1 січня 1987 p., і з цього часу почалася гармонізація законодавств країн-членів, формування спільного європейського законодавства. ЄЄА також формально встановлював Європейську раду (нараду глав держав та урядів), модифікував Римські Договори і подав програму переходу до 1993 року до єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах:

- вільний рух товарів,

- вільний рух осіб,

- вільний рух капіталу,

- вільний рух послуг.

Одночасно ЄЄА посилив роль Парламенту та розширив поле діяльності ЄЕС до соціальної політики, охорони навколишнього середовища та наукових досліджень.

Практично одразу після ратифікації ЄЄА розпочалася подальша робота, яка завершилася підписанням в 1992 р. у Маастіху Трактату про Європейський Союз. Особливість – вперше запроваджувалися елементи політичної інтеграції. Назва ЄЕК змінено на Європейське співтовариство і запроваджено назву Європейський Союз. Від моменту вступу Трактату в життя у 1993 р. ЄС мав опиратися на три головні сегменти, або ж опори (стовпи):

І. питання наднаціональної економічної співпраці, яка стосується економічного та валютного союзу, співпраці в рамках ЄСВС та Євроатом.

ІІ. запроваджував Спільну закордонну політику і політику безпеки.

ІІІ. стосувався співпраці у сфері справедливості та внутрішніх справ.

Європейська спільнота поставила перед собою завдання шляхом здійснення спільної політики чи діяльності сприяти:

- гармонійному, збалансованому розвитку економічної діяльності,

- стійкому зростанню поваги до навколишнього середовища,

- високій економічній продуктивності,

- підвищенню рівня зайнятості і соціального захисту,

- підвищенню рівня життя і якості життя,

- економічній, соціальній згуртованості та солідарності між державами-членами.

Пріоритетними напрямками діяльності ЄС стали:

- спільна економічна політика,

- спільна зовнішня політика та політика безпеки (зміцнення єдності та незалежності Європи)

- співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ.

З 1 січня 1995 р. кількість членів ЄС збільшилася до п'ятнадцяти після приєднання до Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції (норвежці черговий раз висловилися проти вступу).

У 1997 р. у Амстердамі було підписано новий трактат відповідно до якого передбачалося перенесення окремих сфер співпраці з ІІІ стовпа до І. На практиці це мало своїм наслідком перехід питань, пов’язаних з міграцією, контролем на зовнішніх кордонах, судовою співпрацею до сфери спільного прийняття рішень. До права ЄС також було включено правові акти пов’язані з Шенгенською угодою.

Того самого року було прийнято рішення про початок переговорів спочатку з Чехією, Естонією, Польщею, Словенією, Угорщиною та Кіпром (т. зв. “Люксембурзька група”) та Словаччиною, Литвою, Латвією, Болгарією, Кіпром та Румунією (т. зв. “Хельсинська група”).

Паралельно почалася підготовка в середині ЄС до розширення. Відповідь – Ніцейський трактат (2001 р.). Він передбачав надання згаданими країнам певної кількості місць у Європейському парламенті, Раді ЄС, Комітеті регіонів. Було запроваджені зміни у сфері прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів.

Як зазначалося, з 1979 р. почала функціонувати Європейська монетарна система та віртуальна грошова система екю, яка використовувалася для банківських розрахунків Спільнот.

1 січня 1999 р. було запроваджено спільну грошову одиницю Європи – євро і цим започатковано новий етап в історії Європейської інтеграції. Члени ЄС вирішили поступово запроваджувати нову валюту. Монети та банкноти євро було введено в обіг 1 січня 2002 р. Першими країнами-членами єврозони були 12 краї (крім Швеції, Великобританії та Данії). Тепер в зоні євро є 17 країн в тому числі Словаччина, Словенія та Естонія.

Після більш ніж десятирічних переговорів та реформ 1 травня 2004 р. до ЄС приєдналися Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Словаччина, Словенія, Кіпр та Мальта.

П’яте розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 р. було найбільш амбітним за всю історію ЄС як за кількістю країн, що приєдналися, так і за складністю, оскільки новими членами стали країни з різною та відмінною соціальною та економічною історією.

Розширення ЄС у 2004 р, призвело до росту населення на 20 %, але ВВП збільшився лише на 5%. Це означає, що загальне ВВП ЄС-25 зменшилося більше ніж на 12%. Хоча ВВП на одну особу в деяких нових членів (Кіпр, Мальта, Словенія) досягає або перевищує показник у небагатих державах ЄС-15, але ВВП у більшості нових країн є меншим, ніж 60% середнього ВВП ЄС-25, а у Латвії сягає лише 37%. (у Румунії та Болгарії ВВП на одну особу відповідає лише 29 та 27% від середнього в ЕС-25).

Як і країни Середземномор'я в 1980-х р., колишні комуністичні країни Центральної та Східної Європи вийшли з диктатури і заявили про бажання зміцнити свої нові демократії. Вони захотіли оголосити себе частиною "Європи" і переконатися, що вони не входять назад у сфери впливу Росії. ЄС мав життєво важливе значення для забезпечення успішного економічного розвитку цих країн. Однак, прагнення ЄС приймати заявки цих країн втілювалось менш швидкими темпами.

Європейська Комісія визначила, що країни Центральної та Східної Європи будуть готові до вступу вже до 2002 року. Саме тому, починаючи з цього року, у бюджеті передбачаються гроші на це. У липні 1999 р. Європейська Комісія розподілила між кандидатами наявні «передвступні» кошти, які мали допомогти державам-кандидатам у підготовці до повного членства.

31 березня 1998 року розпочалися переговори про вступ до ЄС із Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром. 13 жовтня 1999 р. Європейська Комісія дала рекомендацію державам-членам Європейського Союзу розпочати переговори з Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією та Мальтою. 9 жовтня 2002 р. Комісія порекомендувала закрити переговори з Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією, Словенією, Кіпром, Словаччиною, Латвією, Литвою та Мальтою.

Сам процес цього етапу розширення ЄС з економічної точки зору мав кілька характерних рис:

- По-перше, це було приєднання 10 країн з істотно нижчими соціально-економічними показниками порівняно з ЄС-15, що доводить принципову можливість об’єднання різних за рівнем розвитку груп країн не лише на засадах вільної торгівлі або митного союзу, а й економічного союзу.

- По-друге, розширення Союзу стало важливим етапом достатньо м’якої, без економічних шоків, адаптації економік ЄС-10 до нових умов конкурентного середовища Єдиного внутрішнього ринку ЄС.

- По-третє, очевидні позитивні наслідки розширення відчули як нові країни-члени (насамперед), так і меншою мірою старі країни-члени на всіх рівнях реалізації економічних ефектів цього процесу: споживачі, виробники, національні економіки, інтеграційне об’єднання в цілому.

На вступ до Європейського Союзу Болгарія і Румунія чекали 12 років. 1995-го ці країни подали заявки на вступ, за п’ять років почали переговори і ще через такий самий час підписали договір про приєднання. З їх приєднанням ЄС розширив свої кордони, збільшивши кількість членів із 25 до 27.

По відношенню до Болгарії та Румунії Європейським Союзом було відзначено, що цим країнам буде надано сприяння і буде фіксований строк їхнього прийняття в Союз. Вказувалось, що причиною відставання Болгарії та Румунії була в першу чергу невідповідність економічним критеріям, прийнятим в Копенгагені. Виконавши ряд вимог та передвступних формальностей, визначених ЄС, Болгарія та Румунія з 1 січня 2007 р. набули статусу країн-членів ЄС.

Наразі закінчилися переговори стосовно вступу до ЄС з Хорватією і з 1 липня 2013 р. вона повинна стати повноцінним членом ЄС.

2. За роки існування ЄС станом на початок ХХІ ст. накопичилось чимало проблемних питань, вирішення яких потребувало негайної реакції зі сторони керівництва ЄС. Однією з головних причин, які вимагали швидкої і адекватної відповіді було плановане розширення ЄС. Для того, щоб належним чином підготувати ЄС до цього процесу потрібно було здійснити оптимізацію загального законодавства. Шляхом такої оптимізації мало стати прийняття єдиної Конституції. Відповідна ініціатива постала після саміту в Копенгагені 1993 р.

Для реалізації вищезазначеної ініціативи 15 грудня 2001 р. в місті Лакені (Бельгія) на самміті держав-членів ЄС було прийнято рішення про створення Європейського Конвенту, якому було доручено розробити новий нормативно-правовий акт, який мав би зманити складну договірну базу ЄС. 28 лютого 2002 р. Європейський Конвент розпочав роботу. Головою Конвенту був призначений колишній Президент Французької Республіки Валері Жіскар Дестен. В результаті роботи Конвенту було розроблено проект Договору про запровадження Конституції для Європи, що був представлений ЄР в Салоніках 20 червня 2003 р.

29 жовтня 2004 р. головами держав-членів ЄС відбулося підписання Договору про запровадження Конституції для Європи.

Конституція для Європи – об’ємний документ принципово нової для ЄС якості. Текст Конституції для Європи написаний 21 офіційною мовою розширеного Євросоюзу та складався з Преамбули, 448 статей, викладених у чотирьох частинах, та додаткових протоколів.

В Договорі про запровадження Конституції для Європи визначається ряд суттєвих новацій порівняно з чинними на даний час установчими договорами.

1. Надання правосуб’єктності Європейському Союзу.

2. В Конституції для Європи вперше було здійснено класифікацію компетенцій.

3. Зростання ролі ЄП. ЄП разом з РЄС мав ухвалювати законодавство та виконувати бюджетну функцію, а також здійснювати консультаційну функцію та функцію щодо політичного контролю. Парламент обирає Голову ЄК. Кількість членів ЄП не може перевищувати 750. Представництво європейських громадян у ЄП є дегресивно-пропорційним, але не менше, ніж 6 і не більше ніж 96 представників від однієї держави-члена. ЄП мав обирати строком на п’ять років громадяни ЄС на засадах прямого загального виборчого права шляхом вільного таємного голосування. ЄП мав обирати із своїх членів голову та членів президії.

4. Мав бути змінений статус ЄР. ЄР мала стати інститутом ЄС. Відповідно до положень Конституції ЄР мала визначати загальні політичні напрями та пріоритети діяльності Союзу.

5. На заміну існуючого порядку ротації головуючих протягом шести місяців в ЄР представників держав-членів, у Конституції для Європи передбачено обрання кваліфікованою більшістю ЄР Голови ЄР строком на два з половиною роки з правом переобрання на один термін. Голова ЄР, очолюючи Раду та керуючи її роботою, забезпечуватиме належне здійснення роботи ЄР у співпраці з Головою Комісії.

6. Спрощення процедури прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів. В Конституції для Європи визначається, що кваліфікована більшість становить не менше 55 % голосів як мінімум 15 членів Ради Міністрів, що представляє не менше ніж 65% населення.

7. Змінюється порядок формування та структура Комісії. Після закінчення строку повноважень членів першої, після ратифікації Конституції, Комісії, до складу Комісії входитимуть Голова Комісії, Міністр закордонних справ Союзу та представники двох третин усіх держав-членів ЄС, якщо ЄР одноголосно не вирішить змінити цю кількість.

8. В Конституції передбачено створення посади Міністра закордонних справ ЄС на заміну посади Верховного представника ЄС з питань безпеки та зовнішньої політики.

9. Зміни судової системи ЄС, що відповідно до положень Конституції складатиметься з Суду справедливості ЄС (даний суд виконуватиме функції верховного та конституційного суду), Загального суду та спеціалізованих судів.

16. Спрощення системи установчих договорів та заміна установчих договорів ЄС Конституцією для Європи. В Конституції для Європи зазначається, що з моменту вступу в дію Конституції для Європи втрачають чинність: Договір про заснування Європейського Співтовариства, Договір про Європейський Союз, акти й договори, що доповнюють чи вносять зміни до них, а також перелічені в Протоколі, доданому до Договору про запровадження Конституції для Європи.

Обов’язковою умовою вступу в силу Договору про запровадження Конституції для Європи була його ратифікація державами-членами ЄС шляхом голосування в парламенті держави-члена, шляхом референдуму, або змішаним, коли відбувається і голосування в парламенті і референдум. Відповідальною за збереження документів про ратифікацію Договору про запровадження Конституції для Європи визначено Італійську Республіку.

Процес ратифікації Конституції в державах-членах виявився досить складним та непередбачуваним. Першою державою-членом, яка ратифікувала Конституцію для Європи, була Іспанія. Доволі швидко це зробили Австрія, Кіпр, Латвія, Мальта, Литва, Словенія, Словаччина, Угорщина, Італія, Греція.

Звістка про те, що під час референдуму у Франції 29 травня 2005 р. 54,87% виборців проголосували "проти" Договору про запровадження Конституції для Європи, і 45,13% - "так" (за участю на виборах 69,74% громадян), була дуже приголомшливою для багатьох держав-членів ЄС, а особливо для тих, що вже його ратифікували. На референдумі з ратифікації Конституції для Європи в Нідерландах склалася така ж сама ситуація, як і у Франції. 1 червня під час референдуму 61,6% виборців висловилися "проти" Конституції для Європи і лише 38,4% -"за".

Таким чином неприйняття Конституції двома країнами засновницями ЄС призвели до її краху.

3. Коли в 2007 р. ЄС очолила Німеччина, канцлер А. Меркель оголосила про завершення періоду міркувань і пасивності. До березня всі країни схвалили Берлінську декларацію, у якій йшлося про наміри ратифікувати новий договір до середини 2009 р.

23 липня 2007 р. розпочала роботу Міжурядова конференція під головуванням Португалії. Делегація цієї країни представила 145-сторінковий документ, названий «Проектом Договору, що вносить зміни в Договір про ЄС і Договір про заснування Європейського Співтовариства». Після внесення певних змін 13 грудня 2007 р. Договір був підписаний главами держав-членів ЄС у Монастирі Святого Ієроніма в Лісабоні.

Передбачалося, що за умови його ратифікації усіма державами-членами ЄС він набуде чинності до виборів до Європарламенту 2009 р. Щоправда це стало реальністю тільки після того, як 3 листопада 2009 р. Чехія останньою серед 27 країн ЄС ратифікувала документ***.

1 грудня 2009 р. Лісабонський договір набув чинності.

Лісабонський договір складається з таких частин:

Преамбула,

Зміни до Договору про ЄС,

Остаточні умови,

Протоколи,

Декларації.

Відповідно до ЛД упраздняется созданная в Маастрихте структура трех опор и, соответственно, прекращают существование Европейское Сообщество и Евратом.

Договір про заснування Європейського Співтовариства перейменовано у Договір про функціонування ЄС. Документ лише вносить зміни у попередні документи.

Незважаючи на фактичне існування прапора, гімну і девізу ЄС, держави-члени відмовилися включати ці пункти в документ, тому згадування про них відсутні у тексті.

Нова процедура голосування передбачає ухвалення рішення за принципом «подвійної більшості». Під «кваліфікованою більшістю» тепер буде розумітися більшість у 55% всіх країн-членів ЄС, яка представляє не менше 65% населення Союзу. Якщо питання не стосується пропозиції Єврокомісії, то більшість визначається в 75% всіх країн, а вимоги по кількості населення не змінюються. Для того щоб заблокувати рішення, необхідне негативне рішення принаймні 4 країн. Процедура прийняття рішень, ухвалена в Ніцці, діятиме до 2014 р. З 2014 до 2017 р. почне діяти нова система, однак може також застосовуватися стара процедура за бажанням країни-члена**. Крім того, з 2014 р. буде діяти механізм, який дозволяє малим країнам-членам ЄС вимагати перегляд рішень, якщо вони вважають це за потрібне.

Лісабонський договір розширив перелік питань, за які голосуватимуть кваліфікованою більшістю. Як і раніше, одностайність потрібна буде для ухвалення питань, що стосуються податків, соціальної безпеки, зовнішньої політики та політики безпеки, оперативного співробітництва поліції, місць в інституціях ЄС.

Розширено співпрацю у сфері зовнішньої та безпекової політики (колишня друга «опора») і у сфері політичного та юридичного співробітництва у карних справах (колишня третя «опора»). Однак Великобританія відмовилася від цього задля уникнення проведення загальнонаціонального референдуму.

Договір про реформу також запроваджує принципову зміну у відносини між європейською елітою в Брюсселі і простими громадянами. Згідно з передбаченою процедурою громадської ініціативи, 1 млн громадян ЄС із будь-якої країни може звернутися до Єврокомісії із проханням внести пропозицію з будь-якого питання, що перебуває у компетенції ЄС.

Стосовно ж Європарламенту, то, згідно з Договором, разом зі скороченням числа депутатських місць із 785 до 751 (додаткове місце одержала Італія), його роль посилена. Права голосу позбавлений Голова ЄП. Разом із РЄС Європарламент, фактично, складе двопалатний «законодавчий орган» ЄС і займеться розглядом проектів усіх сфер діяльності ЄС. У деяких сферах Парламент даватиме згоду на втілення в життя рішень Ради, в інших же випадках Рада повинна буде проводити консультації із Парламентом по пропозиціях Єврокомісії. Рада буде зв’язана не стільки рішеннями Парламенту, скільки необхідністю здійснення консультацій. Парламент також розглядатиме питання бюджету ЄС, а не тільки необов’язкові видатки. Національні парламенти зможуть розглядати пропозиції Єврокомісії більш тривалий час.

Кількість єврокомісарів буде зменшена й еквівалентна двом-третинам країн-членів ЄС, а саму Комісію Європейських Співтовариств перейменовано у Комісію Європейського Союзу. ЄР і ЄЦБ стали повноправними інститутами ЄС, Рада Європейського Союзу перейменовано у Раду, або Раду міністрів, а Суд Європейських Співтовариств — у Суд Європейського Союзу.

Відповідно до Лісабонського договору, Суд ЄС складається з Європейського суду (вища інстанція), Суду загальної юрисдикції (перша інстанція) і Трибуналу цивільної служби. Від кожної держави в ньому буде представлений один суддя, в ньому також будуть представлені 11 генеральних адвокатів (до прийняття документу було вісім) один з який, відповідно до вимог офіційної Варшави буде представником Польщі.

Відповідно до Договору відбулося об’єднання посад Комісара з питань зовнішніх відносин ЄС і Верховного представника ЄС зі спільної зовнішньої та безпекової політики. Він також став віце-президентом Єврокомісії. В его подчинение переходит служба внешних сношений, включая посольства ЕС в третьих странах и при международных организациях. Он будет постоянно председательствовать в Совете министров иностранных дел. Правда, Высокий представитель подчинен одновременно и председателю Комиссии, и Европейскому Совету, что может существенно осложнить его деятельность.

Згідно з договором, створена посада Президента ЄР, який обиратиметься на 2,5 років голосуванням кваліфікованою більшістю в ЄР. Зняття з посади повинно відбуватися за тією ж самою процедурою. Якщо порівняти із процедурою обрання Голови ЄК, то основна відмінність полягає в тому, що для виборів Президента не потрібно схвалення ЄП. Робота Президента буде в основному стосується адміністративних питань, зокрема організації конференцій і зустрічей. Він також представляє ЄС на міжнародних подіях, а також надає звіти про свою діяльність ЄП і ЄР. У багатьох ЗМІ цю посаду називають “Президент Євросоюзу”.

У Договір включені умови, при виконанні яких країна-кандидат може стати повноправним членом ЄС, також передбачена процедура виходу із Союзу. Рішення має бути прийнятим після проведення переговорів з усіма державами-членами ЄС.

Вважається, що французи відмовилися схвалити Конституцію через те, що в ній не був чітко прописаний механізм соціального захисту населення, однак, зрештою, президенту країни Н.Саркозі вдалося переконати інші держави усунути цей недолік. Франція також наполягла на тому, щоб згадування про вільну і справедливу конкуренцію як про мету ЄС було викреслено з тексту договору, тому що це обмежує можливості окремих держав здійснювати гнучкішу політику в цій сфері у зв’язку із, наприклад, гострими соціальними проблемами.

Так, Італія, що виступила проти перерозподілу місць у Європарламенті, внаслідок чого в неї повинно було бути менше представників, ніж у Франції і Великої Британії, одержала квоту на 73 парламентарії до 2009 р., як і Лондон. Данія продовжить діяти в деяких сферах внутрішньої політики, не оглядаючись на ЄС. Прем’єр-міністр Данії оголосив, що до закінчення терміну повноважень чинного парламенту буде проведений референдум стосовно такого варіанту приєднання до Договору.

Польща, яка за найбільш негативне ставлення до Договору була прозвана “гальмом конституційної реформи” найбільш гостро виступала проти ідеї “подвійної більшості”. У Польщі побоювались, що нова система ухвалення рішень призведе до посилення впливу великих країн на зразок Німеччини і серйозно ослабить позиції країн з меншою чисельністю населення. Врешті-решт, Брюссель частково пішов назустріч полякам, прописавши в Договорі, що нова система ухвалення рішень набуде чинності лише в 2014 р., при цьому країни, що залишилися в меншості, зможуть відстрочити набрання рішенням чинності «впродовж розумного періоду часу». Болгарії, що боролася за право зазначати в міжнародних документах єдину європейську валюту «evro», а не «euro», дозволили називати її так, як вона хоче.

Найбільше поступок «вибила» собі Велика Британія – на тій підставі, що діюче в країні англосаксонське право дуже відрізняється від континентального. Так, вона отримала право не приєднуватися до європейської Хартії про права людини, вести самостійну зовнішню політику і дотримуватися власних норм у сфері податкової і трудової політики. Крім того, Велика Британія й Ірландія, що прилучилася до неї, зберегли за собою верховенство в питаннях імміграції, візової політики і надання притулку.

Як заявила свого часу А.Меркель, головним досягненням Договору про реформу є те, що «Європа буде функціонувати краще». Їй вторить Президент Єврокомісії Ж.М.Баррозу: «Із цим новим договором Європа переборола багаторічний застій».

4. Сучасне європейське право здійснює поділ органів ЄС на дві категорії:

до І (інституції) відносять Європейська Рада, Рада Європейського Союзу, Європейський Парламент, Європейська Комісія, Суд Європейського Союзу, Суд аудиторів, Європейський Центральний Банк;

до ІІ (органи) категорії відносять Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів та інші.

Існують також органи які мають автономний статус. Це Європейський інвестиційний банк, Омбудсмен, ЄБРР, Європол.

Спочатку як консультаційний форму ЄП не відігравав якогось особливого значення. В 1975 р. він набув певних бюджетних повноважень, але безпосередні вибори до нього було запроваджено тільки у 1979 р. Дещо розширив повноваження ЄП в певних сферах ЄЄА. Маастрихтський договір надав ЄП право звертатися до ЄК для отримання різного роду висновків, а також повноваження в процесі вибору єврокомісарів. Ніцейський договір (2001 р.) в рамках підготовки до розширення ЄС також розширив повноваження ЄП. Йдеться про розширення застосування процедури узгодження різного роду рішень між інституціями спільноти. Відчутно модифікував ЄП Лісабонський договір.

ЄП як наднаціональний орган є насамперед органом, який представляє інтереси громадськості країн-членів, а не їх урядів. Його компетенція далека від компетенції національних парламентів. ЄП є єдиною інституцією ЄС, яка обирається безпосередньо громадянами країн-членів ЄС. До цього часу не узгоджено єдиної виборчої процедури. Відповідно до рішень Ради від 25 червня і 23 вересня 2002 р. було визначено окремі правила, яких слід дотримуватися при виборах до ЄП. Серед них: пропорційність, свобода в утворенні виборчих округів, вільний характер мандату. Встановлено прохідний бар’єр на рівні 5 %. Також в документах йшлося про те, що елементи положення про вибори, з яких не прийнято конкретного рішення регулюються законодавством конкретних країн.

Виборче право громадяни ЄС можуть реалізувати не залежно від місця проживання. Для кандидування у іншій країні, потрібно прожити у ній певний час. Вибори до ЄП є загальні, безпосередні, вільні, таємні, але не рівні (правило дегресивної або зменшуваної пропорційності). Каденція ЄП триває 5 років. Відповідно до Лісабонського договору кількість депутатів ЄП становить не більше 750 осіб, не враховуючи головуючого. Жодна з країн не може мати більше 96 і менше 6 мандатів. В даний час у ЄП нараховується 753 депутати.

Президент ЄП вибирається на 2,5 років. Він керує роботою ЄП в цілому і окремих його органів, а також пленарних сесій, з яких 12 відбувається у Страсбургу, а 6 у Брюсселі. Президент здійснює наглядові функції за роботою ЄП, представляє його у юридичних справах та зовнішніх відносинах.

Рішення ЄП приймає більшістю голосів за наявності кворуму в 1/3 депутатів. Окремі питання передбачають 2/3 голосів (для висловлення вотуму недовіри ЄК тощо).

Компетенція

Спільно з Радою і Комісією виконує законотворчу функцію. ЄП можу бути співавтором закону, може його модифікувати і навіть відкинути. ЄП спільно з Радою творять бюджетну владу (бюджетна функція), яка визначає щорічні видатки та доходи, відповідно до спеціальної процедури. ЄК пропонує проект бюджету. Коли ЄП його не схвалить, то комісія змушена запропонувати новий варіант навіть коли Рада його підтримала. Коли ж ситуація протилежна – то після другого схвалення ЄП бюджет входить в життя. ЄП також володіє контрольними функціями, які реалізуються через створення слідчих комісій, аналіз звітів різноманітних інституцій (ЄР, ЄК, ЄЦБ, СА, Європейського Омбудсмена), право висловлення вотуму недовіри ЄК, право не скаргу до Суду ЄС. Креативна функція: після отримання думки ЄК і згоди РЄС призначає Омбудсмена, а також може звернутися до Суду ЄС, щоб його відкликати; бере участь у призначенні ЄК і затверджує її керівника і весь склад; РЄС консультує ЄП в справі призначення членів СА; РЄС консультує ЄП в справі призначення керівництва ЄЦБ.