КОНЦЕРТ «ДОКОЛЕ, ГОСПОДИ»

 

       Концерт «Доколе, Господи» належить до київського періоду творчості і написаний між 1794 і 1796 рр. В його основі лежить Давидовий псалом № 12, котрий співався під час Богоявлення. Про концерт «Доколе, Господи…» в біографічній літературі подається такий цікавий факт: «Після виконання капелою Леванідова в Михайлівськім монастирі Веделевого концерту «Доколе, Господи…» під диригентурою самого композитора присутній князь Дашков, що в той час перебував у Києві, в захопленні зняв з себе золоту шарфу й подарував її Веделеві, додаючи п’ятдесят червінців»[38]. Поетичний образ концерту є глибоко скорботним, жалібним, але водночас наприкінці не позбавлений просвітлення:

       «Доколе, Господи, зовсім будеш мене забувати?

       Доки ховатимеш лице своє від мене?

       Доки мій ворог буде знущатись надо мною?

       Зглянься і вислухай мене,

Просвіти мої очі, щоб не заснути смертю, щоб не сказав ворог: «Я його подужав».

Я ж надіявся на Твою ласку.

Нехай радіє моє серце Твоїм порятунком.

Заспіваю Господові, бо добро мені вдіяв»

Образний зміст псалму повністю відповідає настроям і почуттям, пануючим у творчості А.Веделя. Композитор знаходить напрочуд точні й переконливі засоби для втілення цих емоційних барв. Концерт має три частини, але між ними немає виразного контрасту, вони всі повільні, стримані, сумовиті. За своєю музичною мовою концерт дуже близький до українських пісенних джерел, які знайомі були композитору з дитинства, - це лірична пісня-романс, дума, а також кант.

Перша частина виражає пристрасне благання до Бога, хоча композитор користується в ній не стримано-суворими, відповідними лише для церковної традиції, інтонаціями, а ніжними, ліричними «зітханнями», особливо популярними на той час в українських міських піснях-романсах. Та й сама багатоголосна побудова частини цілком відповідає народній манері виконання пісні – два верхні жіночі голоси ведуть так звану терцеву «втору» (так зазвичай співали у два голоси на селах), а басовий лише створює для них своєрідну опору.

У другій частині автор звертається теж до українських фольклорних джерел, проте до зовсім іншого пісенного кола. Мелодія виразно нагадує розспів української народної епічної думи, тужливі пісні кобзарів, котрі були справжніми віртуозами-співаками і вміли напрочуд майстерно імпровізувати свої твори, збагачуючи їх щоразу новими мелодичними прикрасами. Та й сам поетичний зміст частини («Доки мій ворог буде знущатись наді мною? ») вимагає драматичнішого, більш напруженого виразу, який і зустрічався найчастіше в думах, складених сліпими кобзарями, з їх трагічними сюжетами з історії України.

Третя, остання, частина відрізняється більш спокійним, урочистим настроєм. Проте А.Ведель, на відміну від М.Березовського чи Д.Бортнянського, не передає тут збуджених, радісних почуттів, музика не вражає зовнішнім блиском. Його прославлення Божого милосердя та ласки звучить стриманіше, аніж у поширених в святкових академіях, урочистих кантах-віватах. У «Доколе, Господи» страждання і сум пережитого ніби не дозволяють про себе забути. Лише в останніх тактах можна почути відголоски канта-вівата, як неодмінного святкового завершення духовного концерту.

Творчість Артема Веделя гідно завершила «золоту добу» української музики вісімнадцятого сторіччя і водночас ще більше наблизила професійний духовний хоровий концерт до невичерпної пісенної спадщини нашого народу, збагатила його «побутовою» лірикою міського сентиментального романсу, календарно-обрядових пісень, епічного фольклору.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. З яким київським навчальним закладом пов’язана доля композитора в молоді роки?
2. Якими хорами він керував і де перебував як диригент?
3. Яким був основний фах А.Веделя?
4. За що його було переслідувано і як розправилася з композитором царська влада?
5. Чому в своїй творчості А.Ведель звернувся виключно до духовних музичних жанрів?
6. Яка особливість побудови концерту «Доколе, Господи»?
7. Які українські фольклорні джерела використовує А.Ведель у концерті «Доколе, Господи»?

 

CЕМЕН ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ
(1813 - 1873)

 

       Семен Гулак-Артемовський належав до шевченківського покоління суспільних і культурних діячів, і, як і його земляк та майже ровесник Тарас Шевченко, володів багатьма талантами, зреалізував себе в декількох сферах суспільної та творчої діяльності. Він був не лише прекрасним композитором, але й видатним співаком, солістом російських столичних сцен, мав літературний хист, багато корисного здійснив як громадський діяч. Його єдина опера «Запорожець за Дунаєм» стала першою оперою на національний сюжет у професійній українській музиці й проклала шлях до подальших звершень у цьому жанрі.

       Народився Семен Степанович Гулак-Артемовський у 1813 р. в селі Гулаківка неподалік від містечка Городище на квітучій Черкащині, яка дала українському народові багатьох видатних діячів. Його батько був священиком і походив із відомої своїми давніми традиціями козацької родини. Проте починаючи з ХVІІІ ст. «родинним фахом» стає сан священика і всі старші сини в родині підтримують цю традицію. Дядько Семена, Петро, молодший брат його батька, став професором Харківського університету та відомим байкарем.

       З дитинства Семена готували до прийнятого в родині духовного сану, задля чого в 1824 р. батько віддає його в Київське духовне училище. Спочатку хлопчик навчається ретельно, отримує похвальні відгуки начальства, та вже через декілька років, захоплений найбільше музикою та співом у митрополичому хорі Софійського собору, хоровими концертами М.Березовського, Д.Бортнянського та А.Веделя, вкрай занедбує навчання. Від відрахування з училища в перші роки його рятує лише чудовий голос. Та після смерті батька в 1830 р. його таки виключають. Тоді за здібного співака заступився сам тодішній митрополит Болховітінов, котрий був ще другом Артема Веделя. Саме за його клопотанням юнака приймають співаком у хор Михайлівського монастиря, де він незабаром стає солістом. У 1835 р. він повертається на навчання в семінарію і на цей раз успішно завершує перший курс навчання та переходить на наступний, середній. Ось так би і став С.Гулак-Артемовський священиком та ще, можливо, регентом у якійсь столичній церкві, якби не один особливий випадок, що перевернув надалі всю його долю…

       Улітку 1838 р. до Києва прибув Михайло Глінка, засновник російської композиторської школи, який був також капельмейстером Придворної півчої капели в Петербурзі й за традицією, що бере початок ще від часів цариці Катерини, набирав співаків для капели в Україні. Проте цього разу він прагнув знайти ще й дорослого співака з сильним і красивим баритоном[39]. Такий голос потрібен був йому для виконавця партії Руслана в його другій опері «Руслан і Людмила» за мотивами ранньої поеми Олександра Пушкіна. Випадково відвідавши Михайлівський монастир, він заслухався чудовим голосом соліста хору та особисто познайомився з ним.

25-річний тоді С.Гулак-Артемовський захопився змальованою йому М.Глінкою перспективою – кар’єрою співака столичної опери, можливістю здобути хорошу вокальну освіту, ймовірно, за кордоном, та погодився виїхати з Києва і покинути свою теперішню працю. Спочатку М.Глінка відвідує разом із Гулаком маєток свого друга – відомого українського мецената[40] Григорія Тарновського, потім вони заїжджають за двоюрідним братом Семеном, сином Петра Гулака-Артемовського, до Харкова, і лише восени 1838 року Гулак потрапляє в Петербург. М.Глінка взяв опіку тут над здібним, проте позбавленим систематичної музичної освіти, юнаком та особисто давав йому уроки співу і навчав засад музичної теорії. Заняття ж з іноземних мов, італійської та французької[41], він передоручив своєму другові, українському літераторові та драматургові Несторові Кукольнику[42]. У домі Кукольника сталася ще одна знаменна подія в житті С.Гулака-Артемовського: наприкінці 1838р. він познайомився тут з Тарасом Шевченком. Вони не тільки були земляками, але й знайшли спільних знайомих, з’ясували, що двоюрідний брат поета виховувався в родині С.Гулака, відтак заприятелювали, і ця дружба залишилася непорушною до кінця життя Т.Шевченка.

       Розуміючи, що в Санкт-Петербурзі С.Гулак не отримає належної професійної освіти (на той час столиця Росії ще не мала своєї консерваторії), М.Глінка шукає мецената, який би оплатив навчання талановитого співака за кордоном. Для цього в квітні 1839 року він влаштовує його прилюдний виступ, на який був запрошений увесь «цвіт» російської аристократії. Прекрасний, сильний голос С.Гулака-Артемовського так зачарував усіх присутніх, що одразу ж після концерту власник сталеливарних заводів на Уралі Павло Демидов зголосився допомогти молодому талантові й оплатити його навчання в Парижі та Італії.

Не відкладаючи подорож надовго, вже влітку 1839 р. співак виїжджає в Париж. Спочатку його учителем тут стає А.Аларі, італійський співак та композитор, котрий незабаром забирає свого здібного учня до Флоренції. В Італії С.Гулак-Артемовський навчається також і в інших професійних педагогів-вокалістів, зокрема найдовше – майже 2 роки – у капельмейстера Флорентійського оперного театру П.Романі. Заняття відбувалися так успішно, що вже на початку 1841 року молодого чужинця запрошують виступати на сцені Флорентійської опери. Попри інтриги та заздрощі місцевих співаків, С.Гулак-Артемовський одразу отримує провідні ролі в модних тоді операх кумирів італійської публіки Вінченцо Белліні та Гаетано Доніцетті. Очевидно, відгуки про його перші виступи були настільки схвальні, що попрацювавши у Флоренції лише протягом одного сезону, він отримує офіційне запрошення від керівництва імператорських театрів до виступів у Петербурзькій опері. Збереглися спогади про те, як відреагував на звістку про повернення С.Гулака-Артемовського в Петербург імпресаріо[43] Флорентійської опери. Він обурився настільки, що «розірвав з ним контракт і не дав йому нічого за те, що він співав»[44].

       У 1842 р. Гулак-Артемовський підписує свій перший контракт з дирекцією Маріїнської[45] Санкт-Петербурзької опери. Однією з перших ролей молодого співака на столичній сцені стала партія Руслана в опері М.Глінки «Руслан і Людмила» (недаремно композитор знайшов його аж у далекій Україні! ). Цей виступ не тільки викликав захоплені відгуки професійної критики, але й закріпив за Гулаком-Артемовським славу одного з найкращих басів Санкт-Петербурзької опери. Про цю роль свого друга відгукнувся і Т.Шевченко, в листі до Тарновського:

       «Та що то за опера («Руслан і Людмила» - Л.К.), так ну! А надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, - далебі правда. Добрий співака, нічого сказати»[46].

       Блискуче виконання перших ролей на сцені найпрестижнішого в Росії Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі розпочало більше ніж двадцятирічну кар’єру співака, за час якої він виконав на сценах імператорських театрів у Петербурзі та Москві, а також на деяких інших, майже шістдесят ролей. Серед них – партії в операх Моцарта, Россіні, Вебера, Глінки, Верстовського, Даргомижського, Верді, Белліні, Доніцетті та інших видатних композиторів того часу.

       У 1850 р. в петербурзькому оперному театрі йшли опери, в яких співак не був зайнятий. Отже, щоби не гаяти час, він прийняв пропозицію інспектора репертуару петербурзької театральної контори Є.Семенова виступити в комічних ролях у заснованому нещодавно в столиці театрі-цирку. Несподівано для всіх і, мабуть, найперше для самого себе, С.Гулак-Артемовський виявив неабиякий талант драматичного актора, особливо в комедійних і характерних[47] ролях. Одна з них була йому надзвичайно близька по духу – це роль Чупруна в п’єсі зачинателя нової української літератури І. Котляревського «Москаль-чарівник», що живо нагадала йому рідну Україну, а разом з тим заохотила до власних композиторських спроб.

Перший водевіль[48] «Картина степового життя циган», написаний співаком, не зберігся до нашого часу, проте тоді був поставлений на сцені відомого Александринського театру в Петербурзі. Невдовзі потому він пише другий твір - танцювально-хорову сюїту «Українське весілля», де зібрані популярні народні пісні, і лише перший хор - «Нуте швидко, нуте прудко, музики, заграйте» - був створений самим автором. Дальші творчі спроби С.Гулака-Артемовського теж були тісно пов’язані з музичним театром. Часто він виступав у них вже не лише як композитор, але й як драматург. На жаль, більша частина з написаних ним п’єс з музикою була втрачена, зокрема «Ніч напередодні Іванова дня», «Руйнівники кораблів». Відомо, що Гулак-Артемовський писав також солоспіви, причому створив деякі з них на народні слова, а до інших написав не лише музику, але й вірші. Один з них – " Стоїть явір над водою" на народні слова – був присвячений найближчому другові Тарасу Шевченку. Справжнє, ці роки, такі плідні в житті С.Гулака-Артемовського, були часом заслання й поневірянь Т.Шевченка. Артист залишився одним з небагатьох близьких поетові людей, котрий не відцурався від нього і постійно допомагав йому матеріально. Зберігся лист Т.Шевченка до Гулака-Артемовького, надісланий поетом з далекої неволі, де він пише:

«Благороднійший ти з людей, брате-друже, мій єдиний Семене! … Ну скажи по правді, - чи є де така великая душа на світі, окроме твоєї благородної душі, щоб згадала мене в далекій неволі та ще й 15 карбованців дала? … Благодарю тебе всім серцем і всім помишленієм моїм»[49].

       Наприкінці 50-х років співак почав катастрофічно втрачати голос. Його поступово переводять з головних на другорядні ролі. Тоді ж виникає в нього задум створити велику, «справжню» оперу на український сюжет. Вже в 1861 р. розпочинається робота над оперою «Запорожець за Дунаєм», до котрої С.Гулак-Артемовський, як раніше до деяких водевілів, сам писав і текст лібрето[50], і музику. Опера відразу ж після прем’єри в Маріїнському театрі в 1863 році здобула прихильність широкої публіки і утрималась в репертуарі, хоч і недоброзичливців серед критиків не бракувало.

Головну роль запорожця Карася виконав сам автор і виявив у ній не тільки майстерність співака, але й великий драматичний талант комедійного актора. Проте, на жаль, саме роль Карася була останньою значною оперною партією С.Гулака-Артемовського на сцені Маріїнського театру. У 1864 році він вимушений переїхати до Москви, там ще декілька разів виходить на сцену, проте майже повністю втративши голос, в наступному, 1865 р., назавжди залишає театр.

       В останні роки життя С.Гулак-Артемовський прагнув присвятитись суспільній діяльності. Помер Семен Гулак-Артемовський 1873 року в Москві, майже забутий усіма. Посмертна слава приходить до нього в 1881 році, коли знаменитий «театр корифеїв» за участю П.Саксаганського, М.Садовського, М.Заньковецької відродив оперу на своїй сцені.

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: