Революція 1830 р. і утворення незалежної Бельгії.

Внаслідок Віденського конгрессу (1815) утв. Сполучене К-во Нідерландів, король Вільгельм І (1815-1840). Пд. Нідерландів (Бельгія) – франкомовний, католицький, Пн. – протестанський, нідерл. мова. 25 серпня 1830 у ст. Бельгії – Брюсселі – бунт радикалів, що стали вимагати відокремлення. Вільгельм І ввів війська, які відновили відносний порядок, але бунт продовжувався. 10 листопада 1830 зібрався Конгрес, 18 лист – декларація про незалежність, відмінено закон 1823, яким нідерл мова проголошувалася єдиною державною на всій території Сп К-ва Нід. 22 листопада – конгресс проголосив Бел конституційною монархією з двопалатним парламентом. Вільгем І вирішив утриматися від подальших військових дій,і звернувся до великих держав із закликом розсудити ситуацію. (польське повстання 1830, італійське рісорджіменто – відвернули увагу росіян та австрійців – потенційних союзників Нід). Лондонська конференція 1830 -1831 (Англ, Фр, Рос, Австр, Прус) оголосила Бел «незалежною і вічно нейтральною держ». 4 липня 1831 королем Бельгії став Леопольд І (урочисто оголошений – 15 лист 1831). 2 серпня 1831 – спроба Вільгельма заново підкорити собі Бел (50 тис. армія), але Десятиденна кампанія зазнала невдачі – 60 тис. француз. армія (Мотіс Етьєн Жерар) відбила наступ. 19 квітня 1839 – Нідерланди визнали незалежність Бел.

65. Система італ. держав та політичні рухи 1815-48-х рр. Віденський конгрес затвердив роздробленість Італії: значна її част. була в складі Австрії(Ломбардія, Венеціанська обл, Парма, Модена, Тоскана) -Габсбурги. У Римській області збереглася світська влада папи. Існ. Сардинське к-во(Савойя, Пємонт,о-в Сардинія, тер. колишньої Генуезької респ. ),де була встан. влада Савойскої династії. Королівство обох Сицилій (Неаполітанське к-во) – під владою іспан.гілки Бурбонів, залиш. найвідсталішою част.Політична роздробленість Іт., реставрація феод.-абсолютистських порядків та австр. гніту затримували розвиток країни по шляху капіталізму. Митні бар’єри між різними державами, різноманітність мір і ваги та грошових знаків – все це ускладнювало утв. єдиного національного ринку. Австр. уряд обклав Венеціанську обл. і Ломбардію тяжкими податками й високими митами відгородив їх від італ. держав. Через засилля дворянства й духівництва та відновл. середньовічної регламентації пром-сті й торгівлі обмежувалася дія-сть буржуазії, виникало незадоволення народу.

Головним осередком патріотичних сил в італ. державах була армія. 1815-20-х виникають таємні обєдн. Револ. боротьбу провадили таємні групи карбонарів(офіцери армії і флоту, інтелігенція) (шахтарів). Головною мета- знищення абсолютизму. Більшість карбонарів обстоювали конституц. монархію і помірковано-лібер. реформи. Хотіли здійснити революцію за допомогою змов і військових переворотів. Карбонари прагнули визволити Італію від австр. гніту, але чіткої програми нац.об’єднання країни в них у 20-х рр. не було. Головними їх центрами -Неаполітанське королівство і П’ємонт.

2.07.1820 р. вибухнуло повст. в Неаполітанському к-ві на чолі з генералом Гульельмо Пеле, а 10.03.1821 р. почалося повст. в П’ємонті, де на чолі повстанців стояли карбонари – вимагали конституц., висували лозунг звільнення Іт. від австр. панування. Проте повстання були придушені за підтримки австр. армії. Револ. 1820-1821 рр. і зазнала невдачі,але револ. рух на Апеннінському півосрові не припинився. Під безпосереднім впливом Липневої революції у Фр., б-би за незалежність і конституц. лад у Бельгії розгорнулися повст. виступи у Пармі, Модені, Папській області у 1831 р. Ці виступи не підтримав П’ємонт і Неаполітанське к-во, Тоскана. Однією з причин було запрошення папою Григорієм ХVІ австр. військ.на придушення повст.

Ці невдачі змусили італійських патріотів шукати нові форми боротьби. Однією з причин поразки карбонаріїв було те, що вони діяли ізольовано в різних частинах Італії. У 1831 р, в Марселі колишній карбонарій Джузеппе Мадзіні (1805-1872) створив "Молоду Італію" - єдину загальноіталійську національно-революційну організацію.Він сформулював принцип "кожній нації - держава" і розпочав боротьбу за його реалізацію. Створити італійську національну державу Мадзіні вважав за можливе завдяки революції, здійсненій"з народом і для народу". "Молода Італія" мала на меті об'єднання Італії в єдину незалежну демократичну республіку. Помірковано-лібер. течія розвивалась у 40-х рр. переважно на пн. Іт.. Вона ставила за мету не допустити перемоги революційного шляху об’єднання і добитися перетвор. Іт. на федерацію італ. держав під зверхністю рим. папи або під владою сардінського Короля – представника Савойської династії. 2-а пол. 40-х рр. -посилилась політ. боротьба буржуазії і дворянства. Нац. – визв.рух охопив прошарки від ліберального дворянства до революційних міських низів. 1846-47рр посилилися народні виступи у Рим. обл., Тоскані, Пємонті,Ломбардії та Венеції.через неврожайні роки та екон.кризу. В к-ві 2Сицілій –спроби підняти повстання.Зміна на святому престолі Григорія ХVІ папою Пієм ІХ у 1846 р. започ. Б-бу за реформи в Іт. У 1847-1849. вона сягнула апогею й стала прологом могутнього антиавстр. руху і револ. потрясінь в італ.державах у березні 1848 р. - серпні 1849 р.

66.Ідеологія Рісорджименто (Дж.Мадзіні, В.Джоберті)Рісорджіменто (букв. — відродження) — нац.-визвол. рух італ. народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Іт., а також період, коли цей рух відбувався: кін. XVІІI ст. - 1870 p.; Р. завершилося в 1870 р. приєднанням до Італ. королівства Рима. Найважливіші події Р.— Революції 1848—1849 і 1859—1860 рр. За лідерство в Р. боролися республікансько-демокр. (лідери Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді та ін.) і ліберальні (лідери К. Кавур та ін.) течії. Ідеологічні прагнення Р. різніі- просвітн., ліберальні та романтично-нац., республіканські, соціаліст., світські та церковні Ідеї. Націон. Ідея досить своєрідна-скл. з декількох концепцій: ідеалістична — Мадзіні, релігіозна — Джоберті, раціоналістична — Каттанео, реалістична — Дурандо.

Ідеалістична конц.Джузеппе Мадзіні (1805-1872), розпоч. б-бу використовуючи ідеї карбонаризму, а потім перейшов на позиції боротьби за створення єдиної італ. держави й здійснення широкого кола демократ. перетворень. У 1830 за доносом, Мацзіні був арешт., запроторений до в'язниці старовинної фортеці Савони. Саме тут він -до ідеї про ств. нової організації, здатної очолити боротьбу за нац. об'єднання Італії і звільнення її від австр. панування. Влітку 1831 р. у Франції ств. журнал Молода Італія. Дія-сть організації “Молода Італія” і видання одноіменного журналу спричинилися до широкого розповсюдження цієї ідеології. У 1833 р . Мадзіні був головним організатором вторгнення в П'ємонт, здійсненого зі Швейцарії під керівництвом Раморіно. Експедиція не вдалася. Мадзіні був висланий за межі Франції і переселився до Женеви, а «Молода Італія» вступила в смугу розпаду.

Умовою розв’язання “італ.проблеми” Мадзіні вважав утвердження в країні республіканського ладу і глибокі демократичні перетворення. Він закликав залучити до боротьби з папством, монархіями і Австр. Імп. народні маси, формувати нац. самосвідомість. “Бог і народ” – таким був один з головних девізів “Молодої Італії”. Проповід. свободу особи і нац.. звільнення не тільки Іт., а всієї Європи. Уявлення про нову Євр. передбачало руйнування монарх.правління в Авст.-Уг.,Росії, Осм.імп. Мадзіні одним з перших серед італ. демократів сприйняв ідеї фр. мислителів-утопістів, зокрема про досягнення соц. гармонії через асоціації і соціальну співпрацю підприємців і робітників, землевласників і селян.

У 30-40-хрр.широко розповсюджується католицький лібералізм. Його поборники, особливо В.Джоберті(1801-1852), намагалися поєднати боротьбу за незал. і об’єднання країни з реформуванням і зміцненням церкви й закликали папу очолити процес відродження Іт. Джоберті перший викор. термін Рісорджіменто для означення тої великої мети, яка об’єднає італійський народ. Наприкінці 1847 р. в столиці П’ємонту Турині почала виходити газета “Рісорджіменто”. У 1848 він очолив уряд Сардинського к-ва. Прагнув довести, що лише на основі союзу ліб. І нац.руху з папством і католиц.духовенством можливе обєдн.Іт.

67. Революційні повст. в Іт. 1848-49 рр. Криза в італ. державах, переросла в 1848 р. у бурхливі револ. потрясіння. Виступи селян і міської бідноти поєдналися з рухом ліберально-демократичних сил за громадянські права і скликання парламентських установ. У революції брали участь усі верстви сус-тва - ліберальне дворянство, підприємці, студенти, селяни, робітники і ремісники,до боротьби за нац. звільнення країни приєдналися й монархи італ. держав.

Революція поч..12.01.1848 в Палермо з народного повстання на Сицилії та пошир. на пд. част. Іт.. Неаполітанський король Фердінанд II був змушений «дарувати» країні Конституцію, відповідно до якої засн. двопалатний парламент і визнавалася обмежена автономія Сицилії.Зміни в Неаполітанському королівстві сколихнули ліб. і демократ. сили Пн. та Цент. Італії. Усюди проходили демонстрації, лунали заклики до боротьби за незалежність, вимоги конституцій і громад. свобод - в лютому—березні 1848 р. конституції було «даровано» П'ємонту, Тоскані та Папській обл..Звістка про револ. у Відні викликала могутні антиавстр. виступи у Венеціанській області й Ломбардії. У Венеції було проголошено респуб. і ств. Тимчасовий уряд. 18.03.1848 повст. проти австр.спалахнуло в Мілан. 5 днів важких боїв проти 15тис армії-перемогою повстанців. Імперат. війська було вигнано з Парми й Модени. На хвилі патріот. піднесення король П'ємонту Карл Альберт оголосив Австрії війну 24.03.1848 під гаслом об'єднати Пн.Іт. під своєю владою. До нього приєдн. військові сили Папської обл., Тоскани, Неаполітанського к-ва. Помітну роль у війні відіграли численні загони добровольців, у тому числі «червоносорочечники» Дж.Гарібальді, який повернувся з Пн.Америки.

 Однак першу війну за незалежність Іт.- невдача.Скориставшись нерішучістю італ. коаліції, австр. завдали П'ємонту серйозної поразки, змусивши Карла Альберта підписати перемир'я. Поразка у війні з Австр.- нове піднесення револ. руху. В Римі напоч. 1849 р. спалахнуло народне повст. Папа Пій IX утік з міста і знайшов притулок у Неаполітанському к-ві. Під впливом демократів у Римі відбулися вибори до Установчих зборів. На першому ж їх засіданні депутати прийняли закон про позбавлення папи рим. світської влади і проголосували за утворення Рим. респуб. Почали проводитися демократичні реформи: націоналізовано майно католицьких монастирів, відокремлено школу від церкви, запроваджено прогресивний прибутковий податок тощо. У березні 1849 р. п'ємонтські війська поновили воєнні дії проти Австрії, але вдруге зазнали поразки. Результати війни стали трагедією для багатьох областей Італії. Австрійські власті знову окупували Тоскану та інші дрібні італійські держави. У травні К-во Обох Сицилій (Неаполітанське) було підпорядковане владі ісп. Бурбонів, а в липні 1849 р. об'єднаними збройними силами Австрії, Франції, Іспанії та Неаполя було розгромлено Рим. респуб. Найдовше трималися республіканці у Венеції. Лише в 22серпня 1849 р. жителі міста, що залишилися живими, склали зброю. Австр. імперія повернула собі Ломбардію, Венеціанську область, відновила свій вплив у Тоскані та на пн. Папської обл. Революція в Італії зазнала поразки, але події 1848-1849 рр. істотно розхитали феодальні підвалини й абсолютистські режими, стали поштовхом до наступного розвитку національно-визвольного й об'єднавчого руху.

68.Націон. політика Сардинського к-ва. Перша війна за незалежність. На хвилі патріот. піднесення король П'ємонту Карл Альберт оголосив Австрії війну 24.03.1848 під гаслом об'єднати Пн.Іт. під своєю владою. До нього приєдн. військові сили Папської обл., Тоскани, Неапол. к-ва. Помітну роль у війні відіграли численні загони добровольців, у тому числі «червоносорочечники» Дж.Гарібальді, який повернувся з Пн.Америки. В цей час розгорнулася вирішальна б-ба Рісордж. й закладалися основи ств. майбутнього Іт.к-ва. Радикально-демокр. сили посилили критику монархій, папи Пія ІХ, наполягали на скликані загальноіт. Установчих зборів. З початку війни за незалежність відбувся розкол партріотичного табору, що мало негативні наслідки для револ. перетворень і для об’єднання Італії. Нац-визв. Рух очол. напівфеодальні іт. монархи,що боялися перемоги народу більше ніж австрійської. В травні 1848 в Неаполі було розігнано парламент, який тільки розпочав роботу, фактично були анульовані конституц. реформи. 26.03.1848 пємонтська армія перейшла кордон Ломбардії, але австр. вирішального удару не наносила, монархи боялись втратити трон. 29.04 папа Пій9 подав сигнал про заступлення реакції, відізвав свої війська з поля бою- рухи у Римі, невдовзі папу підтер. Ліберали-відізван. рим.загін з Ломбардії. 15.05 1848 неаполітан. Король- держ. переворот: у відставку уряд, не визнав парламент, ств. на основі конституції. Це спровокувало повст. демократів. 25.07.1848 деморалізована довгою бездією пємонтська армія була розбита австр. ген.Радецьким під Кустоццією, відступали до Мілану. Револ маси вийшли на вулиці іт. міст, вимагаючи активних військових дій. 3.08 Карл-Альберт фактично без бою віддав Мілан австр. 11.08 командування пємонтської армії- Перемиря Саласко з австрійцями: залишали австр. Ломбардію, венеціанські провінції, Модену, Парму.

№69 Піднесення Сардинського королівства. Друга "війна за незалежність" 1859 р.

У 50-ті роки XIX ст. виявилося два шляхи об'єднання Італії. 1) республікансько-демократичний; 2) помірковано-ліберальний. Перший шлях представляв Дж. Мадзіні — один з керівників революційної організації «Молода Італія», яка пропагувала терор, як засіб зміни політичного режиму, підпільну боротьбу, змови та повстання. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь) рух зазнав невдачі і розколовся.
У 1857 р. під керівництвом К. Кавура в П'ємонті було створено «Італійське національне товариство», гаслом якого було об'єднання Італії під скіпетром Савойської династії.
До цього товариства було запрошено Дж. Гарібальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділення «Національного товариства» створювались і за межами П'ємонту, у результаті чого воно набуло загальнонаціонального характеру.
У 1858 р. Сардинське королівство уклало союз із Францією проти Австрії. Військові приготування П'ємонту занепокоїли Австрію, і вона оголосила віїсту. Проте франко-італійська армія перейшла в наступ, у битвах під Мадменто, Сольферіно і Сан-Мартіно розгромила австрійців і визволила Ломбардію. В італійських державах Модені, Пармі, Тоскані вибухнули народні повстання. Ці держави вирішили приєднатися до П'ємонту. Аж тут Наполеон III, порушивши свої союзницькі зобов'язання, уклав мир з Австрією (1859 p.). За цим договором Австрія передавала П'ємонтові Ломбардію, а Франція одержувала Савойю та Ніццу. Інші держави Італії поверталися під контроль Австрійської імперії. Однак італійці не бажали більше підкорятися австрійцям. Відновити старі порядки в Модені, Пармі й Тоскані для австрійців стало неможливим. На початку 1860 р. з ініціативи Кавура в державах,що повинні були повернутися під зверхність Австрії (Тоскана, Модена, Парма,Романья), було проведено плебісцит про злиття цих держав із Сардинським королівством. За його результатами ці герцогства приєдналися до П'ємонту.Наполеон III погодився на це об'єднання в обмін на передані йому П'ємонтом території - Савойю та Ніццу.Згодом більша частина Північної Італії також приєдналася до П'ємонту.
У 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо. На допомогу повсталим прибула тисяча добровольців на чолі з Гарібальді. Оскільки більша частина з них буда одягнена в червоні сорочки, їх назвали «червона тисяча». За три місяці повстанці завоювали всю Сицилію. Кавур захопив Папську область (без Риму). Війська Гарібальді захопили Неаполь, до якої ввійшов згодом зі своєю армією і Кавур.
Наприкінці жовтня 1860 р. «Національне товариство» про вело референдум на Півдні Італії. Його результатом став перехід цього регіону під владу Сардинського королівства.

№70 Утворення Італійського королівства. Завершення національного об'єднання
У лютому 1861р. в Туріні відбулось урочисте відкриття парламенту, який потвердив створення Італійського королівства У складі П'ємонту і приєднаних до нього областей.Віктор Еммануїл був проголошений королем Італії. Унаслідок подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилася на єдину конституційну монархію. Проте не республіканці Мадзіні та Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдину національну державу. Проте об'єднання Італії не закінчилося. Венеція залишалася у складі Австрії, а Рим під владою папи Пія IX та під охороною французів. Італія не могла відкрито воювати з папою, оскільки його підтримувала Франція. Тому за справу взявся Гарібальді. У1862р. Гарібальді на свій страх і ризик здійснив спробу звільнити Рим, але був зупинений королівськими військами. Поранений полководець потрапив у полон і за королівським наказом був засланий на невеличкий острів Капреру.
У 1866 р. Італія, уклавши союз із Пруссією, взяла участь у війні проти Австрії. Хоча італійські війська і зазнали поразки, Австрія була розбита прусською армією. Після цього Венеціанську область було включено до складу Італійського королівства. Через рік спроба гарібальдійців захопити Рим знову закінчилася невдачею: біля Ментани вони наштовхнулися на озброєні новітніми скорострільними гвинтівками «шаспо» французькі війська. Зазнавши тяжких втрат, Гарібальді був змушений відступити.
Останню перешкоду на шляху до об'єднання Італії було усунуто лише в 1870 р. під час франко-німецької війни. Скориставшись тяжким становищем Франції після капітуляції Наполеона III під Седаном, італійські війська безперешкодно зайняли Рим. «Вічне місто» було оголошене столицею Італійського королівства. Об'єднання країни завершилося.
Об'єднання Італії сприяло розвитку капіталізму в країні, особливо в її північних провінціях, де створювались великі господарства та швидко зростала промисловість. Аграрний південь відставав, там ще довго зберігались великі поміщицькі латифундії і напівфеодальна здольщина безземельних селян. Унаслідок цього Італія значно відставала у своєму розвитку від передових держав Європи.

№71 Соціально- економічний розвиток Італійського королівства в останній третині XIX - початку XX ст.

Останні роки XIX ст. і особливо перші роки XX ст. аж до 1908 р. були для Італії періодом промислового підйому. За допомогою іноземного капіталу, під охороною протекціоністських мит швидко росла велика індустрія. У північній Італії, в першу чергу в промисловому «трикутнику» Мілан - Генуя - Турін, розвивалися металургія, металообробна і хімічна промисловість, автомобілебудування.
Почалося переростання італійського капіталізму в імперіалізм. Важливу роль в цьому процесі грали великі банки на чолі з Італійським комерційним банком, в якому брав участь німецький капітал. Багато великих італійські підприємства або відразу виникали на кошти цього банку, або дуже скоро виявлялися у фінансовій залежності від нього. Рівень життя італійських робітників, як і раніше був нижче, ніж у більшості країн Західної Європи; робочий день становив у середньому 12-13 годинам. Становище селянства продовжувало залишатися важким. Вже в 1901 р. кількість страйків (в основному економічних) склало 1671, а число страйкарів - 420 тис. Здебільшого страйки закінчувалися успішно. Велике значення мала загальний страйк протесту проти розпуску місцевого професійної спілки, що відбулася в грудні 1900 р. в Генуї. Це була перша в Італії організована загальноміська страйк; вона охопила 20 тис. чоловік і завершилася перемогою.
Економічна криза, що охопила в кінці 1907 - початку 1908 Італію, важко відбилася на основних галузях її промисловості - текстильної, металургійної, машинобудівної. Разом з тим криза прискорив концентрацію виробництва в країні. У 1911 р. трест «Ільва» об'єднав більшу частину виплавки чавуну, металургійний синдикат - більшу частину виробництва заліза і сталі. Монополістичні концерни склалися в автомобілебудуванні («Фіат» в Туріні), у текстильній промисловості. Посилився вивіз капіталу за кордон. Італійські монополії зробили перші кроки на шляху участі у міжнародних картелі: трест «Ільва» уклав угоду з німецьким Сталевим трестом, обмежити ввезення німецького чавуну до Італії.
Недостатність власних ресурсів (в Італії було мало залізної руди і зовсім не було вугілля, бавовни, міді) і капіталів ставили італійську промисловість у залежність від іноземних капіталістів.
Криза поглибив загальне відставання країни. Виробництво чавуну, сталі, машин було нікчемно в порівнянні з виробництвом передових капіталістичних країн. 95% промислових підприємств мали від 1 до 10 робочих і лише 362 підприємства нараховували більш ніж по 500 робітників. 80% підприємств не мали в своєму розпорядженні механічними двигунами. Більше половини самодіяльного населення було пов'язане з сільським господарством. Південна Італія, ще в останній третині XIX ст. перетворена буржуазією північних провінцій у внутрішню колонію, зберігала напівфеодальний аграрний характер. У маленьких південних містечках, де в жалюгідних халупах тулилися зі своєю худобою обезземелення селяни, панували злидні, невігластво, хвороби. Убогість штовхала тисячі селян до втечі з села, але промисловість була не в змозі дати їм роботу. Еміграція за кордон досягла колосальної цифри: 700-800 тис. осіб на рік.
В Італії не було скільки-небудь значного прошарку робітничої аристократії, яка розколює в інших імперіалістичних країнах робітничий рух. У той же час наявність надлишкової робочої сили, невпинно яка надходила з злиденного села, дозволяло італійським промисловцям і землевласникам експлуатувати своїх робітників жорстокіше, ніж це робилося в Англії, Франції, Німеччини. Звідси виникала стихійна революційність мас, нерідко призводила до того, що «« мирна »обстановка парламентської боротьби» змінялася в Італії «сценами цієї громадянської війни».

№ 72. Політичний розвиток Італійського королівства в останній третині XIX - початку XX ст.

У перші роки існування італійського королівства кабінети міністрів складалися з так званої парламентської «правої» - партія, що представляла інтереси великих обуржуазнених поміщиків, а також частини великої буржуазії. «Права» партія на чолі з Мінчетті і Ланца створила загальнодержавний адміністративний апарат, армію і флот, витратила чималі кошти на будівництво залізниць, покликаних економічно зв'язати різні частини Італії. Зіткнувшись з протидією Ватикану, який після позбавлення папи світської влади закликав віруючих католиків бойкотувати італійське королівство, «права» розпустила релігійні організації, конфіскувала і продала з аукціону церковні землі.
Опозицію «правої» партії складала «ліва», в яку входили багато колишніх республіканці на чолі з Депретісом і Кріспа (у минулому видними гарібальдійця). За спиною «лівих» стояли великі фінансисти, промисловці, торговці, економічно зміцнілі після об'єднання і прагнули взяти управління країною безпосередньо в свої руки.
«Ліва» виступала в палаті з програмою «економічного відродження країни», надання чинності високих митних тарифів для захисту слабкої італійської промисловості від іноземної конкуренції, укладання торговельних договорів, вигідних промисловцям, а не тільки землевласникам. Бажаючи зменшити невдоволення мас, «ліва» вимагала також кредитів для дрібної буржуазії, зниження податків, розширення виборчого права і деякої демократизації управління країною.
 У 1876 р. «ліва», нарешті, перемогла і очолила уряд. Кабінети «лівої» укладали торговельні договори на більш вигідних для промисловців умовах, розширювали і прискорювали будівництво залізниць і торгового флоту. Під заступництвом уряду «лівої» і значною мірою завдяки його замовленням та субсидіях, а також за сприяння французьких капіталів виростали великі підприємства важкої промисловості, посилювалися банки і акціонерні товариства, проводилися іригаційні роботи, реконструювалися міста.
Зміна партій при владі не призвела до зміни антинародного характеру політики буржуазно-поміщицького блоку. «Ліві» розстрілювали народні демонстрації настільки ж «твердою рукою», як і «праві». «Ліва» партія провела реформу виборчого права, збільшивши число виборців до 2 млн. чоловік, але широкі верстви робітників, ремісників і селян, як і раніше залишалися поза політичним життям. У народних масах політика «лівої» викликала гірке розчарування. До 90-х років стерлися будь-якої різниці між цими двома парламентськими угрупованнями. «Ліва» і «права» перестали існувати, поступившись місцем єдиній ліберально-консервативній партії. Але ця нова партія незабаром розпалася на безліч ворогуючих між собою груп. В Італії в ті роки так і не з'явилися стійкі і міцні буржуазні партії.

Отримавши в свої руки владу, Кріспа насамперед прийняв всі потрібні заходи до того, щоб привласнити її собі цілком. Він почав з того, що відстрочив парламентську сесію і, крім головування в раді міністрів, залишив за собою ще два міністерства - внутрішніх і закордонних справ. У своїй промові туринської (25 жовтня 1887 р.) він визнав необхідність двох великих партій, але заявив, що більш сильна повинна зосередитися навколо його імені та його ідей. При відкритті парламенту (16 листопада) він вустами короля виклав грандіозну програму адміністративних реформ. Коли він (9 грудня) домігся від палат закон, що позбавляє їх права змінювати компетенцію міністрів і передавав це право королю, він по суті став володарем свого роду диктатури.

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться: