ОПЕРА «ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»

 

       Опера «Запорожець за Дунаєм» відобразила той драматичний період в українській історії ХVІІІ сторіччя, коли після розгрому Запорізької Січі царицею Катериною в 1774 р. частина запорожців, утікаючи від царської розправи, осіла в гирлі Дунаю, на турецькій території[51]. Лібрето написане самим композитором на основі історичних фактів, а також відображає в сюжеті типові події та колізії, що не раз зустрічаються в національних п’єсах та європейських комічних операх.

       Головні герої опери – запорожець Іван Карась, його дружина Одарка, дочка Оксана, її наречений Андрій, турецькі персонажі Султан і його слуга – змальовані композитором напрочуд колоритно й яскраво. Кожен із персонажів отримує власну виразну характеристику, завдяки чому сприймається не як вигаданий герой, а як реальна особа з усіма своїми чеснотами та недоліками. С.Гулак-Артемовський вдало і природно поєднав у своєму творі традиції італійської комічної опери ХVІІІ ст., яка ще називається оперою-buffa, з неповторною українською пісенною мелодикою. З італійських джерел він запозичує віртуозну блискучу манеру співу і типову для опери-buffa побудову: дві дії з швидкими, динамічними фіналами та ще певні амплуа[52] - ліричної пари (Оксана і Андрій), комедійної пари (Карась і Одарка), шляхетного володаря (Султан) тощо.

Українська пісенна стихія весь час нагадує про себе зворотами ліричної пісні-романсу, а також колядок жартівливих, побутових, колядок та інших пісенних жанрів, створених талантом народу. Важливо, що композитор тут не цитує вже відомих пісень, як в «Українському весіллі», а створює власні мелодії, проте настільки близькі до народної пісні, наче породжені самою стихією українського фольклору. Відомо, що багато з цих авторських солоспівів сприймалися згодом як народні (подібне сталось із романсом «Стоїть явір над водою»).

       Зупинимося коротко на характеристиках головних героїв опери. Іван Карась - начебто цілком комедійний персонаж. Його перша поява з аріозо «Ой, щось дуже загулявся»[53] створює враження повільного, неповороткого, схильного до веселих посиденьок в корчмі та трохи переляканого грізною «половиною», чоловіка в літах. Дуже соковито виписаний дует Одарки і Карася в 1 дії, де сварлива дружина допитується: «Відкіля це ти узявся, де ти досі пропадав», а чоловік пробує якось перед нею виправдатися, та одна необережна згадка про небогу викликає нову зливу звинувачень ревнивої Одарки. Завершує цю блискучу комедійну сцену віртуозна скоромовка (прийом, дуже типовий для італійської комічної опери, а разом з тим часто притаманний і для українським жартівливим пісням), в котрій Одарка сповіщає: «Жить не хочу більш з тобою, хочу, хочу розвестись».

Зате ж і помститься Карась в’їдливій жінці, коли в 2-й дії сповістить їй з ласки Султана: «Тепер я турок, не козак, здається добре одягнувся! », та «потішить» її: «Гей, Одарко, не журися, заведу собі гарем, на туркенях оженюся, та й гарненько заживем». Ці комедійні сцени дуже пожвавлюють розвиток сюжету. Але разом з тим в партії Карася помітні й деякі героїчні нотки, особливо в 2-й дії, – адже він все-таки запорожець, а не лише чоловік сварливої дружини. У партії Одарки, крім згаданих комічно-побутових «характерних» сцен, в яких вона постає сварливою й непоступливою, привертає увагу лірична арія з 1-ї дії: " Ой, казала мені мати, ще й приказувала", що пізніше широко побутувала як народна пісня.

       Лірична пара – Оксана і Андрій – змальовуються, природно, інтонаціями української ліричної пісні-романсу. Саме таким є перший номер опери – відомий романс Оксани «Місяцю ясний», де вона виливає тугу за нареченим та за далекою Батьківщиною. Близьке до нього за настроєм і почуттями аріозо її нареченого Андрія з 2-ї дії «Чорна хмара за лиманом». Їх дует-зустріч «О, мій друже, мій прекрасний» розвиває той самий ліричний образ, зрештою, цілком звичний не лише для італійської опери, але й особливо важливий для української пісні. Справжньою ліричною перлиною опери є заключна «Молитва» Андрія в супроводі хору, де ясно помітний вплив старовинного канта, релігійного за змістом та глибоко ліричного за виразом почуттів. Дещо окремо серед згаданих ліричних образів опери стоїть султан Сулейман, чиє «шляхетне» ліричне аріозо «Любо серцю» на початку 2-ї дії повністю витримане в дусі італійської опери.

       Народні сцени не надто численні в цій опері, зосередженій більше на змалюванні окремих постатей, їх характерів та переживань. Серед масових епізодів можна згадати хіба що початковий хор «Ой збирайтесь працювати», близький до старовинної української колядки, та згадану вже молитву. Проте сам композитор передбачив можливість розширення опери за рахунок вставних масових сцен – танцювально-хорових дивертисментів, що вже на прем’єрі мали особливий успіх. Згодом редакцію вставної другої дії з хорами та танцями здійснив представник галицької школи, видатний композитор Станіслав Людкевич.

       Опера «Запорожець за Дунаєм» золотими буквами вписала ім’я її автора, Семена Гулака-Артемовського, в історію української музичної культури, вона ставилася численними професійними й аматорськими театрами Східної і Західної України протягом всього минулого століття, та й до сьогодні залишається чи не найрепертуарнішою на афішах наших театрів і відомішою серед українських опер за кордоном.

 

       ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. З якої родини походив С.Гулак-Артемовський?
2. Який випадок докорінно змінив життя композитора?
3. Який був основний фах С.Гулака-Артемовського?
4. Як виникла і за яких обставинах підтримувалася дружба С.Гулака-Артемовського з Тарасом Шевченком.
5. Які ще твори, крім опери «Запорожець за Дунаєм», і в яких жанрах написав композитор?
6. Якими сольними та ансамблевими номерами характеризуються головні герої Карась, Одарка, Оксана та Андрій?
7. Хто відродив цю оперу після смерті композитора?
8. Хто з українських композиторів був автором вставної, другої, дії до опери " Запорожець за Дунаєм"?

 

МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ
(1815 - 1870)

 

       Творчість засновника «перемишльської школи», першого найвидатнішого представника західноукраїнської професійної музики, автора музики до національного гімну «Ще не вмерла Україна» на сл. Павла Чубинського довгі роки замовчувалась. Основною причиною цього був його сан священика, а ще більше – " націоналістичний" гімн, якого не могли йому простити радянські ідеологи. Саме через це довгі роки його твори не звучали з концертної естради. Насправді ж його роль у історії української музики значно більша, він заслуговує на почесне місце в галереї видатних діячів нашої Вітчизни. Адже саме Вербицький після смерті Бортнянського підхопив естафету професійної творчості, в той час, коли на Східній Україні, аж до появи Миколи Лисенка, музична культура обмежувалась здебільшого домашнім музикуванням і аматорськими спробами композиції. Разом з поетами «Руської трійці» Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, поетом і художником Миколою Устияновичем, діячами театру «Руської бесіди» М.Вербицький найбільше прислужився в ХІХ ст. для піднесення української національної духовності в Галичині.

       Михайло Вербицький походить з Перемишльщини, він народився в

с. Яворник 24 березня 1815 р., де його батько на той час мав парохію[54]. Коли майбутньому композиторові виповнилось лише десять років, батько помер, а мати, вийшовши вдруге заміж, не надто переймалася сиротами - Михайлом і Володиславом, дітьми від першого шлюбу. Ними опікувався далекий родич матері, єпископ Іоанн Снігупський, у ті роки одна з найшановніших і найзначніших постатей в Галичині, за чиєю ініціативою була заснована хорова школа в Перемишлі (1828 р.).

Саме в цій школі й здобували освіту брати Вербицькі. Дбаючи про культурне піднесення свого народу, Снігурський запросив до викладання в школі професійних іноземних викладачів, серед них найздібнішим був чех Алоїз Нанке, котрий так перейнявся духом української музики й греко-католицької літургії, що навіть і сам компонував у цьому стилі духовні твори. Саме від Нанке отримав М.Вербицький глибокі знання в музичній теорії та композиції, а також опанував мистецтво хорового співу.

Крім того, старші учні дяко-учительської школи почули якось один з концертів Д.Бортнянського та так захопилися цією чудовою музикою, що аж з далекого Петербурга виписали ноти всіх його виданих духовних творів. Відтоді музика Д.Бортнянського звучала у виконанні хору в будніх та святкових Літургіях, на показових концертах. Істотного впливу хорового стилю Д.Бортнянського зазнали майже всі галицькі композитори ХІХ сторіччя, а найбільше власне М.Вербицький. На схилі життя він так згадував про перші роки свого навчання: «… школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія - українська»[55].

       Значення хорової школи для розвитку музичної культури в Галичині було настільки великим, що згодом і М.Вербицького, і його наступників І.Лаврівського та В.Матюка - музикознавці об’єднали в спільну «перемишльську школу».

       З 1834 р. композитор навчався у Львівській духовній семінарії, котра була одним із найвидатніших культурних і освітніх українських центрів. Незадовго до М.Вербицького в стінах семінарії перебував М.Шашкевич, тут зародився задум «Русалки Дністрової». М.Вербицький і тут стає в числі найбільш діяльних «прогресистів», отже, неминуче наражається на конфлікти з керівництвом семінарії. Після однієї такої сутички в 1837 р. його відраховують із семінарії. Ще двічі він повертатиметься до семінарії, аж поки врешті 1850 р. він отримає сан священика.

На роки навчання припадають періоди «блукання» композитора, непевні, складні матеріально, коли він вимушений задовольнятися то приватними лекціями, то викладанням співу в різних інституціях Львова. Довше затримується на посаді урядовця Перемишльської консисторії[56]. Час перебування в Перемишлі був для нього важливим, оскільки він, прагнучи поглибити свою музичну освіту, бере приватні лекції ще у одного чеського музиканта - органіста католицької кафедри Франці Лоренца.

На ці роки припадають і перші значніші композиторські спроби М.Вербицького, пов’язаними, насамперед, з найважливішими напрямками його художніх інтересів - церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до театру. Окрім того, ще в роки навчання в семінарії він захопився грою на гітарі, що саме в середині ХІХ ст. увійшла в музичний побут галичан. Спочатку, заохочений навчанням у Лоренца, він створює дві католицькі меси (згодом загублені), а потім і греко-католицькі літургійні твори - «Ангел вопіяше», «Єдин Свят», «Алілуйя» та інші. До цього часу відноситься також і повна Літургія для чоловічого хору, яку в 60-х роках сам автор переробив для мішаного хору. Особливою популярністю серед світських творів користується «Тост до Русі», хор, в якому патріотичні почуття висловлені в життєрадісному характері застольної пісні. Театральні вистави, так звані «співогри», наприкінці 40-х років тільки-но почали входити в моду серед русинів-українців[57], і здебільшого були перероблені з польських чи німецьких п’єс та пристосовані до українських сюжетів. М.Вербицький створює музику до шести таких п’єс, зокрема до переробленого «Москаля-чарівника» І.Котляревського (у М.Вербицького - «Жовнір-чарівник»), до «Верховинців» польського драматурга В.Коженьовського, де вперше прозвучали пісні «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття-опришки» та деякі інші, що й нині відомі, часто навіть в обробці інших композиторів, а то й просто побутують, як народні, без згадки про їх автора.

       Потім наступає значна перерва в його заняттях музикою. Від 1850 р., коли його висвячено на священика, аж до 1862 р. він майже не звертався до творчості. Причиною такого тривалого мовчання були не дуже сприятливі для творчості обставини. Спочатку довелося йому переїжджати з однієї сільської парохії в іншу, аж поки в 1856 р. не оселився він в с.Млини на Яворівщині, де й перебував до смерті.

Час творчої кризи минає в 1862 р., а важливим чинником його повернення на музичну ниву стало заснування театру «Руської бесіди»(1864) і можливість постановки своїх п’єс, як тих давніших, так і нових. Вже в 1864 р. товариство «Руська бесіда» оголосила конкурс на кращі українські п’єси, і перше місце на ньому займає саме співогра М.Вербицького на текст Івана Гушалевича «Підгіряни», в котрій зображувались сцени з життя прикарпатських селян. Згодом ця співогра здобула надзвичайну популярність: її ставили на сценах не лише всіх українських театрів, але навіть у Петербурзі та Варшаві. І критики, і аматори відзначали особливу красу мелодій М.Вербицького, які становили найбільшу вартість цієї, в літературному відношенні більш ніж посередньої, п’єси. Визнання вельми позитивно вплинуло на творче піднесення композитора, протягом 1865 - 66 рр. він написав аж десять музичних п’єс, серед них особливо схвально відгукувалася критика про співогри «Не до любові» та «Школяр на мандрівці». Театральна музика стала поштовхом до інтенсивної праці й в інших жанрах.

Саме останні твори М.Вербицького, в тому числі світські й релігійні хори, оркестрові увертюри, стали вершиною його доробку. Серед усіх його творів особливої уваги заслуговують дві великі хорові композиції – хоровий цикл «Жовнір» на вірші І.Гушалевича та перше музичне втілення безсмертного «Заповіту» Т.Шевченка.

Вельми цікавою є сама історія написання в 1864 році пісні " Ще не вмерла Україна" й подальшого побутування та утвердження в якості національного гімну. В цьому сенсі вона пройшла складній шлях. Привертає увагу той факт, що довгий час у Галичині не знали, що автором тексту є Павло Чубинський, а приписували його авторство не кому іншому, як самому Тарасові Шевченку. Так, мабуть, вважав і сам М.Вербицький. Це припущення опосередковано підтверджується й тим, що ще перші виконання твору приурочені були до шевченківських днів, звучали в шевченківських концертах, отже, пов’язувалися з поетичною музою Кобзаря[58]. Існує ще одна версія написання твору – спочатку як сольної пісні в супроводі гітари[59], потім в пресі з’являється повідомлення, що хорова пісня " Ще не згибло Запороже" прикрасила другорядну п’єсу польського драматурга Кароля Гейнча в постановці театру " Руська бесіда" й увійшла до неї, як вставний номер[60]. Отже, цей хор (а водночас – пісня) побутував довгий час у різних варіантах і так ствердився в західноукраїнському середовищі. Наприкінці ХІХ ст. " Вже не вмерла Україна" сприймалася тут як національний гімн і виконувалась у цій ролі в численних концертах.

       В останні роки життя композитор активно займається також громадською та педагогічною діяльністю, пише статті. Серед його нечисленних учнів варто згадати Віктора Матюка, котрий продовжив традиції перемишльської школи та Порфирія Бажанського, культурного діяча, композитора, критика.

       Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 р. у с. Млини від тяжкої недуги - раку язика, проживши всього 55 років. Його спадщина, різноманітна за жанрами й яскрава за образами, заклала підвалини професійної музики на Західній Україні. В останні роки після здобуття Україною незалежності ювілеї композитора урочисто святкуються на державному рівні.

 

«ЗАПОВІТ»

       Останній твір М.Вербицького, в якому він вперше серед західноукраїнських композиторів звертається до шедевра Т.Шевченка, написаний з особливою увагою до поетичного тексту. Композитор прагне передати кожен, навіть найдрібніший, відтінок шевченкового слова, а водночас вагомість загального образу. Це зумовило розгорнуту, масштабну форму твору, використання багатих і розмаїтих виразових засобів.

Цікава історія першого виконання твору. Він прозвучав на святкуванні ювілею поета у Львові в 1868 р., і в той самий вечір поруч із знаменитим зрілим майстром М.Вербицьким свій перший твір до тієї ж самої поезії – " Заповіту" – представив молодий мистець Микола Лисенко, який перебував у Львові проїздом, повертаючись з канікул до Лейпцига на науку. Так символічно зустрілись два видатні митці різних поколінь, і розпочалася в українській музиці шевченкіана, що сьогодні налічує декілька сот творів у різних жанрах. 

«Заповіт» Вербицького – це кантата-поема для мішаного хору та хору хлопчиків, соліста-баритона та великого симфонічного оркестру. Вона містить три основні «куплети», звертаючись тим самим до типової форми української пісні. Проте жоден із куплетів не повторюється буквально, відповідно до змісту композитор змінює основну мелодію, надає їй нових образних відтінків. Також кожен із «учасників» цього монументального твору отримує свою особливу «роль». Так всі фрази зі словами «я», «мене» доручаються солісту, котрий ніби веде мову від автора. Два хори з різним тембром, барвою звучання доповнюють один одного й створюють той самий «антифонний» ефект, відомий ще за духовними концертами Д.Бортнянського. Поруч з тим композитор збагачує кантату ефектами театральної музики, в ній можна помітити риси оперної сцени. Деякі фрази хору та, особливо соліста привертають увагу не тільки наспівністю, яскравою методичністю, скільки навпаки, драматичним, майже декламаційним виразом таким чином і цим ще повніше передають глибину та драматичність змісту шевченкової поезії.

Пануючий в ХІХ ст. стиль романтизму сприяв піднесеності, відвертій драматичності музичної мови, певним зображувальним прийомам оркестру (наприклад, на словах «як реве ревучий» в оркестрі майже буквально передається рух бурхливих хвиль, слова «Кайдани порвіте» ілюструються мелодією, котра ніби " розривається" на окремі фрази). На противагу до знаменитої пісні «Заповіт», створеної полтавським вчителем, композитором-аматором Г.Гладким, написаній в дусі українських ліричних пісень, «Заповіт» М.Вербицького вражає глибоким драматизмом почуттів, багатою палітрою використаних виразових засобів, професіоналізмом музичної мови.

 

       ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТРІАЛУ:

1. До якої західноукраїнської композиторської школи ХІХ ст. належить Михайло Вербицький? Через що її так називають?

2. Ким з українських композиторів попередньої доби особливо захоплювався М.Вербицький, зазнав його впливу і чому?

3. Які духовні й світські жанри були провідними в творчості М.Вербицького?

4. Яка з музичних вистав М.Вербицького за п’єсою І.Гушалевича отримала премію на конкурсі театру «Руської бесіди» і які відгуки вона мала?

5. Яка історія створення і першого виконання кантати «Заповіт»?

6. Чому «Заповіт» можна назвати кантатою-поемою?

 

ПЕТРО НІЩИНСЬКИЙ
(1832-1896)

 

       Творчість Петра Івановича Ніщинського відома широкому загалу любителів мистецтва насамперед завдяки «Вечорницям»(1895р.), вставній обрядовій дії до найбільш популярного сценічного твору Тараса Шевченка «Назар Стодоля». У період, коли український театр під тиском царської цензури постійно перебував під загрозою, коли рядом царських указів (Емським та Валуєвським) була заборонена видавнича, освітня та мистецька діяльність українською мовою, поява «Вечорниць» стала подією не лише мистецького, але й громадського життя.

       Доля Петра Ніщинського склалася досить трагічно, це ще один «загублений талант» у нашій мистецькій спадщині, що через несприятливі обставини не зміг розкритись у повну міру своїх можливостей.

Він народився 21 вересня 1832 р. у селі Неменці Київської губернії (сьогодні - Вінницька область) у родині вбогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові - п’ять). Тоді мати, щоби мати змогу вивести хоч якось дітей «в люди», спродала все й подалася до Києва, де влаштувалася прати й прибирати. Та синів своїх все ж віддала навчатись у Києво-Софііївське духовне училище. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після перших років отримав таку характеристику вчителів: «Поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних». Крім того, наділений прекрасним голосом, він майже одразу став співати в училищному, а потім - і у великому семінарському хорі.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу ієромонах Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 р. він отримав призначення від Синоду настоятелем посольської церкви в Афінах, то взяв з собою і вісімнадцятирічного Петра. Так П.Ніщинський опинився в Греції, а пізніше, в зв’язку з посольськими обов’язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 р. П.Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, проте не менше, аніж богослов’ям, захоплюється поезією та музикою, навіть вчиться грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилося написанням магістерської праці та незворотним рішенням: обрати не духовну, а світську педагогічну кар’єру, незважаючи на умовляння Антоніна, на той час вже архімандрита.

У 1857 р. молодий вчений повертається в Петербург та отримує місце викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме тут, як не дивно, зростає інтерес П.Ніщинського до української культури; спілкування з відомими українськими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Т.Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М.Костомарова, першого українського історика. Проте перебування в Петербурзі виявилося занадто складним матеріально, на скромну платню учителя Ніщинський не зміг утримувати цілу родину (ще перебуваючи в Афінах він одружився), тож мусив повертатися до Афін. Проте й там йому не вдалося затриматися надовго.У 1860р. родина опиняється в Одесі.

Одеський десятилітній період виявився і плідним і водночас неймовірно важким для П.Ніщинського. З одного боку, він не мав змоги знайти постійної роботи впродовж п’яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила в постійних злиднях. З другого ж, незважаючи на ці скрутні обставини, він надзвичайно активно працює і як вчений-філолог (за спеціальністю - грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і як музикант.

Особливо важливою в його житті стала зустріч з актором і драматургом М.Кропивницьким, який на початку 70-х рр. ХІХ ст. виступав в Одесі в Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького «Невольник» (інсценізація Шевченкового «Сліпого») написав композитор спочатку свій славнозвісний хор «Закувала та сива зозуля». Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Характерно, що розпочинає він свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Один із перших і кращих своїх творів – обробку історичної пісні про Байду, П.Ніщинський присвятив М.Лисенку, а надалі деякі свої друковані твори підписуватиме псевдонімом «Петро Байда».

Великі надії покладав Ніщинський на переїзд до Києва, де сподівався працювати викладачем грецької та латинської мови, тим більше, що такі можливості раз у раз виникали. Проте упередженість до педагогів – українців за походженням, привела до того, що П.Ніщинському остаточно відмовляють в отриманні державної посади не лише в Києві, а навіть в Одесі. У відчаї він покидає Одесу і переїжджає в 1875 р. у маленьке провінційне містечко Ананьєв неподалік від Єлисаветграда (нині - Кіровоград), де йому вдалось отримати місце викладача державної жіночої гімназії з непоганою платнею. У цій провінції приваблювала його також і перспектива співпраці з акторами “театру корифеїв”, що розташовувався в Єлисаветграді (адже неподалік знаходився хутір «Надія», де була їх рідна оселя).

В Ананьєві були написані кращі твори композитора - солоспіви «Порада», «Нудьга», тут же вперше вдалося здійснити постановку «Вечорниць», вставної музичної дії до драми «Назар Стодоля» Тараса Шевченка.

В Ананьєві пройшло сім років життя П.Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, тож припиняє існування і Єлисаветградський театр. Єдина розрада, яка залишається композитору, – творчість та перекладацька діяльність. П.Ніщинський перший в українській літературі здійснив переклад шедеврів античної літератури – " Іліаду" та «Одісею» Гомера, «Антігону» та «Царя Едіпа» Софокла – українською мовою, й одночасно переклав грецькою «Слово о полку Ігоревім».

У 1882 р. він знову повертається до Одеси й отримує врешті посаду викладача Другої одеської гімназії. Це повернення співпало з деяким послабленням переслідувань української культури та мови, то ж Ніщинському вдається опублікувати свій переклад «Антігони» Софокла. Переклад відіграв важливу роль у духовному житті нації, але особливо захоплено був сприйнятий у Галичині. У 1884 р. П.Ніщинський короткий час перебував у Західній Україні й був приємно вражений несподіванкою, коли під час в однієї із зустрічей йому подякував за цей знаменитий переклад античної поеми… молодий селянин. Тут же почув він мелодію народної пісні, “Панщина” котру пізніше записав і зробив обробку.

Талановитий педагог і перекладач, активний громадський діяч, П.Ніщинський часто ставав «сіллю в оці» недалеким і ворожим до всього українського царським чиновнкам - керівникам освіти. Так сталось і в черговий раз: після того, як П.Ніщинський здійснив переклад усієї «Одісеї» (понад 12 тис. строф! ), його рукопис забороняють до друку, а його самого переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та вже хворий, він тяжко переживає це приниження. Лише через два роки йому вдалося повернутися назад до Одеси й доживати в скруті там свої останні дні.

Помер Ніщинський 4 березня 1896 р. у с. Ворошилівка на Поділлі, де він гостював у своєї дочки.

 

«ВЕЧОРНИЦІ», ВСТАВНА ДІЯ ДО ДРАМИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
«НАЗАР СТОДОЛЯ»

 

«Вечорниці» були створені П.Ніщинським, аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з «театром корифеїв» та постійного відвідування " субот" – художніх вечорів родини Тобілевичів у Єлисаветграді, де завжди звучала музика і часто виконувались українські народні пісні. Практика вченого, людини виняткової ерудиції та багатогранних знань, перекладача з грецької мови, богослова, археолога, журналіста, педагога, письменника, допомогла йому подолати недоліки, притаманні більшості творів недосвідчених аматорів – примітивність викладу, банальність мелодій тощо. Попри відсутність фахової освіти автора, ця музично-театральна композиція втілила найбільш характерні риси національного музично-драматичного театру, котрий своїми традиціями наближається до народних обрядових дійств, до вертепу, свят Івана Купала тощо.

Поставлена в Єлисаветграді в тому ж 1875 р. п’єcа «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, єдиного драматичного твору славетного Кобзаря, з вставною музичною дією П.Ніщинського й під його диригентською паличкою, мала тріумфальний успіх, тим більше, що в головних ролях блискуче виступили такі знамениті актори, як І. Карпенко-Карий (Назар) та М. Кропивницький (Кичатий). Згодом у своїх мемуарах П.Саксаганський згадував про цю хвилюючу подію:

       «Петро Іванович ставив свої «Вечорниці». Участь брали вчителі духовної (семінарії – Л.К.) та учні ремісничої школи. Тут були чудові голоси, як от у Рильського[61], Беззабави, Левітського. «Вечорниці» йшли під керуванням Петра Івановича»[62].

       «Наріжним каменем» драматурґії цього твору, і укладення його поетичної та музично-виразової системи стала поетика Т.Шевченка, прагнення П.Ніщинського, замилуваного в ґеніальній спадщині Кобзаря, знайти найбільш відповідні засоби до внутрішньої музикальності його віршів. Власні тексти П.Ніщинського в значній мірі створені «за моделлю» віршів Т.Шевченка, а тому композитор часто використовує характерні метафори, епітети, літературні прийоми та смислові звороти специфічного стилю Кобзаря. Він прагне в своїх віршах якомога більше наблизитися до специфічного стилю, образів і символів які вже і в ті роки сприймались як уособлення українського духу. Порівняймо, наприклад, «Думу» з поеми «Невольник» Т.Шевченка й окремі куплети хору «Закувала та сива зозуля»:

       «У неділю вранці-рано

        Синє море грало,

        Товариство кошового

        На раді прохало:

        «Благослови, отамане,

        Байдаки спускати,

        Та за Тендер погуляти,

        Турка пошукати».

        Чайки і байдаки спускали,

        Гарматами риштовали,

        З дніпрового гирла широкого випливали,

        Серед ночі темної

        На морі синьому»

(Шевченко)

 

       «По синьому морю байдаки під вітром гуляють,

        Братів щоб рятувати, запорожці чимдуж поспішають»

                                                       (Ніщинський)

 

       У семи номерах-сценах, включених у загальну композицію циклу, використані розмаїті поетичні та фольклорні джерела. Так, перший номер – пісня Хазяйки " Зоря і місяць над долиною" – написаний на вірші Т.Шевченка. Наступний за ним хор дівчат «Добрий вечір, паніматко» побудований на характерних зворотах танцювальних, жвавих і запальних українських пісень, котрі часто траплялися не лише в побуті, але також у вертепному дійстві: початковий зворот хору, зокрема, нагадує старовинну жартівливу пісню «Од Полтави до Хорола».

Дію продовжують жартівливі парубочі пісні «А ми коляди не дамо, не дамо» та «На снідання курку», в яких взагалі знаходимо хорову обробку характерних колядкових інтонацій, а в сумовитому елегійному хорі «Віють вітри ще й буйнесенькі» перевтілені звороти популярної народної пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе». Та й у драматичній кульмінації - хорі «Закувала та сива зозуля», так само, як і у фінальній сцені ворожіння, композитор настільки близький до джерел фольклору, вводячи поширені звороти козацьких, історичних, обрядових пісень, що вони сприймаються як народна творчість.

Разом з тим «Вечорниці» - це не просто сюїта на теми українських народних пісень, а цілісна драматична композиція, в якій можна помітити певні ознаки сюжетного розвитку. «Вечорниці» написані для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру.

       У цій музично-театральній композиції панують два контрастних кола персонажів: одне, «чоловіче», виражене мелодіями, ближчими до героїчних пісень часів козаччини, друге, «жіноче», випливає з лірично-жартівливих українських народних пісень (згадаймо тут для порівняння музичну характеристику Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського[63]). Їх діалоги, перемовини, жарти й складають умовну сюжетну лінію композиції, яка набуває особливої гостроти та яскравості в заключній сцені ворожіння. Можна уявити, що цей умовно-сюжетний вставний акт мав на меті підготувати слухачів до драматичних перипетій кохання Назара і Галі та підступності Хоми Кичатого в п’єсі Т.Шевченка і складав до неї неначе своєрідний пролог.

 

                   Хор парубків «Закувала та сива зозуля».

       Виняткова популярність цього хору, що включався чи не у всі концерти української класичної музики, зумовлена передусім яскравістю музичного змісту, близькістю до героїчних пісень часів Запорізької Січі.

У хорі п’ять епізодів, котрі разом вибудовуються в своєрідну сюжетну сцену, мінливу за настроями й переживаннями, проте досконало відповідають духові тексту. Перший епізод передає хвацький запал юнаків, готових до боротьби, пам’ятаючих про козацьку славу своїх предків. Другий – журлива пісня, котра передає тугу козаків у неволі, їх жаль за Батьківщиною, надію на повернення. Бадьорий поступ змінюється тут епічним думним розспівом.

       Третій фраґмент спочатку контрастує з обома попередніми епізодами: він радісний, близький навіть до жартівливих пісень, з танцювальним немовби «вальсовим» ритмом, проте цей настрій утримується недовго, поступово він набуває гостріших, войовничих і драматичних відтінків. У четвертому епізоді заспівує соліст, і його виступ можна сприйняти, як лірично-жартівливу «перерву» поміж важкими думами козаків про драматичну долю Вітчизни. Поява цього - епізоду несподівана, ніби журливий спів умисне переривається, а козаки прагнуть приховати від когось «ззовні» свої страждання.

       Фінал хору стрімко злітає до вершини, схвильовано звучать окремі слова-вигуки хору «Кайдани! », «Султани! ». Вони наче закликають до тієї ж боротьби за свободу, що й Шевченків «Заповіт»: «Кайдани порвіте».

       «Вечорниці» П.Ніщинського розпочали дуже цікаву, нерозривно пов’язану з прадавніми традиціями українського народу, образно-сюжетну лінію вітчизняного музично-драматичного театру, котра прагне до перевтілення обрядової символіки на тлі конкретних, іноді казково-фантастичних, іноді історичних, драматичних сюжетних подій. Цю лінію пізніше, в двадцятих роках ХХ ст. з успіхом підхопить Микола Леонтович у своїй єдиній незакінченій опері «На русалчин великдень», а відтак, на півстоліття пізніше, вже в сімдесяті роки, – Євген Станкович у своїх музично-танцювальних сценах «Купало». «Аматорський». Витвір П.Ніщинського виявив дивовижно глибоке розуміння художньої вдачі українців, їх звичаїв і вірувань, передав їх просто і водночас оригінально, і саме це забезпечило йому гідне місце в мистецькій спадщині нашого народу.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. В яких ще, крім композиторської, галузях творчої, громадської, просвітницької, педагогічної діяльності виявив себе П.Ніщинський?

2. З якими містами була пов’язана діяльність П.Ніщинського, де він створив " Вечорниці"?

3. Які взірці античної літератури переклав українською мовою Ніщинський?

4. Під чиїм впливом виникла музика до драми Т.Шевченка «Назар Стодоля»?

5. На чиї слова написані «Вечорниці»? Як вони узгоджуються з принципами поетики Шевченка?

6. З яким календарним обрядом пов’язана дія " Вечорниць"?

7. Як будується хор «Закувала та сива зозуля»?

 

МИКОЛА ЛИСЕНКО
(1842 - 1912)

 

       Засновником української класичної композиторської школи ХІХ ст. по праву вважається Микола Віталійович Лисенко. І не тільки тому, що він взагалі перший композитор, який народився і прожив все життя в Україні й саме тут писав свої твори. Отже відомо, що до нього українська музика вже мала багатьох видатних представників, про яких згадувалось вище. Особлива заслуга М.Лисенка полягає в тому, що він перший свідомо поставив собі за мету створити всі основні жанри професійної музики на основі української народнопісенної спадщини, підняти найважливіші теми української історії та фольклорних звичаїв, передати сам дух народу. Насамперед він розумів значення опери для національної композиторської школи, як найбільш масового та демократичного на той час жанру, тож перу М.Лисенка належить понад десять опер. Але він створив класичні зразки і в інших жанрах, таких, як оркестрова музика, кантати та хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри та цикли п’єс і багатьох інших. І до яких би жанрів, тем і образів він не звертався, обираючи сюжети від античності до сучасності, завжди в його музиці відчувається глибинний зв’язок із джерелами українського фольклору. Найграндіозніше творіння всього життя композитора, написане ним протягом майже півстоліття, - “Музика до Кобзаря”. Воно охоплює понад сто опусів[64] різних жанрів та форм і є найдосконалішим втіленням різних граней безсмертної Шевченкової музи.

       Микола Віталійович Лисенко походив з дворянської родини, що мала маєток у Полтавській губернії. Саме там, у селі Гриньки він народився 22 березня 1842 р. Його батько, Віталій Романович, який належав до славного козацького роду, був офіцером, мати виховувалась у Смольному інституті[65] в Петербурзі. Великий вплив на майбутнього композитора мав його дядько, Андрій Романович, котрий першим почав наспівувати хлопчику мелодії українських народних пісень, найбільше історичних, козацьких, а також дум. Знавець української літератури, він познайомив небожа з «Кобзарем» Т.Шевченка, що тоді (на початку 50-х років ХІХ ст.) нещодавно з’явився друком, та з «Енеїдою» Івана Котляревського. Найближчим другом дитинства М.Лисенка був його троюрідний брат, Михайло Старицький, згодом знаменитий драматург і письменник.

       Свою загальну освіту М.Лисенко здобував у навчальних закладах великих міст: спочатку в київському приватному пансіоні Бодуена[66], потім у харківській гімназії, а з 1859 р. розпочинає навчання в Харківському університеті. Вибір місця навчання був невипадковим: саме тут, у Харківському університеті, викладав один з його родичів. Паралельно він продовжує займатися музикою в кращих викладачів міста, серед них бере лекції у чеха У.Вільчека, що заохотив його до фортепіанних імпровізацій, темами яких ставали як українські народні пісні, так і улюблені тоді романси українських композиторів-аматорів. Разом з тим Вільчек познайомив свого учня з творчістю найвидатніших романтиків ХІХ ст. – Р.Шумана, Ф.Мендельсона, Ф.Шопена. Особливо полюбив М.Лисенко фортепіанну музику геніального польського композитора Шопена, в якій відчув ту саму «слов’янську» чутливу душу, яка захоплювала його в народних піснях та романсах.

       Після першого курсу М.Лисенко переводиться до Київського університету, щоби жити разом з батьками, котрі теж переїхали в столицю. І хоча навчання забирає багато часу, він все ж встигає серйозно займатися музикою, грати на фортепіано, відвідувати концерти та оперні вистави, а найголовніше – під час літніх канікул їздити по селах та збирати й записувати народні пісні. Цю роботу він розпочав ще в Харкові, і вже після першого курсу університету здійснив таку поїздку по селах Полтавщини та Київщини. Тоді його супутником, таким самим ентузіастом українського фолькору, виявився П.Чубинський, відомий пізніше як автор слів національного гімну «Ще не вмерла Україна». Фольклористична діяльність відтоді займатиме важливе місце в колі інтересів класика української музики.

Тим часом у Києві композитор з головою поринає в суспільно-культурну діяльність. У концертах, котрі організовують київські студенти, М.Лисенко часто виступає як піаніст-соліст, акомпаніатор, керує хорами. Незгладимий слід у житті молодого музиканта залишило перепоховання тіла Т.Шевченка з Санкт-Петербурга в Канів. М.Лисенко був серед тих українських патріотів, які несли труну Шевченка. Від 1862 р. молодий музикант щорічно вшановує пам’ять Тараса Шевченка в березневі дні, бере найактивнішу участь в організації вечорів і концертів.

На роки навчання в університеті припадають і його перші композиторські спроби. Чільне місце в них посідають обробки українських народних пісень, але Лисенко виявляє інтерес і до театральної музики, звертаючись до комедії Василя Гоголя (батька славетного письменника) «Простак». Музично-громадська діяльність не завадила йому успішно завершити курс навчання на природничому факультеті Київського університету і навіть захистити дисертацію в 1864 р. Проте своє майбутнє він пов’язує тільки з музикою. Особливо захоплює його думка про створення української національної опери. Збереглись відомості, що разом з Михайлом Старицьким він розпочинав в тому ж 1864 р. роботу над оперою «Гаркуша» на героїчний сюжет з української історії. Проте далі ескізів, окремих фрагментів робота не пішла. Розуміючи, що самоосвіти і принагідних уроків у місцевих педагогів недостатньо для серйозної композиторської підготовки, М.Лисенко вирішує здобути грунтовну фахову освіту й обирає для цього одну з найкращих тогочасних консерваторій Європи – Лейпцигську.

У 1867 р. розпочинається навчання композитора в Лейпцигу. Він здобуває освіту одразу за двома спеціальностями – як піаніст і як композитор; до того ж йому щастить потрапити до найкращих педагогів – Карла Рейнеке і Теодора Венцеля. Перший з них був відомим теоретиком, автором численних підручників з теоретичних дисциплін, другий – блискучим піаністом, другом Р.Шумана[67].

М.Лисенко із запалом взявся за навчання. «Менше семи годин в день грати нема чого й думати, тому що професори завдають щодня різне, та не одну, а декілька п’єс»[68]. Він робить блискучі успіхи як піаніст, виступає з клавірабендами[69] в Лейпцигу і Празі, а водночас дуже серйозно займається композицією. Вже того ж 1867 р. митець готує для видання збірку обробок українських пісень, перший випуск якої з’явився наступного 1868 р., а другий – ще через рік. Прискіплива німецька професура відзначає непересічні успіхи талановитого українця в різних галузях: і як піаніста, і як теоретика, і в композиції. Однак, європейська манера романтизму, пануючого в ті роки майже у всіх європейських композиторських школах, перевтілюється талановитим митцем на чисто національній основі. Вже його перші твори – струнний квартет, «Юнацька симфонія», фортепіанна " Сюїта старовинних танців" – спираються на мелодії українських народних пісень найрізноманітнішого характеру й призначення: ліричні, історичні, жартівливі, козацькі тощо. Зокрема у фортепіанній сюїті він використовує мелодії романсу «Сонце низенько», ліричної пісні «Малу-помалу, братику, грай», жартівливо-танцювальних пісень – " Ой, запив козак, запив" та «Гоп, мої гречаники».

Опусом № 1 позначив М.Лисенко хорову поему «Заповіт», що вперше була виконана у Львові. Цей твір символічно розпочинає багаторічну працю композитора над велетенським циклом «Музика до «Кобзаря»[70]. Ще в Лейпцигу були написані й інші перлини з цього циклу, серед них – солоспів[71] «Ой одна я одна».

Повернувшись у 1869 р. до Києва, М.Лисенко розпочинає бурхливу концертну, диригентську, фольклористичну, громадську, а насамперед творчу діяльність. Поступово він здобуває популярність не лише як концертуючий піаніст та диригент хорів, а також як вчений-фольклорист. Його приклад у виданні збірок народних пісень зацікавив багатьох європейських вчених, зокрема в Чехії, Сербії, Хорватії, Росії та інших слов’янських країнах. Заохочений успіхом, композитор здійснює поїздки по Галичині, здебільшого, по гірських районах Карпат та Сербії, де записує нові пісні. З них особливо цікавими є коломийки, котрі наспівали йому селяни Гуцульщини. У 1873 р. вчений готує до друку найважливішу свою фольклористичну працю – " Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, співаних Остапом Вересаєм". Остап Вересай був в ті роки вже літній, 70-річний кобзар, чия пам’ять зберегла численні зразки народного епосу. М.Лисенко прагнув зафіксувати ці скарби народної музики, адже традиція кобзарства поступово занепадала і потрібно було зберегти їх для нащадків.

Копітка праця вченого не заважала Лисенкові активно працювати над власними творами. У 1872 р. з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір - оперета на лібрето М.Старицького «Чорноморці». Услід за нею виникає вже «справжня» велика опера на сюжет повісті М.Гоголя «Різдвяна ніч», яку М.Лисенко дуже любив ще з юності, - на текст того ж лібретиста. М.Старицький свідомо дещо змінює змістовні акценти гоголівської повісті й поруч із комічними персонажами виводить героїчний образ старого козака – Пацюка, котрий, не лише, як в повісті Гоголя, - ледачий, наділений даром пророцтва та любить вареники їсти, але й вболіває за долю Вітчизни. Перші вистави опери пройшли з величезним успіхом. Проте дирекція київських театрів не хотіла надавати сцену «націоналістичним» українським творам, тому після чотирьох вистав «Різдвяну ніч» було знято з репертуару. Не міг композитор добитись у тій, ворожій для української культури, атмосфері й постановки інших своїх опер. Прагнучи вдосконалитись у музично-сценічному жанрі, М.Лисенко вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та оперного композитора М.Римського-Корсакова[72] – професора Петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці Російської імперії.

Між учителем та старшим від нього на декілька років учнем встановилися дуже теплі, приязні стосунки. І тут, у північній столиці, не полишав М.Лисенко своєї культурно-громадської роботи. Так, у березні 1875 р. він організовує традиційний вже вечір пам’яті Т.Шевченка й запрошує до участі в ньому Остапа Вересая. Часто дає він і благодійні концерти, в яких виступає з сольними фортепіанними програмами, а також з концертами хорів, якими керує, і в програми яких неодмінно включає українські народні пісні та твори вітчизняних авторів. У Петербурзі М.Лисенко багато працював тут була написана Перша рапсодія на українські теми, підготований збірник дитячих пісень та ігор «Молодощі». Тут розпочинає він роботу над оперою «Маруся Богуславка», проте вона залишилася незавершеною.

У1876 р. композитор повертається до Києва. Розпочинається найбільш плідний і разом з тим найтяжчий період його життя. Виданий у 1876 р. в німецькому місті Емську[73] царем Олександром ІІ указ про повну заборону української мови у всіх друкованих виданнях, театральних виставах, пресі, офіційних установах і навіть заборону і поширення українських видань із-за кордону поставив вітчизняних діячів у вельми скрутні умови. Та М.Лисенко, як і його однодумці – М. Драгоманов, П.Куліш, М.Старицький, актори " театру корифеїв" – не відмовляється від рідної мови і не складає зброї. Композитор інтенсивно працює над подальшими творами з циклу «Музики до «Кобзаря», навіть припускаючи, що вони на довгі роки можуть осісти в архівах. Солоспіви, вокальні ансамблі та хори того часу - «Якби мені черевики», «Ой стрічечка до стрічечки», «Огні горять», «У неділю вранці-рано», «У тієї Катерини» та багато інших – виявляють дивовижно глибоке розуміння композитором внутрішнього світу Т.Шевченка. М.Лисенко не обмежується тим поверховим і дещо примітивним портретом Кобзаря, в котрому завжди наголошувалися лише його бунтарські " революційні" настрої та заклик до боротьби проти самодержавства. Композитор зумів побачити в поетичній спадщині генія значно ширші обрії: і високі етичні символи, і складні філософські проблеми, і колоритні картинки з життя, і пейзажну лірику, і влучні психологічні портрети… Саме тому він застосовує до поетичних образів то епічний думний розспів («У неділю вранці-рано»), то фантастичні барви балади («У тієї Катерини»), то тьмяні відтінки елегії[74] («Чи ми ще зійдемося знову»), то пафос драматичного монологу («Минають дні»).

 «Музику до «Кобзаря» М.Лисенко творить паралельно з іншими композиціями, серед яких важливе місце належить солоспівам та хорам на вірші Івана Франка, з яким митець познайомився, перебуваючи в Галичині. Він поклав на музику ряд поезій Каменяра, зокрема популярний вірш «Вічний революціонер». Чудові солоспіви написані на слова його сподвижників і однодумців – Лесі Українки, Михайла Старицького, Степана Руданського Дніпрової Чайки, Людмили Черняхівської-Старицької та ін. Із зарубіжних поетів особливо подобався йому німецький романтик Гайнріх Гайне, на вірші якого він створив аж дванадцять солоспівів (серед них найкращі - «З мого тяжкого суму», «Коли настав чудовий май»), звернувся композитор і до музи Шекспіра, написавши «Пісню Офелії». Не забуває він про свій улюблений інструмент - фортепіано. Його «Героїчне скерцо», полонези, а особливо Друга рапсодія «Думка-шумка», до сьогодні залишаються одними з найбільш репертуарних фортепіанних творів.

Поступово М.Лисенко переходить від мініатюр до монументальних полотен, таких, як кантата, хорова поема, а найперше – опера. Кантатами та хоровими поемами збагачує він цикл «Музики до «Кобзаря», обираючи трагічні й повчальні сюжети з української історії та історії інших слов’янських народів. Так виникають кантати-поеми «Б’ють пороги» та «На вічну пам’ять Котляревському», хорова поема «Іван Гус», цикл із чотирьох хорів на тексти з «Гамалії». Наймасштабнішим твором циклу стала п’ятичастинна кантата «Радуйся, ниво неполитая» на текст вірша «Ісайя. Глава 35», де поет роздумує про долю своєї Батьківщини і передбачає її щасливе майбутнє, спираючись на біблійні символи і образи. Композитор, враховуючи релігійний зміст тексту, а також і його багатоманітність, обирає форму, подібну до духовного концерту[75], і щедро насичує мелодику кантати зворотами старовинних кантів[76], а також колядок, ліричних пісень та дум.

Створення національної опери залишається й надалі в центрі творчих інтересів митця. Сюжет його головної опери, розпочатої саме в період найбільшого переслідування українців, у 1880 р., навіяний одним із найдраматичніших літературних творів про славні козацькі часи – повістю «Тарас Бульба» М.Гоголя. У ті ж роки він переробляє раніше написану «Різдвяну ніч» та, завершуючи своєрідну «гоголівську трилогію», пише ще лірико-фантастичну оперу «Утоплена» за повістю «Майська ніч». Лібрето для всіх трьох опер незмінно належить перу Михайла Старицького. Віддає він і данину поваги корифею українського театру Івану Котляревському, доопрацювавши на основі зібраних поетом народних пісень, музичну частину найвідомішої його п’єси «Наталка Полтавка» (її іноді навіть називають оперою М.Лисенка, хоча це швидше водевіль з народними піснями, обробку яких для сцени зробив М.Лисенко).

Тим часом над головою М.Лисенка згущаються хмари. В атмосфері переслідування української культури через свою активну національно-громадську позицію він потрапляє в розряд «неблагонадійних». Збереглись в архівах численні доноси і жандармські протоколи про «вчителя Лисенка», в домі якого збираються «підозрілі особи» і кошти на «націоналістичні цілі». Переслідувався не лише сам Микола Віталійович, але й вся його родина. Брат композитора, Андрій, був заарештований за «вільнодумство» і висланий у В’ятку, стежили навіть за його дітьми. Можна лише дивуватися силі волі, працездатності і наполегливості композитора, який в таких несприятливих умовах встигав не лише різнобічно творити, а й виступати з концертами, працювати з хорами, писати теоретичні праці, вести заняття з учнями, займатися суспільними справами й дбати про свою численну родину.

Саме з думкою про дітей, – а їх у Лисенка було четверо, крім того в домі постійно бували діти його друзів, рідних, зокрема Старицьких, - він створює перші в історії світової музики дитячі опери на сюжети українських народних казок з використанням відомих дитячих пісеньок-забавлянок[77], а також веснянок, жартівливих, колискових тощо, враховуючи вікові особливості дітей та їх інтереси: «Козу-дерезу» для зовсім юних, 5-6-річних музикантів, для трохи старших - «Пана Коцького» та найбільшу і складнішу від інших оперу «Зима і Весна».

У 1903 р. українська й світова громадськість урочисто відзначала 35-річчя творчої діяльності композитора. Вітальні телеграми надійшли не лише з усіх, навіть найвіддаленіших куточків України, але й з Польщі, Хорватії, Словаччини, з Петербурга. Подвижницька праця М.Лисенка була гідно поцінована любителями музики майже усього світу. 

Останнє десятиріччя життя й творчості М.Лисенка сповнене було нових звершень, що знайшли плідне продовження вже після смерті композитора. На кошти, отримані від ювілейних концертів, він засновує музично-драматичну школу в Києві, де навчається ціла плеяда відомих згодом музикантів, серед них - композитори Л.Ревуцький, О.Кошиць. Серед його учнів окремо треба згадати К.Стеценка, чиєю долею особливо сердечно опікувався знаменитий митець. У 1908 р. він очолює «Український клуб», де проводяться музично-літературні вечори, освітні літні курси для народних вчителів. Творчість цих років, хоч і не надто численна, проте цікава і відповідна духові часу, в ній переважають особисті, ліричні образи, спогади. Саме такими емоційними відтінками позначена його остання одноактна опера-«хвилинка» «Ноктюрн», в якій навіть немає конкретних персонажів, лише узагальнені фантастичні символи - Цвіркун, Годинник, Офіцер, Панночка. Такі ж елегійні настрої панують в його камерній творчості - серед солоспівів згадаймо чудовий ліричний монолог «Смутної провесни» на слова Лесі Українки, приваблює його й поезія символістів – українського лірика Олександра Олеся та росіянина Семена Надсона.

Помер Микола Лисенко 6 листопада 1912 р.. Провести його в останню дорогу зібралися десятки тисяч киян, декілька хорів співали найвідоміші композиції – " Б’ють пороги", " Жалібний марш" та інші твори, що принесли йому славу. З багатьох міст України спеціально їхали делегації. На цю подію відгукнулася преса всього світу, помістивши некрологи в часописах і газетах. Царський уряд неприхильно поставився до такого урочистого вшанування пам’яті великого українського композитора, тож похоронну процесію супроводжували жандарми.

На честь М.Лисенка згодом були названі Вищий музичний інститут у Львові, філармонійний зал у Києві, Харківський оперний театр, численні музичні школи. Найвідоміші українські співаки, диригенти, піаністи включають у свій репертуар його твори. Впродовж кількох десятиріч, починаючи з шістдесятих років, проводиться Всеукраїнський конкурс виконавців ім. Лисенка, в якому беруть участь піаністи, співаки, скрипалі.

 

 

ОПЕРА «ТАРАС БУЛЬБА»

 

Оперу на сюжет героїчної повісті Миколи Гоголя М.Лисенко задумав ще в 1874 р., під час перебування в Петербурзі, проте до реального здійснення цього задуму підійшов лише шість років згодом. Наступні десять років були присвячені копіткій і зваженій праці над оперою - адже подібної історико-героїчної драми ще не було в українській музиці. Лише у 1890 р. автор завершив твір, але до постановки його на оперній сцені за життя композитора справа не дійшла. Прем’єра відбулася лише через півстоліття після виникнення задуму твору, 4 жовтня 1924 р. у Харківському оперному театрі. У тридцятих роках XX ст. нову оркестрову редакцію опери здійснили відомі митці Левко Ревуцький та Борис Лятошинський[78], і вже у цьому вигляді вона ставилася майже на всіх провідних оперних сценах України протягом наступних п’ятдесяти років.

       Постійний лібретист композитора, Михайло Старицький дещо змінив побудову повісті М.Гоголя, залишивши сюжетні лінії лише до сцени смерті Андрія. Подальший перебіг подій (осада Дубна, перемога козаків) дописаний М.Старицьким. Він вводить в оперу новий символічний образ – сліпого співця кобзаря, який співає про трагічну долю України.

       В опері п’ять дій, кожна з яких являє собою монументальне музично-драматичне полотно, контрастує за образами і настроями. Вже сам музичний вступ до опери - увертюра - вражає героїчними, мужніми образами, узагальнено передає стрімкий і трагічний розвиток подій. Редагуючи твір М.Лисенка, М.Ревуцький додав на закінчення увертюри знамениту українську козацьку пісню «Засвіт встали козаченьки», авторство якої приписують легендарній Марусі Чурай.

       Перша дія побудована на гострих контрастах образів і подій: сліпий кобзар оплакує на київській площі трагедію свого народу в епічній думі «Ой не чорна то хмара над Вкраїною стала». Польські вояки розганяють народ, котрий захищає свого кобзаря. Композитор яскраво зіставляє тут широке наспівне дихання української пісенності й гострі ритми польських танців, насамперед мазурки. Стримано і шляхетно звучить задумливе аріозо головного героя, Тараса, «Коли подужаний літами». Тим часом молодший син Тараса Андрій, захоплений вродою дочки дубненського воєводи Марильці, звертається подумки до своєї коханої у чутливій романсовій манері - і тут же доносяться з костелу звуки католицького церковного наспіву. Одразу на початку опери немовби зав’язуються в тугий вузол всі найважливіші подальші події, передбачаються майбутні конфлікти. Тим часом дія переноситься в покої гордовитої панянки, дочки дубненського воєводи, Марильці, де знову ж протиставляється її «мазуркове», гордовите й ледь капризне аріозо «Я родилась у палатах» з хором українських дівчат-невільниць «Ой і хилить, хилить буйний вітер калиноньку». Несподівана поява молодого козака та велика любовна сцена Андрія і Марильці, в якій юнак визнає свою палку любов до красуні, а панянка ж насміхається над ним, завершує дію.

       Друга дія відбувається на хуторі Тараса, де його дружина Настя очікує довгожданих синів та сумовито згадує безповоротно проминулі літа, за які їй так і не довелось зазнати щастя. В образі Насті композитор створює виразний ліричний портрет української жінки. Її перше аріозо «Душа тремтить» сповнене й ніжності, й глибокого суму. Повернення Тараса з синами супроводжується розгорнутою сценою свята, що дало можливість автору представити широке полотно-сюїту українських народних танців та пісень. Безтурботний радісний настрій зустрічі раптово змінюється суворим рішення Тараса, не гаючи часу, їхати з синами на Січ, щоби боронити її та здобувати козацьку славу. Розпачливою арією-голосінням Насті «Хто одніме в мене діти», в якій ясно проступають риси українського похоронного фольклору, завершується друга дія.

       Центром героїчної лінії опери є третя дія, що розгортається довкола виборів Кошового. Композитор перевтілює тут дуже багатий пласт української козацької пісенності, хоча майже не цитує його буквально, створюючи напрочуд достовірну й переконливу картину «запорізького братства». Вже початковий хор «Гей, не дивуйте, добрії люди» прекрасно вводить у сувору атмосферу дії. Сама сцена виборів Кошового побудована дуже динамічно, напружено, у перекличках хорових груп композитор зумів відтворити різні характери козаків, що підтримують своїх ставлеників вигуками «На бік! На бік! На бік кошового! », їх запал, дотепність, відвагу. На загальному тлі виділяється героїчна пісня Тараса «Гей, літа орел», написана на єдиний, включений в оперу, автентичний текст Т.Шевченка з поеми «Гайдамаки». Ця пісня передбачає своїм мужнім і суворим характером подальші драматичні й трагічні сцени на Запорізькій Січі. Урочистий настрій величної ради раптово переривається приходом гінця, який приносить трагічну звістку про важкі втрати козаків. Заключний хор «Рушаймо всі» має на меті стрімко і динамічно завершити монументальну сцену. Сам М.Лисенко вважав, що «бучна, велична рада повинна грандіозне враження на слухачів зробити»[79].

       Четверта дія розгортається в нічному таборі під Дубном. Андрій згадує минуле в аріозо «Бачу Київ» і мріє про зустріч з коханою Марильцею. Його мрії перериваються приходом татарки - служниці Марильці. Сцена зради Андрія, його рішення перейти на бік поляків передається в таємничих, загрозливих оркестрових барвах. Сцена в покоях Марильці, великий любовний дует, вражає достовірністю почуттів. Спочатку холодна й гордовита, Марильця змінюється під впливом палкого освідчення Андрія і переймає поступово в своїй партії наспівні мотиви українських пісень, ніби сама захоплюється вродливим і закоханим козаком.

       Остання п’ята дія досить стисла за розмірами, а разом з тим най динамічніша з усіх: вона несе трагічну розв’язку подій і водночас утверджує героїчний образ українського козацтва. Сцена покарання Андрія завершується трагічним аріозо Остапа: «Що ти вчинив? », де типові для драматичних партій вигуки, риторичні запитання пом’якшуються лірикою української пісенності. Над усіма цими подіями переважає монументальне й мужнє аріозо Тараса «Що у світі є святіше понад наше товариство», що в притаманному для цього персонажа епічно-героїчному характері оспівує вільнолюбивий дух Запорізької Січі. У середньому епізоді аріозо - «Деруть і шарпають усюди» - звучать початкові інтонації увертюри, що перекидає змістовну арку, створює цілісність музичного розвитку всієї опери. Остання сцена є масовою, оркестрово-хоровою, козакам вдається захопити обложене Дубно, отже, в ній досягається вершина драматизму і на цій найвищій емоційній ноті завершується героїко-історична драма М.Лисенка.

 

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться: