Критичний раціоналізм К. Поппера

К. Поппер (1902 – 1994) – австрiйський фiлософ, що розпочав свою наукову дiяльнiсть у Вiднi (славнозвiсному центрi логiчного позитивiзму), а з 1946 р. – проф. Лондонської вищої школи економiки i полiтичних наук, тому з його ім’ям перш за все пов’язується новий облік наукової раціональності у другій половині XX ст. Основні праці Поппера: «Відкрите суспільство та його вороги» (1945); «Логіка наукового відкриття» (1959); «Припущення та спростування» (1963); «Об’єктивне знання» (1972).

Погляди Поппера формувалися пiд значним впливом логiчного позитивiзму (або неопозитивізму), проте свої головнi iдеї вiн створював на ґрунтi критики його методологiчних принципiв. Послiдовнi неопозитивісти виводили методологiю з аналiзу структури знання за допомогою принципу верифікації, тобто емпiричного виправдання прийнятностi знань. Цей принцип полягав у зведеннi одних наукових речень до iнших, тобто у встановленнi ієрархічних логiчних взаємовiдносин мiж реченнями. Тому пiд методологiєю логiчнi позитивісти розумiли, по сутi, логiку аксiоматичного узгодження висловлювань, що є узагальненням даних досвiду, i всi їхнi методологiчнi проблеми зводилися до проблем логiки. Логiчнi позитивісти протягом багатьох рокiв насаджували зневажливе ставлення до фiлософiї, висмiювали її та намагались знищити навiть тiнь традицiйного фiлософствування в методологiчних та наукових дискусiях. Поппер реабiлiтував фiлософiю, визнав її суттєвiсть для теоретичного природознавства, незмiнно пiдкреслював її вплив на науку і тiсний зв'язок фiлософiї з методологiєю. Починаючи з його праць, відбувається поступовий поворот філософії, яка досліджує наукову методологію, від «чистої» логіки до реальної науки та її історії. Аналіз мови та її формальних статичних структур відходить на другий план, а методологічні концепції починають порівнювати не з логічними системами, а з реальним історичним процесом розвитку наукового знання. Тому сам Поппер визначав свою концепцію «критичним рацiоналiзмом», а її основним принципом вважав принцип «фальсифікованості» тієї чи іншої теорії, оскільки через це здійснюється прогрес наукового знання. Що ж спонукало Поппера покласти саме цей принцип в основу своєї методології?

Перш за все він керувався логічними міркуваннями. Логiчнi позитивісти, які вважали себе представниками справжньої наукової філософії, пiклувались про верифiкацiю тверджень науки, тобто про їх обґрунтування за допомогою емпiричних даних. На їх думку такого обґрунтування можна досягнути, якщо твердження науки безпосередньо виводяться з емпiричних речень, або наукові твердження обґрунтовуються з урахуванням методу iндуктивного узагальнення емпіричних речень. Однак, це виявилось неможливим, жодне з загальних висловлювань неможливо цілком обґрунтувати за допомогою окремих висловлювань. Часткові висловлювання можуть лише спростувати його, що доводило принципову обмеженiсть iндукцiї, сенсуалiзму та емпiризму. Наприклад, неможливо логiчними засобами обґрунтувати твердження «Всi дерева втрачають листя взимку», тому що для його верифiкацiї нам потрiбно оглянути мiльярди дерев, тодi як спростовується це загальне речення всього-навсього одним прикладом дерева, що зберегло листя посеред зими. Факт асиметрiї мiж пiдтвердженням та спростуванням загальних речень та критика iндукцiї як методу наукових узагальнень змусили Поппера вiдмовитися вiд принципу верифiкацiї як фундаменту наукової методології. Але яким же тоді має бути принцип, що становить методологічне підґрунтя науки?

У спробі запровадити цей принцип Поппер спирається на глибинні первісні засади наукового мислення. Він приймає положення про об'єктивне iснування фiзичного свiту і визнає, що людське пiзнання прагне iстинного опису цього свiту. Вiн навiть готовий погодитись з тим, що людина може отримати iстинне знання про свiт. Проте Поппер вiдкидає iснування абсолютного критерiю iстинностi знання – критерiю, котрий дозволив би нам апрiорно видiлити iстину з усiєї сукупностi наших переконань. Як i античнi скептики вiн вважає, що навiть випадково наткнувшись на iстину у своєму науковому пошуку, ми не можемо з певнiстю сказати, що це iстина. Нi логічна узгодженість, анi пiдтверджуванiсть емпiричними даними не можуть служити остаточним критерiєм iстини, якщо мова йде про систему знання, яка щось розповiдає про дiйснiсть. Будь-яку фантазiю можна подати у несуперечливому виглядi, а хибнi вiрування нерiдко знаходять емпiричнi пiдтвердження.

Взагалі Поппер звертає увагу на те, що суб’єкт в пізнанні протистоїть світу не як tabula rasa (чиста свідомість), в якій відображається природа, в такий спосіб виявляючи свій портрет. У самому пізнанні довколишнього світу людина завжди спирається на певні вірування, очікування, теоретичні передумови; процес пізнання починається не зі спостережень, а з висунення  здогадок, гіпотез, які пояснюють світ. Свої здогадки ми співвідносимо з результатами спостережень і відкидаємо у разі виявлення їх хибності,  замінюючи новими здогадками. Якщо поняття «iстина» вважати синонiмом поняття «вiдповiднiсть фактам», то для кожного твердження можна показати, за яких умов воно вiдповiдає фактам, тобто здiйснити процедуру доведення iстини. Це формулювання цiлком виражає сенс класичної, або «об'єктивної», теорiї iстини, на котру завжди орієнтувалася наука.

Отже, з точки зору Поппера, хоча й неможливо встановити iстиннiсть людських переконань, є способи виявити їх хибнiсть. Не можна видiлити iстину в науковому пiзнаннi, але постiйно виявляючи та вiдкидаючи хибу, можна наблизитись до iстини. Це виправдовує наше прагнення до пiзнання та обмежує скептицизм. Пiдтвердити можна все що завгодно, тому, те позитивне, що деяке мiркування чи система мiркувань говорять про фiзичний свiт, проявляється не в пiдтвердженні їх досвiдом, а в тому, що досвiд може їх спростувати. Якщо система спростовується за допомогою досвiду, то вона дiйсно стикається з реальним станом речей. А це саме й свiдчить про те, що вона щось каже про свiт. Виходячи з таких мiркувань, як критерiй науковості має прийматися фальсифiкованiсть, тобто емпiрична спростовуванiсть: «...деяку систему я вважаю емпiричною або науковою тiльки в тому випадку, якщо вона може бути перевiрена досвiдом. Iнакше кажучи,... вiд наукової системи я вимагаю, щоб вона мала таку логiчну форму, котра уможливлює її видiлення в негативному розумiннi: для емпiричної наукової системи повинна iснувати можливiсть спростовуватися досвiдом...».

Таким чином, щоб вiдповiсти на питання про те, чи є певна система тверджень науковою або ненауковою, треба спробувати спростувати її; якщо це вдається, то дана система безперечно є науковою, бо її змiст i логiчна форма дозволила її фальсифiкацiю. Отже, саме з формою побудови наукового знання (логiчною структурою) пов’язана можливiсть або неможливiсть фальсифiкацiї. Тим самим система наукового знання розглядається фальсифiкацiонiзмом змiстовно. Якщо знання щось розповiдають про свiт, то воно співвідноситься з дiйсністю, як її «картина». А оскiльки мову про систему знання як «картину свiту» можна вести тiльки за умови визнання, що вiдбувається пiзнання та усвідомлення суб’єктом властивостей незалежно вiд нього iснуючого об'єкта, тодi фальсифiкацiонiзм слiд визнати поверненням до класичних настанов теорiї пiзнання, яка абстрагується вiд проблем, пов'язаних з розглядом системи знання як «мовної гри» чи iнформацiї.

Тому не дивно, що у своїх останнiх працях Поппер розвинув концепцiю «об'єктивного» знання. Ця концепція має своїм підґрунтям поняття «правдоподібності», яке Поппер створює, поєднуючи поняття iстини з поняттям змiсту. Логiчним змiстом деякого твердження чи теорiї Поппер називає клас всiх логiчних наслiдкiв даного твердження чи теорії. Зрозумiло, що кон’юнкцiя двох тверджень А & В за своїм змiстом перевищує кожне з тверджень, з котрих вона складається, тому ймовiрнiсть кон’юнкцiї буде меншою, анiж ймовiрнiсть кожного з тверджень, з яких вона складається. Звiдси випливає вiдомий висновок Поппера, що чим змiстовніша наукова теорiя, тим вона неймовiрніша. Якщо порiвняти двi теорiї Т1 i Т2 у їх ставленні до iстини, то ми можемо сказати, що «Т2 ближча до iстини або краще вiдповiдає фактам, нiж Т1, тодi i тiльки тодi, коли: а) iстинний, але не хибний змiст Т2 перевищує iстинний змiст Т1 або б) хибний, але не iстинний змiст Т1 перевищує хибний змiст Т2». Це й означає, вважає Поппер, що теорiя Т2 буде в цьому разі бiльш правдоподiбною, нiж теорiя Т1. А поняття правдоподiбностi, за Поппером має такий самий об'єктивний характер, як i поняття iстини. Ступiнь правдоподiбностi є об'єктивною властивiстю наукових теорiй, а не нашою суб'єктивною оцiнкою. Разом з тим, з визначення поняття правдоподiбностi випливає те, що максимальний ступiнь правдоподiбностi може бути досягнутий лише такою теорiєю, котра є не просто iстинною, а являє собою повнiстю та вичерпно iстинну, тобто якщо вона вiдповiдає всiм реальним фактам. Така теорiя є конечно недосяжним iдеалом. Однак поняття «правдоподiбностi» можна використовувати при порiвняннi теорiй для встановлення ступеня їхньої правдоподiбностi – в цьому Поппер вбачає основне функцiональне достоїнство цього поняття, достоїнство, яке робить його навiть важливiшим у пiзнаннi, анiж поняття iстини.

Поняття «правдоподiбностi» не лише допомагає нам при виборi кращої з конкуруючих теорiй, але дозволяє дати порiвняльну характеристику навiть тим теорiям, які були спростованi. Якщо теорiя Т2, що замiнила Т1, також через деякий час виявляється спростованою, то з точки зору традицiйних понять iстини та хибностi вона буде просто хибною, i в цьому розумiннi нiчим не вiдрiзняється вiд теорiї Т1. Це показує недостатнiсть традицiйної дихотомiї «iстина-хиба» при описi розвитку та прогресу знання. Поняття ж правдоподiбностi дає нам можливiсть говорити, що Т2 все ж таки є кращою, нiж Т1, оскiльки бiльш правдоподiбна і краще вiдповiдає фактам. Таким чином, поняття правдоподiбностi дозволяє нам розташувати у послiдовний ряд всi теорiї за зростанням ступеня їх правдоподiбностi i, таким чином, виявити прогресивний розвиток наукового знання.

З іншого боку, виходячи з поняття правдоподібності ми маємо підставу ставитися до знання як до «третього світу» нашого універсуму, який iснує поруч з його iншими «свiтами». «Для пояснення цього вислову, – пише Поппер, – я хочу вказати на те, що якщо не сприймати надто серйозно слово «свiт» як «універсум», то ми можемо розрiзнити три таких свiти або унiверсуми: по-перше, свiт фiзичних об'єктiв або фiзичних станiв; по-друге, свiт станiв свiдомостi чи розумових станiв; i, по-третє, свiт об’єктивного змiсту мислення, зокрема наукового та поетичного мислення та творiв мистецтва». Отже «третiй свiт» Поппера має, за його власним визнанням, багато спiльного з платонiвським свiтом iдей та з геґелiвським об'єктивним духом.

До перелiку об'єктiв «третього свiту» Поппер вiднiс проблемнi ситуацiї, що виникають в процесі розвитку знання, їх сприйняття розумом людини у вигляді усвідомлених проблем науки та культури, теоретичнi системи, що направлені на вирішення проблем, критичнi аргументи, одним словом все те, що становить змiст журналiв, книг, бiблiотек.

Iдея автономiї кожного iз унiверсумiв є центральноє в теорiї «третього свiту». Хоча «третiй свiт» є витвором людини, згiдно з концепцiєю Поппера, вiн iснує та розвивається незалежно вiд людини за своїми власними законами. Виходячи з концепцiї «третього свiту», Поппер висуває три свої центральнi епiстемологiчнi тези. Суть їх полягає ось в чому.

1. Традицiйна епiстемологiя (теорія пізнання) вiд Юма, Берклi, Локка, Канта i до Рассела вивчала знання та мислення в суб’єктивному планi, тобто вона мала справу зі свiтом суб’єкта, з сутностями «другого свiту». Теорiя об’єктивного знання, на вiдмiну вiд неї, повинна займатись науковими теорiями та науковою аргументацiєю. «Знання в об'єктивному розумiннi, – пише Поппер, – є знання без пiзнаючого суб’єкта».

2. Справжнiм заняттям епiстемологiї повинно бути вивчення наукових проблем та проблемних ситуацiй, наукових гiпотез та теорiй, наукових дискусiй i аргументацiї, ролi дослiдних даних в наших теоретичних конструкцiях, змiсту наукових журналiв та книг, тобто автономiї «третього свiту».

3. Епiстемологiя, що вивчає «третiй свiт», може допомогти зрозумiти «другий свiт» (суб'єктивну свiдомiсть) i, зокрема, свiт суб'єктивних процесiв мислення; проте зворотне є неправильним.

Таким чином, К.Поппер в межах вчення про три онтологiчнi свiти звертається до метафiзичного обґрунтування методологiї критичного рацiоналiзму. Для нього – «свiт», де вiдбувається наукова дiяльнiсть, не зводиться до множини iнтелектуальних процесiв, йому властива особливого роду об’єктивність, породжена практичною спрямованістю науки як соціального інституту. Тому її зміст перевищує навіть форму інтерсуб’єктивності. Продуктивний розвиток такого розуміння наукового процесу було запропоновано послідовником К. Поппера I. Лакатосом.

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: