Європейська колонізація Північної Америки. Початок формування північноамериканської нації

У період Великих географічних відкриттів першу спробу потрапити на західний континент здійснив у 1480 р. англійський мореплавець Джон Ллойд, але вона завершилася безуспішно, як і декілька наступних. Лише після відкриття Колумбом Південної Америки (1492 р.) Джон Кабот у 1497 р. перетнув океан і дослідив береги Північної Америки в районі Лабрадору, Нової Шотландії (Канада) та інших місцях. Протягом 1509 і 1527 рр. англійці обстежили побережжя Північної Америки в районі Флориди, Гаїті. Проте час було втрачено, тому що португальські та іспанські мореплавці на цей час поставили під свій контроль багато земель Американського континенту. Англійці не ризикували вступати з ними у відкритий конфлікт за нові землі, оскільки перевага сил була на боці іспанців та португальців. Однак, незважаючи на це, Іспанія в союзі з іншими прокатолицькими дворами вдається до політичної й економічної блокади Англії, знищуючи всі її кораблі, в яких би морях вони не з'явилися.

Першу невелику англійську колонію в Америці було засновано у 1585 р. на острові Реанок під назвою Віргінія. У 1606 р. король Яков І надав право Лондонській і Плімутській компаніям колонізувати східне побережжя Північної Америки між 34 і 45 градусами північної широти. Це дало поштовх до початку систематичного переселення англійців до Америки. Дещо пізніше за ними почали переселятися ірландці, шотландці, шведи, данці, французи та інші західні європейці. Вони також, на зразок англійців, засновували свої колонії, такі як Нові Нідерланди, Нова Франція, але значно менші від англійських.

У період Англійської революції і протекторату Кромвеля кількість емігрантів значно зросла, засновувалися нові колонії. До середини ХУП ст. в Америці вже існувало 13 великих англійських колоній (Віргінія, Джорджія, Нью-Йорк та ін.), у яких проживало понад 330 тис. осіб.

У 1643 р. англійські колонії (вони називалися Нова Англія) об'єдналися у конфедерацію. Формальною причиною для цієї акції був нібито захист від нападу на них корінних жителів - індіанців. Але насправді це була перша спроба відособлення англійських колоній і отримання дозволу від парламенту на дальше просування переселенців на захід континенту.

Колоністи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїти своїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силу завершилися безуспішно. Тому, починаючи з 1620 р., для роботи на плантаціях і промислах європейці розпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх на рабів. Наприкінці ХУП ст. у колоніях працювало вже близько 50 тис. невільників.

Щодо корінного населення, то колоністи також вели проти нього жорстоку політику. Вони або фізично винищували його, або заганяли в резервації. Наслідком цієї політики стало загострення збройної боротьби між колоністами та індіанцями. Перша така широкомасштабна війна вибухнула в 1622 р. і тривала 12 років. Далі збройні конфлікти набували затяжного характеру, внаслідок чого лише на східному узбережжі Атлантичного океану було ліквідовано близько 30 племен. Винищуючи корінне населення, колоністи захоплювали нові землі - до берегів річок Міссісіпі, Гудзон і далі углиб континенту.

Щодо економічного устрою, то колонії в основному засновувалися на капіталістичних формах господарювання. Але в аграрному секторі склалося становище, яке привело до утворення різних форм ведення землеробства. На початковому етапі колонізації англійська земельна аристократія прагнула, захопивши нові землі, насадити тут феодальне виробництво. Не погоджуючись із такою політикою, чимало емігрантів залишали колонії, створювали свої громадські об'єднання, йшли на нові землі й засновували вільні господарства, які називали фермерськими. Найбільше фермерство поширилося на Півночі. Ближче до теплого Півдня, навпаки, закріпилася плантаторська рабовласницька система господарювання, яка спеціалізувалася переважно на вирощуванні сільськогосподарських технічних культур з використанням виключно невільницької праці. За своїм змістом це була одна з форм феодального землеволодіння.

У майбутньому ці форми господарювання вступили у різке протистояння, яке стало однією з причин громадянської війни у США 60-х років XIX ст.

До середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур, заснованих на капіталістичних формах організації праці. Вони спільно з "домашніми" ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній ринок всіма необхідними промисловими товарами і розпочали його масово експортувати в Європу. Прискореному розвиткові промисловості також сприяли багаті й недоторкані природні запаси сировини Північної Америки.

Слід підкреслити, що в цей період у колоніях складається і досить інтенсивно розвивається фінансово-банківська система. Банки володіли величезними капіталами і здебільшого були вже незалежними від англійських фінансових кіл.

Швидкий промисловий розвиток привів до заснування багатьох міст. За останню чверть XVII - на початку XVIII ст. міське населення зросло втричі й становило близько 60 тис. осіб, а такі міста, як Нью-Йорк, Бостон, Балтимор та ін., уже налічували до десяти тисяч жителів кожне.

Прискорений економічний розвиток поселень, розширення і поглиблення у них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями і метрополією.

Спочатку переселенці йменували себе відповідно до назви територій, де вони проживали або народилися (віргінцями, пенсільванцями), але згодом вже друге, третє покоління називали себе просто американцями. Спілкування серед американців проходило в основному англійською мовою. Вони створили власну систему початкової та вищої освіти, заснували видавництва газет, журналів, книжок. Паралельно формувалися й місцева, тобто національна, інтелігенція та основи національної культури.

У результаті наприкінці XVII ст. американці мали спільну територію проживання, свою економіку, публічні органи влади, правову, військову, фінансову систему. Поєднувала їх ідеологічна та духовна спільність, яка ґрунтувалася на певних демократичних засадах і традиціях.

Таким чином, у другій половині XVII ст. розпочався процес формування північноамериканської нації, який тривав у наступному столітті й знайшов своє вираження у визвольній боротьбі американського народу (1775-1783 рр.) проти англійського володіння за створення своєї незалежної держави.

6.Становлення парламентаризмі. Основні течії.

На тлі переходу до імперіалізму наприкінці XIX - на початку XX ст. відбулися великі зміни і в буржуазній надбудові та в соціальних відносинах. У капіталістичних країнах остаточно складається демократично-правова буржуазна держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу й політичного режиму; конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою; парламентська система; система буржуазних партій; сильний апарат державної влади.               Завдяки високій економічній кон'юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність буржуазної демократії, стрижнем якої був парламентаризм - інститут народовладдя. Останнє застосовується із суттєвими обмеженнями, а не в прямому значенні, оскільки економічне панування зберігається за одним суспільним класом, до того ж нечисленним. Але навіть у рамках політичного панування буржуазії можлива більш-менш широка участь інших класів і соціальних верств, їх політичних організацій у державних справах.       Парламентаризм - явище, що зумовлене суспільно-політичним розвитком. Протягом XIX - на початку XX ст. на засадах парламентаризму відбувалася державно-правова еволюція ряду країн Європи й Америки. У зв'язку з відмінністю економічних умов, історичних традицій, співвідношення класових сил, зрілості масових демократичних рухів, відносної могутності капіталу, політичної культури населення та багатьох інших факторів, буржуазна демократія набувала найрізноманітнішого вигляду. Вона може існувати у формі парламентської республіки чи парламентської монархії, якщо мати на увазі форму правління; знаходити розгорнуте юридичне обґрунтування в правовій державі, або навпаки, спиратися в основному на політичні звичаї й традиції; узгоджуватися з парламентською або президентською формою управління державою.         Доба капіталізму й особливо період його модернізації, надзвичайно важливі в новій історії парламентаризму взагалі і класичного парламентаризму зокрема. У Великобританії, яка вважається прабатьківщиною світового парламентаризму, саме в цей період сформувалась і розвинулась двопартійна система, визначились форми взаємовідносин між монархом і парламентом, котрі відповідали новому співвідношенню суспільно-політичних сил. У цілому можна зазначити, що протягом цієї доби йшла розбудова державного ладу, котрий визначається як парламентська монархія або, в широкому розумінні, як парламентське правління. Еволюція британського парламентаризму спричинила проведення парламентської "великої реформи". Згідно з нею було зменшено представництво в парламенті від невеликих міст і збільшено представництво від великих промислових центрів, таких як Бірмінгем, Ліверпуль, Манчестер та ін. Щодо розвитку державно-правової практики Великобританії у період після "великої реформи", то вона характеризувалася подальшим укоріненням парламентаризму як форми державно-політичного життя. Це, зокрема, було пов'язано з подальшою демократизацією виборчого права, яка відбувалася протягом 60- 80-х років XIX ст. Так, у 1872 р. було запроваджено таємне голосування, а в 1884 р. уведено в дію закон, за яким виборче право визнавалося за всіма жителями графства (тобто сільської місцевості) за умови наявності в них власної оселі та домогосподарства. Як наслідок, виборчий корпус становив близько чверті дорослого населення Великобританії.

Таким чином, вже наприкінці XIX - на початку XX ст. у цій країні склались основні інститути сучасного виборчого права.

В Італії, наприклад, за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж 3 % населення. За останні два десятиліття XIX ст. було прийнято закони, за якими коло виборців дещо розширювалося. При цьому необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати, тобто встановлювався ценз грамотності. До того ж зберігався прямий майновий ценз, а для пасивного права - ценз освіти. І тільки в 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право, згідно з яким таке право надавалося всім повнолітнім і грамотним італійцям-чоловікам, а також з 30-річного віку - всім чоловікам незалежно від їх грамотності. Ценз грамотності встановлювався і в конституції Португалії 1911р.             Близьке за змістом виборче право було встановлено конституціями Болгарії (1879 р.), Греції (1864 р.) і Данії (1866 р.). І хоча тут майнові цензи було досить швидко скасовано, а цензи грамотності й освіти ніколи й не запроваджувалися, конституції цих країн визначали цензи осілості. Однорічний ценз осілості було передбачено наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. у законодавствах Австрії і Бельгії, а дворічний - в Іспанії.

У Нідерландах встановлене конституціями 1798 р. і 1848 р. виборче право було обумовлене високим податковим цензом. Він був знижений спочатку конституцією 1887 p., а потім і законами 90-х років. Внаслідок цього кількість виборців виросла майже в шість разів і перед Першою світовою війною становила близько 65 % загальної чисельності громадян, котрі відповідали встановленому віковому цензу.

У США ще на початку XIX ст. виборче право в більшості штатів пов'язувалося з володінням нерухомою власністю або зі сплатою податків. Наприкінці століття прямий майновий ценз було скасовано, хоча в деяких штатах від виборців вимагалося бути грамотними або сплачувати податки.

У цілому перед початком Першої світової війни прямий майновий і податковий ценз для активного виборчого права зберігався в небагатьох країнах. Однак на виборах у верхні палати (там, де вони обиралися) такі цензи нерідко діяли.

Ще однією спільною рисою розвитку виборчого права в XIX- XX ст. було те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права виходили з необхідності зрівнювати його з віком повноліття. Іноді виборча дієздатність наставала пізніше, ніж повноліття. У більшості європейських країн віковий ценз було встановлено в межах 21-25 років. Такий підхід об'єктивно обмежував політичну активність молоді.

Еволюція виборчого права привела до скасування так званого статевого цензу, тобто мала своїм результатом надання виборчих прав жінкам. Першою країною, де активне виборче право було надано жінкам, були США: у період із 80-х років XIX ст. і до Першої світової війни його визнало законодавство шести штатів.

Водночас із демократизацією права в умовах монополістичного капіталізму формувалась та чи інша виборча система, відповідна до цих умов, а також до характеру

Виборчі системи, в основу яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. Історично саме їх було запроваджено першими. За такими системами обраними вважаються кандидати, котрі у своїх округах здобули встановлену більшість голосів.

Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні. Головна, принципова їх відмінність від мажоритарних виявляється в тому, що вони ґрунтуються не на принципах більшості, а на принципах прямої відповідності числа завойованих партією мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: