Українство деградує не під тиском ворожих сил, а тому, що саме не вміє себе поважати. Та й чи хоче вміти?

 

Без державного інстинкту

 

Річ у тім, що українство завжди було таким, яким є нині, – від часу своєї появи на світі. Мабуть, воно викільчилося не з одного родово-племінного кореня, як більшість славних народів, а штучно змодифіковане зайшлими князями Рюриковичами з різношерстих, ментально різнорідних племен, які до насильного об’єднання їх у державу Русь навряд чи були кровно спорідненими та близькими по духу. Безперечно одне: відомі нам з історії племена полян, древлян, сіверян, тиверців на час приходу варягів виявилися не готовими, не дозрілими до творення власної держави, як не готові нині і ми. Не мали вони ні державотворчої еліти, ні об’єднуючої міжплемінної ідеології, ні, певно, взагалі бажання гуртуватися в одну національну потугу, як не маємо цього нині і ми. Навряд чи й мали єдину мову, віру, внутрішню і зовнішню політику, одні звичаї та традиції, як не маємо і ми. Врешті, не вельми, мабуть, і раділи насильному об’єднанню, бо звершили його не з власної, а з чужої волі. Ще тоді русичам слід було починати співати пісню «Боже, нам єдність дай...», як з тисячолітнім запізненням співаємо ми.

Нас, українців, завжди навчав розуму хтось. І завжди, як і донині, зверху. Силоміць заганяв в одну державу, силоміць хрестив, приєднував, не питаючи згоди, до чужих держав, запроваджував комуністичну ідеологію, морив голодом, кидав у криваві війни, щоб нарешті, втомившись від безплідних експериментів над непіддатливим матеріалом, дати нам коротку передишку – державну незалежність. Тисячу років нас, не готових іти в ногу з історією, хтось силою зганяв на майдани і зачитував укази, як ми маємо жити і чужу владу любити. І саме тому ми тисячу років своєї/чужої влади не любили точнісінько так, як і вона нас, і себе не поважали за власне безголів’я та безсилля.

Це добре видно вже на прикладі нерідної нам по крові і духу сімейки князя Ігоря. Сам самозваний гарант влади не мав міри у підвищенні «тарифів» за право корінного люду жити на власній землі, аж доведені до відчаю древляни не розірвали здирника на шматки. Його вірна дружина Ольга пробилася аж до сонму святих оригінальною варварською стратегією спалення злиденних сіл древлян і варінням у казані їхніх очільників. Ну а синок Святослав залишив для історії документ, яким зобов’язувався торгувати з Константинополем зерном, медом, воском, хутром і... рабами. Цей чужинець, в якому наші наївні патріоти якимось дивом вбачають першого українського козака-запорожця з «оселедцем» на голові, велів виловлювати по полях та лісах «єдинокровних» молодих смердів і продавати грецьким купцям у рабство. Чи міг безправний, постійно битий, різаний, вішаний, голодом морений та ще й національно несамоусвідомлений люд пройматися до таких правителів іншими почуттями, крім ненависті, котра з віками стала генетичною?

До прийняття християнства (як і століттями пізніше – комуністичної «віри») ми теж не доросли. І знову це прийняття нам організував хтось, і знову зверху, а не знизу, від внутрішніх усвідомлень і бажань людей. Святий Володимир (історики все частіше натякають на його хозарський родовід) не міг мати великого успіху в хрещенні численних відсталих племен, розкиданих на гігантській території, розділених непрохідними лісами, що нерідко вони й не відали про існування одні одних і зовсім не бажали розлучатися зі своїми поганськими ідолами, адже не одну сотню років захищали їх збройно, повставали проти хрещення. Незаперечний факт: поема «Слово о полку Ігоревім» навіть через двісті років після хрещення Русі написана на стовідсотковій язичницькій основі. В ній часто згадуються слов’янські язичницькі боги, духи, повір’я і жодним словом (! ) не згадано християнського Бога, віри, церкви. Це багато про що говорить!

Час від часу варто запитати себе: а що змінилося в Україні за тисячу років? Чого нас навчило життя? Та ж чужа для українців по крові і духу влада, ті ж непроминальні злидні, протистояння релігій, грабіжницькі «тарифи» і руйнація сіл, різні мови і звичаї, погляди на минуле і майбутнє, той же продаж (чи самопродаж) цвіту народного в рабство. Хіба що все це в незмірно більших масштабах. Ми знову не готові, знову не доросли до викликів історії – сприйняття капіталістичних відносин, вільного ринку, лібералізації влади, європейської цивілізації, законослухняності і перспектив глобалізації. Залишається тільки впасти на коліна перед святими образами з мольбою: «Боже милосердний! За що караєш нас такою жорстокою долею?! »

 

Трансгенна нація

 

Микола Гоголь у своєму вступі до «Історії Малоросії» вельми просто і переконливо доводить, хто винен у віковому, непроминальному розбраті українців. Князі-чужинці, два століття вирізаючи з допомогою половецьких орд слов’янський люд, яким вони ніколи не дорожили і якого їм не було жаль, довели Русь до такого стану, що «сотні дрібних уділів... були так між собою роз’єднані, як рідко буває навіть з різнохарактерними народами...» Це був хаос міжусобних війн, коли господарем країни сьогодні був ратай-слов’янин, а завтра грабіжник-ординець, війн руйнівних, таких, що ще в зародку нищили характер і дух народу, який лише починав усвідомлювати себе народом. «Розбрат князів мав різко негативний вплив на свідомість їх підданих, бо це були не суперечки королів з васалами, це була різанина між родичами, між рідними братами, між батьками і дітьми... Приклад жахливий для народу! » «І навіть якби тоді, – писав Гоголь, – з’явився якийсь геній, котрий захотів би схаменути цей народ, він не знайшов би в ньому жодної струни, через яку міг би повернути його до нормального життя».

І тут сталося ще страшніше лихо – монгольська навала. У паніці перед кривавими азійцями русичі розбіглися куди очі бачать – до Польщі, Угорщини, Литви, Московії. Знову ж таки з вини бездарних князів, які не зуміли організувати гідну відсіч ординцям, Русь стала пусткою. Європейські мандрівники, дипломати та купці, проїжджаючи її територією, залишили чимало письмових свідчень, що в містах та селах не бачили живої душі, лише вздовж степових доріг біліли людські та кінські кості.

Аж через століття втікачі почали поволі повертатися з Польщі, Литви, Моравії на прабатьківські землі полян, сіверян, тиверців. Однак поверталися вже далеко не всі і не самі втікачі, а їхні внуки та правнуки, перемішані кровно з людністю чужих країв, де змушені були проживати. Мало того, що вони самі значною мірою втратили етнічну приналежність, забули мову, звичаї, руську міфологію, – пише Гоголь, – так ще й привезли з собою багато чужинців, з якими за роки спільного проживання зав’язали тісні родинні стосунки. Вихідці з різних країв селилися окремими містечками, селами, вулицями і нерідко не відчували жодної кровної чи духовної спорідненості з сусідами. Над краєм, що відновлювався в муках, витав холодний дух відчуженості, байдужості місцевого жителя до інородця, інородця до інородця, неприязні, а то й ворожості сусіди до сусіди.

Це виглядало так, якби нині в наші спорожнілі села повернулися мільйони українських емігрантів – з Росії, США, Канади, європейських країн, а ще з Бразилії та Австралії, тобто повернулися нащадки тих, хто емігрував у ті краї сто років тому. В реальності ж було набагато гірше, бо колишні вільні русичі поверталися не у вільну Русь, а в литовську колонію, де знову правили чужинці – князі Острозькі, Вишневецькі, Любарські, Збаразькі. Повернути незалежність руського краю не було сил, залишалося мовчки коритися чужій владі та виживати, шукаючи «хати скраю». Про кровну спорідненість населення, про його національну згуртованість та політичну єдність з владою не було й мови.

Корінне населення, яке вижило під ординським арканом, значною мірою не сприйняло переселенців-перевертнів, а ті, у свою чергу, не могли поступитися єдиним, що мали, – набутими на чужині принципами, віруваннями та звичаями. Саме з цих джерел бере початок трагічна риса українців – брак єдності. Адже коли після вікового монгольського панування нащадки русичів у третьому-четвертому поколінні поверталися на рідні терени, то це вже були не стільки русичі, скільки напівполяки, литовці, угри, на три чверті московити. Напівправославні, напівкатолики, розрізнені по вірі і мові люди, загублені східні слов’яни, але так і не знайдені європейці. Чужі серед своїх і чужі серед чужих. Трангсени серед трансгенів. Штучно генетично змодифіковані люди, – роблять висновок учені.

Звісно, трансгени – це лише з домішками різних генних елементів штучно змодифіковані овочеві культури – картопля, соя, буряки, кукурудза, які зовні мало чим відрізняються від натуральних культур. Але вчені б’ють тривогу: через кілька десятиліть трансгени можуть заподіяти непоправної шкоди людству. Коли намагаюся уявити, з генетичних елементів скількох неспоріднених племен, народностей і націй змодифіковані українці, мене теж огортає страх. У Європі нема другої такої нації, по генах якої впродовж століть проповзло стільки генів чужорідних «геноносіїв». Можливо, нині ми зовні нічим ще не відрізняємося від звичайних людей інших націй, але хто знає, які мутації можуть відбутися з нашими нащадками ще в цьому столітті?

Якщо в цьому є хоч крихта правди, тоді наше безталання стає зрозумілішим. У мутантів не могло бути іншої історії. У таких людей не могло бути доброго серця до ближнього, їх не боліла душа за трагедії та лиха «місцевого населення», як і інородці, їх не гризло сумління за заподіяну йому шкоду і вони не відчували гріха за зраду чи злочин проти нього. Навпаки, відчували потайну радість, коли в сусіди «хата згоріла чи корова здохла». Таке ж ставлення проектувалося в свідомості й на цілу державу. Ага, держава нас зраджує? Значить, і ми маємо право на зраду! Держава нас обкрадає? То і ми маємо право красти! Держава нам бреше? І ми їй слова правди не скажемо! Головне, дбати про себе! Зрозуміло, що з трансгенною ментальністю «за пазухою» сусід змушений був сторонитися сусіди, село не могло знайти спільної мови з найближчим селом чи містом. Про єдність тут шкода говорити.

І ось з такої різноплемінної, різноментальної і різновірної мішанини підневільних переселенців історії було суджено з горем навпіл змодифікувати окремий етнос, що став українською народністю, а згодом і нацією. Відродження руського етносу відбулося в новій якості, навіть з новою самоназвою – Україна. Та, на превеликий жаль, спільнота, яка відроджувалася, не могла мати за душею головного для спільноти засадничого начала – єдинокровності спільного духу, що, як відомо, першочергово визначає самобутність і самодостатність нації. Не має його й нині.

 

Чому в українця хата скраю

 

Тим часом насильницька генна модифікація (себто асиміляція) українців тільки набирала своїх жахливих темпів. Безталанним русичам і в страшному сні не могло примаритися, яка трансгенна, кровозмішувальна доля їх чекає і, втративши державність та етнічну й духовну згуртованість, вони вже не могли протистояти лихові.

На зміну литовцям із заходу прийшли зверхні польські пани, з півдня почастішали напади татарів. Миролюбні хлібороби знову змушені були рятувати життя втечею з рідних країв – від татарів під захист поляків, від поляків у степ до ординців. Відкрита для всіляких зайд, спустошена вогнем, мечем і арканом земля, де в смертельному протистоянні зіткнулися три ворогуючі нації, знову була полита кров’ю, угноєна українськими кістками. То була земля страху, де її патріотові постійно загрожувала шибениця, паля або довічне рабство.

Відчайдухи, аби не шкодувати в хвилину передчасної смерті за марно втраченим життям, вибирали розгульну вольницю, слабодухі шукали прихистку в недоступних окраїнах рідної землі, в лісових дебрях або степових байраках, жили в постійних пошуках своєї «хати скраю». І ті, і другі легко втрачали рештки національної ідентичності, якщо вони її ще мали. Треба було бачити українців тих часів: голена голова з оселедцем, широкі шаровари, сап’яні чоботи – на татарський манір, жупан, барвистий пояс, перо на шапці – на польський. Українськими залишалися хіба що вуса.

Козаки-гультяї в ім’я бодай уявної «соціальної справедливості і чесного перерозподілу благ» стали викрадати разом з кіньми, вином, цехінами і татарських та польських дівчат та одружуватись з ними. Від цих зв’язків риси облич їхніх дітей закономірно змінювалися на європейські й азійські. Так за кілька століть «вирисувався» безпорідний, позарасовий люд, який вірою і місцем проживання демонстрував приналежність до європейців, але за способом життя, звичаями, зовнішнім виглядом більше скидався на азійців, в якому дивно поєдналися дві протилежні різнорасові стихії: європейська обережність, розважливість, діловитість і азійська безпечність, простодушність та хитрість, велика працелюбність і безмежні лінощі, прагнення до розвою та досконалості і бажання виглядати героєм, який зневажає будь-які закони та самовдосконалення. Ні для одних, ні для других ідея національної єдності і власної державності вже не була ні головною, ні першочерговою.

На цьому короткий історичний нарис Гоголя обривається. Але ми і самі добре знаємо, що було далі.

А далі – гірка правда історії: українець майже ніколи не був господарем на власній землі. Ніколи за життя не мав на ній надійного прихистку, а ріднився з нею хіба по смерті. Постійно бідний, пограбований всілякими зайдами, мав право бути на ній смердом, кріпаком, наймитом, колгоспником – тільки не господарем. Навіть у смертельних битвах з ворогами грудьми захищав її для когось, а не для себе.

Візьміть до рук путівник по нашому краю всього лише сімдесятирічної давності: у центрах міст і містечок – поляки і євреї, а українці тулилися по околицях, наче в якихось бідняцьких резерваціях – за «рогатками», за «греблями», на «висілках», але майже ніколи не мешкали в центрі. І це в тих містах та містечках, які вони будували, годували, доглядали власними руками, захищаючи у війнах з чужинцями. Та тільки війни минали, їх знову, ніби саме вони були чужинцями, виштовхували за околиці. В «хату скраю» їх віками заганяли силоміць, наче в самою долею призначене їм місце проживання. В такій хаті народжувалися й помирали цілі покоління. І хай тепер нікого не дивує, що українець пасивний, байдужий і не охочий до громадської праці, до творення громадянського суспільства, до активних патріотичних здвигав. Він ще не встиг за короткий час незалежності повністю покинути своєї «крайньої хати».

 

Куди поділася половина українців?

 

А потім був московсько-більшовицький геноцид, який буквально надламав становий хребет нашого етносу, покалічив його національну психологію. Геноцид не тільки фізичний (заморено голодом до десяти мільйонів людей), а й геноцид духовний – національний, політичний, культурний, метою якого було винищення в Україні всього українського. За цей час «рідний старший брат» влаштовував нам такий трансгенез, так перемодифікував, перекалічив, перебовтав наш генофонд, як цього не змогли вчинити нерідні нам монголи з татарами і литовці з поляками разом узяті.

Здавалося, московити – гейби свої хлопці: подібна мова, забобони, свята простота, щира бідняцька психологія, така ж любов до чарки та доброї закуски, але якби не «братерська дружба» з ними, нас нині на світі було б удвічі більше. Навіть з відмінусуванням людських втрат у двох світових війнах нас мало бути понад сто мільйонів. Бо ж іще за переписом населення 1929 року в СРСР проживало понад 82 мільйони українців (без 8 мільйонів жителів Західної України).

А скільки нині є на світі етнічних українців? Разом з усіма східними й західними діаспорами не більше 50 мільйонів. Куди ж поділися ще 50 мільйонів? Відповідь одна: їх поглинули сталінський геноцид, асиміляція і русифікація. Сподіваюся, знайдеться таки в Україні патріот, котрий на основі документів складе небачену в історії людства карту поховань українців – жертв організованого російським імперіалізмом геноциду. Вся вона – від Карпат до Чукотки і від лісів Карелії до пісків Каракумів – буде всуціль покрита хрестами, як гігантський цвинтар нашого народу. Безмежний, як сама Росія, забутий цвинтар.

Так, на Кубані на запитання, куди поділися колишні нащадки запорозьких козаків, ще донедавна загадково відповідали: «Раки з’їли». Як тепер відомо, у післяреволюційний час тілами українців, замордованих тільки за те, що мали прізвища Мазепа, годували в ріці Кубані раків на експорт для Франції. Ще з більшим розмахом і цинізмом оскаженілі більшовицькі людолови в неозорій тайзі годували українцями комарів, а за Полярним колом – білих ведмедів. Якби українство мало за душею бодай крихту гідності і самоповаги, воно ще впродовж триста років не простило «хорошим ребятам» такого диявольського нищення своєї нації.

 

Метиси – не патріоти

 

Прикладів розтоптаності етнічного генофонду в нас, мабуть, не набагато менше, ніж самих українців. Хоча етнічно чистих націй у природі не існує, офіційно однорідними є німці, шведи, португальці, японці, корейці та ін. Навіть у Польщі 98 відсотків населення – поляки, в Угорщині 97 відсотків – угорці. В Україні зметисованих українців 76 відсотків. Єдинокровних менше половини. І кожен знає чому.

Століттями шастали по нашій бездержавній землі всілякі зайди, що поводилися точнісінько за теорією Фройда: поголів’я мужчин вигноблювали, а молоде жіноцтво ґвалтували. В тисячах і тисячах родин виростали чорняві, кароокі, вилицюваті байстрюки-метиси, дуже подібні до татарчат, або русяві, синьоокі, як росіяни чи поляки. А байстрюк – поганий патріот навіть своєї родини, не кажучи про народ. Хоч і не з власної вини. Та кому від того легше?

Розглянемо ситуацію на конкретному прикладі. Змішаний шлюб (у східних регіонах їх аж забагато). Батько – українець, мати – росіянка. Двоє дітей. Проблема: в такій родині зазвичай нема повноцінного національного духу ( ні українського, ні російського), міцних традицій, згуртованих зусиль батьків у вихованні дітей. Навпаки, нерідко панує зневага одного з подружжя до мови, національних звичаїв, нетерпимість до вірувань другого. Якими в тій духовній «баланді» виростуть діти? Переважно буває так: одна дитина «вдалася» в батька, друга – в маму або ні в кого. «Інтерпольовані» діти – метиси, і в тому їх біда, нерідко байдужі до національних, соціальних ідеалів і батька, і матері. Змішаний шлюб, що би хто не говорив, найчастіше дає неповноцінних громадян, «некондиційних» патріотів, які й самі не знають, хто вони і що їм в цьому житті робити.

Нещодавно в популярній телепрограмі виступали два нардепи з одного опозиційного блоку. Перший категорично ратував за негайний розпуск парламенту, позачергові вибори, скликання Майдану-2. Другий якось невпевнено все це заперечував. Прикметно, що ім’я в нього українське, батьківство польське, а прізвище російське! Якби він був щирим українцем – виступав би, як і його колега. Якби був росіянином – не менш категорично захищав регіоналів. Але йому не поталанило з батьками. От цей метис і кліпає безпорадно очима перед телекамерою, не знає (опозиціонер! ), як йому бути. Сумне видовище.

Глибокий слід у житті залишають люди, котрі твердо стоять на національних, політичних, віросповідальних, мистецьких позиціях, душею сповна віддаються національній ідеї. Саме вони залишаються в пам’яті народній, як великі герої або великі жертви, видатні особистості чи просто славні життєлюби, гідні наслідування та вдячності пам’яті нащадків? Ті ж, котрі не знають хто вони, не здатні залишити глибокого сліду в житті, бо вони ніякі, духовно безбарвні. Це наче сироти-безбатченки, як той молодий секретар Донецької міськради Левченко, котрий публічно вимагає замінити державну українську мови російською і викинути на смітник нашу культурну спадщину. Не було в таких манкуртів батька, щоб навчив любити рідну землю, поміг національно визначитися, подав приклад патріотизму. А матір вони зневажають за те, що позбавила їх такого батька, і цю зневагу автоматично переносять на матір-Україну. В мене враження ніби сьогодні серед нас їх більшість.

Якщо у східних регіонах засилля змішаних українсько-російських сімей, то нічого дивуватися, що там люди з прізвищем Левченко не знають і не хочуть знати рідної мови, натомість уже в умовах незалежності утверджують «общепонятный», російські звичаї, любов до компартії, до Сталіна і «праздніка Октября», сіють зневагу до всього українського, бо що візьмеш з метисів, а щирий патріот чимраз більше в тих же умовах незалежності стає винятком.

Метиси – не патріоти. Метиси люблять Україну, як свині корито, вони люблять український народ, доки його можна обкрадати, дурити, використовувати і вигідно продавати. Через них – малоросів та хохлів – українство не може визначитися з національною ідеєю. Це ж бо вони, наші рідненькі метиси, одностайно голосують за відновлення Союзу, за московський комунізм та ординський інтернаціоналізм (вони ж бо і є інтернаціоналістами ще в утробі матері). Це з їхніх глухонімих «синівських» обіймів ледве вирвалася бідолашна Україна під час президентських виборів 1999-го і 2004-го років і в 2007 знову опинилася на грані катастрофи.

Незаперечний факт, що брак кровної спорідненості тягне за собою брак єдності духу, а це пряма дорога до втрати національної єдності і причина того, що ми впродовж віків не могли виховати в своєму середовищі гідних провідників народу, не знали і нині не знаємо, що нам з власною державою робити. Нинішня національна невизначеність, брак гідності європейського народу, соціальна апатія, гризня та незгідливість на всіх гілках влади, у всіх партіях, засилля перевертнів і запроданців – перший з наслідків браку «однієї крові» українців.

Вкотре запитаймо себе: яке оточення нашого Президента, прем’єра, спікера? Так, є в ньому трохи українців, але переважна більшість – це приховані чужаки: хохли, малороси, напівросіяни, напівєвреї, напівмолдавани, напівполяки, напівбуряти... Єдине, що їх сяк-так єднає – це економічні, бізнесові інтереси, а точніше – дерибан України. В них ніколи не було і не буде чуття єдиної української родини. За даними досліджень інституту ім. Разумкова, професіоналізму в них 69% (це для себе), а патріотизму лише 13% (це для свого народу). Та гризня, що нині розпалюється між коаліцією та опозицією в парламенті, між Секретаріатом Президента і урядом, між урядом і Київрадою (а звідти вогонь незгоди перекидається на обласні, міські, районні ради, на трудові колективи) тільки дуже наївній людині може залишати надію на скору побудову цивілізованої європейської Української держави.

Навіть у найпатріотичнішій Галичині не все так патріотично, як декому здається. Стверджую як очевидець подій. Одразу після війни корінних галичан, не питаючи їхньої згоди, перемішали з прибульцями зі східних областей України і переселенцями з Польщі. Всі три категорії людей – українці, але духовної спорідненості між ними нема донині. Східняки прийшли в Галичину з неприхованим бажанням командувати, панувати і наглядати за «неблагонадійними місцевими». В підмогу собі взяли переселенців з-за Сяну. Галичани дуже скоро зрозуміли, що і в возз’єднаній Україні стали людьми третього сорту і цілком закономірно перенесли свою вікову неприязнь до колишніх чужинців-поляків на східних братів-українців. Такі ми люди. І ось наслідок розбрату: серед нардепів від будь-якої області неодмінно знайдемо регіонала, комуніста, соціаліста і лише одного корінного патріота – бютівця чи «нашоукраїнця». Чи нам може бути шкода парламентів, розпущених Президентом?

Отже, висновок: українство ніколи не знало єдності. Її, єдності, не було в докнязівську добу, бо об’єктивно ще не могло бути. Її не було за часів Київської Русі, бо князі-чужинці, формально об’єднавши розрізнені слов’янські племена і постійно ворогуючи між собою, безжально нацьковували їх одне на одного, розпалювали братовбивчу різанину всередині них. Єдності не могло бути в лихоліття татаро-монгольської навали, бо нікому було нею перейматися. Єдності не могло бути і в післямонгольські часи, бо реемігранти-поверненці з різних країв, по суті, були чужаками по крові і духу і самі сторонилися одні одних. Останні рештки національної єдності витліли, коли українці впродовж віків були розділені між кількома ворогуючими імперіями, котрі масово використовували їх у війнах між собою, розпалюючи – по новому колу! – в нещасних підневільних гречкосіїв братовбивчу неприязнь і ненависть.

І сьогодні в Україні від останнього хутора – до парламенту, як на тій голодній псарні, розгоряється ненависна гризня всіх з усіма. Люди стали, як чужі серед чужих, – чужі по крові, чужі по духу. Жах проймає душу: яку країну, яке майбутнє, яку долю ми готуємо дітям та внукам? А причина лиха одна: забагато серед нас чужаків...

 

Зрадництво – національна риса?

 

Фізичний геноцид – це пекло на землі. Та не менш страхітливим і руйнівним для народу є геноцид духовний – національний, політичний, культурний, геноцид національної самосвідомості і волі. Бо після фізичного геноциду етнос ще може успішно відродитися – і таких прикладів в історії немало. Набагато трагічніше, коли геноцидом пошкоджена душа народу і він уже не має волі до відродження. Так у значній мірі сталося і з нами.

У канібальських обіймах заклятого «брата» третина колишніх козацьких нащадків (за класифікацією Михайла Грушевського) стала малоросами, в яких, крім прізвищ (навіть таких, як Галушка, Шевченко, Черевик), нічогісінько українського не залишилося; третина ідентифікувалася хохлами (ці, як добряче хильнуть оковитої з пивом, то плачуть за своїм козацьким минулим, але на тверезу голову навіть рідної мови не шанують і політичної волі відродитися в рідній нації вже не мають) і лише третина в умовах постійних системних переслідувань зберегла свою національну ідентичність. Це означає, що внаслідок російського імперського і його правонаступника – сталінського параноїдального фізичного і духовного геноциду саме патріотично свідомі українці на своїй одвічній землі нині зосталися в меншості. Такого нещастя не знає жоден європейський народ. Взаємовідносини між цими трьома групами просто на радість ворогам: малороси скоріше полюбляють Гітлера, аніж «бандерівських націоналістів», а свідомі українці ладні скоріше подружитися з чеченами та грузинами, аніж з доморощеними перевертнями.

Природне бажання вижити, хоч якось забезпечити сім’ї, дітей чи добитися відповідного становища в житті змушувало малоросів і хохлів постійно запродуватися, зраджувати свою націю і приставати на умови асиміляторів, котрі під час кожного перепису населення, при прийомі на роботу, в партію, на військовій службі чи просто в побуті однозначно вимагали: «Не хочеш, щоб ти, твої діти і внуки мали проблеми – переходь до нас. (Для порівняння: українців західної діаспори в жодній країні – від Канади до Австралії – ніхто не примушував змінювати національність). Національно стійкіші під таким же великодержавним тиском змушені були шукати «хати скраю», щоб пережити своє безталання непомітно, не привертаючи до себе уваги поневолювачів. В умовах національної бездержавності ніхто з них не мав захисту, не міг навіть розраховувати на слово співчуття. Бо хто протестував проти насильства, для тих «хата скраю» була готова заздалегідь на самих окраїнах азійського континенту – на Сахаліні, на Колимі. Так мільйони українців протягом багатовікового відчуження від активного життя свого народу ставали або запроданцями козацького роду, або аполітичними, байдужими, «патріотами в собі» і цілі покоління дітей і внуків виховували в атмосфері тієї зради та байдужості.

Братове українці! Нема на світі країни, де серед населення перевертнів, запроданців, національно байдужих було вдвічі більше, аніж свідомих патріотів! І нема на світі країни, де ці перевертні-безбатченки палали б такою лютою ненавистю до єдинокровних патріотів-братів!

Ніде на світі нема країни, де національну ідею зраджували б не окремі особи, не окремими групами, а цілими політичними партіями, блоками, навіть областями. За останній рік не в підневільній, а в незалежній Україні спостерігається просто якийсь вибух, фонтан зрад і запроданства. Безапеляційна першість тут належить Комуністичній партії. Це ж бо треба було старим «вірним ленінцям» дожити до такої ганьби, щоб їхня партія стала блюдолизом капіталістів-олігархів! Які ж тепер вони комуністи?! А їх лідер Симоненко – подвійний запроданець, бо продає партію буржуям, а Україну – Москві. В добрі старі часи самі комуністи за таку диявольську політику його просто повісили б з табличками на грудях: «Зрадив Україну» і на спині: «Зрадив комунізм».

Під стать йому лідер Соціалістичної партії Мороз спершу зрадив Кучму, започаткувавши протестну акцію «Україна без Кучми! », покрасувався на Майдані поряд з Ющенком, щоб відтак віроломно встромити ніж у спину і йому, і всім помаранчевим і разом з учорашніми ворогами-регіоналами відроджувати кучмізм! І навіть після цього партія перевертнів продовжує називати себе соціалістичною, хоча сама вже не знає, якої вона орієнтації: голубої чи бісексуальної...

Кілька разів ради всіх рівнів Луганщини проголосували за підтримку антинародного уряду Януковича і за ліквідацію поста Президента. Тобто область відкрито зрадила Україну. І це при тому, що в ній проживає більшість українців (даруйте – малоросів і хохлів).

До стану політичного трупа дозраджувався «бігун за владою» Кінах. Вдавав, що вірно служить Кучмі, відтак самозванцем прибіг на Майдан, нарешті геть пошився в дурні – за тиждень до Указу Президента про розпуск парламенту біс його підмовив продатися регіоналам. Більше продаватися нікому. Це так наші політики вміють передбачати хід історичних подій.

У запроданця Тараса Чорновола не було батька. Він безбатченко, круглий сирота, як той безпорідний цуцик з обвислими вусами, котрий не відає, якого він собачого роду-племені. Надалі в нашій вітчизняній історії не слід допускати, аби поряд зі славним іменем В’ячеслава Чорновола взагалі називалося ім’я його сина-запроданця Тараса. Хіба що він у чисто українському дусі зрадить регіоналів і знову повернеться до батьківського Руху.

Та найбільшу тривогу в українських патріотів викликає подальша доля Президента. Якщо Бог не змилосердиться над нами і Ющенко зазнає поразки в боротьбі з регіоналами за Україну, то в історії національної зради йому уготоване місце поряд з Мазепою за те, що своїми нерозумними діями довів країну до катастрофи. З тією різницею, що Мазепу визнали зрадником вороги, а Ющенка – свої люди, довіру яких він так легкодухо обманув...

Сьогодні ми є очевидцями, як тисячі і тисячі потенційних перевертнів, як ті голодні пси, навіть не криючись, метушаться в парламентських фракціях, політичних партіях, як би то вигідніше продатися, готові зрадити всіх, аби лише власне черево наситити. Перебігають з опозиційних фракцій у провладні, з патріотичних партій в антиукраїнські, аби тільки встигнути продатися. Як можна сподіватися у нас цивілізованої, європейської влади, коли в цій державі нема кому вірити?

 

Парламент імені баби Палажки

 

Нині в Україні варто увімкнути телевізор – і ми почуємо та побачимо, як найманці різних політичних сил дискутують, тобто б’ються та матюкаються між собою, брутально викривають, звинувачують один одного в страшних злочинах, хоча самі по вуха закалякані в сумнівних «ґешефтах», і водночас самозакохано брешуть народові, як вони про нього героїчно дбають. Та досить у прямий ефір прорватися представникам того ж таки народу з законними претензіями до влади, як ті ж «народні захисники» зверхньо насміхаються, мовляв, про що з тими невігласами можна говорити...

Коли бачу, як горлопани двох «різнопрограмних» і нібито українських партій «дискутують» із злобним блиском в очах, з вовчим оскалом готові вчепитися одні одним зубами в горлянки, то оголеним серцем відчуваю (і, мабуть, далеко не я один), що такі люди цивілізованої європейської держави не збудують, бо це протиприродно, щоб потенційні запроданці, етнічні безбатченки, блатняки, хабарники і брехуни порядну державу збудували – хіба що за своєю ж подобизною. І щоразу згадую гіркі слова Івана Франка: «Не може збудувати міцної держави народ, який сам себе не любить». Чи це, може, такий самобутній український шлях державотворення, коли власні інтереси з піною на губах видаються за суспільні, а суспільні слугують лише ширмою для реклами персонального іміджу і досягнення високих посад та хабарів.

Наш парламент став (і ще довго буде) академією дволичності, безпринципності і брехні. І власним прикладом методично вчить брехати всіх громадян країни. Брешуть, лукавлять, крутять правдою всі, бо чужим чужих не шкода, чужі перед чужими не відчувають докорів совісті і не відчувають потреби жити по честі. З чистою душею брешуть у столиці, в провінційних містах і селах. Про темпи зростання економіки за три місяці на 15 відсотків, про «різке підвищення» зарплат і пенсій (на 1 грн. 68 коп.), про європейську орієнтацію країни, про вину Ю. Тимошенко в галопуванні інфляції, цін і тарифів, про «ядерні яйця» в підвалі Ю. Луценка, навіть про самоотруєння Ющенка та побожність Януковича. Мабуть, уже ніхто не здивується, коли нам з трибуни парламенту повідомлять, що Гонгадзе сам собі відрізав голову, а В. Чорновіл страждав манією самогубства... Який рівень культури!

Пригадуєте зі шкільної програми класичний образ баби Палажки, котра волала на все село, що через осоружну бабу Параску не можна їй на світі жити, бо та набріхує на неї, «як скажена собака бігає по дворах, по хатах та вигадує таке...» На жаль, наші парламентські Палажки та Параски (хто в спідницях, хто в штанях) відтоді культурнішими не стали. Досить одній у парламенті чи в телестудії бовкнути щось не так, як друга біжить до неї з цеберком помиїв... Глибока некультурність, безголів’я в побудові держави, анархія і негаразди, духовна темрява вчорашніх совків породжують у парламенті «імені баби Палажки» взаємну неприязнь і ворожнечу, заздрість і інтриги. Але ми, виборці, їх не для того обирали!

«... Абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, до свого «я». Повна відсутність синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи... – ось хамство, ось прикмета наших «патріотів», – писав відомий політолог В’ячеслав Липинський ще у 1920-му. Чи не має він рації стосовно сьогодення?

У всякому разі маємо дилему: чи парламент є дзеркалом нашого суспільства, чи суспільство є дзеркалом парламенту? Безперечно лише одне, що вся ця шизофренія породжена браком патріотизму, взаємної любові в чужих по духу людей. Бо що таке патріотизм у найпершому його прояві? Це коли ви, скажімо, їдете в автобусі й інстинктивно відчуваєте, що всі пасажири – ваші друзі і близькі. Наче одна родина. Мої знайомі, що побували на заробітках у західних країнах, роблять таке порівняння: «Їдеш у Португалії чи Італії в маршрутці і відчуваєш, що всі пасажири, мов рідні, – привітні, усміхнені, доброзичливі. А вдома в маршрутці люди гарчать, як чужаки. Гризуться за політику, за неоплачений проїзд...»

Якась непогамовна взаємна ненависть кинулася поміж українців. Здається, ще трохи – і люди будуть хапати зубами за горло одні одних. Серйозно тривожить і така непроглядна ментальна риса наших людей: ірраціональна, утробна, голотська ненависть підлеглих до своїх керівників – знову ж таки від голови сільської ради до Президента. (Главу держави у нас обирають, здається, тільки для того, аби було на кого вішати здохлих собак та витирати об нього ноги. Борони, Боже, зняти з Президента недоторканість, бо тоді наше голотське лайно розсмердиться на весь світ). Мало не на кожній кухні, в салоні автобуса, вагоні поїзда, в установах, закладах, просто на вулиці постійно чуєш це ненависне рохкання: голова колгоспу був злодій, директор заводу – падлюка, директор школи – бабник, начальник управління – сволота, власник фірми – рвач, мер міста – хабарник, депутати – мафія, судді – продажні блюдолизи, міністри – удільні князьки, а за партійними босами давно тюрма плаче. Хто цього в нашій країні не чує щодня, нехай перший кине в мене камінь. Шановні, про яку національну кровну спорідненість, про яку єдність духу керівних структур і пересічних українців можна говорити?!

Однак маю підозру, що так звані «народні заступники-правдолюби і борці за справедливість» насправді зовсім не ті, за кого себе видають. Керує ними не щире прагнення порядності та справедливості, лише брудна заздрість люмпенів до тих, «хто має, а мені не дає, хто краде, а зі мною не ділиться». Ні, не можу сказати, що наші доморощені керівники всіх рівнів – поголовно порядні люди, але твердо переконаний: замініть їх завтра отими «поборниками справедливості» – і в країні стане ще більше злодіїв, рвачів, хабарників та блюдолизів. Захисти та помилуй нас, Господи!

Відомо ж: українці завжди боялися зовнішніх ворогів, своїх поневолювачів. Ненавиділи їх, але змушені були тримати язик за зубами. Тепер ворогів не стало і та вікова ненависть і вихопилася назовні: українець вбачає нового ворога в українцеві. Таке враження, що він тільки й чекає слушної миті, аби вихлюпнути на ближнього свою лють, бо тоді йому легше стане. Це зло на наших очах виливається на шпальти газет, на теле- радіохвилі і вже проникло навіть у переписку Президента з прем’єром... Хто зупинить розгоряння цих голотських інстинктів?

Що ж, у бідній хаті завжди сварка. Та було б ще півбіди, якби всі наші негаразди обмежувалися самими словами. Нині більшість українців животіє за межею бідності. Всі вони заробляють на прожиття тим, що «крутяться» з останніх сил. Не маючи відваги боротися з владою, вони зазвичай «скубуть» одні одних: обдурюють, обкрадають, обважують. Інакше просто не вміють і не хочуть вміти, бо до чужих серця нема.

Отже, щоб парламент «імені баби Палажки» не перетворив Україну у велику академію брехні та ошуканства, його треба міняти. І, можливо, не раз.

 

Процес нагромадження ненависті

 

Розгул внутріетнічної ненависті – це далеко не політичні ігри в коаліції, меморандуми, універсали. Глибинна психологія народу як основа його менталітету – незрівнянно домінантніша та доленосніша від поправок до Конституції, розпуску парламенту, економічних і соціальних реформ.

Нам тільки здається, що країною править Президент, уряд, парламент і політичні партії. Все це лише зовнішній бік влади. А внутрішній – ментальна глибинна психологія народу. Слід говорити не лише про офіційну політику, а передусім про психологію українства, про домінування в ній авторитарних, державотворчих і водночас руйнівних інстинктів, котрі, як бачимо раз по раз прориваються назовні, передусім з боку малоросів, проросійських запроданців-регіоналів, на політичну арену країни і які неможливо об’єктивно пояснити тільки соціально-економічними суперечностями.

Президент Ющенко, відчуваючи цю загрозу, намагався як міг, попередити її мирними домовленостями, меморандумом, універсалом національної єдності. Не вдалося. В країні наростає процес підсвідомого нагромадження протестної енергії, котра рано чи пізно виллється у відкриті форми протистояння. Обопільна ненависть і незмиренність регіональних реваншистських прокучмівських «бультер’єрів» і молодих опозиційних сторожевих «лайок» може закінчитися тільки лютим боєм за право, як дотепно висловлюються самі парламентарії, «першим перегризти суперникові сонну артерію». Тому що Помаранчева революція – це не стільки зраджена самими ж «помаранчевими», скільки незавершена революція, якій ще призначено реалізувати свої історичні завдання.

З історії знаємо, що реваншистським силам реставраторів старого режиму майбутнє, як правило, не належить. Отже, тепер настає саме той момент, коли молоді позиційні сили політично активного українства тільки стежать за кожним промахом «бультер’єрів», чекаючи слушного приводу для атаки. І такий привід видається неминучим. Хоча й вкрай непередбачуваним і небезпечним. Та якщо Україні судилося стати українською, незалежною, європейською державою, вона просто змушена цей шлях пройти. Бо роки великого терпіння, жертовних уступок і наївних сподівань Президента, а з ним – і всіх національно-патріотичних сил країни на розважливість і добру волю реваншистів виявилися марно втраченим для поступу нашої демократії. Якби все в житті вирішувалося мирними угодами, то не було б двох світових воєн, Жовтневого перевороту і громадянської різні в Росії, бомбардувань Югославії, воєн у Чечні, в Іраку...

Усупереч старим догмам, соціальними процесами в Україні – аж до страйків, пікетувань, походів на Київ і революцій на майданах – рухають не стільки цифри статистики, бюджету чи падіння економіки, а переважно підсвідомі механізми масової психіки, кровної й духовної спорідненості: образа і приниження національної гідності, ущемлення людських прав, зневажання культури і віри. Ми, українці, народ покладистий, патріархальний, миролюбний, ми й справді надаємо перевагу угодам та консенсусам, та коли нам стає забагато гірких розчарувань, образ і обманів, власної упокореності і волячої байдужості, то в глибинах нашої підсвідомості прокидаються, нагромаджуються і час від часу прориваються назовні деструктивні, авторитарні інстинкти, масові протести і волання до справедливо караючої «сильної руки», до грізного вердикту: «кари – панам, кари! », а «бандитам – тюрми! ». Чи має українство на це Боже і римське право – питання риторичне.

Такі сплески пошуків соціальної справедливості в Україні повторювалися десятки років, часто без результату і мудрих висновків на майбутнє. Найближчий приклад: зупинена напівдорозі, не доведена до логічного завершення Помаранчева революція на наших очах обернулася анархією. Відсутність «твердої руки», розбалансованість влади, партійна «отаманщина», «війна всіх проти всіх» можуть призвести до сумних наслідків – аж до втрати державної незалежності.

Процес нагромадження ненависті нині відбувається на двох полюсах: між україномовним і російськомовним населенням і між олігархами та «запорожцями» (тими, хто існує за порогом бідності). Тривожно про це думати, але обидві сторони до уступок не готові. Знаючи наш менталітет, легко дійти висновку, що олігархи ніколи не поділяться із «запорожцями» своїми мільйонами, а росіяни і українці не поступляться своїми позиціями. З цієї ситуації можливі три виходи: «запорожцям – україномовним і російськомовним – об’єднатися і «перегризти сонні артерії» олігархам. Україномовним об’єднатися з олігархами і притлумити російськомовних. Російськомовним об’єднатися з олігархами і притлумити україномовних та анулювати саму назву «Україна». Може, тоді Європа матиме з нами спокій.

Сьогодні недовіра до влади та й до опозиції сягнула в суспільстві «ординара», як вода в ріці під час весняної повені. Майже половина населення не довіряє ні владі, ні опозиції. Тобто майже половина громадян нізащо має Україну, її незалежність, не вірить у перспективи власної держави, не бачить «світла в кінці тунелю», який, на її переконання, нікуди не веде. Будь-який інший європейський народ вважав би такий стан речей національною катастрофою, але ми, котрі кращого життя, чесно кажучи, ніколи не знали, досить упевнено почуваємося в умовах анархії, тотальної незгоди і гризні. А коли фразеологію сварок покласти на «канву» нашого рівня культури, то відразу видно, що «узори» на ній «вишивають» люди не одної крові.

Мало того, нам навіть подобається жити серед анархії та безладу. Тому, що поряд з весняним розпусканням бруньок можна запросто розпускати парламент. Тому, що улюблені нардепи потай перебігають від опозиції до коаліції, а звідти їх виганяють в шию. Тому, що ще вчора Президент крок за кроком тягнув Україну на історичний цвинтар, а сьогодні, весело насвистуючи, тягне назад. Ми вітаємо стан анархії в країні за те, що нам погрожують відібрати рідну мову, через яку стільки клопоту маємо вже триста років. За те, що міліція відкрито демонструє, як битиме нас, якщо запротестуємо проти втрати незалежності...

Що не кажіть, а в умовах хаосу жити незрівнянно цікавіше, аніж при нудному стабільному ладі. Уявляєте, ви приходите з роботи додому, а тут з екрана телевізора міністр внутрішніх справ Юрій Луценко закликає вас збиратися в похід на Київ, Юлія Тимошенко – записуватися в члени Комітету національного порятунку, Віктор Янукович, навпаки, усім «помаранчевим» суворо наказує камінцем сидіти вдома і грозиться приставити до ваших дверей озброєних (арматурними прутами? ) «братків», а Президент заявляє, що Верховний Суд у вихідні показуватиме нам розважальні шоу... Справді, в країні, де всі ненавидять усіх, не занудьгуєш...

Жарти-жартами, але піком нагромадження ненависті в Україні буквально на наших очах стає прикре протистояння між Президентом і Прем’єром. Віктор Ющенко, той самий Віктор Ющенко – автор меморандумів та універсалів національного примирення, раптом утратив чуття міри і такту, чуття шани до Юлії Тимошенко, якій він багато чим зобов’язаний і яку мав би поважати понад усіх в Україні. У помаранчеві дні Майдану і після них ми, прості люди, в церквах молилися за них, щоб вони обоє, ставши пліч-о-пліч, взявшись за руки, вивели наш народ з неволі, з біди і принижень на світлу дорогу добра і злагоди. Ми так небагато просили в Бога. Але коли процес взаємної неприязні між ними досяг аж таких висот, то що залишається нам, простим громадянам?..

Процес нагромадження взаємної ненависті в суспільстві триватиме ще дуже довго. До того часу, поки Україна не стане українською.

 

2007 р.

 

Село вигибає…

 

У нашого села славне минуле, важке сучасне, та чи буде в нього майбутнє?

 

Майбутнього, мабуть, не буде. Історії село вже не потрібне ні в економічному, ні в соціальному аспекті. Європейська спільнота, до якої прагнемо і ми, давно і невідворотно відмовилася від безперспективного в усіх відношеннях села й успішно заміняє його ошатними містечками, зрештою, фермерськими «дворянськими гніздами» з суперсучасною інфраструктурою і сервісним забезпеченням. До цього вже в нинішньому столітті маємо прийти і ми, раз і назавжди розпрощавшись зі своїми ясеново-кропив’яними селами, бо інакше європейці сприйматимуть Україну не як цивілізовану державу, а як резервацію, заповідник болота і хащів, у яких проживають нещасні тубільці типу австралійських аборигенів.

Процес відмирання нашого села пішов… Його ніхто не зупинить, жодними поверненнями «боргів», дотаціями чи бізнес-проектами села не відродити. Бо настав такий час, коли цього нікому вже не треба – ні владі, ні громаді. Процес для нас, українців, болісний, навіть катастрофічний, оскільки село – це колиска нації, нашої духовності й ментальності і якщо поламати цю колиску, цю останню основу нашої ментальності, то що зостанеться від нас самих як самобутньої нації? Та оскільки процес неминуче-невідворотний, то все ж набагато розумніше було б наперед готуватися до його викликів і відповідно змінюватися самим, аніж у розпачі заламувати руки над розбитим коритом.

Звісно, відмирання села, європеїзація селянства, як і всі еволюційні епохальні процеси, що відбуваються з нами чи ми самі здійснюємо їх, на жаль, триватимуть не одне десятиліття або й століття. Уявляєте, скільком поколінням українських селян доведеться в розпачі заламувати руки, шукати винних, нарікати на щербату долю, поки вони заживуть як нормальні, цивілізовані люди.

 

«Слава Богу, – тато вмерли…»

 

Нинішні наші села ніби знову опинилися в прифронтових зонах, ніби над ними знову проносяться шквали канонад та бомбардувань. І в центрі, і на околицях бовваніють розбиті хати – потрощені дахи, сліпими зіницями зіяють чорні пройми вирваних вікон і дверей. Навколо тих хат повалені, не до кінця розтягнуті сусідами тини потопають у бур’янах та хащах. З кожного сільського кутка скалить зуби запустіння.

Такі лихоліття на долю нашого селянина випадали аж надто часто: пожежі, дві світові війни, сталінські репресії, грабіжницька колективізація. Та тільки-но біда миналася, він негайно хапався до роботи: відбудовував хату, зводив ще кращу, розвивав господарку. Де тільки та снага і сила бралася! Трагічною ж прикметою нинішнього розору села є те, що його люди вже не мають бажання відновлювати родинні гнізда, не мають волі до життя в селі, до протиборства лихові. Байдужість і безнадія знесилили серця.

З усього видно, що цей руйнівний процес з кожним роком тільки набиратиме темпів. Село змирилося з тим, що в нього не буде майбутнього, і мовчки, тихо вигибає. Село повернулося обличчям до цвинтаря… Як свідчить статистика, за роки незалежності з карти України зникли понад дві тисячі сіл – це дві середні за розміром області.

І тут треба відверто сказати, що головна причина занепаду села не стільки в зовнішньому, фізичному його нищенні, скільки у внутрішньому – моральному, духовному, культурному. Із зовнішніми руйнівними силами воно могло мужньо й переможно боротися, але проти внутрішнього розору, проти деградації людських душ стало безсилим. Саме півстолітнє околгоспнення душі села, нищення його вікових традицій, культури, моралі, національних почуттів довело його до депресивної байдужості, а безробіття, безперспектив’я, злидні, брехливість, аморальність і безвідповідальність нинішньої влади тільки поглибили безнадію і вихлюпнули всі ті недуги на поверхню.

То ж не жарти: до війни галичани поняття не мали про самогон, наркотики, СНІД, на ціле село було не більше одного злодія, одного п’яниці й однієї повії. Як не парадоксально, але своєю «наявністю» вони навіть виконували позитивну морально-виховну функцію, бо батьки, показуючи на них пальцем, мали можливість на їхніх прикладах повчати дітей, якими їм не слід бути в житті. Нині в селі сотні злодіїв, п’яниць, повій, самогонників, чимраз більше наркоманів, ВІЛ-інфікованих і жодної позитивної виховної ролі вони не відіграють, бо нікому вже й показувати, якими не слід бути. Навпаки, тепер здеградовані односельці крутять пальцем коло скроні, киваючи вслід тим останнім порядним людям, котрі з ними не п’ють, не крадуть, не гуляють...

Село Угринів на Тернопіллі. Андрій П. – шістдесят років. Був одружений в сусідній області, мав дочку. Дружина померла. Повернувся до маминої хати. Запив. Мати дорікала: «Слава Богу, – тато вмерли і не бачать нашої ганьби…» Кажуть люди, що він і мамі «поміг» померти, аби не дорікала. Животіє сам у старій, аварійній хаті. Не пере, не варить. До церкви його не пускають, бо від нього смердить. Тепер він сам кожному зустрічному повторює: «Слава Богу, – мама вмерли…» Має велику компанію пияків, які не шкодують йому самогону…

Є в Угринові жінка – ще молода. Знайшла собі коханця-зека. Разом з ним, подейкують, звела зі світу свого безробітного чоловіка та так уміло, що ніхто й не запідозрив. П’ють на пару і б’ються. А грошей бракує навіть на самогон. Зате в Підгайцях (райцентр) є напівлегальний бордель, тож мати водить туди старшу доньку на «заробітки». І це нікого вже не бентежить. Бо в селі чимраз більше жінок-п’яниць. Особливо старших віком. Як у буряківничих ланках присмокталися до самогону, так не перестають цмулити донині. Безнадію і злидні заливають…

До війни була в Угринові заможна родина – багатії на весь повіт. По війні їх розкуркулили, репресували. На батьківському обійсті залишився молодший брат. Людина морально знищена, про власну господарку не дбав. Стара батькова хата валиться, вікна забиті дошками. Це і все, що зосталося від родини статечних господарів.

Молодь, зрозуміло, не хоче брати приклад з таких «реліктів», не хоче й чути про життя в селі. Бере курс на заробітки – в Польщі, Чехії, Португалії. Бо що доброго успадкувала вона від «роздержавленого», розгубленого і спитого старшого покоління? Безробіття, злидні, обвальний занепад культури, моралі, людської гідності. Тваринницькі фермські приміщення розтягли по цеглині. Будинок культури – і той аварійний, бібліотеку пропили. В селі кепкують, що й сільську раду пропили. Для молоді сьогодні тут місця не залишилося. І про європеїзацію села говорити нема з ким. Такої деградації людини наш край не пам’ятає з часів прийняття християнства.

 

«Село неначе погоріло, неначе люди подуріли…»

 

Тудорів – віддалене, глухе, оточене лісами село на тому ж Тернопіллі. Ледве не щодня, тільки-но над обрієм зажевріє світла смуга світанку, як на її тлі на польовій дорозі від села до лісу з’являються чорні фігурки дивних істот. Рухаються вони якось неприродно: то зігнуті в три погибелі, то перехилені на один бік або кумедно випростані під тягарем об’ємистих мішків та сумок, вони здалеку нагадують якихось химерних калік, що групами чи поодинці йдуть світ за очі і зникають у темряві лісу. Відразу в пам’яті зринають незабутні рядки зі шкільного уроку літератури про калік-журавлів, котрі розгрузлою польовою дорогою йдуть у безвість у пошуках кращої долі, а насправді – чергової фата-моргани…

Химери ті – то каравани сільських торбоносів. Студенти, яких батьки з важенними сумками продуктів випроводжають до міста, старші люди з запасами домашнього добра на продаж. Навесні та влітку переважно жінки носять сумки з назбираними лікарськими травами, квітами, лісовими і садовими ягодами, молокопродуктами. Восени і ближче до зими чоловіки двигають торби з «дарами полів та городів». Автобус до села давно не ходить. А до найближчої асфальтівки – 12 кілометрів. У торбоносів нелегка дилема: візьмеш «товару» мало – вторгуєш мізер, візьмеш більше – не донесеш.

У цьому селі все носять на плечах, як у доісторичні часи: корми худобі з поля у веретах, хмиз з лісу на дрова, товар на міський ринок. Торгівля дарами природи – єдиний вид заробітку. Перспектив на роботу в селі – жодних. Уся колгоспна нерухомість: фермські приміщення, конюшня, тракторна майстерня, пилорама, сушарка – давно розтягнуті дощенту. Газ до села не довели – забракло коштів. Поля заросли бур’янами, у селі нема чим обробляти землю. Тому люди відмовляються від наділів землі, обмежуються самими городами, як було за колгоспного ладу, хоча останнього давно нема. Утримувати корів та свиней нерентабельно – перекупники диктують ціни втричі нижчі від реальних.

Зараз селянинові стало збитково вирощувати худобу на м’ясо. Коли ще живеш біля траси, то, заплативши немалі гроші, відвезеш м’ясо до міста на базар. Та не дуже й заробиш, бо потрапиш в лапи перекупників. А не захочеш віддати, то наймуть продажних праводавів-перевертнів, котрі швиденько заберуть і тебе, і те м’ясо. От і виходить, що перекупники-пройдисвіти грабують нас двічі: спершу за безцінь відбирають продукцію у селянина-виробника, а потім втридорога продають її нам, городянам. І влада на цей рекет ніяк не реагує, по суті, сприяючи злочинцям.

У глибинному Тудорові ні худоби, ні молока не здати, то й вирізають селяни своїх корівок, залишаючи собі лише дещицю. Тому над селом лунає переважно козяче блеяння.

Сільські дороги – суцільні баюри, клуб «світить» вибитими вікнами, понад 20 садиб стоять пусткою. Трудяться лише старі люди, щоб допомогти дітям у містах. Батьки свідомо випихають молодь з села. Хворі пенсіонери до лікарів майже не звертаються.

Зранку село ще тверезе, а увечері п’яне. Чоловіки до обіду ніби щось роблять, а до пізньої ночі «п’яними соловейками» виспівують навколо сільського буфету повстанських пісень – пропивають ті копійки, які жінки за дня вторгували на міських базарах за петрушку. Жінки вже не мають сил боротися з пияцтвом, – руки в них у мозолях та ранах, плечі у синцях від тяжких торб.

«Село неначе подуріло…» Європа просто згоряє від нетерпіння прийняти таку «культуру» до свого союзу. Аякже, розбіглася!

Чи усвідомлює нинішня влада всю глибину деградації народної душі?

 

Було колись «потьомкінське село»

 

У роки перебудови Вербівець мав честь красуватися в ранзі «потьомкінського села». Радянський режим постійно хворів на такі демагогічні замашки: брав річний бюджет району (на цей раз – Лановецького) і кидав його на благоустрій «показового» села, щоб довести всьому світові «переваги колгоспного ладу». То нічого, що для влади інші села району на той час ніби переставали існувати, зате яку грандіозну показуху можна було влаштувати і скільки горілки випити во славу розвинутого соціалізму!

Спершу Вербівець газифікували, заасфальтували дороги і тротуари, на головних вулицях встановили ажурну металеву огорожу, а далі – більше: під лісом, на пагорбі спорудили двоповерховий банно-пральний комбінат з величезним залом для розважальних заходів, навпроти – млин, пекарню, ще далі – дитсадок, сільську їдальню, де відбувалися весілля, торговий центр, медпункт, пожежну станцію, будинок культури, стадіон, сільський парк (! ), на видних місцях аж два пам’ятники полеглим на війні односельцям. Зрозуміло, і матеріально-технічна база колгоспу була ідеальною: машинний двір з критими гаражами, автозаправка, ремонтна майстерня, пилорама, новенькі фермерські приміщення, молочно-товарний комплекс, механізований зерносклад, дві водонапірні башти…

А тепер уявіть собі, якщо зможете: сьогодні з усього цього багатства вижили тільки школа, церква, медпункт і обидва пам’ятники визволителям. І одна водонапірна башта. Від колгоспних господарських приміщень навіть сліду нема. Єдина новинка – це корчма. Як символ нашого сьогодення. Відкрита в приміщенні колишнього торгового центру.

Колгоспна техніка давно знищена, здана в металобрухт. Землю ще якось обробляють, але далеко не всю. Худобу як вирізали п’ятнадцять років тому, то не відновлюють, тож органічних добрив нема, а мінеральні селянам не по кишені. Вирощують сякий-такий суржиковий урожай, не дай, Боже, великий, бо куди його діти? І чим більший урожай, тим менше хліборобові заплатять за зерно. Українську економіку розумом не збагнути! Тому кілька немічних так званих фермерів полишили свою справу.

Якісь чесько-литовські ділки взяли в селі в оренду 500 га вільної землі і вирощують соняшник та сою – для ковбасників і тих ковбас, в яких лише п’ять відсотків м’яса. Платять ділки своїм десяти наймитам по 300 грн. на місяць. Для безробітного селянина і це благодать. А решта що заробляє?

Про це я мав намір довідатися в сільській раді, але ні голови, ні секретаря не застав на місці (ще дорогою сюди вербівчани попередили, що їхнє керівництво проблемами-бідами села майже не переймається і цілими днями на роботі не буває). Зате завжди «на посту» землеупорядник Михайло Князький, який у сільраді і за керівника, і за сторожа. Сам називає себе зеком на волі, бо працює за половину зарплати. А до пенсійного стажу потрібно повний оклад мати. Отже, мусить чоловік працювати два роки за один. До пенсії йому шість років. Тобто дванадцять…

Приміщення сільської ради – колишня контора правління колгоспу. Після відомої всім нам епохи Великого дерибану колгоспів за господарством залишилися великі борги перед державою. Тепер село спадкоємець тих боргів. І доки не поверне – фінансування нема. І не буде, бо люди – обкрадені, обдурені, озлоблені – нічого нікому повертати не збираються. У таких відносинах з державою і доживають колишні «зразкові» колгоспники віку, точніше, поволі вимирають.

– Наше село забуте Богом і людьми, – зітхає Михайло Князький. – А влада дурна…

Як же так? Ще недавно – село зразкової культури і побуту, а нині забута Богом руїна? Все пояснюється просто. «Зразкову культуру» адміністративно-командна система накинула йому штучно, силоміць, на непідготовлений грунт. Як тільки тоталітарна система щезла, село стало таким, яким воно є насправді. Це великий урок для всіх нас: доки люди самі не дозріли до відповідного рівня культури, влаштовувати їм потьомкінську показуху – марна справа. Перед нами живий приклад. Вербівчани не змогли подбати про подальший розвій культури села, не змогли навіть у загальних рисах зберегти той рівень, який мали.

 

Господар того, що вкрав

 

Є кілька причин, чому вербівчани так організовано й оперативно розвалили всі «переваги соціалізму». Перша: показуха фінансувалася старим режимом. Коли дотацій не стало, село втратило можливість і бажання підтримувати «ту брехню» власними силами. Друга причина: в усі часи раб ненавидів своє ярмо. Ненависть та тільки чекала слушної нагоди для вибуху. Свіжий приклад: останній голова господарства, покидаючи село, залишив порожнім свій розкішний особняк. Місцевій школі якраз потрібне було затишне приміщення для дошкільнят, та рада села не підтримала педагогів. Невдовзі від особняка зосталася руїна.

Усе закономірно. Колгоспна система піввіку вчила людей красти. Цілі покоління селян виростали в атмосфері «легімітації» крадіжу, змалку готувалися до нього. Несунами були діди, батьки, діти і внуки. Крали як могли: хто автомашинами і тракторами, хто підводами, а хто мішками та веретами. Шоста частина світу керувалася гаслом: «Не вкрадеш – не проживеш». Матері синів, дружини чоловіків мали за невдах, якщо ті не вміли спритно красти, махлювати, вибріхуватися, і гордилися ними, коли ті вміли. Та що матері, коли сама влада тягла туди ж. Пригадайте, які села офіційна пропаганда розхвалювала на всі лади як незаперечні приклади соціалістичних «переваг». В основному ті, жителі яких розбудовували свої садиби невідомо за які кошти і яким чином роздобуті матеріали, хоча всі здогадувалися, що за крадені. Змушеного промишляти крадіжем колгоспника вона лицемірно величала «господарем землі», «ковалем свого щастя». Насправді ж, він був господарем лише того, що накрав. Що зумів «накувати» собі нечесним способом. І тільки.

Так комуністичний режим спотворив, скалічив душу української хліборобської нації, відкинув її духовний, моральний розвиток ледве не до скіфських часів. Це був духовний геноцид українства, тяжкий злочин проти людства, який ще далеко не закінчився. То за що тепер дорікати вербівчанам?

І все ж гірко дивитися на руйнацію села. Тільки підходиш до нього – ліворуч автобусна зупинка з розваленим павільйоном, всередині якого ростуть кущі; праворуч – ветеринарний пункт і швейна фабрика без вікон та дверей і приміщення пилорами без даху. В центрі села вже згадуваний банно-пральний комбінат скоро нагадуватиме Колізей – одне з чудес світу місцевого значення. На пекарні дах сповзає на фасад, наче кепка п’яниці на ніс. Стадіон без лавок, гостева трибуна аварійна. На центральних вулицях від металевої огорожі залишилися окремі фрагменти. У провулках кілька десятків хат із забитими дошками вікнами. Коли запитую перехожих, де раніше був господарський комплекс колгоспу, вони вказують рукою лише напрямок – десь за околицю. Бо там тепер вирощують ячмінь на пиво.

Дуже оригінальний вигляд має сільський парк. Він так заріс хащами, що сьогодні його навіть собаки обминають. І лише у віддаленому кутку дивом зберігся білий казковий теремок. Невже в селі нікому силікатної цегли не треба?

Біля школи вас зустріне поглядом яскраво-зелених очей бронзовий Тарас Шевченко. Бронза з часом іржавіє, покривається зеленою патиною. На рівних поверхнях погруддя атмосферні опади її стирають, а в глибоких складках очей не дістають, тож зелені очі набирають моторошного виразу і, мабуть, світяться вночі. Раніше навколо десятирічки сяяли оригінальні ліхтарі, символізуючи світло знань. Тепер це залишки металобрухту. Ажурна, чавунного литва огорожа закладу теж далеко не ціла.

Директор школи Володимир Герасимчук розповідає: коли в селі в основному все вже було роздерибанено, знайшовся негідник, колишній випускник, котрий ночами став виймати з вікон рідної школи шиби і розбирати огорожу. Злодія «вичислили» і делікатно попросили так само вночі, щоб ніхто не бачив, повернути крадене. Той брутально відмовився. Тоді довелося викликати міліцію. Правоохоронці серед білого дня змусили зухвальця віднести чавунні секції огорожі на їхнє місце. Відтоді школа має спокій.

 

На одне весілля – три похорони

 

Із стін Вербовецької десятирічки вийшли відомі люди – академіки Григорій Штонь і Леонід Серединський, заступник керуючого банком «Аваль» Яків Смолій, два декани університетів, десятки вчителів, лікарів, інженерів, економістів. Але все це в минулому, невесело констатує директор. Раніше в школі було 530 учнів, нині 150. Наступного року не буде і 20 випускників, а до першого класу прийдуть лише п’ятеро учнів. У «показовому» селі було 2, 5 тисячі жителів, нині є менше тисячі. Люди виїжджають цілими сім’ями і вже ніколи не повернуться. Весілля стали рідкістю. Якщо в містах смертність населення ще ніби тримається на рівні народжуваності, то серед старіючих селян вона втричі вища. Вербовець – не виняток. Така ситуація нині майже в усіх селах України.

Ми належимо до розряду країн з низьким рівнем народжуваності і високим – смертності, – ділиться тривожними думками Володимир Іванович. – Бо хто в нинішньому селі має народжувати? За статистикою, якою я цікавлюся, народжуваність у нашому Вербівці перекриває смертність ледве на третину. Лише за останні сім років тривалість життя вербівчан, і без того невисока, знизилася ще на п’ять років. Кожна десята дитина помирає. Нині в Україні маємо ледве три мільйони дітей до десятирічного віку, а треба щонайменше десять мільйонів. Що буде з нашими кадрами через двадцять років? Учителі, на жаль, вже не можуть закликати учнів відмінно вчитися, готуватися стати господарями своєї долі, коли старші брати і сестри цих дітей з дипломами нидіють без роботи. Про яке світле майбутнє мова?

То чому ж так загрозливо вимирають селяни? Злидні, погане харчування, постійна пригніченість від невдач, розчарувань і безнадії, невміння дбати про власне здоров’я. Так. Але є й інша причина. В ногу з вимиранням йде й виродження села – глибинні зміни на генному рівні його жителів. Уже впродовж 30-40 років майже в кожній хаті практикують самогоноваріння. За даними вітчизняних генетиків, вживання в родині самогону протягом 50 років веде до народження лише фізично і розумово хворих дітей. А щоб відродити спиту націю, потрібно щонайменше 500 років цільової реабілітації і сухого закону. Кого в Україні це тривожить?

Чому саме ми, українці, стали жертвою виродження? Бо за статистикою, 95 відсотків східних слов’ян природно схильні до алкоголю і лише 5 відсотків не сприймають його. Для порівняння: у японців не сприймає алкоголь 35 відсотків населення, а в китайців – ще більше. То ж які перспективи з огляду на ту безнадію, яка нині охопила село і штовхає селянина шукати розради в самогоні?

Попрощавшись з директором школи, я рушив центральною вулицею Вербівця в напрямку до автобусної зупинки. Раптом дорогу мені заступив, грубо схопивши за рукав, здоровенний п’яний чолов’яга, як з’ясувалося згодом – колишній, хоча ще далеко не старий сільський хірург, який безнадійно спився і тепер бомжує. На мої слова, що мушу поспішати, я почув злобну відповідь: «Нині ти далеко не зайдеш…», від чого стало якось моторошно на душі. «Ти, чоловіче, і справді вже далеко не зайдеш», – подумалося з гіркотою.

А на автобусній зупинці мене підстерігало ще одне розчарування. Вибоїстою дорогою стара, дебела селянка з внучкою одинадцяти років тягли доволі тяжку «кравчучку», завантажену трьома мішками капусти. Мішки діряві, до каркаса візка не прив’язані, на вибоїнах верхній мішок без кінця сповзав набік, головки капусти випадали на дорогу. Стара вкотре поправляла мішки, запихала в них загублену капусту, дівчинка постійно скаржилася, що її важко тягти такий тягар. Подумалось: «Чому ті люди такі безпорадні? Невже не можна було наперед запастися кількома шнурками та зав’язати ті мішки, та прикріпити їх до візка? » Аж тут, після чергової скарги дівчинки стара, наче розлючена ведмедиця, накинулася на дитину з брудними москальськими матюками та дикими погрозами… Зрозуміло: яке життя – така культура. Така наша самобутність і така європеїзація. Після побаченого й почутого мені вмить пропала симпатія до цих людей…

 

Село саме не реформується

 

Я довільно вибрав три далеко не найгірші села в трьох районах Тернопільщини. На жаль, така деградація селянства панує сьогодні в усіх регіонах країни. У південно-східних цей процес навіть ще трагічніший, бо західняни спрадавен глибше шанували землю і працю на ній. Страшні наслідки руйнівної політики держави, що вчила і вчить громадян красти і брехати, повсюдно простежуються на жалюгідному становищі розгромленого колгоспною системою і нинішньою демократією селянства.

Чому стався такий всеукраїнський дерибан колгоспної власності? 1. Держава не платила і не платить селянинові за його працю. 2. Квола, недорозвинена реформа не дала господаря землі. 3. Вісімдесят відсотків селян опинилися за межею бідності. Раз господаря нема, а жити якось хочеться, то нічийну власність просто мусиш розбирати. Так завжди на світі велося. Так є і в нас.

Колись український хлібороб колоска в полі не залишав; нині його нащадки з байдужим серцем залишають під снігом сотні тонн зерна, картоплі, буряків. Бо не бачать, для кого старатися. Земля державна, господарка громадська, робота «договірна», зарплати вже не перший рік катма. Зерно за безцінь видурять перекупники, цукор розкрадуть партійні та мафіозні шельменки. Це для них старі, хворі сільські пенсіонери повинні в студеному полі, під дощем і снігом, накладати рештками свого здоров’я? У нас демократія? От є понад сто партій політиканів – нехай менше балакають, а вийдуть дружно в поле та покажуть, як треба вручну збирати урожай.

Здається, зовсім не важко придивитися через межу, тобто кордон, як господарюють польські, чеські, словацькі, угорські селяни, та й собі робити так само. Наші західняни ще 60 років тому були такі ж! На жаль, у нас зробити цього нема кому. Не те, що ніхто не вміє, а просто не хоче вміти. За роки незалежності проведено лише «паперове» паювання землі, що за статистикою становить лише десять відсотків видимості земельної реформи. В результаті українці нині господарюють, як за первісного ладу: кожен з сапкою на своєму клаптику, на село – дві пари конячок, на кілька сіл один старий комбайн, навколо якого метушаться злодії. А все тому, що не маємо мудрого керівництва.

У таких випадках кажуть: розумний вчиться на чужих помилках, дурень – на власних. Наші керівники належать до третьої категорії «учнів» – не вчаться ні на чужих, ні на власних помилках. Не хочуть. А відомо ж: як людина чогось не хоче, то це ще гірше, ніж не може. Село тим часом нидіє…

За роки незалежності ніхто не спитав селянина – реального господаря землі, – що він думає про земельну реформу, про зміни економічних відносин на селі. Чи хоче і чи може він взяти землю і що він хоче та може з нею робити? Головна причина інертності селян має конкретне пояснення. Коли проводилася насильницька колективізація, селянин віддав державі все, що потрібно для налагодження процесу сільгоспвиробництва. Тепер, коли колгоспів не стало, селянин чекає, коли держава поверне йому необхідне для налагодження приватної господарки. Він навіть згоден не стягати з неї проценту за багаторічне користування його землею і її плодами. Держава бідна, не має що дати? Хто їй винен? Селянин?

Вербовецький землевпорядник Михайло Князький неспроста так непоштиво відгукнувся про нашу державу. Люди села дуже добре відчувають зневажливе ставлення до себе. Вони щодня на власні очі бачать, як державні ігри в реформи обертаються для села великим економічним, соціальним, культурним провалом. Повернення назад до сапи, кінської тяги і ручної праці – це кінець української хліборобської культури і слави.

Усе це означає, що з нинішнім сільським способом життя потрібно щось робити. І негайно! Це означає, що сільську людину треба рятувати – від економічної кризи і від духовної деградації. Для порятунку нації.

Покинуте сьогодні напризволяще село само не реформується. За браком сил. Бо що може здеморалізоване, зневірене, пенсіонерсько-самогонне село? Допомогти йому вижити, а відтак вийти з кризи на світлу (з твердим покриттям) дорогу поступу і європеїзуватися має держава. Стара держава його в безвихідь завела, нова, хай буде така ласкава, зобов’язана вивести. Вона не має права байдуже спостерігати, як село занепадає.

Саме держава зобов’язана запропонувати селянам нові форми господарювання – колективні, приватні чи акціонерні. Справу необхідно організувати так, аби кожен селянин знав, що має робити зі своїм паєм, до кого приєднуватися, яке діло починати. Чи залишитися у спілці, чи створювати окреме об’єднання власників, чи ставати фермером? Якщо цього не зробити, то всі зітхання над долею села – злочинне лицемірство.

Держава сама має посприяти у створенні акціонерних товариств, колективів власників, машинно-технологічних станцій, фермерських господарств, заготівельних пунктів, фондових бірж, Селянського кредитного банку – всієї інфраструктури, необхідної для вирощення врожаю, вироблення тваринницької продукції та збуту її за взаємовигідними цінами. Самі селяни цього не зроблять. Та влада, котра пасивно вичікує, поки село реформується, мабуть, підступно сподівається остаточного його вимирання. Нарешті, держава повинна гарантувати селянинові, що ні в нього, ні в його дітей та внуків приватну землю ніхто не відбере.

Якщо держава не дасть такої допомоги і гарантій, наша земля не матиме господаря. Буде колгоспний батрак. І це вже таки гарантовано, бо держава, на превеликий жаль, не має і, з усього видно, найближчими роками не матиме чіткої ідеології розвитку українського села. А без цього нині навіть борщу не звариш.

 

Повернення боргів селу – фікція

 

Першим, основним і воістину доленосним принципом державної ідеології реанімації українського села мав би бути наступний справедливий розподіл плодів праці хлібороба.

1. Не так важливо виростити врожай, як його чесно поділити. Революції, повстання, бунти починалися не там, де сіють, жнуть і молотять, а там, де ділять намолот. Найсправедливіший принцип розподілу намолоту запропонував ще у вісімнадцятому столітті французький економіст Франсуа Кене. Його схема-константа – 3+1+1=5. Тобто весь урожай ділиться на п’ять рівних частин, які розподіляються між трьома споживачами: селом, державою і промисловістю. Поступ суспільства забезпечується лише за умови, коли три частини врожаю залишаються власністю села, а держава і промисловість використовують по одній.

Українське село ніколи не знало такого справедливого розподілу. А після Голодомору – й поготів. Колоніальна влада свідомо послуговувалася константою 1+3+1, тобто грабувала наше село і нашу землю. Ми мали нещастя жити в країні, де цей грабіж був узаконений впродовж віків, що й призвело українське село до занепаду. То, може, тепер порозумнішаємо?

Давайте проведемо справедливий розподіл урожаю на прикладі «середньостатистичної» області. Урожай зернових – мільйон тонн. Ділимо на п’ять рівних частин. З них три частини – 600 тисяч тонн або 60% мали би відтепер (і до кінця перехідного періоду) залишатися у власності селянства! Лише одна частина йде в державні засіки і одна – переробній промисловості. Ось такий принцип мав би бути сьогодні покладений в основу турботи держави про українське село.

2. Держава зобов’язана подбати про створення мережі агробірж, вигідних ринків збуту зерна, іншої продукції, про захист сільського виробника від поборів податківців та перекупників. Хто нині може повірити в таке?

3. Держава мала би подбати про паритет цін на продукцію села. У суспільстві, де фермер змушений віддавати весь вирощений урожай, аби придбати один трактор чи комбайн, соціальна справедливість неможлива.

4. Український парламент мав би оперативно, без традиційних шарпанини і чвар прийняти пакет реформ – адміністративну, бюджетну, податкову, банківсько-кредитну, сільського самоврядування, підтримки сільськогосподарського підприємництва та фермерства, а уряд – забезпечити їх безумовне виконання. Як це давно зроблено в передових країнах.

5. Парламент мав би ухвалити законопроект про сільські ради. Донині центр владних повноважень зосереджується на рівні районів та областей, віддалених від потреб конкретної людини. Село безправне, безсиле і злиденне. Невже так важко запозичити досвід тієї ж Польщі, Словаччини, Угорщини, де надання повноважень саме сільським і містечковим радам дало змогу впродовж якихось десяти років розвинути малий і середній бізнес, місцеву промисловість і змінити на краще обличчя сіл та містечок, бюджети яких нині перевищують бюджети наших районів. Те ж саме стосується податків. У Польщі держава закладає посильний податок для селянина у ціну пального і техніки. Держава зацікавлена чим більше продати селянинові пального, бо більше отримає надходжень до бюджету, а він зацікавлений купувати більше пального і техніки, бо ефективнішою буде робота і вищим дохід. Розумні люди приймають розумні, гуманні, взаємовигідні рішення, всі задоволені і не треба посилати на села озброєні загони податкової міліції «вчити законослухняності» нещасних селян, які ховаються в бур’янах від драконівських податків…

Я хочу, щоб наші люди знали, чому західний світ багатіє, а ми, українці, бідніємо. Весь секрет у тому, що західний світ уже сто років керується константою Кене. І не тільки в галузі сільського господарства, а й у всіх сферах розподілу благ. Західний трудівник і зарплату отримує в розмірі тих самих 60 відсотків вартості (в середньому) виробленої ним продукції. А що заробляємо ми? Що заробляють наші безробітні селяни? Хто знає?

Якби в Україні сталося таке диво, то це була би чесна, не демагогічна, не популістська, як маємо зараз, турбота про наше багатостраждальне село, про те, щоб наш хлібороб уперше за сотні років став заможним, щоб заможними стали його діти та внуки, котрі проживають у містах. Це була б турбота про добробут усього народу, фізичне і духовне одужання українства, піднесення його культури й авторитету в світі.

Тут деякі аж надто високовчені економісти і політики з купленими дипломами закинуть мені, що мої побажання наївні і в наших умовах нездійсненні. В такому разі, шановні, перестаньте наївно теревенити про відродження села і піднесення добробуту народу взагалі. Український селянин стільки знущань натерпівся в кріпацтві, гулагах, колгоспах, що, далебі, своїм терпінням і приниженням заслужив собі право бодай на час перехідного періоду на справедливий розподіл плодів його праці.

Що ми хлібороби від Бога – то висока честь, але потрібно також зрозуміти, що для успішного державотворення самої селянської психології замало. Потрібна владна національно-патріотична еліта європейського рівня культури. Інакше нами й надалі правитимуть «безбатченки різних народів», партійно-комсомольські люмпени, злодійкуваті і ненажерливі, як зграя вовків в овечій кошарі, вічно стурбовані лише тим, як гребти під себе, аби мати все, чого ніколи не мали: золоті погони, мільйони доларів, вілли в Пущі-Водиці, яхти в Криму, багато орденів і хмільних розваг, порівняно з якими якісь там кризи, реформи, зубожіння народу – десяте діло. Чи потрібна таким ідеологія європеїзації села?

Погортайте передвиборні програми демократичних партій про «аграрний прорив». Враження – набір порожніх декларацій. «Селяни стануть володіти реальними ділянками землі». А чим «реально» вони будуть їх обробляти? «Перейдемо до розробки типових бізнес-проектів, які будуть фінансуватися інвесторами». Цікаво, хто ті інвестори, з яких країн, чи не з Росії та Ізраїлю часом? «На основі успішного сільгоспвиробництва (уже успішного? ) та державної підтримки (коли вона буде? Чи, може, без неї виробництво стане успішним? ) наблизимо якість умов життя у селі до рівня міста» (це ми не раз чули ще за старого режиму). Оце така ідеологія відродження і розквіту українського села? А нема ідеології – не буде й відродження.

 

Дерибан тільки починається

 

Сьогодні на селі відбуваються справді катастрофічні процеси, які загрожують національній безпеці країни. З розвалом колгоспів величезні матеріальні цінності, створені довголітньою тяжкою працею мільйонів українців, у тому числі ціною Голодомору, були бездумно знищені.

Та ще страшніше почнеться найближчим часом – дерибанний продаж землі. Під базікання політичних лобістів про право селян на землю і про приватну власність на неї земля з годувальниці вироджується в спекулятивний капітал. Раніше селянин прагнув отримати землю, щоб обробляти її, а тепер – щоб продати і на виручені кошти купити авто, придбати квартиру в місті, ще більше загострюючи проблему цін та інфляції. Багато хто ці гроші просто пропиватиме.

Усі ці фактори нині впливають на посилення песимістичних настроїв серед селянства, їх образи на державу-мачуху. Рівень і якість їх життя впала нижче рівня часів «культу особи». Люди не знаходять виходу з ситуації. З ким не поговориш, усі добре бачать тільки недоліки та негаразди, але не знають, де шукати виходу. Як писав колись Василь Стефаник: «Селяни п’ють і нарікають. Нарікають і п’ють». Люди розгублені, вони точно знають, як не повинно бути, але не мають уявлення, як повинно.

Насторожує той факт, що в суспільстві не ведеться жодних роз’яснень з приводу приватизації землі і створення фермерських господарств. Таке враження, що в Україні нікому нічого не треба. Не так давно радник Президента, доктор економічних наук Павло Гайдуцький підготував законопроект фермерської реформи. Проект не знайшов підтримки. Коли ще «жила» матеріальна база колгоспів, – свідомість селян була не готова (до реформи), тепер, коли свідомість уже дозріла, матеріальна база «вмерла». А за прагненням відмінити мораторій на продаж землі криється аж ніяк не турбота про народний добробут, лише банальна ненаситність нових товстосумів.

Цим національним, а ще більше інтернаціональним шельменкам наші селяни потрібні радше як дешева, безправна робоча скотина – достатньо освічена, але безправна, на голодному пайку, бо тоді вона покірніша. І їхні розмови про приватизацію та фермеризацію – лише локшина на вуха наївних, а насправді їм потрібен дерибан нашої землі для спекуляції або «штампування зелених» на експлуатації своїх же співвітчизників шляхом споювання їх у єдиному руслі з державним заливанням нації горілкою та пивом. Вершиною устремлінь наших «диких багатих» є не розвиток масової фермеризації, а навпаки, люмпенізація «диких бідних» та придушення масового підприємництва в аграрному секторі шляхом масового нестворення умов для його виживання. Що і бачимо нині в нашому селі.

І це ще не всі наші тривоги та негаразди. Вербівчани (і не вони одні) знають, що в швейцарських банках зберігаються карти володінь ще довоєнних землевласників, їхніх односельців. Якщо Україна вступить до Євросоюзу, панські нащадки матимуть законне право на повернення їм родових володінь, і в нас нема закону, аби захистити своїх людей. Наші селяни знову можуть стати наймитами в чужих панів «на власній не своїй землі».

У це не хочеться вірити, але факт, що наше село не має правового, політичного, економічного захисту. Досі нема незалежної селянської профспілки. Парадокс, але велика хліборобська нація не має потужної Селянської партії. Донедавна була немічна Аграрна партія України, однак відомий академік-дояр, сварливий чоловік з переляканими очима зґвалтував її, злочинно перетворивши в огризок політичного блоку власного непопулярного імені. Це ганьба для всього українського народу.

Усе це означає, що Помаранчева революція – не остання. Ще не одної демократичної революції потрібно, аби в Україні щось суттєво змінилося на краще.

Признаюся до гріха, якого щирі патріоти українського села вважатимуть мені за смертельний: не маю надії на відродження села і необхідність подальшого розвою сільського способу життя в Україні. В умовах багатовікового колоніального гніту село виконувало і, слава Богу, доволі успішно, історичну місію оберега української нації, її незнищенного патріотичного духу та волелюбних устремлінь – і за це кожен українець йому глибоко вдячний. Але після здобуття незалежності місія села кардинально змінилася: тепер воно стає індикатором, за яким світ визначає рівень цивілізованості нації. Багатостраждальне село нарешті зійшло з невільницького хреста, але воскресіння вже не буде. Настав час сільському способові життя поступитися місцем способові міському. Бо в його теперішньому стані він перетворюється на гальмо подальшого цивілізаційного поступу українства. Вчорашнє село попри райську красу його природи, солов’їні гаї, вишневі садки і голубі ставки – це ще й вічне, прокляте бездоріжжя, болото, бруд, гній, відсутність сучасних джерел культури, зв’язків зі світом, елементарних комунальних вигод. Сільський спосіб життя отупляє людину – і на те нема ради. В таких умовах нинішні й майбутні покоління українців проживати вже не хочуть і не будуть.

Вони прагнуть жити щонайменше в сучасних, європейського типу містечках, поблизу автотрас, у просторих, світлих котеджах, де є всі блага цивілізації, хочуть мати власні автомобілі, комп’ютери, ноутбуки, доступ до Інтернету, прямий зв’язок зі світом, тобто все те, чим забезпечені їхні європейські ровесники. Молоді дипломовані підприємці, котрі планують придбати великі земельні володіння і стати фермерами, мріють про власні «дворянські гнізда», оточені садом і квітниками, поряд гаражі для авто членів сім’ї та агротехніки, приміщення для найманих сезонних робітників, дитячий майданчик, а сама садиба неодмінно сполучена з ближньою автострадою добротною асфальтівкою. Для західного світу це вже норма.

Україна європеїзується тоді, коли вестернізацію її національної колиски – села здійснить інтелігенція в третьому бодай поколінні. Можливо, все буде й не зовсім так, але що наш народ своїм тяжким минулим заслуговує на те, аби його наступні покоління жили по-людськи, – то це точно.

На жаль, з огляду на наш флегматичний менталітет, тугодумство та нерішучість, це буде не скоро. Змушені в умовах неволі консервувати свої звичаї та традиції, ми і занепад дорогого серцю села будемо консервувати не одне десятиліття, поки воно зовсім не осиротіє та по самі вікна і дахи не потоне в бур’янах. На це вже зараз вказує факт відсутності державної ідеології трансформації та європеїзації села, відсутність стратегії продажу землі і тактики розвитку фермерства. Нема ідеології – не буде діла.

Українська нація, зводячись з колін, не може обійтися без духовного і культурного поступу селянства. Молоді покоління хліборобів, готуючись до вступу в активне життя, хочуть відчувати, що вони потрібні тут, на рідній землі, що весь успішний уклад спрямований на утвердження їх людської гідності, впевненості в завтрашньому дні. На превеликий жаль, сільська молодь цього не відчуває. Навпаки, багато з того, що вона бачить на селі, викликає в неї роздратування, байдужість або пекучий сором, від якого один порятунок – еміграція. А села старіють, заростають хащами.

Сьогодні Україна має власного геніального співця свого забур’яненого, відмираючого села. Це художник Іван Марчук, наш краянин, єдиний українець, внесений до списку «100 геніїв світу». Ніхто на планеті не малює такі пейзажі: покинута людьми стара біленька хатина під стріхою, що за європейськими мірками не тягне навіть на добру клуню, над нею темною хмарою – столітні ясени, а довкола, по самі віконця – бур’яни, бур’яни… (Таких осиротілих хаток чимраз більше в його рідній Москалівці, що недалеко від Вербівця). Художника можна зрозуміти: в живописній красі цих хащів він знаходить милу його серцю поезію, казкові спогади далекого дитинства. Та проблема в тому, що в його «казкових хатинах» молоде покоління українців сьогодні вже не хоче жити. Так ось, в одному з недавніх газетних інтерв’ю Іван Марчук розповів, як запросив на гостину знайомого німця. Поважний, учений чоловік довго мовчки розглядав його картини і каже: «Я ніяк не можу зрозуміти, що оце коло хати такі бур’яни…»

Європа не може зрозуміти такої України. Чи Україна зрозуміє таку Європу?

 

2007 р.

 

Розгублене покоління

 

Українська вдовина нація спрадавен славиться змарнованими поколіннями. Один Бог пам’ятає їм лік. Були покоління, продані в рабство, пропащі, загублені. Були ненароджені. Були втрачені, заморені голодом, полеглі на фронтах світових воєн, розстріляні в повстанських схронах, репресовані поневолювачами...

Трагічно мало у тієї вдовиці героїчних поколінь переможців. Недарма політики нині в один голос трублять, що незалежній Україні потрібні герої. Для піднесення занепалого національного, патріотичного духу, утвердження національної свідомості, для прикладу, який могли б наслідувати наступні покоління, врешті, для демонстрації перед світом, що і «ми, браття, козацького роду», а не ликом шиті гречкосії.

На жаль, згубна для українського народу тенденція марної втрати поколінь триває. Час відверто сказати, що нині нас спіткало нове лихо: мільйони двадцятирічних не можуть з не залежних від них причин знайти своє місце в житті, не відчувають себе потрібними рідній Вітчизні, не мають до чого прикласти свої знання і працьовиті руки, не знають, як їм жити далі. Одне слово, маємо розгублене покоління двадцятирічних українців. Назріває, точніше, вже назріла проблема, яка може обернутися національною катастрофою.

 

Біда не ходить одна

 

Розгубленість двадцятилітніх має три причини: ідеологічну, економічну і психологічну.

Старші покоління щирих українців глибоко засмучені тим розбродом, який нині панує серед молоді. Як не прикро, доводиться визнати, що наша молодь в переважній масі аполітична, непатріотична і взагалі апатична. Це означає, що вона позбавлена чогось надзвичайно важливого: сприймати розумом і серцем – за ідеал – любов до України, повагу до свого народу. А далі все просто: нема в серці такого ідеалу – нема активної життєвої позиції, чуття переможців, нема ясної життєвої дороги. Лише манівці, манівці...

Тут дехто з політнедоумків і/або платних політдезінформаторів зарепетує, що автор «квасний патріот хуторянського розливу», що в глобалізованому світі вимагати національної ідеологізації молоді – це дурня, що ось у США, ось у Франції молодь вільна у виборі політичних уподобань. Шановні круторогі політикани, перестаньте вихваляти нові ворота! Зрозумійте, що Україна ще не США і далеко не Франція! Після стількох століть бездержавності вона лишень вчора стала незалежною і, як і в усіх новонароджених державах, її нація в багатьох відношеннях ще не готова до викликів історії, а тільки утверджується. Таким націям завжди були і завжди будуть об’єктивно, обов’язково потрібні цілі покоління ідеологічно, національно спорідненої молоді. За відсутності такої спорідненості нація не зможе вчасно звестися з колін, очиститися від вериг старих, прогнилих, ворожих їй ідеологічних намулів і ментальних нагноєнь. Що ми і бачимо в Україні впродовж усіх років незалежності. Не претендую на лаври злого провидця, але якщо означеного ідеологічно-хребетного стержня, закличної об’єднуючої національної ідеї не буде в нас і надалі, то мине не один раз по 20 років, а ситуація в країні не поліпшиться. Бо щось не видно бажаючих її поліпшувати.

Сьогодні це сердечний біль патріотів старшого покоління, які за всі негаразди, що проростають в країні, відчувають і свою провину. Ми, батьки і діди нинішніх двадцятилітніх, все ж сподівалися (часом і без надії), що наші діти та внуки з перших років незалежності активно заходяться відроджувати Україну, розбудовувати власну державу. Сподівання наші загалом не збулися. І треба визнати чесно: не збулися і з нашої вини.

Якщо в Галичині чи на Буковині за тоталітарного режиму батьки бодай зрідка нагадували дітям, що вони все ж українці, то я був би щиро здивований, якби хтось з батьків південно-східних регіонів країни переконав мене, що змалку, день у день, виховував своїх дітей у національному дусі. Поодинокі винятки – не аргумент! Східні українці і сьогодні не мають достатнього почуття національної гідності, навіть уже будучи господарями власної землі. Покірно забувають рідну мову, покірно втрачають патріотичний дух, покірно навчають дітей дбати передусім про особисте корито. Пригадую, як ще двадцять років тому ми, західняни, боягузливо оберігали своїх дітей від «розтлінних впливів українського буржуазного націоналізму», приховували, що маємо рідних за кордоном, запопадливо здавали малих на навчання до російських шкіл, намовляли вступати до комсомолу, аби лиш вберегти від переслідувань та репресій. А що казати про молодь східних регіонів, яка виростала в неукраїнському середовищі, де все українське нерідко просто висміювалося (і ще зараз висміюється) і де вона нічого, крім радянської пропаганди, не знала. В такому середовищі треба було бути виродком, щоб залишатися патріотом.

Молодь без національно-патріотичного виховання, без надійного ідеологічного стержня у свідомості в сучасному буремному світі нестійка, не має активної життєвої позиції, легко піддається шкідливим впливам, без спротиву відступає перед труднощами. Навіть не звідавши утисків, яких зазнали батьки і діди, вона втрачає віру в себе, впадає у відчай, не знаходить у собі сил протистояти викликам долі. І все ж, приклавши руку до серця, слід чесно визнати: таким покоління двадцятилітніх виховали ми, батьки. Тепер даремно нарікати.

Друга причина – соціоекономічна. Погодьтеся, що бідну неньку, яка нічого доброго не може дати ні залишити у спадщину дітям, мало хто любить. До бідної неньки діти спонтанно втрачають повагу і в перспективі перестають з нею рахуватися. Тим паче, коли за її бідняцькою, згорбленою спиною постійно виграє звабними спокусами багатий, шикарний «закордон», де молоді ровесники, не затрачаючи надзусиль, заробляють у двадцять разів більше і живуть у десять разів краще, вільніше, цікавіше. Цілком природно, що від таких соціоекономічних контрастів навіть у люблячих дітей зароджується почуття сорому за злиденну Україну, почуття покинутості й сирітства, а відтак образи на цілий світ, що з часом переходить в озлобленість і бажання покинути рідну країну та самому шукати щастя на чужині.

Чи треба доводити, що такий перебіг негативних почуттів супроводжується усталеним збайдужінням до всього, чим живе країна. Молодь не довіряє владі, не має бажання проявити себе в політичних партіях, профспілках, громадських організаціях, служити у війську, працювати на селі, навіть серйозно вчитися у вищих школах. Переважає прагнення як-небудь отримати диплом, трохи підзубрити англійську мову і скоріше емігрувати за кордон.

Про значення економічного фактора в свідомості молоді неможливо говорити без огляду на загальний менталітет українців, де цей фактор ніколи раніше не поступався факторові національному. Досить такого прикладу: українці брали активну участь у трьох революціях – 1905-го, 1917-го і 1991-го років. У першій революції – під гаслами суто соціоекономічними. Про якусь там національну незалежність і мови не було. У 1917-1920-му роках національний фактор уже спробував заявити про себе, але був ще надто слабким, аби перемогти. Лідер Центральної Ради Винниченко згодом з гіркотою констатував, що ця українська революція програла, «бо соціальне розтоптало національне». Нарешті в 1991-му національне таки взяло гору над соціальним, але та перевага така мізерна, що в парламенті націопатріотичні сили досі не мають переконливої більшості. Потрібно було сто років неволі, голодоморів, гулагів, колгоспного кріпацтва, щоби свідомі патріоти нині мали таку мізерну перевагу?!

Мушу констатувати, що наші діти недалеко від нас пішли. У свідомості переважної більшості молоді соціальне так само грубо топче національне, як і сто років тому. Молодь і сьогодні для годиться погоджується бути національно-патріотичною лише за умови, якщо з того матиме конкретну матеріальну вигоду. Про жертовність героїв Крут, повстанців УПА, про незмиренність побратимів Василя Стуса задля добра нації шкода говорити. Зате порівнювати, як матеріально забезпечені ровесники в багатих країнах, а як ми, підраховувати, скільки заробляють ті ровесники за кордоном, а скільки наші вдома, – о, це вам кожен молодик навіть спросоння викладе по повній програмі та ще й з непідробним обуренням і звинуваченням на адресу України.

Для порівняння приведу розповідь відомого політика Слави Стецько про її враження від відвідин Південної Кореї відразу після американсько-корейської війни. В одному з міст громадяни на той час ще не встигли відбудувати всі зруйновані війною будинки і деякі руїни до приїзду міжнародної делегації вирішили затулити величезними транспарантами. Члени делегації іронізували, що, мовляв, корейці переймають брехливий досвід радянських комуністів закривати від людей власні недоробки пропагандистськими засобами. Почувши цей різкий докір, молода жінка-гід розплакалася від такої образи власної нації, що постраждала від несправедливої війни, і з високим почуттям власної гідності запевнила гостей: «Приїдьте до нас через п’ятнадцять років – і ви побачите, яке гарне буде наше місто! » Через п’ятнадцять років увесь світ подивляв знамените «Корейське економічне диво».

Що найважливіше в цьому епізоді? Безперечно, сльози гіда, вірніше, ті почуття гіркого жалю до свого нещасного народу, щиросердечне прагнення захистити його гідність і добре ім’я перед чужинцями, викликати до нього повагу з боку інших народів світу і довести, що корейці – цивілізовані люди. Тобто чисто людські патріотичні почуття, які саме й послужили фундаментом і рушієм «економічного дива». До речі, світ офіційно визнав, що першоосновою японських та корейських економічних проривів є саме національно-патріотичний фактор.

Не раз запитую себе: чи розплакався б у подібній ситуації молодий український гід? Переконаний, що ні. Для прикладу: в Дніпропетровську вибухнув житловий будинок, під Львовом загорівся ешелон з фосфором, горять на Херсонщині ліси, в Азовському морі затонув корабель разом з екіпажем, у донецькій шахті живцем згоріла сотня гірників. І ніхто не плаче. Ніби будинок вибухнув десь у Саратові, ешелон загорівся в Африці, корабель затонув у Японському морі, а ліси горять в Австралії. Кожен заклопотаний лише власною персоною. А про націю нехай Президент Ющенко думає. Тут нам, людям старших поколінь, залишається тільки розуміюче зітхнути: «Знову соціальне розтоптало національне...»

Третя причина – морально-психологічна неготовність молоді до викликів історії, до проблем побудови держави. Мусимо визнати, що наша молодь, на жаль, погано вихована і погано освічена. Як прикро бачити, приміром, у телепрограмах «Чесних новин», коли на очах у мільйонів глядачів молодик майже студентського віку з самовпевненістю хама парирує тезу опонента – сивочолого академіка: «Ваша думка, пане Іване, – це суцільна дурня і маячня! » Чи в того простака ніколи не було культурної мами, яка навчила б його поважати старших? Чи не було культурного батька, який би пояснив, що неетично звертатися до старшого за віком і посадою тільки по імені, бо ти з ним свиней не пас. Чи він ніколи в школі не вчився? Не краще почуваєшся на вулиці, у транспорті, в інших громадських місцях, де юні неотеси з викликом демонструють свою невихованість. Цього добра маємо аж занадто, проте явно замало похвальних, яскравих проявів розумної поведінки молоді. Не покидає враження, ніби все життя крутишся серед «круглих трійочників» – однаково сірих, як штахети в тині, посередностей в освіті, моралі, етиці.

Одначе не це головне в психології сучасної молодої людини. Набагато більшу тривогу викликає її споживацьке ставлення до життя і суспільна пасивність. Як відомо, активна життєва позиція людини – це поведінка, що дозволяє проявитися її природним силам та здібностям, стимулює духовну, інтелектуальну, творчу енергію і в такий спосіб дає позитивні результати в будь-яких сферах діяльності. Пасивність – ялова, це поведінка з якої нема виходу творчої енергії. Якщо ми лише споживаємо готові речі, то скільки би їх не «з’їли», це нічого нового не створює. Потрібно визнати, що головною причиною пасивності нашої молоді є її суспільна незапотребуваність, коли вона гостро відчуває, що нікому до неї нема діла, що вона не може приносити користі ні собі, ні людям, ні рідній країні. Поки молоді люди не відчувають зацікавленості суспільства в своїй допомозі, вони просто змушені залишатися знудженими пасивними споживачами.

Старші покоління, засмикані щоденними рутинними обов’язками, суєтною боротьбою за виживання, не до кінця усвідомлюють, яким лихом для молодих пасивних людей є нудьга. Поки в них відсутні конкретні обов’язки, що можуть примусити чимось активно зайнятися, вони відчувають тупу нудьгу, загубленість, меншовартість як тягар, душевний параліч, котрих самі збагнути не можуть. Це зараз доволі поширене явище. У таких випадках, кажуть в народі, до людини чіпляються всілякі спокуси. «Круті» характери створюють злочинні групи, планують пограбування, пускаються в розгул, набиваються в коханки до «жирних котів», слабодухі шукають розради в алкоголі, наркотиках, втечі від людей, замикаються в шкаралупі своєї самотності. Все це спроби відгородити себе від усвідомлення, що їм просто нудно жити на світі. Але і в одних, і в других залишається в душі осадок, котрий постійно нагадує, що все, що вони роблять, аби забутися, насправді до смерті їм набридло, але від нього нікуди не втекти, бо треба якось «вбивати час». Пасивні споживачі приречені активно «вбивати час», оскільки неспроможні знайти йому кращого застосування.

Коли скласти докупи ці три причини розгубленості двадцятирічних українців, то стане зрозумілим, в якому складному становищі вони сьогодні опинилися. Чесно кажучи, їм не позаздриш.

 

Втеча від свободи

 

Способи пошуків власних життєвих доріг, метаморфози національної свідомості, духовних ідеалів у двадцятилітніх декому можуть видатися потворними, як мутації вражених радіацією організмів. Тривожить те, що для багатьох з них здобутий диплом про вищу освіту мало що значить, приблизно стільки, як для їхніх батьків старий комсомольський квиток. Спогад про юність – не більше. Як з такою профорієнтацією будувати плани на майбутнє, важко сказати. Не знають цього і мої співрозмовники-випускники Тернопільського, Львівського, Київського університетів, комп’ютерних курсів, з якими часто дискутуємо на згадані теми. На цей раз їх четверо. Етнічні українці, вік – 25 років. Ось перші висновки з наших дискусій.

...Ми, старше покоління, з юних літ усвідомлювали, що живемо в підневільній, колоніальній Україні і на багато розраховувати не маємо права. Ми мали мало свободи, натомість вдосталь обов’язків. Як не парадоксально, це нас дисциплінувало, тримало в «рамках», чітко окреслювало межі наших мрій і претензій. Ми тусувалися в піонерських та комсомольських організаціях, вступали до вузів, отримували дипломи і направлення на роботу, де вже професійне і кар’єрне зростання, як нам здавалося, залежало передусім від нас самих. Не відчували себе самотніми, покинутими, бо «рідний» колектив такого не допускав, а завжди знаходив, яких обов’язків нам накинути. Дивно, але це дарувало хоч якусь упевненість у завтрашньому дні, віру в те, що ми разом зі своїми ровесниками «йдемо походом гідним». У соціалізм та комунізм дуже слабенько вірили, та коли держава безоплатно забезпечувала нас квартирами, медичним обслуговуванням, місцями в дитсадках для наших діток, іншими пільгами, то нам і справді здавалося, що і в атмосфері лицемірства, подвійних стандартів та фальші цілком непогано можна існувати, хоча в глибині душі і ворушилася думка, що так нормальним людям жити не можна. Ба, були серед нас навіть «примати» з категорії «здрастуй, дерево», котрі якимось дивом щиро вірили радянській пропаганді і дико обурювалися, коли їм хтось пробував розкрити очі на реалії підневільного життя українців. На таких вони з почуттям високого патріотичного обов’язку тут же доносили «товаришеві майору...» Зі свободою слова в роки нашої молодості й справді було кепсько, а оскільки «приматів» довкола нас ніколи не бракувало, то жити доводилося мовчки. Особливе недовір’я викликали найближчі друзі і знайомі. Але і це був не найгірший варіант. Аж тут настала довгождана свобода і демократія...

...А тепер уявіть собі, кажуть мої співрозмовники, що ми, молоді, навіть того, що ви мали, не маємо. Ні надій, ні перспектив, ні в душі, ні в кишені. Ви не прищепили нам стійких патріотичних переконань, ми не виростали в піонерських та комсомольських організаціях, у нас нема духу колективізму. Кожен ніби сам по собі. Ніхто за нами не стоїть. Вища освіта очікуваних благ не дала, навіть направлень на роботу не маємо. Таке враження, що дипломи ми просто купили собі на згадку для родинного альбому. Роботи нема, професійна кар’єра примарна. Попереду маячить дискваліфікація. Держава нас до своїх планів не залучає, наче ми їй взагалі не потрібні. Квартир нам ніхто задарма не дасть, а придбати їх за мізерну зарплату ми ніколи не зможемо. Юнацькі мрії про власні вілли, іномарки, туристичні поїздки по світу давно розвіялися. У завтрашній день просто страшно зазирнути.

У результаті в нас розвивається синдром відчуженості від національної спорідненості і національного духу. Якщо ми нікому не потрібні, то і нам ніхто! Ми вільні! Нема прав – не треба й обов’язків. Комусь це, мабуть, вигідно. Але, повірте, повна свобода, не врівноважена обов’язками, рано чи пізно стає нестерпною. Це неприродно, це аномалія в свідомості людини.

Один мудрець колись сказав, що в людини є дві біди – або нужда, або нудьга. У значної частини нашого покоління нужда і нудьга злилися в подвійну біду. Хто порадить, що робити з цією нужденною свободою? В нинішніх ринкових джунглях нам радять зайнятися бізнесом. Але відомо ж: хист до підприємництва мають не більше п’яти відсотків людей та ще й у нашій країні для бізнесу створені такі умови, що хто не має до нього хисту, той краще хай не рипається, а відразу стає на облік у психлікарні. У всякому разі людина, котра не зуміла, не змогла розвинутися до свободи-інтересу, отримала натомість свободу-нудьгу, намагається втекти від неї, куди очі бачать.

Сучасна наука – психоаналітика пропонує три шляхи втечі від такої «свободи».

Перший шлях – авторитарний. Добровільно підкорити свою волю зовнішньому авторитетові – політичній партії, вождеві, державі, шефові, законові. Приміром, стати «гвинтиком» авторитарної радикальної партії (ВО «Свобода» – даруйте за каламбур) і боротися за зміни-перевороти в парламенті, державі за так звані демократичні реформи в області, районі.

Другий шлях – ринковий. Зашикувати себе в барвисту упаковку, щоб видніше продатися на «ринку особистостей» – при влаштуванні на роботу, зав’язуванні ділових знайомств: зі смаком «упаковані» дівчата вигідно виходять заміж, розфранчені парубки вигідно одружуються. Можна продатися в рабство багатому нуворишу у власній країні чи за кордоном, пожертвувати власною свободою, натомість матеріально забезпечити себе і сім’ю.

Третій шлях – втеча від життя. Людина повністю відчужується від суспільства, від світу. Йде в монастир, провалюється в безодню алкоголізму чи наркоманії – перестає існувати як особистість взагалі.

То ж який шлях втечі від свободи, ви, наші старші друзі, нам порадите?

 

Від Маркса до Папи Римського

 

Роман НЕДІЛЬСЬКИЙ, історик:

– Дід мій загинув у лавах повстанців УПА. Батьки в інститутах студіювали марксизм-ленінізм, одначе в душі залишилися націоналістами. В такій атмосфері подвійних стандартів виростала переважна більшість західноукраїнської молоді. В умовах незалежності кривити душею вже не було потреби, тому я свідомо став на бік батьків і виріс переконаним патріотом. І на історичний факультет Тернопільського педуніверситету вступив з ясною метою: вигранити свої патріотичні почуття теоретичними знаннями з історії України. Уважно перечитав твори Грушевського, Аркаса, Полонської-Василенко, Крип’якевича, сучасних істориків. Писав курсові про героїчну боротьбу УПА.

І тут мене підстерегло перше розчарування: я відчув, що в українській історіографії забагато негативних емоцій, а замало інтелекту та об’єктивної правди. Я став критично ставитися до корифеїв вітчизняної історичної науки, відчув інтелектуальний голод, який можна було втолити тільки зверненням до кращих надбань світової історичної науки. «Підвело» знайоме багатьом молодим людям загострене почуття справедливості, коли за краще сприймається не обов’язково своє, а те, що справді краще.

Почалася смуга гірких роздумів. І саме тоді потрапила мені до рук книга В. Мессорі «Гіпотези про Ісуса». Мене до глибини душі вразила щирість, правдивість, якась особлива людяність автора. Став зацікавлено читати Біблію, Євангелія, твори ранніх християнських теологів, доки не дійшов до Томи Аквінського – мислителя і теолога XIII століття. І раптом відчув, що знайшов те, чого шукав! Стежина, яку проклав через сферу людського поступу Аквінський, вивела мене на планетарні ідеали гуманізму і справедливості Папи Івана Павла II. Ось така метаморфоза сталася зі студентом історичного факультету, який від ідеалів героїчної жертовності УПА, боротьбизму марксизму, людиноненависництва ленінізму-сталінізму і фашизму перейшов до християнських ідеалів людської доброти, любові, чесності і порядності. Можливо, для когось такий «реприманд» від Маркса і Бандери до Папи Римського і дивина, але для мене – цілком закономірний результат моїх духовних пошуків.

Вплив «закордону» обернувся для мене ще одним розчаруванням: я став відчувати, що втрачаю розуміння своїх краян, втрачаю відчуття національного духу, який ще донедавна єднав нас, підтримував надію на взаєморозуміння. Чому це я так тяжко дошукуюся істини, а моїм ровесникам ніби нічого й не треба, крім задоволення апетитів свого шлунку і трохи сексу, чому вони не думають про майбутнє України, майже нічого не читають? Та найбільше розчарування прийшло до мене після президентських виборів 2004-го року. Пригадуєте, як вся українська Україна молилася за Віктора Ющенка, аби Бог допоміг йому здобути перемогу? Бог почув наші молитви. А Ющенко нас зрадив. Зруйнував національну віру і надію. Не за те ми молилися, що маємо нині. Бо треба було просити Бога не про кар’єру окремої слабкої людини, а про те, щоб нам усім дав розум, добру душу і чесну владу. Ні Ющенко, ні ми цього не маємо, тому і життя наше кращим не стало. Суспільство і далі живе за принципом, при якому проблеми молоді відірвані від проблем дорослих, а це принижує молоду людину, відкидає її як непотріб на периферію суспільного життя, а часто – в неконтрольовані крайнощі. І нікого це нині не бентежить.

Ігнорується не тільки молодь. Ігнорується весь народ. У нас взагалі не ведеться роз’яснень, як далі жити українцям, що їм робити, у що вірити. В Україні сотні газет, десятки телерадіокомпаній, а який у них інтелектуальний і духовний рівень? Половина текстів – примітивна жвачка, бездумне перевіювання побутової полови, вульгарні сенсаційки. Нема жодної системи в роз’ясненнях, що таке СОТ, Євросоюз, НАТО, глобалізм. Ніхто не знає, якою має бути національна ідея, як наблизити культурний рівень українця до рівня західного європейця.

Зі своїх студентських студій я виніс чітке усвідомлення двох істин: в епоху Томи Аквінського людей надихав духовний ідеал Царства Божого. В наш час людей надихає бездуховний ідеал царства прогресу. Однак цей дикий товарно-грошовий, торгашесько-споживацький ідеал загрожує завести земну цивілізацію в пропасть. Єдиною альтернативою катастрофі є новий синтез духовних устремлінь віри з гуманістичними досягненнями людської думки і науки. Як нам визначити й матеріалізувати цей синтез? Однак наші політики, мабуть, ніколи не відчували інтелектуального голоду, їм не до того. Вони роздерибанили Україну, заходяться дерибанити землю, гризуться за владу, то де ж тут до просвітництва народу?

Моя мрія – працювати в просвітницькій газеті чи на телестудії, але не маю надії, що в Україні такі ЗМІ взагалі можливі. На жаль...

 

Хоч на панель іди...

 

Ірина ШАНДРА, інженер-електронік:

– У дівчат з дипломами дещо відмінна доля від чоловічої. Хлопцям ринкові відносини все ж відкривають світ, а нас той світ знову намагається перетворити з емансипованих особистостей в домашні служки, для яких головне – чоловік, діти, кухня...

Освіта в нас розвалена. Диплом не гарантує, що в голові є знання. Старі викладачі ще чогось навчали, а молоді – як валянки. Роботодавці знають це, випускників без трьох років професійного стажу на фірму не беруть. А де взяти три роки стажу, коли не беруть? І коли чоловіка ще не маєш – не беруть, і коли дітей нема – не беруть, бо декрет попереду. За таких умов жінці і без декрету дискваліфікація гарантована. Я ж інженер-електронік, не так легко дівчині закінчити Київський політехнічний, мені вкрай потрібна професійна практика з інноваціями, новітніми технологіями. Замість того, перебиваюсь випадковими заробітками на рекламі.

Загальновідомо, що для дівчини велике значення має одяг. А грошей катма. Жінка, яка не має у що вдягнутися, – вічний революціонер, непримиренний ворог існуючого ладу. Україна повинна про це пам’ятати. Спідницю поший собі сама, нареченого знайди сама, квартиру купи сама. За мої випадкові заробітки? Смішно! Інакше готуйся жити в чужій сім’ї, з чужими людьми, з дурнуватими свекрухами. Наперед обіцяю конфлікт поколінь з «кайдашевим безголів’ям». Демографічна криза забезпечена. Дітей чимраз менше, а буде ще менше.

Я – молода жінка і мріяла мати троє дітей. Але тепер відверто заявляю: якщо держава хоче, щоби я їй народжувала дітей, вона спершу зобов’язана дати мені, жінці, роботу і квартиру. Не дасть, то і від мене нічого не отримає.

Мої подруги за кордоном. Одна вийшла заміж в Росії, є дитина, додому вже ніколи не повернеться. Друга в Лондоні вийшла заміж за земляка, теж не повернеться в Україну. Тепер серед дипломованих дівчат з’явилася мода – шукати собі чоловіка за кордоном. Чужина милосердніша, ніж рідна країна.

В Україні перемішалися два світи, дві системи – соціалістична і капіталістична. Це як християнство і поганство. Одна система ще не завалилася, а друга ще не збудована. Соціалізму вже нема, а капіталізму ще нема. А ми, українці, посередині. І найважче жінці. На роботі вона ні в чому не повинна поступатися чоловікові, а вдома – домогосподарці. Але вона і з чоловіком не зрівнялася, і від кухні не відбилася. Зависає між ними, як програма в комп’ютері. Жінки тому більше плачуть та депресують.

Усвідомлюю, що мої слова образливі для старшого покоління, але мушу сказати, що батьки нас погано навчили і підготували до нинішніх вимог життя. Але ж вони не були неписьменними і дипломи мали не гірші від наших. Чому такий низький рівень суспільної свідомості? Як сталося, що ми, діти, в двадцять першому столітті мусимо самі на свій страх і ризик шукати собі місце у житті? Про що думали наші батьки, як вони готували нас до нинішнього життя, коли навіть роботою нас не забезпечили? Коли нарешті в Україні буде відроджена економіка, яку вони успішно розвалили і роздерибанили? Коли я зможу спокійно працювати на електронному підприємстві, для якого я стільки років вчилася?

Така каламутна соціалістично-капіталістична, християнсько-поганська система засмоктує молодь, плутає її надії та сподівання, виганяє за межі країни. Це національна проблема. Американці, як відомо, мають мрію, німці – мету, українці – лише причину. Американці живуть майбутнім, українці – далеким минулим. Так живуть невдахи, котрі вічно шукають причини невдачі, шукають винних замість того, щоб думати про завтрашній день, працювати і боротися за нього. Наш парламент – ідеальна ілюстрація до сказаного. І все суспільство – теж. Так добра не буде.

 

Навколо самі тюхтії...

 

Олександр ЯРМУШЕВИЧ, безробітний:

– Уявіть ситуацію: вечірнє місто, на майдані святковий концерт, музика, гамір, сміх, грім петард. Молодь веселиться. А в кутку майдану стоїть самотній юнак. Благенький одяг, бліде, сумне обличчя. Ніхто до нього не підходить і він в юрбі нікого не шукає. Та ось свято скінчилося. Юнак самотньо повертається додому. З яким тяжким серцем, з яким душевним болем він лягає спати! Знову безнадія, знову безвихідь. Бодай би те завтра не наставало...

Той юнак – це я. Залишилася позаду школа, не стало друзів, з якими колись м’яча ганяв. Тепер вони при ділі, одні вчаться, інших батьки кудись прилаштували. У них свої інтереси, я їм нецікавий став.

Образа обертається ненавистю до удачливих друзів. Здається, вони тебе, невдаху, просто жаліють. Телефонують, запрошують погуляти, але ти гордо відмовляєшся. А покладеш слухавку – і сльози душать. А тут ще мати: «Сашо! Шукай роботу. Ти в мене на шиї сидиш. Он у сусідів син...» Починаєш відчувати себе повним нездарою. Що з того, що закінчив курси мулярів-штукатурів, згодом комп’ютерних операторів? З кожним роком таких фахівців на біржі праці чимраз більше. А за триста гривень на місяць я працювати не піду. Краще нічого не робити.

На біржі мені пояснюють: після піврічних невдалих пошуків роботи у безробітного знижується бажання працювати, переоцінюються трудові цінності. В гірший бік, звичайно. Ніби я сам не знаю.

Кілька років тому я навіть вступив на заочне відділення університету. Але на першій же сесії викладачі за кожен іспит стали вимагати хабарів. Я ткнув їм по дулі під ніс – і на тому моя вища освіта закінчилася. Та життя бере своє. В моєму віці ще й гормони не дають спати. Хочеться гарно вдягнутися, мати гроші, запросити дівчину до ресторану. Але нічого того нема. Бо нині дівчата не хочуть знатися з бідними безробітними.

З часом починаєш ненавидіти батьків. Чому іншим хлопцям батьки помогли добитися успіху, а мені ні? Менше розмовляєш з ними. Буркаєш у відповідь, починається з’ясування причин твоєї неприязні. Ти їм кажеш, що все гаразд, але чимраз більше думаєш навпаки. Добре, що вони на роботі. Ти вдома сам, дивишся телесеріали, гуляєш по Інтернету. Набридає. Шукаєш, чим би ще зайнятися. Прочитав книжку, полагодив кран, допоміг старим сусідам. Так минає тиждень, місяць, а що далі? Ненавидиш те, що робиш. Прокинувшись посеред ночі, подумки перебираєш варіанти молодіжних «життєвих цінностей»: алкоголь, пиятика, крадіжки, секс? Виявляється, найкращий варіант – втекти за кордон. Обступає тяжка байдужість, що переходить у депресію. Накочуються думки про смисл твого життя. Суспільству ти не потрібен. А воно тобі потрібне?

У мого знайомого поета Бориса Щавурського є такі рядки:

І мов дурень останній гадаю я нині,

чи купити собі Батьківщину нову

й панувати собі у новій Батьківщині,

чи минатися тут в солов’їній отій,

у мудацькій, хохлацькій, у блядській країні…

І це ще я живу в місті, де хоч інколи є якісь розваги, культурні події. А що казати моїм сільським ровесникам, котрі, крім злиднів, болота і гною, нічого доброго в житті не бачать, у п’яному божевіллі вбивають своїх матерів, щоб «не ятрили душу», накладають на себе руки. Здається, ще трохи – і я почну їх розуміти...

Авжеж, навіюються думки про політику, державу, владу. Опускаєш їх у своїх симпатіях, як кажуть, нижче плінтуса. Якщо віриш у Бога, то і він стає винним. Чому іншим дає, а мені ні? Може, на Сході, де церков менше, у молоді на одну проблему менше? А тут ідеш попри церкву і відвертаєшся – це як помста Богові. Я був малий, нічим не завинив, то чому мені найгірше? Звісно, так склалися обставини, але ти думаєш, що завжди правий, а винні інші.

Засвідчую з власного досвіду: про націю і державу безробітний мало думає. Для нього вони наче перестають існувати. Безробітна молодь стає аполітичною. За статистикою, серед незайнятих її понад сорок відсотків. Це я до того, які райдужні перспективи чекають наш народ найближчим часом, якщо такій кількості юнаків і дівчат байдуже майбутнє країни. Добро і зло міняються місцями. Раніше я ще мав надію, що обкрадені «рідною» владою покоління молоді на заклик Юрія Луценка, під прапорами «Народної Самооборони» дружно рушать на Київ і влаштують праведний суд з гільйотиною над тими, хто поламав їхні долі. На жаль, і цій надії не судилося збутися. Серед розчарованих, розгублених, закомплексованих безробітних нема героїв. Самі тюхтії...

 

Кожен виживає самотужки

 

Микола ДЯЧУН, географ:

– Чому молодь не бореться за свої права? По-перше, боїться. Що буде ще гірше. По-друге, у нас нема єдності, кожен виживає поодинці, за принципом – моя хата скраю, я нічого не знаю, крім власних інтересів. По-третє, нема ефективних методів боротьби – ні політичних, ні правових. Нема потужного молодіжного блоку партій, ні молодіжних профспілок. Усе лише в перспективі.

Диплом про вищу освіту мало що дає. Вчитель торгує на ринку, інженер відкриває бар, агроном виготовляє ковбаси. Люди плутаються у визначенні своїх покликань. Це ознаки розгубленості цілих поколінь. Як писав хрестоматійний поет: «Один в любов, другий у містику, а третій в гори, де орли...» Чимраз більше юнаків і дівчат серйозно думають про еміграцію. У Святому Письмі сказано, що господар, який не платить робітникові за працю, має великий гріх. А коли господар взагалі не дає підлеглому роботи – то як це назвати? Ми, молоді, не захищені державою. Нам кажуть: почекайте, поки старі не вимруть. Бо ми ще не все розікрали. Скільки років чекати, поки все розкрадуть?

У центрах зайнятості ще якось допомагають людям робітничих професій, а тим, хто з дипломами, – ні. Мовляв, самі дуже розумні, то й шукайте собі роботу. Поцікавтеся, скільки в тих центрах є «дипломованих» безробітних. Не скажуть, бо це чомусь засекречено. Яка страшна державна таємниця!

Я закінчив географічний факультет Львівського університету. За фахом не працював, бо в країні «перевиробництво» вчителів і за працевлаштування в школі нині треба дати директору солідного хабара. Я на хабарника не вчився! Працював у видавництві, не за фахом. Відтак відкрив невеличку фірму. Налетіли податківці, санепідемстанція, пожежники! Це державний рекет. Адже Україна займає серед 157-ми країн світу 133-тє місце з «допомоги» малому бізнесові. Раніше був рекет у шкірянках, а тепер він при владі і грабує законно. Фірму закрили та ще й батькам довелося немалу суму штрафу погасити. Якби не допомога батьків, то роками був би винен. За те, що посмів відкрити фірму. Що робити?

Податися за кордон нема бажання. Не тому, що мене там ніхто не чекає, а тому, що є в душі бодай залишки патріотизму, прихильності і співчуття до свого народу. Ті, хто виїхав, для України загублене покоління.

Мені ще поталанило, знайшов роботу в дитячому благодійному закладі для дітей-сиріт. Нарешті відчув себе своїм серед своїх! Наче сирота серед сиріт. Тут усім нам – і дітям, і мені – призначено виживати самотужки. Уявіть: сімдесят пар чистих, довірливих дитячих очей щодня чекають від вас доброго слова, поради, підтримки. Ми, вихователі, навчаємо їх різних ручних робіт, вміння виступати перед чужою аудиторією, самостійно аналізувати поточні події, організовуємо екскурсії, туристичні походи по рідному краї. Не раз побували в Карпатах, Криму, духовному центрі Зарваниці. Не знаю, яку тут можна зробити кар’єру, але схоже, що знайшов своє покликання.

Такий мій діагноз розгубленого покоління. І рецепт: ми станемо шанованою в Європі нацією тоді, коли кожен молодий українець відчує гордість за свою країну, за те, що він українець, за рівень свого життя на рідній землі. Коли то буде, хай кожен визначить сам.

 

Щось не те діється в нашій Україні

 

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: