Хто не за НАТО – той проти нас

 

Як відомо, в південно-східних регіонах країни промосковські комуністичні «таргани» грозяться провести так званий «народний референдум» проти вступу України до НАТО, не без злого умислу спрямований проти Президента Віктора Ющенка як головного ініціатора «підлого запроданства святої Русі акулам американського імперіалізму». Протиправна акція засвідчує совкове «мишлєніє» і стадну одностайність «тарганів»: хто проти НАТО, той неодмінно проти Президента. В будь-якій іншій правовій державі за таку підривну діяльність її організатори опинилися б за ґратами. Наша ж специфічна демократія, аналога якої не знайдете навіть в Африці, дозволяє всякій наволочі поводитися з рідною ненькою – Україною, наче з паршивою вівцею: її можна безкарно принижувати, оббріхувати, обпльовувати, витирати об неї ноги – і ні за що не відповідати. Недарма європейці не бажають бачити нас у своєму Союзі. Однак це тема іншої розмови.

Наразі нас цікавить важливіше питання: бути чи не бути Україні членом Євроатлантичного альянсу і чи гарантує це членство безпеку нашої немічної незалежності?

Україна нині має дві біди: до Бога далеко, а до Росії близько. І це неабияк тривожить кожну патріотичну душу. І неспроста, бо з власного гіркого досвіду знаємо: пошуки нового «покровителя» – це завжди шлях від одного запроданства до іншого. Сильні нації в такі ігри ніколи не грають. А в слабаків, як оце ми, розбіжності у виборі «покровителя» завжди з якогось лиха набувають таких ознак розколу суспільства, що під загрозою опиняється і безпека, і сама незалежність країни.

Причина – вкрай низький рівень поінформованості, розумової роботи і бажання громадян щось знати про потенційні переваги і втрати від набуття членства в Альянсі, що стоїть на заваді свідомого вибору українців. Поки влада, котра недолугою конституційною реформою сама себе пов’язала по руках і ногах і зі слабосилої геть перетворилася на безнадійно немічну, зволікає з цілеспрямованим роз’ясненням громадськості визначеного самою історією прозахідного курсу країни, національні збоченці на кшталт кримських та сєвєродонецьких референдумчуків на догоду своїм московським коритодавцям істерично оббріхують той курс, наче апокаліптичний, содомський гріх.

Та чи можна допустити думку, що таких ворогів нації серед нас більше, ніж друзів? Ні і ще раз ні! Переважна, максимальна більшість українців хоче, щоб наша Вітчизна-мати стала на віки вічні незалежною, багатою державою, в якій добре й безпечно живеться громадянам та яку шанують у світі.

Переважна більшість українців прагне не формальної, ялової незалежності взагалі, а конкретної незалежності від брутальної, голодної, імпершовіністичної Росії.

Максимальна більшість українців, навіть не патріотів, хоче жити в багатій країні, де нема злочинності й корупції і де демократичний уряд дбає про справедливий розподіл національних ресурсів та матеріальних благ.

Переважна більшість українців хоче жити в державі, яка гарантує кожному особисту безпеку, надійно захищену відповідними силовими структурами.

Нарешті, переважна більшість українців, навіть не патріотів, мріє про те, щоб Україна була пошанована у світі держава і щоб сильні нації не мали їх за слабаків.

А тепер конкретне запитання: хто може забезпечити Україні здійснення в найближчому майбутньому її прагнень і мрій? Вона сама? Росія? Чи НАТО і Євросоюз? Не треба себе дурити: слабосильна Україна сама собі ради не дасть – вірити в це може хіба що геть відірваний від життя ідеаліст. В утвердженні незалежності Росія їй ніколи не допоможе – марно сподіватися. Щоб корупціонери своїми руками подолали милу серцю корупцію – такого ще світ не бачив. Створити власний ядерний щит (саме створити, а не відновити, як дехто помилково думає, бо власної термоядерної зброї Україна ніколи не мала, розставлені на її теренах ракети належали росіянам і управлялися з їх території) ми не маємо ні права, ні можливостей. Всього державного бюджету не вистачить на одну ракетну установку, а якщо й вистачить, то тоді нас чекала би доля Іраку з Північною Кореєю. Чи вистачає в українців патріотизму, такої самовідданої любові до своєї країни, що вони готові десятиліттями жити впроголодь заради створення власного ядерного щита, а відтак всі як один грудьми стати проти всього світу на його захист і повторити трагічну долю іракців? Глибоко сумніваюсь разом з усіма вами, шановні співвітчизники.

Не маючи позитивної альтернативної інформації такого ж рівня переконливості, суспільство завмерло в сонній нерішучості. За результатами соціологічного опитування лише 20% громадян не бояться, що натовські бомби посипляться на їхні голови, а натовські танки потопчуть їхні капустяні грядки. Решта й не знає, що думати.

А думати треба в одному напрямку: проблема вступу України до НАТО бере початок… в Росії. Адже від Росії сьогодні найбільше залежить саме існування України. Відкинемо зайву скромність і скажемо відверто: країни Східної Європи – Польща, Литва, Латвія, Естонія – так жалісливо просилися до НАТО не за «довгим доларом» і не з почуття дешевого честолюбства, а передовсім від страху перед недавнім загарбником, зі смертельних «братських» обіймів якого вони вирвалися ледь живі. І сьогодні ці країни так щиро бажають Україні повторити їх приклад аж ніяк не з сердечної любові до неї, а насамперед вони хочуть мати якомога ширшу «контрольну зону безпеки» між своїми і російськими кордонами, яка на віки гарантувала би їхню незалежність для ненаситного двоголового імперського орла.

Більшість росіян на чолі зі своїми кремлівськими очільниками фактично не вважають Україну суверенною державою. Вони мають українців за зрадників їхньої імперії і ставляться до них з презирством та ненавистю. Вони влаштували українцям Голодомор-геноцид 1933 року, але докорів совісті не знають, бо в шовіністів совісті ніколи й не було. Вони з радістю влаштували б нам ще один геноцид, якби тільки змогли знову запанувати над нами. Доля нещасної Чечні має бути всім нам пересторогою. А захисту ми не маємо.

Росіяни не вважають українців здатними дати собі раду і терпляче чекають свого часу. А чекати вони вміють. Водночас Україна потрібна Росії як колонія і велике джерело людських та природних ресурсів, аби знову відродити могутність імперії – світового жандарма. Без України Росія вразлива, як Ілля Муромець без лівої руки, що тримає щит. До того ж, китайці захоплюють Далекий Схід і вкрай потрібно було б депортувати туди кілька мільйонів «хохлів», щоб стримати китайську експансію. Імперіалісти не спроможні панувати без рабів.

Та наївно думати, що Росія лише пасивно вичікує слушного часу для розправи над «мазепинцями», як вона нас називає. Москва постійно підтримує антиукраїнські сили, намагається впливати на результати наших виборів, шантажує Україну за допомогою нафтогазового крана, веде відверту антиукраїнську підривну кампанію економічними, дипломатичними, розвідувальними методами, котрі набувають відверто недружніх і зневажливих форм. Вона робить усе, що в її силах, аби не допустити Україну до НАТО. Саботує демаркацію кордонів між нашими країнами, не збирається забирати свою військову базу з Криму. Її втручання у справи нашої держави, на жаль, стали нормою. І тижня не минає, щоб кремлівські посадовці не «плюнули» в обличчя України. Президент Путін на весь світ заявляє, що Україна – нелегітимна держава, його наступник Медвєдєв виступає з прямою погрозою вжити відповідних заходів, якщо Україна не відмовиться від вступу до НАТО, міністр закордонних справ Лавров застерігає, що Росія ніколи не допустить вступу України до НАТО, а Генеральний штаб конкретно погрожує в разі непослуху застосувати проти нас військову силу. А захисту, повторюю, від російського знущання ми, українці, не маємо.

Тут потрібно чесно визнати, що росіяни на голову вищі та досвідченіші державники за нас і словесними погрозами вони не обмежуються. Вони добре знають наші ментальні вади і вміло цим користуються: підкупом та шантажем переманюють на свій бік впливових політиків разом з їхніми партіями та організаціями і продовжують грабувати Україну. За допомогою продажних українських чиновників вони вже прибрали до рук майже 70% нашої торгівлі, майже 30% банківської системи, майже 90% нафтопереробної галузі, значну частину металургійної, переробної промисловості, не кажучи вже про монополію в сферах преси, телебачення, зв’язку, книговидання, кінопрокату і шоу-бізнесу. Якби не вдалий урядовий переворот, ініційований Президентом Віктором Ющенком у 2007 році, якби прем’єром не стала Юлія Тимошенко, то януковичі з азаровими вже з легкою душею здали б Росії нашу газотранспортну систему, а за нею й інші життєво важливі системи України. За таких умов організувати нам підвищення цін чи інфляцію – справа техніки. Отаке воно, «стратегічне партнерство» вовка з ягням.

Усе було б не так прикро, якби не наші рідні запроданці – гвардія проросійської п’ятої колони в Україні. Чи випадково, що регіонали й комуністи дефілюють на майданах і в парламенті під біло-блакитно-червоними прапорами – ідентичними барвами російського триколора? Під такими прапорами нині розвалюють Україну майже половина народних запроданців у парламенті, котрий на догоду своїм московським коритодавцям ніколи не проголосує за вступ України до Альянсу, бо має зовсім інші завдання: блокувати роботу Верховної Ради, розпалювати сепаратистські настрої на Півдні й Сході країни, вимагати державного статусу для російської мови, вступ України в ЄЕП…

До речі, аналогічна, хоч і не така загрозлива ситуація, як у нас, донедавна була в країнах Балтії, Польщі, Словаччині, але там спільноти національно, патріотично більш згуртовані. І влада в них не нагадує зв’язаного на три лапи зайця; люди своєчасно отримали відповідну інформацію, добре подумали і вирішили проголосувати за вступ до блоку. Розумні люди одним референдумом на довгі роки гарантували собі національну безпеку і тепер можуть спокійно подбати про свої приватні справи: освіту, культуру, бізнес, заробітки, дозвілля, підвищення якості життя. Ми ж, як ті нещасні безглуздівці, не маємо ні пристойної роботи, зарплати та пенсії, ні поняття про якість життя, зате збираємось не один рік чубитися навколо простого, як український борщ, питання вступу до НАТО. А відтак ще не один рік шукати винних, чому в нас усе не так, як у людей. То як нам бути?

Сьогодні можна лише констатувати, що наша влада не навчилася поважати власний народ і пустила його майбутнє насамоплив, що ніколи не доводило і не доведе до добра. Нам не залишається нічого іншого, як самим шукати виходу з ситуації, що склалася.

 

Неправда «рудих тарганів»

 

Більшість громадян України сприймають Альянс як агресивний блок. Цьому сприяє поширення антиукраїнськими силами брехливої інформації про розбійницьку участь натовців у бомбардуванні Югославії, військові операції в Афганістані та Іраку.

Так, бомбардування Югославії, людські втрати, руйнація мирних об’єктів – усе було. Але ця, до речі, єдина операція нібито геть агресивного блоку підтримана ООН, оскільки виникла нагальна необхідність зупинити в Югославії громадянську війну. Досить нагадати, що втрати мирного населення від геноциду імперського режиму Мілошевича були в 20 разів більшими, ніж від натовських бомбардувань. Підневільні народи останньої європейської імперії Югославії – хорвати, словенці, боснійці, македонці – точнісінько так же прагнули незалежності, як і литовці, українці, грузини під час розпаду Радянської імперії. То ж чому ми себе розуміємо, а своїх балканських сусідів «по неволі» – ні? І що поганого, коли натовські вояки їм допомогли здобути волю? І вже зовсім дотепний факт на підтвердження цієї думки: країни – вихідці з колишньої Югославії – тепер є членами НАТО або просяться вступити до нього! Отак «постраждалі» народи «незадоволені» діями заокеанських «фашистів»! Чи може бути краща відповідь російським шовіністам та їх блюдолизам вітренкам-симоненкам, які істерично репетують про смертельну небезпеку для України з боку Альянсу.

Воєнні дії в Афганістані та Іраку ведуть США, а не НАТО. Останнє лише бере участь у підготовці місцевих сил безпеки, знову ж таки за мандатом ООН.

Неправдою є активне поширення «рудими тарганами» розмов про наближення військових армад НАТО до кордонів Росії і розміщення їх на теренах України (там, де Росія дуже хотіла б розмістити свої! ). Насправді, Альянс не має постійного угруповання військ. Він лише формує певні сили для проведення конкретних миротворчих, антитерористичних операцій силами військових загонів держав – членів блоку – виключно за їхньою згодою. І баз своїх на нашій території він не планує розміщати, як і на територіях своїх нових членів – Польщі, Чехії, країн Балтії.

До речі, Росії вигідна така брехливість наших недолугих політиканів, аби виправдати здійснення власних військових витрат на модернізацію армії, яка має першочергове значення для відродження цієї агресивної імперії. А тим часом Росія співпрацює з НАТО набагато активніше, ніж Україна. Виходить, їй можна, а нам зась?! Пригадуєте організовану «москалями» аферу в Феодосії з візитом американського транспортного корабля? Так от, російський військовий корабель під прапором Альянсу офіційно бере участь в патрульних операціях натовців у Середземному морі. Цікаво, якби він раптом під цим прапором з’явився на феодосійському рейді, чи помчав би сумнозвісний «відроджувач» України Затулін до Криму організовувати нову аферу?

Брехлива Москва постійно лякає наївний Київ розривом кооперативних зв’язків з Росією, руйнацією нашого оборонно-промислового комплексу. Насправді, цей комплекс своїми ведмежими лапами цілеспрямовано руйнує саме Росія. Адже 70% підприємств українського ОПК перебувають у залежності від російських постачальників, які останніми роками ці постачання скоротили до крайніх меж.

Нарешті «вдалою» знахідкою промосковських «тарганів» вважається посилання на надто дорогу ціну для України її вступу до Альянсу. Вони залякують зубожілий народ фантастичною сумою – 92 млрд. гривень! Звідки взялася ця сума – нікому не відомо. Насправді, членство в НАТО передбачає внески його членів до бюджету блоку загалом на рівні одного відсотка їх військових витрат. Економісти підрахували, що в 2010 році (час вступу до блоку) один відсоток від витрат на оборону не перевищуватиме 190 млн. гривень. А коли врахувати фінансову допомогу країнам-членам з боку НАТО на модернізацію їхніх збройних сил, то ще менше. Ця допомога зазвичай перевищує їхні внески до спільного бюджету. Наприклад, Чехія, чий внесок до бюджету НАТО становить 16 млн. доларів, отримала від нього інвестицій на переозброєння на суму 120 млн. доларів. Отакої!

 

Напівправда наївних патріотів

 

Прибічники прозахідного курсу наївно вважають, що в разі вступу України до цього блоку вітчизняні оборонні підприємства негайно вийдуть на європейський ринок озброєнь, будуть залучені до проектів їх розробки, в Україну прийдуть новітні технології. Бідні люди завжди легко вірять, у що дуже хочеться вірити.

Проте в найближчій перспективі на такий сценарій можна не сподіватися з двох причин: європейські держави дбають передусім про власні проекти; прорив на їхні ринки можливий лише за умов конкурентоспроможності продукції, що для наших підприємств є поки що проблематичною. Наразі мусимо подбати, аби якість нашої продукції відповідала світовим стандартам, і лише з роками, із набуттям відповідного досвіду в цій галузі з’являться деякі перспективи просування вітчизняних підприємств до деяких сегментів європейського ринку озброєнь.

Звісно, вступ до НАТО відкриває дорогу в Україну новітнім технологіям, але аж ніяк не призведе до масової появи ноу-хау на наших напіврозвалених підприємствах. Чим ми можемо аж так привабити західних партнерів? Хто може гарантувати появу в наших владних структурах політичної волі, перегляд внутрішньої політики держави стосовно ставлення нинішньої законодавчої і виконавчої влади до співпраці з західними партнерами, з НАТО і Євросоюзом, правовий захист такої співпраці, якщо половина панівної нині в державі політичної сили зло скрегоче зубами лише від однієї згадки про співпрацю з Заходом.

Вельми сумнівна і теза стосовно благотворного впливу вступу до блоку на прихід в Україну масових інвестицій. За нашого рівня тотальної корумпованості і правового нігілізму перспективи на мільярди у. о. з чужих кишень не видаються реальними. Правда, досить переконливі результати мають новоспечені східноєвропейські натовські васали, в яких темпи зростання інвестицій до і після вступу до Альянсу становили 30% – 50%. Але треба враховувати, що в цих країнах (Словенії, Чехії, Польщі) паралельно відбувся процес інтеграції в ЄС, за рахунок чого вони отримували значну фінансову допомогу. Україні така паралельність, на жаль, поки що не світить.

Отже, перспектива нібито є, але її реалізація – проблематична. На зростання інвестицій, приходу новітніх технологій можна розраховувати за умови проведення комплексу реформ, що відповідають національним інтересам. Тобто попереду – велика праця, розрахована не на один рік, а не очікування, що за нас хтось усе зробить і подасть нам готове. Час звільнятися від таких ілюзій, бо такого не буде ніколи.

 

А що буде насправді?

 

Прихильники ідеї євроатлантизму слушно вважають, що українство має право і на позитивну альтернативу в цій справі. Такою альтернативою зараз є ідея нейтралітету України. В умовах недовіри громадян до інтеграції в будь-які воєнні союзи збереження позаблоковості сприймається як найменше зло. Соціологічні опитування засвідчують, що подібної думки – «аби не було гірше» – дотримується понад третина громадян.

Але така державна політика має і свої мінуси. По-перше, через практичну неможливість забезпечити гарантію статусу постійного нейтралітету. Росія, приміром, ніколи не буде гарантом такого статусу, оскільки муситиме вивести (до 2017 року) з Криму свій Чорноморський флот.

По-друге, через беззахисність країни з самопроголошеним позаблоковим статусом. Адже тоді НАТО має відмовитись від подальшого розширення на Схід, а Росія і США – від використання України в планах реалізації своїх стратегічних інтересів, що навряд чи реально.

По-третє, з огляду на намагання Росії не випускати Україну зі сфери свого впливу останній знадобляться неабиякі захисні можливості: сучасна і чисельна армія, потужний військово-промисловий потенціал, високий рівень консолідації суспільства, резерви матеріальних і фінансових ресурсів, альтернативні джерела постачання енергоносіїв – саме те, що їй нині бракує. Лише один приклад: оборонна промисловість України сьогодні може виробляти озброєння і військову техніку лише в обсязі 5% від необхідного...

По-четверте, в нинішніх умовах Україна самотужки не має можливості для реалізації своїх стратегічних інтересів і мінімізації загроз національній безпеці країни. Вона залишається віч-на-віч з Росією, що, враховуючи непевні відносини й несумісні потенціали, означатиме поступове втягування її в орбіту впливу, а точніше, зазіхань північного сусіди. Україна ще й досі не вирішила територіальних питань з Росією – щодо кордону в Азовському морі і Керченській протоці; та з Румунією – щодо шельфу в Чорному морі і тому перебуває в зоні підвищеного ризику. В сучасному світі Україна зі своєю недолугою позаблоковою політикою є практично беззахисною. На випадок воєнного конфлікту вона програє навіть таким «слабакам», як Польща чи Румунія, а про Росію й говорити нічого.

Отже, вступ до НАТО нині є об’єктивною необхідністю. Україна розташована «між двома вогнями», між зонами впливу могутніх військових блоків і в разі якогось їх військово-політичного протистояння може опинитися в тяжкому становищі. Силами окремої беззахисної держави протидіяти цим загрозам досить важко, особливо з огляду на злиденний рівень економічного і технічного розвитку України. Чесно кажучи, ми, українці, нині можемо лише позаздрити удачливим західним сусідам, котрі зі вступом до Альянсу вирішили проблеми своєї національної безпеки і можуть спокійно почувати себе захищеними від імперських російських загроз людьми в демократичному світі. Висновок напрошується сам собою.

Крім того, як свідчить досвід цих західних сусідів, скоординована політика в царині безпеки обходиться їхнім державам значно дешевше, ніж забезпечення власної безпеки самостійно, коли потрібно будувати кругову оборону, не маючи ні чим, ні з чого. І навпаки, ставши членом блоку, Україна дістане можливість для модернізації власних озброєнь і поліпшення інвестиційної принадності держави. Для прикладу: 1997 року в економіку позаблокових Польщі і Чехії було інвестовано 2, 7 млрд. доларів і 4 млрд. дол., 1999-го – після вступу до НАТО – вже відповідно 8 і 12, 8 млрд. доларів.

Зрозуміло, що Альянс має чітку програму своєї діяльності, передусім спрямованої на підтримку миру, стабільності та розвитку демократичного громадянського суспільства в країнах-членах. Що це може дати Україні? Насамперед оздоровлення недужого, зневіреного, депресивного суспільства. НАТО гарантує Україні створення самодостатніх демократичних інституцій, ліквідацію масової корупції, бездефіцитний бюджет, патріотичну єдність громадян і забезпечення їхнього добробуту, захист території від претензій з боку агресивних сусідів (передусім Росії), стабільну економіку, збереження культурної спадщини. Плюс багатомільярдні дотації на модернізацію збройних сил.

Ці вимоги удосконалення внутрішнього життя країни-кандидата є обов’язковими й першочерговими для України перед вступом до НАТО. Як бачимо, в цих вимогах нема нічого, що загрожувало б нам американською агресією, бомбами, танками і кованим солдатським черевиком. Зате є гарантія від агресії іншого недорозвиненого імперіалізму. І кожен з нас розуміє, про кого мова.

Отже, умовою вступу до Альянсу є спочатку створення в Україні системи антикризової стабільності й громадянської злагоди на засадах справедливості (Господи, аж не віриться, що таке можливе! ), коли кожен громадянин упевнений, що він нарешті має право мати право. Росія саме тому й не хоче вступу України до НАТО, бо процес підготовки до нього є, по суті, процесом нашого демократичного та економічного розвитку за допомогою інших країн – членів Альянсу. По суті, Росія виступає проти унезалежнення України. Вона тому так настирно і нахабно вимагає від України збереження позаблокового статусу, бо не втрачає надії з часом на неї – немічну, беззахисну, обдурену – знову накласти імперську ведмежу лапу.

Зрозуміло, якщо Україна виконає зазначені вимоги, тоді НАТО візьме її під свій колективний захист і надасть всі необхідні можливості для цивілізованого розвитку. Єдина і поки непереборна перешкода полягає в тому, що євроатлантичний вибір інтеграції для України пов’язаний з внутріполітичними і внутрінаціональними конфліктами. Бо це ж ми, українці, вже триста років не можемо зробити шизофренічного вибору між Хмельницьким і Мазепою. Не вважаю і я своїм правом робити категоричний висновок, але скажу відверто: гіршого вибору, ніж той, що його вчинив Хмельницький, ми не зробимо. Бо тоді у нас із психікою щось зовсім негаразд...

Очевидно, для забезпечення свідомого, виваженого вибору у питанні євроатлантичної інтеграції України слід поступово позбуватися застарілих совкових стереотипів, шизофренічної роздвоєності між Сходом і Заходом, формувати неупереджену атмосферу діалогу в суспільстві. Зрозуміло, що останнє слово – за громадянами країни. Але це слово має бути сказане на підставі об’єктивної поінформованості населення з боку влади про переваги й недоліки приєднання до НАТО. Тоді й «казки» його прибічників, і «жахлики» опонентів залишаться лише казками та жахликами, а просування України до високих соціальних, економічних, безпекових стандартів євроатлантичної спільноти стане усвідомленим і незмінним.

Отже, треба чесно й відверто сказати: питання вступу до НАТО – це питання існування України. Ті, хто не хоче допустити нашого вступу до Євроатлантичного альянсу, за шмат гнилої ковбаси захищають в Україні інтереси іншої держави, котра давно і послідовно намагається задушити нас, українців, у своїх «братніх» обіймах. То ж невже нам не вистачить розуму для порятунку?

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая17181920212223242526Следующая ⇒

Поделиться: