Над Бучачем – людський плач і стогін – несуть родичі додому впізнану сорочку, чоботи синів і дочок, замордованих у тюрмі. З усіх, кого більшовики арештували, ніхто не повернувся додому.

Неймовірна новина. Німці зловили євреїв, які в тюрмах катували в’язнів. І знову ненависть одних супроти других. Одні проклинали жидів за їхні злочини, інші не проти вимордувати їх з почуття помсти, а ще була думка не квапитися з висновками, бо то робота німців, щоб викликати взаємну ненависть. Так і сталося. 30 червня у Львові проголошено незалежну Україну, але вже через два тижні за Акт проголошення незалежності Бандеру, Стецька та його уряд заарештовано. Створений з дозволу німців український дивізіон ті ж таки німці роззброюють... Хто ж тоді може бути нашим союзником? – запитували ми один одного. Очевидно, ніхто...

 

Жах і кров Голокосту

 

– Минало літо, а в мене не було чобіт. Навідувався до бучацьких шевців – нема мого розміру. Порадили звернутися до знайомої старої жидівки. Стара вислухала моє прохання і раптом запропонувала: «Благаю тебе, Василю, врятуй мою внучку, бо німці планують нас розстрілювати. Відвези її кіньми в Карпати до знайомих гуцулів, щоб ніхто не знав і не бачив. Врятуєш її – і буде тобі велика нагорода! » З другої кімнати вийшла дівчина років п’ятнадцяти, одягнена в голубу суконку, струнка, личко бліде, великі карі очі. Дивлюся на неї, а вона – як перелякане котятко, бліда, наче стіна, попід очима ніби намальовані веселкові тіні, на раменах дуже гарно лежало розпущене волосся. Своїми невинними очима здивовано дивилася на мене. Таких прекрасних очей я ніколи більше не бачив...

Якогось сонячного дня я знову вибрався до Бучача передати старій жидівці, що готовий виконати її прохання. На передмісті мене зупинили поліцаї і веліли вертатися додому, бо в місті починається акція проти жидів. Цікавість узяла гору над страхом, і я з групою незнайомих людей поволі дістався аж до ратуші. Бачу, від торговиці і цвинтаря німці женуть колону людей. Жаль було дивитися на них. Одягнуті в лахміття, худі, аж кістки з-під шкіри стирчать, лиця жовті, діти роздягнені, босі, ридають. Тут Колійовою вулицею пригнали ще більшу колону приречених. Попереду йшли вгодовані, рум’яні, в чорних костюмах і в чорних капелюхах, з довгими чорними бородами чоловіки. Один з них тримав якийсь чорний квадрат з мотузками. Вони йшли і навіть краєм ока не глянули на людей, котрі стояли на тротуарах обабіч вулиці. Видно, мали від когось наказ без спротиву йти на смерть. Це були їх останні неспішні кроки на передсмертній дорозі на пагорб Федору, де вже чекала викопана велика яма-могила.

Раптом над колоною пролунав розпачливий жіночий крик. Я побачив молодицю років двадцяти п’яти. Така вже гарна, струнка, волосся виблискує на сонці, на руках несе дитя, а воно – як ангелятко. Старшенького веде за ручку, хлопчик плаче, сльози течуть з очей і надають йому не земної, а божественної краси. А на дорогах то тут, то там лежали трупи. Вороння зачуло кров і зграями в’ється над містом...

Уважно спостерігаємо, що робиться на Федорі. Кіньми підвезли довгу дерев’яну кладку й кинули поперек ями. Наказали приреченим роздягтися догола. Першу групу загнали на кладку, вдарили автомати... Другу групу голих женуть на кладку, а серед них – та сама мати з двома хлопчиками. Автоматна черга – і лише розпачливий зойк старшого хлопчика, що один зостався на кладці, злетів до неба над Федорою. Підійшов офіцер і пістолетним пострілом припинив дитячу розпуку над матір’ю.

Наступна група складалася з тих добре вгодованих, у чорних костюмах і з чорними бородами чоловіків. Лише зайшли на кладку, підняли обличчя і руки до неба, по-своєму помолилися, раптом замовкли, впали на коліна, поклонилися розстріляним, відтак підвелися з колін, взялися за руки і повернулись до катів спиною, а обличчям до заходу. Аж тоді вдарили автомати...

По обіді забрали кладку, бо вона мала ще не раз знадобитися, і пригнали гробарів закопувати мертвих і ще живих. Незабаром на Федорі з’явилася могила, над якою довго «дихала» земля. Від побаченого мороз пішов під шкірою. Рани болять, але ти вмираєш не від болю і не від втрати крові, а від нестачі повітря. Господи, бережи навіть ворога мого від такої страшної смерті! Аж раптом з могили вилізла дівчина і втікає до лісу. Обліплена кров’ю і глиною, але біжить прудко. Ще трохи і була би зникла в лісових хащах, але вартовий побачив, прицілився, і вона впала, щоб більше не підвестися.

Скільки людей того дня загинуло, не знаю. Чомусь така маса народу смиренно йшла на страту, як отара овець на бойню, і навіть не намагалася чинити хоч якийсь спротив. Відтоді я не раз задумувався, як так могло статися, що два бандити – Сталін і Гітлер – знищили мільйони людей. Яке страшне видовисько, коли женуть на страту, коли масово розстрілюють невинних. А яка страшна смерть була в українців у 1932-1933 роках, коли наші люди гинули з голоду і їх напівживими скидали у спільні могили, над якими ще довго «дихала» земля. А може, така Божа воля...

Минали тривожні, сповнені облав і стрілянини ночі, а мене гризло сумління, що не відвіз у Карпати внучки старої жидівки, залишив її на вірну загибель. Що не робив, а якийсь внутрішній голос шепче: йди до міста, поможи нещасним.

Коло ратуші гурма людей. Надігнали з фільварку велику колону жидів. Раптом якась сила змусила мене оглянутися. Просто до мене йшла дівчина в голубій суконці і дивними очима, такими щирими і милими очима дивилася на мене, як тільки може дивитися людина на останню в житті надію. З кожним кроком лице її ставало смертельно блідим – і вона впала. Десь глибоко в моїй свідомості почувся її голос: «Ти спізнився...» Підскочив німець і вистрілив їй у голову. А я стояв на відстані двох метрів, мов скам’янілий, і не соромився своїх сліз. Натовп поволі розійшовся. Під’їхав віз, два чоловіки в білих халатах взяли дівчину за руки і ноги, кинули на воза і поїхали. Коні повернули на Василіянський міст, пропали з моїх очей, і вона зникла навіки...

 

Свобода – на вістрі меча

 

– Давно відомо: людська дурнота завжди дуже амбітна, дуже жорстока і – смішна. І чим вона амбітніша, тим жорстокіша. І смішніша.

Поки існує людство і не зникне з його натури закон джунглів – один буде панувати, а другий здихати. Не хочеш молитися своєму Богові – будеш поклонятися чужому ідолу, не хочеш битися за свою волю – будеш битися за своє рабство, не хочеш воювати за свою державу, будеш воювати за чужу імперію. І розумні люди будуть з тебе сміятися.

Кажуть, що там, де пройшла московська курва в лаптях, людей силоміць женуть до війська, одягають в старі куфайки, на кількох чоловік дають один кріс і п’ять патронів, мовляв, зброю здобудеш у німця. І в такий спосіб москаль планово винищує наш люд.

Що робити? Коли Гітлер дозволив створити дивізію «Галичина», одні казали, що треба йти записуватися до неї не сорок тисяч, а чотириста, бо прийде кацап і загатить нашими хлопцями свої окопи. Другі доводили, що Гітлер уже програв війну і за це заплатить життям. Не дав народам волі – повісять його, як собаку, і не треба йому помагати. То що: тішити себе байками, що Америка не дозволить, аби більшовизм «затопив Європу». А як дозволить?

Щоденні новини розігрівали мозок до червоного. Суне орда зі сходу, та сама, що вимордувала, вивезла на погибель наших невинних людей, а друга орда шастає по селах, хапає, поки ще не пізно, кращу нашу молодь собі на рабів. Ковпак за наказом Москви, щоб не дати розвернутися в Карпатах силам УПА, веде через Поділля сімнадцятитисячну голодну і голу банду. На нього вже чекали в горах німці та наша поліція – вони й розгромили більшовицьких зайд. Ковпак урятувався в гуцулки, яка прийняла його за українського повстанця і сховала в бочці з-під капусти. Між іншим, я знаю, і то напевно, якщо ж Ковпак і дістався в наші руки, ми його не знищили б, бо з часом у нас склалося враження, що в нього ще є щось українське.

А події розгорталися з блискавичною швидкістю: поляки організовують підпільні боївки Армії Крайової; більшовицькі спецслужби намагаються спровокувати війну між польськими загонами АК та відділами УПА. Вони знають, що українець затаїв у грудях ненависть до шляхти і, підступно користуючись цим, запускають серед населення чутки, що поляки ріжуть людей. Як на те наша боївка самооборони знайшла в житі за селом двох замордованих хлопців у вишиванках з відрізаними головами. Хто це зробив: поляки чи москалі?

Для мене, для моїх побратимів, як і для більшості свідомих патріотів то вже не мало принципового значення. Всі окупанти однакові і намагаються залякати поневолений народ терором. На твоїй землі, на твоїй Батьківщині вони будуть різати нам голови?! Будемо бити! Будемо робити з ними те саме, що вони з нами робили віками! Нашим гаслом стали слова: «Свобода – на вістрі меча! ».

Мене аж трусило від гудіння вогню. Здавалося, що багряне від палаючих сіл і хуторів небо вже ніколи не буде голубим. Ревіння худоби, іржання коней, грім пострілів, свист куль, крик людей, стогін поранених і непоховані трупи... То була страшна помста! То була розплата за нашу поразку в українсько-польській війні 1919 року! А попереджав поляків наш Провід: не починайте зводити рахунки, адже маємо спільних ворогів як зі сходу, так із заходу – тож тримаймося разом. Ніхто не хотів слухати й розуміти.

Навесні 44-го німці відступили. У селі я почув постріли і побачив, як два кавалеристи, одягнені в зелені бушлати, гнали на конях. За кіньми, як хвіст за кометою, летіло пір’я. На одному коні сидів монгол, на другому москаль. У монгола одна нога у валянку, друга – в чоботі, а в москаля на правій нозі калоша, обв’язана дротом. Замість сідел, шнурками прив’язані до коней подушки, звісно, крадені. Коли коні рвонули в галоп, пір’я, мов хвіст комети, показувало курс на Берлін. Мені подумалось. «Ось і знову повернулася до нас азійська культура».

 

Прийшли гуни з піками

 

– З перших днів «визвольної окупації» більшовики оголосили мобілізацію. Хто пішов, а хто не пішов, бо не хотів умирати за бандита Сталіна. Почалися облави на так званих дезертирів. Більшовицькі окупанти кинули масу військ на наші терени, щоб виловлювати й порозстрілювати тих, хто не хоче за них воювати. Я не бачив різниці між ними і німцями, які точнісінько так влаштовували облави, виловлювали і розстрілювали нещасних жидів.

І пішли гуни з двометровими залізними піками проколювати землю в містах і селах, лісах і полях. Шукали в бабусиних скринях бандерівців, а насправді крали шалінові хустки, оксамитові спідниці – усе, що для них годилося. Німці так низько не опускалися. Ми потрібні були більшовикам, щоб завалити Європу нашими трупами, щоб гнати нас на бойню за світову комуну, доки в німців не вистачить на нас куль.

За таке «світле майбутнє» хлопці нашої боївки вмирати не хотіли. В ті роки ми готові були сто разів померти за одну-єдину ідею – прогнати з України ката. Ми виростали під солом’яними стріхами, спали на житній соломі, накривались веретою, мали лише одне святкове вбрання, у нас була початкова освіта, але жодна імперія не мала права гнати нас на світові бойні. Ми не збиралися воювати ні за «родіну», ні за «ойчизну», ні за «райх». У нас була одна рідна мати – Україна. Які то були хлопці в нашій боївці, які мужні, які відважні! І всі вони загинули в боях.

 

Собачі дні і вовчі ночі

 

– Сказати, що повстанська доля тяжка і страшна, значить нічого не сказати. Це доля немилосердно, не по-людськи жорстока і смертельно небезпечна. Це кривава дорога втрат і страждань. Вдень озброєні до зубів вороги з собаками полюють на тебе, щоб убити, замордувати, стерти на табірний пил, а вночі ти, як вовк, скрадаєшся від села до села чи міста, щоб помститися за загиблих побратимів чи виконати свій повстанський обов’язок. Тому повстанська доля – то собачі дні і вовчі ночі. Та я на Божу волю не нарікаю.

Влітку в тернопільських лісах переховувалися тисячі молодих патріотів. Роман Шухевич повів нас на Волинь, на злуку з упівцями, та то на добре не вийшло. Після кількох кривавих боїв з більшовиками, коли наші непідготовлені у військовій справі загони зазнали тяжких втрат і за короткий час могли бути повністю знищені регулярними військами, Провід наказав усі відділи розформувати на малі групи по 5 – 7 бійців і повертатися на рідні терени, лаштувати криївки-схрони по кілька на групу, щоб провал однієї не був провалом цілої групи, запасатися зброєю, але не зводити боїв з ворогами, бо вони під гул бою попалять села, перестріляють людей і скажуть, що то справа рук бандерівців.

Не всім нам подобався такий наказ. Тебе ворог жене вмирати за його імперію, а не хочеш – вб’є як собаку. Він, озброєний до зубів, прийшов твою хату грабувати, а коли ти не даєш йому грабувати, то ти бандит у своїй хаті, а він – визволитель. Але ми мусіли терпіти, бо нам наказано було берегти сили і гарантовано обіцяно, що ось-ось Америка піде війною на Росію і тоді нам, українцям, знадобляться власні збройні сили для захисту своєї незалежності. Ми охоче вірили, бо дуже хотіли вірити, що так воно і буде. Все було мудро і правильно, от тільки обіцянка, за яку ми заплатили життям тисяч і тисяч молодих українців, так і не збулася.

На початку 1945-го мене призначили кущовим провідником служби безпеки. Псевдо – «Вербен». Якось зимою я з кількома хлопцями прийшов додому на вечерю. Мама взяла скопець, щоб доїти корову й оглянулася на мене такими милими та щирими очима, аж серце защеміло. Не сподівався я, що то був останній прощальний погляд. За хвилину до хати влетіла перелякана сусідка. Село оточують чекісти, запалили крайню вулицю, вбивають людей. Ми вхопили зброю в руки і нав’язали зайдам бій. У мене – ручний кулемет, у хлопців – автомати. Та в нашому селі огорожі кам’яні, муровані. Довелося вибивати непрошених гостей гранатами. Коли бій на хвильку затих, я заскочив на своє подвір’я. Хата горить, вікна повибивані, у сінях крик дітей. Я хотів відчинити двері, але спіткнувся і впав. Під ногами обгорілий труп. Покотив його снігом і загасив. Як на гріх, знову заторохтіли автомати. Ми відступили. А наступного дня зв’язкова повідомила: «Друже «Вербен», ваша мати згоріла, це її труп ви гасили в снігу. А дружину і дітей забрали чекісти». Відтепер мені залишилося одне – помста.

Тут я попросив би братів-галичан не дуже перейматися скиглінням недовиздиханих сталіністів, що ми, західняни, в повоєнні роки підняли проти них зброю. Якщо шановні людолови вважають, що вони мали законне право мордувати сотні тисяч українців, то ми, українці, цілком природно вважаємо, що мали визнане світом право на відплату. І квит!

 

Панічний феєрверк

Я бачив смертельний страх в очах ворога

 

Наша криївка не була пристосована, щоб у ній жили люди, то був схрон для зброї. Довжина – 2, 5 метра, ширина – 180 см і висота – 1, 10 м, а нас дванадцять чоловік. Лише роззутися – і буде 12 пар чобіт. Тож нема чого дивуватися, що завелися воші і короста (п’ять місяців ніхто сорочки не міняв, а навесні підтекла тала вода). Господи, гіршої муки нема навіть у пеклі. Не раз просиш Бога, аби несподівано серце прошила ворожа куля і скінчилися твої муки, а то, до біди тяжкої, воші живцем з’їдять. І податися нема куди, бо всі входи і виходи з кожного села перекриті військовими постами.

Невдовзі більшовики зняли блокаду Галичини, гарнізони покинули села. Жінки випрали нам одяг, а ми за той час лікували амонітом коросту. Як натреш тіло тим «лікарством», то вогнем пече – хоч на стіну лізь.

Блокаду військову знято, але чекісти замінили її постами яструбків, навербованих з місцевої голоти. Ми вирішили їх провчити і вночі напасти на Бучач. У селі є донощики, то щоб викрити їх і обдурити чекістів, запускаємо чутку, що готуємо диверсію на залізниці. Цілу добу стрибки рили окопи навколо станції. Як стемніло, нас сім заривинецьких хлопців, напали на електростанцію. Роззброїли варту, прив’язали до динамомашини протитанкову гранату, але вона не зірвалася. Тоді я вдарив по генератору з кулемета – і все місто опинилося в темряві. Вийшли на пагорб за містом і дивилися на паніку чекістів. Вони бігали вулицями, репетували, кудись стріляли, били в небо ракетами. З переляку влаштували справжній новорічний феєрверк, тільки в темноті. Люди розповідали, що начальник районного НКВС Карпенко цілу ніч пересидів у кубашку, закиданому дровами, аж йому ноги відібрало зі страху. Наступного дня більшовики били з гармат по Бучацькому лісі (артпідготовка), відтак в атаку кинули загони стрибків, та, звісно, нікого не знайшли.

 

Кров загиблих побратимів вимагає помсти

 

– Після нападу на Бучач за мною як день, так ніч по слідах ганяються чекісти. У селі Осівцях навесні 1947 року вислідили криївку мого товариша ще з парубоцьких часів, підрайонового провідника Дмитра Хрініва з його помічником «Громом». Хлопці пострілялися. Але капітанові Іщенку того було мало і він застрілив ще двох сестер з хати над криївкою.

Він не вийде живим з цього села, поклявся я. Роблю засідку в розваленій кузні, приготував свого «Дегтярьова», гранату, перевірив набої в нагані. Зв’язкові доносять, що кати з самісінького ранку п’ють за вдало проведену операцію. Нарешті дочекався. На возі везуть трупи: двох хлопців і двох дівчат. Попереду йде Іщенко, спотикаючись на дорозі. Я націлив кулемет на його живіт, коротка черга, і капітан впав у болото, щоб більше не встати. Другою чергою скосив молоденького лейтенанта. Раптом із-за стіни кузні просто на мене вискакує солдат. Кидаю гранату, вибух, та осколки зачепили мою ліву руку. Під покровом ночі відходимо до села Зеленої. На гостинці Бучач – Тернопіль перехоплюємо солдата-зв’язківця. Вивели за цвинтар, друг Микола хустинкою зав’язав цівку нагана, щоб не чути було пострілу, і там залишили його. Тепер між нами квит – маємо чистих два на два, але нам ще треба відомстити за двох дівчат. Була золота нагода, але в мене нестерпно розболілася скалічена рука. Я пішов до Звенигорода, звідти – до Підзамка, де знайома санітарка зробила мені операцію і перев’язку. Тут я довідався, що в Бучачі москалі зганяють людей на великий похорон капітана Іщенка. Війська – тьма-тьмуща, промов без кінця. Сексоти плакали ревними сльозами. Промовці клялися жорстоко помститись...

А в Звенигороді, де я перебував у криївці, мене вже шукають енкаведисти. Значить, хтось їм доносить! Вночі я перебрався в Заривинці до знайомих чесних людей і тихенько, без їх відома зайшов у криївку. Наступного ранку підслухав розмову господаря з лейтенантом-чекістом і довідався, хто мене продає. Лейтенант обіцяв господареві двадцять тисяч рублів за мене мертвого і тридцять тисяч за живого. Тут я і довідався, що мене вистежує і продає москалям мій добрий знайомий, односелець і однофамілець Кость Пірус.

Я не міг повірити, що Кость мене продав. Де ти, Господи? Сини бідних селян взялися за зброю, б’ються з ворогами, гранатами розриваються, останнім набоєм пробивають собі чоло, а їм лише по вісімнадцять-двадцять літ. А ти, мерземний покидьку, шукаєш того, кого можна продати катові за гріш щербатий? «За кого ти розп’явся, Христе, Сину Божий? » Як глибоко розумів наш Кобзар людську підлість! Нічого, ще прийде коза до воза.

І нагода з’явилася. Ми вистежили, що в Зеленій, біля церкви, жила молодичка, в якої часто гостював начальник райопергрупи. Там ми його і спіймали. Усіх сільських донощиків видав нам, як на тарелі, навіть пані вчителька була серед них. Волосся ставало дибки, коли серед запроданців виявлялися люди, яких ми цінували понад усе на світі.

Сказав і про те, що Кость Пірус отримав завдання застрелити мене. Йому навіть вручено німецький пістолет. На додачу в Нагірянці зловили капітана Портвіонова, який остаточно підтвердив, що Кость зобов’язався мене вбити. Почалося подвійне полювання. Кость вистежував мене, а я його. Я мав повну перевагу, бо вмів і мав де переховуватися, а він мусив діяти відкрито і тому був приречений. На одній темній вулиці мої хлопці перестріли Костя і чемно відправили на той світ, а в нагороду отримали німецький парабеллум. Собаці собача смерть! Увесь світ з незапам’ятних часів нищив зрадників і буде нищити, бо то не є люди, вони гірш звіра, якщо віддають ворогові своїх побратимів по боротьбі за волю.

 

Шпиталь у гробі

 

– Влітку 1947-го Провід вирішив дати нам перепочинок і відправив у Карпати за партією зброї та боєприпасів. Ночами загін переходив Дністер, Прут, Черемош, днями відпочивав у лісах. Але і в Карпатах не знайшли ми спокою, а лише бої з військовими загонами та виснажливі маневри по ворожих тилах. В одній перестрілці я був поранений в ногу і на поправку мене переправили за Збруч. Там я видавав себе за шахтаря, який після травми, отриманої на шахті, повертається з Донбасу додому в Галичину. Ніхто не сумнівався в моїх словах, бувало, запрошували в гості, навіть на весілля.

А вдома старе лихо: осінні дощі, холодні криївки, голод, воші, хвороби. Я чимраз більше відчував, що молоді сили, бойове завзяття покидають мене. Не хотілося вже нічого. Радше думав про смерть, аніж про життя. Отак би потягнув москаль з автомата, і закінчились би голод, холод, воші, рани, і настав би вічний спокій.

Болить поранена нога. Мені зробили останню перев’язку, завезли серед ночі в якісь хащі, спустили в криївку. Там уже були приготовані для мене відро води, торба сухарів, солонина, смалець, навіть спирт і сірники. Звеліли не виходити зі схрону, доки не одужаю, закрили вихід тяжкою плитою і зникли в темряві ночі. Запалюю каганця, знайомлюся з криївкою. Під стіною довгий ящик, на якому я маю спати. Відриваю віко, а звідти шкіриться до мене людський череп. Це означає, що я на цвинтарі в гробі. Від страху мало не впав. Боже, де я? Помалу прийшов до тями. Маєш шпиталь, Василю. У гробі.

День за днем насувалася журба. Закінчився смалець, солонина, сухарі. Три доби живу на одній воді, та й тої не стало. Губи палить температура. Подивився в осколок дзеркала: та я навіть на людину не подібний, а на якусь потвору. Лізу до виходу. Як не старався, нема сили зрушити плиту. Мушу довбати вихід, але чим? Витягнув з домовини ребра, а вони ламаються. Значить, голодна смерть чекає мене в чийомусь гробі. Та матері його ковінька з таким життям! Беру нагана, зараз помолюся, бо ж християнин. Досить мені такого життя, все одно вб’ють! А зараз натисну на гачок – і буду мати спокій...

Не пам’ятаю, як довго тривали мої торги зі смертю, аж раптом хтось стукає в плиту. Прийшов зв’язковий, приніс харчів, смальцю і меду. Перев’язав рану. Через вісім діб навідався знову. Я майже одужав. Хлопець привів коня і наказав цілу ніч їхати на північ.

 

Останній бій

 

– Може і є такі люди, які ніколи не лякаються смерті, але я щиро зізнаюся, що майже не вірю в таку казку. В мене особисто були такі моменти, коли я, наче лев, готовий був кидатися на ворога, але було і таке, що я втікав, як заєць, рятуючи життя. Чим я завинив перед Богом, що світ віддав нас на поталу Москві? Світ не раз помагав слабшим, заступався за поляків, сербів, корейців, в’єтнамців, афганців... За нас, українців, ніхто. І ти, Василю, попід кущами повзаєш, як вуж, бо хочеш жити. Хіба той, хто добивав себе останнім набоєм, розривав гранатами, не хотів жити? Свистіли кулі, гуділо полум’я, ревла худоба, вили собаки, а він, наче навіжений, кричав перед смертю: «Прокляття вам всім, нелюди! » Та й тільки...

Зима 1947-го. Надворі тріскучий мороз, сніг рипить під ногами. З другом Василем Слизяком заходимо в Заривинцях до крайньої хати, просимось на нічліг. Господар вдав, що йде готувати нам вечерю, а сам подав знак стрибкам. Серед ночі хату оточили енкаведисти. Ми з другом відбивалися цілий день, аж поки не стало набоїв. Тоді попрощалися, помолилися, збираючись стрілятися. Для певності, що нас не візьмуть живими, вирішили зірвати гранату і підпалити хату запроданця. Не встигли. Енкаведисти через вікна закидали нас гранатами і покалічених, оглушених, напівживих витягли на подвір’я, кинули на сани й повезли до Бучацької тюрми.

У камері лікар витягнув мені з черепа осколок гранати, ватою закрив дірку в голові, забинтував, дав укол і сказав двом присутнім офіцерам: «Можна». Ті взяли до рук замашні бияки, кинули мене на підлогу і били, куди попало, як сніп, доки не втратив пам’яті. З їхніх матюків зрозумів, що то були українці. Бідні, дурні українці...

 

Замість розстрілу – Колима

 

– Питають, де Провід? Його вже нема. Б’ють. Хто зв’язковий? Хто інформатор? Хто станичний? Усі на тому світі. А мене б’ють. Я прошу Господа, щоб допоміг витримати муки, щоб я хоч не ревів, як худобина, але не витримав тортур і завив голосом дикого звіра...

Відчинилися двері камери і на порозі постав начальник Бучацького НКВС. Той самий, що колись ховався від мене в кубашку. А я лежав на підлозі, згорнувшись у клубок, наче їжак. Бив мене бияком, поки не втомився. Я розумів його, він мав за що мене бити – з помсти за ганьбу, коли ми торохнули електростанцію. Змолотив мене на винне яблуко. Місця живого не залишив. Усе тіло синьо-фіолетове, а коли вдарить по опухлому синцеві, – біль просто пекельний. Побої тривали цілий місяць, поки кати не вичерпали весь арсенал тортур. Хто не витримував і божеволів від болю, того просто добивали бияками по голові...

Лежу збитий, змордований, кров тече через бинт в око, а я не можу підняти руки, щоб витерти його. Ноги печуть, пухнуть – аж чоботи тріщать, у камері холодно, бо надворі зима, а тут і печі нема. Їсти не дають, бодай склянку води, лижу іній з замерзлого вікна, а під вікном день і ніч торохтить дизель, виє циркулярка, глушить крики тих, кого чекісти домордовують в казематах. Слідчий грозиться пиляти мене на циркулярці по сантиметру в хвилину і згодувати собакам. І дивиться на мене свинячими очима цей диявол у людській подобі, як їхній ідол Ленін на буржуазію. Його слово не розходилося з ділом.

Ох, скільки разів ще був розбитий ніс, заплили синцями очі, шомполами били по вухах, а вони опухли, не чую ані на ліве, ані на праве вухо, але такого, щоб я хоч одну людину видав, аби я водив чекістів по селах і показував, хто давав мені їсти – не дочекаються. Досить хоча б одну людину видати – і поїде ешелон в Сибір із тими, хто ділився зі мною скибкою хліба, хто варив мої воші, лікував рани і коросту. Господи, обережи мене від ганьби і гріха!

Тим часом у світі щось змінилося, бо хоч допити тривали далі, але начальство заборонило мене катувати. Навпаки, мною зацікавилися вищі чини і відкрито переманювали на бік радянської влади. Аж язиками цмокали, який би з мене вийшов бравий танкіст, навіть командир артилерійської батареї. Обіцяли відправити вчитися на офіцера, повернути з Сибіру дружину з дітьми. Поволі я второпав: більшовики дуже невдоволені, що війна закінчилася в Берліні й американці перекрили їм дорогу на Захід, а Жуков не потопив їх у Ла-Манші. Сп’яніли від перемоги над німцями, вони мріють побити янкі і загарбати цілу Європу. А для того їм дуже потрібні загартовані в боях вояки.

От тобі раз! Ми стільки сподівалися, що Америка вдарить на Росію і врятує нас від смертельного ката, а насправді то москаль хоче зробити з нас гарматне м’ясо, напавши на Америку. За що ж тоді гинули тисячі кращих наших хлопців, повіривши в обіцянки Проводу? Від цієї тяжкої журби серце боліло більше, аніж від побоїв.

У моєму селі Заривинцях енкаведисти розстріляли шістнадцять моїх ровесників з двадцяти двох. Я вже давно мав бути там, де вони, а мене на моє горе милував Господь, і не для того, щоб я продавав побратимів.

Я почав кашляти кров’ю, мене перестали бити і перевели до теплої камери. Я проспав цілу добу і ще би спав, якби не воші. У соломі, на якій ми лежали, їх було безліч. Це була солома, спеціально заражена вошами. Просимо наглядачів забрати солому. У відповідь чуємо, що нас в крематорій давно кинути пора або в розчин каустичної соди... Я подумав: як мудро поступали хлопці, які в безвихідній ситуації стрілялися, аби уникнути знущань червоних дикунів.

Замість крематорія, нас перевезли до Чортківської тюрми, яка своїми брудними мурами, забитими вікнами та колючим дротом справила на мене гнітюче враження. Тут у сорок першому живцем замуровували в камерах людей, а тепер, у сорок восьмому, мордують до смерті. Нічого не скажеш – очевидний прогрес...

У Чорткові мені зачитали вирок: двадцять п’ять років ув’язнення і п’ять років позбавлення прав. Це ще гірше, ніж розстріл, бо це та ж вірна смерть, лише розтягнута на тридцять років. Після вироку нас, групу приречених, загнали, як худобу, у «воронок» і повезли до Львова. Львівська тюрма ще страшніша від Чортківської.

 

Зуб за зуб, око за око

 

– Мої кати так довго і вправно відробляли на мені прийоми рукоприкладства і кулачного бою, що я їх засвоїв на все каторжне життя. То було єдине, за що я їм щиро вдячний. І це не жарт. Уміння «грамотно» і переможно битися, одним несподіваним ударом ставити противника на коліна не раз оберталося для мене карцером, де я міг просто загинути, але в кінцевому результаті воно врятувало мені життя.

Першу битву я «дав» злодіям у львівській камері, куди нас, п’ятьох бандерівців, кинули на «перевиховання». Марно старалися. Хирлявий москалюк Льоня задумав поцупити в мене торбину з харчами. Я без зайвих слів торохнув його кованим німецьким чоботом по голові. Відтак схопив за худу шию, підняв і вдарив головою об стіну. Воно вивернуло очі, з носа булькнула кров. Я пустив його, а воно впало і не встає. Як зграя шакалів, накинулися на мене злодії, але були вони вже зморені, старі, більшість – інваліди. Тут і хлопці мої поспішили на допомогу. Ми загнали злодіїв у кут і так били дошками з нар, що не лише підлога, а навіть стіни були в крові. Зігнали на тій московській корості всю лють за тюремні тортури. Прибігли вертухаї, нас перевели в іншу камеру, а злодіїв на ношах стали носити в санчастину. Нас це вже не хвилювало, бо попереду – Колима.

У Бухті Ваніно злодії нахабно відбирають у нас з товаришем махорку, яку ми заробили собі за перевиконання денних норм виробітку. Нас двоє, а їх четверо. За вбивство тоді вже не розстрілювали, до моїх тридцяти років каторги вже ніхто більшого терміну не додасть, та й дорожити таким життям нема рації, тому ми билися, як на смерть. Одному москалеві мені вдалося накладним ключем проломити череп, «втихомирив» другого, мій колега-волиняк теж «хлопець хоч куди козак». Злодіїв понесли в санчастину, а мене вертухаї кинули в карцер. Роздягнули до сорочки, оперезали ременем і опустили в глибокий каналізаційний колодязь. На дні води по коліна, хоч насправді це не вода, а якісь помиї. Діаметр колодязя – сімдесят сантиметрів, на дно не сядеш, бо вода, ноги в колінах не зігнеш, бо впираються в стінку. Стоїш у льодяній воді – надворі ж зима – день і ніч, ноги нестерпно болять, хочеться спати. Притулишся до стіни плечем – сорочка примерзає до каменя. Два дні стояв у тій ямі, на третій ставав втрачати свідомість, але холодна вода і обмерзлі стіни ще до пори повертали мене до пам’яті. Тоді прийшли наглядачі, витягли з ями і довго дивувалися, що я ще живий.

У них такі технології тортур і знущань над людиною, яких не було у Вавилоні, в народів майя, ацтеків та папуасів. І вони ще хочуть, щоб їх зачислили до світової цивілізації. Наш народ не може бути таким жорстоким звіром, як росіяни. Якби не світова думка та не європейські народи, то вони ламали б у тундрі людям хребти, як монголи в пустелі Гобі, затискали б у лещата та виколювали б очі. То – дикий азійський народ, в його жилах тече кров ординців. А старі зеки казали, що з карцером мені ще пощастило. У Казахстані, наприклад, були підземні тюрми, в’язні не бачили сонця до кінця життя. Вони вмирали повільною смертю в голоді, холоді й темряві. Здебільшого це були вихідці з Західної України.

Нас етапують на Колиму на кораблі «Шевченко». (Москалі і тут не упустили нагоди поглумитися з нас, українців). На пересилці в Магадні на вхідних воротах висів напис «Добро пожаловать! » Однак за всі роки каторги я ніде не бачив напису «Счастливого пути! » Мороз під 50 градусів, годують баландою, в’язні вибилися з сил, не можуть виконати денну норму. Нас позбавляють вечері. Зморений каторжною працею, голодний, як вовк, ліг спати. Їсти так хотілося, що смоктав свої руки. Деякі в’язні з голоду плакали, до весни половина з них стала дистрофіками. Людина важила сорок кілограмів. Вовчий голод скипався в мені у вовчу лють і ненависть до москалів. Тупі мордовороти гадали дикою каторгою перевиховати мене на «благонадійного» – і перевиховали з точністю до навпаки.

 

«Падло... Да он живой! »

 

– Навесні наша бригада будувала драгу для проливання золота. Я заступився за знесиленого в’язня, з якого знущався бригадир Писаревський. Той моментально кинувся з дрючком на мене. Я підставив під удар сокиру, але топорище переламалося на сильному морозі. Тоді я кулаком звалив бригадира з ніг, а коли він упав, перебив йому топорищем руки і ще раз вгатив по голові, аби замовк. Конвоїри хотіли мене розстріляти, але бригада не дала. У таборі руки закули в кайданки і підвісили на гаках у вигляді «ластівки». Це коли людину за ноги і за шию підвішують до стелі обличчям донизу, від чого тріщить хребет і ребра. Носом потекла кров. Я знепритомнів. Відтерли снігом, натягли на мене тілогрійку, шапку, рукавиці, завели на старий, розвалений склад і замкнули двері. Я вкотре не міг собі пробачити, що не застрілився під час арешту. Але, може, хоч тут смерть обірве мої муки? У приміщенні такий же холод, як надворі. Не мав надії дожити до світанку. Вранці прийшли два наглядачі: «Падло... Да он живой! »

Дали мені місяць ізолятора, а потім погнали добувати золото. Якось під одним каменем я знайшов записку вільнонайманих робітників. «Ви нам – золото, а ми вам – хліба». Не такий я дурний, щоб шкодувати добрим людям московського золота. Обмін пішов як по маслу. Зате ми з вірними хлопцями трохи від’їлися.

Із золотих копалень нас перевели на будівництво ТЕЦ. За бійку мене понизили на посаді і з коваля перевели у вантажники – подавати шлакоблоки мулярам. Бригадиру здалося, що я роблю це надто повільно і він ні з цього, ні з того став мене бити. Довелося кинутись на нього і схопити за ноги. Він упав, я схопив лопату і второщив його по голові. Спочатку приглушив, як свиню, обухом, а потім молотив, аж пір’я летіло. Прибіг помічник бригадира з трамбівкою, але я ріжком лопати врубав його по шиї, аж піна потекла з рота. Наглядачі знову кинули мене до ізолятора.

Незабаром групу таких «неблагонадійних», як я, привезли в Магадан і розкинули по концтаборах. У моєму таборі жіноча зона поряд з чоловічою, лише відгороджена високим парканом. Нашій бригаді наказали змонтувати в жіночій зоні металевий риштак. Як тільки ми вийшли на роботу, жінки накинулися на нас як вовки на стерво. Щоб бути від гріха подалі, я зайшов до порожньої кімнати новозведеного будинку. Раптом до неї влетіли жінка з чоловіком і крикнули: «Умативай, казьол ванючій! » Жінка вмить лягла на підлогу, задерла спідницю, а її хахаль б’є мене ззаду в шию, а ногою копнув у задницю, що мені аж іскри замерехтіли в очах. Я розвернувся і так уперіщив йому межи очі, що він заточився назадгузь, спіткнувся об лежачу повію і впав. Як на те коло дверей стояли важкі березові держаки до лопат, і я схопив один та «вгрів» хахаля по хребті, що він, наче хробак, вивернувся головою, аж до п’ят. Його коханка скочила на ноги і кинулася на мене, як скажена сука. На мить я втратив рівновагу, але вчасно оговтався і копнув її кирзаком у живіт, вона впала на свого «козла», а я з допомогою березового держака так відвів на них душу, що їм уже було не до любові.

Та не встиг я вийти на риштак, щоб закінчити монтування, як табірні повії зняли страшенний лемент, хапають в руки дрючки, лопати, ломи і гуртом ідуть мене бити. Як вони довідалися про мою розправу над коханцями? І який сором буде, якщо я втечу або сховаюся. З криками: «Бий його! » вони, мов зграя шакалів, накинулись на мене. Тягнуть за руки, за ноги, одна вискочила на спину, схопила за нижню губу і силкується відірвати. Однією рукою я схопився за гак, забитий у стіну, напружився та з усіх сил штовхнув нападниць на поручні риштака. Тонкі дошки не витримали їх ваги, велика купа жінок посипалася з триметрової висоти на землю. А ту, котра вмостилася на моїй шиї, «попросив» дати мені спокій торцевим ключем по голові.

Тут на риштак посунула чергова група «амазонок», жадаючи реваншу. Але я вже не чекав, аби вони мене били, перейшов у контрнаступ і почав важкою трамбовкою «ніжно» гладити їхні голівки та стрункі спини. Як зграя сполоханих козуль, нападниці стали панічно втікати, спотикаючись і падаючи через кути будівельного сміття. Два рази машиною возили до лікарні покалічених жінок, а мене знову кинули в ізолятор. Отак я і жив на Колимі. Коли інші надривалися на роботі, я або бився, або «відпочивав» в ізоляторах та карцерах. Коли повернувся з ізолятора, то сів на нари, вийняв образок Матері Божої, посвячений у Зарваниці, який мені мама дала, проводжаючи в повстанці, поцілував його і мовив. «Мати Божа, дай мені розуму, допоможи обминути всяку напасть та нещастя». З цим образком я обійшов Колиму, Урал, Мордовію, Херсонщину – і вернувся на Тернопілля.

 

Заразна культура

 

– Москалі дуже вже люблять нахвалятися своїми досягненнями в культурі, мовляв, у них найбільші в світі водневі бомби, космічні ракети, атомні криголами, найсильніший хокей і балет. Так їм вдається дурити людство. Але вони тупо замовчують, що в Росії найбільше в світі бродяг, злодіїв, алкоголіків, безпритульних дітей, сексотів, повій, заразних хворих. Я мав аж занадто велику нагоду надивитися на справжню «культуру» їхніх низів, убогих верств населення і нагоду порівняти її з реальною культурою західних європейців. Порятуй нас, Боже, від такої «культури».

У Бухті Ваніно я бачив «Куликове поле». Так називали місцевість, де незадовго до нашого прибуття відбулася страшна різанина між злодіями і «суками». Трупи тисячі зарізаних людей покрили величезний масив землі. Що ж тут сталося? Міліція ловить злодіїв і запроторює їх туди, звідки нема вороття. У тюрмах, таборах чекісти змушують в’язнів доносити один на одного – ставати сексотами або на їхній мові – «суками». За доноси злодії «сук» убивали. Злодіїв ставало надто багато, ними забита вся система Гулагу. Водночас чекісти не могли миритися з тим, що їхніх сексотів хтось нищив. Вони дозволяли «сукам» озброюватися ножами, заточками, сокирами і нацьковували їх на беззбройних злодіїв. От біля Бухти Ваніно й організували різню, коли тисячі злодіїв і тисячі «сук» зійшлися в рукопашній. Година бою – і земля, доки око бачить, вкривається трупами та багряніє від крові. Чи десь у світі є ще така «культура»? Це було втілення в життя ленінських заповітів, що злочинний світ мусить сам себе знищити.

...В одному з таборів на гребені бараку стоїть гурт чоловіків, між ними один голий і ірже, як жеребець. На гребені бараку жіночої зони стоїть натовп молодиць, між ними кілька голих іржуть, як кобили. Просять голого «жеребця» показати, якої величини в нього член, і істерично вищать, коли він показує. Чоловіки, у свою чергу, просять голих жінок «раскінуть ножкі», що ті охоче роблять. Над бараками лунає коняче іржання. Вартовий з вежі дає кулеметну чергу. Жінки верещать: «Своєй матері в ж... у стрєляй, казьол ванючій! » Полонені японці падають зі сміху: «Руській культура, руській культура...»

...У Челябінській області їду конем до хутора Кулат. Раптом у рідкому лісі бачу цвинтар, а з нього лунають п’яні, сороміцькі пісні. Весілля на цвинтарі – це вже понад людську уяву. Виявляється, поминки. На ленінському тюремному шляху я вже багато чого бачив, але щоб на поминках захмелілі жінки танцювали на гробах! П’яна жінка сіла на бочку, міхур в неї не витримав і сеча крізь одяг потекла до пива. Почалися матюки та прокльони. Нарешті порішили: якщо до пива щось і потрапило, то від того ще ніхто не вмер. І загриміла над цвинтарем пісня «Шумєл камиш...»

...У таборах поблизу Чуні я мурував печі і познайомився з дуже цікавим в’язнем, котрий був причетний до ліквідації «Молодої гвардії». Виявляється, такої героїчної організації в природі не існувало. Краснодонські злодійчуки, навчені «радянською культурою» красти все, що погано лежить, за інерцією продовжували красти у німців. Але в тих найменша крадіжка дуже жорстоко карається. Їх виловили і розстріляли. Спрадавен брехливі москалі вміли робити зі злодія – героя. То ж Фадеєв, ставши коханцем Кошової, зі злодійчуків створив «Молоду гвардію», а з її неповнолітнього сина-заїки – героїчного лідера організації.

...У нашому таборі була худа, як терлиця, кобила-доходяга. Якось за відсутності начальства кримінальні покидьки перекинули її в яму догори копитами, одні тримають ноги, а другі по черзі ґвалтують. Збіглися наглядачі, розігнали ту сволоту, витягли кобилу з рову, допомогли їй встати і ведуть, як «королеву красоти» до стайні. Кобила йшла в оточенні вірних синів радянської влади, як Катерина II. Начальник табору верещав: «Забороняю приводити в зону тварин жіночої статі! » Як вам така культура?

Щоб навчити народ культури, потрібні століття тяжкої праці багатьох поколінь. Щоб зробити його некультурним бидлом, багато років не треба. Це перед усім світом блискуче продемонструвала радянська влада, легко навчивши підбиті нею народи масово, грандіозно красти, пиячити, брехати, доносити, матюкатися. Московська «культура» надзвичайно заразна і встояти перед нею, зберегти моральне здоров’я мало кому вдалося. Подивіться на наші ще не так давно християнські, богобоязні села, які нині стали селами злодіїв, пияків, донощиків. Ще сімдесят років тому в нашому селі були два «засвічені» злодії, тепер їх – «тіньових» – добра сотня, були два алкоголіки, тепер кожен третій, були кілька донощиків, тепер, якщо вірити клятві Берії, – кожен десятий. Вже небагато бракувало, щоб наші спиті, здеградовані галичани пустилися на цвинтарях вигопкувати Гандзю-цяцю.

 

Повернення не відбулося

 

– У 1966-му нас з-під Чуні перевезли у сумнозвісний Дубровлаг, що в Мордовії. Тоді вперше приїхала до мене дружина. Зразу її й не впізнав. Стара, згорблена, знищена горем і тяжкою працею жінка. Розповіла, що старший син, обпечений під час штурму енкаведистами нашої хати, помер ще в першу сибірську зиму. Похоронила його, сама, як змогла, видовбала в мерзлій землі могилу, збила з дощечок невеликий хрест, але бузувіри тут же викинули його. Тепер ніхто не знайде місця, де похоронена наша дитина. Жити разом нам не дозволили.

У мордовських таборах я мав нагоду познайомитися з славетним Левком Лук’яненком. Я слухав його мудру мову і дивився на нього, як на «апостола правди і науки». Скільки такого цвіту українського народу знищила московська орда?! І коли вона відповість за це?

Тут, в одинокому бараку серед лісів, я зустрів відомих борців за волю Юрія Шухевича, Анатолія Лупиноса, пізніше сюди привезли Синявського і Даніеля. Синявський за натурою чиновник, а Даніель – простий, доступний, щирий чоловік. Я діставав для нього чай і не одну ніч у курилці слухав його розповіді. Були серед моїх знайомих відомий повстанський командир, краянин Омелян Польовий, шестидесятники Михайло Горинь, Валентин Мороз, Іван Світличний.

Якось на замовлення гебешників провокатори підмовили невелику групу в’язнів на втечу з табору. Найбільше їх цікавив Юрко Шухевич. Хлопець загорівся ідеєю втечі і як я не намагався відрадити його, що це йому готують смертельну пастку, не повірив. Довелося силоміць зачинити його в комірчині бараку і цілу ніч стерегти. А вранці стало відомо, що конвой догнав утікачів, всіх перебили, а провокатора перевели в іншу зону. Тепер я з усім правом можу заявити, що врятував життя Юркові Шухевичу.

У всій системі Гулагу гебешники мали «партійне доручення» перевиховувати політв’язнів, що вони успішно виконували. При першій-ліпшій нагоді або «за графіком» вимагали написати на ім’я генпрокурора покаянну, засудити свою повстанську чи політичну діяльність і, головне, погодитися на співпрацю з ними. За це обіцяли скоротити термін ув’язнення, видати «чисті» документи, забезпечити пропискою і роботою навіть в обласних центрах України. Така обробка в’язнів велася день за днем, рік за роком. І більшість нещасних, рятуючи життя, давали згоду.

Але були й стійкі люди. Щоб відбитись від гебешників, наколювали собі на лобі тавро «Раб СССР» або заявляли привселюдно, наприклад, що Ленін – сифілітик і педераст. Таким живцем здирали з лоба шкіру з наколкою, добавляли термін каторги – і ніхто з них додому не вернувся.

Для активізації своєї чорної роботи гебешники використовували зламаних ними відомих запроданців. Раз приїжджають колишній повстанський провідник Л. Павлишин, колишній політв’язень, поет Іван Гнатюк і прозаїк зі Львова Тарас Мигаль. «Розкайтеся, хлопці, виходьте з таборів на волю, то хоч води подасте батькам перед смертю, – розчулено каже Іван Гнатюк. Я встав і запитав його: «Де твоя людська гідність, Юдо? » Я так і залишився нереабелітованим донині.

Коли минув 25-річний термін ув’язнення, мене вивели за ворота табору і звеліли забиратися геть. Правда, без права проживати в Україні. На Уралі знаходжу дружину з сином і вирішуємо перебратися на Кубань. Але серце проситься в Україну, яка тисячі разів снилася мені в сибірських снігах. Знайомі співкамерники по протекції організовують мені прописку в одному з радгоспів Херсонщини. Хоча я мав професії шофера, тракториста, пічника, шевця, працювати мені можна тільки на фермі, на найгірших роботах за найменшу плату. Гебісти щомісяця перевіряли, щоб, бува, директор радгоспу не підвищив мене в посаді і не збільшив зарплату.

Так ми животіли до Горбачовської перебудови. Під час гекачепістського путчу я проїздом був у Москві. Вулицями маса людей стікається на якийсь майдан. Дух юрби полонив і мене – йду разом з москвичами. Раптом над майданом лунає крик: «Танки! » Як по команді натовп розвертається і йде назустріч танкам. Мимо мене пронесли розчавленого гусеницями хлопця. Тут з першого танка виліз офіцер і кричить: «Братци, ми с вамі! » А на танку вже стоїть Єльцин і промовляє до народу. Я слухав його і дивувався: як це такі скорі на розправу кадебісти не розставили на дахах будинків снайперів і не підстрелять «могильника Союзу». Ага, значить команди не мали…

Нарешті Україна, за волю якої я заплатив такою дорогою ціною: чотири рази був поранений, 25 років мордувався на каторзі, ще 20 років батракував по чужих свинофермах, втратив маму, дружину, дітей, сам став самотнім калікою, – здобула незалежність. Ленінський шлях «тюрми народів», встелений мільйонами трупів мого народу, нарешті здох у хащах Біловезької пущі.

Після того я чотири рази побував у Франції в гостях у рідної тітки, її дітей, а також знайомих вихідців з нашого села Заривинців. Мав добру нагоду порівняти два світи, два способи життя. Яка величезна різниця між європейцями і азіатами! У Франції наші люди живуть, як душа забажає. Заробляють грубі гроші, будують собі вілли, купують модні авта, відпочивають на заморських курортах. І ніде їх не супроводжує конвой з собаками, ніхто їх не заганяє в бараки, не кидає в карцери, не морить голодом, не ламає морально і не перевиховує, навіть не перевіряє, де вони прописані. Виходить, як були ми за часів Римської імперії варварами, скіфами, азіатами, так варварами зосталися й донині. І все ж свою Україну я не проміняв би навіть на корону французького короля. І чим вона бідніша, чим нещасніша, тим дорожча моєму серцю.

 

Слід в історії і в... туалеті

 

– Там, у Франції, провідав мене колишній односелець, дружба на моєму весіллі Влодко Тишка. Німці забрали його на роботу, по війні він прижився на Заході, здобув освіту, розбагатів, запанів. Попиває каву з коньяком і лінивим голосом повчає мене, що, мовляв, збройна боротьба ОУН-УПА в сорокових роках була марною, заподіяла тільки великої шкоди нашому народові. Україна здобула б незалежність і без тих жертв. Та й взагалі націоналізм – це ідея вчорашнього дня і поступово втрачає авторитет у світі.

Такого глумління над собою, над пам’яттю полеглих героїв-побратимів я стерпіти не міг. За табірною звичкою ледве не затопив цьому блазневі кулаком межи очі, але стримався й відповів: «Ми, українські націоналісти, своєю жертовною боротьбою залишили глибокий слід у всесвітній історії, а такі, як ти, – слід у туалеті». Справедлива доля всіх емігрантів.

Тоді я остаточно зрозумів, що нізащо на світі не покинув би рідного краю. До батьківської хати я так і не повернувся, її взагалі нема. Доживаю віку знову в «зоні», на цей раз геріатричній, благодійній. Ходитиму в латаному одязі, буду їсти пісну картоплю з огірком, але ніяка розкіш не виманить мене з України. Тут моя земля і нація, мій плач і пісня, моя мова і віра, рідня і сусіди, а між тим усім – моє «я». Тут я і закінчу свій земний шлях.

На цьому завершальному шляху мені все ще не дають спокою дві-три проблеми. З приходом незалежності наші люди розрили на полях, по лісових хащах могили полеглих повстанців, перепоховали де хто зміг їхні останки, насипали високі кургани – і ніби забули про них. По курганах кози скачуть, а мені все здається, що могили моїх побратимів так і залишаються розритими. Пам’ять тих могил стискає мені серце.

Так само болить мені доля України. Батий, Аттіла і Гітлер не залишили після себе такої руїни, як свої комуністи – «поборники добра народу». Все розікрали, розвіяли по світу, настворювали партій і блоків, щоб роздробити, розпорошити силу і волю народу, а тепер гризуться за владу, за право красти далі, як табірні злодії і «суки». Не про таку Україну мріяли ми в мордовських концтаборах з Лук’яненком, Світличним, Шухевичем, Горинем.

І ще я думаю про свою реабілітацію. Доки ми, борці за волю України, будемо чекати, коли нас реабілітує наш ворог? Чому моя реабілітація має залежати від Москви, а не здійснюється волевиявленням корінного населення на місцях – у Бучачі, Тернополі, Львові, Києві? І коли в нас, українців, озветься національна гідність і людська совість?

 

2007 р.

 

Позбавлена долі

 

Серед нас є люди, які не мають людської долі. Не відають, де появилися на світ, не пам’ятають своїх батьків, випадково вижили в холодних, голодних, антисанітарних яслях, таборах, притулках та інтернатах. Ніхто їх не хрестив, метрик про народження не виписував, ніхто не хотів їх бачити і знати, а радше волів, щоби вони взагалі не існували, розвіялись, як пил на вітрах. Ще добре, коли ім’я, дане рідною матір’ю, зберегли, бо нерідко і того не мають, а існують під іменем, мимохідь накинутим їм чужими, байдужими людьми. Немало з них, дякуючи «найгуманнішій на світі» радянській тюрмі народів і не менш гуманній українській незалежній державі, донині залишаються неповноправними громадянами, людьми без долі. Зайвими, непотрібними людьми. Євгенія Бутрин – одна з них.

 

Життя в умовах перезагарбання

 

Мати Євгенії – Марійка Бутрин народилася в селі Стегниківцях, що біля Тернополя. В сім’ї було четверо дітей – троє синів і вона. Жили у злагоді, не багато й не бідно, у всякому разі хліба вистачало до нового. Хата з глиняних валків, долівка земляна, покрівля солом’яна. Батько обробляв клаптик поля, тримав пасіку, мав кузню, в якій ковалював. Перше лихо прийшло в родину в 1944-му: старший син Євген був мобілізований на фронт і загинув у Латвії, під Лієпаєю. Середню освіту Марійка здобула в інтернаціональних школах. За польської окупації в рідному селі закінчила три класи. За сталінського перезагарбання – ще два класи. За німецького перезагарбання в Тернополі відкрили гімназію і її прийняли до третього класу і дозволили провчитися три роки. Нарешті, після остаточного сталінського перезагарбання Марійку зарахували до дев’ятого класу першої Тернопільської середньої школи. В червні 1946-го отримала атестат.

Під час навчання в гімназії і середній школі Марійка мешкала в Тернополі на квартирі разом зі своїми сільськими подругами – Марією Дячун і Орисею Бутрин. Після отримання атестатів дівчата збиралися разом їхати до Львова, щоб продовжити навчання в інституті. Домовилися, що поїдуть 13 липня. Та доля розпорядилася по-іншому. Напередодні від’їзду, увечері, коли стемніло, поблизу Орисиної хати злетіли в небо ракети, вдарили автоматні черги. Вранці у кількох кроках від оселі, під криницею, знайшли залиту кров’ю вбиту Орисю. Батько її був головою сільради, ніби й влада в селі, але і йому цілий день не дозволяли перенести до хати тіло доньки: мовляв, нехай село бачить, що чекає «ворогів народу». Інакше як дикунством це не назвати.

Селом поповзли тривожні чутки, що всі, хто в роки окупації вчився в гімназіях та вищих школах, будуть арештовані й розстріляні, бо вони – «буржуазні націоналісти», читали «Історію» Грушевського і більшовицькій пропаганді вже не піддаються. Дуже скоро чутки стали страшною правдою. Тисячі західноукраїнських колишніх гімназистів і студентів повторили гірку долю стегниківських дівчат.

Про вступ до інституту годі було й мріяти. Та молодість брала своє: в Марійки Бутрин з’явився наречений, на початку наступного року мало відбутися весілля. І знову доля розпорядилася по-своєму.

31 грудня енкаведисти з гарнізонцями влаштували в Стегниківцях чергову облаву, щоб схопити «тяжких злочинців» – обох Марійок. Дідуньо Павло Бутрин просив «вірних ленінців»: «Замість онуки заберіть краще мене! », але отримав удар кулаком межи очі, що аж повалився під стіл. Марію Бутрин і Марію Дячун кинули до Тернопільської обласної тюрми. Розмістили в різних камерах, аби «озвірілі націоналістки» не організували змови проти радянської влади.

Почалися нічні допити (темні сили завжди діють по ночах). Слідчі вдавалися до різних бузувірських методів: підкупляли фальшивих свідків, тижнями тримали дівчат у карцерах, у камерах із «смертниками», підсилали до них провокаторів, жалісливих в’язнів-жінок, які зі сльозами на очах просили в усьому зізнатися і вимолити собі зменшення вини... Але всі ці «ігри» результату не дали. Марію Бутрин передали більш знатним «людоломам» – в КДБ, що займало будинок на вулиці Коперника.

Під будинком катівні – підвали (нині там музей політв’язнів і репресованих – А. П.), в яких тримали в’язнів, поділені на маленькі клітки-камери, що ніколи не опалювалися. Арештантів у них напихали мало не до стелі. На цементній долівці не було місця, аби лягти і заснути. Влягалися всі на один бік, ноги одного до голови другого, повернутися на другий бік міг лише цілий ряд. Над ув’язненими знущалися доти, доки нещасні не звинувачували самі себе самообмовою. В таких умовах виживали після останнього перезагарбання «зрадники Батьківщини», незважаючи на те, що вони перед тією Батьківщиною нічим не провинилися і навіть ніколи в ній не проживали.

Треба відзначити, що Марія Бутрин тоді була на шостому місяці вагітності. До якої породи звірів можна віднести тих «людоломів», котрі застосовували такі знущання фактично вже над двома істотами, адже вагітність була помітною. Злоба засліплювала їм очі чи нічого людського в них не було? Одного слідчого так розлютило те, що він, досвідчений «спец», не може добитися від Марії самообмови, що, незважаючи на стан жінки, кинув у неї, цілячись в голову, важкою чорнильницею. Але не влучив і полетіла вона, розбрискуючи чорнило, через вікно на вулицю. Таке «слідство» тривало місяцями.

 

Народжена в катівні

 

Навесні однокамерники помітили, що прийшов час Марії народжувати. Наглядачі тільки насміхалися над нею та матюками оберігали «режим тюремного утримання». Непритомну жінку кинули на воза і доправили до обласної тюрми. Камера без нар, бетонна підлога і «параша» в кутку. Ні пелюшок, ні акушерки-повитухи, ні медичного догляду – кому з окупантів тоді потрібні були «эти местные сволочи»? У цій катівні, на холодному бетоні і з’явилася на світ Євгенія Бутрин. Та, в якої вороги лихії вкрали людську долю. Та, якій ту долю так і не повернули за шістдесят страдницьких літ.

З перших днів життя маленьку Євгенію ночами носили на допити. Зрозуміло, носила мама, яку немовля, само того не усвідомлюючи, до певної міри захищало від побоїв слідчих. Але і воно не могло пом’якшити кам’яні душі беріївських катів, для яких людське життя не мало жодної ваги порівняно з виконанням плану зізнань в’язнів. Скільки Марійка не благала їх, аби дозволили передати дитину рідним у село, у відповідь чула лише лайку «Здохнеш, суко, разом зі своїм щенком! »

Та світ не без добрих людей. Деякий час в одній камері з Бутрин перебувала росіянка Зоя, звинувачена не за політичною статтею. Коли її звільнили, то ця чесна жінка пішки дісталася до Стегниківців і розповіла мамі Марійки про дочку і внучку, повідомила, коли і в якому вікні тюрми вони можуть показатися. Тоді голова сільради, батько вбитої Орисі, після втрати доньки втратив і страх перед «кривавими визволителями» і вирішив заступитися за Марійку з немовлям. Однак тільки «схопив строк» і помер на шахті під Воркутою.

 

Табірний комунізм

 

Маленька Євгенія на допитах так ні до чого не призналася, бо ще й говорити не вміла. Не обмовила себе і її молода мама. Тим не менше обох засудили до восьми років таборів. Вирок зачитали навіть не на суді, а через «кормушку» в дверях камери. Бо судили людей бандити бандитськими методами. За що постраждала Марія Бутрин – ще якось можна зрозуміти. А от за що постраждала її донечка-немовля Євгенія – цього вам не пояснить жоден юрист на світі.

У «телячому» вагоні їх повезли до харківської пересильної тюрми, відтак в Архангельську область у табір «Островноє», де утримували матерів з дітьми до двох років. Мами під конвоєм заготовляли дрова, а майже сто дітей виживали Божою ласкою. Євгенія «дійшла» до дистрофічного стану: кісточки та шкіра, не мала сил ні плакати, ні сміятись, тільки тихенько скиглила. Багато дітей загинуло, одне втопилося в нечистотах туалету. Євгенія дивом вижила, але через два роки її з групою ровесників кинули на тракторні сани і завезли в дитячий спецбудинок до Сольвичегодська. Марію за опір цій розлуці відправили в тайгу на лісорозробки.

Саме в той час ООН прийняла «Загальну декларацію прав людини», 3 –4 –5 статті якої проголошують: «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість», «Ніхто не повинен утримуватися в рабстві», «Ніхто не повинен піддаватися катуванню або жорстокому, нелюдському, принижуючому його достоїнство поводженню і покаранню». Тоді ж було прийнято і «Декларацію прав дитини», яка аналогічно захищала права і гідність дітей. У прийнятті цих декларацій брали активну участь делегації СРСР і УРСР, персонально В. Молотов і А. Вишенський, руки яких – у крові мільйонів безвинних жертв репресій. Ось таке лицемірство! А вдома вони відверто заявляли, що розстріли і репресії – це один з основних способів формування «нової людини», «будівника світлого майбутнього» – найгуманнішого ладу на землі. Кажуть, що Сталін був параноїком. Але тут паранойя бачиться на всіх рівнях більшовицького режиму. Ні, це був свідомо, при здоровому розумі прорахований, на практиці перевірений (куди там гестапо! ) механізм винищення всіх інакомислячих і «неблагонадійних».

Тільки не слід наївно звалювати все на фанатичну ідейність більшовиків. Усе набагато простіше і ганебніше. Їм треба було якось будувати задекларований і розрекламований на весь світ комуністичний рай. А будувати його задарма, в жахливих умовах відсталої країни ніхто не набивався. На Колимі пропадало золото, у Воркуті – вугілля, в тайзі – деревина, а ще треба було «повертати назад ріки», прокладати канали, залізниці, зводити заводи. Однак у жахливих сибірських умовах, повторюю, вмирати за ідею бажаючих не було. Сталін знайшов вихід: зобов’язав каральні органи хапати «робочу силу», яка підвернеться під руку, «шити» їй за найменшу провину драконівські статті, вигадувати фантастичні вироки, бити нещасних, доки не підпишуть їх, аби можна було «телячими ешелонами» гнати її на «ударний фронт комунізму». Фронт є фронт, на ньому приречені, беззахисні люди гинули мільйонами, та це нікого не бентежило: людське життя тоді не мало ціни. Як любив повторювати один славний маршал – великий солдатський душогуб: «Цього лайна в нас завжди вистачало! ».

І все ж немає більшої підлості, як війна влади з дітьми із застосуванням усієї потуги карального апарату. З ініціативи Політбюро ЦК було створено особливу систему «опального дитинства», в якій за тяжкі злочини дозволялося розстрілювати підлітків уже з 12-річного віку. Ця система мала в своєму підпорядкуванні дитячі концтабори і колонії, пересильні пункти, спецбудинки і ясла. В останніх дітям змінювали імена і прізвища, вони повинні були забути, хто вони, звідки родом, хто їхні батьки і де проживають. Це був особливий дитячий ГУЛАГ. У цих таборах в 40-х роках формували «нових людей» з сотень тисяч дітей з Прибалтики, Кавказу, Узбекистану, але найбільше – з України. Третина з них не вижила.

 

З примарою Воркути за спиною

 

У вересні 1954-го Марія Бутрин вийшла на «волю». Як спецпоселенцю їй дозволили проживати тільки в межах міста Воркути. Про Україну категорично рекомендували забути. От тобі і воля! Знайшла роботу машиніста калориферної на шахті. Згодом перейшла на підземну роботу у вибої. Після тривалої каторги в гравійному кар’єрі, де вона (жінка! ) ломом довбала камінь, жодна робота в шахті її вже не лякала. Мала надію героїчною, самовідданою працею заслужити право на повернення донечки з далекого Сольвичегодська. Євгенію обіцяли повернути влітку 1955-го після того, як вона закінчить перший клас.

І от до рідної та незнайомої мами у Воркуту привезли рідну та незнайому доньку. Зустріч, сльози, хвилювання. І перші слова Євгенії російською мовою: «Ты не моя мать. Я тебя не знаю». Так за шість років розлуки було закладено дитині у свідомості: перед нею – чужа тітка. Роками вихователі спецбудинків для дітей «ворогів народу» вилущували зі свідомості малят слова «мама», «рідня», «батьківщина». З плачем і сльозами переступила Євгенія поріг маминої кімнатки в бараці: «Не мой дом. Не моя мама». Що при цьому відчувало материнське серце – не нам казати. Дівчинка постійно тікала з дому, сусіди з бараку, теж колишні в’язні, ледь не півроку допомагали Марії переконувати Євгенію, що вона – українка, що її рідна країна – Україна. Аж у кінці 1955-го приїхала із Стегниківців до Воркути старенька бабця і забрала внучку додому.

А мати покинути Воркуту не мала права. Й надалі горбатилася в шахті. Лише в 1962-му закінчила вечірнє відділення медучилища й отримала диплом медсестри. Вийшла заміж за такого ж політв’язня, як сама, бо батько Євгенії відмовився знатися з «ворогом народу». Додому повернулася аж в 1973-му – після 35 років неволі!

І тут дуже скоро зрозуміла, що привезла з собою Воркуту до Тернополя. Воркута не відпустила її, ходила як тінь за нею, невидимою примарою маячила за спиною в кожному чиновницькому кабінеті. В цих кабінетах ні їй, ні Євгенії нічим не допомагали, лише дивилися на них баранячими очима і відверто говорили: «Ви чого сюди приїхали? Ідіть до тих, хто вас судив». На що Марія, якій уже нічого було втрачати, відповідала: «Я повернулася на рідну землю жити і помирати, а от вас хто сюди просив? »

Помилялися ожирілі наглядачі «імперії зла», що репресіями, тюремними тортурами, «телячими вагонами», собачим животінням в табірних зонах, каторжними роботами в каменоломнях, шахтах, на лісоповалах можна виховати «нову радянську людину». Насправді, виховали на свої голови тільки люту ненависть і злобу, якої вистачило б, щоб увесь світ спалити. І ця ненависть житиме в серцях ще не одного покоління нащадків репресованих. Воістину, ніхто не забутий, ніщо не забуто. І хто сьогодні може з певністю сказати, до чого більше приклалася рабська праця мільйонів репресованих: до зміцнення могутності імперії чи до безславного її розвалу?

 

Ідеї Берії живуть і перемагають

 

У незалежній Україні ніхто не може розумно і чесно пояснити, за що постраждала скромна, далека від політики селянська родина Бутринів. Першим помер батько, не переживши втрати старшого сина і репресованої доньки. На все життя позбавили долі Марію і її дочку Євгенію. Недовго тішилася онукою і бабуся. Передчасно пішла з життя знищена воркутинськими таборами Марія. Самотньою зосталася Євгенія. Освіти бажаної не здобула, заміж не вийшла, нічого доброго в житті не бачила, бо з особою з табірною біографією ніхто не хотів мати справу. Не тільки в мами, а й у неї злі люди вкрали долю, та так і не повернули донині.

У 1993 році на підставі Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» Тернопільська міська рада прийняла рішення надати Євгенії Бутрин пільги у вигляді 50% доплати до оплати комунальних послуг. І за те спасибі. Однак після двох президентських указів (у 2001 і 2005 р.р.) про визначення статусу дітей репресованих родин пільги скасовано через суд на підставі довідки з облуправління СБУ про те, що закон про реабілітацію «не передбачає вирішення питання щодо дітей, народжених під час знаходження батьків під вартою в процесі попереднього слідства, а також в місцях позбавлення волі, так як відносно них не було прийнято судового рішення про ув’язнення і вислання». Отже, фактично ув’язнювати і висилати дітей можна, але якщо не дати їм відповідного папірця, то й ув’язнення та вислання наче б і не було. Суд не вник у суть справи Євгенії Бутрин і, по суті, відмахнувся від неї.

І це ще не все. Євгенія не має документа, що народилася в Тернопільській тюрмі. Бачите, забудькуваті слідчі КДБ не виписали їй метрики, не покликали до тюрми священика, аби охрестив, і не засудили тримісячне немовля як запеклого націоналіста до каторжних робіт в каменоломнях, шахтах та на лісоповалах. Нема папірця – не було й репресій. А те, що Євгенія «гуляла» вісім років по Воркуті та Сольвичегодьску, то хтозна, може вона до знайомих у гості їздила? А може, самозванка вона?

І Євгенія Бутрин не одна така. За статистикою відділу роботи з репресованими міської ради, сьогодні 730 дітей колишніх репресованих не мають жодних пільг. Щороку їх на 15 відсотків меншає. Таке враження, що держава просто вичікує, поки вони не вимруть. «Довідку про смерть нам таки мусять дати», – сумно жартують вони.

З цієї історії напрошується один висновок: доки незалежна Україна реабілітовуватиме засуджених ворогами своїх синів і дочок за вибором і з дозволу цих самих ворогів? Де її державна воля і національна гідність? І коли, нарешті, жертви страшного більшовицького терору, в тому числі і їхні діти, знайдуть людське ставлення в нашому суспільстві, перед яким вони абсолютно нічим не завинили?

 

2007 р.

 

Франко,

Якого ми нібито знаємо

 

Сільський хлопчик-вітрогон, винятково здібний учень і студент, відтак надзвичайно плодовитий літератор і публіцист, титан праці, полум’яний патріот, популярний громадсько-політичний діяч, володар народних дум на зламі двох минулих століть, переслідуваний і зневажений тогочасною владою, помер у злиднях на самоті. Відтак піднесений радянською ідеодемагогією на котурни революціонера-демократа, майже соціаліста-марксиста, який у поті лиця з молотом у руках прокладав народові дорогу до світлого майбуття. Нарешті – Великий Каменяр, незмінний побратим Великого Кобзаря, донині глибоко шанований у кожній галицькій родині і майже не знаний та не визнаний у східних регіонах країни. В чому причина такої хрещатої долі? І яким він, розіп’ятий на хресті слави та зневаги, був у реальному житті?

 

Майже не українець

 

Один з пошанувальників Каменяра, присутній при його кончині, з подивом згадував, що останніми словами помираючого були: «Я не Франко,.. я німець Франк...» Українська громадськість сприйняла цю версію з поблажливістю, мовляв, перед смертю в людини може потьмаритися розум. Та й національними цінностями та набутками ніхто з українців цілком резонно не хотів поступатися. Насправді, сам поет вважав, що його рід по батьковій лінії таки походив з німецьких колоністів. Відомо, що неподалік від села Озимини тодішнього Самбірського повіту, звідки походить рід Якова (Якуба? ), було велике поселення німецьких колоністів Крайнцберг, що традиційно славилося ковальським ремеслом. Сини старих ковалів розходилися по сусідніх селах, закладали власні кузні, одружувалися з місцевими дівчатами з поважних родин, передусім польських. Так і Яця-коваля занесло в Нагуєвичі. Можливо, сам він і не був німцем, але вірогідно, що його батьки-діди мали німецьке коріння, чим син Іван дуже гордився.

Не простіша ситуація з мамою. Сталося так, що коваль Яків передчасно овдовів і одружився вдруге з дівчиною із збіднілого польського роду Марисею Кульчицькою. Це означає, що ні українських пісень над колискою свого первенця Івасика вона не співала, ні українських казок йому не повідала. Зате з дитинства він знав польську мову, як рідну, а батько, у свою чергу, віддав його до початкової школи з німецькою мовою навчання. Виходить, не зовсім щиро Франко називав себе «селянським сином», «мужиком», бо і батько його не був хліборобом, а знаним і шанованим у Нагуєвичах та навколишніх селах майстром, і мати шляхетського походження.

Є ще й третя (неперевірена і бездоказова) версія походження майбутнього Мойсея української нації. Коли Франко висунув свою кандидатуру на виборах до Віденського парламенту, хтось з його недругів-заздрісників, яких у нього ніколи не бракувало, поширив брудний наклеп, що Іван Франко – син якогось жида, тому батьки Марії змусили її віддатися за старого вдівця, аби приховати ганьбу. Але це, мабуть, така ж правда, як правдива легенда, що Йосип Сталін – син Пржевальського, а Саддам Хусейн – старший син Сталіна Яків, який утік з гітлерівського полону в Ірак. Подібних побрехеньок нам ніколи не бракувало.

 

Зразковий учень і безталанний студент

 

Відоме кожному школяреві оповідання «Грицева шкільна наука» не є автобіографічним у творчості Франка, скоріше це критика тогочасного низького рівня шкільної освіти. Автор оповідання, навпаки, був винятково обдарованим від природи і здібним учнем. Змалку виділявся серед ровесників спраглим потягом до знань, незвичайною концентрацією уважності на заняттях і феноменальною пам’яттю. Ровесники згадували, що він значно менше часу затрачав на підготовку домашніх завдань, ніж вони. Коли пересічні учні та студенти вечорами горбатіли над підручниками та конспектами, він залюбки зачитувався «додатковою літературою» або йшов на прогулянки, а наступного дня відповідав на запитання вчителів дослівно так, як вони напередодні пояснювали тему. Звісно, таке обдарування дається людині від Бога, та все ж варто зробити висновок: юний Франко може вважатися взірцем для всіх поколінь учнів і студентів світу. Чи треба казати, що вчителі завжди любили пильного учня.

А ось у студентські роки фортуна відвернулася від Франка. Вступивши на філософський факультет Львівського університету в 1875 році, він після трьох арештів та ув’язнень закінчив його екстерном лише через 16 років, коли вже був жонатим, мав дітей. Майбутній володар народних дум не міг миритися з тогочасною національною і соціальною несправедливістю, він з головою поринув у громадсько-політичну діяльність, захопився соціалістичними ідеями. Вже на першому курсі стає співавтором студентського журналу «Друг», відтак журналів і збірників «Дзвін», «Молот», газет «Праця, «Діло», на сторінках яких пропагує прогресивні ідеї європейських соціалістів і марксистів.

Цього навіть доволі ліберальній австрійській владі стало забагато. Після трьох «відсидок» у в’язницях «неблагонадійний» поет кілька разів відбував примусове заслання в рідному селі Нагуєвичах під наглядом поліції. Але і тут не марнував часу. Поглиблював свої знання, написав чимало поетичних, прозових, драматичних творів («Вічний революціонер», «Каменярі», «Борислав сміється», «Захар Беркут», збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя»), без яких цілі покоління українців не уявляють собі своїх шкільних років. Досить сказати, що Франко був поліглотом. Вільно читав грецькою, латинською, старослов’янською, перекладав з арабської, угорської, італійської, французької, писав блискучі твори німецькою, польською, російською.

Коли в 1885 році Франко вперше приїхав до Києва, то приємно здивував киян широкою ерудицією. Поет Микола Вороний згадував, що гість «перевищував наддніпрянців культурою». Киян дивувало, що Іван Якович, вітаючись з ними, перед кожним ввічливо знімав капелюха, пояснюючи, що «то вже в нас такий закордонний звичай».

Молодий Марко Черемшина залишив спогади про спільну поїздку з Іваном Яковичем у Карпати. За час поїздки від почув від співрозмовника стільки цікавих лекцій з європейської політики і культури, скільки не чув за роки свого студентського життя. Подібних захоплених спогадів вдячних сучасників – людей різного віку, культури, різних національностей – є сотні.

На жаль, ці сердечні почуття добрих людей не вплинули на долю поета. Після захисту у Відні докторської дисертації під керівництвом всесвітньо відомого славіста Ягича Іван Якович запропонував свою кандидатуру на посаду професора української літератури Львівського університету. Він блискуче виголосив конкурсну лекцію, здобув необхідну більшість голосів ученої ради, але професором так і не став, бо вийшов за кафедру в простій селянській свиті та вишитій сорочці, що дуже не сподобалося вченому панству як зумисна демонстрація націоналістичного духу. Тричі суджений «мужик» і «соціаліст» не мав права навчати панських дітей, хоча як популярний в народі письменник, учений, громадський діяч, політичний провидець він був на три голови вищий від бездарних «штатних» професорів, імена яких годі знайти у вицвілих від часу університетських архівах. З цих же причин не вдалися спроби стати депутатом Віденського парламенту. Після таких гірких невдач майбутній світоч українства змушений був до старості заробляти на прожиття журналістською працею і то переважно в польських виданнях.

 

Його любили жінки, а він їх

 

Пересічні люди шукають розради від тяжких ударів долі в чарці, нетрадиційній конфесії, зміні способу життя. Франка від розчарувань і смутку рятували жінки.

За спогадами сучасників, Франко попри невисокий зріст і руде волосся був досить привабливим чоловіком, мав гарну статуру, відкрите, світле обличчя, розумні сірі очі та ще й енергійну, щиру, щедру на дотепність вдачу. Якщо до цього додати потужний інтелект, талант письменника, сміливі, патріотичні погляди, внутрішню інтелігентність, то зовсім не дивно, що він подобався жінкам. Сам Іван Якович писав: «Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом...»

Ні родинне, ні політичне життя не були щасливими та удачливими. Не увінчалися успіхом спроби стати професором університету, депутатом Віденського парламенту. За гострі публіцистичні статті й виступи Каменяра ненавиділи клерикали, москвофіли, євреї, польське панство і їхні українські блюдолизи. Особливо дошкуляли останні. Це ж треба було так допекти поетові, щоби він залишив нам у спадок таку гірку і, будьмо чесними перед собою, таку влучну характеристику українців:

«Признаюся до гріха, який мені багато «патріотів» вважають за смертельний: не люблю українців… Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і надутості, що справді не знаю, за що мав би я їх любити, проминувши навіть ті тисячі більших і менших шпильок, які мені не раз у найліпшім бажанню вбивали вони під шкіру… Чи, може, маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду», – писав Франко у вступі до своєї книжки «Галицькі образки».

Зізнаймося чесно, що під цими словами й сьогодні підписався б не один справжній українець.

Його велика любов до Ольги Рошкевич стала легендою. Їм не судилося побратися, бо попівський рід Рошкевичів не міг поріднитися з соціалістом, переслідуваним владою, але сердечні взаємини вони зберегли до кінця життя.

Після трагічного для обох розриву Франко ще двічі невдало закохувався, що для поета не дивина. Спершу в шляхтянку Юзефу Дзвонковську, на жаль, хвору на туберкульоз, згодом у поштарку Целіну Журавську, яка, чесно кажучи, була йому не до пари. Нарешті в інтимні почуття поета втрутилася політика: сповідуючи ідею соборності України, Франко свідомо прагнув одружитися з дівчиною зі східних регіонів.

Так і сталося. В Києві він зустрів Ольгу Хоружинську – випускницю Харківського інституту шляхетних дівчат, слухачку Київських вищих жіночих курсів. Вони відразу сподобалися одне одному і в травні 1886 року обвінчалися в одній зі столичних церков. На весіллі гості говорили, що цей шлюб – символ єдності Сходу і Заходу України. (Акт Злуки ЗУНР і УНР був уже другим символом і характерно, що ініціатива щоразу виходила від західнян).

Ольга була першою слухачкою творів чоловіка, його помічницею і порадницею в літературних справах. Вона віддала свій посаг на видання першого в Україні європейського журналу Франка «Житє і слово», сама вела домашню господарку, виховала трьох синів – Андрія, Петра, Тараса і доньку Ганну.

 

Родинне щастя тривало недовго

 

Як кожен поет-романтик, Франко був охочий до жінок. Як на те за ним упадало чимало молодих прогресисток – літераторок, учительок, йому відкрито симпатизували письменниці Уляна Кравченко, наша краянка Климентина Попович, Ольга Білецька... Шляхетний душею, він мав звичку знайомити їх усіх із законною дружиною...

Були в нього і «платні» коханки. Не є таємницею, що Франко час від часу навідувався на Тернопілля до адвоката Бриковича, до поміщика Федоровича і просив їх знаходити для нього за відповідну плату дівчат легкої поведінки. У редакції Збаразької райгазети авторові цих рядків показували кабінет, у якому Франко полюбляв «відпочивати з дівчатами».

Львівські старожили згадували, що Іван Якович не раз жартував, що, мовляв, пізнав любощі жінок багатьох національностей, до повного щастя бракує йому тільки єврейки. Невдовзі з’явилася й єврейка і нібито заразила поета сифілісом. (Студенти медакадемій знають про це докладніше). А злі язики тоді твердили, що це львівські євреї відплатити Франкові за його «круті» антисемітські публікації, яких, за твердженням дослідників, назбиралося на два грубих томи.

А сім’я тим часом бідувала, не раз залишаючись без засобів на прожиття. Дружина Ольга знала про розваги і хворобу чоловіка, з роками занедбала дім, у неї почалися психічні зриви, що згодом вилилися у відкриту форму шизофренії. Після передчасної смерті першого сина Андрія напади хвороби стали нестерпними і її довелося віддати до психіатричної лічниці.

 

Недужий Каменяр

 

Хто мав нагоду погортати біографію Франка у фотографіях, той неодмінно звернув увагу на різку зміну в його зовнішності. Десь до 1897 року це була сповнена сил і здоров’я людина, аж раптом за якийсь один рік вона перетворилася на згорбленого, посивілого дідуся. Але ж цьому «дідусеві» ледве минуло сорок літ! Тоді й поповзли плітки про «панську» хворобу.

За сприяння Михайла Грушевського Франко лікувався аж у хорватському містечку Ліпік на водах, де «відмивали» й сифілітиків (хоча таких водолікарень в Галичині було немало). Це ще більше додало наснаги недругам-пліткарям.

Була й така інсинуація. Тогочасні вчені звернули увагу на загадковий психічний феномен: щедро обдаровані талантами люди, захворівши на тяжкий, невиліковний недуг (той же сифіліс, пропасницю, туберкульоз кісток та ін.) ставали геніальними. У них відбувався активний процес сублімації (перетворення) життєвої енергії на творчу. Підтвердженням цього припущення був достовірний випадок з Ф. Ніцше. Молодий, надто честолюбний професор заради слави свідомо заразився сифілісом і дійсно став всесвітньо відомим філософом. Правда, закінчив життя божевільним паралітиком, але це його вже не хвилювало. Про це детально розповідається у відомому романі Томаса Манна «Доктор Фаустус». Ерудит Франко, безперечно, знав історію з Ніцше і, цілком можливо, міг наслідувати його приклад...

Трохи пізніше переконливу наукову основу під теорію сублімації підвів славнозвісний З. Фройд, довівши на прикладах життя і творчості Леонардо да Вінчі (імпотенція), Шумана, Мопассана, того ж Ф. Ніцше (сифіліс), Достоєвського (пропасниця), Леніна та інших видатних людей, що саме тяжкі недуги допомогли їм «субліматизуватися» на геніїв.

Сучасні вчені-медики припускають, що у Франка була успадкована психічна хвороба (від неї нібито померли його мати і сестра), яка наклалася на особливу форму ревматоїдного артриту (хвороба Рейтера). Івана Яковича довго й інтенсивно лікували від прогресуючого паралічу препаратами йоду і ртуті, що призвело до посилення болю голови та виникнення галюцинацій. Та, як кажуть, хочете – вірте, хочете – перевірте...

Франко сам розповів про свої страждання, надиктувавши синові Андрію (писати він уже не міг) «Історію моєї хвороби». Там знаходимо страшні зізнання про те, як «невидимі духи» і «голоси» наказували йому «роздягнутися, підписати якусь декларацію», «засудили за дуже особисті провини на найстрашніші муки пекельні, а перед тим на ув’язнення в скалі на 18 тисяч літ». Недужого переслідував дух померлого батька, дух Драгоманова, який бив його золотим молотом по спаралізованих руках...

Перша світова війна у розпалі. Сини Петро і Тарас на фронті, донька Ганна у тітки в Києві, дружина в психлікарні. Усіма покинутий і забутий, Франко помирає 28 травня 1916 року в солдатській лічниці Січових стрільців на дешевому ліжку, прикритий латаним коцом. Труну з тілом генія львівські студенти віднесли на Личаківський цвинтар і поховали в чужому склепі. Лише через десять років його останки знайшли вічний спочинок у могилі на цьому ж цвинтарі, відомому світові завдяки пам’ятникові, на якому могутній Каменяр «лупає сю скалу...»

 

Посмертна слава

 

Нелегким і складним було життя Франка, зате посмертна слава перевершила всі сподівання. Звісно, передусім у Галичині. Сьогодні маємо два відомих видання його творів: 20-томне і 50-томне. До них увійшли кілька десятків поем, дев’ять повістей, понад сто оповідань, окремі поезії, чимало драматичних творів, величезна кількість публіцистики, яка засвідчує широкі обрії інтересів тогочасної галицької інтелігенції. Тут і викриття облудної суті москвофільства, расизму, соціального дарвінізму, мальтузіанства, реакційного клерикалізму і водночас полум’яне проголошення (як у поемі «Мойсей») святості патріотичного обов’язку кожного українця перед своїм народом, що залишається актуальним і сьогодні. Однак блискучих публіцистичних праць і рукописів обсягом до добрих двох десятків томів, де великий мислитель і провидець постає аж ніяк не борцем за соціалізм і дружбу зі «старшими братами», досі так і не видано. Бо з тих праць постає зовсім інший образ Каменяра...

Якщо М. Грушевський своєю «Історією України-Руси» паспортизував українство, то Франко зробив ще більше. Він разом з Великим Козбарем розбудив українську національну свідомість. Саме Франкові належить заслуга широкого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини». Він стояв біля колиски народження українського «П’ємонту», звідки вийшли Січові стрільці – майбутня опора ЗУНРу і УНРу, які передали свій визвольних дух ОУН-УПА, без яких не було б Акта відновлення незалежності України 1941 року, не було б «Живого ланцюга» 1991 року, національно-патріотичного пориву Помаранчевої революції. Франко перший кинув у розбуджену свідомість українства волелюбне гасло: «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить! » Це щодо «дружби братніх народів»...

А тепер який з Франка був соціаліст-марксист. У 1903-му він видає пророчу працю «Що таке поступ? », у якій не залишає каменя на камені від Енгельсової «народної держави». Така держава на свій розсуд розпоряджалася б життям усіх громадян. «Вона наглядає за чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого громадянина, якого їй потрібно... Вона, знаючи потреби всіх своїх громадян, регулює, кілько і чого треба робити та кілько все суспільство потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік має працювати, а кілько спочивати, а в кінці кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися...»

Врешті «та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання... зробилось би мертвою духовною муштрою. Люди виростали б і жили в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

«А хто тримав би в руках кермо тої держави? Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям у долею мільйонів своїх громадян, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність (соціальна – авт.), вигнана у двері, вернулась би вікном...». «І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою... і зупинити його на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу».

Якби це писалося в наші дні, ніхто й уваги не звернув би. Але Франкові пророчі застереження пролунали понад сто років тому! Коли ще ніхто не відав про ленінський жовтневий переворот і ВЧК, про сталінські голодомори, криваві репресії, депортації і страхітливі гулаги! Ніхто не сподівався брежнєвського застою в «тюрмі народів». Але ми тоді були темні та неписьменні (за рівнем освіти українство на початку минулого століття перебувало на одному з останніх місць у Європі) – і теж не звернули уваги. Воістину, нема пророка в рідному краї...

 

2007 р.

 

Наша політична культура

 

…А він йому раптом з лівої я-а-ак дасть! А той йому з розмаху я-а-ак зацідить! А тоді той його ногою – ззаду, з усієї сили! У того аж зуби клацнули. І він тут аж юшкою вмився!..

Приблизно такими словами вітчизняна преса чимраз частіше описує апофеозні ситуації у Верховній Раді, в політичних партіях, у радах обласного, районного, міського рівнів, коли народні обранці, не переобтяжені культурою виховання, не шкодуючи живота свого, йдуть у бій стінка на стінку за кращу долю народу. В бій проти кого? Проти точнісінько таких же оборонців народної долі. І тріщать дорогі імпортні сорочки, котяться паркетом залів засідань відірвані «з м’ясом» ґудзики від модних піджаків… Цікаво, що народ аж ніяк не просить своїх «улюбленців» захищати його долю в такий ревний спосіб, одначе обидві сторони його благодійників вважають саме кулачні бої моментом істини. Та, на жаль, як бачимо, з того депутатського і партійного хуліганства істина чомусь не народжується.

Мудрі політологи безпристрасно запевняють, що так і мусить бути, бо нардепи наші – плоть від плоті народу, котрий їх сам собі обрав, а тому і має таких закукурічених оборонців, яких заслуговує.

Зрозуміло, що вищий законодавчий орган країни – це офіційний приклад для наслідування для всіх нижчих державотворчих органів, тож чвари і бійки між високопосадовцями в суспільстві, в радах усіх рівнів, політичних партіях та громадських організаціях – явище далеко не випадкове, а цілком закономірне. Бо така наша політична культура. Ми прецінь усвідомлюємо, що наша юна незалежність і державність в силу відомих історичних причин об’єктивно не можуть мати високої політичної культури, але щоб та культура падала до такого рівня!..

 

Боксери – законотворці

 

Уже побіжний аналіз складу депутатських корпусів різних рівнів призводить до висновку, що обійтися без кулачних боїв нардепи об’єктивно не можуть. Отже, хтось свідомо, цілеспрямовано подбав про те (народ такого вчинити не міг, бо це аж ніяк не в його інтересах), щоб у наших представницьких органах, політичних та громадських організаціях було якнайбільше скандалістів, провокаторів, ініціаторів колотнеч, а для їх підтримки – майстрів рукоприкладного спорту – боксерів, самбістів, дзюдоїстів.

Багаторазовий чемпіон України з політичних скандалів і фракційного стриптизу – Нестор Шуфрич. Коли йому бракує суперників у парламентській залі, то «чеше» кулаки на своїх дружинах. Його штатний партнер по рукопашній – Євген Червоненко. Зазвичай не дає Шуфричу роздягатися на людях догола майстер спорту з дзюдо Петро Порошенко, зате Шуфрич не раз нахвалявся, що в ЦВК він «бив дверима» Порошенка, Червоненка і Третьякова, котрі начебто заважали спокійній роботі Сергія Ківалова – «підрахуя» із зламаним «боксерським» носом. Колишні боксери Ярослав Кендзьор і Микола Катеринчук. Андрій Клюєв є головою федерації боксу в Донецьку. Про Віктора Януковича вперто снуються чутки, начебто він є великим майстром ламання щелеп у своїх підлеглих. Його син, депутат Віктор Янукович молодший, теж любитель рукопашних боїв без правил. Це в нього від батька.

Колишнім боксером є «агресивний соціаліст» Володимир Марченко, котрий свого часу одним ударом нокаутував нардепа Павла Мовчана, і найбагатший наш олігарх Ринат Ахметов. Не стираються з пам’яті бійки в Київраді між олімпійським чемпіоном з вільної боротьби Ельбрусом Тедеєвим і бізнесменом Михайлом Поживановим, а заодно джентльменський обмін ударами – кулаками і ногами – міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та мера Києва Леоніда Черновецького, ніс якого теж свідчить про боксерське минуле. Регіонал Валерій Коновалюк сформувався як народний оборонець під впливом дзюдо. Правда, у парламенті він одним ударом правиці розбиває не цеглини, а мікрофони спікера. В одному з інтерв’ю він зізнався, що до обрання депутатом мав успішний бізнес, але рекетири його не чіпали: «Для них я був одноклубником, а значить – своїм». Залишається запитати: хто це в нас дзюдоїстів і рекетирів висуває спершу в бізнесмени, а відтак у народні депутати? Здогадатися не важко.

І це лише ті «політбійці», котрі засвітилися. А скільки серед наших політиканів ще є боксерів-заочників, тіньових самбістів та дзюдоїстів – нам знати не дано. Тож час запитати самих себе: що ми за народ такий, коли обираємо до Верховної Ради стільки кулачних бійців? Що це за інтелектуали та державотворці-реформатори? Чому саме «качки» зі спортивних секцій, підконтрольних негласно правоохоронним органам, так рясно насіялися в легіонах бізнесменів, нардепів, у політпроводах партій? У перші роки незалежності це ще якось можна було зрозуміти. Але зараз з кожним роком стає очевиднішим: в Україні не бракує розумних людей, та їх чомусь свідомо не висувають на державні посади, не приймають у члени провідних політичних партій. Фактично чийсь злий умисел стоїть на перешкоді поступу українства. Чому? І тут ми відкриємо для загалу «велику таємницю українського політикуму»: голови наших партій, депутатських фракцій, громадських організацій, керівники управлінь і відомств – не інтелектуали-теоретики і не реформатори-практики, а радше люди типу майданних горлопанів, голів колгоспів і спритних ділків. Одне слово, крутії невисокого інтелекту, ще нижчої індивідуальної культури, зате неабиякого нахабства і самодурства. Вони пильно стежать, аби серед їхнього оточення не було визначних особистостей, на тлі яких вони блідо виглядали б. У свою чергу розумні, інтелігентні люди не квапляться до них у підлеглі з цілком зрозумілих мотивів. Натомість набиваються неуки, нездари, особи неорганізовані, безпринципні, для яких членство в тій чи іншій партії – трамплін для кар’єри, а членський квиток – найвищий диплом.

Ось чому після позачергових виборів 2007-го, коли голосування відбувалося за партійними списками, до рад усіх рівнів, а відтак на відповідальні державні посади набилася маса випадкових, обмежених, бездарних депутатів і ділків, що сьогодні ці ради, а з ними і чимало державних установ неспроможні ефективно працювати. Чи має Україна державні перспективи з такими «державотворцями»? І кому вигідно, аби вона їх не мала?

 

Культура ставлення влади до народу

 

Коефіцієнт інтелекту кадрів нашого сірого політикуму – лише половина проблеми. Друга половина, визначена першою і чи не важливіша за неї, – культура і мораль цих кадрів, культура їхнього ставлення до власного народу. Культура, скажу вам чесно, така, що тільки за голову хапайся. (Вважаю, що маю певне право торкатися цієї нерадісної для усіх нас теми, оскільки є автором першої і, на жаль, останньої в Україні книжки-посібника з правил культури поведінки і доброго тону «Етика – молодим», виданої в кінці 80-х років у Києві і Москві загальним накладом понад сто тисяч примірників. Прикро мені нині в цьому признаватися, але я на гіркому щемі власного серця пересвідчився, що культура поведінки, засади етикету і доброго тону моїм співвітчизникам виявилися не дуже й потрібні, що аж ніяк не можу пояснити умовами, в яких більшість українців виживає за межею бідності і їм нібито не до доброго тону. Але це тема іншої статті).

Незаперечний факт: яка культура суспільства, така й культура його політикуму. Незаперечний і той факт, що в нашій країні процвітає обопільний обман: влада дурить народ, а народ владу. І це не в колоніальній, а в незалежній національній державі!

Потрібні приклади? Вже сімнадцять років влада, хто при ній не тусувався б – народно-демократично-проукраїнські чи антинародно-проросійські сили – однаково, за старою совковою інерцією бреше народові про «світле майбутнє», про піднесення добробуту, про небачені темпи зростання економіки, хоча добре знає, що це нереально, що ніякого зростання нема і не скоро буде. Народ терпляче чекає, коли ж та влада нарешті набрешеться та накрадеться, коли вона вродить стратегічний план бодай якогось поступу: йому не віриться, чому економічна криза така непоборна, чому неможливо дочекатися, коли ж почнеться піднесення? Українці живуть з постійним страхом у серці, що з їхньою державою може статися біда, катастрофа, щось погане може статися вже найближчим часом, що наша незалежність доживає останні роки… А владоможці тим часом, як новоявлені Рюриковичі, гризуться за владу, наче не мають нічого спільного ні з українським народом, ні навіть із слов’янським родом.

Влада дурить народ стосовно прожиткового рівня, який явно занижує. Влада відверто дурить народ, що дуже вже активно бореться з корупцією, а сама тишком-нишком вилучає з чинного законодавства статтю про кримінальну відповідальність громадян за хабарництво у великих розмірах. Ще донедавна ми знали, що за такий хабар продажний чиновник автоматично отримував п’ять років позбавлення волі, а тепер – лише незначний штраф, якщо щедро поділиться хабарем з тими, хто застукав його на гарячому. Цим своїм брудним кроком влада свідомо відкриває зелену вулицю корупції, з якою вона бореться про людське око: несіть, шановні українські барани, хабарики – та побільше, а ви рідненькі чиновники, беріть усе, що дають, тільки не забудьте поділитися з тими, хто так турботливо, по-батьківськи підганяє вам під руку чинне законодавство.

Влада бреше, що дуже вже прагне бачити нові покоління українців благородними патріотами, порядними, добре вихованими людьми, а тим часом потай вилучає зі шкільних програм предмети: українознавство, християнську мораль, основи етики. І знову мені не дає спокою думка: комусь вигідно, аби українство заниділо в манкурстві, хабарництві, бездуховності та аморальності, щоби й надалі залишалося безрідною голотою.

І вже геть опростоволосилася влада зі своєю брехливістю під час всеукраїнського телевізійного проекту-конкурсу «Великі українці». Такі проекти зараз популярні в Європі: британці, як розумні люди, вибрали найславетнішим англійцем нового часу Черчилля, французи – де Голля, німці – Аденауера. Люди мають ким гордитися перед світом! Українці не сумнівалися в першенстві батька нашої новочасної нації Тараса Шевченка, якому навіть чужі народи споруджують монументи. Та раптом за добу до закінчення голосування на першому місці опинився… Степан Бандера. Бідолашна влада, яка, на жаль, ще не вміє прогнозувати і передбачати результати навіть нею створених ситуацій, не на жарт сполошилася: як таке могло статися? Адже Бандера ніколи не був всеукраїнським, а радше регіональним, точніше, – галицьким героєм. Та все пояснюється просто.

Сьогодні «монополія» на користування мобільними телефонами буквально в руках молоді. От молодь, ображена на владу, що, наче мачуха, ігнорує її інтереси, не дбає про її майбутнє, і дала зрозуміти, кого вона хотіла би бачити своїм героєм в усобицях з владою-мачухою.

Було від чого сполошитися владоможцям! Що скаже Путін? Що скаже Європа про «великого українця» Бандеру, коли націоналістичний екстремізм тут засуджено? Ось тоді, за одну добу (! ) влада похапцем зібрала своїх «підрахуїв» (тих самих, либонь, майстрів фальсифікацій всіх наших виборів) і вони на «серверах», корбами від січкарень похапцем накрутили сотні тисяч голосів… Ярославу Мудрому. За одну добу! Аби тільки врятувати (вкотре! ) Україну від Бандери! Чому саме цьому «великому»? Бо першим потрапив під руку, коли часу на фальсифікацію було в обріз. І сміх і гріх!

Справді, що доброго тисячу років тому власне для України зробив не українець, а нащадок варягів Ярослав Мудрий? Справді, це був великий князь (деякі історики стверджують, що це був великий імператор Руської імперії), але добра для незалежної України він зробив незрівнянно менше, ніж Шевченко, Хмельницький, навіть менше, ніж Лобановський. Зате зла залишив по собі немало. Той «мудрий» братовбивця, по-дурному розділивши Київську Русь між п’ятьма своїми синами, заклав основи багатовікового роз’єднання Русі, розпалив таким чином на нашій землі вікові міжусобні війни та чвари, що не вщухають донині. Безперечно одне: результат вибору «великого українця» – це серйозний політичний факт, він увійде в нашу історію як перлина брехливості і фальші нашої влади, як неслава, ганьба України.

Таких «фактів» кожен українець може навести не десятки – сотні.

 

Культура ставлення народу до влади

 

Спрадавен відомо: кожен народ має таку владу, якої він заслуговує. І кожна влада має такий народ, якого вона заслуговує. Культура влади є прямим віддзеркаленням культури підвладної спільноти. Коло замикається. І обидві сторони не повинні ображатися одна на одну, бо давно відомо: «Який привіт, такий одвіт».

Це об’єктивний стан речей. Українство тисячу років, ледве не від дня свого народження, не мало власної державної влади. Тисячу років у країні верховодили чужинці – то варяги, монголи, литовці, поляки, то росіяни. Всі покоління українців виростали в атмосфері несприйняття культури й моралі своїх поневолювачів, атмосфері зневажання їхніх законів, сприймаючи їх за невільницькі кайдани. Український патріот мав за честь і геройство вчинити чужій владі бодай якусь шкоду. Віками народ існував сам собі, а осоружна для нього влада сама собі, полохливо відмежована від непокірних «аборигенів» мурами твердинь та кордонами до зубів озброєних ландскнехтів. Такий багатовіковий психологічний феномен обопільного відчуження і зневаги настільки глибоко закоренився в наших генах, що сьогодні ми, самі того не бажаючи, за інерцією переносимо його на владу незалежної держави. І хоча нині ми по краплині вичавлюємо з себе те відчуження, однак до повного одужання ще далеко.

Поки існує таке відчуження, влада творить що хоче, і народ чинить що хоче. Вірніше, виживає як може, ігноруючи як заклики, так і заборони своєї власної влади. Так і живемо. За таких обставин рівень нашої культури – і не тільки політичної – не має перспектив до підвищення.

 

Зневага до Президента

 

Перший приклад – зневага до Президента. Всенародно обраного лідера нації в нас паплюжить кому не ліньки. Ображають, принижують, обкладають матюками, плюють услід. Вибачайте, але так поводяться дикуни.

Президент – глава держави Україна. Глава зовнішніх відносин цієї держави зі світом. Верховний Головнокомандувач Збройних сил України. Перша особа в державі. Лідер української нації. Хто зневажає Президента – зневажає більшість власного народу, яка віддала за нього свої голоси. Зневажає Україну перед світом. Зневажає її Збройні сили. Врешті, він зневажає себе, бо є дикуном. Йому треба було думати, кого обирати на пост Президента, коли народ голосував. Коли ж вибори відбулися, вибачте, шановний, кого хотіли, того маєте. Майте хоч трохи культури за душею, не ганьбіть самі себе! Культурна людина навіть у приватній розмові не забуває назвати головний титул лідера нації: «Президент Ющенко». Якщо ви, простий виборець, навіть і не голосували за кандидатуру Віктора Ющенка, все одно не маєте морального права фамільярно відгукуватися про нього, немов про недолугого сусіду, який переорав вам межу або забив курку, що випадково залетіла на ваші грядки, а постійно пам’ятати, що Президент великої держави вам не рівня, що вас, простого виборця, ніколи Президентом не оберуть і до висот лідера нації вам ніколи не піднятися. Не подобається вам глава держави, будь ласка, влаштовуйте йому імпічмент, обирайте іншого, але не скавучіть навколо нього, як паршиві щенята, не показуйте всьому світові, що ви нічим не кращі за нього.

Наша «добряча та плоха» охлократія занадто дозволяє всім громадянам бути рівними, а де всі рівні – культура не виживає, бо знахабнілі від вседозволеності верхи завжди норовлять витерти ноги об низи, а здичавілі від принижень низи завжди палають бажанням «взути в постоли» тих, до кого вони не можуть цивілізовано дорости. Кому-кому, а нам, українцям, це дуже добре відомо.

За прикладами далеко ходити не треба. У травні 2008-го на День матері, захмелілі від безкарної вседозволеності депутати парламенту заблокували трибуну перед зверненням Президента із Посланням до народу про внутрішнє і зовнішнє становище України. Цього їм аж ніяк не слід було робити! Не знаю, яких дрібних уступок вони в такий ганебний спосіб від глави держави добилися, але Україну виставили посміховиськом перед усім світом – це точно. Ту Україну і того Президента, котрі після Помаранчевої революції так щиро переконували світ, що вони готові до вступу до Євросоюзу. Тепер же своїм голотським бунтом проти лідера тієї ж революції лише зайвий раз продемонстрували, що їм до Європи ще як грішному до неба. Ми, виборці, не уповноважували нардепів так чинити.

 

Зневага до Прем’єр-міністра

 

Але й Президент, на превеликий жаль, не зміг стати вище культурного рівня своїх опонентів. Чого варта одна його реакція (зі слів Юрія Луценка) на блокування бютівцями парламентської трибуни: «Київ має стати Сталінградом для Тимошенко і тут прем’єру належить зазнати нищівної поразки! » Зважте, йдеться про помсту своїй найближчій соратниці, яка цілком справедливо прагнула дати українській столиці українську владу.

Ой Вікторе Андрійовичу, не слід було так казати! Неможливо уявити, аби президент Польщі погрожував прем’єрові Освєнцимом, президент Франції прем’єрові – другим Ватерлоо, а королева Великобританії погрожувала прем’єрові другим Трафальгаром. То чому це має бути можливим в Україні?

Суспільство стривожене таким розгулом безкультур’я в країні. Греко-католицька церква знову кличе віруючих молитися за Україну. В тривожну осінь 2004-го вся українська Україна молилася за перемогу Помаранчевої революції, за свою надію на кращу долю – Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко. Люди просили у Всевишнього, щоб ці двоє молодих лідерів – їхніх улюбленців – у повному взаєморозумінні і взаємоповазі, рука об руку, пліч-о-пліч, підтримуючи одне одного щирими порадами, оптимізмом і вірою в успіх, таки вивели нарешті Україну з кризи на світлу дорогу поступу. Тоді ніхто і гадки не мав, що не мине й кількох років, як ці лідери стануть запеклими ворогами. Що греко-католицька церква знову кликатиме українство молитися, аби Бог… дав розум тим самим народним улюбленцям, допоміг їм спам’ятатися і не губити рештки нашої надії. Далебі, не вистачає слів, щоб передати всю глибину збентеження й розчарування від того, що робиться в нашому спільному домі. Як тут не згадати гіркі слова Пантелеймона Куліша: «Маємо тієї нації півтора чоловіка, та й ті не можуть жити в мирі».

Країну лихоманить чимраз загрозливіше тільки з однієї причини: оті «півтора чоловіка» ніяк не поділять між собою владу. Протистояння між ними зайшло так далеко, що Президент з політичних ревнощів до Юлії Тимошенко втрачає чуття міри і часу і дозволяє своєму «балогану» обзивати прем’єрку… фашисткою. Уявляєте, Тимошенко – перша фашистка-прем’єр в історії людства! Оце Україна прославилася б! Це вам не баба Параска та баба Палажка з «Кайдашевої сім’ї» з їх примітивною сільською лексикою! Господи, коли ж ми перестанемо гризтися?!

Президентові явно зраджує такт у ставленні до прем’єра. Що би там між ними не було, яка психологічна несумісність, образа за минулу зраду, особисті амбіції тощо, Віктор Ющенко все ж мав би тримати себе в рамках пристойності у ставленні до Юлії Тимошенко бодай як до жінки. Не тероризувати її «посланнями», не нацьковувати на неї Секретаріат, а як старший за віком і рангом, мудріший та шляхетніший чоловік, терпляче радити, підтримувати, переконувати, іноді й стримувати від поспішних, необдуманих, чисто по-жіночому емоційних кроків. Саме такими Україна сподівалася бачити їхні взаємини, коли в церквах молилася за їхню спільну перемогу в помаранчевому 2004-му. І що ж вона нині має?

Має Президента, в якого слова постійно розходяться з його діями, який на словах ревно любить культуру, постійно говорить про толерантність та шляхетність, сам кохається в культурній старовині та художніх промислах, а на ділі він є винуватцем такого занепаду, такого розгрому національної культури, а з нею і культури політичної, економічної, соціальної, якої Україна не зазнала і за колоніальної влади. Такого нищення душі народу – його сподівань на кращу долю, його довіри до обраних ним же лідерів вона не знала навіть за правління Кучми. Україна перетворилася на потворний балаган, який рано чи пізно просто розвалиться під гомеричний сміх світової спільноти.

Нам, наївним гречкосіям, здавалося, що після позачергових виборів до влади нарешті прийшли справжні демократичні сили. Але скільки брехливих обіцянок ми від них наслухалися напередодні виборів! Обіцяли зняти пільги з нардепів, передати основні повноваження областям і районам у формуванні місцевих бюджетів, прийняти новий Бюджетний кодекс, провести адміністративну і податкову реформи… Донині нічого не виконано. Не кажучи вже, що злодії так і не сидять у тюрмах. Усе знову звелося до споконвічних українських міжусобиць – до гризні між Президентом і прем’єром. Поганий приклад – заразний. Міжусобиці між гілками влади, як чорна пошесть, розповзлися по всій країні. В результаті маємо рай для любителів колотнеч. У парламенті постійні бучі. В обласних і районних радах чвари та бійки. І це між представниками національно-патріотичних сил! Між демократичними партіями кинулася така ворожнеча, що примирити їх уже проблематично. Здається, ще трохи – і учні в школах поділяться на «фракції» та почнуть чубитися між собою.

Некультурна, аморальна політика стає огидою. Люди не бачать виходу із ситуації. В країні лунають справедливі побажання зібрати всіх політиків, депутатів, а заодно кілька екс-прем’єрів на одну баржу, вивезти їх на середину Чорного моря та затопити. І починати політичне життя в країні з чистої сторінки.

Протистояння гілок влади в світі – не новинка, воно є скрізь, де існує рівність повноважень тих гілок. Ладу в країні можна досягти лише за умови, що одна з гілок влади володіє незаперечним авторитетом в очах двох інших. Чи може це бути Кабмін? Ні, бо в країнах загальної глибокої кризи останній не користується авторитетом в очах населення. Чи, може, Верховна Рада? Теж ні, бо при нашій полінаціональності, поліідейності, недоцивілізованості суспільства, при наших «диких бідних» і «диких багатих» парламент завжди буде таким же балаганом, яким є зараз. Єдина ефемерна надія на «мудру тверду руку» Президента. Але якщо Ю. Тимошенко і його посаду пропонує скасувати, то що чекає Україну в майбутньому? Гризня за той самий розподіл повноважень, тільки на цей раз між Кабміном і парламентом? І кого тоді скасовувати – Кабмін чи парламент?

Сподівалися ми на краще, а вийшло як завжди. Замість омріяної співпраці Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко в ім’я майбутнього нації, маємо непогамовне протистояння між ними, що довело країну до чергової кризи – політичної.

Тут ми спробуємо трохи припідняти завісу таємничості над стосунками наших лідерів. Відбулися позачергові парламентські вибори 2007-го. Уряд Януковича відправлено у відставку. Серед демократичних сил перемогу на виборах здобув БЮТ, отже, його лідер Юлія Тимошенко законно претендує на пост прем’єр-міністра. Віктор Ющенко вже двічі звільняв її з посади, але обставини все ж змушують його вносити до Верховної Ради подання на затвердження її прем’єром.

Напередодні відбувається особиста зустріч обох лідерів за закритими дверима. Слів переговорів ніхто не чув, але зміст їх об’єктивно мусив бути наступний: Президент заявив, що він не для того з такими труднощами та ризиками розпустив попередній парламент і призначав позачергові вибори, аби знову починати новий виток протистоянь з урядом. Відтепер господар країни – він, а уряд як виконавська гілка влади повинен своєчасно й чітко виконувати його розпорядження. Переможець двох «помаранчевих» переворотів в Україні мав на це право. Юлія Тимошенко на радощах від такої близької можливості повернути собі омріяний пост прем’єра залюбки погодилася на вимоги глави держави і запевнила його в своїй щиросердечній повазі та вічній любові. На жаль, поваги та любові не вистачило й на два місяці. А ще через два місяці прем’єр на весь світ заявляє, що пост президента в Україні треба скасувати… Після цього протистояння між двома лідерами сягнуло апогею і вийшло за межі цивілізованості. Хто перший зламав дане партнерові слово – вже не має значення. Особисті амбіції вони обоє поставили вище долі нації. Вони геть забули, що, крім них, в країні проживає ще 46 мільйонів людей. Вони кинули країну в багно колотнечі, війни всіх проти всіх, якої незалежна Україна ще не знала. Єдиний порятунок – негайно розвести їх так, аби їхні життєві дороги більше ніколи не перетиналися. Якщо цього вчасно не зробити, українство втратить і без того слабкі надії на власні сили, втратить волю до життя, до боротьби за майбутнє і на цьому збайдужінні до влади переможно повернеться збанкрутілий Донецький пацанат. Перевибори Київради – страшний урок, руйнівні для нації наслідки якого ще не всі усвідомлюють. Так помре ще одна світла надія українства на можливість жити по-людському. І причина катастрофи – не в національних, соціальних чи економічних негараздах, а в елементарному браку культури і порядності політичних лідерів.

 

Зневага до Конституції

 

Увечері, після роботи, увімкнеш телевізор – і з усіх інформаційних каналів чуєш одне: треба міняти Конституцію... час приймати новий Основний Закон... вкрай необхідні зміни до статті такої-то… Політики, політологи, нардепи, наче ті папуги, скрегочуть: поп-р-равки, поп-р-равки… Як вони нам набридли зі своїми конституційними поправками!

Дивишся на них і дивуєшся: зовні ніби розумні люди, то хто ж їх зазомбував на папуг? Невже вони серйозно думають, що досить внести до Основного Закону пропоновані ними зміни і вже того ж таки дня в країні запанують лад і благодать? Невже не усвідомлюють, які вони смішні зі своїми конституційними пунктами й підпунктами, котрі нікого, крім них, не цікавлять. Ну, приймемо ми їхні поправки. Ну і що? Що від того зміниться в країні, в житті мільйонів українців, які з діда-прадіда були навчені давати собі раду без власної держави, без незалежності, конституцій, законів і тим паче поправок до них. Вносити зміни треба передусім до складу парламенту.

А пам’ятаєте, з яким піднесенням усі ми вітали ухвалення першої Конституції незалежної України? Вірилося, що відтепер житимемо в країні, де право і справедливість нарешті стануть синонімами і будуть спрямовані не проти нас, як сотні років до того, а за нас. І що ж відтоді з нами сталося? А сталося те, чого і слід було чекати в наш перехідний період від бездержавності до державності: наша Конституція спрямована не проти нас? – ой спасибі їй за це, а далі ми й самі знаємо, як жити.

Нині для так званої політичної еліти країни Конституція є документом, написаним для кого завгодно, тільки не для неї – нардепів, політиків, керівників партій, навіть суддів та прокурорів. У це важко повірити, але Конституція незалежної України знову набирає ознак закону колоніальних часів, спрямованих на захист ненаситних інтересів та амбіцій панівних верхів від справедливих соціальних вимог широкого загалу. Основний Закон став ширмою для прикриття безпардонної боротьби за владу, за переділ народної власності, за високі посади. Не випадково останніми роками з боку наших доморощених дерибанерів було стільки спроб ініціювати конституційні зміни. А широкі верстви населення, спостерігаючи за цим беззаконням, змушені були полишити свою мрію про право і справедливість та знову повертатися до існування за прадідівськими поняттями.

Не збагну: чи то модерна Конституція не «пришивається» до менталітету старого суспільства, чи суспільство до Конституції? Однозначно одне: у нас закони існують окремо, а народ окремо. Влада робить, що хоче, а народ – що може. Коли громадянам чогось від влади дуже треба, спілкуються з допомогою хабарів і корупції, механізм якої на диво справно працює.

Треба чесно визнати: перша конституція незалежної України дискредитована. І то настільки, що далебі не знаю, як краще: що вона є чи її взагалі не було б? Сумніваюсь, що за її відсутності порушень норм суспільного життя було би більше, але точно знаю, що криз і морального бруду в країні було б менше. От вона є. І хто її святкує? Ті ж вибори (всіх рівнів! ) – суцільна фальсифікація, шахрайство зі списками виборців, бюлетенями, серверами, підрахунками голосів. Хтось за це відповів? Конституційні статті ледве не ідеальні, а вибори перетворюються на такий собі фарс, котрий, як бачимо, веде до політичної кризи в країні, що і без того не бідна на кризи. І винних нема!

Ви вірите, що змінами та поправками до Конституції можна в країні щось суттєво поліпшити? Я ні. Народ з приреченим скептицизмом ставиться до всяких конституційних референдумів, бо дуже добре знає, що це «дурного робота», що його знову обдурять, і не можна вимагати від нього свідомого ставлення до голосування на референдумі, бо це все одно, якби вимагати від овець голосувати за те, чого вони більше хочуть: щоб їх відгодовували на вовну чи на м’ясо. Та ще й за умови, коли кожна партія, як українська, так і антиукраїнська, і кожна гілка влади вважають за обов’язок писати свій варіант Основного Закону. Уявляєте, коли вони, зважаючи на їхню культуру, патріотизм, порядність, узгодять між собою остаточний варіант тієї Конституції? Навряд чи це станеться за нашої з вами пам’яті.

Бо Основний Закон народові має дати глава держави, як це звикло робиться в цивілізованих країнах, а не купка скомпрометованих, розварених політиканів і не «народні віча», організовані владою в добровільно-примусовому порядку. За умови, коли глава держави матиме сумлінне серце до свого нещасного народу, ми можемо сподіватися на здійснення наших сподівань. Якщо ж цей глава мріє стати царем і зробить своїх коханок царицями, а дітей – царятами, що найімовірніше в нашій країні, то нам знову, вкотре в історії, доведеться збиратися по лісах та «холодних ярах» на таємні віча (як у підневільні часи, у ворожому оточенні збиралися запорозькі козаки, гайдамаки, оунівці) і такими прадідівськими, нецивілізованими «референдумами» рятувати націю.

 

Чужа, брехлива демократія

 

Політична культура спільноти визначається не лише цивілізаційним рівнем її громадян, а передусім тим, який державний устрій вона для себе обирає. Сьогодні на постсоціалістичному просторі широко впроваджується парламентаризм як перспективний формат державного устрою в умовах ліберальної демократії та ринкової економіки. Не пасе задніх і Україна. Та якщо в одних країнах парламентаризм, так би мовити, власного виробництва, цілком природно вилущується з національних звичаїв і традицій, з глибинної психології народу, то в других він лише «списаний» у сусідів або накинутий чужою волею і тому місцевим населенням за національну цінність одноголосно не сприймається. Тоді й починаються проблеми.

Щось подібне спостерігаємо нині в Україні. Спершу радянська Москва, формально заснувавши українську державність, в якості головного законодавчого органу виставила нам свою копію Верховної Ради. Після здобуття незалежності ми не придумали нічого кращого, як зберегти ту копію, косметично підфарбувавши її запозиченими чи то у французів, чи англійців звабними барвами демократизму та долучивши до старої назви синонім «парламент», а до посади його голови – «спікер». Як бачимо, нічого вистражданого, нічого виплодженого з глибин народної психології, традицій та звичаїв у нашому нинішньому парламентаризмі нема. А відомо ж: що легко дістається, те мало цінується. Зрештою, це і свідчить про цивілізованість нації, її політичну культуру.

Про те, що Верховна Рада сьогодні не має «верховного» авторитету в Україні, шкода й говорити. Вона ніби є і її ніби й нема. Парадокс: чим більше телебачення транслює засідання парламенту в прямому ефірі, тим пересічний громадянин менше знає, що цей орган доброго зробив для держави за останній місяць чи рік.

Але ми прецінь не хочемо бути гіршими від сусідів, тому з дуже серйозним виглядом, всенародно щоразу обираємо до парламенту своїх найкращих представників, аби вони від нашого імені виконували нашу державотворчу волю. Насправді все далеко не так. У країнах, де цивілізаційний рівень політичної еліти порівняно високий, можна з деякими застереженнями говорити про переваги парламентаризму. Де цей рівень нижче культурної «ватерлінії», де «а він йому (депутат депутатові) з усього розмаху як-а-ак дасть! », маємо українську Верховну Раду.

Сьогодні Україна, ще не освоївши як слід подарованої їй матінкою-історією парламентської форми правління, вже переживає процес її дискредитації. Що-що, а такі процеси зазвичай нам добре вдаються! З трьох гілок влади законодавча гілка справді виявилася найгіршою. Зрештою, не наша вина, що вже в самих основах формування парламенту закладено суперечливий принцип його подальшого функціонування. За ідеєю, народний депутат має привселюдно відмовитись від особистих інтересів і бути кришталево чесним виразником волевиявлення виборців. А на практиці виходить, що це виборці вже самим фактом голосування віддають свої права на користь обраного представника. І де-юре, і де-факто самі виборці відмовляються від своїх прав, нерідко перекладаючи відповідальність за них на першого зустрічного політсамозванця. Зіпхали і заспокоїлися. А нашим політичним шельменкам тільки того і треба! Таке враження, що більшість з них ще з колиски була готова до брехливої демократії у Верховній Раді по-українськи…

Є щонайменше три причини, чому наш законодавчий орган недієздатний. Перша причина: світова політологія давно дійшла висновку, що в основу парламентського режиму з самого початку закладена психологічно хибна ідея, нібито багато людей, зібравшись разом, скоріше дійдуть мудрого рішення, ніж невелика їх кількість. [Густав Лебон, «Психологія натовпу»]. Ще дотепніше з цього приводу висловився український поет-пісняр січових стрільців Роман Купчинський: «Коли розмовляєш з кожним українцем окремо, бачиш перед собою розумного чоловіка. Як тільки вони зберуться разом, обов’язково ухвалять ідіотську постанову». Додамо від себе: і тим довше ту постанову будуть ухвалювати. Пояснення просте, як борщ: ми, українці, в силу відомих історичних умов не є спільнотою одної крові й одностайного духу. Століттями кожен виживав (і виживає нині) поодинці, а тому кожен має своє індивідуальне світобачення, свою окремішню думку і не почувається зобов’язаним рахуватися з думкою іншого. Наша Верховна Рада може успішно приймати закони лише в тому разі, коли в тих законах будуть враховані думки та пропозиції усіх 450 нардепів (ось чому наші закони та постанови мають сотні сторінок тлумачень). Коли ж ні, то їх прийняття провалюють. І все тому, що нашим нардепам бракує інтелігентності, толерантності, бракує культури. А де нема культури – нема поступу.

Друга причина. Народ етнічно неоднорідний завжди має клопіт з визначенням своєї політики – і внутрішньої, і зовнішньої. Мало того, що самі українці не відзначаються одностайністю, так ще й у нашому політикумі постійно каламутить воду явно надмірна частка чужого етнічного елементу. (Приклад США за контраргумент з відомих причин не приймається). Коротше кажучи, в Україні чверть населення – етнічні росіяни. Вони більші патріоти своєї нації, аніж ми – своєї. Але у Верховній Раді їх чомусь ледве не більше, ніж щирих українців. Українськими патріотами вони ніколи не будуть і вимагати цього від них дарма. Україна для них – територія для наживи – і тільки. А ми для них – «козли, які заважають їм жити», тобто наживатися. А тих, хто заважає наживатися, завжди ненавидять. Це ми бачимо і в суспільстві, і в парламенті. От і питається: якщо в парламенті чи будь-якому іншому державному органі половина пихатих чужаків, а половина «козлів», – чи може такий орган бути дієздатним?

Третя причина. Люди полярно протилежних ідейних поглядів та позицій зазвичай непримиренніші вороги, аніж люди різного етнічного походження. Останнім часом недарма лунають заклики до Президента Віктора Ющенка не ініціювати більше спроб примирення між ветеранами-фронтовиками і ветеранами-повстанцями УПА. Марність намагань вивести їх на стежку порозуміння стала очевидною. Ніколи ці ветерани не подадуть руки дружби одні одним. Усі спроби зближення тільки підкидають хмизу у вогонь взаємної ненависті. Єдина надія, що ті, і другі вже в похилому віці і невдовзі тихо вимруть.

А тепер уявімо собі картину, близьку до реальності: половина нардепів у Верховній Раді – колишні чекісти, а друга половина – колишні бандерівці. Така аналогія для вас є несподіванкою? Ой, даремно! З ветеранами війни легше – вони невдовзі вимруть. А от вимирання ворогуючих нардепів у Верховній Раді не дочекаємося і до другого пришестя Спасителя.

Вади нашої демократії ще більш поглибилися після недавніх парламентських виборів за пропорційною системою, тобто за партійними списками. Ця система взагалі позбавила народ можливості обирати гідних довіри політиків, натомість змушує покірно голосувати за тих «котів у мішках», кого йому підкидають політичні партії. Демократією тут і не пахне. Та ще гірше, що й у партіях справи з кадрами просто кепські. Партій неприродно багато, частина заангажованих політикою розумних людей, гідних бути нардепами, розчинилася між ними, частина порядних людей не захотіла мати справу з «брудною політикою» і не потрапила до партійних списків. До того ж більшість малих партій під час виборів не подолала прохідного бар’єру. То хто ж прорвався в депутати Верховної Ради – цього Олімпу премудрості українського народу? Переважно випадкові партійні «шнурки» невисокого інтелектуального ґатунку.

Уже сам вибір принципу голосування за пропорційною системою засвідчив незрілість нашої демократії. Невже наперед не можна було передбачити, що вибори за цим принципом спричиняться до напливу нечистих на руку постатей у всі сфери політичного життя. Політичний пронира купує або викомбіновує собі прохідне місце в списку партії, нерідко байдуже якої, де від нього не вимагають геніальних стратегічних планів ні проектів законів, а лише слухняності та спритності сільського крутія, після виборів переможно всідається в крісло нардепа, в якому він за партійною звичкою теж аж ніяк не збирається ламати голову над стратегічними планами розбудови держави. І ніхто не вимагає від нього жодної відповідальності за бездіяльність. За такого депутата порядні громадяни ніколи не віддали б свої голоси, а тут, зневажені й обдурені, змушені величати його «народним».

Скажете: не годиться так ганьбити нашу юну демократію, яку маємо, таку маємо, будуємо державу, як можемо. А що можемо? Що пам’ятного здійснив парламент цього скликання до позачергових виборів і після них? Далебі, набагато легше назвати, що він обіцяв зробити і не виконав обіцянок.

У зовнішній політиці: не визначився із вступом України до Євросоюзу і НАТО, у відносинах з Росією. Не узаконив кордонів країни. Не домігся визнання світом Голодомору геноцидом українського народу…

У внутрішній політиці: не визначив шляхів виходу України з економічної кризи, збільшення в країні робочих місць, не посприяв у поверненні мільйонів українських заробітчан на Батьківщину. Не подбав про забезпечення країни власними енергоносіями й унезалежнення її від російських енергоносіїв. Не подолав корупцію, не спинив інфляцію і зростання цін. Не ухвалив Адміністративної, Податкової реформ, а також реформи Збройних сил. Не подбав про розвиток сільського господарства, науки, освіти, культури, охорони здоров’я… Чим же тоді займаються в сесійній залі наші дорогі обранці? Дерибанять землю, приватизують залишки народного добра та без кінця сваряться між собою. А чим ще можуть займатися сільські крутії і міські шельменки? Доводиться констатувати, що нинішня Верховна Рада просто не вміє укладати й ухвалювати закони, ініціювати та обґрунтовувати реформи. Цивілізаційний, інтелектуальний рівень не той. І саме через це вона змушена «рятуватися» обіцянками, які неспроможна виконувати. Замість реформ – сама брехня.

Звідси розчарування щирих патріотів самим інститутом парламентаризму: якщо він такий безсилий, то навіщо він? Може, нам слід повернутися до старовинної традиційної форми народного демократизму – віча? В суспільстві справді лунають голоси, чи не повернутися нам до вічевої форми демократизму, яка, мовляв, цілком відповідає глибинній ментальності українства. То ж навіщо нам чужа брехлива демократія, коли ми маємо кращі вікові традиції народовладдя?

Однак тими традиціями не варто дуже хвалитися, бо це анахронізм з доісторичних часів, свідчення громадської «самодіяльності» відсталої спільноти за відсутності розумного керівництва. Віче зіграло позитивну роль у підневільні часи, коли окремі групи українських патріотів у ворожому оточенні таємно збиралися десь на Хортиці, в Холодному яру, в карпатських чи волинських лісах на раду, як виборювати народну волю. Українство віками жило в неволі і змушене було вдаватися до віча як єдиної доступної форми прийняття власних рішень, однак це не дає підстав стверджувати, що вічевізм органічно притаманний українській ментальності. Він однаково притаманний всім підневільним народам. У мирних умовах розбудови незалежності держави вічева форма законотворчості недоречна, навіть шкідлива. Європа відмовилася від неї ще за часів Римської імперії.

Головна вада вічевого принципу – постійна незгода, некеровані вибухи емоцій, чвари, протиборства і, як наслідок, гальмування процесу державотворення, розвитку суспільства. Бо така психологія юрби, де за відсутності «твердої руки» розумного керівника кожен хоче бути «гетьманом» (саркастичний афоризм: «де два українці, там три гетьмани» – це закономірний пережиток саме нашого нібито ментального вічевого демократизму). Стривайте, та навіщо гадати, як відродити віче, коли Верховна Рада вже давно його відродила, чи наш нинішній парламент – це не постійно діюче віче, тільки без ворожого оточення, а значить, без стимулу ухвалювати оперативні рішення? Це справжнє віче, наскільки крикливе, настільки й безплідне. А незліченна кількість і незмиренність політпартій – з того ж поля ягоди. Цілком очевидно, що в них є достатньо вічевого елементу, здатного через власні розгнуздані амбіції, з чужої намови чи на чужі гроші витворяти те ж саме, що зазвичай витворяли в нашій історії підкуплені ворогами запроданці. Є там достатньо і вічевих охлократів, готових ініціювати колотнечу, колотися на непримиренні меншості, об’єднуватися в претензійні, але безплідні більшості, продаватися з одних фракцій в інші й у такий спосіб нівелювати та гальмувати прийняття парламентом життєво важливих законів, украй необхідних для активізації економічних та соціальних реформ.

Звідси висновок: якщо новий парламент – обличчя нашого суспільства, то це обличчя чимраз більше набирає рис вічевої розгнузданої пики, як об’єктивного віддзеркалення нашого життя – безтолкового, незгідливого, безрадісного… А ми, телепні, ще гадаємо: чи не перетворити б нам президентську форму правління в парламентську… Воістину правда: якщо Бог не дав розуму, то це всерйоз і надовго. Тому і маємо нині породжену безголів’ям та безкультур’ям кризу парламентаризму, кризу демократії.

Принципове запитання: від інституту парламентаризму Україна має більше користі чи шкоди? Поки що бачимо: за рік колотнечі після позачергових виборів парламент вилив на країну більше бруду і моральної гнилі, аніж приніс користі. Депутати, трактуючи своє обрання не як обов’язок сумлінно трудитися для блага народу і держави, а як сприятливий час для особистої кар’єри і збагачення, створюють не власне політичні партії в традиційному форматі, а «кліки за інтересами», що своїм павутинням обплутують країну. Обравши до Верховної Ради 450 нардепів, народ отримав рівно настільки більше кар’єристів, корупціонерів, демагогів, котрі жирують коштом народу. Рівно настільки стало більше в країні спекулянтів державними посадами та установами. Щоб інститут парламентаризму міг існувати, то його шельменками обов’язково мають керувати шельменки. Тому обіцянки, що ось оберемо новий парламент і заживемо як люди – чистої води брехня.

Немало політиків ще й сьогодні наївно вважають, що шляхом перманентних перевиборів можна поліпшити склад парламенту, його цивілізаційний рівень, а насправді після численних перетрясок ми можемо отримати тільки групу ще більш вишколених парламентських інтриганів, уся державна мудрість яких вимірюється лише політичним шельменством, пристосуванством та продажністю. Отримаємо відселекціоновану популяцію закінчених паразитів, за якими давно плаче стара баржа десь посередині Чорного моря…

Населення добре все це розуміє і не може поважати ні парламент, ні ухвалені ним закони. Населення вважає приниженням для себе коритися законам, прийнятим демагогами і популістами. А в країні, де закони не в пошані, нема ні миру, ні добра.

Тож коли ви бачите на фронтоні Верховної Ради гасло: «Все для блага народу! » – не вірте очам своїм. Більшої демагогії ще світ не знав.

 

Чорна рада

 

Які живучі та неперебутні народні традиції! Пригадуєте опис козацької ради в повісті П. Куліша «Чорна рада»? Сходилася на раду старшина, кармазини, сходилися ватаги козацької голоти з кийками під латаними гуньками. Кармазини – з наміром ділити сфери впливу, посади, добра, а голота – з наміром бити кармазинів, якщо їй нічого не вділять. Позитивного сліду в нашій історії «чорні ради» не залишили.

Сьогодні стара традиція знайшла своє вираження у Верховній Раді. Знайомі нардепи розповідають, що з 450 представників народу половина – мільйонери, тобто новочасні «кармазини». Саме вони у фракціях та комітетах керують, ділять, дерибанять, облаштовують свої мільйонні оборудки. А депутати, котрі живуть на одну зарплату, покірно заглядають їм у рот з єдиною надією – самим вибитися в «кармазини». Вони потрібні в сесійному залі лише для постачання мільйонерам голосів, а яке має бути рішення про прийняття чи неприйняття того чи іншого закону – не їхнього ума діло.

Правда, прогрес культури парламенту порівняно з козацькими радами все ж є. «Чорні» депутати приходять до зали засідань без кийків. А шкода… Мордобої правлять кулаками, протести – блокуванням трибуни, лозунгами та дитячими кольоровими кульками. Далеко не козацький ефект… Зате колись на всю Україну була одна «чорна рада» і та збиралася не щороку, а тепер маємо їх ледве не в кожній обласній, міській, районній радах, уже й сільрад вони не минають. Нинішніх нардепів з колишніми запорожцями ріднить хіба той факт, що на виборців їм однаково начхати.

Цього разу вони прийшли до влади не з народної волі, а з подачі сильної партії. Виборці не голосували за кожного з них зокрема, тому електоратові вони нічим не зобов’язані і не вважають себе відповідальними перед ним. Хай партія і відповідає. Їм ніколи! Вони розхапують рештки надбань нації, «вибивають» собі пільги та утримують безліч бездіяльних людей, своїх рідних за рахунок державного бюджету. А чому б і ні? Вони недоторкані, не бояться жодного осуду, особливо коли мають більшість у парламенті і самі вирішують, кого осудити, а кого ні. Хто може пригадати, коли нардепа притягли до відповідальності перед законом за шкоду, спричинену ним державі? Найбільша загроза для нього, що його фракція розпадеться, або Верховна Рада буде розпущена. Овва! От після перевиборів 2007-го парламент місяцями не працював узагалі, одні партії іншим блокували трибуну, заблокували трибуну навіть Президентові, з рук спікера знахабнілі простаки, своєю поведінкою більше схожі на злодіїв у законі, аніж на «народних улюбленців», виривали мікрофон, картку для голосування – і що ж? Хтось за це покараний?

Так у надрах «народного парламенту» визрівають безкарні мафіозні, кримінальні клани грабіжників того ж народу, який за них голосував. А ми ще сподіваємося на їхню політичну культуру.

Політика і культура спрадавен перебувають у нерозривному зв’язку, але є поняттями далеко не тотожними. Це як у тій шкільній казці: багата, нахабна і дурнувата бабина дочка і бідна, розумна та щира дідова дочка. Ніби сестри, а насправді вороги. І на те нема ради.

«Політика – це наша доля», – ніби про нас казав Наполеон. Визнаний світом український філософ і культуролог Дмитро Чижевський мав свою думку: «Культурні зв’язки народів я вважаю вагомішими за політичні». Ми теж маємо свою думку: культурні взаємини між українцями сьогодні важливіші від політичних. Мали б бути важливішими, але, на жаль, не є. Політика в Україні – надзвичайно прибутковий і перспективний бізнес і тому його обсіли, як паразити-кровососи, нахабні бабині дочки та синки. Культура – жебрачка, її до того «бізнесу» не допускають, аби не заважала безкарно «ділити та владарювати».

Звідси – кілька риторичних актуальних запитань: чи маємо ми нині в країні класичних, мудрих, гідних пошани політиків, чи тільки шельменків від політики? Чи може бути політика моральною? Чи в українському політикумі є місце християнським цінностям? Нарешті, де межа ненажерливості наших політиків? Далі можна не продовжувати.

Варто поцікавитися, який внутрішній світ середньостатистичного нардепа, яке його «обліко морале», який потенціал аналітичного, стратегічного державного мислення. Так ось, внутрішній світ його тримається на трьох психоментальних комплексах. Перший – елементарна невихованість, брехливість, популізм, патетика, патріотична демагогія. Другий – заздрість, сварливість, підлабузництво, продажність. Третій – ненаситна жадоба збагачення, славолюбство, амбіції, самозакоханість. Шукати серед цього мотлоху потенціал аналітичного стратегічного мислення – марна справа. Тут і криється причина всіх наших криз та негараздів. Бо ці три комплекси – радше три недуги, які успішно гублять нашу державотворчість. Бо ці недуги нині квітнуть у нас пишним цвітом. Маю на увазі комічно-героїчні виступи, ультимативні заяви, сварки і бійки, блокування трибун у парламенті, в обласних і районних сесійних залах, оті словоблуддя і взаємні брудні звинувачення, котрі щодень сипляться на наші голови з екранів політичних телепрограм.

Головною рисою нинішнього державного діяча є не стільки державне мислення та наявність ефективного плану діяльності, скільки вміння «домовлятися» з фракціями про «добро» на виконання власних планів. Де тут пролягає межа між громадянським обов’язком, покладеним на нього виборцями, і особистим шкурним інтересом?

Щойно кандидат стає нардепом, як тут же починає жирувати на благах суспільства. Квапиться, бо інтуїтивно відчуває, що з його талантами вдруге в нардепи не прорветься. Один сумнозвісно відомий політик дуже влучно порівняв депутатів Віденського парламенту з… червами-борознюками. Коли настає час виборів, пише цей політик у книзі «Моя боротьба», борознюки хутко стають хрущами, настирно кружляють над своїми виборцями, нахабно гудуть про свої «геніальні» плани піднесення народного добробуту, та коли обдурений ними виборець у черговий раз повірить їхній демагогії, вони знову на чотири роки зариваються в землю жирувати. Влучніше й не скажеш. Цей політик – Гітлер.

Порядні люди не опускаються до рівня борознюків. Опускаються люди без честі, кар’єристи, горлопани та брехуни, які не знають докорів сумління від того, що дурять рідний народ.

У мене є пропозиція для виборців: обирати депутатів з огляду на різницю, з якою вони реагують на невдачі держави і на власні невдачі. Більшість з них про невдачі держави згадує між іншим, про людське око. Зате як шаленіє, коли програє вибори. От де культура – аж смердить! Наклепницькі інсинуації на адресу переможців, злостиві випади, судові позови! Найправдивіші аргументи нічого не варті порівняно з егоїстичними, злобними амбіціями з арсеналу базарних торговців та перекупок. Так ось, люди добрі, таких кандидатів ніколи і ніде не обирайте депутатами! Україна вам тільки спасибі скаже! Це вони, людці з базарними душами, постійно вдаються до брехні, облудних обіцянок і обмов, маніпулювання політичними програмами, перебігання з однієї партії до другої – аж до перетворення парламентських засідань на посміховисько.

Засідання Верховної Ради виродилося в розважальне шоу для публіки. Мало яка промова народного представника впливає на рішення у важливій справі. Люди дивуються: депутат вносить слушні пропозиції, як поліпшити справу, але на них чомусь ніхто не зважає. Виявляється, промова депутата з трибуни сприймається його колегами на рівні голосіння півня в курнику і є лише його грою на виборців для підвищення особистої популярності та кар’єри. А яка має бути постанова, вирішать і без нього.

Жоден народний депутат добровільно не визнає правоту іншого і ніколи задарма не віддасть свій голос за справу, яку захищає його опонент. Та коли його партії на виборах загрожує поразка, він з легкою душею перебіжить до партії своїх учорашніх супротивників, якій пророкують успіх. Патріотизм, порядність, честь і гідність не мають значення.

Ось така облудна політична культура брудними ріками заливає нині Україну. Боляче і гірко думати, що на нашій землі є люди, котрі на цій культурі гріють руки і мріють, аби вона ніколи не минала. Так і хочеться вигукнути: чи є в тих людей сумління?!

Людина вихована, добропорядна, патріотична зазвичай відчуває провину за скоєний негідний вчинок. Інтуїтивно відчуває смуток, що порушила лад у душі, подарований батьківським вихованням. Скоєне зло гнітить не тільки її розум, а й усю її істоту. Чи багато таких совісних бачимо в своєму оточенні?

Особа невихована, духовно нерозвинена нерідко щиро не розуміє і не хоче збагнути, чому це оточення обурене її проступками. На зауваження, що так робити не слід, у неї одна відповідь: «Як це не можна, коли мені треба! » А ось таких телепнів у нашому оточенні ніколи не бракувало. Дехто давно втратив повагу в населення, але ніяк не збагне цього і, позичивши очі в Сірка, раз-по-раз пнеться на телеекрани, про щось просторікує, викликаючи в людей тільки огиду й нестримне бажання негайно вимкнути телевізор.

Чи можна запідозрити в наявності сумління в наших новоспечених нуворишів, тих, хто розкрадає майно України, дерибанить її землю, бере мільйонні хабарі, замовляє вбивства суперників, продає за кордон молодих жінок? Так чинити не можна? Як це не можна, коли треба!

Приспати сумління, знеболити його, глушити в собі чуття провини – це шлях до деградації особи. Якщо наш політикум формується з таких здеградованих осіб, то…

Чим ще характерний наш політикум? Тим, що його партійні низи постійно претендують на місце верхів. Вони кучкуються в «чорні ради» не проти ворогів України, яких у неї нині не бракує, а проти своїх же лідерів з єдиною метою – повалити і поділити звільнені посади. Вони тоскно поглядають на своїх очільників й нетерпляче чекають, коли ті на чомусь спіткнуться, аби підштовхнути їх до падіння. Ревно дякують Богу за кожний скандал, що може виштовхнути з черги претендентів на лідерство хоча б кілька їхніх конкурентів. Коли ж впертий лідер не виявляє бажання звільняти тепленьке місце, тоді проти нього воюють найбрутальнішими методами, доки не проженуть геть. Така «штовханина» нині кинулася по всій Україні.

Наслідком цієї «штовханини» є невмотивовано швидка зміна осіб на високих державних посадах, що завжди погано, а іноді просто катастрофічно. Кожен може пригадати, скільки в Україні за роки незалежності було прем’єрів, спікерів, міністрів, лідерів партій, голів обласних, районних рад і адміністрацій, керівників нижчих рівнів. В іншій країні на сто років вистачило б! А ми що маємо? Прогресуюче розумове збіднення і моральну розбещеність керівних кадрів – і тільки!

Новопризначений керівник наперед знає, що недовго втримається на посаді, а тому з першого ж дня в новому кріслі гарячково думає, як би то побільше вкрасти. А вкрасти треба немало – і для себе, і для родини, і для підкупу «потрібних людей» на випадок судових переслідувань за скоєне. Державні справи виконуються формально, для виду або взагалі переносяться «на потім». І як держава ще не розвалилася від такого стилю управління? Інтелектуальна і моральна деградація керівників усіх рівнів не може не викликати до себе зневаги громадськості. Якщо так триватиме далі, то що чекатиме нашу бідну країну в майбутньому?

Рік за роком здеградовані кадри працюють на систематичне розкрадання, розбрат і нищення України. Рік за роком ініціатори «чорних рад» розпалюють ворожнечу і ненависть у суспільстві. Україна перетворюється на велику «чорну раду», яка розумного рішення їй ніколи не дасть. «Чорна рада» проникає в усі сфери життя нації, з парламенту вона перекинулася на Київраду, а звідти на області, райони та в села, вона вирує в політичних силах, між партіями, громадськими об’єднаннями і всередині них, вона збурює трудові колективи, проникає навіть у родинні взаємини, між рідними – між батьками і дітьми, братами і сестрами. Українська демократія набирає ознак «чорної ради» – холодної війни всіх проти всіх, яку веде держава. Борони, Боже, щоби вона проникла ще у збройні сили та правоохоронні органи, бо тоді це була б не холодна війна.

 

Телерадіопровокатори

 

Час одверто визнати і те, що велика провина та відповідальність за відродження й роздмухування синдрому «чорних рад» в країні лягає на засоби масової інформації. Більшість ЗМІ зі шпальт і телеекранів сіють зневагу людини до людини, до держави, влади, закону, до всього українського. В них той же брак інтелекту, духовності, культури, моральної виваженості, що й у гірших категорій політиканів.

Народ у стократ менше знав би і в стільки ж разів менше переймався гризнею у вищих ешелонах влади, якби мас-медіа щодня, щогодини не забивали тою гризнею кожну його хату. Публікуючи і транслюючи наживо «смажені сенсаційки» з владного Олімпу, озвучуючи політичні чвари в країні, ЗМІ, можливо, самі того не бажаючи, провокують спільноту на сварки і протистояння, заражають ними кожного свого читача, глядача та слухача. Для чого? З якою метою? Адже з психології відомо: якщо людині роками натякати, що вона свиня, то врешті-решт вона зарохкає…

Редакції популярних телепрограм («5 канал», «Свобода» Шустера, «Свобода» Куликова) з постійністю, гідною кращого застосування, користуються «бородатими» штампами організації дискусії: нацьковують політиків одних поглядів на політиків полярно протилежних позицій. Мовляв, у різкому зіткненні протилежностей народжується істина.

Шановні колеги, невже ви не бачите, що у ваших телешоу істина не народжується? Назвіть мені бодай одну телепередачу, де б у такий спосіб народилася істина. Ніколи не дійдуть єдиної думки чекіст з оунівцем, український патріот з російським шовіністом, бютівець з регіоналом. Глядачі дивляться на ті жалюгідні «пологи» істини з єдиним почуттям: який дурень цих ворогів України привів на телестудію? Чого варті їхні суперечки, сварки, паскудження одне одного, як брутально вони витирають ноги об нещасну Україну! Є серед них немало таких, кого в народі вже давно називають людьми з тупими душами. Якщо вони й обговорюють якусь проблему, то насамперед шукають винних серед опонентів, обливають брудом їх політичні сили і ніколи не вибачаються. Невже редактори телеканалів перед початком зустрічі не проводять з ними бесід хоча б на предмет етики дискусії та культури поведінки? Чому б тим редакторам бодай раз на тиждень чи на місяць не поміняти свої шаблони і не запрошувати до дискусій політиків близьких поглядів, нехай би хоча б зрідка потішили зневірених телеглядачів оптимізмом єдності позицій і думок про долю України. Скільки можна провокативними передачами руйнувати душу українця?!

Повторюю: в дискусії завідомо незмиренних опонентів істина ніколи не народжується. Важко повірити, що власники і керівники провідних телеканалів не знають цього. Наші диспутанти переважно люди низької культури (хоча деякі дами й нахабно заявляють, що вони культурніші за всіх), вони не здатні на толерантні компроміси, взаємні дипломатичні уступки, як правило, прямим текстом вибовкують усе, що в даній ситуації перше на думку спаде, і як ті вперті осли перед кладкою через потічок усіма чотирма копитами будуть землю рити, але стоятимуть на своєму. Дискусія зазвичай закінчується тим, що кожен її учасник, розлючений незгідливістю опонента, ще більше вважає свою політичну позицію абсолютно правдивою, а позицію опонента – абсолютно недолугою. О, з яким задоволенням він вилаявся б на адресу «того дуба» триповерховим матом, якби не телекамери в студії!

Це було б ще півбіди, якби так само не ділилися на незмиренні табори їхні слухачі та глядачі. За прикладом своїх однодумців у телестудіях вони також ще більше утверджуються в абсолютній безгрішності своїх політичних позицій і в неприйнятті позицій протилежного табору. Колишній партократ, нинішній комуніст, московський блюдолиз тільки ще більше утверджуються в своїй правоті, а колишній оунівець, націоналіст, новочасний демократ – у своїй. Так із стін телестудій впродовж сімнадцяти років незалежності в усі куточки країни котяться розкольницькі хвилі розбрату, протистоянь і ворожнечі між українцями.

Переконаний, що шкода для України від телепровокацій значно більша, ніж від відкритої ворожої пропаганди. Щодня, щогодини на прикладах свідомо, зі злим умислом підібраних незмиренних політагентів (звичайно, «злі умисли» з’являються тоді, коли їх дозволяє держава) народові демонструють, що єдності між Сходом і Заходом України нема і не передбачається, а розкол неминучий. Що потуги Президента Ющенка об’єднати ці регіони країни – марні. Якщо таку ідею для українства торочити день за днем, рік за роком, то певної пори вона неодмінно матеріалізується.

 

З кого брати приклад: з Італії чи Ботсвани?

 

Упродовж всіх років незалежності в Україні точаться гарячі дискусії, яку форму державного правління обрати: президентську чи парламентську? Більшість демократів вочевидь схиляється до парламентської форми. Мовляв, вона адекватніше відповідає психології і традиціям відсталого народу. Чим вони думають – збагнути важко.

Вибір доволі складний і справді цілком залежний від рівня політичної зрілості суспільства. Тому не завадить поцікавитися, а як цю проблему розв’язують інші нації світу.

Парламентська форма правління – це антитеза президентської форми. Демократичність її в тому, що не дозволяє президентові диктаторських замашок. Характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе всю повноту відповідальності за свою діяльність. Тобто диктаторські замашки президента безцеремонно привласнює собі. Все просто: хто сильніший – того й правда. Як на це дивиться народ – нікого особливо не цікавить.

У Європі парламентаризм верховодить у державах з розвинутою демократією, саморегулюючою економікою і високою культурою спільнот. Його принципи дозволяють цю демократію зміцнювати ще більше. Крім контролю за роботою уряду, парламенти цих країн володіють важливими фінансовими повноваженнями, розробляють і приймають державні бюджети, визначають шляхи соціально-економічного розвитку, вирішують основні питання внутрішньої, зовнішньої та оборонної політики держав. Повноваження президентів тут формально майже королівські, а фактично символічні.

Німеччина та Італія обирають президентів у парламентах. Великобританія, Іспанія, Швеція, Норвегія і Данія зберегли традиції шанування своїх королів, одначе країнами правлять прем’єри. Отже, є ще й така форма правління – прем’єрська. Канцлерів Німеччини та Австрії знає весь світ, а про президентів навіть місцеві газети рідко згадують, хоча президента Австрії обирають всенародно. Парламентські вибори в Італії, Фінляндії, Німеччині, Греції, Ізраїлі звично проводяться за партійними списками, як і останні вибори в Україні, тобто електорат голосує не за кандидата зокрема, а за партію. Проте політичні партії тут – справжні класичні партії, а не об’єднання за інтересами, головний інтерес яких – дохопитися до депутатських мандатів.

Дуже дивним для нас є той факт, що в названих країнах цілком відсутні протистояння між гілками влади. Президенти не знають, що таке імпічмент, спікери не влаштовують «революцій троянд» та «помаранчевих майданів», а прем’єри не чорнять їх обох перед світом під час зарубіжних візитів. І як їм це вдається? Виняток становить хіба що Італія, де щороку розпускають парламент та двічі на рік обирають прем’єра, однак політологи пояснюють цей феномен гарячим південним темпераментом італійців. Приємно відзначити, що ми зі своїми політичними чварами не останні…

При парламентській формі правління зазвичай кажуть про «слабкого» президента. Тут доцільно запитати: а ми, українці, дуже хочемо, щоб у нас був слабкий президент? І чи справді він такий уже слабкий?

Глава нашої держави володіє доволі широкими повноваженнями. Він оприлюднює закони, видає укази, має право розпуску парламенту, подає кандидатуру на посаду голови уряду, силових міністрів, генерального прокурора, визначає зовнішню політику держави, є Головнокомандувачем Збройних сил, амністує засуджених. Він є гарантом дотримання Конституції і контролює роботу Конституційного суду.

Президент Віктор Ющенко сьогодні дбає про дієздатність парламенту. Він слушно вважає, що чистоту парламенту можна гарантувати, тільки скасувавши депутатську недоторканість. «Парламент для законотворення, а не для ховання від законів», – все частіше повторює він, погрожуючи останньому розпуском у разі неподолання політичної кризи в країні.

Якщо за Президентом зберігається право розпуску Верховної Ради, то тоді складно говорити про верховенство парламенту в країні. Віктор Ющенко ще й незрозумілим чином продовжує утримувати контроль над головами обласних і районних адміністрацій. Чи можна, скажімо, уявити, що австрійський або італійський президенти вказують головам земель і провінцій, як їм управляти? А що сказали б іспанці, якби їхній король став вказувати прем’єрові, як йому будувати відносини з іншими країнами НАТО? А в нашого Президента в запасі є ще й РНБО з його незрозумілим статусом, що дозволяє йому продовжувати війну указів та вето. Отже, напрошується висновок, що ідея втілення принципу парламентаризму в політичну практику України не увінчалася успіхом. І слава Богу! Бо віддати в країні всю повноту влади парламентові такого рівня цивілізованості та політичної зрілості – це все одно що самому підпалити власну хату.

У світовій практиці такі прецеденти вже траплялися. Після Другої світової війни Франція опинилася на порозі національної катастрофи. Чіткої влади не було, парламент не мав популярності в населення, часта зміна прем’єрів доводила виборців до депресивного стану. До того ж Москва, скориставшись паралічем влади у Франції, готувала тут комуністичний переворот. На щастя для французів, до влади прийшов генерал де Голль і швидко розставив усе по місцях, чим зажив собі світової слави. Відтоді французи, на відміну від нас, і чути не хочуть про парламентську форму правління.

Україні сьогодні дуже бажано було б повторити подвиг Франції. На жаль, бракує президента рангу де Голля…

Зрештою, не все так погано і в нашому домі. На світі є країни, в яких політична криза ще тяжча. Це цілий ряд африканських, латиноамериканських та азійських країн. У Палестинській автономії, приміром, між президентом і прем’єром уже не перше десятиліття точиться справжня війна, але без майданів і палаток, а з застосуванням зброї. Нас ще Бог милував…

Я довго шукав серед країн світу прийнятний приклад державної форми правління для розсвареної України. І таки знайшов! Республіка Ботсвана! Її діюча конституція прийнята не власним парламентом, а надана урядом Великобританії – колишньої метрополії. Може, і нам варто було попросити Росію дати нам Конституцію, а не самим ось уже другий десяток років чубитися за неї. Адже ще з часів Рюрика відомо, що закони, дані нам чужими правителями, ми поважали більше, аніж власні.

За конституцією Ботсвана – президентська республіка. Президент обирається на п’ять років при проведенні парламентських виборів. Кожному новоспеченому депутатові центрвиборчком влаштовує допит: кого з кандидатів у президенти шановний депутат найбільше любить і поважає. У кого з кандидатів назбирається найбільше симпатиків, той стає главою держави. Це, по суті, єдина уступка президентської форми правління парламентській. Обидві гілки влади ніколи не конфліктують, бо які можуть бути непорозуміння між «любими друзями». Президент володіє широкими повноваженнями: є главою держави, лідером правлячої коаліції, головнокомандувачем збройних сил, призначає віце-президента, прем’єра, міністрів, скликає і розпускає парламент (Національні збори).

Парламент складається з президента, однієї палати, генерального прокурора і 35 депутатів, котрі, до речі, справляються з законотворчістю не гірше, ніж 450 нардепів українських. Уряд Ботсвани складається з… президента, його заступника і шести міністрів, котрі ефективністю роботи теж не поступаються українським. Є ще палата вождів – консультативний орган із 15 членів, який своїм почесним головою теж вважає президента. У нас вождів племен нема, а от 15 лідерів національно-патріотичних партій при Президентові зібрати не завадило б.

Органами місцевого управління в Ботсвані є окружні і міські ради. Судову систему складають Високий суд, Апеляційний суд, окружні і міські суди. Тобто все як у людей. Республіка Ботсвана щасливо проіснувала чотири десятки років, але між гілками влади тут ніколи не було конфліктів, актів непокори, протистоянь, війни указів, бо президент країни, якщо він не шизофренік, не може сваритися, конфліктувати, воювати сам з собою, ветувати власні ж укази, сам собі блокувати парламентську трибуну чи сам себе отруювати… Характерно, що за таких необмежених повноважень жоден з президентів Ботсвани не став диктатором сталінського чи гітлерівського типу, не запровадив у країні гулагів, газових камер ні масових розстрілів інакомислячих. Чом не ідеальний приклад державного правління для України на перехідний період!

Англійці – розумні люди. Укладаючи першу конституцію для бідної африканської країни, вони чітко усвідомлювали, що надавати ще вчора бездержавному, нецивілізованому натовпу одразу широкі демократичні привілеї небезпечно, бо до добра це не приведе. Прикладів недозрілих, нерозвинених демократій, які передчасно згоріли у пожежах громадянських воєн, вони знали предостатньо. Тому не могло бути й мови про запровадження в Ботсвані парламентаризму європейського зразка. Тільки суворе президентське правління з чітко визначеними правами й обов’язками для кожного громадянина, тільки принципова законослухняність верхів і низів, єдність помислів і сердець мільйонів співвітчизників у досягненні благородної національної мети допоможе бездержавному народові стати державним. Аж тоді він зможе приміряти до себе кращі завоювання демократії. Скільки на це йому знадобиться часу – це вже його справа.

Україна, на жаль, зігнорувала застереження світової громадськості. Під бадьорі пісні (з присвистом! ) про калину, яку ми «піднімемо – та гей! » Україна пустилася в бездумні псевдодемократичні гульки, втратила повагу до закону, не шукала власного де Голля, а навпаки, вперто цуралася його, аби часом не став запроваджувати в країні лад, вимагати законослухняності та заборонив до решти розкрадати суспільне майно. Твердої руки президентського правління цурається не трудящий люд, він якраз і мріє про суворого та справедливого батька нації, її бояться ті кримінальні клани, котрі накрали мільйони й мільярди і продовжують красти далі. Щоб зберегти в країні якомога довше сприятливий для грабежу хаос, вони й підкидають підступну ідейку про парламентаризм нібито спрадавен ментально близький українству. А тим часом мільйони злидарів (уже й не співаючи та не присвистуючи) відчайдушно борюкаються з безконечними кризами, яких і світ не знав, біля розбитого політичного, економічного і соціального корита. Чим довше така ситуація зберігатиметься, тим довшою буде наша дорога до Євросоюзу. Це аксіома.

Приклад маленької Ботсвани я вибрав не для жарту. Сьогодні стало очевидним: Україну з глибокої кризи може вивести тільки мудрий диктатор. І час перестати по-ідіотському жахатися цього слова. Все залежить від нас, якого лідера собі оберемо. Мудрий диктатор врятує Україну, дурний ще більше розвалить. Отже, давно пора нам шукати власного де Голля. Однак Україна так і не зуміла скористатися зі своєї незалежності. Українець як не мав долі, так і не має її.

 

У нашому безталанні винна конопля?

 

Досить оригінальну і, на мій погляд, не позбавлену певного сенсу відповідь на це питання запропонував півстоліття тому історик з діаспори І. Кузич-Березовський в есе «Чому ми не маємо держави? » Як відомо, в безмежних степах від Дунаю до Волги, де селилися наші далекі предки, масово зустрічається дикоростуча наркотична конопля. На думку вченого, ця скромна рослина мала трагічний вплив на ментальність і долю тутешніх племен і народностей.

Якою суб’єктивною така думка не вважалася б, на цей раз істина насправді у вині. У західній Європі люди спрадавен вживали алкогольні напої, виготовлені з винограду. Дика конопля там не росте. На наших теренах виноград не ведеться, зате з ранньої весни до осені буяє різнотрав’я, багате медом. Про нашу землю, медом текучу із захопленням згадують у своїх мемуарах зарубіжні мандрівники, купці, дипломати, місіонери. Тому місцевий люд в основному з меду готував спотикач, для бродіння додаючи хміль, а відтак варив його з цвітом коноплі – щоб сильніше «било в голову». А дика конопля – це і є всім відома «анаша», «гашиш» або по-сучасному «марихуана». В результаті отримували сильнодіючий алкогольно-наркотичний напій, надто шкідливий для здоров’я людини як трутизна для мозку і нервової системи. А в цьому наркотику і вся суть.

Є здогадки, що анашу в Причорномор’я занесли скіфи – вихідці з іранських та афганських нагір’їв (до речі, звідти й сьогодні доставляють її афганські контрабандисти). Стародавні греки першими зауважили, що скіф напідпитку поводиться якось неадекватно, і з презирством казали про своїх не в міру буйних пияків: «Напився, як скіф! » Скіфи зникли з лиця землі, але їхні пияцькі традиції, на жаль, не пропали разом з ними, а передалися нашим предкам-слов’янам.

Конопель наші предки сіяли багато. Кожен школяр знає з історії, що Київська Русь активно торгувала з сусідніми державами конопляним прядивом, що українські селяни аж до початку минулого століття масово носили літній одяг з вибіленого конопляного полотна, а кожен поважний господар тримав ще й пасіку. А де конопля і мед, там медовуха.

Від медовухи наші предки покоління за поколінням ловили «кайф» – впадали в розгнуздану веселість, бачили фантастичні видива (повість Гоголя «Вій»), втрачали відчуття лиха, болю, смертельної небезпеки. Чи не тому козаки-герої, коли вороги вели їх на страту, навіть перед лицем неминучої смерті, хильнувши медовухи з затаєної за широким поясом карафки, не знали страху, ігнорували пекельні муки та сміялися в очі катам? Усе це сприймається гарно в художньому творі, але реальність набагато гірша і трагічніша.

Доля алкоголіка нас менше б непокоїла, якби його недуг генетичним шляхом не передавався нащадкам і не позначався на їхньому розумовому рівні.

Медична наука незаперечно довела: навіть якби діти ніколи не бачили медовухи, від батьківської спадковості їх несвідомо тягтиме «похмелитися». Якщо три покоління батьків у молодості (протягом п’ятдесяти років) зловживали алкоголем, то на повне оздоровлення розумових здібностей їхніх нащадків потрібно п’ятсот років. Спрогнозуйте ці причини та наслідки на десятки поколінь випивак і вам стане зрозумілим, чому у вашому оточенні так багато пияків, диваків, обмежених, ні до чого путнього не здібних, нечесних, заздрісних, неохайних людей, байдужих до долі України, рідної мови, своєї родини. Коротше кажучи, відсоток таких людей серед нас здається явно зависоким. Для порівняння: чи багато алкоголіків-наркоманів зустрічали ви, скажімо, серед євреїв?

Помилково думати, що наркотичну оковиту наші предки пили давно, ще за княжих та козацьких часів, тому, мовляв, медовушна спадковість уже мала б вивітритися з наших генів. Насправді, це не так. Ще якихось сто років тому налогові пияки в корчмах масово допивалися «до чортиків», бачили фантастичні видива, «зелених чоловічків», усяку нечисть. Зі шкільної лави пам’ятаємо про гірку долю старого Кайдаша, котрого щоразу після відвідин корчми переслідували «чорти, як кабани, і павуки, як раки завбільшки», доки не заманили нещасного до ставу та не втопили.

Сьогодні серед нас алкоголіків незрівнянно більше (бідна Україна опинилася на першому місці в Європі з поширення алкоголізму серед підлітків та юнацтва), але про «зелених чортиків» щось не чувати. Отже, від простої горілки Кайдаш не мав би таких галюцинацій! То в чому секрет? Чи не в тому, що євреї-корчмарі для підвищення попиту на свій доволі ефективний для визискування українця крам додавали до оковитої усяке «зілля», той же екстракт цвіту коноплі. І було це менш ніж сто літ тому.

Як не прикро, та доводиться визнати, що ми є недужою нацією, яка потребує довготривалого лікування не тільки тіла, а передусім духу, свідомості. Ми постійно про це говоримо і пишемо: причини нашої економічної кризи закорінені далеко не в самій економіці. Далеко не сама слабка економіка винна в постійних вибухах на шахтах, пожежах в селах і лісах, нещасних випадках на виробництві, на дорогах і водах. Причин кривавого авіашоу 27 липня 2002 року у Львові названо немало – аж до підвищення активності Сонця і зміщень земної кори. Та однієї причини, можливо, найголовнішої, ніхто не назвав, а саме: і організатори шоу планували видовище, і пілоти виконували програму польоту так, ніби це не досвідчені п’ятдесятилітні чоловіки, а легковажні підлітки-пустуни або люди з нестійкою психікою літали на «п’яну голову», як кажуть у народі. Я переконаний, що з часом ця причина буде названа серед головних і щодо тих, хто планував, будував та експлуатував Чорнобильську АЕС…

Першою ознакою людини з медовушною спадковістю, на думку І. Кузича-Березовського, є незгідливість, недовіра і ненависть до інших, передусім до тих, хто у «верхах». Наркомалізовані громадяни просто не здатні до єднання. Це не патріоти і не державотворці. Ми не сьогодні і не вчора втратили чуття єдиної родини, потяг до єдності помислів і зусиль у творенні власної держави. Цю втрату передавали нам генетично предки тисячу років поспіль. Через незгоду недужих на медовушну спадковість діячів ніколи не було і сьогодні нема в нас єдності гілок влади, політичних партій, громадських організацій, церков, науковців, митців. Ми не терпимо дисципліни, відповідальності за обіцяне, за дане слово. Скільки українців носять у серцях тяжку образу на своїх знайомих і близьких саме за те, що ті, самі не відаючи чому, не виконали обіцянки, не повернули позиченого, не дотримали слова, не поцінували дружньої допомоги. Гадаю, кожен сам знайде з власного досвіду аж надто багато прикладів для підтвердження цих слів.

Результат такої спадковості у кожного перед очима: ми не маємо з кого вибрати гідного президента, прем’єр-міністра, спікера, лідера політичної партії, голову обласної, районної адміністрації, навіть голову сільради чи садового товариства, у нас мізерний відсоток людей творчих, висококласних майстрів своєї справи. В області з мільйонним населенням важко назбирати грамотних журналістів для укомплектування редакції однієї нормальної газети. Народ є, а людей нема. А без критичної маси інтелектуальної еліти європейської держави не збудувати.

Для прикладу, відомий історик Д. Яворницький, дослідник і популяризатор героїчної козацької минувшини, найбільшою вадою запорожців називав непослідовність. Сумніватися в його правоті не доводиться, бо запорожці з їхнім вічевим демократизмом і не могли бути інакшими. Мало не щороку міняли кошових, і не завжди гірших на кращих, а за принципом – хто більше «оковитої поставить». З причин ментальної непослідовності, а точніше – крутійства, без кінця хиталися між Польщею і Росією, не відчуваючи в собі сил (і це теж ознака нездорової нації) самим будувати власну державу, та так і не змогли зробити правильного вибору. Ми не можемо їх осуджувати, бо і самі не кращі, точнісінько так само не можемо зробити вибору між Росією і Європою, між безблоковим статусом і вступом до НАТО, що, до речі, й засвідчують парламентські чвари та кризи коаліцій.

Людина з алкогольною спадковістю не має стійких моральних принципів, а тому й непостійна і зрадлива. Вона непорядна, брехлива, сварлива, «з придур’ю», як нехотячи, але влучно висловився колишній президент Кучма, або до всього байдужа, як сонний віл. Зрештою, чим, як не симптомами алкогольної спадковості пояснити той очевидний факт, що українець чомусь надто повільний у думках та ділах, неадекватно млявий та сонливий. На захід від України таких млявих людей набагато менше. А що дивуватися? Ми – вічно дурений народ. Руссю правили свої чи чужинці? Хмельницький віддав Україну російському цареві «на п’яну голову»? Мазепа – герой чи зрадник? Гайдамаки – останні орли чи останні розбишаки? Грушевський з Винниченком – друзі Леніна та Троцького? Петлюра продав Галичину полякам? Бандера – агент Абверу? СРСР – оплот демократії чи тюрма народів?.. Де тут правда, де неправда – донині достеменно не знаємо. Чи нам байдуже?

Люди з медовушною спадковістю мають занижені інтелектуальні здібності, вони – невдатні організатори, політики, господарі, зате з їхнього середовища виходять кмітливі крутії, злодії, казнокради, бракороби, задолизи, повії, боягузи. Чи не тому в нас серед президентського оточення, у парламенті, уряді, серед керівників регіонів так мало носіїв національної ідеї, реформаторів, стратегів державотворення? Самі «маленькі гіганти великих дрібниць», як сказав би поет.

Особисті вади спадкового алкоголіка – це його проблеми. Та коли однотипні вади мільйонів осіб зливаються в ментальну рису спільноти – то це вже наші спільні проблеми. Депресію вікової неволі, недолі та безнадії ще ніхто на світі алкоголем не заглушив, а лишень поглибив. Тим паче наркотичним зіллям.

Ми стали нацією, якій бракує волі до життя. Бракує сили волі, твердості характеру, принциповості, віри у власні сили. Бракує витримки в доведенні до пуття розпочатої справи. Ми справляємо враження фізично і духовно розслабленого народу, котрий скоро зневіряється у своїй правоті, втомлюється і відступає перед труднощами. Більшість невдач і трагедій в нашій історії сталися через те, що нам у відстоюванні своєї правди постійно бракувало сили духу, мудрості, мужності і шляхетності, на генетичному рівні підірваних медовушною спадковістю. Не стала порятунком і державна незалежність. Якщо саме за час незалежності наші підлітки та юнацтво вийшли на перше місце в Європі з уживання алкогольних напоїв, то яке нас чекає майбутнє?

 

Ми, українці, – «мауглі»?

 

Якось я бачив телепередачу про дітей, вихованих у джунглях звірами – вовками та мавпами. «Мауглі» – так, здається, називають цих нещасних напівлюдських істот, запозичивши їм назву від імені головного героя однойменного твору Дж. Кіплінга.

У першій половині минулого століття в джунглях Африки, Індії, Індонезії знайдено понад два десятки «мауглі», котрі ще з колиски потрапили у «сім’ї» до звірів і якимось дивом вижили в них до підліткового віку. Кращі вчені світу намагалися повернути нещасним «перевертням» людську подобу, та успіху не досягли. Жодного з «мауглі» не вдалося повернути до повноцінного людського життя. Діти, виховані вовками, залишилися вовченятами, виховані мавпами – мавпенятами. При тому звірячі інстинкти, рефлекси, навички виявилися настільки стійкими, а здатність до відновлення людських якостей настільки притуплена, що перед ними відступили кращі досягнення світової педагогіки. «Мауглі» уникали людського товариства, почували себе в неволі, погано розвивалися і передчасно вмирали.

Однак завдяки їм наука про людину остаточно утвердилася в своїх висновках: основні людські властивості дитина легко сприймає і міцно засвоює до п’ятилітнього віку; основні культурні навички – навчальні, етичні, співжиття в колективі – до часу статевої зрілості. Якщо цей час, відведений природою на соціальну адаптацію, з якихось причин втрачено або змарновано, то людські основи дитини втрачаються невідворотно. Стривайте, а українські діти хіба не нагадують – бодай віддалено, бодай не повною мірою – нещасних «мауглі»?! І наші діти, покоління за поколінням, в умовах вікової бездержавності та безпросвітної бідності, виростають в постійних сварах між рідними (а в бідній хаті завжди сварка), хіба мало недоотримали і нині недоотримають інтелектуальних, моральних, етичних, цивілізаційних цінностей від своїх батьків? А хіба їхні батьки і діди в роки дитинства не були так само позбавлені нормального людського розвитку, як ті нещасні «мауглі»?

Як би така аналогія комусь не видалася неприйнятною та образливою, мусимо, на жаль, погодитись, що в значній мірі вона актуальна.

Зішлюся на відомі кожному школяреві приклади з рідної літератури, в правдивості яких ніхто не може сумніватися, бо література – це віддзеркалення життя народу. Тарас Шевченко, «На панщині пшеницю жала…» Мати-кріпачка позбавлена права по-людськи доглядати свою дитину! «Воно сповитеє кричало у холодочку за снопом…» Що доброго в таких умовах нещасна мати могла передати дитині? Які загальнолюдські цінності могла засвоїти та дитина в перші роки життя?

Марко Вовчок, оповідання «Горпина». Мати-кріпачку женуть на панщину, дитя залишається вдома без догляду. Аби воно не плакало, молодиця поїть його відваром маківок, настояних на молоці. По суті, несвідомо отруює дитину. Ось ще один доказ того, що наркотична спадковість у наших предків – не вигадка. Адже не одна Горпина змушена була поїти дитину опіумним відваром. Так у народі традиційно практикувалося впродовж століть.

Василь Стефаник, новела «Новина». Гриць Летючий уже не кріпак, але в умовах капіталізму зазнав таких жахливих злиднів, що його дрібні діточки не мають шансів навіть на фізичне виживання. Та й дітьми він їх уже не вважає, а радше щенятами, яких, щоб довго не мучилися на цьому жорстокому світі, краще відвести до річки та втопити…

Цього досить, аби виснувати гірку правду: цілі покоління українців мали лише напівлюдське дитинство. Покоління за поколінням не отримували необхідного обсягу інтелектуальних, культурних людських цінностей. Наслідки відомі: сто років тому українці займали в Європі одне з перших місць з неписьменності. Недалеко пішли від «мауглі».

Гадаю, нині не треба нікому доводити, що радянська влада не розкріпачила українців. Матері-колгоспниці чи робітниці залишилися такими ж кріпачками, як героїні Шевченка та Марка Вовчка. Якщо не ще нещаснішими.

Диктатура розумово обмежених пролетарів, силоміць зігнавши до колгоспів безсловесну бідноту, започаткувала остаточну деградацію українського селянства – більш як половини нашого народу. Колгоспна «демократична рівність» зробила всіх однаково бідними, однаково сірими, однаково безініціативними, лінивими та безвідповідальними. І однаково злодійкуватими. Славетний Довженко у повоєнні роки записав у щоденнику: «Погляньте… на наші міста і села. Який кошмарно низький рівень життя! Який убогий рівень культури мас! » Тоді й відбулися в психології нашого селянства глибокі негативні зміни, які ми називаємо околгоспненням людської душі. Тобто коли з виду людина як людина, а душа в неї колгоспна. Душа колгоспного «мауглі»: примітивна, сіра, збайдужіла. Основні її ідеали жахливо збіднені: кирзаки, куфайка і самогон. І на додачу – прихопизація найпростішого ширвжитку, що погано лежить. Поза цим колгоспні «мауглі» ніби й не здогадувались, що десь на світі є високі гуманістичні цінності, набуті людством за свою історію. Околгоспнення душі – це коли селяни не тільки не протестують проти найвищої стадії кріпацтва – колгоспного ярма, а навпаки, з любов’ю і вірністю йому служать та ще й поклоняться. «Це холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і співцем…» (Грушевський). Околгоспнення душі українського селянина можна поставити в один ряд з Голодомором і вважати геноцидом українського народу та злочином проти людства.

Журналістські стежки не раз приводили мене в наших селах до осель колгоспників. Середньостатистична родина і типова картина: батько механізатор, мати в буряківничій ланці, двоє підлітків полишені самі на себе. Підлоги в кімнатах давно не миті, постелі батьків і дітей чорні, як земля. Батько приходить з поля непомитий, бо в колгоспі душ вважали за панські примхи, мати, відпрацювавши за день дві зміни – одну в полі, другу коло кухні, гарчить на дітей вовчицею. Навчати їх доброму, світлому, вічному немає в неї ні часу, ні сил. Чесно кажучи, немає і відповідних знань. Діти до її щоденних криків звикли, вдають що не чують, ніби це не їх стосується. Цілими днями вони з курми, гусьми, щенятами, поросятами та коровами з телятами. Це їхнє «культурне» товариство. По суті, живуть тваринним життям, тваринними інтересами. Хто мені заперечить, що це не «мауглі»?

Позбавлені до шкільного віку розумного й цікавого людського товариства чи свідомого педагогічного контролю з боку старших, вони звикають байдикувати, нічим себе не перевтомлювати. Ця звичка настільки глибоко вкорінюється в їхню психологію, що залишається несхитною на все життя. З перших днів у школі уроками звикло не переймаються, домашні завдання виконують аби з рук.

Педагоги всього світу просять батьків у перші шкільні роки постійно допомагати малому учневі вчитися акуратно, пунктуально виконувати домашні завдання, чисто, виразно писати, вголос читати тексти. Адже переломний перехід від безтурботного дитинства до напруженої праці школяра первачкові дуже нелегко дається. Особливо хлопчикам. Без правильно вироблених і надійно закріплених змалку навичок навчання учень може пробайдикувати всі шкільні роки, що в більшості випадків і трапляється в сільському та робітничому середовищах.

І не діти в тому винні, що недоотримують і половини уваги з боку батьків, потрібної для їхнього нормального розвитку в сучасному світі. Винні батьки, котрі плодять «мауглі». Правда, що з них спитаєш, коли і вони були виховані так само. Вони просто неспроможні забезпечити дітям відповідний до вимог часу інтелектуальний та духовний розвиток, бо не знали його самі. Відомо ж, що прогаяно в юні роки, того не надолужити вже ніколи.

Наслідки загальновідомі. В наших школах надто великий відсоток «трійочників», хоча ці діти і не позбавлені природних здібностей. Просто педагогічно занедбані. Серед наших дітей надто малий відсоток художніх, творчих, математичних обдарувань. Хто змалку звик розслаблено, бездумно байдикувати, той уже не може логічно, аналітично мислити. Вундеркінди селянські та робітничі родини зазвичай чомусь обминають. Мало хто з юних прочитав уважно «Біблію» – це першоджерело людської культури. А їхні матері читали? Надзвичайно низький рівень знань іноземних мов. Приміром, єврейські підлітки в розмові з іноземцями легко переходять з німецької на англійську чи французьку, українські із рідною без матюків не справляються. Ледве 10 відсотків дорослих у країні спроможні логічно викласти власні думки на папері і ледве 0, 1 відсотка може зробити це грамотно.

Усіх недоліків нашої примітивної «педагогіки» не перелічити, але ще одного ніяк не можу обминути. В Україні не слід голосно казати, що характер людини можна визначити за її почерком. Ви тільки зверніть увагу, який жахливий в українців почерк! 90 відсотків ваших близьких та знайомих чоловіків (жінки від природи дещо акуратніші) пишуть таким неоковирним, невиробленим, кострубатим почерком, а дехто – такими каракулями, наче вони ледве рік у далекому дитинстві навчалися у дяка в церковно-приходській школі. Що вони робили 10-15 років у навчальних закладах – невідомо. Ось вам наслідки безвідповідального ставлення батьків до цілеспрямованого педагогічного виховання дітей. А змінити нині щось на краще вже пізно. Отже, вердикт графологів цілком справедливий: який почерк, такий і характер людини. Прикро, панове, та хто вам винен?

Ще прикріше, що змінювати на краще стиль виховання юного покоління в Україні щось ніхто не квапиться. І це за ситуації, коли в нас понад двісті тисяч безпритульних дітей – уже без всякого перебільшення автентичних «мауглі». Ще більше їх дегенерують в сім’ях безнадійних пияків. Яка з них виросте нова генерація? Чи радше дегенерація?

 

Україну врятує жінка?

 

Для початку тим, хто міг би взятися за справу оздоровлення юних поколінь, самим не слід бути «мауглі», що для нас завжди було проблемою. Починати доцільно з одного простого кроку: кардинально переглянути трудове навантаження жінок.

Час визнати офіційно: українська жінка критично перевантажена роботою. Вони виконує дві третини всіх робіт у країні. Мати, як правило, відпрацьовує одну зміну на офіційній роботу, другу – вдома. Збагачувати свій кругозір і відповідно виховувати дітей вона не в силі. Якщо ситуацію не поліпшити, українець ніколи не здобуде поваги у світі.

Критична ситуація з безправ’ям, експлуатацією і перевантаженням роботою жінок не тільки в Україні. Першими ще сорок років тому вдарили на сполох депутатки шведського парламенту, порушивши питання про рівне представництво обох статей на державних посадах, передусім на тих, де є можливість приймати рішення на захист жінок, про офіційне визнання працюючими матерів, які вдома виховують дітей і про так звану батьківську зарплатню.

Услід за Швецією Великобританія провела комплекс заходів, у результаті яких представництво жінок на вищих державних посадах збільшилося на кінець минулого року до 45 відсотків.

У Бельгії недавно прийнято конституційні зобов’язання, згідно з якими органи влади, в яких немає жінок, вважаються неконституційними.

У Данії з двотисячного року в кожному комітеті або раді, що працює над проектом закону чи розробляє напрями політики, має бути рівне число чоловіків та жінок.

У Франції до партій, що не забезпечують паритету обох статей у своїх передвиборчих списках, застосовують фінансові штрафи.

У низці країн Європи представництво обох статей у парламенті справді досягає паритету. Попереду Швеція, де жінки навіть здобувають перевагу.

В Естонії прекрасні дами голосно заявили про свої проблеми і після тривалих суперечок закон про рівність статей, без яких країну не хотіли бачити в Євросоюзі, все ж було прийнято. Саме завдяки активності жінок тамтешній парламент прийняв закон про так звану батьківську зарплатню, який дає молодим матерям можливість не працювати за фахом, залишатися вдома виховувати дітей. Чоловік отримує зарплату за свою працю і за дружину, плюс доплату на кожну дитину зокрема. В Європі такий закон діє віддавна. Навіть західна Україна жила за цим законом до 1939-го. Мій батько отримував саме таку зарплатню і доплату на мене та моїх сестер, а мати ніколи офіційно не працювала. Так що ми, західняни (галичани, буковинці), теж, як і естонці, були в Європі.

Отже, залучення жінок до політики – реальна необхідність нашого часу. Цим у значній мірі визначається політична культура сучасної демократичної країни. Та якщо в Україні нині лише 13 відсотків жінок на державних посадах, то нам залишається повторювати заяложену фразу, що наше світле майбутнє ще попереду.

Що ж, будемо сподіватися, що Україну з глибокої загальної кризи виведе жінка. При цьому наші погляди дружно звертаються до лідерки БЮТу Юлії Тимошенко. Своєю харизматичністю, талантом полонити серця мільйонів, як чоловіків, так і жінок, своїм державним розумом і титанічною працьовитістю вона цілком заслуговує на керівну роль у державі. Українство – вдовина нація і ментально готова до такого вибору. Зрештою, саме час вимагає жіночого підходу до розв’язання конкретних глобальних і суспільних проблем – їхньої здатності до мирної співпраці, до консенсусу, їхнього почуття справедливості, обов’язковості та наполегливості.

Сьогодні світом правлять і надалі будуть правити ті нації, жінки яких не працюють, а дбають насамперед про повноцінне цивілізоване виховання дітей. Приклади всім відомі. У країнах, де жінки горбатяться у дві зміни, не з власної волі зрадивши своєму материнському покликанню і покинувши справу виховання дітей на чужих людей та вулицю, нема і ніколи не буде ні добра, ні ладу. Приклади теж усім відомі. Чи не час нам робити висновки?

Прекрасні дами, гадаю, вже вдосталь награлися в фемінізм: тягали штанги, кидалися ядрами та списами, переміряли на собі всі фасони чоловічих штанів. Час перейти від формальної гри в фемінізм до важливіших суспільних справ, залагодження яких до снаги тільки жінкам.

Йдеться не стільки про те, аби у Верховній Раді запанував гендерний паритет. Не всі наші дами, чого лукавити, додадуть високої культури державним посадам, і від того, що їх туди напхається втричі більше з їхньою істеричною ненавистю до Європи, НАТО та Юлії Тимошенко, нам легше не стане. І все ж наші шановні жінки можуть порятувати Україну з кризи, якщо доб’ються прийняття бодай для себе самих двох парламентських законів: 1. Закон про материнську зарплатню за виховання дітей. 2. Закон про батьківську зарплатню.

Тільки вдумайтесь: мати виплекала славного сина, він став президентом чи главою парламенту, академіком чи гендиректором великого підприємства. Його знає і поважає вся країна, він отримує високі нагороди і почесті в країні та за її межами. Матір не знає ніхто. Це справедливо? Або мати викохала доньку, котра стала прем’єр-міністром великої держави, лідером потужного блоку політичних партій, їй аплодує світ. А матері ніхто не пошанує. Доки можна ображати й принижувати жінку-матір? Погодьтеся, від такої «справедливості» тхне дикунством.

Отже, матері (і дружини! ) достойників цілком заслужено мають отримувати за свою працю гідні державні винагороди у вигляді солідних зарплат, пенсій, матеріальних і моральних благ.

Україна нині в пошуках, яку глобальну місію вона могла б явити світові. Визнання виховання дітей матерями державною справою і було б тією місією, котра прославила б Україну у світі.

Другий закон – про батьківську зарплатню. Прийняття цього закону вирішить цілу низку хронічно «невиліковних» проблем. Україну приймають до Євросоюзу. Різко знизиться рівень безробіття. Сотні тисяч молодих людей зможуть повернутися з зарубіжних заробітків додому і знайти роботу до душі. Молоді матері не будуть щодня гарувати у дві зміни, а посвятять себе благородній справі виховання дітей, отримуючи за це державну плату персонально або у вигляді доплати до заробітку чоловіка на період, доки діти не стануть дорослими.

 Батьківська зарплатня має суттєві переваги над одноразовими виплатами десятків тисяч гривень за народження дитини. Ці кошти далеко не завжди витрачаються за призначенням, а насамперед на поліпшення житлових умов сім’ї, купівлю автомобіля, меблів, модного одягу, нерідко просто проїдаються та пропиваються. Відомо ж: найкращий закон чогось вартий тоді, коли опирається на культурне підґрунтя, коли ж ні, то… В країні почастішали випадки, коли молоді мами народжують дитя з метою «зірвати банк», а отримавши немалі гроші, тут же здають немовля до притулку. Батьківська зарплата не така велика, але постійна, виключає брудні махінації і дає дітям значно більше гарантій у забезпеченні належного догляду впродовж багатьох років. Тому в західному світі вона в пошані.

А головне, ці два «жіночих» закони допоможуть Україні нарешті позбутися кошмарного прокляття бути країною «мауглі». Уже через кілька поколінь її діти перестануть бути безпритульними, здегенерованими, круглими сиротами при живих п’яницях-батьках. Доглянуті люблячими матусями, зможуть успішніше навчатися в школах, розвивати природні обдарування. Через кілька поколінь молоді українці зможуть стати врівень зі своїми ровесниками з розвинутих країн, а не їхніми наймитами та потикачами. Хіба українська мати не має на це людського права? Хіба знедолена, зубожіла Україна не заслуговує цього? Твердо переконаний, що такі закони, прийняті з ініціативи жінок-матерів, матимуть неоціненне значення для майбутньої долі українства.

 

Потрібна культурна революція

 

Найдеться немало розумників, котрі з іронією сприймуть мої інсинуативні припущення про руйнівну роль наркоалкогольної залежності в дозріванні українського інтелекту та про націю «мауглі». Мовляв, нема документальних підтверджень. От якби король польський або цар московський свого часу залишили нам відповідні роз’яснення з цього приводу… Однак для визнання глибокої нецивілізованості українства, його політикуму та соціуму жодних документів не потрібно. Тут, як кажуть, товар лицем.

Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк донедавна справляв враження порядної, вихованої людини. Таким спікером пишалася б не одна цивілізована країна. У нашому ж парламенті за якогось півроку він став сам не свій. Буквально під час прийняття важливих для народу законів хамовиті нардепи (цвіт нації? ) дозволяють собі обливати його водою, «витирати» матюками… Спересердя спікер хамить у відповідь, що працює не в парламенті, а в свинарнику. Каже, що не має потреби цікавитися порнографією, бо щодня бачить її в залі засідань… Воістину: з ким поведешся… Ми ж бачимо, що наші політики досі не визначилися, на якій позиції вони стоять – культури чи цивілізації. Запитайте їх про це і переважна більшість здивовано знизає плечима: а хіба тут є якась різниця? Різниця є – і велика.

⇐ Предыдущая19202122232425262728Следующая ⇒

Поделиться: