Л . Лаудан про мережеву модель обґрунтування раціональності

Л. Лаудан (нар. у 1940р.) – американський філософ і методолог, представник постпозитивістської філософії науки. Його основні роботи: Progress and its Problems. L, 1977; Science and Hypothesis, Dordrecht, 1981; Science and Values, Berk., 1984; Главы из книги «Наука и ценности». – В кн.: Современная философия науки. М., 1994. – С. 197 – 230.

Порівнюючи філософію науки 30 – 50-х років (а саме, логічний емпіризм і попперівський критичний раціоналізм) з так званою «новою хвилею» у філософії науки 70 – 80-х (Кун, Лакатос, Фейєрабенд), Л. Лаудан зазначив, що центральні проблеми, на яких зосереджуються методологи порівнюваних поколінь, різні. Перші вважають центральною проблему згоди (консенсусу) в науці, другі зосереджуються на проблемі розбіжностей (дисенсусу) між науковцями. Лаудан вважає, що для розв’язання обох проблем одразу пояснювальної потужності не вистачає в жодній з методологічних концепцій. Створення методологічної концепції, досить потужної для того, щоб раціональним чином пояснювати поведінку вчених і створення консенсусу між ними, і його порушень, Л. Лаудан і ставить собі за мету.

Перш за все він виявляє те, що філософи 30 – 60-х років спирались на вже вироблений до них так званий лейбніціанський ідеал. Згідно з ним вважалося, що всі дебати щодо фактичного стану справ можуть бути неупереджено розв’язані залученням відповідних правил доведення. Те, що філософи вірили в цей ідеал, було безпосередньо пов’язане з їхньою точкою зору на консенсус в науці, оскільки наука розглядалась як така, що складається цілковито з тверджень про фактичне. А розбіжності про факти можуть виникати між раціональними людьми тільки тоді, коли свідчення про ці факти є неповними. У підсумку філософи проповідували, що наука є діяльністю, в якій досягається консенсус, оскільки вчені неявно, а іноді і явно оформляють свої вірування відповідно до загальновизнаних канонів методології науки і ці канони мислились як більш ніж достатні, щоб розв'язати будь-які реальні розбіжності у розумінні фактів. Саме тому видатні представники філософії науки того періоду Р. Карнап, Л. Вітгенштайн, К. Поппер вбачали своє завдання в тому, щоб виразити явно методологічні правила, які вчені неявно застосовують, обираючи між теоріями. Але можна виділити чотири напрямки аргументації, яка показує обмеженість погляду на науку з точки зору консенсусу: 1) поширеність дискусій; 2) теза про несумісність теорій; 3) теза про недовизначеність теорій; 4) феномен успішної контрнормальної поведінки. Представники «нової хвилі» філософії науки як раз  і почали дослідження в цих напрямках.

Тим самим, філософи науки 70 – 80-х років вибороли місце для пояснення розбіжностей в своїх методологічних концепціях. Однак, було втрачено можливість пояснити згоду між вченими. Так Кун не має задовільного пояснення переходу від революції до нормальної науки, його модель не висуває раціональних підстав для злагоди між прихильниками нової парадигми. Лакатос, наголошуючи на ролі конвенцій у підтримці тієї чи іншої науково-дослідницької програми, вважає раціональними різні варіанти поведінки вченого і не може визначити раціональні критерії вибору між ними. А Фейєрабенд зі своїм методологічним анархізмом взагалі не вважає за потрібне досягнення консенсусу між вченими.

Намагаючись віднайти методологічну модель, в якій пояснювався б і консенсус, і дисенсус, Л. Лаудан спочатку звертається до критичної реконструкції структури наукових дебатів, якої дотримувались вчені аж до кінця XX століття. Звертається з тим, щоб з’ясувати її пояснювальні можливості щодо встановлення згоди між вченими і щодо отримання підстав для певних розбіжностей. При цьому він вирізняє три рівні можливих розбіжностей: фактуальний, методологічний, аксіологічний, які витворюють ієрархічну структуру наукових дебатів. Відповідні рішення для досягнення згоди при ієрархічній структурі наукових дебатів можуть бути отримані при переході на більш високий рівень дебатів. Так, для досягнення фактуального консенсусу слід апелювати до методологічного рівня, щоб застосовувати певні правила для розв'язання проблем розбіжності в емпіричних даних або їхнього теоретичного пояснення. Для розбіжностей в методологічних правилах вирішальною може бути апеляція щодо цілей науки, визначених відповідними цінностями, тобто вихід на аксіологічний рівень. Недовизначеність вибору варіантів певного рівня правилами більш високого рівня ієрархії залишає місце для дисенсусу в цій стандартній ієрархічній структурі наукових дебатів. Так, можливі методологічні розбіжності в настановах до пошуків на фактуальному рівні. Наприклад, Поппер орієнтує на пошуки передбачень, спроможних спростувати теорію і вважає високоймовірні гіпотези нездатними до пояснення широкого класу явищ, а Карнап наполягає на сприйнятності теорій, які є високоймовірними за рахунок багатьох підтверджень і навіть за відсутності нових передбачень.

Однак, якщо вчені встановлять, що їхні розбіжності є аксіологічними, тобто визначаються різними ціннісними установками, ієрархічна структура наукових дебатів не надає можливостей для раціональної критики, оскільки більш високий, ніж аксіологічний, рівень обговорення у ній відсутній. Для винайдення іншої моделі наукових дебатів, здатної включити цілі і цінності до обговорення, Л. Лаудан піддає критиці те, що він називає оманливою коваріантністю між певними пізнавальними цілями і методологічними правилами як засобами (або інструментами) їхнього досягнення. Якщо виходити з такої коваріантності і вважати розбіжності в цілях необговорюваними, то ми й отримаємо ту несумісність парадигм, на якій наполягає Кун, і неможливість раціональних дискусій. Однак, одні й ті ж набори методологічних правил можуть використовуватись для досягнення різних цілей. Так, реалісти, які розглядають наукові теорії як наближення до істини, і інструменталісти, які вбачають в наукових теоріях лише засіб для передбачення явищ, можуть сповідувати тотожні методологічні стандарти. Так, обидва табори вважають за потрібне для досягнення своїх цілей (істинне пізнання і успішне передбачення) вимагати від теорій емпіричної підтверджуваності опису широкого кола явищ та наявності передбачень. Таким чином, аксіологічні розбіжності не виключають методологічної і фактуальної згоди.

Крім того, цінності є необговорюваними, тільки якщо ми дотримуємося ієрархічної моделі наукових дебатів. Якщо вважати, що обговорення цілей може відбуватись з посиланням на методологію і фактуальний стан справ, тобто відмовитись від ієрархії на користь моделі з більш рівноправним розумінням відносин між рівнями обговорення, раціональна критика цілей стає можливою. Л. Лаудан пропонує дві основні стратегії такої критики: 1) показати утопічність цілей, 2) показати їхню невідповідність неявним цінностям наукової практики.

Утопічність цілей можна покритикувати, продемонструвавши їхній а) стратегічний утопізм, б) семантичний утопізм, в) епістемічний утопізм.

Так, продемонстрували свою стратегічну утопічність пошуки філософського каменя, спроби створення вічного двигуна, побудови соціального устрою, який би забезпечував загальне щастя. Серед пізнавальних цінностей стратегічно утопічною виявилась вимога до науковості знання як до його доведеності на емпіричних засадах, оскільки універсальні твердження типу наукових законів потребували б для своєї прийнятності нескінченної кількості перевірок їхніх наслідків.

Семантичну утопічність демонструють такі часто проголошувані пізнавальні цілі як краса і елегантність теорій. Значення термінів, які здаються інтуїтивно чіткими, не є визначеними, тому неможливо об'єктивно визначити, досягнуті вони чи ні.

Епістемічно утопічною може виявитись така пізнавальна цінність як істинність теорії, навіть, якщо значення поняття істини задовільно визначене. Це може мати місце, коли невизначені критерії реалізованості такої мети.

Виявлення розбіжності явних і неявних цілей когнітивної практики також може бути підставою для критики. «Самі результати дій агента цілепокладання (навіть якщо вони не фігурують серед його явних цілей) можуть обґрунтовано вважатися за його неявні цілі. Побоюючись звинувачень в непослідовності, раціональна людина, зіткнувшись з конфліктом між цінностями, які він проголошує, і цінностями, про які свідчать його дії, намагатиметься впорядкувати ті й інші. Перевага віддається тій групі цілей, яка відповідає певній прийнятній цінності щодо якої існує згода. Так, наприкінці XVIII – початку XIX століть наукове співтовариство відмовилось від установки обмеження науки винятково спостережуваними сутностями, оскільки використання сутностей, які є тільки гіпотетичними, надзвичайно розширювало пояснювальні можливості наукових теорій за умови їх перевірюваності.

Ларрі Лаудан пропонує власну модель взаємних раціональних обґрунтувань між науковими теоріями, методами і цілями, яку він називає мережевою. «Ланку» такої «мережі» утворює трикутник, у вершинах якого міститься те, що в структурі ієрархічних дебатів розглядалось як певні рівні, тобто фактуальне знання: теорії з відповідним емпіричним підґрунтям; методологічні правила; цілі науки, які визначаються пізнавальними цінностями. Аксіологія, методологія і фактуальні твердження взаємно обґрунтовують одно інше, і жодний рівень не можна вважати більш або менш фундаментальним. Так, цілі обґрунтовують набір методологічних правил, який в свою чергу демонструє реалізованість цілей, а отже їхню прийнятність. Методологічні правила обґрунтовують прийнятність теорій, а прогрес або затримка в зростанні фактуального знання показує, які правила є ефективними, тобто формує вимоги до методології. А стан справ в галузі фактуального знання і цілі, що висуває наукове співтовариство, гармонізують одне одне відповідно до рівня розвитку наукових методів. Оскільки ж всі ці взаємовизначення не є надто жорсткими, ця модель здатна пояснити і розбіжності між вченими, і згоду між ними в межах їхньої раціональної поведінки.

Мережева модель наукової раціональності Ларрі Лаудана дозволяє розширити межі раціонального вибору в науці, однак, як вже було зазначено, робиться це за рахунок відмови від реалізму. Дійсно, істина розглядається тут лише як одна з можливих (і рівноправних) цілей пізнавальної практики, і в ситуації, коли критерії її досягнення стають розмитими, може бути визнана епістемічно утопічною як пізнавальна цінність. А створення подібних ситуацій є цілком реальним в період наукової революції, який ми саме і переживаємо. Інший вибір зробив відомий американський філософ Хіларі Патнем.

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: