Становлення і розвиток політичної системи та політичного процесу в Україні.

Зміст політичного процесу складає сукупність дій суб`єктів політики щодо реалізації їх політичних інтересів. І насамперед, інтересів, пов'язаних з домаганням, використанням і утриманням влади.

Автори «Політологічного енциклопедичного словника» (під ре­дакцією Ю.С. Шемшученка, В.Д.Бабкіна) вважають, що політичний процес — один із суспільних процесів, який характеризується:

- визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (наприклад, формування певної партії, проведення виборів та ін.);

- відображає реальну взаємодію акторів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політичних лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутрішніх і зовнішніх фак­торів;

- показує, як індивіди, соціальні групи, інститути влади з усіма своїми стереотипами, цілями, проблемами взаємодіють один з од­ним і з державою, реалізуючи свої соціальні специфічні ролі та функції.

Політичний процес являє собою сукупність дій суб'єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій у сфері влади, які в кінцевому підсумку забезпечують розвиток (або занепад) політичної системи.

Серед найважливіших завдань сучасного політичного процесу виділяється проблема створення умов для стабільного демокра­тичного розвитку суспільства. Стабільність (стійкість) розвитку є важливою характеристикою політичного життя суспільства, що засвідчує його здатність до збереження стану сталості, зміцнення.

За значущістю тих чи інших форм регулювання політичних від­носин політичні процеси поділяються на базові та периферійні.

Ба­зові політичні процеси характеризують способи залучення широ­ких соціальних верств населення у відносини з державою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичної еліти, підготовки й вису­вання лідерів та ін. У цьому розумінні базові політичні процеси можна розглядати як процес участі у державному управлінні (участь у прийнятті рішень, законодавчому процесі та ін.)

Перифе­рійні політичні процеси відбивають динаміку формування окремих політичних асоціацій (політичних партій, груп тиску тощо), розви­ток місцевого самоврядування, а також інші зв'язки й відносини у політичній системі суспільства, які проте не справляють впливу на домінуючі форми та способи реалізації влади.

Зі зміною форм, ме­тодів і функцій, які використовуються інститутами державного уп­равління, змінюються й самі базові та периферійні політичні про­цеси. У зв'язку з цим розглядаються три режими політичного про­цесу. Перший — це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів державної влади, що склалися на даний час. У цьому режимі полі­тичні процеси відображають просте відтворення структурами вла­ди рутинних, щоразу повторюваних відносин між елітою та електоратом, політичними партіями, органами місцевого самоврядування.

Другий — це режим розвитку, який означає, що структури й меха­нізми влади виводять політику держави на рівень, який дає мож­ливість адекватно відповідати на нові соціальні вимоги населення та поклик часу. Такий характер політичних змін означає, що інсти­тути державної влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли ме­тоди управління, відповідно до змін, які відбуваються в соціальній структурі суспільства, а також змін у співвідношенні політичних сил всередині країни й на міжнародній арені.

Третій режим проход­ження політичних процесів — це режим занепаду, розпаду політичної цілісності, коли відцентрові сили й тенденції піднімаються над інтеграційними та обумовлюють розпад даного режиму правління. Через це рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти суспільством і регулювати соціальні відноси­ни, а сам політичний режим втрачає стабільність і легітимність.

За іншими критеріями політичні процеси підрозділяються на: локально-регіональні та глобальні; стабільні та кризові; легальні та «тіньові».

Локально-регіональні та глобальні процеси. Розподіл полі­тичних процесів з позиції їх масштабу багато в чому пов'язаний з питанням про просторово-часовий континіум політики. Результат того чи іншого локального або регіонального процесу може впли­нути і на загальний хід світової політики.

Стабільні та кризові процеси. У політиці нерідко гострі кри­зові ситуації переходять у революційні вибухи, а серії реформ тих чи інших урядів забезпечували стабільну еволюцію, як це було, наприклад, в епоху «нового курсу» Ф.Рузвельта в США у 30-ті роки. Проте і реформа, і революція можуть бути засобами розв'я­зання політичної кризи. Ця типологізація випливає з глибинного механізму політичного процесу, пов'язаного з рівновагою, балансом та консенсусом основних соціальних сил, що виступають суб'єк­тами процесу, або ж їх відсутністю. Так було в Німеччині, коли після кризи Веймарської республіки, панування фашистів та пораз­ки у Другій світовій війні в країні періоду правління К.Аденауера винайдена модель стабільного політичного розвитку ФРН.

Легальні і «тіньові» процеси. До складу основних компонен­тів та будь-якого політичного процесу включено цінності та нор­ми політичної культури, що домінують у суспільстві, а також окре­мих субкультур. Ці цінності визначають правила політичної гри, межі дозволеного та недозволеного, офіційного та неофіційного, легального та нелегального.

Крім визначення типів політичних процесів, слід у самому по­літичному процесі виділити низку важливих стадій, таких як: конституціювання (установлення) політичної системи, відтворення компонентів та ознак політичної системи; прийняття та виконання політико-управлінських рішень; контроль за функціонуванням і напрямами розвитку політичної системи.

Різноманітність і суперечність інтересів учасників політичного процесу обумовлюють його складну структуру, рухливість стадій та напрямів вияву, непослідовність вияву в кризових ситуаціях. У політичному процесі під впливом різноманітності чинників сво­єрідно проявляються періоди соціальних конфліктів і політичної стабільності, політичних криз, потрясінь і навіть соціальних рево­люцій. Усі ці вияви політичної активності громадян характери­зують рівень розвитку суспільних відносин, можливість і здатність суб'єктів політики до відповідних дій у той чи інший період.

Соціальна революція репрезентує такі політичні дії, які обумовлюють докорінні зміни у всій економічній і соціально-політичній структурі суспільства. Така форма політичної діяльності є показником високої стадії неста­більності розвитку суспільства, його конфліктності.

Негативна реакція соціальних сил на політичну ситуацію ви­являється в різних акціях політичного протесту. Такі дії можуть набувати форм повстання, бунту чи путчу.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, на­ціонального і соціального поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин і є одним із засобів завоювання політичної влади.

Бунт є формою стихійного протесту групи людей, доведених до відчаю нестерпними умовами свого існування, що виражає негативне ставлення до певних представників державних чи урядових структур, існуючих відносин у цілому.

Державний переворот (або його спроба), здійсне­ний шляхом виступу вузького кола змовників — противників іс­нуючої влади із залученням армійських підрозділів, який зазвичай призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.

Усі форми політичного протесту, їх використання учасниками політичного процесу свідчать про неефективність здійснюваної політики й організації влади, потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.

У політичному житті різних країн можна спостерігати як кон­венціональні (легальні) форми політичного процесу, так і неконвенціональні (незаконні) вияви негативної реакції соціальних сил. До конвенціональних форм належать дозволені владою де­монстрації, пікети, політичні резолюції та запити парламентаріїв, а до неконвенціональних — антиконституційні демонстрації, по­ходи, діяльність підпільних політичних партій, революції, полі­тичний тероризм тощо.

У політичному житті суспільства значну увагу, особливо остан­нім часом, приділяють реформам. За своїм характером реформа є таким типом перетворення, зміни чи нововведення, яке не знищує основ існуючої структури. Реформи створюють більш сприятливі умови для трансформації існуючих суспільно-політичних відносин, владних повноважень суб'єктів політики, реалізації їх інтересів і потреб.

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: