Іспанія в період «революційного шестиріччя»

Реакційна політика уряду викликала зростаюче невдоволення в народі. Воно особливо посилилося після того, як були розпущені кортеси і муніципалітети. Керівники опозиційного руху стали готувати військовий переворот. 18.09.1868 р. повстала ескадра порту Кадіс, якою командував адмірал Топете. На наступний день лідери великої буржуазії і ліберальних поміщиків, які зібралися в Кадісі, опублікували відозву. У ній перераховувалися зловживання королівських властей і вказувалося, що метою повстання є встановлення «законності», «порядку» і введення загального виборчого права. Події в Кадісі послужили поштовхом до всенародного повстання. Піднялося населення міст,формувалася народна міліція. Королева Ізабелла втекла з Іспанії. 18. 10.1868 р. організували Тимчасовий уряд на чолі з Серрано. В результаті вересневого повстання політична влада в Іс перейшла від великих землевласників у руки великої фінансової та торговельної буржуазії та ліберальних поміщиків. У лютому 1869 р. в Мадриді зібралися Установчі кортеси.Прийнята Кортесом конституція оголошувала Ісп. спадковою монархією. Король зберігав право скликати і розпускати кортеси. Верхня палата (сенат) як і раніше повинна була складатися з вищих сановників; депутати нижньої палати підлягали обранню на основі загального голосування (для чоловіків). Конституція проголошувала свободу віросповідання і свободу друку, вводила суд присяжних, цивільний шлюб. Новий уряд заборонив орден єзуїтів. Довгий час уряд шукав кандидата на вакантний престол Іспанії. Пропозиція, зроблена принцу Леопольду Гогенцоллерну, родичу прусського короля Вільгельма I, викликала різкий протест Франції й послужила приводом до франко-пруської війни. Зрештою, ісп корона була принцу Амадео Савойському; 30.12.1870 р. новий король прибув до Ісп У ході революції відбувся розкол усередині правлячої партії прогресистів. Ліве крило цієї партії виділилося в самостійну «радикальну партію» на чолі з Руїзом Сорілья. Положення ускладнилося в 1872 р., коли проти уряду знову виступили карлісти, - прихильники Дон Карлоса, претендента на престол. Розпочалася друга Карлистська війна, що затяглася до 1876 р. 11.02.1873 р., кортеси під тиском народних мас проголосили Іспанію республікою. Політична влада перейшла до буржуазних кіл, що виступали під гаслом створення федеративної республіки. Уряд сформував федераліст Фігерас. Були призначені вибори в нові Установчі кортеси. Більшість місць в Установчих Кортесах, які відкрили свої засідання в червні 1873 р., отримали федералісти.

77. Соціально -економічний розвиток Іспанії в останній третині XIX - початку XX ст. На початку XX ст. в Іспанії з'явилися перші великі промислові монополії, створені на основі національного капіталу. У 1900 р. виникло Металургійне товариство Дуро Фельгера, що об'єднало ряд металургійних підприємств і вугільних шахт Астурії.
З 1901 по 1909 р. було створено 11,3 тис. підприємств із загальним капіталом понад 3,5 млрд. песет. Становлення монополістичного капіталізму відбувалося в Іспанії за безпосередньої участі земельної аристократії, яка набувала акції банків, промислових, транспортних і торгових компаній. У ці операції були залучені самі родовиті представники іспанської знаті, включаючи королівську сім'ю. У результаті відбувалося зрощення частини земельної аристократії з фінансовою буржуазією.
Крім добувної промисловості, іноземний капітал мав велику частку участі в будівництві й експлуатації залізниць та трамвайної мережі. До 1915 р. 54% іноземних прямих вкладень в Іспанії припадало на частку англійської та 34,5% - французького капіталу. З початку століття до Іспанії став більш активно проникати німецький капітал, який брав участь у будівництві перших в країні великих хімічних та електротехнічних підприємств. На відміну від XIX ст., Коли іноземці часто набували право на самостійну розробку іспанських руд, тепер набули поширення змішані товариства з участю як іспанського, так і іноземного капіталу.
Іспанська промисловість зростала вкрай нерівномірно. В останній чверті XIX ст. стався ривок у розвитку гірничодобувної промисловості країни. Видобуток залізної руди, що трималася в 60-і рр.. на рівні 250 тис. тонн на рік, склала близько 5 млн. тонн в 1881 р., майже 9 млн. тонн у 1902 р. і 9,8 млн. тонн в 1913 р. Подібний стрибок відбувся і у видобутку мідної руди, що перетворилася у 80-90-і рр.. в важливу галузь промисловості. Різко збільшився видобуток кам'яного вугілля. У результаті Басконія (провінції Біскайя і Гіпускоа) і Астурія перетворилися на промислові райони з швидко зростаючими містами, обростали мережею шосейних доріг і залізниць. На астурська узбережжі з невеликих селищ виросли порти Хіхон і Авілес.
17 травня 1902 при уряді Сагасти сталася коронація 16-річного спадкоємця престолу. Період регентства скінчився. Почалося правління короля Альфонса XIII (1902-1931), який на відміну від своєї матері Марії Христини був монархом, активно роблять політику.

78. Політичний розвиток Іспанії в останній третині ХІХ – початку ХХ ст. Внаслідок революції 1868-1874 рр. в Іспанії 11 лютого 1873 р. було проголошено першу республіку. Однак існувати їй судилось недовго. Вже в січні 1874 р. генерал Павіа і маршал Серрано (прихильники монархічної влади) здійснили державний переворот і встановили військову диктатуру, головною метою якої було остаточне придушення революції. 29 грудня 1874 р. генерал Арсеніо Мартінес Кампос, здійснивши новий переворот, проголосив королем Альфонса XII, сина Ізабелли ІІ, який 30 грудня став офіційно королем Іспанії. Перший уряд нової монархії Бурбонів очолив представник великих землевласників – Кановас дель Кастільо.У 1875 р. в правлячих кругах Іспанії оформилися дві політичні партії: консервативна і ліберальна. Партією консерваторів керував прем'єр-міністр Кановас дель Кастильо. Лідером лібералів став Матео Сагаста. Політична програма обох партій грунтувалася на визнанні режиму реставрації; основні розбіжності між лібералами і консерваторами зводилися до питань митної політики. У 1881 р. сформувався ліберальний уряд Сагасти, і з того часу Кановас і Сагаста послідовно змінювали один одного на посту глави кабінету міністрів.Бурбонські правителі змушені були провести ряд реформ. Так, в 1890 р. був ухвалений закон про загальне виборче право (для чоловіків). Проте і після цього збереглася давно укорінена в Іспанії система фальсифікації виборів. Основну роль у виборчій системі грали так звані касики - поміщики або їх агенти, що керували на місцях проведенням виборів і голосування, що "забезпечували" потрібний їм хід. Завдяки касикизму селянство втрачало можливість самостійно голосувати, селянські голоси зараховувалися на користь консервативної або ліберальної партій.У кінці XIX ст. посилився національний рух, особливо в Каталонії і Басконії. На початку ХХ ст. Іспанія знову перебувала в обстановці нового революційного руху. Зародився новий інтелектуальний та суспільно-політичний рух – регенераціонізм (оновлення), виступав за проведення реформ, модернізацію економіки та суспільно-політичної сфери. У 1900 р. виник Національний союз на чолі з відомим юристом і істориком Хоакіном Костою (1844-1911).У травні 1902 р. після досягнення повноліття Альфонс XIII був проголошений королем Іспанії. Перші роки правління Альфонса XIII відмічені частою зміною кабінету міністрів : з травня 1902 р. по січень 1907 р. їх змінилося 11. Ідеї регенераціонізму і оновлення були присутні в усіх урядових програмах обох "династичних" партій, проте їх практичні результати були дуже скромними. Консерваторам не вдалося, зокрема, здійснити реформи місцевих органів влади і податкової системи. Спроби лібералів обмежити роль і вплив священиків і ченців в шкільній освіті також виявилися марними із-за запеклої протидії католицької церкви. Нововведення зустрічали насторожене відношення з боку військових кругів, які побоювалися, що урядові реформи приведуть до росту сепаратистських настроїв в регіонах (передусім в Каталонії) і робочого руху в загальнонаціональному масштабі. Незважаючи на прогресивні реформи уряду, в країні не спадала соціальна напруженість. Активність демонстрували члени робочих об'єднань, серед яких посилювався вплив республіканців і анархистов. 12 листопада 1912 р. на одній з центральних площ Мадрида А. Каналехас був убитий анархістом Пардиньясом. З 1913 р. політична система Іспанії, заснована на альтернативному перебуванні у влади Консервативної і Ліберальної партій, переживала скрутні часи. Основу нестабільності складали такі причини: їх конфронтація, внутрішній розкол провідних політичних сил.79.Соціально-економічний і політичний розвиток США в першій половині ХІХ ст.Швидке зростання чисельності населення - з 4 млн 1776 р. до 31 млн1860 р. Основним джерелом збільшення населення стала еміграція. Емігрантів приваблювало ліберальне законодавство, можливість реалізувати свої здібності,розбагатіти. Кінець XVIII - перша половина XIX ст. стали часом бурхливого розвитку Сполучених Штатів Америки. Здобуття незалежності й усунення всіх перепон на шляху вільного підприємництва зумовили швидке зростання фабричної промисловості фермерського господарства на північному сході країни. Йшло активне освоєння західних земель. На Півдні ж продовжувало поширюватися плантаційне рабовласницьке господарство, яке постачало сировиною промисловість північних штатів і Західної Європи.На початку XIX ст. у США розпочався промисловий переворот, який, як і в Англії, охопив насамперед текстильну промисловість. Уже в 40-х роках американські бавовняні тканини успішно конкурували з англійськими на світовому ринку. У 30-х роках на північному сході швидкими темпами почала зростати важка промисловість.Активно розвивалась транспортна мережа країни. Залізниці з'явилися на початку 30-х рр., а до 1860 р. США вийшли на перше місце у світі за їхньою протяжністю — понад 50 тис. км. Нові залізниці з'єднували райони фермерського господарства з великими містами і промисловими центрами, що потребували продуктів харчування і сировини. У 1807 р. на Гудзоні було випробувано перший у світі пароплав Фултона, після чого в країні почалося будівництво парових кораблів. На середину XIX ст. тоннаж торговельного флоту США вже дорівнював англійському.Розвиток промисловості сприяв зростанню нових індустріальних центрів - Чикаго, Піттсбурга, Детройта. Населення Нью-Йорка на середину XIX ст. становило 500 тис. чол., по країні питома вага міського населення зросла до 12%.У південних штатах продовжувало розширюватися плантаційне господарство, засноване на рабській праці. На плантаціях вирощувалися тютюн, рис, рослина-барвник індиго. Але з бурхливим розвитком текстильної промисловості і зростанням попиту на сировину на плантаціях стала переважати бавовна. Як і капіталістичні підприємства Півночі, плантаційне господарство Півдня теж орієнтувалося на ринок, але воно базувалося на підневільній рабській праці.

За політичним устроєм США були республікою на чолі з президентом. У першій половині XIX ст. відбулося становлення двопартійної системи США. На президентських виборах 1828 р. плантатори і широкі маси фермерства, ремісники і навіть робітники об’єдналися для обрання президентом Ендрю Джексона, відомого своєю участю у війнах проти індіанців. Однодумці Джексона згуртувалися і створили Демократичну партію, датою заснування якої вважається 1828 р. В основі програми демократич­ної партії був політичний компроміс між плантаторами-рабовласниками Півдня і фермерами Півночі. Демократи стверджували, що кожен штат має право самостійно встанов­лювати, чи дозволяється на його те­риторії рабство.

Демократи перебували при владі до 1841 р. За їхнього правління у внутрішню політику США було запроваджено практику, за якої новий президент проводив чистку державного апарату, а на вивільнені місця призначав своїх прихильників. У 1841 р. президентом став Вільям Гаррісон — лідер нової партії вігів, які обстоювали інтереси федерального уряду, схилялися до компромісу з плантаторами Півдня у питаннях рабства. В умовах загострення інтересів Півночі та Півдня, новою політичною силою, що рішуче протистояла рабовласникам, стала Республіканська партія, створена в 1854 р. в Чикаго, очолив її Авраам Лінкольн. Вона об’єднала фермерів і представників буржуазії, невдоволених політикою Півдня, що була спрямована на поширення рабства на нові землі, і перешкоджала вирішенню питання про землю на користь широких мас фермерства.  80. Зовнішня політика та територіальна експансія США в першій половині – середині ХІХ ст. Територіальна експансія США органічно випливала з економічного устрою країни і прагнення великих власників збільшити земельні володіння для отримання прибутку. Територіальна експансія США полегшувалася відсталістю та поширенням індіанських племен, слабкістю сусідів - спочатку іспанських колоній, а потім Мексики. Війни в Європі відволікали європейські держави від подій на американському континенті, і правлячі кола Сполучених Штатів практично безперешкодно розширювали свою територію за рахунок земель індіанців і сусідніх країн.У 1803 р., користуючись тим, що Франція була втягнута в європейські війни, уряд США змусив її продати величезну територію Луїзіани за умовну суму 15 млн доларів. У 1810-1812 рр. американські війська зайняли іспанську Флориду, яка згодом була повністю приєднана до складу США.Захоплюючи нові землі і прагнучи закріпитися в Північній Америці, США водночас всіляко намагалися послабити вплив європейських держав у Новому світі. Основні принципи їх зовнішньої політики було викладено в посланні президента Монро до Конгресу 2 грудня 1823 р. Згідно з «доктриною Монро», Американський материк не міг бути об'єктом колонізації для європейських держав. США визнавали існуючі колонії європейців, але заявляли, що не допустять заснування нових і втручання європейських держав в американські справи. У газетах ці принципи було оформлено гаслом «Америка для американців!». Але насправді це означало «Америка - для США».

        Захоплюючи нові землі, США користувались тим, що молоді латиноамериканські країни були набагато слабшими за них. Так, у 1845 р. Конгрес США прийняв до складу федерації Техас, що належав Мексиці. На цей час Техас був вже переповнений американськими плантаторами, які свавільно захоплювали землі. Ці події викликали війну США з Мексикою, де перевага американської армії була беззаперечна. У 1848 р., потерпівши поразку, мексиканський уряд був змушений передати США не тільки Техас, а й землі на північ від р. Ріо-Гранде - Нову Мексику і Каліфорнію. У 1846 році США остаточно домоглися від Англії визнання своїх домагань на територію Орегона. Був встановлений західний кордон з Канадою. У 40-ві роки XIX століття Росія відмовилася від своїх володінь у Ка­ліфорнії. Це була торгова факторія з центром у форті Рос, яка поста­чала головну базу Росії в Північній Америці—Аляску—продовольством: солониною, овочами, сіллю, птицею, а також каліфорнійською цеглою тпщс Форт Рос (нині м. Сан-Франциско) було продано згідно з Указом Миколи І громадянину США Сатеру в січні 1842 року. За Росією за­лишалася лише Аляска. 1867 року, скорисавшись ослабленням Росії під час Кримської війни. США за 12 млн доларів викупили і їі (по 5 коп. за 1 кв. км).

Загалом за період з 1803 до 1867 р. Сполучені Штати зуміли збільшити свою територію в чотири рази. США перетворилися на одну з найбільших держав планети і стали найвпливовішою державою континенту.

81. Громадянська війна у С Ш А

  Після 30-річного правління демократів у США посилюється невдово­лення урядами, які, не подавали жодних надій на вирішення таких проблем, як рабство, міжрасові кон­флікти і т ін. Утворена 1854 року республіканська партія почала боро­тися за владу. 1860 року керівниц­тво партії висунуло на посаду прези­дента досить знаного члена конгре­су адвоката Авраама Лінкольна. Обрання А. Лінкольна президен­том відобразило політичний комп­роміс промисловців і фермерів Півночі. Його успіх означав полі­тичний переворот — втрату плантаторами-рабовласниками свого впли­ву у федеральному уряді. Плантатори не захотіли примири­тися з втратою посади президента. Вже в грудні 1860 - січні 1861 року зі складу США вийшли 8 штатів: Південна Кароліна, Флори­да. Джорджія, Алабама, Луїзіана, Техас, Теннессі, Міссісіпі. Відокре­мившись, штати утворили Півден­ну Конфедерацію з центром у Річмонді, обравши своїм президен­том Д. Девіса.

Початок Громадянської війни. Після вступу Лінкольна на посаду президента війська Конфедерації 12-13 квітня 1861 року обстріляли форт Самтер поблизу Чарлстона. Ця подія стала приводом до війни, і 15 квітня президент Лінкольн почав збирати ополчення, оголосивши мешканців Півдня заколотниками. Від початку матеріальні та людські ресурси Півночі набагато переважа­ли можливості Півдня. Населення рабовласницьких штатів складало 12,2 млн чоловік (1/3 — чорне насе лення) проти 19,2 млн мешканців Півночі. Переваги Півночі полягали і в розвинутій промисловості, наяв­ності залізниць й торгового флоту.

На боці Конфедерації було більше офіцерів і генералів. Рабовласники робили ставку на тимчасові військові переваги, спираючись на допомогу Англії, Франції, Іспанії, які залежали від промислової сировини план­таторського Півдня. Армія Півдня налічувала 120 тис. чоловік. Коли почали вестись воєнні дії, з'ясувало­ся, що Конфедерація була досить сильною в організаційному плані. На грудень 1861 року збройні сили Півночі після додаткового на­бору налічували 660 тис. чоловік. З січня 1862 року було створено гру­пу армій Федератів. Західна армія під командуванням генерала Гранта наступала в районі р. Міссісіпі, південна разом із генералом Батлером контролювала південно-захід­ний регіон СІЛА по річці Потомак. Однак переваги в живій силі були втрачені через помилки генерала Мак-Клеллана. Після ухвалення 20 травня 1862 року Закону про гомстеди, який давав право кож­ному громадянинові СШАза 10 до­ларів придбати земельну ділянку в 160 акрів, що згодом переходила в його приватну власність, в армії змінилися настрої. Тисячі безземель­них фермерів повірили в А. Лінколь­на і перейшли на бік Півночі.

1 січня 1863 року набуло чин­ності рішення про скасування раб­ства без будь-якого викупу і набір темношкірих до війська Півночі. Завдяки цим двом рішенням, з од­ного боку, зріс авторитет Лінкольна у країні, а з іншого — армія одержа­ла величезне поповнення сил. За час Громадянської війни кількість темношкірих її учасників склала близько 200 тис. чоловік. Патріотич­ний порив чорних афроамериканців грунтувався на перспективі майбут­ньої свободи. Однак навіть в армії Півночі їх піддавали дискримі­нації — обмеженню в правах по­рівняно із Армія генерала Гранта зайняла центральне місто Конфедерації на річці Міссісіпі - Віксберг, після чого Грант обійняв посаду головноко­мандувача збройних сил Півночі. 1864 року почався остаточний роз­гром Конфедерації. Найзапекліший опір військам Півночі чинила армія генерала Р. Лі в районі столиці Віргінії м. Річмонда. Та перехід армії генерала Шермана до атлантичного узбе­режжя (штат Джорджія), який три­вав з листопада по грудень 1864 року і в історії дістав назву «марш до моря», остаточно знищив надії Конфедерації на успішне закінчен­ня війни. На початку січня армія Шермана розвернулася і стала про­суватися на північ, до Річмонда, для з'єднання з армією Гранта. З квітня 1865 року федеральні війська гене­рала Гранта зайняли столицю Віргі­нії м. Річмонд, а через кілька днів ка­пітулювали останні осередки опору військовиків Півдня. Війна була за­кінчена.

Після поразки Півдня уряд Лін­кольна не роззброїв офіцерський склад ворожої армії, відпустивши людей, із якими нещодавно воював, на волю під чесне слово. 14 квітня 1865 року підчас спек­таклю в театрі був убитий прибічни­ком Конфедерації актором Бутсом президент СІЛА Авраам Лінкольн. Справжні організатори вбивства президента так і не були знайдені.

⇐ Предыдущая18192021222324252627Следующая ⇒

Поделиться: