Культура ґрунтується на почутті, на вірі. Цивілізація – на інтелекті. Перша промовляє до серця, друга – до розуму. Це основна відмінність.

Культура консервативна. Починається з культу, кровно пов’язана з традиціями предків; вона патріотична, національна – аж до націоналізму, зациклена на внутрішньому житті нації, замикається кордонами, межами, парканами.

Цивілізація демократична. Не обмежується рамками національного, вона відкрита для світу, не робить різниці між націями, релігіями, доктринами, уподобаннями людей.

Нарешті, культура – це початкова форма цивілізації, її фундамент.

За що ратують люди культури? Здебільшого за українську мову, національні традиції і символіку, православну або уніатську конфесії, пам’ятники національним світочам та героям, повернення до общинного способу господарювання – тобто тяжіють до вчорашнього, збереження вже набутого, тягнуть назад до патріархальщини, на такий собі український хутір на краю Європи. Їх гасло: краще те, що своє.

Люди цивілізовані спрямовані в завтрашній день, обстоюють широкі міжнародні зв’язки, науково-технічний прогрес, високу якість життя, забезпечену сучасними методами господарювання незалежно від усяких «ізмів». Вони глибоко шанують національні традиції і символіку, але радше як старовинні музейні раритети, що не заслоняють погляду на широкий і безмежно прекрасний та звабний світ. Їх ваблять відкриття в науці, нові явища в мистецтві, нові технології в економіці, конструктивні доктрини в політиці, їм страшенно нудно на хуторі, бо їх манять великі центри цивілізації, де є можливість вільно спілкуватися з інтелігентними людьми різних національностей, почуватися в їхньому колі рівними, а не «Пилипами з конопель». Їхнє гасло: краще те, чим сьогодні пишається людство.

Було б нерозумно звинувачувати наших людей у тому, що вони саме такі, тим більше нацьковувати одних на других. Істина тут десь посередині. Та проблема залишається: коли одні політичні сили тягнуть нас до хутора, а другі – до Європи, то єдності і згоди не чекай. Між людьми різного рівня культури і цивілізованості антипатія зазвичай більша, ніж між людьми різних національностей.

На світі, подобається це нам чи ні, завжди було дві культури – панська елітна і мужицька традиційна. Це зовсім не ті дві культури: буржуазна – розтлінна, загниваюча і пролетарська – життєдайна та людинолюбна, котра мала повезти радянський народ у сонячне майбуття. Насправді, цивілізацію споконвіку двигала по шляху поступу провідна верства, еліта нації – її інтелігенція. Саме творча інтелігенція завжди була, є і буде генератором нових ідей і звершень людського прогресу.

Сучасна цивілізація – це демократичний лібералізм, науково-технічний прогрес постіндустріального поступу людства, тобто це – німецька техніка, англійські ноу-хау, японські кібернетичні технології, французькі естетика, дизайн і мода, новітні етичні норми, естетичні смаки ets. Її головний принцип – постійний пошук нового, кращого, досконалішого, постійний розвиток і розквіт. Що тут є загниваючого?

Головний принцип нашої народної культури – збереження традицій. Це культура не репродуктивна, а самозберігаюча. Її функція така, як у тієї скрині сільської бабусі. Не від добра десятки поколінь українців змушені були ховати свої духовні надбання на дно бабусиних скринь на збереження – до кращих часів. Не вмирала віра, що як не онуки, то правнуки знайдуть їх у тих скринях і візьмуть з собою в історію далі.

Бо культурні традиції – самооборона народу від занепаду. Без тих бабусиних скринь про нас в історії зосталася б тільки згадка, як про скіфів чи половців.

Та біда в тому, що ті надбання в бабусиних скринях не розвивалися і кожного разу нащадки виймали їх звідти в тому ж вигляді, в якому «законсервували» їх прадіди, закостенілими, позбавленими духу сучасності. Точнісінько такими виймаємо їх донині. Ось чому традиційна культура ще й досі напів’язичеська, напівхристиянська, напівєвропейсько-азійська, приземлено-побутова. Її цінності – природа, церква, любов, вербиченька, праця, на землі, борщ з варениками, народна пісня та гопак. Як бачимо, ніщо тут транзитом до сонця не мчить.

Елітна культура рідко оглядалася на традиційну, хіба що під впливом тимчасової моди на неї декотрі інтелігенти полюбляли похизуватися у сорочках-вишиванках та довгим вусом.

Культура простого народу теж не гналася за панською, бо та на наших теренах була їй національно і по духу чужою, лише зрідка, під впливом тієї ж моди, запозичала дещо, коли його вдавалося припасувати до народних звичаїв, до праці на землі чи готування випивки та закуски. Коли елітна культура, базована на плідних надбаннях людського інтелекту і духу, не знає меж у своєму поступі, то народна культура таких перспектив не має і з віками трансформується переважно в музейний раритет.

І так було завжди.

У чому проблема України? В убогості культури взагалі. В яловості культури традиційної й убогості культури елітної. Час традиційної культури минув, вона зупинилася у розвитку, більше не відповідає на виклики нової доби і вже не може бути одкровенням для молодих поколінь українців, а до рівня європейської цивілізації нам ще рости і рости. Влада чомусь не усвідомлює цієї переміни в житті нації і з наполегливістю, гідною кращого застосування, через свої ще радянського рудиментарного штибу управління культури ініціює чимраз більше совкового рівня ярмарків, фестивалів народних традицій та промислів, відзначення напів’язичницьких свят, які цивілізованості народу аж ніяк не сприяють, зате дають можливість випити більше горілки і повеселитися в умовах загального зубожіння та гірких розчарувань. І за те спасибі!

Кажуть, Україна – молода нація і держава. Проте всі оті народні «свята» чомусь схиляють до висновку, що наша нація стара, живе лише стариною і спогадами про минуле. Для неї ніби все уже в минулому. І ми, заглиблені в ту минувшину, лише ремонтуємо фундамент національної культури, зовсім не переймаючись зведенням стін майбутнього українського хмарочоса цивілізації.

Нам наче на цьому світі вже нічого й не треба. Ото ще раз «сядем за столи кленові», поспіваємо, поплачемо – та й можна поволі ладнатися на цвинтар… Невже колись були ми козаками?

Зверніть увагу: у нас є старосвітські університети культури, очолювані такими ж старосвітськими людьми, але нема жодного університету цивілізації. У нас є всеукраїнська газета «Культура і життя», заснована ще за життя Леніна, але за роки незалежності так і не з’явилася газета «Цивілізація і життя». Ми захоплюємося ще гоголівськими сорочинськими ярмарками, де продають гусей та поросят, але не маємо «ярмарків», де б торгували вітчизняними автомобілями, що працюють на воді, модерними комп’ютерами, телевізорами, сотовими телефонами. Та що казати про комп’ютери, коли малої сільгосптехніки для дрібних фермерів Україна ніяк не спроможеться випускати. Тягнути голіруч буряки за гичку, як за часів заводчика Терещенка, – це не та економічна культура, що забезпечить Україні достаток і процвітання.

Усе зрозуміло: наш донедавна підневільний народ не міг бути цивілізованим. Позбавлений патріотичної культуротворчої еліти, він нидів на своєму консервативному щаблі, не маючи сил злетіти вище. Ми і нині бідні, бо недостатньо цивілізовані. Не маємо еліти, здатної стати в рівень з елітами передових країн у розвої нових ідей державотворення, науки, культури, сучасних технологій. Не секрет, що нерідко ми не маємо з кого вибирати керівників усіх рівнів – од всесоюзного до сільського. Ми і далі вибираємо їх за луджену горлянку, вміння матюкатися з підлеглими, бити кулаком по столу, крутити хитрі махінації, безпардонно усувати з дороги суперників та безкарно красти, в останню чергу оглядаємось на їх професіоналізм, культурність, інтелігентність, уміння правильно вимовляти слово «мікрофон» та писати слово «професор». Тож нічого дивуватися, що ті лідери ігнорують культуру, не маючи навіть уявлення про те, що ігнорують власне ж майбутнє.

Ми їх без кінця переставляємо з посади на посаду, з дитячим оптимізмом сподіваючись, що цей ось генеральний, нарешті, – те, що потрібно, а воно знову і знову не те, бо час уже усвідомити: доки будь-яким ділом керують далекі від культури та інтелігентності люди, доброго діла нема й не буде. Як у тій байці: скільки поганих музик не міняй місцями – оркестр не заграє. А добрих музик нема з кого вибрати. Через низький рівень культури.

Переважна більшість українських керівників усіх рівнів, і це ні для кого не секрет, недотягають до висоти своїх крісел. Як кепкував поет Купчинський – «маси для них зависокі». Пригадується ще дотепніший «закон Паркінсона», за яким кожен керівник ладен зі шкіри вилізти, аби дохопитися до найвищого керівного крісла, на якому він найчастіше стає геть некомпетентним у довірених йому справах. У мене враження, що пан Паркінсон мав на увазі передовсім наших вищих керівників. Пропоную ідею: Верховна Рада приймає закон, що після досягнення високопосадовцем п’ятдесятилітнього віку його щороку слід понижувати в ранзі і переводити на посаду на рівень нижчу – з обласного керівного крісла у районне, з районного – у сільське. І так аж до виходу на пенсію. Принаймні було б справедливіше.

Причиною будь-якої кризи – економічної, політичної, фінансової – завжди є криза інтелекту, культури і моралі. Криза людини. Нині вже і сліпий бачить, і глухий чує, що криза людини набрала страхітливих форм. Патріарх нашої духовності Олесь Гончар в одному з виступів з болем запитував: «Звідки оце нашестя знахабнілих хапуг, рвачів, осквернителів народних святинь? Хоча, власне, чого й дивуватись. Хіба тоталітарна система не готувала вже в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних, жорстоких циніків, у чиїх генах не лишилося почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння елементарного людського обов’язку? » Додам запитання і від себе: а хіба демократична система незалежної України не готує ще страхітливіші легіони тих паскуд? Гай-гай, панове!

Ми надто глибоко втоплені в отруйному багні того безкультур’я, щоб можна було сподіватися легко і скоро – досить, мовляв, одного указу Президента – з нього вибратися. Надто розгромлені, роззброєні духовно на всіх рівнях цивілізованою, аморальною владою – і тоталітарною, і демократичною. Якщо ми сьогодні не усвідомлюємо цього, не навчимося самі і не навчимо дітей та внуків шанувати християнську мораль і закон, поважати себе й свого ближнього, власну честь і гідність, нашу історію, незалежність, культуру, а заодно все те краще, що виробило людство, – ми ніколи не виберемося із злиднів, бруду та беззаконня.

Та чомусь не бачу широкого розуміння цих проблем довкола себе. Повсюдно буяє погоня за доларом, обожнення потреб шлунку, корита, пляшки пива й іншого побутового сміття. І далі на нашому українському смітнику синові нема за що поважати батька-пиячину, який і нині «в вишиванці горілочку дудлить», а доньці – матір-убивцю її ще ненароджених братиків і сестричок. Вдумайтесь, люди добрі, в ці страшні цифри: Україна посідає ганебне і жахне перше місце у світі за кількістю абортів – мільйон за рік! Україна посідає ганебне й жахне перше місце в Європі за кількістю хворих на СНІД, за поширенням наркоманії та алкоголізму серед молоді! І не торочіть мені лика про «соціальні та економічні труднощі за межею бідності». Коли бачу довкола себе маси модно вдягнених дебелих молодиць, котрі встигли щонайменше по разу «вишкрябатись», коли бачу на вулицях п’яних підлітків, то не про злидні думається, а про межу духовного дикунства цих, даруйте, убивць і самовбивць.

Незалежна Україна «прославилася» на весь світ непомірно високим рівнем корумпованості населення. Несподіване дослідження зробили соціологи в середовищі дрібних підприємців: 87 відсотків цих ділових людей вважають, що «рушієм» усіх проблем у відносинах з партнерами та владою є звичайний хабар. Вигідніше й оперативніше вирішуються будь-які питання, якщо дати «на лапу» кілька сотень гривень, ніж законно відстоювати свої права. Судова тяганина – марна втрата чималих коштів і часу. Хабар же надійніше охороняє бізнес і права. Хочеш жити – навчися давати хабарі. Як вам подобається така культура?

Україна не може подолати кризу, не прогресує, бо не має керівної і спрямовуючої сили провідної верстви суспільства. Біда її в тому, що з відомих причин національної еліти в ній завжди було замало, а простолюддя забагато. Маятник паритету сил між цими незмирними класами постійно відхилявся в бік останнього, що й оберталося постійними чварами, бунтами та повстаннями, котрі, як правило, нічого путнього нам не дали й не могли дати. І нині та біда не минулася, ми знову маємо заслабку – «прошаркову» – еліту і забагато простолюддя, знову порушений паритет сил.

Наша інтелігенція ніби й багаточисельна, та це радше напівінтелігенція, а напівосвітянщина в першому поколінні; від простолюддя вона ніби й відійшла, одначе до еліти ще не прибилася. Через те вона й не має авторитету в народі. Її слабкість постійно провокує агресію з боку простолюддя, котре за першої ж нагоди готове витерти об неї ноги та викинути на смітник, щоб не заважала жити за поняттями та забобонами.

Час одверто визнати і те, що в нас попри безліч протистоянь у суспільстві тліє ще одне неприємне протистояння – між традиційною культурою села й осучасненою міською культурою. Донедавна Україна – велике село, але тепер, з бурхливим розвитком міст, змушена, хочеш-не-хочеш, усе глибше занурюватися в зону так званої міської культури. Протистояння не вщухає.

Сьогодні культурний рівень суспільства балансує десь посередині між культурою міста і культурою села з взаємопроникненням однієї в другу. Чимраз очевиднішим стає факт, що наша традиційність обертається на реакційність. З власного досвіду знаємо: колектив, де переважають вихідці з села, категорично не хоче вибирати своїм керівником міського інтелігента, бо він – «пан»; а колектив, де переважають вихідці з міста, так же не вибере вихідця з села, бо він – «селюх». Якщо ж раптом і виберуть, то невдовзі ті колективи розділяться на неформальні групи за походженням, у яких «селюхи» сичать злобно на начальника-«пана», а в противному випадку «міщухи» так само пошановують начальника-«селюха». В тих колективах, як правило, низька продуктивність праці, постійна незгода, нема взаєморозуміння й взаємопідтримки.

Аналогічна ситуація і в політичних партіях, громадських об’єднаннях, адміністраціях, творчих спілках, навчальних закладах – усіх без винятку організаціях. «Місто» мріє про Євросоюз і НАТО, безвізове пересування по світу, бо там б’ють джерела тієї цивілізації та економічних відносин, яких воно спрагле. «Село» ненавидить Європу, НАТО, глобалізацію передусім тому, що інтуїтивно відчуває свою меншовартість, наївно сподіваючись приховати її на рідному українському хуторі. «Гарне не подобається нам, якщо ми до нього не доросли» [Ніцше]. Дай «селу» волю і воно залюбки повернеться спершу до Гетьманщини, відтак до княжих часів, до вигаданої ним рунвіри, поганських капищ, а звідти вже рукою подати до трипільських кругленьких поселень-колгоспів, де є один «батько», кілька осавулів-бригадирів, а всі решта рівні. І на фіга їм та Європа!

Отака різнополярна векторність нашої культури: коли одні українці аплодують японському авто, що працює на воді, інші в той же час тяжіють до трипільського колгоспу. А наївні люди кліпають очима: і чого це в Україні нема єдності? А ми все мріємо про єдність і злагоду між українцями. Аякже! І так буде, доки між обома класами не запанує паритет сил, можливий лише за умови різкого збільшення та посилення культурної верстви нації. Застерігаю: у нас ще довго триватимуть безглузді, безплідні чвари, безрезультатні спроби стати членами Євросоюзу, НАТО, Світової організації торгівлі, аж доки ми не виплекаємо власного потужного класу інтелігенції і народ не визнає нарешті її керівної та спрямовуючої сили в суспільстві.

Гадаю, нині чимраз більше людей розуміють, що без пріоритету культури жодна економічна реформа не запрацює. Просто не буде здійснена! Бо – нікому! І навпаки, тільки висотою і розмахом культури вимірюється велич кожної держави, її заслужений авторитет у світі. Недорозвинені культурно, нецивілізовані спільноти неспроможні збудувати здорової економіки і не те що створювати, а навіть освоювати новітні технології, закуплені чи запозичені за кордоном. Тільки від рівня культури залежить рівень технологій, комп’ютеризації, якості товарів і послуг. А спосіб виробництва, ваговитість колоса, смак ковбаси неодмінно прикладуться.

Досягти цього еволюційним шляхом, як воно сьогодні робиться в нас: тихою сапою, неорганізованою, бездумно, коли ніхто ні за що не відповідає, – неможливо, бо так скоріше можна дочекатися кінця світу, аніж успіху. Еволюція – добра тітонька, але вона полюбляє, щоб її до роботи хтось час від часу революційно підштовхував. Еволюція – як лінива жінка, в душі хоче, аби чоловік її покохав, але щоб ініціатива належала йому.

Одне слово, потрібна культурна революція.

Ні, не в китайському варіанті, а в сучасному, мирному, суто українському, на зразок нашої ж Помаранчевої революції. Необхідний оперативний, потужний прорив українського інтелекту і духу до вершин сучасної світової цивілізації. Мета революційного процесу – досягти нарешті і назавжди – паритету сил між інтелектуальною елітою і масою людей праці. Сьогодні маємо в країні вкрай малий відсоток креативної, патріотичної, творчої інтелігенції, а її необхідно мати бодай третину від загальної кількості населення. Вперше в історії України її господарем має стати людина інтелектуальна, інтелігентна, національно свідома, а не околгоспнений, збайдужілий, безрідний цап.

Не вірю в якийсь надзвичайний, самобутній шлях прогресу, крім єдиного шляху – до європейської цивілізації (хоча вона й «буржуазна та загниваюча», але нам і такої дай, Боже, дістатися). А до Європи одна дорога – через освіту і культуру!

Приклад для порівняння. До нас з Німеччини, США, Канади приїжджають погостювати колишні краяни або їхні діти. Хоча більшість з емігрантів трудиться на рядових посадах, одразу впадає в око – це люди шляхетні, прибули зі шляхетних країн. Зрідка приїжджають і колишні українці чи їхні діти з Росії. І теж одразу видно, що кращими вони там не стали. Хотів би я подивитися на того, хто може мені заперечити.

Шляхом нашої лінивої еволюції та ще й при голотських пріоритетах типу: головне – економіка, головне – якось нагодувати та взуть народ – культурних націй нам не наздогнати. Вони швидше прокладають дорогу до прогресу через терни та рифи незвіданого, аніж ми, навіть нагодовані та взуті, наздоганяємо їх упорожні битим гостинцем.

Коли після Другої світової війни японці заходилися відбудовувати державу – основні сили та засоби спрямували на освіту. А вже відтак почали відроджувати економіку. Результати загальновідомі.

На початку 1990-х Фінляндія, перебуваючи в глибокій кризі, взялася за економічний прорив. До того вона була «країною лісорубів», тобто з дуже нерозвиненою структурою економіки. Знову ж таки почала з того, що забезпечила населенню країни незалежно від походження і місця проживання однаковий доступ до якісної освіти – середньої і вищої. Для бізнесу були створені умови, в яких він охоче став вкладати кошти в освіту, інновації та розвиток сучасних кваліфікацій своїх працівників. Водночас корупцію в країні вдалося звести до мінімуму. За двадцять років Фінляндія стала однією з конкурентоспроможних країн світу з високим рівнем життя населення.

Оптимальний варіант для подолання загальної кризи нашої культури: наслідуючи приклад японців та фінів найближчим часом впровадити обов’язкову вищу і середню спеціальну освіту для всіх категорій молоді, яка може вчитися. Перепустити за п’ятдесят років через ВНЗ і технікуми хоча б три покоління – дідів, синів і внуків. І процес подолання відставання піде.

Звідки для цього діла брати кошти і засоби? А це хай рідний уряд та профільні міністри скажуть нам, а не ми їм. Годі, шановні, бездіяльно вичікувати, як за старих совкових часів, коли це якийсь дядько з провінції скаже, де брати кошти, з чого починати реформу та коли закінчувати. Якщо Україна зробила європейський вибір, будує громадянське суспільство, то тепер ми будемо питати уряд і вас заодно, чому немає коштів на здійснення реформ, чому досі нічого не зроблено з того чи іншого питання?

Коротше кажучи, якщо Україна сподівається вижити в жорстоких конкурентних умовах глобалізованого світу, вона завжди повинна мати достатньо коштів на освіту, на будівництво в усіх обласних центрах сучасних університетів, розміщення мільйонів студентів, тисяч викладачів.

Водночас слід би вже розпочинати реформу перебудови шкіл. Кожна школа – міська чи сільська – має відповідати сучасним світовим зразкам (з басейнами, спортивними комплексами, актовими залами, майстернями, лабораторіями). Наші діти заслуговують на те, щоб виростати в «панських» умовах, на високому культурному рівні своїх щасливих західних ровесників. Уже з дитячих садочків їм слід прищеплювати елементи гарного смаку, пунктуальності, нетерпимості до безладдя і бруду, брутальності й нечесності.

Навчати і виховувати їх мають не ті вчителі, котрі заочно закінчували ще радянські педвузи, бо ніде більше не могли вчитися, і котрі тільки те і вміють, що брудним нігтем відзначити в підручнику завдання для учня. Таким «вихователям» у передових країнах місце на свинофермі. Якщо ми хочемо духовно відродити націю, до педагогічних університетів слід приймати виключно обдарованих математично, літературно, артистично, спортивно, талановитих юнаків і дівчат, котрі згодом могли б бути для підлітків прикладом для наслідування.

Зрозуміло, держава зобов’язана нарешті подбати про високе матеріальне забезпечення педагога. Злиденний учитель – злиденна, відстала Україна. Ми й надалі хочемо такими бути?

Нарешті, коли, скажімо, половина молодих жінок з дипломами лікарів, учителів, економістів, побутовиків і не працюватимуть на офіційних посадах, як не працюють вони в цивілізованих країнах, а тільки плекають своїх дітей, то зате виховають для України здорову, розумну, порядну молоду зміну. Чи хтось і досі вважає, що нові генерації державотворців нам виплекають темні сільські бабки?

Хоче того Україна чи ні, одначе мусить подбати, щоб у нас не було жодної безпритульної дитини. Вона просто зобов’язана навчати в кращих університетах світу тисячі своїх юних обдарувань, стажувати їх у кращих міжнародних фірмах. Молода українська генерація має з високо піднятою головою ходити дорогами Європи і Америки з гордістю за себе і свою країну.

Чому стільки уваги приділено молодій генерації? Тому що на її долю випадає виконати майже весь огром роботи з побудови держави. Чого приховувати: за всі роки незалежності в розбудові України зроблено ледве стільки, що залишається, як кажуть, тільки почати та закінчити. Ми досі не маємо ні цивілізованого парламенту, ні дійового уряду, ні надійних кордонів та збройних сил. Ми не здолали економічної кризи, а лише доповнили її іншими кризами, які тільки можна вигадати. Не прийнято безлічі вкрай необхідних законів і кодексів, а котрі й прийняті, то не працюють, не здійснено низки демократичних реформ. Тихо вмирає наука, згасає надія, що Україна колись буде в Євросоюзі. Далебі, легше перелічити, що зроблено…

Ми нині стоїмо лише на початку відродження нації. Не гаючи часу, маємо відродити її знищену, спаплюжену ворогами генетичну основу, її національну ідентичність, духовність і віру в життя. Трагедію знищення нації потрібно розуміти насамперед як украй понижений рівень її можливостей у відродженні мужніх, мудрих і шляхетних патріотичних поколінь для побудови власної цивілізованої держави. Маємо відродити наближену до європейської психологію людей, а заодно подолати розбрат між традиційною і сучасною культурами. Відродити приватне і державне землекористування, запроваджене ще Хмельницьким, індивідуальний спосіб господарювання, за який нас хвалив навіть Енгельс, а заодно і заможний середній стан суспільства, як опору держави. Відродити українську церкву, благородні традиції, очистити від суржику материнську мову. Відродити нашу ратну славу, гідно звеличити національних героїв – Наливайка, Хмельницького, Мазепу, Петлюру, Бандеру, козаків, січових стрільців, імена і творчу спадщину наших учених, діячів культури і мистецтва. Вивести на сучасний світовий рівень українську науку. Роботи тут, панове, з Божою опікою на сто років вистачить!

І наостанок про основний неписаний закон культури суспільства – національну ідею. Цивілізована спільнота, як правило добре усвідомлює, хто вона, що має робити на світі і куди йти. Зрозуміло, жоден народ в історії ще нічого путнього не збудував на основі самої ідеології, навіть коли дуже хотів зробити якнайкраще – виходило як завжди. Але починати будувати власну державу без ясної мети, без чіткого плану – стратегічного та тактичного – на таке здатні тільки ми, українці. Нехай загальноприйнятна для народу національна ідея у нас не складається, бо ми нація не одної крові і не одного духу, але бодай програму-мінімум та програму-максимум нашого державотворення ми мусимо мати! Невже більшовики за сімдесят років не навчили нас планувати?

І така перспектива в нас, здається, є! Після кожних парламентських виборів до Верховної Ради проходить менше і менше політпартій та блоків. Коли їх залишиться два-три, вони змушені будуть зі своїх політичних програм скласти одну загальноприйнятну. Щоб людям не соромно було в очі дивитися. Це ж так просто!

Наприклад, американська мрія базувалася на об’єднанні людей різних національностей навколо ідеалів побудови суспільства високого рівня споживання. Ми, можливо, вже наспоживалися вдосталь, але нам вкрай потрібна об’єднуюча ідея, щоб вдихнула в народ енергію творення. Національна ідея – це, коли хочете, своєрідна державна релігія, здатна подарувати нам спільну мету, мотивації державотворення і згуртувати різнорідне по крові і духу суспільство на економічний прорив.

Народних традицій сьогодні замало для формування сучасної об’єднавчої національної ідеї. Розвиток глобального світу вимагає від кожної країни зайнятися сучасними проблемами епохи хай-тек. Тому провідні вітчизняні вчені дійшли висновку, що національною ідеєю (мрією) для України, як для японців, фінів, інших народів, найбільше прийнятна ідея її конкурентоспроможності в світі. Вона і має стати стрижнем державної політики. Жодна політична сила не заперечує цього.

Цікава паралель: відомо, як перемоги українських спортсменів об’єднують націю. Чому ж ми таким же чином не демонструємо наших успіхів у науці, бізнесі, інноваціях, освіті, мистецтві, не робимо це предметом гордості для народу? Наші досягнення можуть послужити основою для майбутньої високої конкурентоспроможності. На таких перемогах ми утвердимо свою самосвідомість і об’єднаємо українську націю. Аж тоді зможемо перед світом на весь голос заявити про українську політичну, економічну, соціальну культуру.

Однак, признаюся чесно, мало віриться, аби так було зроблено. Нема ще в нас людей, котрі прислухалися б до таких порад. Коли відверто, то нам завжди бракувало розумних людей для добрих справ. Проаналізуйте нашу історію – за окремими винятками українці майже завжди при вирішенні доленосних для себе проблем вибирали гірший варіант. Так само вибирають і нині.

Передбачаю, що наша вічно голодна, заздрісна, ненажерлива демократія, як ті захланні дядьки на ринку, розтягне, роздерибанить державні бюджети, розпорошить сили і засоби – і так буде капарити, латати раз-по-раз злиденну свитину України, натренованими міністерськими, відомчими нальотами виривати їй з рук останнє, аби «справедливіше перерозподілити», а культура – потім, потім… Щож, який ми за браком культури збудували соціалізм, таке збудуємо і цивілізоване суспільство?

 

2008 р.

 

⇐ Предыдущая19202122232425262728Следующая ⇒

Поделиться: