Сутність та критерії суспільного прогресу

       Прогрес і регрес – поняття, що використовуються для позначення протилежних форм розвитку. Прогрес – напрям розвитку від нижчого до вищого, від менш упорядкованого до більш упорядкованого. Поняття „прогрес” використовується для оцінювання системи загалом, а також для окремих її елементів.

       Своєю діяльністю людина не тільки змінює природу, а й створює „другу природу”, оптимальне середовище свого існування та розвитку. Що складнішими є форми, види й способи діяльності, то досконалішим є середовище людського існування й досконалішою стає сама людина. У процесі діяльності формується нова система організації світу (суспільство) як якісно інший спосіб формування еволюційних програм (насамперед соціальних) і новий їх зміст. Людина в її соціально-діяльнісній сутності, духовній культурі, якісно новій творчості (активності) – мета цих програм.

       Діяльність є джерелом суспільного прогресу. Критерієм прогресу зазвичай уважають рівень розвитку виробничих сил, що є справедливим, бо від рівня розвитку продуктивних сил залежить життєвий устрій, але у своїй стратегічний спрямованості діяльність зорієнтована не стільки на створення засобів виробництва, скільки на саму людину, її творчі здібності, здоров’я, можливість самореалізації, духовність, моральність, соціальну свободу та особисту гідність.

       Процеси глобалізації взагалі, і європейського об'єднання зокрема, що почалися в останні десятиліття ХХ століття, придбали до початку ХХІ сторіччя особливу інтенсивність і вилилися в певні, іноді інституціоналізовані форми економічної, політичної, культурної інтеграції. У цьому випадку знаходить висвітлення сама суть людської цивілізації, що складається в об'єднанні окремих країн, у тенденції - регіонів, континентів у сукупну, глобальну вселюдську цілісність, у збереженні наступності цивілізаційного розвитку - і все це при постійному існуванні унікального-одиничного, регіонально-особливого, при неодмінному породженні тією же цивілізацією різноманітних, суперечливих розходжень, при їхньому протистоянні й боротьбі, у якій гинули окремі цивілізаційні форми, але все-таки виживала цивілізація в цілому.

       Становлення глобального світу - це живе протиріччя, де поруч і разом присутні нові можливості і нові небезпеки, здобутки та втрати. Саме на такому балансі нових ризиків та нових шансів і тримається каркас реального процесу глобалізації та євроінтеграції. І проблема полягає в тому, щоб, з одного боку, нейтралізувати чи зменшити ризики та загрози цивілізації, а з іншого – повніше реалізувати її творчо-розбудовчий потенціал.

       Специфіка ХХІ ст. полягатимемо не стільки в очевидній глобалізації та інтеграції соціальних, економічних, інформаційних і супутніх процесів, скільки у відмові від застарілого способу організації планетарного співтовариства Розв’язання цієї проблеми знаходиться у площині зміни соціальних та культурних парадигм. І чим раніше буде усвідомлено цивілізаційна криза, тим більше шансів виробити нову, адекватну реальності „картину світу”.

Початок пошуку виходу з кризи і, відповідно, нового концептуального бачення світу було покладено рухом „глобалістики”, тобто системного і систематичного критичного аналізу стану нашої планети. У сучасному світі паралельно розвиваються дві протилежні, але рівноправні тенденції. З одного боку - це інтенсивні процеси інтеграції країн, формування глобальних економічних союзів, наднаціональних інститутів керування соціальними процесами. З іншого боку - це і явні зворотні процеси збільшення розмаїтості, фрагментарності миру, ріст національної самосвідомості й посилення культурної диференціації народів, відродження традиційних цінностей, розширення локальних націоналістичних устремлінь, що нерідко приводять до конфліктів. Можливо, у цьому проявляється імунітет людського співтовариства проти однаковості й уніфікації соціального життя.

⇐ Предыдущая6789101112131415

Поделиться: