Шовкова держава ( Наддніпрянщина )

Колись давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу, але на захід він ніколи не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем все на схід дивиться, ніби очікує когось звідти. При цьому одне око в нього завжди плакало, а друге сміялося. У царя того було три сини. І щоразу, як бачили батька, який дивиться на схід, судили між собою: Чого це наш батько усе на схід дивиться, і одне око в нього плаче, а друге сміється?

Жоден із них не міг відгадати. Зрештою, старший і каже:

- Піду я до батька, довідаюсь у нього.

Пішов він. Вклонився батькові, а той лиш нахмурився.

- Чого хочеш від мене? Йди собі геть!

- Я, тату, хочу спитати, чому одне ваше око плаче, а інше сміється?

В ту ж мить цар ухопив булаву, яка була біля нього, і так жбурнув у сина, що коли б той не відхилив голову, одразу б його вбило. Хлопець злякався і втік.

- Ну, що сказав батько? - запитали його брати, коли він прибіг.

- Ідіть та дізнайтеся.

Пішов середній брат. І з ним таке сталося, мало-мало не вбив його цар. Як вибіг середній брат з кімнати батька, питає його наймолодший брат, якого звали Ярославом:

- Ну, що ж сказав батько?

- Іди і ти, Ярославе, та спитаєшся.

Пішов Ярослав. Але не встиг і рота відкрити, як цар ухопив булаву і бух! Хлопець відхилив голову й булава застрягла в стіні. Але Ярослав не злякався. Взяв булаву й передав батькові в руки. Промовив до батька:

- Як хочете мене вбити, то вбийте, та не кидайте, як у собаку!

Старий подобрішав.

- Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?

- Скажіть, чому як дивитесь на схід і одне око плаче, а друге сміється?

- Коли я був молодий, мав вірного друга. Його держава називалась Шовкова. Вона звідси на схід. Ми з ним домовились, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги, тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюсь на схід та його чекаю. Одне око через те в мене й плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене є сини, і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть плакати тому, що не всі мої сини такі, як я думав. Ну, я тобі все розповів, можеш іти.

Ярослав пішов і все розказав братам.

- Тату, дозволь мені поїхати в Шовкову державу і знайти твого друга, - звернувся до царя старший син.

- Добре, їдь, - сказав батько

Взяв старший син коня, озброївся і поїхав. Їде день, їде другий, але нічого не чути про Шовкову державу. Блудив більше року. Доїхав до срібного моста та й повернувся додому. От в дорогу збирається середній син. Взяв він коня, харчів побільше і поїхав. І блукав цілий рік. Доїхавши до золотого моста, повернувся, бо набридло йому. Вирішив і менший спробувати. Та тільки вийшов з будинку, зустрівся з бабою.

- Хочеш знайти Шовкову державу? - мовила стара.

- Так, хочу, - відповів юнак.

- Візьми срібний батіг та лусни ним посеред двору. На це із поля прибіжить стадо коней. Ти запусти їх в стайню. Позаду всіх буде шкандибати сухоребрий кривак. Його собі і візьми.

Так Ярослав і зробив. Та поки він збирався в дорогу, то кінь став ніби золотий. І рушив юний царевич у путь. Кінь здійнявся в небо та й полетів. Летіти вони довгенько, та все ж дісталися до царевого друга.

- Я заберу тебе звідси, - каже Ярослав батьковому другові.

- Не можу я покинути своєї держави, коли вороги з усіх сторін, - відповів той.

Ярослав допоміг здолати ворога і повіз царя Шовкової держави до свого батька. Цар був радий бачити свого сина і друга. За своє врятування друг царя подарував Ярославу Шовкову державу. Але Ярославові держава не потрібна була і він розділив її між своїми братами.

100 (5157). Шовкова держава. СУС порівн. -551А*. Записано 2008 року. Ополонець Лідія Данилівна (1938). Черкаська область, Монастирищенський район, Сатанівка

http://proridne.orgУкраїнські%20народні%20казки/Шовкова%20держава.html

 

Таємниця скляної гори

 

Десь далеко, аж за сьомим морем, було одне царство. Там жив один цар, котрий мав трьох доньок. А дівчата були такі красні, що людському окові дивитися на них і не дивуватися було неможливо. Не вірю, що в світі могла би знайтися хоч одна красна дівка, яка була би їм до пари. Гей, приходили до тих дівиць-відданиць молоді принци й герцоги, графи й барони. Приходили не просто задивлятися і чудуватися з краси трьох сестер, а й сватати їх. Але цар так дорожив красою своїх доньок, що все вигадував причину, хитро і розумно відмовляв женихам, аби лише відкласти віддавання. Словом, ніяк не хотів розлучатися зі своїми красними дівицями. А недалеко від столиці була скляна гора і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії-шаркані. Один - шестиголовий, другий - восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії-шаркані прилетіли у царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок. Другого дня рано цар і цариця повставали й за звичкою зайшли у світлицю подивитися на доньок. Але, розумієте, не знайшли нікого, бо світлиця була вже порожня. Гей, що тут чинити - царівни пропали! Де вони, куди могли подітися? Ніхто не міг на те відповісти. І цар нараз дав оголосити, що котрі витязі знайдуть його красних доньок, за тих віддасть їх заміж! Можете подумати собі, як мало бути гірко старому цареві, раз пристав повіддавати доньок - аби лише знайшлися. Та й мати так тяжко-претяжко зажурилася, що пошкодував би її і поганин. Коли по всій державі розлетілося царське оголошення, одразу знайшлися три бідні брати, які прийшли до царя й сказали, що вони знайдуть його принцес. Цар дуже зрадів, бо й ті троє були дуже красні, й пообіцяв їм, що не візьме назад свого слова: якщо знайдуть царівен, то й поженяться на них! Коби лише вдалося їх знайти! А троє легінів, хоча і з бідної родини, були не прості люди: старший літав, як потя, наймолодший так обертав шаблею, що всіх обеззброював, а третій, середущий, мав нюх, як у пса. Середущий брат раз-два обнюхав поріг царського палацу і звітрив дівочі сліди. Нюх привів його аж під скляну гору, а там сліди пропали. Троє братів нараз догадалися, що принцеси мають бути там, на скляній горі.

Тоді старший брат-літун каже до молодшого, брата-вояка: Ну, братику, сідай мені на плечі, я понесу тебе на гору, а далі - твоє діло. А ти,- наказав середущому братові,- залишайся тут, доки ми про себе не подамо звістку.

Так і було. Двоє легінів вилетіли на верх скляної гори і знайшли три замки, де жили змії-шаркані. Спершу рушили в палац до шестиголового. Молодший брат зайшов, а старший лишився під дверима. Коли брат-вояк вступив у світлицю, то нараз увидів старшу цареву доньку. Вона дуже зраділа йому, як дізналася, що такий красний хлопець прийшов сюди за нею. Але бідолаха боялася й розтулити рота, бо на дивані, пополуднувавши, спав її господар. Очі дівчини від сліз аж почервоніли, але тепер з радістю дивилися на молодого легіня. А той сміливо підійшов до змія, схопив шаблю й одним махом одрубав йому усі шість голів. Потому сказав: - Ну, принцесо, ви вільні від шарканя, тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат і він знесе вас із гори на землю. А мені треба йти далі, до другого замку. Почувши ці слова, царська донька ще більше зраділа і відразу вийшла із світлиці. Там сіла на плечі брата-літуна, і він спустився з нею вниз, передав Ті середущому братові, а сам спішно полетів назад, на вершину скляної гори. Тепер двоє братів подалися до восьмиголового змія-шарканя. Молодший брат, котрий був при шаблі, зайшов до палацу і нараз увидів середущу доньку із заплаканим лицем. Вона теж зраділа красному легіневі, та боялася так само вимовити слово, лише показувала вбік, що там, на дивані, після смачного полуденку спить її господар.

Легіневі й не треба було нічого казати. Він вихопив шаблю, одним махом відтяв тому змієві всі вісім голів, а тоді обернувся до царської доньки і заговорив: - Ну, принцесо, ви вільні від шарканя. Тепер ходіть зі мною - під дверима чекає мій брат, він знесе вас із гори на землю.

Гей, як зраділа середуща донька! З великої радості й не знала, куди обернутися та куди ступати. Леґінь узяв її за руку і вивів до брата. Той посадив дівчину на плечі й спустився на землю, де двоє вже чекали на них. По сьому старший брат полетів назад, на вершину скляної гори, і брати одразу поспішили до палацу третього, дванадцятиголового змія. І тут брат-літун лишився під дверима, а брат-вояк рушив до світлиці. Молодша принцеса плакала й тоді, коли він увійшов. Та ніхто з них не посмів сказати ні одного слова, бо змій на дивані спав солодким сном після смачного полуденку. Леґінь вихопив шаблю і так розмахнувся, що за одним разом дванадцять змієвих голів повідлітали геть. Потому взяв дівчину за руку, вивів із палацу і передав її братові-літунові. Той посадив принцесу на плечі та й спустився із нею на землю.

Тепер старшому братові захотілося мало відпочити, і він присів перед тим, як полетіти знову на скляну гору за молодшим братом. Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія-шарканя узяла на себе подобу того хлопця, котрий залишився на скляній горі, й перестріла брата-літуна: Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився на змієвому потяті - якраз тепер злетів із гори.

Двоє братів чисто повірили в те, що з ними говорить наймолодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в дорогу і - просто до царя. Треба було вам, добрі люди, там бути і видіти, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися. З великої радості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і плакали, як діти. Так, мали честь легіні, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцес!

Та що сталося із молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте - про нього у палаці ніхто й не подумав, бо гадали, що той, котрий ходить у його подобі,- і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він? Нещасний хлопець довго ще чекав брата-літуна. Минали дні за днями, а на гору ніхто не приходив.

 «Що мені робити? - міркував собі хлопець.- Доведеться тут з голоду вмерти!»

І вже не міг чекати, зайшов у палац шестиголового змія. Там йому потрапила в очі відьма-босорканя, яка була матір'ю змія-шарканя. І каже їй леґінь:

- Слухай сюди, стара босорканьо, знеси мене одразу а гори, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

- Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, айбо видиш, така я вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й пальцем не кивнеш - самі будуть кроїти.

Узяв хлопець ножиці, подякував старій і рушив просто до палацу восьмиголового змія-шарканя. Заходить, а там знову чалапає назустріч якась відьма. Ото була мати убитого шарканя. І каже їй леґінь:

- Слухай сюди, стара босорканьо! Тепер одразу знеси мене звідси, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

- Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, айбо видиш, я така стара, що не маю сили нести тебе на землю^. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й пальцем, не кивнеш - сама буде шити.

- Добре, голку я візьму й життя тобі залишу. Молодший брат узяв собі голку та й поспішив до замку дванадцятиголового змія-шарканя. І там йому назустріч вийшла стара відьма, котра була матір'ю убитого змія.

І каже їй леґінь: Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене одразу на землю, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

- Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, айбо видиш, яка я стара - вже не маю сили знести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, золотий кантар. Потрясеш ним раз - і перед тобою з'явиться одразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз - дістанеш плаття, як у витязя!

Узяв леґінь чарівний кантар, подякував відьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів.

Вийшов брат-вояк із замку, і перше його діло було потрясти кантарем. І справді, як тільки потряс кантарем - перед ним з'явився золотогривий кінь. Леґінь не думав, не гадав, а сів на коня і поскакав по скляній горі, глядаючи якоїсь дороги, аби спуститися на землю. Раз лиш дивиться - назустріч скаче птах, та такий великий, як кінь. І каже легіневі:

- Чуєш, чоловіче? Найди мені на горі води, бо як не найдеш, то з'їм тебе разом із конем!

Гей, тепер уже і справді хлопець налякався, що аж олій у ньому застиг! Хіба криниця може бути тут, на скляній горі? Подумав-подумав, і щось таки прийшло йому на гадку. Та й каже він птахові:

- Добре, добре, лотятко солодке, та коли знайду тобі води, знесеш мене на землю?

- Знесу, хлопче, лише знайди воду, бо як не знайдеш, нараз тобі кінець!

Молодший брат скаче і скаче на коні, оглядає усю скляну гору - і раз лишень дивиться, а з-під скла росте якась вільшина.

 «Чекай, чекай,- розміркував хлопець.- Вільшина полюбляє водянисте місце, ану, спробую своє щастя тут!»

Зійшов із коня, вийняв шаблю і почав копати під вільшиною. Копав, копав - і справді з-під скла забулькала вода! Коли яма вже була велика, як порядна бочка, перестав копати - най натече вода. Тоді прилетів птах і випив усю воду.

- Ну, синку мій, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!

Легіневі не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на землі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти-пити і залишився в нього за помічника.

Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша принцеса і принесла дуже дорогу і красну тканину. Вона попросила:

- Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з сього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до завтрашнього ранку - завтра моє весілля.

Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна зшити плаття. Та його слова не помагали, і мусив прийняти роботу. Наймолодший брат, що став за Кравчука, увидів царську доньку, а вона його не помітила. Принцеса пішла, а кравець почав ламати собі голову, як за такий короткий час пошити красне плаття. Та хлопець сказав:

- Ей, не журіться, пане майстре, я все приготую, а ви собі лягайте і спіть!

Як сказав, так і зробив. Узяв принцесину тканину і розстелив її на столі, а потім вийняв ножиці, котрі йому дала стара відьма, і лише примовив:

- Чуйте, нерозлучні сестрички-ножички! Викройте із сього шовку плаття, але таке красне, аби ніхто на білому світі кращого не мав! Ну, а ти самотня дівице-іглице, поший плаття так, аби не було видно жодного рубця!

Гей-гей, то раз треба було видіти, як кроють тканину сестрички-ножички та як шиє дівиця-іглиця! Ножиці одразу розкроїли шовк, а голка ще скоріше пошила з нього плаття. Все було готове, і Кравчук ліг спати. Опівночі пан майстер прокинувся і почав будити легіня:

- Синку дорогий, та час братися до діла, бо плаття не буде до ранку готове!

- Не майте з того жури, пане майстре,- заспокоїв хлопець,- плаття вже готове, я його ще ввечері пошив.

Кравець пішов глянути. І так здивувався, що не міг заговорити. Таке красне плаття він не тільки ніколи не шив своїми руками, але ще й не видів своїми очима! Аж потім озвався:

- Дорогий мій синку, та я не можу тобі бути не те що паном майстром, а й помічником!

Кравець заспокоївся і знову ліг спати. Уранці принцеса прийшла подивитися на готове плаття. Одягла його, і так їй полюбилося, що й не знала, як хвалити майстра. І покликала старого на весілля. Кравець почав звати із собою і помічника, але хлопець не хотів іти, й майстер пішов сам. Коли повернувся, то розповів йому про весілля. А царські доньки забажали, аби їх весілля були одне за одним. Першого дня віддалася старша, другого дня мали вже справляти весілля середущої, а третього - молодшої. Увечері середуща донька принесла кравцеві шовкову тканину і попросила зшити з неї плаття, але ще файніше, як у старшої сестри. Пан майстер покладався на чудесні руки свого помічника і радо погодився зшити царівні плаття. Дівчина задоволена пішла собі додому. Кравець почав просити легіня, аби він показав, як можна так чудесно і швиденько шити. Та хлопець не хотів виказувати своєї таємниці. Він сказав, що майстер може йти і спокійно спати, усе буде в повному порядку. І кравець пішов. Хлопець узяв шовкову тканину, розстелив на столі та й лише примовив: Чуйте, нерозлучні сестрички-ножички! Викройте із сього шовку плаття, аби було в сім разів файніше, як те, котре викроїли вчора! Ну, а ти, самотня дівице-іглице, поший плаття так, аби ніде не видно жодного рубця!

Сестрички-ножички все викроїли, дівиця-іглиця одразу пошила, і під якусь хвилину плаття було готове та ще й у сім разів файніше, як для старшої царівни.

Уранці царська донька одягла те плаття, і воно їй дуже полюбилося. Вона теж покликала кравця на весілля. Пан майстер радо прийняв запрошення царівни. Кликав із собою й легіня, а той не хотів. І кравець пішов сам. Лишалося ще третє весілля - молодшої принцеси, над котрою тяжіла диявольська душа дванадцятиголового змія. Чужодушник навіть сказав дівчині, хто він, та попередив: коли викаже його цареві й цариці, то він потрощить дівчину на паздір'я. І молодша донька боялася сказати, що вона заручена не з тим легінем, який її визволив, а з самим чортом. Тільки весь час плакала. Стихло в царському дворі і друге весілля, а ввечері й молодша царівна прийшла до кравця, аби на ранок їй пошили плаття. Але вона почала просити, аби її плаття не було таке красне, як у двох сестер. І нараз заплакала, почала жалітися, що вона виходить за такого, котрого не любить і з котрим вічно буде нещаслива.

Пан майстер прийняв од дівчини шовк і заспокоїв, що пошиють плаття за її бажанням. Та й віддав тканину легіневі, аби той чимскоріше виконав замовлення. Най і далі шиє сам, якщо боїться передати іншому своє ремесло. Хлопець спокійно вичекав, доки пан майстер ляже спати. А коли той захропів, розстелив тканину на столі й промовив своє:

- Чуйте, нерозлучні сестрички-ножички, так викройте із сього шовку плаття, а ти, самотня дівице-іглице, так його поший, аби було у сто разів краще, чим те, що ви досі кроїли і шили, бо се плаття буде моєї жони!

Ножиці та голка взялися до роботи, і під якусь хвилину плаття було готове.

Другого дня вранці молодша принцеса з виплаканими очима прийшла, аби приміряти плаття. Одягла його і видить, що воно у сто разів файніше, як ті, що пошиті для її сестер. Здивувався кравець, бо такого плаття ще не видів, відколи живе. Та молоду царівну залили рясні сльози, і вона стала нарікати: Видите, пане майстре, я вас так просила, аби ви мені зшили сяке-таке плаття, а ви не послухали. Смієтеся з моєї біди.

По тих словах заплакала ще гірше. Але своєї таємниці не виказала, бо дуже боялася змія-диявола. Плаття взяла додому: що зшите - то готове, а що готове - то треба носити. І вона так само покликала кравця на своє весілля.

Пан майстер убрався, кликав із собою і помічника, але той усяко викручувався, а потім сказав, що він прийде пізніше. Ледве кравець вийшов за поріг, хлопець узяв у руки кантар, котрий дістав од старої відьми - матері дванадцятиголового змія. Вийшов надвір, потряс кантарем - і відразу перед ним з'явився золотогривий кінь. Потряс кантарем другий раз - і перед ним одразу заблищала вояцька одежа із золотою прикрасою. Леґінь одягнувся, сів у сідло і поскакав просто до палацу. Там кінь зачав іржати, ставати дибки і бити землю копитами - словом, зчинилося таке, що цар і цариця вийшли подивитися, що то за гість приїхав до них. Вийшли і видять витязя, у котрого лице таке саме, як у жениха молодшої доньки. Попросили гостя зайти до палацу. Леґінь зіскочив із коня, і цар супроводив його у світлицю молодшої доньки. Ой, як зраділа дівчина, що їй появився правдивий наречений! Коли диявольська душа дванадцятиголового змія увиділа молодого витязя, то нічого доброго для себе не чекала, а воліла нараз провалитися. А хлопець, котрий визволив усіх трьох принцес, сміливо сказав: Люди добрі, перед вами той, хто врятував життя трьом красним царівнам і відрубав голови трьом зміям. А той нелюд, що узяв на себе мою людську подобу, то - диявольська душа, яку випустив, здихаючи, дванадцятиголовий шаркань. Вдарте ту потвору лівою рукою, і вона розсиплеться на порох!

Молодша царська донька в одну мить прискочила до того чужодушника і лівою рукою та з лівого боку так ударила його, що тільки закурилося. Аж тепер дізналися, чому найменша донька весь час плакала. Гей, таке їй справили весілля, якого світ не видів! Гості співали й танцювали, доки сили мали. Молодший син бідняка побрався з молодшою донькою царя.

Потім усі три брати й три сестри жили собі в царському палаці, жили у щасті й гаразді, а може, й нині ще живуть - бо чи не шкода би було, аби добрі люди повмирали?

 

Старий млинок

 

Жили-были мужчина и женщина[226], жили они бедно, была у них корова, свинья и маленькая полоска поля. И с тем катили они свою беду вперёд. И однажды пришёл к ним старик и уже не способен встать. Женщина подала ему воды, хлеба и молока, а он на то и не смотрит и говорит: я только кровь пью[227]! Если бы вы были настолько добры – зарезали бы свинью и дали бы две кварты крови – я б выжил. Жалко им свиньи, но думают другая будет, а этот человек едва ноги протянет. Тогда на следующий (!) день позвал хозяин резника и дедок тот напился крови и уже мог встать на ноги и просит ещё кварту крови. И тогда хозяин зарезал корову. Выпил дедок и сразу помолодел и не может нарадоваться. Остался ещё на одну ночь[228], а на пятый день хозяину не до радости стало – в доме ни молока ни сметаны, будем на крупе та на воде лета ждать, бо свеженины надолго не хватит. А дедок и говорит: не печальтесь, люди добрые, вы меня спасли, помогу и я вам. Если придавит беда – я вам что-то дам. Угу – подумал хозяин – разве что сумку с плечей, которую носить не в состоянии. Но на всякий случай расспрашивает, а дедок и говорит: меня найти нетрудно, будете три дня ехать на восход солнца, там среди большого поля будут три горы (курганы) в каменном и стеклянном – там живут мои братья, а в железном – я. Потеребите в руках тот веночек, который святите в церкви в девятый четверг после Пасхи[229]. Посыпьте им вокруг горы, она откроется и я к вам выйду. И исчез, будто его и не было. До весны дожили они и горя не знали, хоть не было у них ни молока ни сметаны, но не выводились у них ни смалец ни мясо. Что-то продавали, что-то меняли на хлеб, но прожили. А вскоре и то добро у них закончилось. Соседи перестали занимать муку. Продал хозяин одежду свою, принёс меру муки. Вернулся, говорит: пиду в свиты, может найду того деда. – Да может уже и нет того дедка на свете, может перебьёмся как-то до нового хлеба[230]. – Нет – упёрся хозяин – от того, что разведаю нам хуже не будет. Положил в суму корж, нашёл купальский веночек и пошёл на восток. На четвёртый день пришёл на поле и стоят там три горы – каменная, стекляная и железная, железная такая большая, что чубом до неба достигает[231]. Обрадовался хозяин, что не обманул его старик, подошёл ближе, а миля дороги за десять, так что едва к вечеру дошёл до той горы. Задумался. И проситься к старику в такую пору уже поздно и возвращаться в село – никак. А мимо проходил мальчик-свинопас и тот поздоровался и попросился у него на ночлег. – Вдвоём веселее будет. Сели, разложили огонь, говорят, а меж беседой хозяин и рассказывает, что зарезал свинью и корову, чтобы спасти старика от смерти, греха на душу не взять, теперь вот без куска хлеба остался, может вспомнит и поможет. А пастух: я его свиней[232] пасу, но даст ли краюшку хлеба, он очень скуп, золота у него – палаты, но медяка лишнего не даст, легче чем у камня (!) допроситься, чем у него. Если б я не напоминал ему про кусок хлеба и кварту воды, которую он должен мне давать, я б наверное умер бы с голоду. Послушал он подумал, что зря пришёл, но поутру только стало светать, решил пойти. Разломал коржа, позавтракали. На прощание пастух говорит: я вижу ты – человек добрый[233], поэтому дам совет, что бы дедок не давал – не берите их, потому что дома из них жар[234] посыпится и ещё и дом сгорит, лучше просите ту старую мельничку, которая лежит в бурьянах, если покрутить её один раз - будет богатый стол, два раза – любую одежду, а если провернуть назад – выскочит солдат с саблей и порубает всех на маленькие кусочки. Дед не захочет отдавать, но проси, может выйдет. Поблагодарил тот за совет и пошёл. Подошёл к горе, растеребил веночек вокруг горы и слышит как будто мешок камней сыпется и высвистывает при этом. Но герой не испугался, прислонился к горе, закрыл глаза и ждёт. Вдруг всё стихло и в железной горе открылась дверь. Подошёл он ближе, заглянул в дверь и спрашивает есть ли кто? – Есть. А чего ты пришёл. Он рассказывает про свинью и корову. Дедок вышел из железной горы, моложавый, круглолицый, совсем не такой как был когда-то и говорит: я про твоё добро не забыл, помогу чего имею. Пойдём ко мне. Человек думает, а что ж тут спрятать можно. Вдруг ему в глаза ударил такой свет (купальский восход), что он аж зажмурился. Там дворец дедка. Стены золотые, крыша серебряная и всё так искусно сделано, что глаза можно оставить на них. Но это – сказал дедок – ещё у меня есть много скота, скажем, свиней[235]. Отошли на 100 метров, а там конюшни долгие, широкие, за ними поля огромные. Пошли в конюшню и только под вечер добрались в комору. Выбирай чего захочешь и иди себе. А там чего только нет – зерно в мешках и без мешков, крупы, у стены – золото, серебро, брильянты. Хотелось взять хотя бы чтобы жене показать, но помнит, как его пастух научил. Ходит и делает вид, что раздумывает. А что мне с тех денег – закончатся сколько их не считай. Мне больше пригодилась бы та мельничка, что у тебя в бурьянах. Дедок не хочет отдавать. Спорят. В итоге дедок уступил. Дал мельничку на плечи и проводил из своего дома. Попрощались. Вернулся хозяин домой, а жена на крик: чтож ты не мог это в лесу оставить, тебе мало всякой фигни в доме. – Зря ругаешься, ты этой мельничке ещё благодарна будешь. Повернул ручкой один раз – а тут и колбас и сыров и мяса полный стол насыпался. Зовёт жену: посмотри. Потом покрутил два раза появилась одежда и украшения. И с тех пор имели и еды и добра разного. Стали они большими богачами. А люди говорят «не из беды рога растут, а из роскоши». Захотелось хозяину похвалиться этой мельничкой перед царём и посылает он жену к царю, пусть он придёт в гости и узнает, что он не один такой богатый. Пришла и говорит царю. А тот думает: может у него и хлеба нет. Поблагодарил за приглашение но отказался идти. Вернулась жена, а муж посылает её ещё раз, говорит, скажи ему, что у тебя дома такая еда, какую он и в жизнь не ел. Царь согласился, за неделю собрался с царицей и слугами[236] и приехал в то село. Видит подходит к нему богато одетый человек и говорит: это я вас в гости звал. Царь как увидел так сразу сел: вот это бедняк, померяться со мной хочет. Но, что делать, приехал гостить – ешь что дают и слушай что говорят. Водит хозяин царя по палатам и показывает, что он и то имеет и то и другое, угощает разными вкусностями и напитками. Царь ещё больше охуел и думает: откуда у простолюдина такое добро? У него ни поля большого, ни скота. За разговором хозяин угощает царя таким вином, какого тот ещё не пил. Покрутил мельничку – вина набежало целое ведро – вино вкуснейшее, сколько не пей ещё хочется. Царь только головой крутит от удивления. Так они весь вечер сидели, а как пришла пора царю домой ехать, позвал он хозяина и говорит: через три дня у меня должны быть гости, не мог бы ты одолжить мне мельничку, а я заплачу сколько хочешь. – А чего бы и не занять? Но лучше её замотать во что-то, чтобы соседи не подсмотрели. А сам думает: не такой я дурак, чтоб отдать своё добро. Вошёл в стодолу, крутнул много раз – набежало войско. Намолол еды и говорит царю: но вы чтоб её долго не держали, бо на той неделе и ко мне гости приедут. – Не печальтесь к субботе будет в Вашей хате. А сам думает: не отдам. Ждал три дня – не приносит царь мельничку. Приходит к царю, а его и близко ко дворцу не подпускает. Выкинули за ворота. Возвращается домой, места себе найти не может. Думает, может это потому, что я был в простой одежде, а не в царской. На другой день приезжает к царю в карете. Слуги увидели его сообщили царю. Снова требует мельничку, царь разъярился: я и не брал и не отдам! Понял тогда хозяин, что раз такое дело, то я объявляю вам войну – выводите своё войско на лесную поляну и будем биться. Царь согласился, а сам смеётся аж заходится. Поутру царь зовёт своих солдат, только не забудьте нагайки взять, чтоб было чем пороть этого хозяина. Пришли на ту поляну, а хозяин со своим войском (букв. - ополченцев) уже ждёт, высокие, обмундированные как один, у каждого по две сабли в руках. Царские солдаты отскакивают, а хозяйские рубят налево и направо, за час перерубили всё войско врага на кусочки один только царь остался и кричит: я отдам тебе мельничку. Забрал мельничку и наказал своим солдатам дать царю 25 батогов и с тех пор жил человек поживал, но больше никому ничего не одалживал. А царь когда ехал мимо его хаты даже шапку снимал и своих детей учил так делать.

 

Сини сліпого царя

 

Жив десь недалеко від кінця світу один старий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні леґені [237] , а третій недолугий, боязкий, ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп [238] . Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх: Що то ви зажурилися?

– Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, – відповіли леґені.

– Не знати, не знати, – сказав на те старий. – А може, й допоможу.

І леґіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден дохтур у їх царстві не в силі його вилікувати.

– Чи ви, діду, могли б зарадити? – зазвідали царевичі разом.

– Сам-один я нічого не вдію, – пояснив старий дідо. – Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу, – і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі – одне потятко. Скільки разів воно защебече – стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите вітцеві очі, то нараз прозріє.

Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.

– Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, – сказав йому старий. – Але ти – нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!

Сліпий цар даремно просив його зостатись [239] , хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей. Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:

– Хлопці, поможіть мені поховати мерця!

Брати не хотіли йому помогти.

– То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу – і гайда!

Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали його дорікати:

– А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому копаєш могилу?

І почали сміятися з дурня.

На те молодший брат відповів:

– Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса – ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров'я [240] .

– Най буде так, ти непогано думаєш, – мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.

Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті [241] , звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добралися до одного міста й на ніч найняли собі зручне пристанище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.

А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже: А який тобі хосен, якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу – понесу тебе туди, куди ти зібрався.

Хлопець сів на вовка [242] , і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже: Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!

Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! – захоплювався хлопець. – Йой, але клітка ще файніша! А що мені з потяти без клітки?» [243] Хлопець дотулився рукою до клітки – вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще звідав, нащо йому потя.

– Мій нянько осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього потяти, можна йому повернути зір.

Король подарував гостеві життя, та потя не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня-татоша [244] , який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.

Спустився він із гори, а вовк дорікає:

– А де потя? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лиш потя зловив?!

Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане потятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його на плечі й каже:

– Ну, з'їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звідти татоша, але не дотуляйся до кантара [245] .

– Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без кантара.

Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Татош був дуже красивий, але його кантар виглядав ще файнішим!

 «Раз уже я добрався сюди – най буде, що буде! А яке то – кінь без кантара?» – зміркував царський син.

Ледве дотулився він до кантара – татош нараз почав гупотіти [246] . Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:

– Ох, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку-одиначку того й того царя!

Леґінь [247] узявся те зробити і попросив поради у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив: Ти можеш дуже легко зробити й се діло. На зорі царська донька звикла йти по воду [248] . Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене – я віднесу вас куди треба.

Усе було так, як говорив вовк. І поверталися назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати: Правда, було би добре дістати й красну дівчину?

– То неможливо, – мовив хлопець.

– А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся [249] на одну красну дівку [250] . А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з кантарем. Лише коли, хлопче, будеш передавати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, котра звикла до іншого повітря, могло би зашкодити в запертій кімнаті.

Так і сталося. Молодий король був нежонатий і дуже зрадів дівчині. У світлиці, куди увійшли, відкрив усі вікна. Молодий витязь рушив у дорогу з конем-татошем, якого він дістав разом із кантарем. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця. Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо поспішав до скляної гори. Раз лишень вовк каже: А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із кантарем? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив'язував, бо якщо прив'яжуть, то там уже й залишуся.

На татоші, що постав із вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королеві чарівного коня з кантарем, а сам дістав від нього потя й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв'язаним. І що там довго говорити – коня прив'язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле [251] , там став знову вовком і догнав царевича.

– Видиш, видиш, – почав докоряти, – казав я тобі, що маєш робити, а ти забув за мене попросити, і я ледве зірвався із прив'язі.

– Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?

– Много не прошу. Раз на рік [252] закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев'ять овець.

– Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.

– Айбо не забудьмо і про те, що показує нам час, – нагадав добрий вовк. – Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки [253] . Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому місті, через котре будеш проїжджати, твоїх братів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете разом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб'ють – самі понесуть нянькові радісну новину. Словом, май розум при собі.

Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися. Завертає царевич у місто і видить, що старшого й середущого братів уже ведуть на шибеницю [254] . Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє рушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого царевича і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і потя забрали із собою. Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, потя не щебетало – і кров не капала із дзьоба [255] . Сліпого царя ніхто не міг вилікувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було. Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його. По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Найшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера [256] , що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побризкав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів [257] – дівка заговорила, татош заіржав, потятко заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хлопець змастив вітцеві сліпі очі, а той нараз прозрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись, як щебетало потя, бо, чуючи його щебетання, раділи і люди, і звірі. Молодший син розповів цареві, що вчинили з ним брати. Цар страшенно розсердився і виголосив присуд – смертну кару братам. Але молодший син не захотів своїм братам смерті й прогнав їх із дому – най ідуть, куди видять [258] ! Царевич повінчався з красною дівицею. Старий передав йому царство. І казці кінець.

https://derevo-kazok.org/sini-slipogo-carja-ukrayinska-kazka.html

Отдельно сказка про Татоша. Жив у замку один цар. Звідкіля він – ніхто не знав. Цар був чужий, не нашої віри. А дружину взяв собі нашу, але вона не прийняла його віри. У царя був чарівний кінь Татош. Кінь цей ходив на трьох ногах, а підкови у нього були прибиті навпаки, і ніхто не міг по його слідах довідатись, куди помчав цар. Хоча кінь мав тільки три ноги, зате в ньому сиділа чортівська сила, він міг плигнути з однієї вершини на другу, з одного хребта – на другий, і ніхто його не міг наздогнати. Цар був дуже жорстокий і страшенно мордував людей. А люди нічого не могли вдіяти, щоб себе захистити. Але знайшлася одна баба, що порадила, як бути, і от одної ночі, за її намовою, всі жителі околиці вигнали худобу, кожній худобині почепили між роги свічки і погнали на замок. Як почався шум, рев, цар піднявся зі сну – ні живий ні мертвий. Не знав, чиє то військо, що й мови такої ніколи не чув.

– А чи ти розумієш, жоно, по якому то вони кричать? – питається своєї дружини.

Але й дружина мовчки похитала головою. Ще більше налякався цар, сів на свого Татоша і кинувся навтіки, із замку скочив на одну гору, тоді на другу, на-третю. Тут на скелі Татош посковзнувся, а цар полетів у прірву і розбився. Після смерті царя-поганина людям полегшало. Але були вони злі й на замок, і щоб ніхто більше не оселявся там і не знущався з них, спалили його, а мури зруйнували. Відтоді стоять на горі лише замкові руїни. Під замком у підземеллях залишилися скарби поганого царя. Багато хто хотів відкопати скарби, проте зробити це неможливо. На них сидить чорт з чорною, як смола, бородою по коліна й охороняє їх. А хто туди зайде, той втратить розум. Якось Юрко Бердар, що жив поблизу замку, помітив, як під камінь залізла вивірка і зникла там. Він почав копати і знайшов золотий скарб. Але скарб був заворожений, і Бердар одразу захворів. Ходив по лікарях, два роки мучився, і ніщо йому не допомагало. Тоді та стара баба, що навчила людей, як вигнати поганого царя, порадила і Юркові віднести гроші назад. Відніс скарб на місце і одужав. І після того ніхто не наважувався шукати скарби царя-поганина.

 

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: