Десять принципових запитань до колишніх, нині сущих і майбутніх президентів України

 

Потім зійшлись докупи,

в один народ,

і сперечалися:

кому з них бути мертвими,

кому живими,

а кому ненародженими.

Поет Ярослав ПАВУЛЯК.

 

Запитання перше

 

Шановні президенти! Як будемо жити далі?

 

Раніше було легше. Були вороги, на яких так легко звалити всі біди та негаразди. Був страх перед незчисленними держимордами та пришибеєвими. Але ми з властивим українцям мрійливим ідеалізмом вірили: досить позбутися кайданів – й одразу ж вибухнуть здорові національні сили, закипить плідна робота, розквітне наше життя!

Кайдани впали. І що ж? Вибухнула розкута сила? Чи лишень почала тліти, як мокре горить?

За два, вважай, десятки років незалежності ми так і не зрозуміли, яку державу будуємо.

Не визначені напрямки внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Прозорі кордони.

Чужа армія на нашій території.

Напівчужий парламент.

Чужа церква.

Чужий інформаційний простір.

Напівчужі корупційні, спекулятивні структури.

Напівчужий менталітет більшості населення.

Високі темпи зростання негараздів – економічних, політичних, соціальних – і врай низькі темпи підвищення добробуту…

Це ми за роки незалежності добудувалися до такої держави? Це ми такі господарі в своїй хаті? Єдиним оправданням може бути хіба те, що ми ще далеко не господарі…

А що ж наша ліберально-демократична, державно-олігархічна влада? Чому вона досі не подбала про порятунок нещасної України, про виведення знищеної, зневіреної нації з кошмару вище означених криз? Не змогла чи не хотіла?

Нема відповіді. Нема кому пояснити нам, українцям, що з нами діється і в нашій рідній хаті. Нема царя в голові, нема провідника з «царським серцем», як казав Сковорода. Купка міністрів, парламентарів багатіє, паношиться, а народ убожіє і не знає, куди йому йти, що робити і як далі жити.

Уявіть собі, шановні президенти, що Христос закликав народ жити смиренно, вдовольнятися найменшим, роздати майно ще біднішим, а сам з апостолами нишком збагачувався, гріб золото і купався в шампанському. Або уявіть, що Мойсей вивів своє плем’я з єгипетської неволі, завів у пустелю, покинув на «виживання», а сам украв громадську касу і втік в «офшори». Де би нині була християнська віра і хто знав би того Мойсея? А хто пам’ятатиме вас?

Такі реалії нашої омріяної у віках незалежності. Що тут казати, Україна – загумінкова європейська окрайка. Бідна, відстала, занедбана. Історія знає випадки, коли такі окраїни вибивалися в люди. Виключно за умов, коли в них жив дружний, свідомий свого високого покликання народ, який на сплеску патріотичної хвилі, титанічними зусиллями, самопожертвою в ім’я національної ідеї сам себе підносив до цивілізованих висот.

Де наш дружний народ і його патріотизм? Де національна ідея і самопожертва в ім’я прийдешнього?

То ж на якому патріотичному, інтелектуальному і моральному підґрунті сьогодні будуємо незалежну державу?

Україна хвора, а влада безнадійно глуха, наче їй позакладало навічно. Як не крути, а наша держава – нездорове, недорозвинене і брудне політичне утворення. Багно, в якому водиться всяка нечисть. Ми живемо в кримінальній країні, де перші особи лише грають роль дворецького прекрасної маркізи, роль якого – всі нещастя в маєтку покривати бадьорими словами: «Всьо харашо, всьо харашо…»

Хто має роз’яснити людям, як усе це розуміти? Хто має допомогти та знайти вихід?

Ох, як не хочеться думати, що кожен день наближає нас до межі, за якою бовваніє незмірна компрометація українства в очах і чужих, і своїх власних, дискредитація всіх його домагань і сподівань у справах національних, соціальних, економічних, культурних. На кого тоді звалимо свої біди і хто захоче слухати наших виправдань?

Перш за все потрібно визначити, чи існує об’єктивно український народ і якщо існує, то який він? Чи є в нас мононація, зцементована однією кров’ю, одним духом, історією, землею, мовою, культурою, традиціями? Такої мононації нема. Наш народ знищений до критичної межі. Розбратаний, розтоптаний, духовно окрадений і генетично розмазаний настільки, що лише дуже веселі оптимісти можуть вірити в його скоре одужання.

Запитання мої щирі, чесні. Сподіваюся на такі ж щирі і чесні відповіді, шановні президенти.

 

Запитання друге

 

Шановні президенти! Є три України. Котра з них наша?

 

За ментальністю населення сьогодні в Україні маємо три України. Це – Україна Західна, Україна Лівобережна і Україна Причорноморська. Вікова колоніальна роз’єднаність цих регіонів породила такі глибокі зміни в психології населення, що його духовна єдність видається вельми проблематичною. До політичної згуртованості людей ще можна притягти – кого вдалими гаслами, кого підкупом чи силоміць за вуха, а от духовної і з могоричем не накинеш…

Західний українець – антипод українця причорноморського. Він більш законослухняний, а тому важко сприймає «махновську» вольницю, неорганізованість і вседозволеність таврійця. Він уже не розуміє її. З внутрішнім спротивом поглядає він і на зрусифікованого, зденаціоналізованого слобожанина, на його змосковщене православ’я, незнання материнської мови, як, до речі, і той на «спольщеного» західнянина і його уніатство.

Усі троє по-дурному хизуються один перед одним «списаною» в сусідів ментальністю: галичанин – польсько-австрійською, слобожанин – російською, чорноморець – російсько-татарською. Це як у тій байці – кривий хизується перед горбатим, а глухий перед німим. Чим тут хизуватися, люди добрі?!

Та є ще в нас Україна Центральна, що нині консервативно завмерла в роздумах-сумнівах, у який бік податися – на схід чи на захід? То вже достеменно як у глібівській байці: Лебідь, Рак і Щука тягнуть кожен у свій бік, а Віз у дерев’яній задумі, по осі в багні – ані з місця.

Хто, врешті-решт, скаже нам, котра Україна наша, до котрої горнутися і куди йти – до Європи чи до Азії?

Чи не здається нам, що час обрубати посторонки Лебедя, Рака і Щуки і тоді Віз, звільнившись від їхньої різновекторної шарпанини, збереться з думками та силами і сам покотиться правильною дорогою?

У цьому, з першого погляду, простенькому дотепі криється глибока політична правда. Мало що не національна ідея України. Доки національно-патріотичні лебеді пориваються до Євросоюзу, доки проросійські регіональні щуки намагаються загнати українських карасиків на стіл ненажерливого російського імперіалізму, а консервативні раки тягнуть нас назад до трипільської культури – Україна з багна не вибереться, а так і згниє в ньому.

 

Шановні панове президенти! Як же ви не бачите того, що і сліпий бачить, і не чуєте того, що й глухий чує?

Наші провладні партії – це ж перші ініціатори розбрату і роз’єднання України на Західну і Східну, Північну і Південну. Жодні вороги так не четвертують нашу неньку, не розколюють, розсварюють її, не нацьковують одні регіони на інші, як це систематично, злочинно роблять блоки «Наша Україна», БЮТ, Партія регіонів, Соцпартія, Блок Литвина… Поцікавтеся, чорт візьми, хоча б у підпорядкованих вам спецслужб і вони добросовісно поінформують вас, як в областях, районах та селах «нашоукраїнці» брутально ненавидять бютівців, регіонали – «нашоукраїнців», «свободівці» – всю провладну коаліцію, а комуністи – оунівців. Кожна партія безапеляційно вважає свої інтереси головними, а інтереси інших партій – другорядними, які обіцяє врахувати після власної перемогти; це призводить до ворожнечі між ними, до того, що жодна з них, як би не мріяла перемоги – не дочекається цього, бо з такою мораллю підтримки виборців не здобути. Озлобленість партійців-невдах автоматично передається їхнім прихильникам – і от уже східний українець знову готовий вирушати в Галичину викорінювати «буржуазний націоналізм», а західний – шукати для захисту нового Бандеру. Чи потрібно це сьогодні Україні?

То ж як такі розсварені, озлоблені, засліплені ненавистю одні до одних політичні сили ще можуть розбудовувати молоду державу? Як бачимо, вони й не розбудовують. Не поможуть жодні коаліції, бо з такими «друзями» в них і ворогів не треба.

Сьогодні вітчизняний політикум «дегенерує» в одному лиховісному напрямку, коли у смертному двобої за владу в країні зійдуться лицем до лиця лише дві політичні непримиренні сили – проукраїнська і антиукраїнська. Якщо наші лідери вже зараз не подбають про законну перевагу національно-патріотичних сил в усіх без винятку сферах суспільного життя (як це по справедливості повинно бути), наша незалежність так і не збудеться і наша державність не виживе. Ми так і не знатимемо ніколи, котра з трьох Україн – українська.

 

 

Запитання третє

 

Шановні президенти! Україні сьогодні потрібна одна потужна політична сила – Партія українців.

 

Розмаїття в нашій країні політичних партій та блоків важко оцінити як серйозний соціальний фактор. Набагато серйозніше те, до яких сил ці партії відносяться – до українських чи антиукраїнських. Загроза в тому, що Україна в борні за повну незалежність невтримно рухається до вирішального двобою незмиренних політичних потуг – національно-патріотичної української і проросійської антиукраїнської. Рано чи пізно об’єктивна поляризація цих сил виллється у відкритий конфлікт, наслідки якого сьогодні спрогнозувати важко. Однак до того йде.

 

Шановні панове президенти! Чи готова Україна до цього конфлікту?

Поки зубожіле населення бореться за виживання, певні антиукраїнські сили активізовують процес русифікації, зухвало вимагають офіційного визнання російської мови другою державною, щоб тут же перетворити її на першу, захоплюють інформаційний простір, розпалюють сепаратистські настрої, підбурюють проти законної влади Крим, прибирають до рук кращі підприємства енергетики, проникають у ради всіх рівнів, паплюжать наші національні святині… Було б наївно думати, що це робиться само собою, що за цим ніхто не стоїть. Ще наївніше відбуватися традиційною премудрістю сільської бабусі: «Якось воно буде».

Як могло статися, що український патріотичний політикум сьогодні перетворився на політичне дрантя: катастрофічно розпорошений по численних партійках, зневірений і роз’єднаний і не становить серйозної потуги, здатної бути оборонцем Вітчизни. Кому це вигідно: нам чи нашим недругам? Вкрай серйозною залишається тільки загроза, що наші знекровлені роз’єднаністю патріоти можуть не встояти під натиском антиукраїнських орд. А це – втрата незалежності.

На щастя, Помаранчева революція врятувала нас від повного безголів’я. Однак той бруд байдужості, зневіри і розбрату, що нашаровувався в наших душах роками, десятиліттями, неможливо змити одним навіть найблагороднішим поривом помаранчевого Майдану. Потрібна або ще не одна Помаранчева революція, або тяжка, довготривала праця всього суспільства над оздоровленням і відродженням нації. В обох випадках Україні потрібна могутня багатомільйонна політична сила – Партія українців.

Вона мала б об’єднувати тільки етнічних українців, перевірених на ділі патріотів – державників, чесних порядних людей з інших партій і рухів в одну могутню політичну силу, підпорядковану великій меті – захистити націю і державу від антиукраїнських руйнівних сил, раз і назавжди усунути їх з політичної арени країни. Вона мала би увібрати в свою програму все краще з програм націоналістів, консерваторів, демократів, соціалістів, розглядаючи їхній практичний досвід як пролог для свого народження, і не гризтися за частковості, а згуртувати свої зусилля в цей критичний для нашого виживання час на воістину найголовнішому – відродженні нації й утвердженні її славного імені у світі.

Великий народ, який зводиться з колін, повинен мати велику партію, здатну допомогти йому твердо стати на ноги.

Партія сама не створиться. Потрібен Президент-реформатор, який мав би велику відвагу її створити. Спершу йому слід ініціювати проведення всенародного референдуму з метою структуризації українського політикуму. Народ охоче проголосує за розпуск обридлих йому збанкрутілих, беззубих, зате «багатоголових» партій як політичного непотребу в країні. Президент негайно оголошує про створення трьох традиційних українських партій – Робітничої партії України, Селянської партії України і Конгресу української інтелігенції – з вимогою об’єднатися на паритетних умовах у потужний багатомільйонний блок – Партію українців. Традиційність необхідна тому, що пересічний українець уже двадцятий рік ніяк не збагне, звідки у нас взялися ліберали, соціал-демократи, прогресивні та регресивні соціалісти, хто вони такі і що їм треба в Україні.

Партія українців повинна будуватися на засадах суворої дисципліни, спартанської моралі, мусить мати власну службу безпеки, щоб до неї, як майже до всіх інших партій не проникали всілякі пройдисвіти, провокатори, а то й ворожі агенти, і не розкладали її, останню нашу надію, з першого ж дня народження із середини нам на ганьбу, а недругам на потіху. І в члени партії слід було б приймати людей по-українськи – на сходах громад і зборах колективів, аби не потрапляли в неї всякі «блатняки». У Партії українців не повинно бути жодного олігарха, нею ніколи не повинні керувати товстосуми. Фінансування виключно коштом оптимальних відрахувань від сукупних щорічних внесків селянства, робітництва і творчої інтелігенції до держбюджету та членських внесків.

Тільки після того можна з твердою вірою в успіх проводити позачергові парламентські вибори і формувати депутатський корпус у процентному відношенні до чисельності національностей, котрі проживають в країні. Вперше за роки незалежності ми матимемо у Верховній Раді, в радах усіх рівнів постійну, гарантовану більшість і вони нарешті зможуть нормально працювати – подолати політичну кризу й інші негаразди в державі без блокування трибун, кольорових кульок, мордобоїв і хамства нардепів-мільйонерів.

Тільки така потужна національна сила, як Партія українців, нарешті остаточно усуне з дороги нашого поступу антиукраїнські руйнівні сили і зможе гарантувати беззастережну незалежність країни. І тільки тоді в Україні нарешті запанує мир та злагода.

 

 

Запитання четверте

 

Шановні президенти! Як в Україні подолати кризу культури праці?

 

Відомо, що цивілізованість народу визначається не стільки природними багатствами, родючими ланами та солов’їними лугами, скільки культурою його праці й побуту. Не треба багато говорити про нашу культуру праці. Ми її ніколи не мали. Україна задихається від безробіття нового типу: величезні маси громадян неспроможні трудитися високопродуктивно, не зацікавлені в професійному зростанні, хоча й не завжди в тому їх вина.

Комп’ютерна ера потребує, як прийнято казати, німецької точності та пунктуальності, а не колгоспної необов’язковості й халтури. Комп’ютер просто не запрацює, коли його вмикати ногою та «з’єднувати напряму мідним дротом».

Проблема наближення психології і культури народу до вимог комп’ютерної ери – чи не найважче завдання нашої молодої держави. Чому?

Пригадуєте свої шкільні роки? Половина майже кожного класу – круглі «трійочники». Одні від природи не могли вчитися, інші відверто лінувалися. Вчителі терпіли їх, бо так велів закон, і мовчки «дотягали» до випуску. Вся здібніша молодь йшла у вищі школи і вливалася в лави інтелігенції, а «трійочникам» випадала загалом одна дорога – йти на виробництво: механізаторами, водіями, мулярами, столярами, іншими ремісниками. І тут виявляється, що в новій сфері діяльності їхньої шкільної пильності та старанності й не треба було! Фактично в новому середовищі ніхто особливо не переважає їх рівнем інтелекту, бо майже весь інтелектуальний і високопрофесійний цвіт нації шукає нині кращої долі в далекому закордоні. Отже, досить вчорашнім неукам та невігласам сяк-так володіти технікою, мурувати чи столярувати, як вони в трудових колективах уже на видноті, можуть диктувати свій рівень культури, політичної свідомості, професіоналізму, стають авторитетними в своєму ділі. І суспільство змушене з цим миритися, бо кращих кадрів просто не має.

Правди ніде діти: держава із злочинною байдужістю сприяє відтоку українського інтелекту за межі країни, а вчорашні «трійочники», ставши незамінними, диктують суспільству свій культурний, професіональний рівень, виставляючи всьому народові перед лицем комп’ютерної ери круглу «трійку» за цивілізованість. І вже перед ними запобігає, в ноги їм кланяється вчорашній відмінник, інтелігент, ненависна їм «книжна гнида», і вони на своєму «дідівському» культурному рівні ліплять йому піч, конструюють вікна і двері, шиють одяг, ремонтують «напряму мідним дротом» електроніку, зверхньо нав’язуючи свій стиль роботи і філософію життя. Суть цієї філософії в шаленому спротиві до всього прогресивного, що вище розуміння посередньої людини, – нових технологій, інновацій, ноу-хау, без чого сьогодні не може обійтися передове суспільство. Так, правди ніде діти, наші міста і села, дороги і підприємства, наш хліб, одяг, якість товарів, врожайність полів і чистота довкілля, тобто чи не все, що бачимо довкола себе, – це плоди виконавської культури колишніх шкільних друзів «трійочників».

У жодній передовій країні стан посередніх громадян не диктує суспільству свій стиль роботи і філософію життя, гальмівну для поступу людства.

Як відомо, в німецьких концернах основні рішення приймають колегії, що складаються не з бригадирів та майстрів, а з авторитетних бізнесменів, менеджерів і докторів профільних наук. І результати їх роботи дивують світ.

І ми змушені перейти на такий стиль управління економікою, культурою, сферою обслуговування, якщо хочемо називатися прогресивною нацією. Звісно, для всіх видів робіт не наберемо докторів наук та менеджерів у третьому поколінні, але вже сьогодні треба дбати про те, щоб рішуче спинити відтік українського інтелектуального цвіту за кордон, аби на основних робочих місцях у народному господарстві трудилися молоді люди з вищою освітою. Без такого психологічного перелому, без такої «культурної революції» в економіці, кадровій справі не будемо мати ні високої якості продукції, ні високої якості життя. Не будемо жити заможно, культурно і вільно, як живуть німці чи американці, доки працюватимемо, як українські «трійочники» і терпітимемо в країні реакційну життєву філософію лінивих.

Даруйте за категоричність: за такої культури праці ми зі своїми товарами на світовий ринок не вийдемо ніколи. Однак, на наше безталання, ні в суспільстві, ні в уряді ще й усвідомлення путнього цієї проблеми не видно…

З усього сказаного напрошується висновок, що культура нашої праці і життя не поліпшиться, доки керівниками галузей економіки, виробництв усіх профілів не стануть доктори наук – діти багатих українців, які здобудуть освіту і цивілізоване виховання в кращих університетах світу, або доки Україна, чесно визнавши свою культурну відсталість, не запросить на допомогу необхідну кількість високопрофесійних зарубіжних менеджерів, які навчать нашу молодь по-сучасному працювати. На жаль, то буде не скоро, не раніше ніж Україна добре освоїться в Євросоюзі. А з безвідповідальністю, низькою виконавською дисципліною, пиятикою на робочих місцях, розкраданням матеріальних цінностей, нехлюйством і брудом на виробництві суспільство мусить боротися постійно. Бо більше нема кому, а далі так жити не можна.

 

 

Запитання п’яте

 

Шановні президенти! Коли українці житимуть по-людськи?

 

Загальне зубожіння нашого народу пояснюється трьома словами: криза оплати праці. Наші люди працюють, як оті «трійочники» вчаться, не тому, що такі безталанні, а передовсім тому, що не мають мотивації до роботи. Як не мали її ні триста, ні сто років тому, так не мають і сьогодні – у власній незалежній державі. Економіка загалом нидіє, продуктивність праці падає, бо люди не хочуть – і не можуть! – запівдарма трудитися. Але в якій президентській чи урядовій програмі про це сказано?

Занепад держави починається з розвалу її фінансової системи. У тій же багатій Швеції держава рахує кожну копійку, ніхто бюджетних коштів не розкрадає «в особливо великих розмірах», ні в малих, і то кінці з кінцями не сходяться – видатки завжди переважують доходи. Зріжте їй бюджет наполовину – і шведи підуть по світу з торбами. А в бідній Україні вважається нормальним явищем розікрасти половину бюджету і з серйозним видом просторікувати про «подальше піднесення добробуту народу». Воістину тільки Бог відає, за якими економічними законами ми будуємо державу і як вона ще може досі існувати.

Закони економіки скрізь однакові. Саме через низьку оплату праці з корумпованої й розкраденої України масово йдуть з торбами світ за очі в пошуках кращого заробітку мільйони молодих, освічених, енергійних українців. Понад шість мільйонів нашого цвіту нині розпорошено, розвіяно по всьому віту. Якби держава забезпечила їх доброю роботою і відповідною зарплатою, ця молода потужна генерація уже донині вивела б Україну з економічної кризи, забезпечила проведення реформ, необхідних для вступу в Євросоюз, створила нашій державі гідний імідж у світі. Натомість вона поневіряється в наймах у чужих панів, збагачує своєю працею чужі держави і нарікає на гірку долю, що мала нещастя народитися в Україні. І Україна-мати наче закам’яніла з горя в кризовому болоті, нічим не може допомогти своїм дітям-сиротам.

 

Шановні президенти! Як ви можете говорити про еміграцію багатомільйонної молодої генерації з таким спокоєм, ніби йдеться про рядовий футбольний матч чи зміну погоди? Невже ви не відчуваєте докорів сумління, що це і з вашої вини українство розбігається на всі чотири сторони світу?

 Як з усього видно, наша влада, яка була і яка є, ніколи не поважала і не поважає, не цінує людей, а вони задарма працювати не хочуть. Економічний закон тут один-єдиний: добра робота можлива тільки за добру плату. Без доброї оплати ніколи не буде в нас доброї роботи.

А ми дивуємося, чому це в нас реформи не йдуть. Не йдуть, каже влада, тому що «бракує коштів». Однак ми знаємо: кошти заздалегідь розкрадають, щоб ніщо нікуди не йшло й не діяло. Кошти – це той ланцюжок, на якому економіка тримається, досить висмикнути його, як усі «економічні зв’язки» розсипляться самі собою. А коли ще половину державних коштів розікрасти та пустити їх у тіньові структури «необмеженої безвідповідальності», поза банковий обіг і контроль, то вбивається відразу два зайці: можна легко «прихватизувати» збанкрутілі з причин свідомого недофінансування (розкрадання призначених їм коштів) заводи і фабрики та ще й купити депутатський мандат з імунітетом недоторканості. Влада це все добре бачить, але чомусь не хоче вживати заходів…

На жаль, життя підтверджує сумну гіпотезу: вихований у нестатках та злиднях, заздрісний українець українцеві доброго заробітку не дасть, аби той часом не став паном. Так і капаримо. У нас, українців, погані не поля і ферми, заводи і фабрики, установи й організації, дороги і будівлі, – у нас погана оплата праці. Якщо це так, то дозвольте запитати: чи зможе людина з голим задом побудувати державу з людським обличчям?

На Заході держава дає людині, а людина державі. У нас навпаки – держава намагається не дати людині, а людина державі. Цей імператив відчувається на кожному кроці, хоча для виду старанно приховується.

Однак українець сьогодні, слава Богу, не такий наївний та темний, як сто років тому, сам побачив світа, має знайомих і близьких за кордоном і добре знає, що рівень оплати праці в країні, що є членом ООН, має ґрунтуватися на принципах, закладених у конвенціях Міжнародної організації праці. Є такі конвенції, про які у нас чомусь не люблять згадувати. А ще він знає, скільки, за даними Всесвітнього банку реконструкції і розвитку, має заробляти, щоб не бути злидарем. Так ось, кмітливий українець уже давно чекає від Президента України указу про перегляд зарплати згідно з конвенцією МОП. На нашу думку, суть перегляду мали би бути така.

Середньостатистичний працівник у розвинених країнах отримує у 20-30 разів вищу зарплату, ніж такого ж фаху українець. Хоча він аж ніяк у стільки разів краще не працює! Новий же закон покликаний встановити справедливий мінімум нашої заробітної плати – скажімо, у десять разів менший від середньої в розвинених країнах. Що й казати, ми таки значно гірше працюємо від того ж німця, шведа чи американця. То ж свідомо візьмемо цю в десять разів нижчу зарплату за стартовий рубіж, а вже потім, удосконалюючи організацію виробництва, трудову дисципліну, техніку і технологію, підвищуватимемо зарплату відповідно до зростання нашої продуктивності праці. Скільки Бог розуму дасть.

Гарантований заробіток «як у людей» нагадає українцеві, що і він – людина, допоможе, хоч і не відразу і далеко не всім, але вибитися з тенет комплексу бідності, з плебейського духу меншовартості, позбутися непотрібного забезпеченій людині дрібного злодійства, заздрості, алкогольної безнадії, наймитської байдужості до власної долі.

Ось чого дуже хочеться бідолашному українцеві. Єдині слова, які він панічно боїться почути від рідної влади: «Нема коштів». Бо це кінець всьому. Кінець всій нації.

Шановні президенти! Україна не може спинити відтік національного інтелекту і робочої сили за кордон, подолати масове безробіття й зубожіння населення. Нема коштів. Україна не може заснувати власну нафтогазову систему і атомну енергетику, щоб раз і назавжди унезалежнитися від російських енергоносіїв. Нема коштів. Україна не може забезпечити працююче населення пристойною зарплатою. Бракує коштів. І в той же час половина її бюджету спокійно обертається в тіньових структурах. Якщо ви не можете ці колосальні кошти вивести з тіньової, кримінальної сфери на службу Україні, то скажіть, будьте добрі, чого ви тоді варті, які ви, на біса, лідери нації і яка ваша роль у розвитку нашої держави взагалі?

 

 

Запитання шосте

 

Шановні президенти! Поганенькі ми з вами патріоти!

 

Жоден народ на світі не знав такого багатовікового гноблення, принижень і образ, як український. Його боротьбу за свободу вороги називали бандитизмом, його небажання коритися волі завойовників – підлим зрадництвом, нібито масово притаманним саме українцям. Нас віками свідомо силоміць тримали в темряві, щоб мати змогу презирливо називати бидлом, а наше прагнення до незалежності – диким націоналізмом. Характерно, що ті вороги самі завжди були незрівнянно більшими дикими націоналістами та шовіністами, ніж ми.

Нині Україна – незалежна держава, але вікова звичка деяких недругів ображати, принижувати її, навіть погрожувати розправою, на жаль, залишилася. І водночас засвідчила, що ми – поганенькі патріоти.

Сучасна наука все поставила на свої місця. Патріотизм – це здоровий природний інстинкт самозахисту народу. Такий же природний, як інстинкт самозбереження особи. Патріотизм, спрямований на захист своєї нації, іменується націоналізмом, а спрямований на поневолення, нищення, приниження іншої нації – шовінізмом. Котрий з них дикий, зрозуміти не важко.

Коли Україна стане гарантовано незалежною, шанованою у світі державою, ці проблеми відпадуть самі собою, як перестали вони бути актуальними в країнах Євросоюзу. Доки ж гарантії незалежності нема, доки державність наша лише утверджується, єдиною потугою, яка допоможе нам вижити, вистояти і перемогти, як допомогла вижити в оунівських боївках, сибірських та мордовських гулагах, може бути лише сила природного самозахисту нації – демократичного націоналізму. Це право дане нам від Бога. І ніякі «старші брати» нам не указ.

Бо націоналізм – це горда, окриляюча віра в себе, свій народ. Націоналіст – людина, яка всі сили віддає на відродження нації, розбудови держави, яка творить, захищає, утверджує національну культуру і духовність. Це велика організуюча, цементуюча сила. Лише націоналізм гарантує нам волю, а за нею – демократичні права і свободи. Підтвердження – світовий досвід національно-визвольних змагань двадцятого століття.

Чи маємо сьогодні таку патріотичну силу в Україні? На жаль, є тільки зненацька поставлене перед фактом незалежності й державного будівництва народонаселення. Народний Рух, інші демократичні партії по здобутті незалежності політично видихалися й поволі розчинилися в пострадянському середовищі, Конгрес українських націоналісті взагалі продався нафтовим магнатам… Мовляв, незалежність здобуто, можна й погуляти. І знову доводиться констатувати, що нам трагічно бракує людей козацького, стрілецького, оунівського гарту. І знову козацька нація стоїть на світовому торжищі безпорадна, принижена, позбавлена патріотичного духу і національної ідеології, а доморощені «плюралісти» на юдині срібняки запопадливо розвивають всіляку демократію, окрім національної.

 А що ж народонаселення? Воно не має національного імунітету, мовчазно дозволяє недругам розперізуватися в його хаті, як тим заманеться: активувати русифікацію, нав’язувати російську мову як державну, розпалювати сепаратизм, захоплювати інформаційний простір, зводити пам’ятники Катерині ІІ, підсовувати нам Ярослава Мудрого як «великого українця», навіть визначати зовнішню політику України і всіляко ображати нас, що ми не нація, не маємо власної мови і держава наша взагалі не легітимна… Такої наруги просто не знають народи, які мають національну гордість.

 

Шановні президенти! Поясніть нам, чому антиукраїнська наволоч за відкриту антинародну діяльність, за підрив основ державності і незалежності України досі не притягнута до суворої кримінальної відповідальності.

Українську потугу може створити здоровий націоналізм. Нас єднає не тільки спільна історична доля, територія, мова, культурні традиції. Повноцінною нацією станемо тоді, коли проймемося українським духом, відчуємо в собі одну кров, одну волю до життя. Український націоналіст з юних літ посвячує себе розбудові нації, дбає про її добро і славу, захищає від ворогів. Він нікому не дозволить ганьбити честі й гідності українця. Не заплющує очі на те, що шкодить його народові.

В Україні націоналізм, об’єктивно кажучи, набагато слабший, ніж у наших сусідів, і не тільки тому, що його століттями топтали, паскудили, розпеченим залізом випалювали, голодом морили вороги, а передусім тому, що його топтала наша власна охлократія, а точніше, голота. Позанаціональна охлократія – це згубна пастка для державності України, бо де свої б’ються, користає недруг. Причина: у нерозвиненої, надто довго бездержавної нації синдром плебейства, особисті амбіції завжди підминають під себе загальнонародні інтереси.

І сьогодні ми бачимо довкола себе багато такого, що викликає сум: спекуляція, корупція, рекет, наркоманія, проституція. На тлі таких ганебних справ розвиток подій у країні викликає глибокий сором за політичну боягузливість одних, національну меншовартість других, ідейну нерозвиненість третіх. І найбільша провина за це тепер падає на всеблагих, слабодухих лібералів, котрі знову хитаються між соціалізмом і бажанням ще раз подружитися з російськими «демократами».

Перш за все потрібно політикам, відповідальним за майбутнє України, еволюціонувати від розхлябаних ліберал-демократів до принципових націоналістів. Якби наші нинішні політичні, економічні, освітянські лідери спромоглися на подібну еволюцію, такого сумного становища, в якому опинилась Україна, не було б. Держава міцна, коли опирається на колективний егоїзм, коли національне ставиться вище індивідуального, єднає братів по крові, цементує етнос, робить його нацією.

До речі, всім відомо, що повоєнне німецьке, японське, корейське економічне «диво» з’явилося на хвилі національно-патріотичного піднесення цих гідних світової слави і шани народів.

Коли вам це стане відомо, шановні президенти?

 

 

Запитання сьоме

 

Шановні президенти! Коли ми, нарешті, визначимося зі своїм ставленням до Росії?

 

Пора нам затямити раз і назавжди: Росія ставиться до України, як мисливець до пораненої дичини. Вона інстинктивно відчуває, що рана, яку за триста літ гноблення заподіяла Україні, мала би бути смертельною. І дуже дивується, що та же жива і не дається в руки. Тут у Росії й появляється природний мисливський азарт – добити поранену!

Невже потрібно великого розуму, аби збагнути: Росія для України – постійне джерело загроз стратегічного масштабу, аж до повної заглади українського народу. Коса Тузла, афера з втручанням у наші президентські вибори, у зовнішню політику нашої держави (наче донині залишаються в силі зрадницькі угоди гетьмана Брюховецького з московським царем), можуть виявитися квіточками проти ягідок, що визріють на газовому шантажі Росії, на її погрозах зруйнувати наш воєнно-промисловий комплекс, а з ним і всю економіку, на проблемі Чорноморського флоту і Криму зокрема, на перегляді Росією кордонів з метою недопущення України до членства в НАТО і на породженому усім цим хаосі, ініційованому Москвою саме для того, аби нацькувати «половецький степ» Сходу на «помаранчевий» український Захід з метою остаточного задушення нашої європейської мрії.

Тільки геть наївні люди можуть вірити, що ментальність нинішнього російського політикуму чимось відрізняється від імперської, шовіністичної ментальності політикуму царської та радянської Росії. «Політика Росії – незмінна, – писав Карл Маркс. – Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але дороговказна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва».

Написано давно, читається, як нині. До цього слід додати, що настирне домагання дружби «трьох братніх» слов’янських народів (звісно, під нагаєм «старшого брата»), підтримка визвольних змагань поневолених народів планети (наприклад, афганців), запрошення до стратегічного партнерства – все це теж з арсеналу форм московського загарбництва. Тільки не треба говорити небилиць, що російський народ – рогоносець, страждалець, визволитель та заступник, але йому, як назло, випадають на долю ненажерливі царі, генсеки і президенти. Всі ті, без винятку, правителі насправді породжені глибинною авторитарно-руйнівною психологією свого народу і добросовісно виконують його волю. Скільки би їх не міняти, з яких верств суспільства не обирати, в кінцевому результаті вони будуть однаково ненажерливими. Народ – богоносець і страждалець імперій типу тюрми народів не створює.

 

Шановні президенти! Коли ми, нарешті, спинимо русифікацію України?

Не може бути й мови про домовленість! Не може бути підставою для двох державних мов те, що деяка частина населення країни розмовляє російською. В кожній країні державною є мова корінного етносу, який є її творцем. Україну створили українці, державна мова в ній може бути тільки одна – українська. Все! Росія теж багатонаціональна країна і українців, до речі, в ній проживає не набагато менше, ніж росіян в Україні, але ніхто там не порушує питання про багатомовність. Тому чому в нас для москалів мають бути особливі привілеї?

Сьогодні в Україні русифікація населення йде швидшими темпами, ніж за колоніальних часів. Питається, чому в нас російськомовних газет, журналів, телеканалів, видавництв утричі більше, ніж українських? Славний українець, корінний донеччанин, академік Федір Моргун у книзі «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу» пише: «Добре пам’ятаю довоєнні і післявоєнні роки, коли більшість жителів не тільки шахтарських селищ, а й міст Донбасу… говорили рідною українською мовою, тому що вони в основному – українці. На превеликий жаль, сьогодні не тільки в містах, але й у багатьох донецьких селах, в яких проживають переважно українці, рідної мови майже не чути». Як це могло статися за якихось п’ятдесят років? А дуже просто: без будь-яких референдумів були закриті українські садочки і школи. Що треба зробити, аби відновити справедливість? В русифікованих регіонах у процентному відношенні до національного складу населення відкрити українські садочки і школи, а учні російських шкіл, як це прийнято у світі, зобов’язані знати державну мову на рівні з рідною. Хто скаже, що це несправедливо чи незаконно, будь ласка, – чемодан, вокзал, Росія…

Час відібрати в росіян наші міста. Чи можна миритися з тим, що в тому ж Запоріжжі – самому серці колишньої козацької держави, у славному краї Сагайдачного, Хмельницького, Сірка, гайдамаків і холодноярців не почуєш нашого слова, тільки «нєкання» та «штокання». Яка з Києва столиця України, а зі Львова столиця нашого «п’ємонту», коли там теж панує російська, а беззахисна українська нахабно витісняється на задвірки. Якщо не зрозуміти наслідків цієї загрози, то невдовзі матимемо Україну без українців…

Ще пекучіша проблема – це залежність української економіки від російських енергоносіїв. Поки така залежність триває, наша незалежність є формальною. Чи в нас власних запасів нафтопродуктів бракує, чи нашим владноможцям бракує культури державного мислення, що невдовзі від села до села і на тракторі не дістатися і борщу не зварити без дозволу «путінського краника»? Де були всі роки незалежності наші лідери нації, про що думали і чим займалися, що поставили Україну на грань такої ганьби?

Сьогодні весь український народ хотів би почути від наших президентів і прем’єрів відповіді на такі запитання:

1. Чи ви, шановні, не усвідомлюєте, що залежність України від російських енергоносіїв рано чи пізно призведе до втрати її незалежності, до катастрофи нації взагалі?

2. Чи ви, порпаючись у смітнику третьорядних для народу проблем і дешевих амбіцій, не маєте ні доброї волі, ні сил, ні можливостей, бо вже все розкрадено, заснувати українську нафтогазову промисловість?

3. Чи, може, Росія не дозволяє вам цього зробити, а ви, таємно залежні від неї, просто дурите власний народ?

Нам здається, що всі три запитання сьогодні однаково актуальні?

Низька культура державотворення наших лідерів виразно проявляється в невмінні передбачати стратегічні загрози з боку недоброзичливих сусідів. Росія відібрала в Білорусі газотранспортну магістраль – в Україні це нікого не насторожило. Путін із Шрьодером затівають прокласти по дну Балтики газотранспортну магістраль, щоб різко скоротити доставку газу до Європи через наші терени… «Газпром» раптом закуповує весь туркменський газ… «Газпром» погрожує, що як тільки Україна вступить в НАТО, ціну на газ для неї буде підвищено до 500 і більше доларів за тисячу кубометрів, що стане катастрофою для української економіки…

І знову ми не робимо з цього жодних висновків. Аж тоді, коли Росія поставить Україну перед невідворотною загрозою економічного краху, ми почнемо чухати потилиці. Європейські державні лідери так не поводяться!

 

 

Запитання восьме

 

Шановні президенти! Як ви дивитесь на деградацію української душі?

 

Здавалося, здобувши незалежність, українці, за прикладом поляків, чехів, прибалтійців кинуться відроджувати свою понівечену асиміляцією мову, очищати забруднену чужинцями духовність, культуру і мораль. Та сталося якраз навпаки. Під суворим оком колонізаторів ми ще мусіли якось триматися пристойності, але, ставши незалежними, геть пустилися берега. Коли сьогодні чуєш, як з екрана телевізора «штокають» на «общепонятном» типи з прізвищами Галушка, Цибух, Пилипенко, то, далебі, не знаєш, чи сміятися, чи хапатися за валідол. А ще, здавалося, мільйони українців з діаспор негайно масово повернуться до рідного краю, аби всією громадою будувати власну державу, якої стільки віків добивалися. Навпаки, автохтони ще масовіше стали її покидати…

І на своїй землі, і в діаспорі українці рідною мовою не дорожать, не захищають від утисків та принижень. Материнську мову й надалі заганяють на хутір, до хліва, нидіє національна преса, книгодрукування, театр, естрада, зате саме ці сфери російської культури почувають себе в Україні чи не краще, ніж на «родінє», а єврейські концерти на великі релігійні свята стають у нас традиційними. Чи можна уявити щось подібне в західноєвропейських країнах?

Українець, який в умовах незалежності цурається національної духовності, не має української душі. Це манкурт, духовний кастрат, живий труп, на ньому український рід переводиться. В очах гордих своєю національною самосвідомістю народів він уже не може розраховувати на повагу. І як би він не бив себе в груди, що він теж українець та європеєць, це вже не так. Зрадивши власну душу, загубивши пам’ять поколінь, він фактично вкорочує віку нації до рівня, не так давно спрогнозованого відомим Римським клубом видатних економістів, а саме: до 2030 року в Україні може залишитися не більше 15 мільйонів жителів, та й ті не всі корінного етносу…

Зрада власної душі ні для кого не буває безкарною. Для нас, українців, вона обернулася деформацією етнічного менталітету в бік загрозливої переваги соціального феномена над національним, матеріального над духовним. У мемуарах В. Винниченка знаходимо гіркі нарікання автора на те, що Українська революція 1917-1920 рр. зазнала поразки, бо національну ідею розтоптав соціальний фактор. На жаль, процес деформації триває, мало того, зараз він саме у розквіті, що свідчить лише про відсталість і нерозвиненість нації.

Нинішня трагедія України – це не політична, економічна, соціальна криза, це криза духовності і моралі народонаселення. Після вікових злиднів, утисків, сталінських голодоморів та табірних заборон відбувся цілком прогнозований вибух надто довго стримуваного власницького психозу основної маси населення, сплеск огульного цинізму, шкурництва, пожадливості й лютого ворогування, яке завжди супроводжує перерозподіл награбованого. І винити в цьому нашу еліту не зовсім доречно, бо яка ще еліта могла зродитися з тієї пострадянської помийної ями, крім нинішніх політиканів та олігархів.

Провалюючись в економічну кризу, українство заодно падає в безодню ще страшнішу – моральну, духовну, точніше – бездуховну. Не треба бути провидцем, щоб твердити: нещасний народ в умовах безробіття, безгрошів’я, безперспектив’я загрозливо котиться в безодню аморалізму – алкоголізму, наркоманії, проституції і злодійства, стимульованого інстинктом фізичного виживання. Ми дійшли до межі, коли злодій краде у злодія, мати – в дітей, діти – в матері. І в таких ганебних умовах виростають нові покоління! На очах відбувається деградація народу.

Зубожіння населення спонтанно породжує і масове його збайдужіння, соціальну апатію, коли щодень чимраз більше «нікому нічого не треба», крім негайної, бодай маленької особистої вигоди. Інстинкт виживання змушує людей щодень звужувати коло своїх культурних, духовних інтересів на користь пошуків «підніжного корму». З такими людьми важко говорити про мораль, про порядність та гідність.

Можна скільки завгодно «чистити» суспільство від порушників карного законодавства, від злодіїв, хабарників, бандитів і казнокрадів, та доки вся маса зовні ніби порядних людей внутрішньо буде схильна до злодійства, то всі закони виявляться безсилі, бо ці внутрішні нахили рано чи пізно знайдуть вихід, прокаркають на все своє вороняче горло, протопчуть нові стежки до свого прояву і продовжать стару гру при новій системі. Прецінь, що вони і роблять сьогодні. А ще стародавні римляни застерігали: «Закон безсилий, де нема моралі».

 За роки незалежності Україна розграбована «кращими синами і дочками народу». На огризках та недоїдках, що зосталися, влада демагогічно обіцяє збудувати «могутню державу з заможним, гідним людини життям». Брехливим обіцянкам нема віри, бо кожен, як той зв’язаний заєць, зайнятий боротьбою за виживання, а конкретніше – проблемами наповнення власного корита.

 

Шановні президенти!

⇐ Предыдущая19202122232425262728Следующая ⇒

Поделиться: