Інквізаційний процес та коло доказів

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушення до винесення вироку цілком проводила одна особа — суддя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть щодо свідків. Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні громадяни. Перевагу надають письмовим доказам. Свідчення однієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жінок мають обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді. Судова процедура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ. При визначенні кола доказів, що могли використовуватись у карному процесі, виходили з того, що найголовнішим доказом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути тільки повноправні римські громадяни. Однак у разі державних злочинів допускалося свідчення жінок, дітей, осіб чужого громадянства, навіть рабів. Не допускалося у класичному праві свідчення одне проти одного родичів, що перебували у прямому спорідненні; лібертинів проти своїх колишніх хазяїв; свідчення клієнтів проти їхнього патрона. Свідчення мало бути особисто зробленим у судовому засіданні. Допускалося примушування до свідчення.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також докази, добуті під час обшуку будинку підозрюваного (але при цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом процедурою, для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, що містилися у документах. Значення письмових доказів мали у карному процесі тільки документи офіційного характеру. Папери мали бути представлені в оригіналах безпосередньо суду.

 

33. Особа(суб*єкт права)права.види

Той, хто здатний мати суб'єктивні права, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Цивільна правоздатність — це здатність вільної людини мати права та обов'язки у галузі приватних відносин. Вона виникала з моменту народження. Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, Зміст цивільної правоздатності римського громадянина охоплював два основних елементи: 1) jusconubii — право брати законний римський шлюб, 2) juscommerзa — право бути учасником цивільного обігу, Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не міг укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психічний стан особи. Недоумкуваті та душевнохворі визнавалися абсолютно недієздатними і не могли самостійно вчиняти цивільні правочини. Істотно обмежувалися у дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном. Марнотратникам призначався піклувальник, який зобов'язаний був піклуватися про їхній майновий стан. Жінка поступалася у правовому становищі чоловікові. У період республіки вона перебувала під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. В період принципату відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов'язані з тим, що шлюб cummanu, де дружина переходила під владу чоловіка, поступово був витіснений шлюбом sinemanu, при якому дружина залишалась для свого чоловіка юридично чужою, зберігаючи за собою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу.

 

Опіка і піклування РП

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між цими двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками і неповнолітніми. Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 років, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо уклали шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Опіка і піклування призначалися лише над personasuijuris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Піклування встановлювалося над душевнохворими; марнотратниками; неповнолітніми, над особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможного боржника; Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Якщо ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату. Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) виконання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб; б) управління майном держави або імператора; в) обіймання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, неписьменність, хвороба. Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. піка і піклування припинялися: а) смертю підопічного або досягненням ним повноліття; б) у разі смерті опікуна чи піклувальника; в) повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції; г) відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом; д) позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

 

35. Юридичні особи як суб*єкти права

Хоч у деяких правах корпорації були обмежені порівняно з муніципіями (наприклад, вони не могли бути спадкоємцями на відміну від останніх), але в цілому вони трактуються як особи, здатні бути учасниками приватноправових відносин. на початку імперії починає формуватися досить складна система юридичних осіб. Крім уже відомих раніше муніципій та приватних корпорацій, права юридичних осіб визнаються за державою, яка персоніфікується у fiscus — скарбниці принцепса, котрий спочатку вважався приватною особою, юридичними особами приватного права з часом визнають установи, поштовхом чому було визнання у 380 р. християнства державною релігією. Церковні установи здобули право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати у суді тощо. Потім таку цивільну правоздатність визнають за різноманітними приватними (недержавними) благодійними установами — шпиталями, притулками та ін., оскільки вони перебували під наглядом церкви.

Основні положення, сформульовані римською юриспруденцією щодо юридичних осіб приватного права, виглядають таким чином:

1. Корпорації у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні

2. Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників

3. Майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить їй як особливому суб'єкту

4. Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного

5. Корпорація (юридична особа) вступає у правові відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином

 

36 Об*єкти права в РП

Об'єктом права є ті блага, заради яких виникають правовідносини, тобто суспільні відносини, що регулюються юридичними нормами. Об'єктами права у Стародавньому Римі могли бути різноманітні відносини, як майнового, так і немайнового характеру. Це могли бути відносини щодо речей або особистих благ громадян, відносини публічного правопорядку, Однак особисті немайнові права громадян, як зазначалося, розглядалися не щодо об'єктів права, а як елемент правового статусу фізичної особи (громадянина). Що ж стосується відносин публічного правопорядку, то їхні об'єкти розглядалися як своєрідні речі, Отже, можна визнати, що центральне місце поміж об'єктів права займали речі.

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: