Організація війська та статус воїнів

У результаті реформ Сервія Тулія виникло римсько-плебейське військо, було забезпечено можливість подальших загарбницьких воєн та успішного захисту від вторгнення тих же етрусків.

У II ст. до н. е. збройні сили Риму складалися з таких частин:

1) легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2) частини італійських союзників (socii);

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталійських областей (auxilia).

Загальна чисельність збройних сил Римської республіки складала приблизно 20—24 тисяч осіб.

Командування збройними силами покладалося на консулів.

Головнокомандувачі мали при собі квестора і кілька легатів, яким під час бою могло бути доручено командування окремими частинами. Армія, яка протягом багатьох століть мала характер патриціансько-плебейського ополчення, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. е. римський полководець Гай Марій допускає до військової служби всіх бажаючих. Солдати одержують озброєння від держави і плату за службу, що стає їхньою професією. Процес формування постійного війська завершується за правління Октавіана Августа. Воно остаточно стає професійним, завдяки закріпленню таких засад його організації, як добровільність вступу до армії, тривалі терміни служби і досить висока платня.

Для того, щоб забезпечити належне соціальне становище легіонерів, їх було наділено низкою привілеїв, зокрема:

1) при покараннях за правопорушення заборонялося віддавати їх на бій з дикими звірами, сікти різками, засилати у копальні

2) воїни мали право на так званий «табірний пекулій» — майно, що формувалося за рахунок військової платні, подарунків від батьків чи родичів 3) привілеї у галузі спадкування полягають також у тому, що солдат під час походу міг заповідати без будь-яких фор-мальностей. 4) ветеранам, що йшли у відставку, пенсії виплачувалися зі спеціальної військової каси 5) ветерани платили податок з майна і несли корабельну повинність, але звільнялися від повинності зі спорудження кораблів;

6) після вислуги необхідної кількості років ветерани отримували право на земельні ділянки,

Відставка могла бути різних видів:

1) почесна, що надавалася після вислуги повного терміну служби;

2) з поважних причин, що надавалася у разі, якщо військовослужбовець виявлявся непридатним до подальшого несення військової служби через поранення чи хворобу;

3) ганебна, коли особа звільнялася у відставку за вчинення публічного делікту (злочину).

Магістратура

Магістрат — частка римського народу, носій його прав і величі. Всі магістрати у Римі були виборними. Свої функції вони виконували безоплатно — обрання на посаду розглядалося як право і почесний обов'язок римського громадянина Система магістратури сформувалася, головним чином, у республіканський період. її можна класифікувати за різними критеріями.

1. За обсягом повноважень магістратів можна поділити на такі категорії:

а) молодші магістрати (magistratusminores) — курульні едили і квестори.

б) старші магістрати (magistratusmajores) — диктатор, консули, претори. 2. За соціальним призначенням розрізняли магістратури:

а) плебейські — трибуни, плебейські едили.

б) патриціанські (всі інші посади, згадувані вище).

3. За способом утворення повноважень магістратури поділялися на:

а) magistratusordinaria — посади постійні, звичайні для організації публічного правопорядку.

б) magistratusextraordinaria — ті, що створювалися тільки за надзвичайних обставин, правомочності окремих магістратів:

1. Консули, яких обирали у кількості двох осіб, були вищими урядовцями у республіканському Римі.

Консул відкривав засідання сенату і головував у ньому. Він також головував у центуріатнихкоміціях, наглядав за від-правленням релігійних обрядів. 2.Претор - З точки зору оцінки значення претора для формування римського права першими слід назвати його функції з організації судочинства, оскільки саме у цій сфері його едикти з часом стали однією з форм права.Також здійснював адмін. функції.

3. Цензура. Спочатку цензор — це магістрат, що робив перепис і надавав громадянам право бути зарахованими у той чи інший клас.

4. Диктатор. мав очолювати ополчення римської громади. 5. Начальника кінноти (magisteraequitum) призначав диктатор 6. Плебейські трибуни - мали завданням захищати станові інтереси плебеїв.

7. Едили займалися головним чином підтриманням порядку на ринках. 8. Нижчі магістрати – адмін. і поліцейське врядування.

Принципат

Період ранньої імперії іменують «принципатом» тому, що визначальним у титулі імператорів цього періоду було поняття princeps. Принцепс (імператор) офіційно був не монархом, а «першим серед рівних» (сенаторів), що має вищу владу і авторитет Попри всю важливість особистих якостей принцепса, все більшу роль в організації публічного порядку починають ві-дігравати оточення останнього та апарат державних службовців. Наприклад, за Октавіана Августа у прийнятті рішень та виконанні окремих функцій державного врядування беруть участь друзі принцепса (amiciprincipis) та супутники принцепса (comitesprincipis), що з успіхом виконують його різноманітні доручення. Разом ці наближені до імператора особи складали раду принцепса (consiliumprincipis), яка обговорювала визначені ним питання державного життя. У державному врядуванні все більшого значення набуває імператорська канцелярія, яка складалася з кількох відділів Загальних правил спадкування посади принцепса не існувало. Згідно з традицією, нового імператора обирав сенат. Проте імператор називав свого наступника у заповіті або всиновлював когось із сенаторів. Сенат і надалі формально залишався законодавчим органом. За сенатом деякий час ще зберігаються певні урядові, адміністративні і судові функції: він обирає республіканських магістратів, порушує карні справи проти хабарників у провінціях, призначає слідчі комісії. Сенат певною мірою міг нейтралізувати потуги принцепса, однак вже після смерті останнього. Він мав право, проаналі-зувавши діяльність імператора, зробити висновок щодо її характеру та значення для Риму. Якщо такі діяння визнавалися негідними, то сенат скасовував видані за правління принцепса закони і розпорядження. Значення республіканської магістратури у добу принципату знижується. Натомість важлива роль у врядуванні відводиться префектам, яких спочатку було двоє, а пізніше могло бути від одного до чотирьох. Міському префекту у Римі належала адміністративно-поліцейська влада.

 

Домінат.

Титул «princeps» («перший») замінюють на «dominus» («господар»).

Імператор Авреліан перший іменує себе «dominusetdeus» — «господар і Бог».При імператорському дворі вводиться пишний церемоніал. Особу імператора обожнюють. Зовнішньою ознакою імператорського достоїнства стає діадема (пов'язка з білими перлами), а пізніше — корона. Імператор носить шовкові шати, пурпурні тканини, прикрашені золотом і дорогоцінним камінням. Імператори вважаються необмеженими володарями, що діють на користь державі й тому не зв'язані ніякими законами. Державний апарат набуває централізованого характеру. Всі установи, що мають відношення до особи імператора, іменуються «officia». Імператорська влада вимагає від чиновників, незалежно від їхнього титулу і рангу, трьох речей: 1) спрямування зусиль на поповнення імператорської скарбниці; 2) додержання букви закону; 3) неухильного виконання вказівок імператора. Римський сенат фактично перетворюється на орган муніципального самоврядування. У галузі державного врядування сенат зберігає лише формальне право затвердження проголошення військом імператора. Врядування у місті Римі здійснюють міські префекти у ранзі illustres.

У провінційних містах очолюють систему врядування магістрати, яких призначають управителі провінції, яких тепер іменують рідше «презес», а частіше — rectorprovinciae (ректор провінції). Крім того, у провінціях цивільна влада відокремлюється від військової. Засновується посада magistrimilitum, що відповідає посаді префекта преторія. Судові функції управителів провінції дещо обмежуються: тепер їхні рішення можуть бути оскаржені імператору.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: