Трипільці найдавніші хлібороби на укр землях

Трипільці найдавніші хлібороби на укр землях

 Назва трипільської культури, а отже, й її носіїв, умовна. Вона походить від назви села Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці 19 ст. українським археологом Вікентієм Хвойкою були виявлені рештки життєдіяльності давніх землеробів.

Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці, нащадки одного з давніх народів Малої Азії, прийшли на землі України з Нижнього Подунав’я близько 7 тис. років тому, згодом опанували величезні простори від Дністра до Дніпра, досягши територій Волині та степового Причорномор’я.

Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років – від 4 тис. до н.е. до першої половини 3 тис. до н.е. Саме з нею дослідники пов’язують утвердження на праукраїнських територіях відтворювального господарства.

Археологічні знахідки свідчать про високий рівень розвитку відтворювального господарства у трипільців. Основу його становило перелогове рільництво, що передбачало використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалася їхня родючість.

Залишаючи виснажені площі, землероби переселялися далі на схід, внаслідок чого поступово опанували всі придатні для хліборобства чорноземи від Карпат до Дніпра.

Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всi нині відомі в Українi садово-городні культури. Землю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, а згодом – ралом. Застосовували, певно, тяглову силу волів.

Врожаї збирали кістяними або кам’яними серпами. Зерно мололи на борошно за допомогою кам’яних зернотерок. Знали трипільці й скотарство. Відомо, що їхні племена розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней. Стабільне, забезпечене харчами життя спонукало до облаштування побуту і творчості.

Феодальна роздробленість, Київської Русі, міжкнязівські особиці

Причини феодальної роздробленості Київської Русі:

1) перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства — на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об’єднанні земель;

Натуральне господарство — це господарство, яке виробляє продукти майже винятково для внутрішнього споживання, а не на продаж, зв’язок його з ринком є нерегулярним.

2) воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні; влада великого князя стала зайвою;

3) поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;

4) зміна торгових шляхів у зв’язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;

5) різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.

Це цікаво! У XII ст. в «Слові о полку Ігоревім» автор пише:

Перестали князі невірних воювати,

Стали один одному казати:

Се моє, а се теж моє, брате!

Стали вони діла дрібні Вважати за великі,

На себе самих підіймати чвари, —

А невірні з усіх сторін находили,

Землю Руську долали.

Найбільшими князівствами стали:

— Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, які стали основою формування Української держави;

— Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське, Рязанське — основа Московської держави;

— Полоцьке, Мінське, Турівське — основа Білоруської держави.

князівства: Київське князівство.,Переяславське князівство.,Чернігово-Сіверське князівство.Галицьке та Волинське князівства.

Створеня Української Січі

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.

Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Етнічний склад козацтва

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.

І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси".

Запорозька Січ

Утворення Запорозької Січі

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький (Байда) (7-1564 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на -. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Іван мазепа, війна

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року у результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої московської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади та заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилися лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

У старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати — генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник Прокіп Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна окрім старшини, і для царського уряду, адже Мазепа мав впливові зв'язки в московських урядових колах.

Військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів — місце голосування було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім'я Мазепи, а коли дехто спробував називати інші ім'я, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України[6].

Мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей» (основа — «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, з деякими додатками на користь Москви).

Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Річчю Посполитою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Окрім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стояти в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Вели́ка Півні́чна війна́ в Украї́ні (1708–1713) — війна між Росією з одного боку та Швецією та Османською імперією з іншого.

З початком Північної війни Україна, як сателіт Московського царства, постачала московським військам живу силу, амуніцію, фураж та продовольство. З приходом Карла ХІІ в Україну гетьман Іван Мазепа уклав з королем Українсько-Шведський союз та виступив проти Петра І. Слідом за гетьманом, на бік шведів перейшло й Військо Запорізьке на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнко.

Після Батуринської трагедії та Полтавської битви українські козаки, що виступили проти Петра, відійшли разом з Мазепою та Карлом до Бендер.

Після смерті Мазепи гетьманом України був обраний Пилип Орлик, який продовжив боротьбу за незалежність України. 1711 року українські козаки, спільно з татарами, організували похід на Київщину. Проте, через підступний відступ татар похід закінчився невдало, й Орлик відступив.

Весь цей час король Карл ХІІ та гетьман Орлик проводили дипломатичну роботу в Туреччині та багатьох європейських столицях, з метою організації проти московської коаліції. Проте ці зусилля не увінчалися успіхом.

Московії вдалося уникнути масштабних військових дій з боку Туреччини за допомогою дипломатичних зусиль та підкупів турецьких чиновників. Черговий мирний договір був підписаний 17 квітня 1712 р. Проте, 30 квітня 1713 року султан Ахмед III оголосили нову війну. Однак, не було проведено ніяких значних бойових дій.

Протягом 1713 року — Московське царство та Османська імперія остаточно припинили військові дії. Карл ХІІ залишив територію Османської імперії та вирушив до Швеції.

наслідки:В результаті війни Московія перетворилась на Росію, й почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу. Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава.

Ліквідація січі

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря 1.1 лобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення, та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію.

Гайдамаський рух.

Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х pp. XIX ст. такої постаті ознаменувала початок нового — соціально-політичного — етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні.

Для українського відродження, як зазначає М. Грушевський, швидка поява (лише через 40 років після перших кроків народної літератури) такого геніального поета, як Т. Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребувала ніяких рекомендацій для свого повноцінного існування та розвитку. Багатогранний талант Т. Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, а й українському відродженню в цілому.

У радянському шевченкознавстві при характеристиці Тараса Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях тієї епохи замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступав як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави.

Українські дослідники творчості Кобзаря підкреслювали насамперед його національно-політичні погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Т. Шевченка, де він тужить за героїчним минулим, просякнуті активним революційним романтизмом.

Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України.

Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів централізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.

Поезія Т. Шевченка мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сприяла:

• формуванню нації з темної етнографічної маси;

• розбила назавжди можливість існування українського руху як «южнорусского» провінціоналізму.

Гайдáмаки — (від тур. haydamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII століття під владою Речі Посполитої.

Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти народного гніту на правобережній Україні наприкінці XVIII-го на початку XIX-го ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.

Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.

Гайдамакам присвячена поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».

РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КІНЦЯ XIX- ПОЧАТКУ XX СТ.

У другій половині XIX ст. найважливішою подією в історії Російської імперії, а отже і в Україні, було скасування кріпосного права. Ліквідація кріпацтва стала переломним моментом, що знаменував перехід від соціально-економічної феодальної формації до капіталістичної. Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і водночас в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин, що відкрила шлях для встановлення нового, буржуазного ладу, царський уряд здійснив через селянську реформу 1861 р. В умовах, коли очевидною стала неможливість збереження кріпосного права, коли кріпацька праця дедалі більше викорінювалася не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості у вигляді вотчинної і посесійної мануфактури, коли різко загострилися класові суперечливості, що, в кінцевому підсумку, також зумовлювалися економічними чинниками, царат мусив піти на визволення селян «зверху». Неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин стала очевидною. Таким чином, законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осільність" і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися "тимчасово зобов'язаними" на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Хоча реформу було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Так, в Україні в 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. - 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної чисельності населення.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

2. Посилення соціального і національного гніту. Валуєвський циркуляр і Ємський указ.

Після початку польського повстання у січні 1863 року петербурзький уряд вдався до репресій проти всіх неросійських народів Російської імперії. 18 липня міністр внутрішніх справ Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою». Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії».

Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями.

Таким чином, П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Натомість видання українською мовою релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури мало бути призупинено до ухвалення окремого урядового рішення. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги «учбові і взагалі призначені для початкового читання народу». Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим та розісланий для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту). Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування.

Отже, Валуєвський указ 18 липня 1863 року - це таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, в якому наказувалося призупинити видання всіх книг "малоросійською" мовою, окрім творів красного письменства. Всупереч поширеній думці, відомі слова Валуєва про те, що "никакого малороссійскаго языка не было, нЂтъ и быть не можетъ" містилися не в цьому документі, а у представленні від 27 червня того ж року, в якому викладалися загальні приводи для пізнішої заборони.

Народовці та москофіли

1. Старорусини, москвофіли

У 50–70-х рр. ХІХ ст. в українському русі Галичини різко посилювався старорусинський напрямок, відгалуженням якого стало москофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, в тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духівництво, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: в Галичині – Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; на Буковині – Касіян Богатирець; у Закарпатті – Адольф Добрянський та ін.

Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.

Причинами домінування цього напрямку були:

· посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійського цісаря;

· зневіра у власних силах, пошук надійної опори в суспільно-політичному житті. Такою опорою вбачалася Росія;

· поширення серед значної частини галицьких селян у 60-80-х рр. наївної віри в російського царя, який буцімто вижене євреїв, покарає поляків, відбере землю в панів і роздасть селянам;

· консервативний характер українського суспільства в Галичині;

· допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848–1849 рр. Як писав один із дослідників: «У тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри) без бою склали зброю. Другий національний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 р., але грізна російська сила... тільки здавила спротив»;

· поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдиній державі);

· падіння авторитету імперської влади після поразок у війнах 1859 і 1866 рр.;

· загострення відносин Австро-Угорщини з Росією.

Народовці

Погляди, що їх сповідували старорусини, не задовольняли всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України – Шевченкової поезії, контактів з літераторами, головно з П.Кулішем, О.Кониським, які разом з І.Нечуй-Левицьким з 1864 р. почали друкуватись у Львові. Відтак на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. в українському русі зародився новий напрям – народовський.

О.Барвінський. Спомини з мого життя. Тернопільська гімназія

«Перші твори Шевченкові, які ми почали читати, дісталися нам у руки з «Вечорниць», опісля дещо прочитали ми з «Основи», і з того часу Шевченко став нашим «апостолом правди і науки». Його мученицьке життя, і жаль-туга, що його вже немає на світі, розвідки про Шевченка в «Основі» Костомарова, Куліша, Жемчужникова і інших, розжарили сю іскру народної свідомості і любові до свого народу, яка досі, мов у попелі, тліла в наших серцях, розвели з неї ясну полумінь, що всіх нас обгорнула, з’єднаних у «Громаді», і зігрівала до сеї народної ідеї україно-руської, якої таким голосним речником станув у наших очах Шевченко».

У народовському русі можна вирізнити два етапи.

Перший (1860-ті – 1879 рр.) – ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників з метою пробудження національної самосвідомості населення.

Другий (1879 – 1890-ті рр.) –активна політична діяльність, організаційне оформлення руху.

Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці – це окрема нація, яка проживає на території від Кавказу до Карпат. Основними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому на першому етапі своєї діяльності вони зосередилися на культурно-просвітницькому аспекті.

Українізація 20-х років

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надїї на становлення і розвиток української держави і національної культури. Однак, в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків.

У 1917 -1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму.

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Наслідки українізації та її згортання

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.

Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин.

Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Окупаційний режим в україні

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій док трині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.

Концентровано політика «о'своєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г—Г» («Гамбург— Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси».

Окупутавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ» — Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.

 

Рух опору в 1941-44 рр

Партизанський рух 1941—1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свій час визначила радянська історіографія, три періоди. І з такою періодизацією, на нашу думку, слід погодитись. Адже вона узгоджується з відомою періодизацією Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp., органічною та невід'ємною частиною якої був рух Опору. Разом із тим кожний із трьох періодів мав свої особливості, у тому числі й ті, які були притаманні різним регіонам СРСР, зокрема Україні. Звичайно, теоретично можна вести мову і про окрему періодизацію збройної боротьби в останній, якщо розглядати її у відриві від загальносоюзної та Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. у цілому. Але це був би штучний витвір.

 

3.1. Перший період партизанського руху

Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами останніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпіричним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.

Суспільно-політичне становище в той період на тимчасово окупованих територіях СРСР позначалося поступовою зміною настроїв переважної більшості населення, яке, внаслідок репресій фашистів, позбавлялося ілюзій щодо можливого співіснування з окупантами і схилялося до форм активного опору їх політиці.

 Другий період руху Опору

Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 p., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх, у розвитку їхньої тактики, в перетворенні цього виду боротьби у фактор оперативно-стратегічного значення. В даному періоді завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва партизанським рухом, який набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки кадрів для Опору й їх матеріально-технічного забезпечення.

У згаданий час сталися помітні зміни в суспільно-політичному становищі на окупованих українських територіях, зумовлені поразками гітлерівців та їхніх союзників на фронтах світової війни. Ще у жовтні 1942 р. батальйон пропаганди німецьких збройних сил на південній ділянці Східного фронту повідомляв, що наступальні дії більшовиків, особливо тривалі бої під Сталінградом і ширші масштаби діяльності партизанів, розглядаються місцевим населенням України "як слабкість німецького вермахту", а тому "явно відчувається зростаюче негативне ставлення до німців та зневіра до їхніх заходів"[16]. Із такого перебігу подій неодмінно мала скористатися радянська сторона.

Особливістю цього періоду слід визнати й виникнення на теренах Волині — Полісся Української повстанської армії (УПА), яка стала фактором, котрий помітно впливав на дії радянських партизанів у західних областях України. Повстанці та підпільники, згуртовані в лавах ОУН-УПА, виявилися гідними супротивниками останніх.

Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді стала реалізація розроблених ЦК КП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942—1943 pp., на весняно-літній 1943 p., зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип'ять і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом (вересень — жовтень 1943 p.). Ці плани були схвалені вищим партійно-радянським керівництвом й узгоджені з командуванням відповідних фронтів.

Упродовж грудня 1942 р. — березня 1943 р. відбулося становлення системи управління партизанським рухом в Україні. У підпорядкуванні УШПР перебували представництва при військових радах Воронезького, Південно-Західного та Південного фронтів й обласні штаби руху Опору. Перші здійснювали керівництво партизанською боротьбою в прифронтовій смузі, другі — у глибокому тилу противника. Сам УШПР із квітня 1943 р. перебував в оперативному підпорядкуванні Ставки Верховного Головнокомандування. Політичний контроль за діяльністю останнього і його системи здійснював ЦК КП(б)У.

У процесі виконання плану бойових дій партизанів України на зимовий період з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 р. чисельність особового складу бойових формувань, які перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася майже втричі. У лавах 74 формувань та з'єднань налічувалося 15 тис. бійців, не рахуючи місцевих озброєних загонів та груп. За неповними даними, резерв кадрів партизанського руху обчислювався в 200 тис. чол., готових при наявності зброї стати до боротьби з фашистами. Гучний резонанс серед населення окупованих територій мали рейди з'єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

Для потреб партизанів було перекинуто літаками за лінію фронту значну кількість зброї, боєприпасів, вибухівки тощо. В доповіді рейхскомісара України у Берлін про становище в регіоні за березень — квітень 1943 р. зазначалося, що завдяки постачанню партизанів із радянського тилу їхня діяльність у північній частині Волинської, Житомирської та Київської областей помітно активізувалася. Водночас Е.Кох був змушений відзначити, що за січень — квітень 1943 р. кількість диверсій на залізницях Ковель — Київ, Брест — Козятин — Київ становила відповідно 110 і 56. Німецькі експерти констатували, що диверсійними діями "завдані колосальні матеріальні збитки з великою кількістю людських жертв"[17]. Не обійшли увагою гітлерівці й зрослий рівень централізованого управління партизанськими силами. Ще в січні — лютому 1943 p., оцінюючи їх можливості у так званому "мокрому трикутнику", між pp. Прип'ять та Дніпро, поліція безпеки і СД Німеччини дійшла висновку, що великі партизанські формування мають єдине керівництво, з яким підтримують постійний зв'язок, і що головним завданням цих останніх е дезорганізація тилу німецьких військ, особливо руйнування шляхів сполучення, зрив постачання військових частин на фронті тощо.

Головною формою партизанської війни було руйнування німецьких комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також тактику рейдів. Так, у 1943 р. був здійснений славнозвісний Карпатський рейд С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — знищення нафтових промислів Прикарпаття, але справив велике враження на все населення України, продемонстрував силу Червоної Армії

 

 

трипільці найдавніші хлібороби на укр землях

 Назва трипільської культури, а отже, й її носіїв, умовна. Вона походить від назви села Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці 19 ст. українським археологом Вікентієм Хвойкою були виявлені рештки життєдіяльності давніх землеробів.

Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці, нащадки одного з давніх народів Малої Азії, прийшли на землі України з Нижнього Подунав’я близько 7 тис. років тому, згодом опанували величезні простори від Дністра до Дніпра, досягши територій Волині та степового Причорномор’я.

Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років – від 4 тис. до н.е. до першої половини 3 тис. до н.е. Саме з нею дослідники пов’язують утвердження на праукраїнських територіях відтворювального господарства.

Археологічні знахідки свідчать про високий рівень розвитку відтворювального господарства у трипільців. Основу його становило перелогове рільництво, що передбачало використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалася їхня родючість.

Залишаючи виснажені площі, землероби переселялися далі на схід, внаслідок чого поступово опанували всі придатні для хліборобства чорноземи від Карпат до Дніпра.

Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всi нині відомі в Українi садово-городні культури. Землю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, а згодом – ралом. Застосовували, певно, тяглову силу волів.

Врожаї збирали кістяними або кам’яними серпами. Зерно мололи на борошно за допомогою кам’яних зернотерок. Знали трипільці й скотарство. Відомо, що їхні племена розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней. Стабільне, забезпечене харчами життя спонукало до облаштування побуту і творчості.

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: