ТЕМА 6 . П ублічне адміністрування т а муніципальна публічна влада

ТЕМА 6 . П ублічне адміністрування т а муніципальна публічна влада

1. Поняття муніципальної публічної влади і місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування - демократична основа управління в державі. Основні фактори формування місцевого самоврядування.

У суспільстві існують різноманітні види особистої і соціальної влади – влада глави сім’ї, влада володаря над рабом або слугою, економічна влада власників засобів виробництва, духовна влада церкви та ін. Усі названі види являють собою або індивідуальну, або корпоративну (групову) владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства, не претендує на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

ТЕМА 2. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬСТВОМ

Тема: Публічна сфера – єдність економічної, соціальної та політичної сфер

Соціальна сфера, публічне адміністрування та людина; публічне адміністрування та колектив; публічне адміністрування та суспільство. Дія ринкових принципів у політичній сфері. Публічна сфера і публічна політика.

Соціальна сфера трактується як відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, що охоплює відносини між соціальними спільнотами, всередині цих спільнот, між окремими особами, що мають різне становище в суспільстві і беруть неоднакову участь у його соціальному житті [7, с. 148].

Сфера соціальної політики – частина політики держави, яка своїми діями пом’якшує негативні наслідки індивідуальної і соціальної нерівності, соціально-економічних потрясінь у суспільстві. Державне регулювання соціально-економічних відносин, соціальної сфери, будучи однією із передумов економічного і соціального розвитку суспільства й особливою формою управління, виступає як найважливіша складова соціально-економічної політики держави. Складні, конфліктогенні проблеми сучасного світу неможливо вирішити за допомогою винятково технологічних інновацій і економічних засобів. Саме тому виконання соціальних функцій, покладених на державу, здійснюється через систему законодавчих і виконавчих органів влади на рівні президента, парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування [9, с. 144].

Рис. 3.2. Види принципів соціальної політики

Вивчення соціальних явищ і процесів, які мають місце у суспільстві, проводиться у всьому світі. Тільки за допомогою досліджень і створення системи державного управління можливо забезпечити задоволення соціальних потреб суспільства та розвиток соціальної сфери. Саме чітка стратегія управління соціальною сферою і соціальними процесами забезпечує вирішення економічних і соціальних завдань розвитку суспільства. Недооцінка ролі соціального державного управління особливо небезпечна в умовах перехідної економіки, тому що саме воно є могутнім засобом пожвавлення виробництва, запобігання кризам, усунення соціальних конфліктів, які виникають внаслідок різких економічних перетворень [3, с. 147].

Державне управління соціальними процесами і соціальною сферою на всіх рівнях влади є складною і комплексною системою. Комплексна система соціальної політики – діяльність держави, суспільства „за узгодженням інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних спільнот у сфері виробництва, розподілу і споживання”.

Сучасне суспільство висуває високі вимоги правового, соціального та управлінського характеру до функціонування органів публічної влади. Це потребує не тільки оптимізації внутрішньої структури цих інститутів, а й формування нової моделі взаємодії влади та громадян. Така взаємодія має ґрунтуватися на зворотних об’єктно-суб’єктних зв’язках, здійсненні адміністративних функцій на засадах законності, гласності та прозорості [1, с. 198].

Суспільство – це сучасність недержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових та ін.) та інститутів, що дають можливість людині реалізувати його громадянські права, яка виражає різноманітні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.

Сучасний стан соціально-економічних умов діяльності організацій та установ, зокрема органів публічної влади, характеризується динамічними змінами у зовнішньому оточенні. Глобальна фінансово-економічна криза, нестабільність політико-правового поля, зміна векторів розвитку України зумовлює необхідність пошуку та вироблення нових підходів до управління персоналом, створення універсального стилю керівництва в системі публічної служби.

Аналіз стиля керівництва в системі „керівник-колектив-особистість” показує, що ефективність управління стає значно більшою, якщо керівник створює сприятливий мікроклімат у колективі, прагне оптимізувати трудові

відносини залежно від цілей організації. У зв’язку з цим у керівника постає

питання, яким чином поводитися у взаємовідносинах з підлеглими, яким стилем керуватися для досягнення поставлених цілей [5, с. 124].

Управління службовцями в органах державної влади опосередковано численними законами, положеннями, інструкціями, які стримують гнучкість управління, викликають одноманітність та безвідповідальність у службовців.

На практиці всі закони та положення не в змозі зафіксувати наявний порядок поділу праці, який не відповідає існуючому спектру виконуваної роботи. У результаті офіційно закріплені функціонально-посадові повноваження є неврегульованим з обсягами та характером реальної діяльності посадовця.

Характер цих дій породжує виникнення феномену управлінського початку, який направлений на забезпечення суворого дотримання професійних стандартів діяльності.

Стиль керівництва також детерміновано соціально-економічними, політичними і духовно-моральними факторами суспільного буття. Особливістю формування системи публічної служби в Україні є її надмірно політизований характер. Конституційна реформа та прийняті останнім часом закони не змогли достатньою мірою відмежувати політичні посади від сфери публічної цивільної служби та встановити правові механізми захисту цивільних службовців від незаконних політичних впливів [13, с. 351].

Отже, необхідно визначити основні риси оптимального стилю керівництва персоналом у системі публічної служби. Його переважні характеристики можна окреслити трьома блоками:

· професійно-кваліфікаційний – компетентність у відповідній сфері, науковість прийняття кадрових рішень, постійне самовдосконалення, пошук нових форм і методів роботи, наставництво;

· організаторсько-діловий – вміння чітко формулювати цілі, здібність керувати, оперативність у вирішенні проблем, потяг до нововведень, вміння захоплювати власними ідеями інших, вимогливість, дисциплінованість, справедливість та об’єктивність оцінки;

· духовно-моральний – високі моральні стандарти, високий рівень внутрішньої культури, доброзичливе ставлення до людей, комунікабельність, безкорисливість, поза партійність і поза конфесійність, чесність.

Переважна більшість керівників органів державної влади мають достатній рівень професійної підготовленості, добре орієнтуються у складних ситуаціях, цілком розуміються на владних процесах. Тому необхідно визначити та впровадити в управлінську діяльність риси оптимального стилю керівництва, який відповідав би сучасним українським реаліям, а саме:

1. Упровадження оптимального стилю керівництва необхідно здійснювати в кожному структурному підрозділі органів державної влади.

2. Використання методів і підходів управління персоналом, які б спонукали до ініціативності та відповідальності, причетності до загальнодержавних процесів. Необхідно відмовитися від застарілих методів управління службовцями, які базувалися на спілкуванні підвищеним тоном, шикуванні колективу в лави, приниженні гідності. Стиль беззастережної підкори необхідно змінити на лідерство, визнавання авторитету, високої культури та інтелігентності.

3. У нинішніх умовах роботи в системі публічної служби працівники відчувають гостру потребу в мотивації. Серед домінуючих факторів слід віднести: кар’єрне зростання, реалізація в управлінській сфері, налагодження

ділових стосунків.

4. Інформатизація трудових відносин. Необхідно використовувати можливі комунікаційні канали для насичення взаємодії в системі „керівник-

підлеглий”. Багато керівників стримують інформацію, дозовано виділяють її

підлеглим, з метою посилення своєї ролі, прагнуть продемонструвати перевагу, підвищити свій авторитет у колективі. Тим самим не дають можливості організації та колективу оперативно реагувати на зміни, вжити

необхідних заходів вирішення нагальних потреб.

5. Створення відповідних умов та заохочення службовців до підвищення рівня професійності за рахунок безперервної освіти, обміну досвідом роботи між працівниками та установами, проведення семінарів і круглих столів.

Трансформаційні процеси в державі, зокрема в системі публічної служби, формують необхідність зміни ставлення до стилів керівництва, де важливою складової є посилення ролі людського фактору. Сучасному керівнику необхідно чітко зрозуміти, що опанування оптимальним демократичним стилем керівництва – один із напрямків розвитку системи публічного управління, досягнення максимальних результатів, наближення до світових та європейських стандартів ефективності діяльності владних установ [5, с. 311-315].

У соціальних і гуманітарних науках отримала велике поширення концепція раціонального вибору, сутність якої полягає в перенесені принципів ринкової економіки на інші сфери суспільного життя. Та чи інша соціальна група, що діє в певній сфері суспільного життя з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди, як правило, визначає відповідні сфери поширення і можливі варіанти своєї діяльності.

Особливо чітко цей принцип простежується в політичній сфері. Ринкові принципи вибору в політичній сфері аналізуються в працях Г.Тейлора, Дж.Бьюкенена, Й.Шумпетера, Дж.Даунсата. Вони розглядають уряд, парламент, партії і виконавчі органи як інститути і організації, які складаються з індивідів, що переслідують у політичній сфері свої інтереси за принципом ринкової конкуренції у сфері економіки. При цьому головна їх мета – обрання на політичну посаду. Для здійснення власних цілей вони пропонують привабливі програми. Політичні діячі, що беруть участь у виборах, пропонують як товар свої політичні програми, в той час як виборці купують цей товар, вважаючи, що він принесе їм вигоду. Оцінюючи цей підхід, справу не можна репрезентувати таким чином, немов важелі економічної вигоди превалюють над всіма іншими інтересами і політичні діячі від самого початку керуються злочинними мотивами.

Згідно з Дж.Бьюкененом, людина, яка робить вибір, ототожнює свої економічні інтереси з благами, що мають для нього суб’єктивну цінність. Така поведінка характерна не тільки для ринку, а й для політики. Застосування концепції обміну до аналізу політики спростовує відому філософську помилку, що люди беруть участь у політичній діяльності для устремлінь у пошуку добра, справедливості і краси. Політика також є ареною жорсткої конкуренції. До того ж, у будь-якому державному утворені існує конкуренція між службовцями в питанні просування по кар’єрній драбині. Отже, конкуренція властива не лише ринку, а й політичному сектору [1, с. 204].

Публічна політика – це форма політичного процесу, який реалізується в публічному просторі, підтримується інформаційно-комунікаційними ресурсами та представлений комплексом прозорих вертикальних та горизонтальних взаємодій його учасників.

Публічна політика є специфічною формою комунікації суб’єктів політичного процесу, яка дає змогу активізувати участь громадян у її виробленні та реалізації політичних рішень [12, с. 187].

Важливою передумовою функціонування публічної політики як інформаційно-комунікаційного процесу є цілеспрямоване формування:

· організаційних основ (повідомлення, які створюються та формуються учасниками політичного процесу та комунікації, повинні мати суспільнозначимий характер та становити контентну єдність);

· технологічних основ (можливість масового розповсюдження та рівного доступу до інформації).

Поряд з цим у публічній політиці є параметри, які впливають на ступінь

відповідності досягнутих результатів та наслідків поставленій меті, роблять ефективними засоби досягнення цілей.

Рис.3.3. Умови результативності публічної політики

Джерелами аналізу публічної політики є:

· дійові особи у вигляді базового трикутника: політико-адміністративні органи, групи, які виступають у вигляді цілі, і кінцеві користувачі;

· ресурси – правові, кадрові, монетарні, силові, організаційні, інформаційні, політичні, часові тощо;

· інституційний та субстанційний зміст продуктів публічної політики та загальні і особливі інституційні норми.

Публічна політика має різні форми, і кожна з них направлена на вирішення своєї соціальної проблеми. Відповідно до цього кожна форма публічної політики має свою „публіку”, тобто тих, чиї проблеми вона вирішує. Проте проблема, так само як і соціальна категорія, не є чимось безумовно і однозначно даним. Вони є результатами діяльності учасників публічної політики – державних чиновників, політичних експертів та активних членів громадськості – всіх учасників процесу публічної політики [4, с. 15].

Публічна сфера – простір вільного дискурсу різних приватних інтересів та їх вільного відбору шляхом громадської оцінки, селективний відбір більш суспільно-значущих оцінок з метою їх включення до вироблення державної політики.

В. Парсонс наводить десять ключових ознак, притаманних публічній сфері [8, с. 28]:

· вона має справу зі складнішими й неоднозначними завданнями;

· вона має більше проблем із впровадженням рішень;

· вона використовує більше людей із ширшим діапазоном мотивацій;

· вона більше має справу із забезпеченням можливостей чи здатностей;

· вона більше має справу із компенсацією ринкових невдач;

· вона бере участь у заходах більш символічного значення;

· вона пов’язана із суворішими стандартами зобов’язань і легальності;

· вона має більше можливостей реагувати на проблеми справедливості;

· вона повинна діяти чи намагатися діяти в інтересах суспільства;

· вона має забезпечувати мінімальний рівень державної підтримки, вищий за той, що вимагається у приватному виробництві.

Політика може вважатися публічною, якщо вона є прозорою, ефективною, а також націлена на вирішення проблем населення і користується його довірою. В результаті публічна політика виявляється тісно пов’язаною з поняттям суспільної участі в ухваленні владних рішень і є способом і результатом суспільної участі в процесі ухвалення життєво важливих для суспільства рішень.

Особлива роль у публічній політиці відводиться експертам. Так, з одного боку, вони можуть відігравати провідну роль у формуванні об’єктивної інформації у вигляді наукових рекомендацій для покращення якості рішення. З другого боку, вони можуть виконувати замовлення щодо легітимації уже прийнятого рішення, підкріплюючи його результатами наукової експертизи. Відповідно у першому випадку експерти відіграють роль самостійних агентів процесу публічної політики, у другому ж – роль агентів-резидентів.

Прийняття рішень у різних сферах публічної політики є результатом втручання у політичний процес різних акторів. Проблемою процесу публічної політики є те, що не завжди наперед заданими є правила і процедури участі акторів. Тому важливою є наявність стратегічних цілей у актора, які можуть бути задоволені лише шляхом публічної взаємодії. Стратегічні цілі є завжди в індивідуального актора, завдання же колективного актора – їх сформулювати. Крім таких відомих форм колективного актора, як політичні партії та громадсько-політичні об’єднання, існують ще й такі форми громадських об’єднань, як:

1. асоціація – форма колективного актора, яка є найбільш пристосованою, щоб діяти в інтересах індивідуального актора;

2. клуб – форма колективного актора, яка матиме певні проблеми щодо формулювання колективних цілей, оскільки об’єднання у такий спосіб не передбачає наявність спільних цілей;

3. рух – в учасників такого утворення відсутні спільні цілі, а також розпорошені ресурси, що зменшує ймовірність позиції актора у процесах прийняття рішень у сфері публічної політики;

4. коаліція – найменш стійкий тип колективного актора.

Існує п’ять критеріїв, за якими можна виявити колективного актора:

· наявність системи спільного прийняття рішення;

· спільність інтересів;

· наявність механізмів інтеграції;

· внутрішнє і зовнішнє уявлення про колективного актора;

· здатність до інновації.

У різних сферах публічної політики та на різних її рівнях діють відповідно різні актори. На сьогодні у теорії публічної політики існують методи щодо виявлення колективних акторів, але відсутні методики визначення впливів акторів публічної політики на прийняття рішень. Становище чи ранг акторів, які вони займають у конкретних ситуаціях публічної політики, можуть визначатися виходячи з того, якими вони ресурсами володіють чи які на них покладені зобов’язання. Але їхня роль, як зазначає науковець, не обмежується набором дій, пов’язаних із займаним становищем, її зміст полягає у тому, щоб зробити це положення публічним [8, с. 435-438].

Отже, публічна політика – це політика, яка розробляється і реалізується не тільки виключно органами державної влади (так званий „вертикальний вимір” ), а й у „горизонтальному вимірі” політичного процесу. Вертикальна складова процесу здійснення публічної політики відображає її когерентність, ієрархічність та інструментальність. Горизонтальна складова доповнює вертикальну, акцентуючи увагу на зв’язках між акторами політики, які визначають набір можливих її варіантів. Саме горизонтальна площина має

радикально вплинути на визначення предмета політики та на впровадження

політичних рішень.

Феномен влади.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує всюди, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей (сім'я, плем'я, держава), тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, забезпечує його розвиток, єдність, керованість, слугує важливим фактором організованості і впорядкованості соціуму. Відносини влади спостерігаємо в сім'ї, у школі, на роботі, у війську, в політичній організації. Важливим фактором появи влади є психологічний, сутність якого полягає у тому, що деякі люди за своєю природою схильні до домінування над іншими людьми. І водночас є люди, які почуваються більш комфортно і спокійно, коли ними керують.

В узагальненому розумінні влада — це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили.

В. Чиркін вважає феномен влади полягає в тому, що основою влади є колектив, тобто більш або менш організоване, об′єднане товариство людей, що володіють свідомістю та волею. Але не усяке товариство є колективом, для цього повинні виникнути загальні, спільні для колективу інтереси різного характеру (політичного, соціально-економічного). Для реалізації цих інтересів виникає необхідність визначеної єдності дій. Таким чином виникає потреба в управлінні колективом, що породжує владу в колективі [20, с. 170].

Згідно з визначенням В. Лісничого, влада має здатність і можливість нав’язати волю одного суб’єкта іншим суб’єктам за допомогою доступних способів як морального та ідейного впливу, так і прямого фізичного примусу [9, с. 11].

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння. У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжній літературі щодо розуміння влади можна виділити чотири напрями: біхевіористеький, телеологічний, інструменталістський, структуралістський.
- Біхевіористеький напрям розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Цей підхід грунтується на вченнях Фрідріха Ніцше, Бертрана Рассела, Берреса Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, але зате має необхідність у контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.
- Телеологічний напрям, представником якого був Тол-котптп Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення певних цілей, запланованих результатів. Згідно з цим напрямом, влада існує для того, щоб реалізувати важливі суспільні цілі, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити базові потреби соціальної спільноти. В такому розумінні влада подібна до грошей, не володіє безпосередньою корисністю, а є лише символом, з допомогою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку взамін на добровільне підпорядкування владі, встановленим нею нормам, обмежуючи свої права, вгамовуючи свої пристрасті. Влада, як і всяка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається через жорстку конкуренцію.
- Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів, з допомогою яких вона здійснюється. На думку Олвіна Тоффлера, базовими інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинутих механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.
- Структуралістський напрям розглядає владу як структуру відносин між керівниками і підлеглими, що грунтуються на співвідношенні винагород і покарань. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.

Влада це складний суспільний феномен, який проявляється на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісних взаємодій, у групах, організаціях, ійститутах), включає як психологічні, так і інституціалізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога Є. Вятра, влада включає такі елементи:
1) наявність у відношеннях влади двох партнерів — окремих осіб, організацій тощо;
2) наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого застосовується влада (наказ може супроводжуватися погрозою санкцій у випадку непокори);
3) підкорення наказові;

4) суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає наказ, має право, а той, кому наказують, повинен їх виконувати.

Отже, влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і авторитету[14].

Основні види влади:

- економічна,

- соціальна,

- духовно-інформаційна,

- сімейна.

Соціальна влада — це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб'єкта влади ) давати розпорядження іншій стороні (індивідуальному чи колективному об'єкту влади) за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати. Різновидом соціальної влади є політична влада, навколо якої обертається політичне життя у будь-якій країні.

Політична влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно контрольний механізм здійснення політики [13, с. 213].

За визначенням Ф.М.Бурлацького, «політична влада як один із найважливіших проявів влади характеризується реальною здатністю даного класу, групи, а також індивідів, які відображають їхні інтереси, проводити свою волю за допомогою політики і правових норм». У цьому визначенні також криється елемент тавтологічності, який полягає у визначенні політичної влади через політику. Однак на відміну від попередніх визначень воно вказує на найважливіший засіб здійснення політичної влади, яким є правові норми. Реалізація інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення. Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну — «владою інформації», сімейну — «владою авторитету», то політичну владу — «владою права». Це зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.

Норми права — це встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові правила поведінки. Дотримання й виконання норм права забезпечується шляхом як переконання, так і державного примусу. Держава, отже, не тільки встановлює норми права, а й виступає найважливішим гарантом їх виконання. Відповідно державна влада є найважливішою формою політичної влади. Поняття політичної влади значно ширше від поняття влади державної. Державна влада — це така форма суспільної влади, яка має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов'язкові для всього населення [4, с.19].

Внутрішню структуру владовідносин становлять — суб'єкт державної влади (владарюючий) та об'єкт влади (підвладні), а зміст утворює внутрішню єдність процесу передачі або нав'язування волі владарюючого підвладним і підпорядкування (добровільне чи примусове) останніх цій волі. Сутність владовідносин полягає у тому, що одна сторона — владарюючий — нав'язує свою волю, зазвичай втілену у закон і юридично обов'язкову, іншій стороні — підвладним, спрямовуючи їхню поведінку і дії у русло, визначене правовими нормами.

Суб'єктами (ті, хто здійснює) політичної влади є політична еліта (лідери, панівні групи, класи) — організовано активна меншість суспільства, що монополізує владу. Об'єктом (стосовно кого) політичної влади є решта населення держави — як конкретний індивід, так і маси, які становлять більш-менш організовану більшість суспільства, що підпорядкована еліті.

За іншою класифікацією владних суб'єктів їх поділяють на первинні (в республікансько-демократичних правліннях це народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі) та вторинні суб'єкти влади — малі групи, представницькі колективи, партії, групи неофіційних інтересів, політичні лідери, громадяни і, наостанок, сукупним (колективним) носієм політичної влади є політична система держави. А об'єктом політичної влади, за цією класифікацією, визначено явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики [13, с. 132].

Політична влада здійснюється:

- державою

- політичними партіями, громадсько-політичними організаціями,

- органами місцевого самоврядування.

Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади.

На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона грунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними. Влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Р и с . 1 . 1. Х а р а к т е р н і о з н а к и і д ж е р е л а в л а д и [22]

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів.

Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.
Публічність (від лат. publicus — суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.
Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами — підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.
Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Детальніше про легальність політичної влади мова йтиме нижче.
Нарешті, ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми [4, с.19].

Серед засобів, що їх використовують або вони можуть бути використані для здійснення влади політичною елітою (ресурси політичної влади) можна виокремити такі:

Структурні ресурси — закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур.
Психологічні ресурси — страх, інтерес, віра, переконання.
Матеріальні ресурси — забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання усілякими пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними її розпоряджень [13, с.132].

Р и с . 1 . 2. Р і з н о в и д р е с у р с і в в л а д и [22]

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її кумулятивний характер, пов'язаний з ресурсами влади. Стосовно влади кумулятивний ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою чергу, створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Але найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо державною. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб величезні економічні, соціальні та інформаційні ресурси.

Функції політичної влади:

керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.

інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.

оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.

забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування [4, с.19].

Рис. 1. Види ефективності публічного адміністрування

Критерії загальної соціальної ефективності державного управління — це ті, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи. На їх основі можна визначити найголовніше: зв'язок державного управління і суспільства та готовність першого до забезпечення динаміки і гармонійності другого.

Рис. 2. Критерії загальної соціальної ефективності

Оцінку стану організації і функціонування самої держави як суб'єкта управління суспільними процесами виражає ефективність організації і функціонування суб'єктів державного управління. Для цього служить група критеріїв спеціальної соціальної ефективності державного управління, які розкривають і характеризують якість (рівень) всієї сукупності органів державної влади і місцевого самоврядування в єдності їх цілепокладання, організації і функціонування. Які проблеми вирішують керуючі компоненти, яким чином, які витрачають суспільні ресурси — ось питання, на які покликані дати відповідь ці критерії. Таких критеріїв можна виділити п'ять ( рис. 3).

Взяті у взаємозв'язку критерії «цілі — час — стиль — складність — затрати» і розглянуті під кутом зору змісту і сили зумовлених ними управлінських дій, здатні досить повно характеризувати організацію і функціонування держави як суб'єкта управління суспільними процесами.

В оцінці ефективності державного управління, зокрема публічного адміністрування важлива роль належить критеріям конкретної соціальної ефективності діяльності кожного управлінського органу (органу державної

Рис. 3. Критерії спеціальної соціальної ефективності публічного адміністрування.

влади чи органу місцевого самоврядування) і посадової особи, кожного одиничного управлінського рішення, дії, впливу. Ці критерії необхідні тому, що загальна і соціальна ефективність державного управління є наслідком конкретної соціальної ефективності окремих управлінських зусиль.

Кожен орган державної влади чи орган місцевого самоврядування володіє своєю компетенцією, яка характеризує цілі, зміст, можливості та межі його діяльності, а в ньому кожна посада державного службовця — своїми кваліфікаційними ознаками, що відображають її роль і участь у реалізації компетенції відповідного органу. Тому ступінь відповідності напрямів, змісту і результатів управлінської діяльності органів і посадових осіб тим її параметрам, які відображені у правовому статусі органу й окремої посади, є вихідним критерієм конкретної соціальної ефективності.

Другий критерій конкретної соціальної ефективності виражається в законності рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб. Дотримання законності надає державному управлінню певної цілеспрямованості і впорядкованості.

Третім критерієм конкретної соціальної ефективності державного управління є реальність управлінських впливів.

Зміст будь-яких управлінських актів (рішень, вчинків, дій і т. д.) з погляду відображення в них запитів і потреб людей, спрямованості на їх добробут і розвиток може виступати четвертим критерієм конкретної соціальної ефективності державного управління.

З указаним критерієм безпосередньо пов'язаний наступний, п'ятий, який полягає в характері й обсязі взаємозв'язків відповідних органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з громадянами, їх об'єднаннями і колективами. Цей критерій показує рівень демократизму управлінської діяльності.

Шостим критерієм конкретної соціальної ефективності державного управління є міра забезпечення в рішеннях і діях органу і його посадових осіб престижу держави.

Правдивість і доцільність управлінської інформації, яка видається органами та їх посадовими особами, — сьомий критерій конкретної соціальної ефективності державного управління.

Восьмим критерієм конкретної соціальної ефективності державного управління є моральний, який полягає в морально-ідеологічному впливі управлінської діяльності на «зовнішнє» середовище, на людей, з якими управлінські органи і посадові особи стикаються, взаємодіють, спільно вирішують різні проблеми.

У публічному адмініструванні при оцінюванні його результативності та ефективності мають, як мінімум, порівнюватись:

— цілі, які практично реалізуються в ньому, з цілями, які об'єктивно детерміновані суспільними запитами;

— цілі, які реалізовані в управлінських процесах, з результатами, одержаними при об'єктивізації публічного адміністрування (рішень і дій його управлінських компонентів);

— об'єктивні результати управління із суспільними потребами й інтересами;

— суспільні витрати, які пішли на державне управління, з об'єктивними результатами, одержаними внаслідок управління;

— можливості, закладені в управлінському потенціалі, зі ступенем їх реального використання.

Оцінку публічному управлінню дають різні суспільні інститути: громадяни, сім'я, трудові колективи, громадські об'єднання, державні структури. Є і певні процедури, відповідно до яких така аналітична діяльність здійснюється і приводить до тих чи інших наслідків. Багато інформації містять звіти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб. Великі можливості аналізу й оцінки ефективності державного управління містяться в масових обговореннях і голосуваннях (референдумах) з різних питань життя країни, її регіонів, територіальних громад і трудових колективів.

Також важливим засобом аналізу й оцінки ефективності публічного управління завжди виступає громадська думка, практично проходить зіставлення, порівняння рівня і результатів управління з потребами й інтересами, ідеалами й очікуваннями людей.

Багатогранну аналітичну й оцінну роботу стосовно публічного управління здатні здійснювати засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса). Важлива об'єктивність (незалежність) їх погляду, позиції, аналізу й оцінки.

Важливе місце серед каналів аналізу й оцінки публічного управління належить зверненням громадян. Структура і зміст, предмет і адресність звернень дуже точно відображають життя людей. Якщо кожне звернення несе інформацію про конкретний інтерес, порушення прав, факт, подію, то система звернень дає картину глибоких взаємозв'язків і процесів, виявляє механізми і їх відтворення.

На шляху розв'язання цих проблем можна:

А) активніше використовувати самі звернення громадян і роботу з ними для виявлення недоліків, упущень, слабких місць в управлінні і, відповідно, їх

усунення;

б) повніше аналізувати потоки однотипових, які збігаються за предметом і змістом, звернень громадян з тим, щоб своєчасно вживати управлінські заходи з недопущення зростання негативних проявів і процесів;

в) управлінським органам ширше вступати через звернення в прямий діалог з громадянами [4, с. 152-156].

Науковці виділяють також дещо інші критерії ефективності публічного управління та адміністрування (рис. 4)

Рис. 4 Критерії оцінки ефективності управління [5]

Підсумовуючи, треба зазначити, що запропоновані три групи критеріїв (функціональної оцінки, витратної оцінки та спеціальної ефективності) охоплюють усі аспекти функціонування державного апарату, його складових, а також державної служби. У сукупності вони розкривають цілісність такої оцінки, а окремо — оцінки тих чи інших проявів функціонування державного апарату. Системне застосування зазначених критеріїв дозволить оцінити рівень організації державного апарату, органів державної влади та їх структурних підрозділів, державної служби і окремих державних службовців.(Оболенський)

Рис 2.1 Терміни - синоніми економіки постіндустріального типу

Для постіндустріального суспільства (k-суспільства) характерний економічний

розвиток, який базується на продукуванні гармонізованих знань з використанням потужних

інформаційних технологій. Водночас “традиційні” фактори для доіндустріального та індустріального типу – природні ресурси та капітал не втрачають актуальності, хоча і є обмеженими (вичерпними), порівняно з інформацією та знаннями.

Інформація і знання, становлення нового технологічного способу виробництва докорінно змінюють структуру економіки, місце і роль людини у виробництві та суспільстві.

Під час переходу від індустріального до постіндустріального типу економічного розвитку спостерігаються такі зміни:

– у структурі економіки – матеріальне виробництво швидко замінюється сферою послуг

(нематеріальним виробництвом). У США, Японії та Німеччині у сфері послуг зайнято 60–70 %економічно активного населення ;

– місце та роль людини у виробництві та суспільстві – від “економічної людини” (homo

economicus) до “творчої людини” (homo creator);

– інтелектуалізація та інформатизація усіх сфер діяльності. За прогнозними оцінками,

протягом наступних 20–25 років для країн-лідерів індустрія інформації стане провідною галуззю національного господарства з 15–20 % рівнем зайнятості населення.

Моніторинг рівня технологічного розвитку суб’єктів світової економіки системно здійснюють Міжнародний інститут розвитку менеджменту (Лозанна, Швейцарія) та Міжнародний економічний форум. Результати їх досліджень дають змогу сформувати карту сучасного світу:

– приблизно 15% населення (так званий “золотий мільярд”) мешкає у розвинених країнах, в

яких відбувається становлення інформаційного технологічного способу виробництва та

інформаційного суспільства;

– приблизно половина населення живе за індустріального способу виробництва та

індустріального суспільства;

– майже третина жителів світу – проживають у країнах і у відсталих районах окремих країн,

які перебували на доіндустріальній стадії суспільно-економічного розвитку з притаманною їйформою існування – взаємодією з природою, використанням природних джерел енергії (сила людини та тварин, енергія сонця, вітру і води), примітивними способами виробництва, що визначають і його обмежені обсяги, і незадовільні умови життя та праці.

Отже, постіндустріальне суспільство (інноваційна економіка) передбачає безперервну конвертацію сучасних досягнень науки і техніки в новітні технології, конкурентоспроможні товари і послуги.

У результаті становлення постіндустріального суспільства відбуваються якісні зміни у

структурі національної економіки (структурні зрушення), які проявляються у формуванні новітніх інноваційних галузей економіки та “відмиранні” технологічно застарілих галузей.

Національну економіку України можна охарактеризувати такими рисами: технічна та

технологічна відсталість, значний фізичний та моральний знос основних фондів, низький рівень використання виробничих потужностей, висока матеріало-, енерго- та ресурсоємність, відсутність або низький рівень інноваційної діяльності.

Відсутність прогресу в освоєнні та впровадженні новітніх технологій заважали підвищенню

конкурентоспроможності промисловості, що певною мірою спричинило глибоку структурну кризу та спад виробництва. За часи незалежності України найбільш технологічно деградували великі високотехнологічні комплекси (авіабудування, електронна промисловість, радіоелектроніка, верстатобудування, приладобудування тощо), потенціал яких мав би стати підґрунтям економічного розвитку країни.

Рис 2.2 Основні ознаки ринкової економіки

Традиційна економічна система (притаманна слаборозвинутим країнам). Її основні ознаки: відстала технологія; ручна праця; багатоукладність; натуральне виробництво; переважання дрібнотоварного виробництва; активна роль держави.

Адміністративно-командна система має такі основні ознаки: державна власність на засоби виробництва; монополізація та бюрократизація економіки; централізоване планування та управління виробництвом; централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Об'єктом дослідження макроекономічних систем, зокрема прогнозування, планування і державного регулювання є агреговані показники, які відображають сукупність в інформаційних економічних одиниць, які складають одне ціле.

Суб'єктами макроаналізу, прогнозування, індикативного і державного регулювання економічної системи виступають:

сектор домашніх господарств, який містить усі приватні господарства країни, діяльність яких направлена на задоволення власних потреб. Домашні господарства проявляють три види економічної активності: пропонують фактори виробництва, споживають частину отриманого доходу і заощаджують;

підприємницький сектор - це сукупність усіх фірм, зареєстрованих у межах країни. Підприємницький сектор проявляє всі види економічної активності: пред'являє попит на фактори виробництва, пропонує результати своєї діяльності та інвестує;

державний сектор - усі державні інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага, які надходять споживачам «безоплатно» (безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної, соціальної та виробничої інфраструктур)[2].

Рис 3.1. Види суб'єктів державного регулювання

Державне регулювання охоплює найважливіші макроекономічні процеси і здатне суттєво впливати на весь процес суспільного відтворення. Але абсолютизувати його не можна. Держава у своїх регуляторних функціях теж має обмеження. Вони виявляються в такому:

o держава часто не має достатньо повної і достовірної інформації, яка б дозволила приймати найбільш дійові й ефективні управлінські рішення;

o конкретні суб'єкти державного регулювання, як правило, несуть скоріше умовну відповідальність за свої рішення або ж не несуть її зовсім. Так, депутати нашої Верховної Ради можуть місяцями бавитись у кульки, блокувати роботу, взагалі не з'являтись на своєму робочому місці, а виборці навіть теоретично не можуть їх відкликати або ж змусити плідно працювати й не витрачати марно кошти платників податків;

o державне регулювання здійснюється переважно непрямими методами, і наслідки цього регулювання фіксувати й оцінювати часто можна тільки приблизно;

o завжди існує недосконалість управління макроекономічними процесами, бо розвиток суспільного виробництва й кількість проблем, які виникають, постійно наростають, а державне регулювання завжди більш консервативне й інертне. Це призводить до того, що державне регулювання завжди має певні вади, які необхідно враховувати.

Державне регулювання національної економіки здійснюється певними методами. Методи - це певні способи впливу держави на всі об'єкти державного регулювання. Кожен метод спирається на цілу низку конкретних інструментів, які й забезпечують реалізацію впливу.

Усю сукупність методів певним чином класифікують. Найбільш поширені класифікації пов'язані з такими ознаками: за формами впливу і за засобами впливу. За формами впливу виділяють такі методи: методи прямого і непрямого впливу. За способами впливу виділяють правові, адміністративні, економічні й пропагандистські методи. Розглянемо їх більш детально.

Прямі методи державного регулювання - це ті методи, які безпосередньо спрямовані на суб'єктів ринку. Вони застосовуються з метою зміни обсягів виробництва, обсягів експортно-імпортних операцій, зміни структури споживання тощо. Головним інструментарієм такого впливу є ліцензії, квоти, державні закупівлі, установлені державою ціни, нормативи, комплексні програми тощо.

Непрямі методи - це такі методи, які спрямовують дії суб'єкта ринку в необхідне русло не безпосередньо, а опосередковано, через створення певних економічних умов. Тут головним є економічний інтерес суб'єкта ринку, вплив на який і сприяє досягненню тієї мети, яку ставить держава. Тут інструментарієм є заходи, які вживає держава в процесі реалізації своєї фіскальної, грошово-кредитної, амортизаційної, бюджетної й іншої політики. Ефективність непрямих методів не така висока, як прямих, але вони більш адекватні ринку, а тому більш пристосовані до дії ринкового економічного механізму.

Серед методів державного регулювання, виокремлених на основі такої ознаки, як засіб впливу, необхідно передусім виділити правове регулювання економіки. Це встановлення державою юридичних норм поведінки громадян і всіх суб'єктів ринку. Правовому регулюванню підлягають усі відносини, які складаються в суспільстві. Це відносини між державою і громадянами, між державою і суб'єктами господарювання, відносини між громадянами тощо.

Усі правові акти певним чином субординовані і, залежно від об'єкта, який їх приймає, виділяють:

o Конституцію і закони України;

o Укази і розпорядження Президента України;

o постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

o нормативно-правові акти центральних органів влади (міністерств і відомств);

o нормативні акти органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій.

Важливу роль у державному регулюванні економіки відіграють адміністративні методи. Вони застосовуються переважно тоді, коли ринкові методи або не діють, або ж недостатньо ефективні. Ці методи характеризуються обов'язковістю й безальтернативністю виконання положень, наказів, розпоряджень владних структур і чіткою відповідальністю суб'єктів господарювання та громадян за їх невиконання. Спектр цієї відповідальності широкий і перебуває в діапазоні від попередження до штрафів і навіть карної відповідальності.

Найважливішими інструментами реалізації адміністративних методів є ліцензії, квоти, норми, стандарти, санкції, ціни.

Рис 3.2. Інструментами реалізації адміністративних методів

Ліцензії являють собою дозволи, які видають відповідні органи господарюючим суб'єктам. Як правило, вони мають місце тоді, коли підприємницька діяльність з виготовлення товарів, надання послуг або виконання робіт пов'язана з можливою небезпекою для громадян. Прикладом можуть бути ліцензії на спорудження будівель, мостів, на виробництво наркотичних речовин, виробництво медикаментів, надання медичних послуг тощо. В Україні порядок надання ліцензій регламентується спеціальним положенням про видачу ліцензій за окремими видами діяльності.

Квоти - це певні кількісні обмеження, які держава встановлює стосовно виготовлення, споживання або вивозу (ввозу) товарів на територію держави. В Україні прикладом досить частого застосування квот можуть бути обмеження в експортних та імпортних операціях. Так, захищаючи власного товаровиробника, наша держава неодноразово встановлювала квоти на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, наприклад, м'яса, тростникового цукру-сирцю й на інші товари.

Норми - це певні, як правило, науково обгрунтовані норми витрат сировини, матеріалів, праці на виготовлення продукції, а також норми споживання. Норми відіграють величезну роль в організації функціонування всього суспільного виробництва. Стандарти - це ті самі норми, але вони жорстко встановлені стосовно найважливіших характеристик виробів чи послуг. Ці стандарти фіксують якість, розміри, вагу й інші параметри виробів. Стандарти супроводжуються і чітко визначеними методами контролю за якістю, за маркуванням, пакуванням, технологією виробництва тощо.

Санкції - це заходи, які вживає держава з метою покарання суб'єктів ринку. Палітра конкретних заходів тут надзвичайно широка і має різноманітні форми. Тут можуть бути економічні покарання (пеня, неустойка, штрафи, конфіскація тощо) і покарання у вигляді карної відповідальності.

Ціни. У ринковому механізмі вони відіграють надзвичайно важливу роль. Загалом ціноутворення повинно бути вільним, відображаючи, насамперед, співвідношення між попитом і пропозицією. Але навіть у розвинених країнах держава вдається до регулювання цін, хоча, як правило, це стосується відносно невеликого сегменту ринку. Так, у США під державне регулювання підпадає 5-10 % цін. Це ціни на газ, нафту, електроенергію, послуги залізниці й деякі інші. Як правило, такі ціни встановлюються на певний період - від місяця до року. Досить поширеним явищем у розвинутих країнах Заходу є встановлення цін на такий товар, як робоча сила. За певних обставин в економіці уряд домовляється з профспілками за так зване заморожування заробітної плати. Це означає, що на певний термін (найчастіше на рік) дія колективних угод між роботодавцем і найманими робітниками стосовно підвищення реальної заробітної плати припиняється. По суті, це і є фіксація ціни на робочу силу. Більш поширеною щодо цього є практика фіксації нижньої межі ціни товару робоча сила. Ця практика виявляється у встановленні мінімальної заробітної плати.

Економічні методи державного регулювання економіки належать переважно до непрямих. Вони полягають у тому, що держава створює необхідні умови для виробників з метою, не обмежуючи їх вільного вибору, спрямувати дії суб'єктів господарювання в бажане для суспільства русло.

Головними інструментами, які застосовуються під час реалізації цього методу, є: податки, амортизація, грошова емісія, операції на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів і зміна облікової ставки, державні закупівлі тощо.

Податки - це обов'язкові платежі в державний бюджет (як у центральний, так і в місцевий), які сплачують усі громадяни. Ці платежі відіграють значну роль у розвитку країни. У розвинених країнах податки становлять до 90 % дохідної частини державного бюджету.

Амортизація - це та частина вартості, яка спрямована на відновлення основного капіталу. У минулому в нашій державі використовували переважно лінійний спосіб визначення норми амортизації. Але за кордоном держава досить часто застосовує механізм прискореної амортизації. Він має місце щодо тих галузей, у яких держава зацікавлена в оновленні основного капіталу й нарощуванні інвестицій. Механізм прискореної амортизації дозволяє підприємцю збільшити свої прибутки і спрямувати їх на модернізацію виробництва або на його розширення.

Грошово-кредитна політика держави є системою заходів, які держава спрямовує на стабілізацію економічного зростання, а на сьогодні основний акцент переміщується в напрямі підвищення ефективності економіки й зменшення темпів інфляції. Втручання держави у сферу грошово-кредитної діяльності, з огляду на надзвичайну складність її функціонування й на дуже потужний і відчутний її вплив на економіку, загалом вимагає продуманого професійного підходу. Це втручання держава здійснює переважно через такий інститут, як центральний банк.

Грошово-кредитна політика держави дуже різнобарвна й відображає багато чинників, що впливають на розвиток економіки. Але переважно в сучасних умовах вона сконцентрована навколо двох основних явищ: емісії грошей і заходів щодо кредитного регулювання.

Контролюючи грошову емісію, держава впливає на багато економічних процесів, але передусім вона намагається забезпечити стабільність національної грошової одиниці, стримувати інфляційні процеси в припустимих межах. В Україні це регулювання загалом вдається, хоча в останні роки інфляція регулярно й суттєво перебільшує закладені в бюджет відповідного року показники.

Кредитне регулювання відіграє надзвичайно велику роль у зменшенні циклічних коливань та їх негативних соціально-економічних наслідків. Це регулювання має різні форми і здійснюється переважно через центральний банк і комерційні банки. Серед заходів, до яких часто вдаються окремі держави, - зменшення витрат виробника за залученими кредитами. Таку систему практикує Франція

Операції на відкритому ринку полягають у тому, що держава або скуповує цінні папери, або ж продає їх. Оскільки на ринку цінних паперів головними інституціональними інвесторами є банки й небанківські кредитні установи (парабанки), то це (у разі скуповування цінних паперів державою) дає їм додаткові кошти і сприяє посиленню ділової активності, а під час продажу все відбувається навпаки. Проте в Україні через нерозвинутість ринку цінних паперів цей шлях державного регулювання економіки в сучасних умовах не дуже дійовий.

Державні замовлення - це та закупівля товарів, яка здійснюється державою. В умовах ринку це надзвичайно важливий важіль регулювання співвідношення попиту і пропозиції, а відтак, й економічного життя загалом. Якщо держава закуповує стратегічні товари в державний резерв та ще за цінами, які вищі від ринкових, - вона, з одного боку, стримує можливе падіння цін на продукцію вітчизняного виробника й зменшує надлишкову спекуляцію. З іншого боку, достатньо великі закупівлі товарів, наприклад, зерна дають можливість державі бути повноправним гравцем на ринку й стримувати небажане зростання цін на ньому[5-6].

Державне регулювання економіки - складний і неоднозначний процес. Його не можна тлумачити тільки як явище, що постійно посилюється. Так, у більшості розвинених країн у 80-ті рр. XX ст. відбувався процес дерегулювання, тобто зменшення втручання держави в економіку. Ще помітніші зміни в цільовому призначенні і конкретних пріоритетах регулювання. Наприклад, в Україні регулювання спрямоване переважно на розвиток економіки й забезпечення економічного зростання. Водночас у Франції пріоритетом є культура, освіта і загалом людський капітал. Але можна зробити висновок, що в сучасних умовах втручання держави в економіку об'єктивно необхідне, а в разі наукового й виваженого способу його застосування дає позитивні наслідки і сприяє економічному зростанню.

Правопорушення та відповідальність. Відповідальність органів державної влади та місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ і організацій, посадових осіб за правопорушення у сфері публічного адміністрування.

Поняття адміністративної відповідальності, її зміст і обсяг до сьогоднішнього часу залишаються одним із найбільш суперечливих питань української адміністративно-правової науки.

Чинне законодавство України не дає визначення поняття адміністративної відповідальності, і тому в теорії адміністративного права існує численна кількість точок зору стосовно цього соціально-правового явища.

Так, чинний КУпАП містить розділ 2 під назвою "Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність", де у ст. 9 законодавець сформулював визначення адміністративного правопорушення, а щодо адміністративної відповідальності обмежився вказівкою на те. що її мірою є адміністративне стягнення (ст. 23 "Мета адміністративного стягнення)1.

Українська юридична енциклопедія у статті "Адміністративна відповідальність", в унісон з КУпАП, обмежилась з цього приводу лише констатацією того, що адміністративна відповідальність - це вид юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинені ними адміністративні правопорушення.

Таким чином, всі дефініції адміністративної відповідальності мають лише дослідницький характер.

Поняття адміністративної відповідальності науковцями розглядається як один з інститутів адміністративного права, як форма забезпечення одного із заходів примусу (стягнення), як різновид юридичної (правової) відповідальності, як ефективний засіб запобігання правопорушенням та забезпечення правопорядку, як певний стан суспільних відносин, який виникає внаслідок порушення законодавства.

У ст. 92 Конституції України адміністративну відповідальність визначено як один з основних видів юридичної відповідальності в Україні. Вона є наслідком невиконання чи неналежного виконання особою норм адміністративного законодавства, що тягне невідворотне реагування держави на адміністративні правопорушення (проступки), та встановлюється виключно законами тощо.

Частіш за все в теоретичних працях зустрічається кілька визначень.

В. Б. Авер'янов характеризував адміністративну відповідальність як різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій - адміністративних стягнень.

Т. О. Коломоєць формулює адміністративну відповідальність як різновид юридичної відповідальності, специфічну форму негативного реагування з боку держави в особі уповноважених органів на відповідну категорію протиправних діянь (насамперед адміністративних проступків), а особи, які вчинили зазначені правопорушення, повинні відповісти перед уповноваженим державним органом за свої неправомірні дії і понести адміністративне стягнення в установлених законом формах і порядку1.

А. Т. Комзюк розкриває адміністративну відповідальність як застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Л. В. Коваль, Ю. П. Битяк, В. В. Зуй та інші формулюють поняття адміністративної відповідальності як застосування до правопорушника заходів примусу.

Є. В. Додін встановлює адміністративну відповідальність як визначення обмежень майнових, а також особистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень.

І П. Голосніченко розкриває адміністративну відповідальність як сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням до суб'єкта проступку адміністративних стягнень.

С. Т. Гончарук характеризує зміст адміністративної відповідальності як специфічної форми реагування держави в особі її компетентних органів на вчинення адміністративних проступків, згідно з якою особи, що скоїли ці проступки, повинні відповісти перед уповноваженими державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку.

Отже, адміністративна відповідальність - це примусове, з додержанням встановленої процедури, застосування правомочним суб'єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником.

Нормативне розуміння адміністративного проступку (правопорушення) дає КУпАП, який був прийнятий у 1984 р. Саме він закріплює у своїх статтях його поняття (ст. 9), визначає критерії, за якими розмежовується вчинення адміністративного правопорушення умисно (ст. 10) і вчинення адміністративного правопорушення з необережності (ст. 11), описує діяння, які визнаються адміністративними проступками (статті 41-212).

Отже, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 КУпАП).

Адміністративному правопорушенню властиві такі загально-правові

- передусім, це дія чи бездіяльність, тобто - діяння, а не думки, бажання чи інші подібні прояви психічної діяльності людей;

- суспільна шкідливість (цю ознаку дехто ототожнює з антигромадською спрямованістю або суспільною небезпекою);

- протиправність (подібне діяння завжди посягає на загальнообов'язкові правила, встановлені тим чи іншим нормативним актом);

- винуватість (таке діяння, як прояв волі і свідомості особи, повинно бути завжди винним, тобто вчиненим умисно або з необережності);

- адміністративна карність (подібне протиправне, винне діяння буде визнане адміністративним проступком тільки тоді, коли за його вчинення законодавством передбачено адміністративну відповідальність).

Крім цього, адміністративним правопорушенням властивий ще цілий ряд характерних ознак, які утворюють їх юридичні склади. Слід зауважити, що залежно від юридичних властивостей розрізняють ознаки як такі, що мають юридичне значення, і які такого значення не мають. В свою чергу, юридично значущі ознаки можуть входити до юридичного складу правопорушення (так звані конструктивні ознаки), інші ж з них до такого складу не входять (наприклад обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність, тощо).

Слід зазначити, що у КУпАП виділені такі групи адміністративних правопорушень (проступків):

- у галузі охорони праці і здоров'я населення (глава 5);

- що посягають на власність (глава 6);

- у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини (глава 7);

- у промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів (глава 8);

- у сільському господарстві (глава 9);

- на транспорті, галузі шляхового господарства і зв'язку (глава 10);

- у галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою (глава 11);

- в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, у галузі фінансів і підприємницької діяльності (глава 12);

- у галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації (глава 13);

- адміністративні корупційні правопорушення (глава 13-а);

- що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (глава 14);

- що посягають на встановлений порядок управління (глава 15);

- що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення (глава 15-а).

Типи монополій

Стримуючи розвиток конкурентних сил та їхній позитивний вплив, монопольні умови водночас гальмують і досягнення вищого рівня національного добробуту. Така ситуація дає підстави для проведення державних антимонопольних заходів, ефективність і напрям яких залежать від типу монополії. Залежно від причин, що породжують монополії, їх можна класифікувати таким чином:

· природні монополії виникають як результат технічних умов виробничого процесу, що потребує певної концентрації засобів виробництва, наприклад, інфраструктура монополії (зв'язок, транспорт, комунальне господарство тощо);

· агломераційні монополії виникають унаслідок поступового і послідовного скупчення малих за обсягом і аналогічних за характером виробництва підприємств;

· державні монополії виникають унаслідок того, що держава створює привілейовані умови для виробничої діяльності певних підприємств і таким чином захищає їх від конкуренції. Наприклад, політика митного протекціонізму тощо.

ТЕМА 6 . П ублічне адміністрування т а муніципальна публічна влада

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-05-08; Просмотров: 349; Нарушение авторского права страницы