Нормативно-правове регулювання державного управління та система органів у сфері інновацій

Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов Уряду, наказів центральних органів виконавчої влади тощо) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів.Зокрема, національне інноваційне законодавство включає норми Конституції України, Господарського кодексу, Закону України "Про інноваційну діяльність", Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні", Закону України "Про інвестиційну діяльність", Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" та інших нормативно-правових актів, які визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямовані на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Державні пріоритети інноваційної діяльності викладені в Законі України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні", що визначає правові, економічні й організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в країні.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні - науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов’язують органи виконавчої влади всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій) До основних завдань Держінвестицій належить : участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності та створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності

 

БІЛЕТ 14

1. Державне управління у сфері підприємництва.
Підприємництво сучасного типу має такі особливості:

• зростання ролі інформаційних ресурсів;
• виникнення і розвиток у межах великої корпорації внутрішнього підприємництва як особливої форми інноваційного типу;
• формування ризикового підприємництва;
• створення різноманітних підприємницьких структур;
• розширення кредитно-фінансової сфери;
• розвиток корпоративного бізнесу.

 

Умови успішності діяльності підприємництва:

• стабільна національна кредитно-грошова система;
• пільгова система оподаткування;
• державна підтримка підприємництва у галузі матеріального і фінансового забезпечення;
• правова захищеність підприємництва;
• ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;
• спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами в сфері управління.

 

Політика в сфері підприємницької діяльності. Складові:

• державне регулювання всіх процесів підприємницького середовища, а саме політика роздержавлення та приватизації, антимонопольна політика, інститут банкрутства суб'єктів підприємництва;
• державна система підтримки підприємництва (частка державного сектору: Україна – менше 10%, США – 10%, Німеччина – 20%, Франція – 40%, Швеція – 50%, Данія – 60%. Частка державного і недержавного сектору економіки не впливає на розвиток економіки країни).

 

Завдання для формування ефективно-господарюючих приватних власників:

1. Приватизація великих підприємств стратегічних галузей – проводити лише за індивідуальними планами.

2. Організовувати масовий розпродаж об’єктів, які не мають стратегічного значення для держави.

 2. Загальна характеристика державної політики у паливно-енергетичній сфері.
 Забезпечення сталого розвитку паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) є необхідною передумовою відродження національної економіки і особливо важливе на етапі її входження до світового економічного простору, оскільки від стану ПЕК значною мірою залежить ступінь економічної та політичної незалежності держави.
За цих умов, необхідною є розробка довгострокової Концепції державної енергетичної політики України, зорієнтованої на: подолання кризових явищ в енергетиці; підвищення рівня енергетичної безпеки України в умовах переходу до сталого розвитку; визначення базових орієнтирів для формування довгострокових завдань розвитку ПЕК.
Постанова КМ від 17.02.1995 р. №125 «Про затвердження національних програм нафта і газ України до 2011 р.» Програма не передбачає зменшення імпорту російських енергоносіїв протягом найближчих 20 років. По цій програмі планувалося постійне ввезення нафти 40 млн тонн і 150 млрд кубометрів газу. Кучма підписав угоду «Про самозабезпечення України сибірською нафтою, обсягом 20 млн тонн на рік за рахунок відновлення недіючих свердловин, що вийшли з ладу в Тюмені. На той час Україна потребувала 5 млн тонн нафти, тобто для того, щоб наладити виготовлення 20 млн тонн нафти, потрібно було мати в 4 рази більше свердловин та працівників. Угода не мала розвитку. У національній програмі було закладено обсяг видобутку запасів сировини на рівні 5% від рівня виявлених на той час, тоді як на той час вже мали 1 млрд вітчизняних запасів. Росія обіцяла продавати газ не за світовими цінами. Росія не виконала свою обіцянку. На сьогоднішній день Основними документами що мыстять основын напрями державної політики у сфері ПЕК є:

1. Концепції реформування вугільної галузі від 14 травня 20082. Програма "Українське вугілля" від 19 вересня 20013. Концепції розвитку вугільної промисловості 4. Проект концепції державної енергетичної політики
Пріоритетні завдання державної політики у сфері забезпечення енергетичної безпеки в Україні:
1. Реалізація енергоефективних інвестиційних проектів, спрямованих на скорочення енергетичних ресурсів, а саме: збільшенням видобуванням власних паливно-енергетичних ресурсів (нафта, газ, вугілля). Підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів. Використання нетрадиційних та відновлювальних джерел енергії.
2. Приведення цін і тарифів на енергоносії до відповідного рівня.
3. Інтеграція об’єднаної енергетичної системи України до трансєвропейської.
4. Створення сучасного нафтопереробного виробництва з глибокою переробкою нафти. Зменшення енергетичної залежності України. Підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів.

3. Сутність та принципи сучасної державної економічної політики.
Економічна політика включає в себе два компоненти – позитивний та нормативний. Позитивний ставимо питання: що відбувається. Нормативний: як має бути. Поєднання двох компонентів є ідеальним. Нормативний компонент превалює.
Державне регулювання є складовою економічної політики. Обумовлюється питомою вагою позитивного і нормативного компонентів.
Економічна політика – це концентрована науково-обґрунтована діяльність держави щодо цілеспрямованого управління функціональним розвитком економіки на макро і мікро рівні з метою забезпечення загального розвитку в країні.
Економічну політику формують певні політичні суб'єкти:
1) носії економічної політики – відносяться суб'єкти, які законодавчо закріплені (уряд, ВРУ і т.д.);
2) носії впливу на економічну політику – ці суб'єкти не беруть участі в розробленні економічної політики .але можуть суттєво впливати на цей процес (політичні рухи, партії, громадські об'єднання).
Основні умови реалізації економічної політики:
• рівень пізнання суспільством економічних законів;
• завдання і цілі, які ставить держава;
• конкретні форми реалізації універсальних принципів функціонування економіки (ринкове саморегулювання або державне регулювання);
• етап, на якому перебуває країна;
• специфічні передумови для кожної країни і форми господарювання;
Загальні принципи економічної політики:
• науковість;
• комплексність;
• реалізм у встановленні співвідношенні цілей і засобів реалізації;
• конкретного історичного підходу до розроблення економічної політики;
• альтернативності;
• чітка постановка довгострокової мети та визначення основного напряму форм і методів її досягнення.

4. Актуальні проблеми, пов’язані з світовою глобальною трансформацією.

1. Перерозподіл владних повноважень з національного до транснаціонального рівня
2. Поява нових субєктів влади : держави, міжнародні регулятивні органи, неформальні центри впливу з високим рівнем компетенціі
3. Криза культурно ідеологічних та практичних основ державності
4. Феномен краіни системи
5. Деформалізація влади та зниження ролі публічноі влади
6. Створення новоі соціальноі спільноти глобальноі півночі яка розбігається з глобальним півднем
7. Зрощення політичних, економічнихфункцій
8. Просторова локалізація різних видів господарськоі діяльності, поява новоі форми світового поділу праці. Перерозподіл світового доходу
9. Розвиток транснаціональних мереж співробітництва

5. Загальна характеристика Угоди про технічні бар’єри в торгівлі.
Кодекс стандартів (Standards Code) було укладено у 1985 р. після Токійського раунду переговорів ГАТТ з метою недопущення перетворення стандартів на бар'єр для міжнародної торгівлі, а також організації виробництва промислових товарів відповідно до міжнародно визнаних нормативів.
Міжнародну торгівлю не можна уявити без добровільних і примусових стандартів. Угода про технічні бар'єри в торгівлі спрямована на те, щоб усунути непотрібні перешкоди у міжнародній торгівлі. Для досягнення цього потрібно, щоб стандарти були міжнародно узгодженими. Міжнародні організації вживають заходів для гармонізації стандартів на планетарному рівні (on a world-wide basis).
В угоді поняття "технічні правила" (technical regulations) вживається щодо стандартів, дотримання яких обов'язкове, а власне термін "стандарт" вживається до добровільних стандартів (voluntary standards).
Поняття поширюються на характеристики продуктів, технологію і способи їх виготовлення (що впливають на характеристики продукту), термінологію та символи, упаковку і позначення ярликами.
Згідно з угодою за країнами визнається право на запровадження обов'язкових стандартів для забезпечення якості імпортованих товарів, захисту здоров'я та безпеки людини, збереження рослинного і тваринного світу та довкілля.
Технічні правила повинні відповідати таким умовам: o застосовувати режим нації найбільшого сприяння до імпорту з усіх джерел;
o застосовувати до імпортованих товарів принцип національного режиму;
o формуватися і використовуватися способом, який не створює непотрібних перешкод для торгівлі;
o базуватися на науковій інформації.
В угоді зазначено, що країни-учасниці використовуватимуть міжнародні стандарти як основу для національних стандартів. Міжнародні стандарти не застосовуються лише тоді, коли, на думку компетентних органів, вони несправедливі або недоречні з огляду на кліматичні, географічні та технічні чинники.
Якщо країни запроваджують національні стандарти, які не базуються на міжнародних, вони повинні опублікувати про це повідомлення (to publish a notice) і повідомити секретаріат Світової організації торгівлі (to notify the WTO secretariat). Це дасть змогу країнам експорту прокоментувати проекти стандартів (draft Standards) і сприятиме врахуванню їх точок зору про товари, які вони експортують.
Угодою визначено, що виробник або експортер у певних випадках має одержувати сертифікат відповідності (certificate of positive assurance) у компетентній інституції або лабораторії країни-виробни-ка. Ставлення до іноземних заявників не повинне бути гіршим, ніж до вітчизняних.
Угода про технічні бар'єри в торгівлі заохочує країни-учасниці взаємно визнавати сертифікати відповідності, результати інспекцій і тестів, виконаних компетентними сертифікаційними органами.
Згідно з угодою не лише центральні органи влади країн, а й органи місцевої влади повинні дотримуватися передбаченого нею порядку.
Добровільні стандарти можуть зашкодити міжнародній торгівлі, якщо вони значно відрізняються у різних країнах.

 

Білет 16
1. НПА і органи в сфері промисловості.

НПА:

1. Конституція України від 28.06.1996 ст. 13. Стаття вказує на промисловий потенціал країни, права громадян щодо користування природними ресурсами 

2. Гірничий закон України Верховна Рада України; Закон від 06.10.1999 Закон регулює питання проведення гірничих робіт, забезпечення захисту гірничих підприємств та установ.

3. ЗУ «Про державну підтримку суднобудівної промисловості України» від 23.12.1997 р Закон сприяє залученню іноземних інвестицій, а також розвитку потенціалу суднобудівної промисловості в Україні.

4. ЗУ « Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними » від 19.11.1997 Закон передбачає функції, організаційно-правові основи органів виконавчої влади у сфері видобутку, виробництва, використання, зберігання дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння.

5. ЗУ «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р В законі розкриваються питання охорони промислових зразків, їх патентування, та державне регулювання в даній сфері промисловості. А також організаційно-правові засади охорони прав на промислові зразки.

6. ЗУ «Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» від 18.11.1999 р Положення закону вказують на спрямоване використання виробничого, науково-технічного потенціалу вітчизняного суднобудування, створення сприятливих умов для залучення інвестицій.

7. Кабінет Міністрів України; Розпорядження від 17.07.2013 № 603-р Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2020 року Метою Програми є комплексне розв’язання проблемних питань функціонування промислового сектору економіки України шляхом розроблення організаційно-економічного механізму та залучення ресурсів для реалізації завдань структурно-технологічної модернізації вітчизняної промисловості у напрямі збільшення частки високотехнологічних видів діяльності в обсягах виробництва та експорту, задоволення потреб внутрішнього ринку у продукції власного виробництва, зростання зайнятості та підвищення завдяки цьому добробуту населення.

 

Органи:

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Міністерство промислової політики України

Міністерство енергетики та вугільної промисловості України

Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України

Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України

2. Передумови "нової економіки"

Передумови переходу до нової економіки (НЕ)

глобалізація ринків

посилення капіталу

поява нового інформаційного простору як єдиної комунікаційної мережі

«Нова економіка» формується на базі інтелектуалізації виробництва та усього господарського життя. Під інтелектуалізацією виробництва розуміється зростання частки інтелектуальної (розумової) праці в сукупному її масштабі. Це знаходить свій вияв, по-перше, у чисельному зростанні прошарку інтелігенції, тобто людей, які професійно займаються розумовою працею. Це інженери, техніки, менеджери, науковці та ін. По-друге, це зростання компоненти розумової, творчої праці на майже всіх робочих місцях, збільшення її внеску до складу доданої вартості.

«Нова економіка» безпосередньо пов’язана з інноваціями. Інновації складають серцевину «нової економіки», її глибинну сутність. Цілком логічною виглядає існуюча характеристика останньої як безперервного потоку інновацій. Саме вони ведуть до виникнення і розбудови «нової економіки». Сьогодні у світі домінує інноваційний тип економічного зростання. Інновації є не лише підставою для формування конкурентоспроможності країн та регіонів, а й визначають їх місце у світовій ієрархії.

Інновації виступають основним ресурсом та рушієм сучасного соціально-економічного поступу. За вдалим виразом російського науковця Н. Іванової, інновації – це «матеріалізовані наукові та технічні ідеї» [2, с. 207-211]. Мова йде про відкриття, які знайшли своє застосування на практиці: у сфері виробництва, обміну, споживання та управління господарськими одиницями. Це фактично комерціалізовані знання, які дають можливість раціоналізувати технологічні та господарські процеси, підвищити ефективність використання наявних ресурсів і таким чином досягти кращого економічного результату. Якщо для етапу індустріального розвитку характернее лідерство фактору капіталу, то для сучасного, постіндустріального – наукового знання. Сьогодні саме знання стає основним джерелом розвитку та багатства як для окремих людей, підприємств, регіонів, так і для країни в цілому.

3. Адміністративно-правові заходи в сфері підприємництва

Під підприємницькою діяльністю як об’єктом адміністративно-правового регулювання, розуміється, складна система суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією компетентними органами держави функцій і повноважень щодо забезпечення можливості здійснення суб’єктами господарювання самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Основні функції держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність здійснюються з метою: а) створення всіх необхідних передумов для постійного врахування підприємництва як об’єкта адміністративно-правового регулювання в процесі формування і реалізації єдиної державної економічної політики; б) збереження контролюючого та регулюючого впливу держави на розвиток сфери підприємництва.

    Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності здійснюється різними способами. Нормативні правові акти передбачають використання для цієї мети таких інструментів:

1) норми, нормативи (наприклад, норми амортизаційних відрахувань);

2) ліміти (наприклад, викидів забруднюючих речовин у природне середовище);

3) розміри ставок податків, інших обов’язкових платежів;

4) квоти (наприклад, при експорті товарів);

5) коефіцієнти (наприклад, зміна регульованих цін або тарифів);

6) резерви (наприклад, встановлення сум, що резервуються комерційними банками);

7) розміри капіталів і фондів (наприклад, установлення мінімального розміру статутного капіталу).

    У статті 12 Господарського кодексу України, що визначає засоби державного регулювання господарської діяльності, вказується, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської-діяльності.[2]

    Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

1) державне замовлення, державне завдання;

2) ліцензування, патентування і квотування;

3) сертифікація та стандартизація;

4) застосування нормативів та лімітів;

5) регулювання цін і тарифів;

6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

4. Угоди СОТ про субсидії і компенсаційні заходи.

У 90-х роках XX ст. в ході Уругвайського раунду переговорів щодо створен СОТ було розроблено окрему Угоду про субсидії та компенсаційні заходи, яка регулювала питання державної підтримки вітчизняного виробника. Угодою заборонялося надавати експортні субсидії виробникам, а також вводилися суттєві обмеження щодо внутрішньої підтримки підприємств. Проте Угодою дозволяється використання національними урядами субсидій на розбудову інфраструктури, впровадження систем охорони довкілля, підтримку депресивних регіонів, тобто неадресних субсидій, що сприяють зростанню конкурентоспроможності економіки в цілому і при цьому не спотворюють конкуренції на внутрішньому та міжнародному рівнях.

Тому застосування субсидій на промислові товари регулюється Угодою СОТ про субсидії і компенсаційні заходи. В даній угоді визначається право урядів використовувати субсидії для досягнення різноманітних цілей внутрішньої політики, однак обмежується їх право надавати субсидії, що мають значний деформуючий вплив н внутрішню та міжнародну торгівлю. Правила, викладені в Угоді є комплексними і стосуються як правил субсидування, так і процедури застосування компенсаційних мит. Згідно цієї Угоди субсидією є: фінансове сприяння, що надається на території Члена СОТ урядом або будь-яким державним органом. можна назвати три основні ознаки, одночасне поєднання яких визначає наявність субсидії:

· це фіксоване сприяння (або внесок);

· надається урядом або будь-яким державним органом на території члена СОТ;

· має становити вигоду.

Дає визначення субсидії та встановлює критерії надання адресних субсидій.

Містить переліки;

· заборонених субсидій — субсидій, зумовлених показниками експорту та використанням вітчизняних

товарів на перевагу імпортованим;

· субсидій, що дають підставу для вжиття заходів — у разі, якщо субсидії завдають шкоди галузі виробництва іншого члена СОТ, серйозної шкоди інтересам інших членів СОТ, зводять нанівець або зменшують переваги, набуті членами СОТ згідно ГАТТ; визначаються критерії наявності серйозної шкоди;

· субсидій, що не дають підстав для вжиття заходів, включаючи неадресні субсидії, адресних субсидій, що надаються з дотриманням визначених умов щодо обсягу та напрямів використання, в науково-дослідній діяльності, для допомоги неблагополучним регіонам у рамках загального регіонального розвитку, сприяння у прискореній адаптації до нових вимог до охорони довкілля.

Встановлює засоби правового захисту у випадку застосування заборонених субсидій або субсидій, що обмежуються, з використанням Органу врегулювання спорів.

Встановлює порядок застосування компенсаційного мита, включаючи порядок проведення відповідних розслідувань, збору доказів, розрахунку обсягів субсидії, обчислення розміру шкоди, вжиття тимчасових заходів тощо.

Встановлює спеціальний і диференційований режим стосовно країн, що розвиваються, виходячи з визнання, ще субсидії можуть відігравати важливу роль у програмах економічного розвитку цих країн.

Встановлює порядок стосовно країн з перехідною економікою, згідно з яким вони можуть застосовувати програми та заходи, необхідні для такого переходу — з семирічним терміном від дати набуття чинності Угодою про скасування заборонених видів субсидій. Крім того надається пільговий режим (наближений до країн, що розвиваються) застосування субсидій, що звичайно обмежуються.

5. Принципи в сфері транспортної політики.

Основні принципи реформування системи управління транспортом:

- розмежування функцій державного управління та управління підприємствами транспортної сфери

- розмежування виробничих та регулятивно-контрольних функцій

 

Про схвалення Транспортної стратегії України на період до 2020 року

Кабінет Міністрів України; Розпорядження, Стратегія від 20.10.2010 № 2174-р

Стратегія ґрунтується на дотриманні таких основних принципів:

забезпечення доступності транспортних послуг для всіх верств населення, зокрема осіб з обмеженими фізичними можливостями, малозабезпечених громадян; узгодження планів розвитку транспортної інфраструктури з генеральною схемою планування території України, планами використання земельних ресурсів; реалізація жорсткої антимонопольної політики; лібералізація ціноутворення на ринку транспортних послуг; функціонування транспортних підприємств на засадах самоокупності; концентрація фінансових ресурсів на виконанні основних завдань розвитку галузі транспорту; компенсація з державного та місцевих бюджетів витрат, пов'язаних з перевезенням пільгових категорій громадян; забезпечення екологічної безпеки, обов'язкового дотримання екологічних стандартів і нормативів під час провадження діяльності у галузі транспорту; стимулювання розвитку енергозберігаючих і екологічно безпечних видів транспорту.

 

 

БІЛЕТ 18

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: