Література як вид мистецтва. Основні етапи історичного становлення літератури. Види літературно-художньої творчості.

Стр 1 из 11Следующая ⇒

Види мистецтва

просторові часові

живопис музика

скульптура спів

архітектура синтетичні танець

театр пантоміма

кіно література

За матеріальними ознаками:

література – мистецтво слова

( скульптура — мистецтво каменю, живопис – мистецтво фарби)

Словесне мистецтво

–

відсутність елемента наочності у її зображеннях неможливість безпосереднього впливу на почуття (емоційне враження реалізується завдяки посередництву уяви, фантазії)

спроможність подавати зображувану подію в максимальній повноті її поступального динамічного розгортання можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки їхнього емоційного плину велика сила естетичного враження

Слово — найбільш гнучкий матеріал => можливість частково відтворювати

зображувальну специфіку іншого виду ммистецтва.

Поезія (звукова організація) музика.

Прозаїчні словесні образи ілюзія пластичного зображення.

Словесне мистецтво (вчені)

рос. – В. Бєлінський, М. Чернишевський.

укр. –М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Основні етапи історичного становлення літератури

№ 1панування поезії № 2панування прози

· фольклорна

· літературна

Фольклорна поезія

Поезія — віршована форма літератури.

o піднесений лад думок, в яких – загальнолюдські цінності буття,

o підкреслена емоційність,

o вишуканий підбір слів та форм їх звукового сполучення.

Фольклор – особливий тип усної поетичної творчості, автором якої вважається народ.

Специфіка

o традиції

(побутові, історичні, культурні)

художнє

мислення (тісний зв'язок)

o етапи формування національної свідомості

народна творчість:

колективна гра

обрядова дія

(словесний текст, танок, музика, пантоміма. РИТМ.)

пісня

Літературна поезія

Етапи розвитку

1) Пісня (Гомер «Іліада», «Одіссея»).

2) Взаємопроникнення музики та поезії (Архілох - поет і музикант)

3) Єдина форма мистецтва слова

4) Поділ:

a. віршована поезія

b. художня проза

5) Витіснення художньою прозою

Проза

Проза — невіршована мова (не має чіткої ритмічної організації).

Сприяли усталенню прози – поява та розвиток писемності.

У повсюдний вжиток – коли писемність набирає форму друкованих видань.

Етапи розвитку

1) Публічні промови давньогрецьких ораторів (ритмічна проза)

2) Ранній період Відродження, епоха новели (італійська новела XIV—XV ст., французька новела XVI ст., російська новела другої половини XVII ст. і т. д.).

3) Період остаточного формування роману – утвердження прози (п.п. XIX ст. — у Росії, д.п. XIX ст. в Україні).

***

Поезія	Проза
мова почуттів	мова думок
виражальна	зображувальна
монологічна	діалогічна
мова – засіб зображення	мова – і як предмет зображення (мова персонажів твору)

Межа – умовна ПОЕЗІЯ вірші в прозі, ритмізована проза,

ПРОЗА верлібр і т. п.

№ 2.

Образи:

дійових осіб	творця твору	адресата твору	природного оточення	речового оточення
а) персонаж об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). б) оповідач суб'єкти розповіді (герої, які розповідають). в) розповідач суб'єкти розповіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). + особливий тип розповідача герої-розповідачі ліричних творів – ліричні геро ї.	образ автора – це відображена у творі особистість автора - творця, яка знаходить свій вияв у формі певної світоглядної позиції (точки зору), що стоїть за всім зображеним у творі і зв'язує його вираженням певної концепції світу й людини.	образ читача, – це відображеність у творі особи читача, точніше читацької свідомості як прогнозованого типу оцінки зображеного у творі.	пейзаж — це образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне значення в його загальній змістовій організації. Функція: він виступає у творі як додатковий опосередкований засіб характеристики окреслюваних у ньому героїв, персонажів. (М. Булгаков «Майстер та Маргарита»).	і нтер'єр — це образ речового оточення персонажів та їхніх дій, опис приміщення, реалій побуту: речей, предметів і т. д. Функція: підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити персонажа — тим самим охарактеризувати його. (М. Гоголь «Мертвые души»).

Персонаж (герой, дійова особа) – образ дійової особи, що виступає у творі як об'єкт розповіді і сприймається насамперед як певна жива або умовно жива істота.

«Персонажну сферу літератури складають не лише відокремлені індивідуальності, але й збірні герої (їх прообраз — хор в античній драмі)»

Л. Чернець

Оповідач – дійова особа, зображена у творі як суб'єкт розповіді, а саме —

як герой, від особи якого у творах епічного чи ліро-епічного роду літератури ведеться розповідь і який виступає в них у функції уявного автора.

Основні ознаки:

Дистанційований

від героїв

від автора

1. не має реальних (що, проте, не виключає можливості зображення уявлюваних ним) стосунків; 2. не вступає в безпосередній контакт із світом тієї дійсності, яка є предметом його розповіді; 3. зображувані події оповідач спостерігає і оцінює немовби збоку, як чуже життя.

— реального творця твору, при цьому і особи самого оповідача, який виступає не як фактичний, а як уявлюваний фактичним творцем автор.

Оповідач виступає у творі як свого роду посередник між автором та світом його героїв.

Розповідач – дійова особа, яка виступає у творі і як суб'єкт, і як об'єкт (безпосередній або опосередкований) розповіді, тобто як герой, що є учасником або має безпосереднє відношення до тих подій, про які він розповідає.

3 типа розповідача:

Розповідач — головний герой твору. Персоніфікована особа, яка виступає як безпосередній учасник і головний герой тих подій, про які вона розповідає (М. Хвильового «Я (Романтика)»).
Розповідач — побічний герой твору. Не обов'язкова персоніфікація, обмеженість визначеності особи розповідача формою певного неконкретизованого «я», від якого ведеться розповідь (П. Куліш «Орися»).
Розповідач — герой, особа якого виражається виключно його мовленнєвою позицією, що різко контрастує з тими літературними мовними нормами, носієм яких у творі незмінно виступає його реальний автор-творець. Розповідач і його герої розмовляють мовою, різко відмінною від літературно нормованої. Цей літературно ненормований мовленнєвий стиль називають сказом (М. Лесков «Лівша»).

Ліричний герой — суб'єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики. Це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб'єктивне.

№ 3.

Образи:

дійових осіб	творця твору	адресата твору	природного оточення	речового оточення
а) персонаж об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). б) оповідач суб'єкти розповіді (герої, які розповідають). в) розповідач суб'єкти розповіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). + особливий тип розповідача герої-розповідачі ліричних творів – ліричні геро ї.	образ автора – це відображена у творі особистість автора - творця, яка знаходить свій вияв у формі певної світоглядної позиції (точки зору), що стоїть за всім зображеним у творі і зв'язує його вираженням певної концепції світу й людини.	образ читача, – це відображеність у творі особи читача, точніше читацької свідомості як прогнозованого типу оцінки зображеного у творі.	пейзаж — це образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне значення в його загальній змістовій організації. Функція: він виступає у творі як додатковий опосередкований засіб характеристики окреслюваних у ньому героїв, персонажів. (М. Булгаков «Майстер та Маргарита»).	і нтер'єр — це образ речового оточення персонажів та їхніх дій, опис приміщення, реалій побуту: речей, предметів і т. д. Функція: підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити персонажа — тим самим охарактеризувати його. (М. Гоголь «Мертвые души»).

Л. Чернець

Оповідач – дійова особа, зображена у творі як суб'єкт розповіді, а саме —

Основні ознаки:

Дистанційований

від героїв

від автора

Оповідач виступає у творі як свого роду посередник між автором та світом його героїв.

3 типа розповідача:

Розповідач — головний герой твору. Персоніфікована особа, яка виступає як безпосередній учасник і головний герой тих подій, про які вона розповідає (М. Хвильового «Я (Романтика)»).
Розповідач — побічний герой твору. Не обов'язкова персоніфікація, обмеженість визначеності особи розповідача формою певного неконкретизованого «я», від якого ведеться розповідь (П. Куліш «Орися»).
Розповідач — герой, особа якого виражається виключно його мовленнєвою позицією, що різко контрастує з тими літературними мовними нормами, носієм яких у творі незмінно виступає його реальний автор-творець. Розповідач і його герої розмовляють мовою, різко відмінною від літературно нормованої. Цей літературно ненормований мовленнєвий стиль називають сказом (М. Лесков «Лівша»).

СЮЖЕТ – перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули.

Функції сюжету

1. Перипетійна. Акцентує увагу читача на самому перебігу

подій, на несподіваних і швидких їх змінах Сюжет як художня (чарівні казки, детективна література) форма зв'язування 2. Характерологічна. Розкриття сутності людських та конкретизації характерів, типів. Подієвість ослаблена або й задана наперед фабульної основи

( «мандрівнi» фабули з Дон Жуаном).

СТРУКТУРА

Експозиція	Зав'язка	Розвиток дії	Кульмінація	Розв 'язка
передує початку розгортання одиниць структури твору; пряма — на початку твору, затримана — подається після початку дії, розпорошена —фрагментарна, немовби порціями, подається протягом усієї дії, обернута — наприкінці дії.	вихідний момент у розвитку дії художнього твору. Розпочинає основний конфлікт.	увесь перебіг, починаючи від зав'язки й закінчуючи кульмінацією твору; ряд перипетій, поступових ускладнень дії, мета яких – в більшому загостренні конфлікту.	момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту	завершує дію, доводить до логічного вирішення події, зав'язані в конфліктному вузлі твору.

Типи сюжету

1. Тип сюжету, в якому події зв'язуються лише через часовий зв'язок, називається хронікальним. «Дон Жуан» Д. Байрона.

2. Тип сюжету, в якому події з'єднані причинно-наслідковими зв'язками, називається концентричним. «Злочин і кара» Ф. Достоєвського.

ЖАНРИ ЕПОСУ

а).залежно від тематики

· соціально-побутовий;

· соціально-психологічний;

· історичний;

· фантастичний;

· пригодницький;

· філософський.

б). залежно від масштабу зображення

· великі: епопея (іноді роман-епопея), роман

· середні: повість

· малі: новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Епопея	значний за обсягом велика кількість сюжетних ліній історичне тло складається з декількох томів (частин).	Гончар "Прапороносці"; "Волинь" У. Самчука
Роман	значний за обсягом життєві події певної епохи значна кількість персонажів, дві, або більше сюжетних ліній	«Чорна рада » П. Куліша – 1й укр. роман. "Марія" Уласа Самчука
Повість	значна за обсягом одна сюжетна лінія, середнє між оповіданням і романом. розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю.. жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична.	Марко Вовчок «Інститутка», І. Нечуй-Левицький "Микола Джеря"
Оповідання	невелике за розміром про одну чи кілька подій у житті головного героя (іноді декількох). характери персонажів – у сформованому вигляді, описів мало, вони стислі.	В.Стефаник «Камінний хрест».
Новела	невеличкий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Напружена дія. увагу до внутрішніх переживань і настроїв персонажа. лаконізм, влучність художніх засобів.	Стефаник «Новина», М. Хвильовий «Я (романтика)».
Етюд	засобом слова відтворюється синтез сприйняття, синтез мистецтв	О.Кобилянська, М. Коцюбинський
Казка	фольклорний розповідний твір про вигадані чи фантастичні події	Марко Вовчок ("Кармелюк»), І.Франко ("Фарбований Лис")
Легенда	переказ про якісь події чи людей, але оповитий казковістю, фантастикою до них – "житія"	Легенди про Устима Кармалюка, Олексу Довбуша.
Притча	алегоричність, філософічність, невелика за обсягом герої неконкретизовані, манера оповіді урочиста.	Сковорода, І.Франко (збірка "Мій Ізмарагд".)
Нарис	Цей твір присвячений детальному художньому аналізу певних життєвих явищ, фактів, постатей. документальність осмисленням письменником дійсних фактів свого часу.	І.Нечуй-Левицький ("На Дніпрі"), Панас Мирний ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), Микола Хвильовий.

ЛІРИКА

Класифікація за ідейним спрямуванням:

+ релігійна, сатирична.

ЛІРИЧНІ ЖАНРИ

ДРАМАТИЧНІ ЖАНРИ

Трагедія — це драматичний твір, що ґрунтується на непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свій потенціал, але розуміє неможливість цієї реалізації.

Особливості:

· зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя; побудова сюжету на гострому зіткненні протилежностей;

· наявність трагедійного героя — людини сильної волі, героїчного складу характеру;

· трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

· закінчується сценою смертей.

Комедія — це драматичний твір, у якому засобами гумору і сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності та людині.

Особливості:

· викриття і висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя;

· зображення подій і характерів у комедійному (сатиричному чи гумористичному) плані;

· відтворення суперечностей між старим (умираючим) і новим (прогресивним);

· наявність комічного героя.

Драма — це жанр давньогрецького театру, що займав проміжне місце між трагедією та комедією (у драмі дія розгортається, поєднуючи в собі і трагічні, і комічні прийоми).

Особливості:

· відтворення подій повсякденного громадського й побутового життя;

· зображення людського горя і страждань без трагедійного загострення;

· викриття і заниження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

· закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

Жанровий різновид драми –

Драма-феєрія.

ü фантастично-казковий сюжет,

ü неймовірні події, перетворення,

ü поряд з людьми діють фантастично-міфічні істоти.

Харків Львов Київ

Л. Боровиковський, М. Шашкевич М. Костомаров

А. Метлинський, І. Вагилевич, Т. Шевченко

М. Костомаров Я. Головацький П. Куліш

«Руська трійця» Кирило-Мефодіївське товариство

РЕАЛІЗМ – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. 19 ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах.

Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- типові події і характери у типових обставинах;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням;
- конфліктність (драматизація);
- вільна побудова творів;
- перевага епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення лірики;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Представники (укр.) — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

№ 8.

Ознаки:

1. літературні напрями + домінантний напрям той чи інш. Л. епохи.( назва такого напряму, як правило, стає назвою цілого Л.п.);

2. певне суспільне й культурне призначення літератури, панування певної літературної традиції;

3. більш-менш однорідні форми літературного життя, певний тип літературної публіки й певний вид літературної культури.

Хронологічні рамки – умовні.

3. Літературний напрям як одиниця літературного процесу.

Літературний напрям:

1. конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу;

2. своєрідний синтез художнього методу та індивідуального стилю, що являють собою два його полюси.

Л.н. передбачає об'єднання митців на основі єдності методу, а також більшу або меншу схожість індивідуальних стилів.

XVII ст. – барокко і класицизм;

XVIII ст. – сентименталізм;

XVIII—XIX ст. – романтизм;

XIX ст. – реалізм, натуралізм;

XIX—XX ст. – імпресіонізм, символізм; модернізм

XX ст. – імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм тощо.

30-ті р. XX ст. – соціалістичний реалізм,

поч. 80-х р. ХХ ст. – постмодернізм (перехід від модернізму до постмодернізму –сер. 1950-х років).

Літературні напрями можуть мати свої складові частини (течії, школи).

П. XVI – 2 п. XIX ст.

1.↓ 2. ↓ 3.↓ 4.↓ 5.↓ 6.↓

бароко класицизм сентименталізм романтизм реалізм натуралізм

1. БАРОКО — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині 16 століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж 16—18 століть.

Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

СУПЕРЕЧНІЧТЬ – існування бароко в укр. літ.

АЛЕ! –

творчість М. Смотрицького, С. Полоцького, М. Довгалевського, І. Величковського, С. Яворського, Ф. Прокоповича.

17 ст.

Ренесанс Просвітництво

Розквіт бароко у цей час

(Б. на зміну Р.)

Б. – зворотний бік Р., «реакційне» мистецтво?

Б. – кінцевий етап розвитку мистецького періоду? (Г. Вельфлін поверховий погляд

Б. – «крок назад» — від доби Відродження до середніх віків?

БАРОКО – синтез мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики).

оригінальні риси:

- посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів;

- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

- тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

- трагічна напруженість і трагічне світосприймання;

- настрої песимізму, скепсису, розчарування;

- прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

Людина бароко

піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум.

приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя (найпоширеніші теми – «Memento mori!» (пам'ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта).

роздвоєна (боротьба двох ворогуючих начал)

тіло і душа

пристрасть і розум

природний потяг і моральні веління

народне життя і закони

2. КЛАСИЦИЗМ – напрям у європейській літературі та мистецтві. Уперше з'явився в італійській культурі 16 ст., найбільший розквіт – у Франції 17 ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам.

· Характерно – орієнтація на античну літературу

· Теоретичне підґрунтя – антична теорія поетики («Поетика» Аріcтотеля)

Визначальні риси:

ü раціоналізм (головне – розуму, а не почуття);

ü наслідування зразків античного мистецтва;

ü нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

ü обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

ü ідеальна мова – афористична, понятійна,

ü аристократизм, орієнтування на смаки еліти;

ü встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Призначення літератури — виховувати людину. ЯК?

читання насолода від

моралей мистецтва

Класицизм в Україні

Поширені – «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка.

АЛЕ! тут – перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови.

Представники:

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський та ін.

3. СЕНТИМЕНТАЛІЗМ – напрям у європейській літературі, 2 п. 18 — поч. 19 ст., характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору.

Визначальні риси :

- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;
- вільна побудова твору;
- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;
- мальовничі сільські пейзажі;
- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Представники (укр.):

І. Котляревський («Наталка-Полтавка»)

Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка» тощо).

4. РОМАНТИЗМ – напрям у літературі, науці й мистецтві, що виник у кінці 18 ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині 19 ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

Визначальні риси :
- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
- вільна побудова творів;
- захист особистості;
- неприйняття буденності;
- культ почуттів;
- ліричні та ліро-епічні форми;
- захоплення фольклором;
- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Український романтизм — 20-60-ті рр. 19 століття.

Виникнення пов'язане з творами:

o «Твардовський» і «Рибалка» П. Гулака-Артемовського (1827—28 pp.)

o «Малоросійські пісні» М. Максимовича (1827р.)

o створення літ. гуртка І. Срезневського (Харків, к. 20-х pp. 19 ст.)

Осередки

Харків Львов Київ

Л. Боровиковський, М. Шашкевич М. Костомаров

А. Метлинський, І. Вагилевич, Т. Шевченко

М. Костомаров Я. Головацький П. Куліш

«Руська трійця» Кирило-Мефодіївське товариство

5. РЕАЛІЗМ – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. 19 ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах.

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Представники (укр.) — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

6. НАТУРАЛІЗМ –— літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині 19 століття.

Характерно:

точне зображення дійсності (матеріально-побутового довкілля, людського характеру, який був фатально обумовлений фізіологічною природою та середовищем);

твори – «клінічно точні документи» дійсності;

не уникали малювання неприємних деталей навколишнього світу, життя соціального дна;

відтворювали хворобливу психіку людини, її сексуальні звички;

у художній творчості – принципи дослідження, притаманні науці;

митець – подібний до вченого.

№ 10.

Напрями

імпресіонізм неоромантизм символізм імажинізм футуризм акмеїзм

сюрреалізм «театр абсурду» дадаїзм «новий роман»

Неоромантизм	- змальовували переважно неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться зі злом, сірістю повсякденна; - герої переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу; - головна увага – внутрішній світ людини, через який можна зазирнути у світ духовний; - зовнішні події (і соціальні) – на задній план; - умовні, фантастичні образи, ситуації, сюжети; - відмова від типізації.	О. Кобилянська («Людина», «Царівна»). Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та ін.
Імпресіонізм	- зображується не сам предмет, а враження від нього (орієнтація на почуття, а не на розум); - відмова від ідеалізації; - предметом мистецької зацікавленості стають уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; - герой цікавий саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень; - найпоширеніший жанр – новела.	Коцюбинський, B. Стефаник, частково Кобилянська, М. Хвильовий, Є Плужник та ін.
Експресіонізм	- заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; - оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою (глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос); - суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.	В. Стефаник, О. Туринський, М. Хвильовий, Т. Осьмачка.
Символізм	- конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ; - бунт проти надто консервативної і суспільної моралі; - підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту); - культ екзотичних і заборонених тем, увага до позасвідомого; - спроби вирватися за рамки повсякденного, зазирнути до «світу в собі».	П. Карманський, Б. Лепкий, Т. Осьмачка (ранній), М. Євшан.
Неокласицизм	- використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів; - проголошення гасел «чистого» мистецтва; - оспівування земних насолод; - прагнення наслідувати мистецтво минулих епох; - віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.	Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Юрій Клен, Рильський.
Футуризм	- заперечення традиційної культури; - прагнення до новацій, порушення традицій; - урбанізм; - переплетіння документального матеріалу з фантастикою; - у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».	В. Поліщук, М. Бажан.
Неореалізм	- поглиблений психологізм; - заглиблення у внутрішній світ персонажа; - внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви конфлікту добра і зла; - автори не пропонують простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.	В. Винниченко, В. Підмогильний
Екзистенціалізм	- на перше місце – категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; - особистість має протидіяти суспільству, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; - буття - абсурдне; - вища життєва цінність – свобода особистості; - існування людини – драма свободи; - найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.	В. Підмогильний, І. Багряний, Т. Осьмачка, В. Барка.

№ 11.

Давні типи інтерпретації

Кабалістика – тип інтерпретації Старого Заповіту, текст якого тлумачився як світ символів, заснованих на таємничій властивості цифр.

Античність – об’єкт тлумачення – міф

Християнство – об’єкт тлумачення – НЗ

Рівні інтерпретації:

1) філософський;

2) ідеологічний;

3) естетичний.

Для художньої літератури перший є лише підставою для інтерпретації, другий скеровує інтерпретацію на певні норми і вимоги, а третій збігається з природою словесного мистецтва, і тут варто визначити ще й такі рівні інтерпретації:

− репродуктивний (описова реконструкція тексту, його переказ);

− декодування (розпізнавання, образів – приховані значення стають виявленими);

− рефлекторно-асоціативний (осмислення себе через текст, вихід, спровокований текстом, на позатекстові об’єкти).

Види інтерпретацій:

психоаналітичний;
феноменологічний;
екзистенційний;
структуралістський;
рецептивно-естетичний.

Правила інтерпретації за Роланом Бартом

(ХХ ст., французький літературний критик)

1. Текст поділяється на сегменти (фраза, частина фрази, група з кількох фраз) – лексії.

2. У кожній лексії виявляємо значення, але не пряме, а конотаційне (додаткове), викликане асоціаціями.

3. Повільне читання, покликане простежити структурування тексту (як він укладається).

4. Показати вихідні точки значення, оскільки те, що утворює текст, – інтертекстуальне.

[1] Художнє мовлення – підкреслено-індивідуалізована форма мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його висловлювання з розрахунком естетичного враження.

[2] Характер – типові риси у тексті набувають індивідуалізації (Дон Жуан). Тип – ловелас – літ.герой.

[3] Художнє мовлення – підкреслено-індивідуалізована форма мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його висловлювання з розрахунком естетичного враження.

[4] Характер – типові риси у тексті набувають індивідуалізації (Дон Жуан). Тип – ловелас – літ.герой.

Види мистецтва

просторові часові

живопис музика

скульптура спів

архітектура синтетичні танець

театр пантоміма

кіно література

За матеріальними ознаками:

література – мистецтво слова

( скульптура — мистецтво каменю, живопис – мистецтво фарби)

Словесне мистецтво

–

Слово — найбільш гнучкий матеріал => можливість частково відтворювати

зображувальну специфіку іншого виду ммистецтва.

Поезія (звукова організація) музика.

Прозаїчні словесні образи ілюзія пластичного зображення.

Словесне мистецтво (вчені)

рос. – В. Бєлінський, М. Чернишевський.

укр. –М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Основні етапи історичного становлення літератури

№ 1панування поезії № 2панування прози

· фольклорна

· літературна

Фольклорна поезія

Поезія — віршована форма літератури.

o піднесений лад думок, в яких – загальнолюдські цінності буття,

o підкреслена емоційність,

o вишуканий підбір слів та форм їх звукового сполучення.

Фольклор – особливий тип усної поетичної творчості, автором якої вважається народ.

Специфіка

o традиції

(побутові, історичні, культурні)

художнє

мислення (тісний зв'язок)

o етапи формування національної свідомості

народна творчість:

колективна гра

обрядова дія

(словесний текст, танок, музика, пантоміма. РИТМ.)

пісня

Літературна поезія

Етапи розвитку

1) Пісня (Гомер «Іліада», «Одіссея»).

2) Взаємопроникнення музики та поезії (Архілох - поет і музикант)

3) Єдина форма мистецтва слова

4) Поділ:

a. віршована поезія

b. художня проза

5) Витіснення художньою прозою

Проза

Проза — невіршована мова (не має чіткої ритмічної організації).

Сприяли усталенню прози – поява та розвиток писемності.

У повсюдний вжиток – коли писемність набирає форму друкованих видань.

Етапи розвитку

1) Публічні промови давньогрецьких ораторів (ритмічна проза)

3) Період остаточного формування роману – утвердження прози (п.п. XIX ст. — у Росії, д.п. XIX ст. в Україні).

***

Поезія	Проза
мова почуттів	мова думок
виражальна	зображувальна
монологічна	діалогічна
мова – засіб зображення	мова – і як предмет зображення (мова персонажів твору)

Межа – умовна ПОЕЗІЯ вірші в прозі, ритмізована проза,

ПРОЗА верлібр і т. п.

№ 2.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-05-08; Просмотров: 318; Нарушение авторского права страницы