Міжнародні відносини кін. 19 – поч. 20 ст.

Новий характер міжнародних відносин започаткувала франко-прусська війна 1870-1871 рр.

Ця війна закінчилася Франкфуртським мирним договором 1871 р., за яким у Європі розпочалось перегрупування державно-політичних сил. Оскільки в ході цієї війни завершилось національне об'єднання Німеччини, на політичній карті Європи з'явилась могутня промислово-мілітаристська імперія. Нав'язавши Франції грабіжницький мир, Німеччина отримала контрибуцію в 5 млрд франків й анексувала Ельзас і Лотарингію. Відразу ж вона розпочала виношувати плани повторного розгрому Франції.

Важливим міжнародним наслідком франко-прусської війни було завершення возз'єднання Італії. Ця велика європейська держава з моменту свого виникнення виявила агресивність щодо Франції у басейні Середземномор'я.

Результати франко-прусської війни позначились на відносинах Німеччини й Австро-Угорщини. Австро-угорський уряд відмовився від намірів про реванш за поразку в австро-прусській війні (1866 р.), вирішивши піти на зближення з Німецькою імперією.

Швидке посилення економічної могутності останньої і вихід її на арену колоніальної експансії зробили неминучим загострення англо-німецьких суперечностей. Володіючи багатими колоніями, маючи могутній військово-морський флот, пануючи на світових ринках, правлячі кола Великобританії не могли допустити, щоб її потіснив молодий і агресивний хижак.

Таким чином, франко-прусська війна й створення Німецької імперії привели до групування сил у Європі та посилили напруженість міжнародної обстановки.

6 травня 1873 р. між Росією і Німеччиною було укладено військову конвенцію, а 6 червня того ж року таку саму угоду підписали монархи Росії та Австро-Угорщини. 23 вересня Вільгельм І приєднався до австро-російської угоди й Союз трьох імператорів було остаточно оформлено. Він встановлював, що у випадку нападу будь-якої держави на одну з договірних сторін учасники союзу зобов'язані дійти згоди про спільну лінію поведінки. Якщо ж умови змусять їх вступити у війну, то між членами союзу мала бути укладена спеціальна військова конвенція.

Союз трьох імператорів відповідав інтересам Росії, Австро-Угорщини, а особливо Німеччини. Зміцнивши кордони на Заході, російський царизм дістав можливість активізувати свої дії в Середній Азії. У результаті було захоплено Хіву, що у свою чергу привело до загострення англо-російських відносин. Російський уряд сподівався домовитися з Австро-Угорщиною про збереження статус-кво на Балканах. Послаблена Габсбурзька монархія зміцнила своє становище, зблизившись із Німеччиною.

Для Німеччини Союз мав велике значення, яке полягало в тому, що Франція виявилась ізольованою в Європі, а роль Німеччини зростала в системі міжнародних відносин. Союз проіснував до 1887 р. і розпався внаслідок спалаху австро-російських І російсько-німецьких внутрішніх суперечностей.

Майже одночасно з франко-німецькою кризою 1875 р. спалахнула балканська. У 1875 р. проти Туреччини повстала Боснія і Герцеговина, потім до визвольної боротьби приєдналися Сербія, Болгарія і Чорногорія. Події на Балканах загострили російсько-австрійські відносини, чим скористався Бісмарк. Він доклав усю свою майстерність політика і дипломата, щоб втягнути Росію у війну з Туреччиною, сподіваючись мати вільні руки проти Франції. Нова російсько-турецька війна 1877 р. закінчилась повною поразкою Туреччини.

Щодо позиції Великобританії в цій блоковій системі держав Європи, зазначимо таке: Великобританія залишалась поза цими блоками і дотримувалась політики "блискучої ізоляції", суть якої полягала в утриманні світової гегемонії, зміцненні свого безконтрольного панування в колоніальних володіннях та безперервному їх розширенні за допомогою інших держав. Політика "блискучої ізоляції" ґрунтувалась на промисловій гегемонії і морській могутності Великобританії, що і давало їй змогу не зв'язувати себе ніякими союзами.

Внаслідок модернізації капіталізму загострилась боротьба за розподіл світу між наймогутнішими державами на зламі XIX- XX ст. Разом з традиційними колоніальними країнами, що постійно конфліктували між собою, - Великобританією, Францією і Росією до неї включилися США, Німеччина, Бельгія, Італія і Японія. Тривала боротьба між Великобританією і Францією за гирло Нілу завершилась у 1882 р. англійською окупацією Єгипту. Гострою була боротьба між Великобританією і Францією за Судан. Крім Великобританії, у французьких колоністів в Африці був ще один суперник - Італія, яка виявила своє невдоволення захопленням Францією Тунісу, який італійський уряд вважав історичною територією Риму (Туніс - це Карфаген давньої історії). Тепер Італія активізувала свою діяльність у Східній Африці. Наслідком її була італо-ефіопська війна 1895-1896 pp., у якій на боці Італії виступала Великобританія, а Франція і Росія - на боці Ефіопії. Війна закінчилась перемогою Ефіопії і поразкою Італії.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. поділ світу дійшов кінця. "Вільних" незайнятих територій майже не лишилось. В Азії, наприклад, неподіленими залишалась Туреччина, Іран, Сіам, хоч процес їх перетворення в напівколонії йшов дуже швидко. У Туреччині переважав англійський вплив, в Ірані загострювалися суперечності між Великобританією і Росією. Сіам було ще 1893 р. поділено на сфери впливу Великобританії і Франції. У Африці, яку було поділено в основному між Великобританією і Францією в процесі гострої і жорстокої боротьби, неподіленими лишились Абіссінія (Ефіопія), яка зуміла відстояти свою незалежність; Марокко, Тріполі, Кіренаїка (формально залежні території Туреччини) і в Південній Африці - бурські республіки - Трансвааль і Оранжева1. Але внаслідок англо-бурської війни (1899-1902 рр.) ці республіки втратили свою незалежність.

Посилення в результаті загострення нерівномірності розвитку імперіалістичних суперечностей нестримно вело до боротьби за перерозподіл уже поділених територій.

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: