Джерела ідей управління суспільством і країною. Формування та розвиток теорій управління суспільством і країною .

Управління здавна було інтегроване у життя суспільства, тому воно як універсальна теорія існувало завжди, здійснюючи пошук своєї оптимальної форми. Вагомий внесок у становлення теорії державного управління внесли Арістотель, Платон, Сократ, Гуй Гу-Цзи, Хань Фей та інші мислителі.

Вже Арістотель надавав навчанню про управління країною самодостатнього значення. Усе громадське життя, на його думку, укладалося в рамки політичного життя і ставилося на службу державі [1, с. 206].

Також, слід звернути увагу на розвиток ціннісних засад управління країною та суспільством в західноєвропейській цивілізації, який розпочинається з виникненням держави античного типу. Античний поліс генетично походив від первісної громади, яка, хоча і була вже втягнутою в систему суспільного поділу праці і кожний її представник не був функцією роду, але всі її члени були вільними громадянами, тобто формально мали рівні права і могли брати участь в управлінні державою [3, с. 620].

Більш натуралістичне розуміння процесу управління країною та суспільством можна побачити у творах Фоми Аквінського. Встановлена Богом влада несе людям добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого устрою управління країною. Таким чином, за всієї різноманітності цінностей середньовічної державної влади запорукою ефективного управління є християнська покора.

У XVII ст. відбувається активний процес обґрунтування теорій природного права і суспільної угоди. Серед авторів: Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк та ін. Раціональне пояснення механізму управління країною та суспільством відбувається для забезпечення природного прагнення людини до свободи.

Остання як найвища цінність стає рушієм світової історії в концепції Джамбатісто Віко. Державну владу Віко називає природним явищем: ,,Хто не може керувати сам, повинен надати це право іншому... У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою”. Отже, природні схильності стають показником здатності управління як найвищого втілення свободи.

Необхідність наукового підходу до управління країною та суспільством висвітлюється в роботах Томаса Гоббса. Тотальність управління перетворює державу на чудовисько-Левіафана, але, за Т. Гоббсом, немає іншого шляху позбавитись від самогубної стихії природного стану. В роботах Т. Гоббса сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного управління, це – природна рівність людей, що уособлюється в рівності перед законом, справедливість як критерій ефективності управління суспільством.

Принципово нові ідеї управління країною та суспільством на теренах Західної Європи з’являються у Новий час.

У новоєвропейських державах трансформація управління країною та суспільством полягала у розмежуванні політичної та економічної стратифікації. Таким чином, новоєвропейський етап становлення державного управління в межах класичної раціональності створив фундамент теорії правової держави, принципів її управління та його ціннісного виміру [3, с. 268].

Перші спроби наукового обґрунтування державного управління були зроблені камералістами Австрії та Німеччини у XVII ст.. Перша публікація з камераль­них наук датується 1707 роком, коли вийшла книга ,,Трактат про поліцію” Ніколаса де ля Маре. Найвідомішим ученим-камералістом вважається Лоренц Штейн – професор університету у Кіллі, праця якого ,,Теорія державного управління” поба­чила світ у 1866-1884 роках. Штейн та його учні, зокрема Людвіг Гумплович, не обмежувалися лише теоретичними узагальненнями в сфері державного управління, їхні праці стали основою практичних дій з пере­творення колегіальних установ у міністерства, організації роботи зі служ­бовцями.

У 1887 р. професор Вудро Вільсон, поклав початок теоретичній розробці питань адміністративно-державного управління. Він підкреслив, що наука адміністрування буде шукати способи поліпшення діяльності уряду, зробить його роботу менш трудомісткою, упорядкує організацію управління. Вільсон вважав, що завданням державної адміністрації проголошувалося оперативне і компетентне упровадження в життя рішень будь-якої групи політичних лідерів – ,,обранців нації”.

Ідеї В. Вільсона багато в чому розділяв американський політолог Френк Дж. Гуднау. Наприкінці XIX – початку XX ст. Ф. Гуднау і В. Вільсон провели значні дослідження американської системи адміністративно-державного управління. Вони прагнули розробити модель бюрократії, яка б ,,працювала” у рамках демократичного суспільства. Створена ними теоретична концепція дозволила політологам початку століття прийняти ідеали демократії разом з діяльністю професійної цивільної служби [2, c. 25].

У 20-50-ті роки xx ст. Найбільш відомими напрямами в теорії адміністративно-державного управління були ,,класична школа” і ,,школа людських стосунків” [2, c. 29].

При цьому вони досить вдало використовували теорію наукового менеджменту, запозичену з організації управління в бізнесі. Цю теорію розробили Ф. Тейлор, Г. Емерсон і Г. Форд, які розглядали управління як механізм, який діє в результаті комбінації ряду чинників, за допомогою яких можна досягати визначених цілей з максимальною ефективністю за мінімальних витрат ресурсів.

Яскравими представниками ,,класиків” є А. Файоль, Л. Уайт, Л. Урвік, Д. Муні, Т. Вулсі.

З погляду управління державою ,,класична” школа сконцентрувала свої зусилля на вивченні організаційних структур, їх ієрархії, взаємодії інформаційних потоків, статусу службовців різних рівнів, нормативного врегулювання всіх аспектів діяльності органу управління.

Першим, хто звернув увагу на можливість і необхідність застосування досягнень нової науки в діяльності органів державного управління, був француз Анрі Файоль. Припускаючи, що основні принципи теорії управління однакові як для управління великим підприємством, так і для державного управління, він зробив спробу визначити принципи й основи правильної організації діяльності адміністративного апарату. Вихідним пунктом для досліджень Файоля стало сформульоване ним положення про те, що соціальні явища, подібно до фізичних, підпорядковані природним законам незалежно від нашої волі.

Ще одним впливовим напрямом у теорії адміністративно-державного управління була школа людських стосунків. Вона виникла в зо-ті роки xx ст., коли психологія знаходилася ще в зародковому стані. Найбільш відомими вченими цього напряму були М. Фоллетт, А. Маслоу, Е. Мейо, У. Мерфі. У своїх дослідженнях вони звернули увагу на аналіз психологічних чинників, що викликають задоволеність працівників своєю працею, оскільки в ряді експериментів вдалося досягти підвищення продуктивності праці за рахунок поліпшення психологічного клімату та посилення мотивації.

Світове визнання здобула теорія ,,ідеальної бюрократії, або бюрократичної організації” М. Вебера (1864—1924), яка багато в чому подібна до класичної теорії.

На думку М. Вебера, можна побудувати суспільство і забезпечити його ідеальне функціонування за допомогою спеціальних управлінських організацій – бюро із суворою ієрархічною підлеглістю, які розглядаються як форма влади демократичного управління.

Ідеї М. Вебера, В. Вільсона, Ф. Гуднау мали значний вплив на розвиток теорії адміністративно-державного управління в західних країнах. Цих учених часто називають ,,поколінням попередників”.

У їхніх роботах були висловлені і розроблені дві основні ідеї наукової теорії адміністративно-державного управління [2, c. 27]:

- щоб реформувати апарат управління, треба його добре знати, а отже, вивчати з наукових позицій;

- апарат адміністративно-державного управління має бути відділений від сфери політики.

Підхід до визначення галузі державного управління та його змісту дуже точний в Європейській школі. В европейських країнах державне управління ґрунтується на традиціях статутного права, яке вводить його у площину юридичної науки і практики. Державне управління в європейському підході – це підгалузь права.

Особливістю, що виражає сутність європейської школи, є орієнтація на законодавство та погляди французьких і німецьких науковців та практиків. У Франції одним із перших, хто вжив термін ,,державне управління” був Александр Франсуа Вів’єн, праця якого ,,Нариси про адміністрацію” вийшла в 1845 р. У своїх поглядах він протиставив науку державного управління адміністративному праву, вичленувавши її з останнього, що стало новим підходом на той час. За німецького підходу завдання і функції державного управління також випливають із правових норм.

Дещо інший, американський підхід до державного управління. В американському сприйнятті воно є комплексною сферою відносин, яка складається з багатьох галузей знань, сфокусованих на процесах і функціях управління. Американська концепція державного управління, спирається не стільки на законодавчу базу, скільки на раціональність і доцільність прийняття тих чи інших управлінських рішень. В американському підході державне управління перебуває ближче до господарських методів управління, ніж до правових чи конституційних засад.

Незважаючи на давню історію, державне управління в сучасному ро­зумінні – це здобуток новітнього часу. Термін політико-управлінські на­уки був уведений в 1930-1940 роках одним із засновників Чикагської школи політичного біхевіоризму Г. Лассуеллом.

Отже, державне управління – явище універсальне і притаманне всім без винятку країнам. Однак його розуміння в різних країнах є неоднаковим і значною мірою різниться між собою. На його зміст впливають історичний та політичний досвід народу певної країни, рівень його економічного і суспільно-політичного розвитку, національні традиції, ментальність та багато інших факторів [8].

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: