Періодизація і система РП

Періодизація і система РП

Тисячолітню історію Стародавнього Риму поділяють на етапи:

1. Царський

2. Республіканський

3. Імперії (принципат, домінант)

Класичне Римське право сформувалося в епоху найбільшого розквіту Стародавньої Римської держави, історичний розвиток якої та римського права охоплював тисячоліття. Рим був заснований приблизно у 800 р. до н.е. Західна Римська імперія проіснувала до приблизно 500 р. н.е. Надалі протягом тисячі років вдосконалювала римське право Візантія. Римське суспільство приділяло праву виключну роль у справі розбудови держави і підтримання моральних устоїв. Римське право грунтується на окремих правових явищах повсякденного життя, є результатом титанічної творчості інтелектуальної еліти. Римське право класичної доби, принаймні зовнішньо, декларувало й утверджувало рівність усіх вільних громадян перед законом. Було проголошено положення, що всі люді або вільні, або раби.

З плином часу римське законодавство ставало досконалішим. Рецепція (запозичення) римського права в нових історичних умовах відроджувала саме цей забутий принцип рівності серед громадян. Розвиток права залежав від розвитку продуктивних сил та виробничих відносин у Римській державі.

Система

Римське цивільне право у сукупності складалося із трьох систем: цивільного права, права народів, преторського права.

У Стародавньому Римі цивільне право регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і відчуження різноманітного майна у відносинах між приватними особами - перегрінами, а також між самими іноземцями. Тоді використовуються паралельно терміни "цивільне право" \ "приватне право" (та їх похідні). В основу поділу покладається принцип поділу населення на громадян та негромадян — латинів, перегрінів, а також рабів. Поняття "приватне право" ширше — воно охоплює особисті майнові і немайнові відносини між усіма фізичними особами: громадянами, латинами, перегрінами і (у певних випадках) навіть рабами.

У Стародавньому Римі приватне право включає у себе право власності, інститут володіння, інші, більш обмежені, права на речі (сервітути, емфітевзис і суперфіцій, заставне право), договори та інші зобов'язання, сімейні відносини, спадкове право.

Предмет та структура

Терміном "римське право" позначається право Античного Риму. Предметом навчання римського цивільного права є найважливіші інститути майнового права, а також сімейного періоду принципату та абсолютної монархії. Слід зазначити, що сучасне розуміння, поняття цивільного права не співпадає із розумінням, яке існувало в Давньому Римі. Терміном "право цивільне" позначалося національне давньоримське право, що розпоширювалось виключно на римських громадян. В цьому сенсі юс цивільне протиставляється право народів, дія якого розпоширювалась на все римське населення, включаючи так званих перегинів, оскільки jncgentine регулювала майнові відносини, що виникали і між квіртами, між перегинами і між тими і іншими, воно являло собою різновид римського цивільного права jusnaturele. В інших випадках юс цивільне протиставляється тій системі права, яка склалася в практиці преторів juspractoriw. У цьому протиставленні juscevile означає норми, що виходили з народного зібрання, сенату. Т.Ч в сучасному розумінні в Римі більш чи менш відповідала сукупність всіх 3-х систем. В якості єдиного терміну доцільне використовувати термін juspricatum, яке являло собою сукупність норм стародавнього Риму, що врегульовували відносини між приватними особами.

1. Сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів угоди майнового характеру.

2. Питання захисту приватних прав.

3. Шлюбно – сімейні відносини.

4. Відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі.

З найдавніших часів люди в процесі своєї життєдіяльності вступають між собою в певні суспільні віїносини, більшість яких регулюється нормами права, і тому відповідно називаються правовими відносинами. Значна частина правових відносин виникає з приводу створення, набуття, відчуження, використання, передачі різноманітного майна тощо. Це майнові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулюються за сучасних умов різними галузями права.

Форми правотворення

У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республіки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

Види джерел римського права:

Звичаї.

Царські закони.

Закони XII таблиць (451-450 р.дон.е)

Постанови народних зборів.

Едикти магістратів (період преторського права). (367-27 р. до н.е.)

Постанови сенату. Класичне право (27 р. до н.е. - 1 третина III ст. н.е.)

Діяльність юристів.Посткласичне право (середина III ст. н.е. - V ст. н.е.)

Імператорських конституцій.

Кодифікація Юстиніана. (528-534 р.)

4))Звичаєве право. Джерелами римського права щодо його становлення та розвитку були: звичай(звичаєве право),закони,едикти ,діяльність юристів. Звичаєве право – одна із найдавніших форм утворення рим. Права . найдавніший звичай почав відігравати роль відміни та подолання застарілих норм цивільного права. На початку домінанту було заборонено дію звичаїв,які відміняли за-ни.звичай часто ставав змістовною основою за-ну,як джерела римського права. Для повної сили закону вимагалася взаємодія 3-х органів влади: магістрати(наділялися правом стикання нормативних актів),народні збори(тут затверджувалися закони),ратифікація збоку сенату. Закон та його формулювання складався з 3-х частин: імена ініціаторів (розробників),зміст основного за-ну,гарантії його здійснення. Едикт-від грц. Говорити –здійснювати,в едиктах магістратів роз’яснювалися правила та норми які були обов’язкові в тому числі і для самого магістрату. Едикт виконував роль своєрідної передвиборчої програми. В імпер. Період едикти видавалися преторами.зміст такого едикту не закріплював власну ініціативу претора. Вони не могли відміняти чи змін. За-ни. Проте,він міг ігнорувати чи позбавити своєї підтримки певні за-давчі положення. в результаті створюється нова система норм,яка отримала отримала назву юс хонораріум.

5.Діяльність римських юристів як джерело права у Римі. Кодифікації римського права.
Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим правовим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру. В III ст. до н. є. почалося формування юриспруденції як самостійного і впливового джерела права. Розвитку юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники:
1)суворий формалізм цивільного права вимагав появи особливих спеціалістів, за порадами до яких могли б звертатися громадяни при укладенні ними різних угод;
2)система побудови римської магістратури і римського суду — для виконання обов'язків претора, квестора, цензора, еділа й інших вимагалося знання права;
3)весь лад римського життя вимагав загального знайомства всіх і кожного з елементарними положеннями права.У цілому сформувалося кілька видів правотворчої діяльності юристів. Перша — cavere — вироблення рекомендаційно-зобов'язальних формул угод, а також дії щодо реалізації спадкових прав; в епоху рецепції з цього виду сформується нотаріальна функція юридичної практики. Друга — respondere — відповіді на запитання приватних і службових осіб, тобто надання консультацій. Третій вид — agere — полягав у складанні судових формул, які висловлювали сутність позову.У римській юриспруденції склалися також дві своєрідні наукові тенденції: сабініанці та прокуліанці.Погляди цих двох юридичних шкіл були настільки різними, що в юридичній практиці наказували враховувати до певного часу подвійне тлумачення правових положень. З кінця III ст. н. є. творча діяльність юристів була послаблена.

6))Стоїцизм.Розквіт стоїчного вчення у Римі припав на останні роки республіки - перші століття принципату. Найбільш відомими його адептами були Ціцерон, Сенека Молодший, МаркАврелій. Кожен начебто втілював підходи певного періоду: кінець республіки, становлення принципату, кінець його «золотого віку».

Одним з найвідоміших римських стоїків був Луцій Аней Сенека Молодший - політичний діяч, письменник, філософ.

Для філософських поглядів Сенеки характерна спроба поєднати принципові положення давніх римських традицій (наприклад, переконаність в існуванні моральної норми як «норми життя») з індивідуалізмом стоїчного ідеалу мудреця. У цих питаннях він іде далі ортодоксального грецького стоїцизму, підтримуючи їх вчення у тому, що треба жити у злагоді з природою, доброчесністю, але визнаючи, разом з тим, що не досить пізнати добро, треба йти до доброчесності, бо воля має бути спрямована до добра, і допомагає у цьому моральна інстанція - совість.

Поряд з обов'язком перед самим собою є ще й обов'язок перед іншими, має бути злагода, що випливає з велінь природи, яка вимагає наслідувати доброчесність.

Звичайно, торкався Сенека і такої категорії, як справедливість. Відправним моментом останньої він вважав рівність, а кінцевим висновком - сентенцію: «Поводься з тими, хто нижче, так, як ти бажав би, щоб з тобою поводились ті, хто вище»

7))Епікурейство . популярним у Римі було також епікурейство з його доступним вченням про те, що для щастя необхідно бути лише чесним та справедливим, а на цьому підґрунті можна насолоджуватись життям та піклуватись про власну вигоду.Ці положення на теренах Риму найбільш повно розробив у І ст. до н. е. Аукрецій Кар у поемі «Про природу речей». Отже, розглянемо ті положення поеми, що стосуються формування засадних положень римського права.

Згідно з епікурейським вченням суспільства виникають за ініціативою людей, які намагаються забезпечити таким чином самозахист, взаємодопомогу, обмін знаннями та послугами. Ґрунтуватись суспільство має на додержанні всіма його членами угоди про те, щоб не завдавати одне одному шкоди та допомагати слабшим(Аукрецій Кар. Про природу речей. V.1015-1027). Оскільки для природи характерні зміни, то змінюється характер стосунків між людьми. Тоді вони змінюють характер законів. Характерно, що зміст останніх за Лукрецієм випливає не з природи (адже природа одна, а закони у різних суспільствах різні), а внаслідок розрахунку на позитивні зміни розуміння їхньої корисності, що властиве звичайно людям видатним - фундаторам та організаторам.

Природно, що тоді виникає питання про розуміння «корисності», про характер поведінки індивіда, про його відносини зі спільнотою.

Погляди стоїків більше слугували підґрунтям публічного права, стосуючись проблем відносин громадянина з суспільством (державою), питань влади, правління тощо, і лише потім, за дотичною, звертались до права приватного.

Епікурейці ж, навпаки, розглядали проблеми суспільства, йдучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними тут визнавались приватні права. Тому природно, що вплив епікурейських поглядів на становлення засад приватного права був значнішим. Однак слід ще раз зазначити, що перші й другі не протиставляються, а доповнюють одне одного. Найбільш повно це відобразилося у поглядах Ціцерона, однієї з найяскравіших особистостей у цій галузі, що істотно вплинула на формування права. Тому на них слід зупинитися докладніше.

Дегести Юстиніана

Дигести, або Пандекти, являють собою зібрання уривків з 2000 творів 39 найбільш видатних римських юристів, в основному тих, які мали право офіціального тлумачення законів: 9200 уривків – фрагментів.

Дигести діляться на 50 книг, книги - на титули. Основним змістом Дигест є фрагменти, пов'язані з приватного права. Одночасно комісія здійснила переробку ІнтуціюГая, які були опубліковані одночасно з Дигест 30 грудня 533 р. під назвою Інституції Юстиніана. Вони були підготовлені як навчальний посібник для початківців юристів.

Інституції Юстиніана складалися з 4 книг, 98 ти Тулов; титули відповідно - з фрагментів, а великі фрагменти - з параграфів. Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії, увійшли в четверту частину кодифікації Юстиніана і отримали назву Новелл. Відомо, що було 168 новел, але повністю вони до нас не дійшли. Кодифікація Юстиніана, що складається з 4 вказаних вище частин, в XII ст.отримала назву Зводу цивільного права .

Державець, монарх

Державець (princeps) вважався в публічно-правовому відношенні представником співтовариства римського народу, його «головою, основою і межею» (caput, principiimietfinis).

Власною суверенністю монарх не володів; його влада виникала і ґрунтувалася на делегованій йому владі всього римського народу щодо «публічних справ». Повноваження монарха були тільки концентрацією повноважень усього співтовариства. Разом з тим, припускався високий ступінь концентрації цих повноважень. Це не суперечило засадам народного суверенітету, оскільки монарх діяв від імені, в ім'я і на благо всього співтовариства: «Те, що бажає принцепс, має силу закону, тому що саме народ за допомогою Lexregia, вищої влади, надав йому свою верховну владу і силу».

Вища влада спадкоємною не визнавалася. Влада могла бути передана в спадщину, однак ця передача вимагала акту, що підтверджував делегування влади від імені римського народу або відповідного представницького органу. Суворих цензів для особи володаря не існувало; єдиною вимогою, якої досить послідовно дотримувалася практика, була належність до патриціансько-аристократичного прошарку.

Влада монарха припинялася з його фізичною смертю. Допускалася також відмова державця від влади й особисте його зречення.

принцепс мав законодавчу владу, тобто право видавати постанови. Зі встановленням одноособової влади у римському публічноправовому порядку до монарха переходили функції і пов-новаження глави держави. Монарх мав вищу адміністративну (урядову) владу в державі. Монарх також володів широким колом судових повноважень, розпоряджається військовими силами народу, призначає командирів тощо. Як охоронця внутрішнього порядку, вона має право суду й покарання з усіх громадянами до права життя і смерть. На чолі всієї общини стояв цар (rex), який був воєначальником, Верховним жрецем й головою до судів. Зовнішніми відмінностями царя були

Цар (рекс)

Цар (rex) є верховним владикою держави; в руках зосереджуються всі функції структурі державної влади. Він є і верховним полководцем народу, і охоронцем внутрішнього порядку, іпредстателем за народ перед богами. Як полководця, він пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр із орлом, крісло із слонячої кістки (sella cu-rulis). Попереду царя йшли 12 лікторів із в'язками лозин, в котрі вкладені були сокири. Майже усі ці інсигнії, тобто відмінності верховної влади, були запозичені від етрусків; від них йде, ймовірно, й поняття про вищу уладові (imperium), якою користувався цар. Всі дані кажуть про ті, що цар обирався коміціями й влада його був обмежена. Він не був майже самодержавним царем, яким його зображає Моммзен, а був племінним вождем.

Сенат

Поруч із царем стоїть сенат. По традиції, він спочатку складався із 100 Чоловік, потім число членів його було б збільшене до 300. Слово «сенат» (senatus) скидатися від senexстариий. Ймовірно, сенат в ранню пору складався із старійшин родів. Це рада старійшин, Яка знов-таки зустрічається на ранній стадії розвитку у багатьох народів. Всі рішення куріатнихкоміцій повинні були отримати схвалення сенатові (auctoritaspatrum), що був охоронцем батьківських традицій (mosmaiorum) й радником царя по важливих справах. Члени сенатові називалися батьками (patres).

У кінці царської епохи з'явилися посадові особини, що призначаються царем. Так, на годину своєї відсутності цар призначав префекта міста (praefectusurbis), якому доручалося управління Римом.

Такі зачатки політичних установ в цей перехідний період від первісно-общинного (додержавного) ладу до класового (державного). Цей лад визначається як військова демократія.

17 Фінансова система.Важко сказати, коли саме з'явилася карбована монета в Римі. Для її появи мав скластися належний рівень торгівлі та лихварства. Монета спочатку була мідною, а пізніше — срібною і золотою. Важливе місце у фінансовій системі відводилося державній скарбниці. Спочатку вона була у віданні рекса. За доби республіки для управління скарбницею запроваджуються посади помічників консулів (квесторів), яким консули повинні були передавати частину своїх повноважень. Але без дозволу сенату тепер ні квесторам, ні консулу, ні диктатору не дозволяється торкатися скарбниці. Отже, сенат прибрав до рук управління фінансами, і його право дозволяти видачу із скарбниці коштів можна порівняти за наслідками з правом затвердження податків у конституційних монархіях.

На початку принципату існували дві скарбниці. При Октавіані Августі паралельно зі старою республіканською скарбницею — aerarium чи aerariumpopuliromana — починає функціонувати нова скарбниця, імператорська — fiscus чи fiscuscaesaris. Слово fiscus спочатку означало кошик, у якому під час походу перевозили гроші в обозі війська.

Для контролю за фінансами у провінціях Октавіан Август почав призначати прокураторів. Ці фінансові чиновники часом і самі наживали великі багатства. При Клавдії контролювали імператорські фінанси і майно два палацевих відділи спеціального «департаменту». Один відав фінансами — а гаtionibus, а другий нерухомістю — a patrimonio.

Митні збори (portoria) існували ще за давніх римських правителів. їх було скасовано в Італії у 694 р. до н. е. претором ЦециліємМетеломНепотом та вперше поновлено Августом. Це був, власне, податок частково внутрішній, як, наприклад, portoriumcastrorum, але взагалі означав портове мито, що його сплачували судна, які заходили у гавань або виходили з неї, а також за право ведення у гавані торгівлі. Римляни дали своїм державним податкам назву titulifiscales, а башта на вході у гавань, що була і маяком, і місцем збору мита, називалась titulilapis.

До цього слід додати прибуток від конфіскацій та від військової здобичі. Лише у разі крайньої необхідності стягувався податок (tributum), що вважався примусовою позичкою та повертався, коли наставали кращі часи.

Магістратура

Магістрат — частка римського народу, носій його прав і величі. Всі магістрати у Римі були виборними. Свої функції вони виконували безоплатно — обрання на посаду розглядалося як право і почесний обов'язок римського громадянина Система магістратури сформувалася, головним чином, у республіканський період. її можна класифікувати за різними критеріями.

1. За обсягом повноважень магістратів можна поділити на такі категорії:

а) молодші магістрати (magistratusminores) — курульні едили і квестори.

б) старші магістрати (magistratusmajores) — диктатор, консули, претори. 2. За соціальним призначенням розрізняли магістратури:

а) плебейські — трибуни, плебейські едили.

б) патриціанські (всі інші посади, згадувані вище).

3. За способом утворення повноважень магістратури поділялися на:

а) magistratusordinaria — посади постійні, звичайні для організації публічного правопорядку.

б) magistratusextraordinaria — ті, що створювалися тільки за надзвичайних обставин, правомочності окремих магістратів:

1. Консули, яких обирали у кількості двох осіб, були вищими урядовцями у республіканському Римі.

Консул відкривав засідання сенату і головував у ньому. Він також головував у центуріатнихкоміціях, наглядав за від-правленням релігійних обрядів. 2.Претор - З точки зору оцінки значення претора для формування римського права першими слід назвати його функції з організації судочинства, оскільки саме у цій сфері його едикти з часом стали однією з форм права.Також здійснював адмін. функції.

3. Цензура. Спочатку цензор — це магістрат, що робив перепис і надавав громадянам право бути зарахованими у той чи інший клас.

4. Диктатор. мав очолювати ополчення римської громади. 5. Начальника кінноти (magisteraequitum) призначав диктатор 6. Плебейські трибуни - мали завданням захищати станові інтереси плебеїв.

7. Едили займалися головним чином підтриманням порядку на ринках. 8. Нижчі магістрати – адмін. і поліцейське врядування.

Принципат

Період ранньої імперії іменують «принципатом» тому, що визначальним у титулі імператорів цього періоду було поняття princeps. Принцепс (імператор) офіційно був не монархом, а «першим серед рівних» (сенаторів), що має вищу владу і авторитет Попри всю важливість особистих якостей принцепса, все більшу роль в організації публічного порядку починають ві-дігравати оточення останнього та апарат державних службовців. Наприклад, за Октавіана Августа у прийнятті рішень та виконанні окремих функцій державного врядування беруть участь друзі принцепса (amiciprincipis) та супутники принцепса (comitesprincipis), що з успіхом виконують його різноманітні доручення. Разом ці наближені до імператора особи складали раду принцепса (consiliumprincipis), яка обговорювала визначені ним питання державного життя. У державному врядуванні все більшого значення набуває імператорська канцелярія, яка складалася з кількох відділів Загальних правил спадкування посади принцепса не існувало. Згідно з традицією, нового імператора обирав сенат. Проте імператор називав свого наступника у заповіті або всиновлював когось із сенаторів. Сенат і надалі формально залишався законодавчим органом. За сенатом деякий час ще зберігаються певні урядові, адміністративні і судові функції: він обирає республіканських магістратів, порушує карні справи проти хабарників у провінціях, призначає слідчі комісії. Сенат певною мірою міг нейтралізувати потуги принцепса, однак вже після смерті останнього. Він мав право, проаналі-зувавши діяльність імператора, зробити висновок щодо її характеру та значення для Риму. Якщо такі діяння визнавалися негідними, то сенат скасовував видані за правління принцепса закони і розпорядження. Значення республіканської магістратури у добу принципату знижується. Натомість важлива роль у врядуванні відводиться префектам, яких спочатку було двоє, а пізніше могло бути від одного до чотирьох. Міському префекту у Римі належала адміністративно-поліцейська влада.

Домінат.

Титул «princeps» («перший») замінюють на «dominus» («господар»).

Імператор Авреліан перший іменує себе «dominusetdeus» — «господар і Бог».При імператорському дворі вводиться пишний церемоніал. Особу імператора обожнюють. Зовнішньою ознакою імператорського достоїнства стає діадема (пов'язка з білими перлами), а пізніше — корона. Імператор носить шовкові шати, пурпурні тканини, прикрашені золотом і дорогоцінним камінням. Імператори вважаються необмеженими володарями, що діють на користь державі й тому не зв'язані ніякими законами. Державний апарат набуває централізованого характеру. Всі установи, що мають відношення до особи імператора, іменуються «officia». Імператорська влада вимагає від чиновників, незалежно від їхнього титулу і рангу, трьох речей: 1) спрямування зусиль на поповнення імператорської скарбниці; 2) додержання букви закону; 3) неухильного виконання вказівок імператора. Римський сенат фактично перетворюється на орган муніципального самоврядування. У галузі державного врядування сенат зберігає лише формальне право затвердження проголошення військом імператора. Врядування у місті Римі здійснюють міські префекти у ранзі illustres.

У провінційних містах очолюють систему врядування магістрати, яких призначають управителі провінції, яких тепер іменують рідше «презес», а частіше — rectorprovinciae (ректор провінції). Крім того, у провінціях цивільна влада відокремлюється від військової. Засновується посада magistrimilitum, що відповідає посаді префекта преторія. Судові функції управителів провінції дещо обмежуються: тепер їхні рішення можуть бути оскаржені імператору.

Мета і види покарань

Перелік конкретних видів покарань виглядав таким чином:

1) страта (poenacapitis). Цей вид покарань призначався або при особливій небезпеці для римської громади через надзвичайну зухвалість злочину, або при зазіханні на священні підвалини римського суспільства.

Спеціальними видами страти були:

а) розпинання на хресті

б) утоплення у мішку, кинутому у воду (за вбивство своїх родичів);в) віддання на розтерзання диким звірам на циркових виставах; г) замуровування у стіні д) спалення;є) скидання зі скелі.

2) позбавлення римського громадянства. Таке покарання застосовувалося за посадові злочини, порушення моральних підвалин співжиття у суспільстві тощо. Позбавлення римського громадянина Statuscivitatis могло бути максимальним або частковим. 3) примусові роботи. До цього виду покарання засуджували, як правило, неримських громадян. а) праця на копальнях (за злочини проти римського народу, за військові злочини) б) використання в школі гладіаторів як інструктора, бійця, «ляльки» 4) у в'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за злочин практикувалося тільки щодо рабів — за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. 5) тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцтво (відрубування рук, ніг, таврування)Застосовувалось рідко(крадіжка дітей)

6) штрафи(Гроші,майно) . За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів

Органи карної юстиції

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопорушення розглядалася одноосібно уповноваженою на це посадовою особою (курульним магістратом), юрисдикція якого спиралася на повноваження в межах наданої йому вищої влади.

2) публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов'язкової апеляційної інстанції. Судове рішення, прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського народу.

3) процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії присяжних суддів. Він провадився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату (як правило претора). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу».

4) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата у провінції на підставі його спеціальних повноважень, наданих йому щодо римських громадян та інших жителів провінції, що не є римськими громадянами.

Опіка і піклування РП

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між цими двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками і неповнолітніми. Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 років, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо уклали шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Опіка і піклування призначалися лише над personasuijuris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Піклування встановлювалося над душевнохворими; марнотратниками; неповнолітніми, над особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможного боржника; Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Якщо ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату. Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) виконання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб; б) управління майном держави або імператора; в) обіймання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, неписьменність, хвороба. Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. піка і піклування припинялися: а) смертю підопічного або досягненням ним повноліття; б) у разі смерті опікуна чи піклувальника; в) повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції; г) відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом; д) позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

35. Юридичні особи як суб*єкти права

Хоч у деяких правах корпорації були обмежені порівняно з муніципіями (наприклад, вони не могли бути спадкоємцями на відміну від останніх), але в цілому вони трактуються як особи, здатні бути учасниками приватноправових відносин. на початку імперії починає формуватися досить складна система юридичних осіб. Крім уже відомих раніше муніципій та приватних корпорацій, права юридичних осіб визнаються за державою, яка персоніфікується у fiscus — скарбниці принцепса, котрий спочатку вважався приватною особою, юридичними особами приватного права з часом визнають установи, поштовхом чому було визнання у 380 р. християнства державною релігією. Церковні установи здобули право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку цивільну правоздатність визнають за різноманітними приватними (недержавними) благодійними установами — шпиталями, притулками та ін., оскільки вони перебували під наглядом церкви.

Основні положення, сформульовані римською юриспруденцією щодо юридичних осіб приватного права, виглядають таким чином:

1. Корпорації у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні

2. Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників

3. Майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить їй як особливому суб'єкту

4. Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного

5. Корпорація (юридична особа) вступає у правові відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином

36 Об*єкти права в РП

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають правовідносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юридичними нормами. Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різноманітні відносини, як майнового, так і немайнового характеру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, Однак особисті немайнові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної особи (громадянина). Що ж стосується відносин публічного правопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі.

Судове рішення

Судове рішення (judicatum) відігравало важливу роль у фіксуванні результатів розгляду позову, слугуючи, крім того, основою для подальшого розвитку процесу захисту суб'єктивного цивільного права.

За загальним правилом, судовий розгляд спору завершувався присудженням позивачеві певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах). Іншими словами, відповідальність відповідача полягала у грошовій сумі, мала грошовий характер. Це — специфічна особливість римського процесу.

Проте в імператорський період відійшли від принципу обов'язкової грошової кондемнації. Якщо предметом спору була певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.

Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.

Якщо процес завершувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг повторюватися. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (Д. 5.1.25) і мало обов'язкову силу для сторін, що було його характерною рисою як акту тлумачення і застосування норми права.

У разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний період за наявності поважних причин відповідач міг просити у претора реституції. В імператорський період судове рішення можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Однак якщо вища інстанція залишала скаргу без задоволення, то відповідач присуджувався до відповідальності в подвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання судового рішення позивач мав право здійснити примусове стягнення.

При легісакційному процесі відповідальність могла бути особистою — відповідача тримали під арештом до сплати боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у володіння. Через деякий час майно боржника продавалося з аукціону. Покупець цього майна ставав його власником і боржником кредиторів відповідача.

41.Спеціальні засоби преторського захисту порушених прав.

За своєю природою це були адміністративні форми захисту суб´єктивних цивільних прав. Серед них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти (розпорядження претора, якими він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов´язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоправності — претор віддавав розпорядження іншій стороні: не чинити насильства (vim fieri veto).

Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь: проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов´язань чи попередження можливих негативних наслідків.

Поновлення первісного стану (реституція). У деяких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому разі необхідно виправити несправедливе становище. Претори створили для цього restitutio in integrum — повернення у первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що спричинив негативні наслідки, недійсним.

Реституція застосовувалася у певних випадках: неповно-літність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

42 Позовний захист: поняття і види позову . Позовна давність.позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

1. Actioinrem (позов «до речі») та actioinpersonam (позов до певної особи).

2. Actiostrictijuris (позов «суворого права») та actiobonaefidei (позов «доброї совісті»).

3. Actiodirecta («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actiocontraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. 4. Actioutilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми juscivile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. 5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбачені juscivile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

6. Actiofictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, 9. Actiopopularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки існувало саме право, існувало й право на позов, в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років.

Спільна власність

Ще Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — parsproindiviso (Д. 50.16.25). Ця ідея мала подальший розвиток. Цельзсин говорив: «Не може бути власності або володіння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло окремо». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, однак одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, п'ятикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного становитиме 1/2 будинку. Кожному з них належить і/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою: одному — дві кімнати, другому — три. Отже, у цьому разі реальні та ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпорядковуються певним правилам.Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога — розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча б один із них не згоден з прийнятим рішенням, воно не могло здійснюватися. Кожне фактичне розпорядження всією річчю або хоча б найменшою її частиною стосується права спільної власності на всю річ у цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім разом.Однак кожний із співвласників має право на власний розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Проте переважне право на придбання відчужуваної частки права у спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник, який бажає вчинити відчуження своєї частки, має право продати її будь-якій іншій особі.

Деліктні зобов'язання

До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних зобов'язань — exdelicto, тобто зобов'язань, що виникали з правопорушень.

спочатку виникли не договірні зобов'язання, як це може здатися на перший погляд, а зобов'язання, пов'язані з правопорушеннями. Поступово з'являються поняття помсти і відповідальності, що їх застосовують як окремі (приватні) особи, так і можнов-ладці. У найдавніші часи зміна підходів полягала у тому, що почали допускати усунення помсти шляхом угоди між потерпілим і порушником про те, що останній сплатить певну суму для компенсації порушеного інтересу.Однак така угода ще не створює зобов'язань: юридичного обов'язку сплатити для порушника не існує, і якщо він не платить, все повертається у первісний стан, тобто, в кінцевому підсумку, все знов-таки може бути зведено до помсти потерпілого.Приватним правопорушенням (delictumprivatum), на відміну від кримінального злочину, вважали неправомірну дію, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі, як крадіжка, шахрайство, каліцтво).

Деліктні зобов'язання в давні часи мали на собі відбиток кровної помсти. З часом санкції набули вигляду системи штрафів. Пізніше помсту взагалі заборонили, а штрафи замінювали майновим відшкодуванням заподіяної шкоди. Деліктна відповідальність формувалася за іншим принципом, ніж договірна, а саме за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути частковою чи солідарною, тобто кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту співборжників. Не збігалася дієздатність осіб у договірному праві та деліктному зобов'язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати в договірні відносини, і, отже, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наставала і для них.

55 юридичний склад деліктної відповід:

. 1. Injuria — кривда (особиста образа). Цим терміном позначали будь-яку неправомірну дію Отже, кривда — це посягання на тілесну недоторканність вільної людини, що тягло відповідальність у вигляді штрафів. Преторська практика істотно розширила поняття кривди (особистої образи), включивши до нього честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. При цьому претори встановлювали розміри штрафу на свій розсуд залежно від характеру кривди.

2. Furtum. Цей термін часто перекладають як «крадіжка». Однак поняття «furtum» не збігається з теперішнім трактуванням крадіжки. На відміну від кривди об'єктом посягання furtum були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. При furtummanifestum, тобто коли злодія було спіймано на гарячому, його за Законами XII таблиць піддавали негайній екзекуції і могли бути навіть вбити, якщо furtum було здійснено зі зброєю або вночі. В інших випадках злодія віддавали на розправу потерпілому. 3. Damnuminjuriadatum (неправомірне знищення або пошкодження чужого майна). В Законах XII таблиць встановлювалася відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення чужого майна, зумовлені головним чином землеробським характером господарства. Піддавали страті того, хто зі злим наміром підпалював чужий будинок чи скирти хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таємного знищення врожаю. За злісну вирубку дерев накладався штраф.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба чи тварини, а також за знищення або пошкодження чужого майна необхідні були такі умови:1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також пошкодження або знищення чужого мають бути вчинені corpore, тобто безпосередньо діями правопорушника. 2. Шкода мала бути заподіяна соrрогі, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. 3. Наявність вини правопорушника, нехай найлегшої. 4. Суб'єктом відшкодування збитків був тільки власник.Той, хто заподіяв збитки, зобов'язаний був сплатити власнику вбитого або пораненого раба чи тварини, пошкодженої або знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо той, хто заподіяв збитки, ухилявся від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.

Концепсуальні і реальні договори. У концептуальних договорах, договір вважався укладеним, а зобов’язання таким, що виникло з моменту досягнення згоду по всім істотних умовах договору. У реальних договорах договір вважався укладеним, а зобов’язання таким, що виникло.

В залежності від усвідомлення найблищої мети договору. Каузальні і абстракті договори. У каузальних договорах найблища мита була відома. А у абстрактних договорах, така найблаща мета не передбачається.

Розрізняли ще, контракти – формальні угоди, укладення яких супроводжувалося різного роду обрядами. Такі угоди укладалися на основі норм цивільного права і забезпечувалися позивним захистом. У свою чергу, не формальні угоди – називалися пактами. Пакти позовного захисту не мали, які не мали захисту називалися голими пактами. Але ті, які отримали пізніше захист, називалися одягнутими пактами.

Істинними є такі умови, без яких договір існувати не може. У випадку відсутності хоча б однієї з умов, договір є не дійсним. До істотних умов належать: предмет договору, згода сторін які вступають у договір та правова основа або мета договору.

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вербальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні.Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римському праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матер-іальну допомогу; усна обіцянка дати придане.

Стипуляцією, називався усний договір, укладений за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням..укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Представництво не допускалося.

Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобов'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою до-говору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.

кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійснити своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай складати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводити, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і поступово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шляхом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.

Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Несправедливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення.

З самого початку могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умовою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа бажає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додаткового боржника. Головною метою такого приєднання є порука* .

Усиновлення і Узаконення

Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою paterfamilias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до народження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаємного спадкування з ним, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

Систематизація Юстиніана

Щоб оцінити результати систематизації Юстиніана, звернемося до її перебігу та змісту нормативних актів, створених у кінцевому підсумку.

Першим було створено Кодекс, який являв собою звід імператорських конституцій. Спочатку малось на меті лише впорядкувати конституції, які накопичились за останні сто років, але потім Юстиніан змінив підхід, визначивши ширше завдання: не лише опрацювати законодавство за останні століття, а й переглянути вже наявні кодифіковані акти (кодекси).

7 лютого 528 р. Юстиніан видав едикт, яким оголосив склад комісії, а також визначив завдання останньої. Вона мала обробити матеріали, що увійшли до Кодексу Теодосія, виключити з нього те, що застаріло, а також доповнити його законодавчими актами пізнішого періоду.

Кодекс другого, виправленого видання був опублікований 18 листопада 534 р. і набрав чинності 29 грудня того ж року. Він містив близько 4600 конституцій, починаючи з Адріана. Кодекс Юстиніана поділено на 12 книг. Впадає в око значний обсяг матеріалу, що стосується питань приватного права. Концепцію створення Аигестів було визначено у конституції Юстиніана від 15 грудня 530 р. «Deoauctore». Згідно з нею всім авторитетам у галузі права минулого мала надаватись однакова увага — ніхто не визнається кращим або гіршим у всіх питаннях, але деякі кращі у тому чи іншому.

Якщо з урахуванням цих висновків тепер оцінити всю систематизацію Юстиніана, то її можна охарактеризувати як сукупність кодифікації (Кодекс) та спроби рецепції римського права, що проходила у формі компіляції з римських джерел (Дигести та Інституції). Саме ця перша спроба рецепції римського права створила базу для його подальших рецепцій у різноманітних формах, у різних країнах, різних цивілізаціях.

Проторецепція

У романістичній юридичній літературі початок рецепції римського права у Західній Європі часто відносять на XI-ХІст. Однак уже романісти XIX ст. не піддавали сумніву те, що й з V по X ст. римське право не припиняло дії у Західній Європі. Дискусії точились лише щодо того, наскільки глибоким та ґрунтовним було тоді знайомство з першоджерелами, а також: чи піддавались останні ґрунтовним науковим дослідженням.

Спектр висловлювань з цього приводу в романістичній літературі вельми широкий. Від того, хто ще тільки знайомиться з римським правом, не вимагається знання усього розмаїття позицій, однак про головні слід мати уявлення. Завдання полегшується тим, що позиції можна певним чином згрупувати.

По-перше, це пояснюють прагненням варварів сприйняти, по можливості, все вище, що залишилось від Римської імперії, особливо у галузі культури та політичної організації. Як

писав з цього приводу С. О. Муромцев: «Вища культура породжує у представників нижчої культури нездоланне бажання до її запозичення та самовдосконалення».

По-друге, вказують на те, що застосуванню положень римського права сприяла нерозвиненість законодавства у варварів, у яких ще взагалі не було цивільного права. Крім того, вважають, що «життя римському праву врятувала така особливість варварських законодавств, як так званий персональний принцип підпорядкування праву».

Аналізуючи характер законотворчості у варварських королівствах того часу, можна виокремити два підходи.

Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення кожної з гілок «паралельного» законодавства, зберігаючи його поділ за персональною ознакою - одне для своїх, інше - для римлян. Наприклад, у 506 р. король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призначенням якої була регламентація становища колишніх римських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця збірка називалась Lex Romana Visigothorum, або Breviarium Alaricianum. До Бревіарія входили витяги з Інституцій Гая, Кодексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких конституцій імператорів Майорина, Севера. Таким самим був підхід до нормотворчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той самий час, що й Бревіарій (може трохи раніше), було створено збірки Lex Bnrgundionum та Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний матеріал був приблизно той самий, однак у власне бургундській збірці він зазнав більших змін, був вільніше інтерпретований. Разом з тим, на обидві збірки істотно вплинуло пізнє римське вульгарне право.

Слід звернути увагу на те, що після загибелі бургундського королівства у 534 p. Papianus був витіснений Бревіарієм і, можливо, компіляцією Юстиніана. Доля ж Бревіарія була щасливішою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспанії, Франції, Італії, Німеччини. З VII ст. - втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу Вестготського права (схожого за типом, але більш «варваризованого»), зате його почали застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не було спеціальних кодексів для римлян.

Глосатори

Вплив римського права позначався не лише на законодавчій діяльності, а й на характері правових досліджень, формуванні правосвідомості та ін. Зокрема, ознайомлення із загальними засадами римського права відбувалось вже у загальноосвітніх школах при вивченні курсу риторики. Але, крім елементарного вивчення римського права, існувало також вивчення його на професійному рівні - в юридичних школах Рима, Равени, Павії, Верони, Нонантола, Орлеана.

Разом з тим, збільшується кількість літературних праць, присвячених римському праву, з'являються глоси (коментарі) до текстів юридичних пам'яток. Найбільш відома з них Туринська глоса до Інституцій Юстиніана, створена у проміжку з VI по X ст. Однак існували глоси не лише до Інституцій, а також і до Кодексу, Новел, Бревіарія, збірок лангобардського права.

Крім того, у X-XI ст. з'являються самостійні юридичні твори, з яких найбільший інтерес становлять Exeptiones legum Romanorum - систематичний виклад римського права, хоч і дещо модифікованого, і Brachylogus juris civilis - підручник римського права, написаний на основі законодавства Юстиніана та Бревіарія.

В той же час відбувались дуже характерні процеси в юриспруденції, обумовлені тим, що реальне життя створювало суміші правових систем. Внаслідок цього для правників усі системи були однаково чинними. Наприклад, у державі франків одночасно діяло три системи: романізоване лангобардське право, римське право, франкське, або салічне право.