Отже, маємо розгублене покоління. Розгублене внутрішньо і зовнішньо: розкидане, розвіяне по світах.

Відверто кажучи, старше покоління українців не чекало від молоді такої розгубленості. Принаймні сподівалося на усвідомлення, що коли ми, батьки, затуркані тоталітарним режимом, здеградовані від злиднів і безнадії совки просто неспроможні були дати дітям «світлі ринкові перспективи», то їм, дітям, слід би і самим про себе більше подбати. Відповідні можливості для того були. І сьогодні є.

Скажімо, ми сподівалися, що традиційно найбільш революційна студентська молодь ще в перші роки незалежності могла у Львівському університеті чи Києво-Могилянській академії реалізувати ідею створення Студентського братства України (СБУ). Не атомізуватися по чужих політичних партіях, а створити власну корпоративну національно-патріотичну організацію, поширивши свій вплив на українське студентство всіх вищих навчальних закладів і юну генерацію з числа старшокласників середніх шкіл та технічних училищ як на свою майбутню зміну. І в першу чергу ми сподівалися – і сподіваємося! – цього від незалежних студентів-контрактників.

Якби так сталося, сьогодні ми вже мали б в Україні потужну національно свідому, активну громадсько-політичну силу, з якою навряд чи могла б конкурувати будь-яка політична партія. Важко було б переоцінити значення братства у відродженні нації, самоусвідомленні українства, патріотичному вихованні молоді, повернення їй віри у власні сили. Нарешті, це була б дійова противага емігрантським настроям розчарованих та розгублених.

Братство стимулювало б поступ вітчизняної науки, без якої Україна ризикує назавжди залишитися в категорії країн третього світу. Братство виховувало б майбутні державні кадри. І нині ми мали б у парламенті не одного українського політика сучасного європейського кшталту Арсена Яценюка, а щонайменше половину таких депутатів парламенту і всіх рівнів рад. Скільки часу втрачено!..

У цьому контексті ще один варіант. У Європі навряд чи знайдете країну, де були б такі немічні, дармоїдські та ще й ренегатські (продалися владі) профспілки, як у нас. Тому я запитую: чому досі не створено профспілки «дипломованих» безробітних? Невже їм не потрібен захист? Це була б найбільш активна і бойова профспілка в Україні, адже безробітним, ображеним владою хлопцям і дівчатам нема кого боятися, нічого втрачати, а боротися є за що. Годі скиглити, хлопці! Ніхто про вас не подбає, якщо самі про себе не подбаєте.

На закінчення мушу ще раз повторити: старше покоління не знімає з себе вину за те становище, в якому опинилася наша молодь. Тим більше, що історія дала нам, українцям, жорстокий урок за наше безголів’я, що його не забути і через тисячоліття.

 У 1917 році, коли розвалився східний фронт Першої світової війни, а Україна проголосила намір стати самостійною, сотні тисяч вояків-українців у патріотичному пориві цілими батальйонами та полками прибували до Києва з вимогами створення регулярних збройних сил для захисту новонародженої держави. Добровольців було стільки, що, за підрахунками дослідників, з них можна було сформувати величезну як на той час двомільйонну армію. Однак немічній Центральній Раді не вистачило розуму, щоб оцінити цей патріотичний порив солдатської молоді, усвідомити значення власних збройних сил для захисту незалежності Вітчизни. Всі військові з’єднання були розпущені з ідіотської причини: мовляв, їх нікому забезпечувати продовольством і боєприпасами. Коли міністр оборони Симон Петлюра спротивився розвалу національного війська, його звинуватили в «бонапартизмі», висміяли і вигнали з посади. А коли на Україну рушили більшовицькі війська, Центральна Рада змогла протиставити їм лише 300 студентів-добровольців та школярів, злочинно прирікши їх на вірну загибель. Більшого безголів’я й уявити важко.

Це безголів’я, як ми всі знаємо, закінчилося для українського народу страшною трагедією: втратою незалежності, розстрілом національного відродження, загибеллю майже всіх патріотів-самостійників (і не тільки їх), Голодомором, сталінськими репресіями, сімдесятилітнім гнітом, якого не зазнав жоден європейський народ...

Історія має погану звичку повторюватися. Сьогодні незалежній Україні так само не потрібні молоді покоління. З тієї ж ідіотської причини: їх нікому забезпечити продовольством, роботою, житлом. Тож нехай ідуть собі на всі чотири сторони!

Безголів’я нинішньої влади ще страшніше від попереднього. Воно, не дай, Боже, може обернутися повним занепадом нації.

Справді, щось не те діється в нашій Україні.

 

2007 р.

 

Так казав Крішнамурті

 

Одразу застерігаю читачів від ототожнення філософа Крішнамурті з релігійною течією кришнаїтів. Між ними справді нема нічого спільного. Кришнаїти – поклонники одного з давніх богів індуїзму. Джадду Крішнамурті (1895 – 1986 р.р.) – сучасний індійський філософ світового рівня, яскраво виражений східний мудрець, який з позицій гуманізму критикував – і цілком слушно – західну цивілізацію за її абсурдну демократію і фіктивні свободи.

Маленька книжечка «Свобода від відомого», а скільки в ній глибоких спостережень і мудрих узагальнень про людину, її призначення, роль та місце в житті. І це лише дещиця творчої спадщини мислителя. Вже в юному віці він був оголошений теософами новим учителем світу. Заснував декілька філософських шкіл, опублікував безліч книг і статей, у яких розкрив суть свого «підходу» до життя.

 

Свобода від авторитету

 

Чому мізерний результат пошуків істини? Причина – викривлений розум? Стандартний підхід? Сліпота самоусвідомлення? І в чому ж, нарешті, істина? З цих запитань починається книжка філософа.

Спрадавен людина шукає за межами самої себе і свого часу те, що ми називаємо Істиною чи Богом – щось недоступне для впливу обставин, думок чи своєї розпущеності. І завжди запитує себе і світ – який смисл усього цього шукання і чи має життя взагалі якийсь смисл? Спостерігаючи страховинні катаклізми історії, заколоти, війни, нескінченні чвари на ґрунті релігій, ідеологій, національних проблем і відчуваючи глибоке розчарування, вона запитує, що їй робити, як бути і чи є щось сутнє за її життям.

Не знаходячи відповіді на свої одвічні пошуки, людина культивувала віру – в спасителя, ідеал, справедливість, а віра неминуче породжувала насилля. В цій безнастанній, безтямній борні, котру називаємо життям, ми прагнемо встановити певний кодекс поведінки, в якому нас виховали наші попередники, хай то буде комуністичне чи так зване вільне суспільство. Ми дотримуємося певного стандарту поведінки, ми наче зазомбовані традиціями – хто християнськими, хто мусульманськими, індуїстськими чи будь-якими іншими. Так само ми зазомбовані ідеологіями, культурами, модами. Ми шукаємо того, хто сказав би нам, яка поведінка правильна чи неправильна, яка думка вірна чи невірна, а в наслідуванні цих зразків наша поведінка і мислення стають механічними, наша реакція автоматичною. Кожен може дуже легко спостерігати це в самому собі.

Упродовж віків ми перебували під постійною – недремною – опікою наших святих, наших авторитетів, наших учителів, наших книг. Ми запитували, що знаходиться за межами видимого – за горами і лісами, за ріками і морями, за межами рідної землі. І задовольнялися отриманими відповідями. А це означає, що ми живемо з чужих слів, чужим розумом, наше життя поверхове і пусте, ми люди «з других рук». Ми живемо так, як нам кажуть, скоряючись обставинам і оточенню. Ми – результат різних впливів, і в нас нема нічого нового, нічого власного, що ми відкрили самі, нічого оригінального, самобутнього, не зашмульганого буденщиною.

Упродовж цієї історії національні «пророки», релігійні та політичні лідери запевняли нас, що коли ми будемо справляти загальноприйняті ритуали, повторювати певні молитви та обряди, пристосовуватися до загальноприйнятих правил поведінки, подавляти наші бажання, контролювати помисли, обмежувати наші апетити і утримуватися від потакання сексуальним потребам, тоді ми, затерзавши в достатній мірі свій розум і тіло, знайдемо щось за межею цього короткого життя. І так сотні років робили мільйони так званих релігійних людей – або поодинці ховаючись в пустелях, у горах, лісах та печерах, або об’єднуючись групами в монастирях, змушуючи себе пристосовуватися до установлених стандартів. І що ж ці мільйони спотворених, скалічених самонасильством умів конкретного знайшли, пізнали, відкрили? Змучений, знесилений аскезою розум, котрий відрікся від зовнішнього світу і став тупим під пресом жорсткої дисципліни та пристосувань, – такий розум, як би довго він не шукав, знайде лише те, що відповідає його власним спотворенням.

Спостерігаючи цей процес, запитуєш себе, а чи не існує розумнішого підходу до пошуку істини?

Першою причиною безладу в нас самих є пошук реальності, обіцяної кимсь іншим. Ми механічно наслідуємо когось, хто гарантує нам затишне духовне життя. Найдивовижніше те, що хоча більшість з нас противиться політичній тиранії та диктатурі, внутрішньо ми все ж вітаємо і авторитет, і тиранію, дозволяючи комусь калічити наші душі і наш життєвий шлях. Та якщо ми знайдемо в собі сили повністю відкинути всякий духовний авторитет, всі церемонії, ритуали і догми, ми перестанемо бути респектабельними людьми. Якщо ми відкидаємо традиційній пошук істини тому, що ми вільні і не відчуваємо страху, якщо ми відкидаємо його свідомо, ми створюємо навколо себе велике нерозуміння, але виходимо із западні респектабельності. Тоді ми помічаємо, що більше нічого не шукаємо. Адже коли ми провадимо традиційний пошук істини, ми фактично просто розглядаємо чужі вітрини. Одначе свобода від авторитету не означає, як це зловтішно потрактував би собі дехто з наших недостатньо цивілізованих невігласів, повної свободи від усталених принципів людського співжиття, не означає свободи від обов’язку та відповідальності, не означає вседозволеності, сваволі, егоїстичної непокори, можливості жити тільки своїми інтересами та примхами, ні за що не відповідаючи, пити-гуляти, як душа забажає. Це насамперед означає, що людина покликана, критично проаналізувавши все краще, що виробило людство, вільно витворити на цій основі свою неповторну, надійну життєву позицію, викувати свій характер, вигранити свій світогляд, проторувати свій шлях, а не керуватися рабськи чужим розумом, чужими постановами, чужими цитатами, бути попихачем чужої волі. Так казав Крішнамурті.

 

Початок мудрості – в нас

 

Таємниця існування Бога, істинної реальності чи якби ви це не називали, ніколи не може бути розкрита з допомогою книг, священнослужителів чи філософів і провидців. Ніщо і ніхто не може відповісти на це питання, крім нас самих. І саме тому ми повинні шукати початки мудрості передовсім у собі. Незрілість, відсталість, обмеженість людей, що нас оточують, пояснюється глибоким незнанням самих себе.

А чого варті ми самі, що таке наша індивідуальність?

Ми – люди – залишилися такими, як є, якими були впродовж мільйонів років, – безмежно пожадливими, заздрісними й агресивними, недовірливими, сповненими тривог і відчаю, з випадковими спалахами радощів і любові. Ми – страхітлива суміш ненависті, страху і доброти, насилля й умиротворення водночас. Зовнішньо наш інтелект досяг фантастичного прогресу – від кам’яної сокири і гарби, запряженої волами, до космічної ракети, але внутрішньо, психологічно людина прогресує до мізерного мало, а структура суспільних відносин повсюдно у світі створена не ракетами, а індивідами. Зовнішня соціальна культура – прямий результат внутрішньої психології культури наших людських відносин, позаяк кожна особа – це результат сукупного досвіду, знань і поведінки людини, кожен з нас – це склад усіх надбань минулого. Врешті-решт, кожна свідома людина мала би знати чи бодай намагатися знати, який вона носить у собі «склад».

Простежмо, що в дійсності відбувається всередині і зовні нас, у цій, побудованій на конкуренції культурі, в якій ми живемо, з її вимогами влади, становища, престижу, кар’єрного успіху і такого подібного, вдумаймося в досягнення, якими пишаємось, проаналізуймо нашу історію з її конфліктами в усіх формах відносин, з ненавистю, національною ворожнечею, жорстокістю, повстаннями та нескінченними війнами. Ця історія, це життя і є все, що ми знаємо, і, не маючи можливості усвідомити цю жорстоку боротьбу за існування, ми, природно, відчуваємо перед нею страх, шукаємо порятунку у втечі від неї. Ми відчуваємо також страх перед невідомим, боїмося смерті, боїмося всього, що зачаїлося за межею завтрашнього дня. Таким чином ми боїмося і звіданого, і незвіданого. Таке наше повсякденне існування: в ньому мало надії, а якщо вона і є, то більше для самообману, аніж для бажаного успіху, тому будь-яка філософія, будь-яка ідеологічна теорія є лише шляхом втечі від дійсності. Чи кожен з нас бодай у загальних рисах усвідомлює це?

Усі зовнішні зміни, що виникли в результаті війн, революції, реформ, законів і ідеологій, зазнали повного краху і не змінили основної природи людини і, відповідно, суспільства та світу. Як люди, котрі живуть у цьому потворному світі, давайте запитаємо себе: чи може цей світ, заснований на конкуренції, жорстокості і страху, переродитися на свою благородну протилежність і стати світом віри, правди, любові? Чи може це бути не самою надією, а доконаним фактом? Я думаю, це може статися тільки коли кожен з нас усвідомить, що ми як люди, в якій би країні світу не жили, до якої культури не належали б, є повністю відповідальними за стан, у якому перебуває світ. І так триватиме, доки ми не замінимо своє ще печерне, вимагацьке, здирницьке, егоїстичне життєве кредо «Що світ має дати мені? » на альтруїстичне «Що я маю дати світові». А до того всі ми відповідальні за кожну війну з причини агресивності наших ненаситних, незаконних бажань, нашого егоїзму, наших богів, ідеалів, забобонів, усього, що розділяє нас. І тільки коли ми усвідомимо фактично, що всі ми відповідальні за цей глобальний хаос, за всі страждання в усьому світі, оскільки самі внесли в це вклад нашим грішним життям, – тільки тоді ми справді це зрозуміємо і почнемо відповідно діяти. Так казав Крішнамурті.

 

Що може людина?

 

Що можемо вдіяти ми з вами, щоб створити цілком нове суспільство? Чи може воно бути створено? Хто може нам сказати? Так звані духовні вожді завжди намагалися втиснути нас у новий шаблон, що небагато нам дало; вчені люди щось казали нам, але й вони не просунули нас далі. Нас запевняли, що всі пропоновані ними дороги ведуть до істини: і хоча насправді у християнина свій шлях, у індуїста чи мусульманина – свій, але всі вони зустрічаються біля одних і тих же дверей істини. На жаль, усе це виявиться повним абсурдом.

До істини нема протореної дороги. В цьому краса істини. Вона жива, вона завжди в русі. До неживої речі є дорога, бо вона непорушна. Та коли ви бачите, що істина – це щось живе, рухливе, ніколи не стоїть на місці, що вона ніколи не перебуває ні в храмі, ні в школі, ні в офісі, і що ніхто – ні релігія, ні вчителі, ні філософ не може вести вас до неї – тоді ви нарешті побачите, що це живе щось є ви самі: ваш відчай, ваш біль і туга, в яких ви живете. І тоді прийде усвідомлення, що на своє життя не можна дивитися крізь ідеологію, скрізь пелену облудних слів, крізь наївні надії і страхи.

Коли ви усвідомите це, приходить або глибокий відчай, гіркота і цинізм, або, якщо ви здатні мужньо дивитися долі в обличчя і твердо переконані, що ніхто інший, а тільки ви відповідальні за світ і за себе, за те, що робите, думаєте і відчуваєте, – вся жалість до себе минає. Ми зазвичай у своїх невдачах винимо інших, але це лише форма жалості до себе.

Отже, чи можемо ми, ви і я, здійснити в собі без впливу ззовні, без страху і розчарування в самій основі нашого «я» тотальну психологічну революцію так, щоб ми перестали бути жорстокими, здатними на насильство і суперництво, щоб перестали відчувати тривогу, страх, пожадливість, заздрість і подібні прояви нашої натури, яка створила це прогниле суспільство, в якому прозябає наше повсякденне життя?

Щоб бачити істину, для початку треба вміти дивитися. Бо коли знаємо, як дивитися на життя і світ, то все стає ясним і зрозумілим, а для того, щоб дивитися, не потрібні ні філософії, ні вчителі. Ви просто дивитесь. А тепер головне запитання: чи здатні ви, спостерігаючи цілісну істину, легко і спонтанно змінитися? Відкинути старі авторитети, чужий досвід, стати вільним, стати паном своєї долі? Ви можете відповісти: «Я не хочу змінюватися», і більшість людей не хочуть цього, передусім ті, хто забезпечений чи досяг бажаного становища в житті. Або ви можете сказати більш ухильно: «Це надто важко, мені не до снаги». В такому випадку ви вже заблокували себе, і нема сенсу продовжувати розмову. Або ви скажете: «Я згоден змінитися, але допоможіть мені в цьому, покажіть, як мені бути». Якщо ви так кажете, значить вас не цікавить переміна у вас самих, ви просто шукаєте метод, схему або когось, хто привів би вас до готового результату.

До речі, ця система вибору стосується не тільки внутрішніх психологічних змін людини. З такою системою викликів рано чи пізно стикається кожен з нас, коли настає час здійснити вибір життєвого шляху, вибір у навчанні, працевлаштуванні, бізнесі, одруженні, кар’єрі, політиці. І як ви зможете відповісти на виклик долі, таким зазвичай і буде ваш успіх.

Хто ж тоді може розраховувати на успіх? Я був би геть нерозумним, якби пропонував вам свою систему, щоб ви її копіювали, наслідували або вступали зі мною в конфлікт, бо ж у кожного свої особливі погляди, нахили, обставини, котрих жодною системою не передбачиш. Намагаючись пристосуватися до моєї системи, ви неодмінно подавляєте себе і завжди залишаєтесь людиною «другого плану». Про які успіхи тоді можна говорити? Чи може мій авторитет створити у вас внутрішню гармонію і порядок? Ні, порядок, накинутий ззовні, завжди породжує тільки безладдя.

Так що ж може людина? Якщо ви глибоко, до самих основ свого єства усвідомили, що не можете більше залежати від будь-яких традицій, авторитетів, повчань, бо всі вони безплідні, ведуть лише до втрати бажань, до лінощів, примирень з обставинами і покірності долі, якщо ви глибоко усвідомили, що весь цей старий мотлох треба рішуче відкинути, а натомість знайти свій шлях, свою мету до успіху, – і якщо вам вистачить сили волі, мужності, характеру і принциповості, упертості і терпіння йти цим шляхом до кінця, ви неодмінно переможете і себе, і обставини, і труднощі життя. Ви – переможець, ви багато можете, ви людина самодостатня в усіх сферах буття, в усіх життєвих колізіях: у навчанні, науці, мистецтві, підприємництві, політиці, кар’єрі. Таких людей небагато, але вони є і ви знаєте їх.

Якщо ж ви задоволені тим, що маєте, не прагнете успіху, не трудитесь для нього, а шукаєте тільки спокою і затишку, живете за принципом: «Аби не гірше», якщо ви в душі і мрієте про високі ідеали, але чекаєте, аби хтось показав до них дорогу, навчив, що робити і як бути або взяв за руку та повів за собою, то тимчасово вам може усміхнутися доля – рівно доки вас вестимуть за руку. А потім неминучий крах і незавидна участь покинутого. Бо ви людина не самодостатня. Ви не переможець. Ви невдаха мало не в усіх сферах буття: в навчання, бізнесі, політиці, кар’єрі. Хоча таких людей довкола вас переважна більшість, це нікого не тішить. Так казав Крішнамурті.

 

Головне – позбутися страху

 

Страх – одна з найпекучіших проблем життя. Ми живемо в такому розбещеному, непевному світі, нас виховують в дусі конкуренції, ворожості та агресивності, що це породжує боязнь і острах і всі ми з дитинства наповнені різними страхами, які спотворюють, калічать, отупляють наше життя. Розум, заполонений боязню, живе в сум’ятті, в конфлікті і тому він стає некерованим. Він не здатен відійти від своїх шаблонів мислення, і це породжує лицемірство – і перед собою, і перед людьми. До того часу, поки ми не станемо вільними від страху. На яку високу гору ми не піднялися б, завжди перебуватимемо в імлі.

Усі ми боїмося чогось. Не існує страху абстрактного. Він завжди конкретний. Чи знаєте ви свої страхи? Боязнь погано закінчити школу, втратити роботу, не мати достатньо грошей для проживання, боязнь позбутися успіху, втратити своє становище в суспільстві. Більшість з нас боїться в житті бути ніким. Людину високого рангу всі поважають, тоді як сірому кожен може принизити. Як ви зазвичай справляєтесь зі своїми страхами? Тікаєте від них? Вигадуєте ілюзії, щоб приховати їх? Але втеча від страху тільки посилює його.

З чого починати? У світі є думка, що в Божих заповідях колись була дуже потрібна людям одинадцята заповідь: «Не бійся». Ви кажете собі: «Я не маю можливості надіятись на когось, що він мені допоможе, то чого мені боятися? » Що тоді відбувається? Якщо ви твердо прийняли таке рішення, це означає, що стаєте вище свого страху, ігноруєте його. Якщо зникає страх, відбувається приплив енергії, впевненості в собі. Ваш розум активно вступає в дію, набуває більшої інтенсивності в пошуках виходу з минулого і підходів до дня завтрашнього. Якщо ж ви не відчуваєте цього, значить звільнення від страху не відбулося.

Не одержавши бажаного, ви стаєте стривоженим, дратівливим, сповненим злоби і ненависті. Пригадуйте, коли вам відмовляли в випивці, куреві, сексі і подібних бажаннях, яку бурю це у вас викликало? Ви боїтеся, що не одержите бажаного або втратите і те, що маєте, боїтеся, стати відчуженим і самотнім. І цей страх буде переслідувати вас, доки не знайдете іншої ідеї самовдосконалення.

Та коли звільнення відбулося, то ви в нагороду отримуєте енергію, в якій нема страху здійснити помилку, вчинити неправильно, і тоді вже сама ця енергія, проводить корінну революцію у вашій свідомості і, шукаючи виходу, підказує рішення, як діяти далі. Ви відчуваєте себе вільним і готовим до рішучих дій. Коли є свобода – приходить енергія й ініціатива. Вільна ініціатива породжує мрію, мету, підказує вибір шляху для її досягнення в усіх сферах життя. Хто раз пізнав смак свободи, ніколи не втратить його.

На закінчення важливе застереження: погоджуючись зі мною, ви будете лише тлумачити мої ідеї, теорії та догми, а не свої власні. Ви не зможете зрозуміти себе, виходячи з теорій Фройда, Юнга чи моїх. Теорії інших людей, якими мудрими вони не були б, не мають значення. Кожен сам повинен вибудовувати свої ідеї, теорії і догми...

Так казав Крішнамурті.

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться: