Н. Луман про специфіку комунікаційних систем

Н і клас Луман (на р . у 1927 р . ) науковою роботою почав займатися після поїздки до США, де познайомився і пристрасно захопився системною теорією в соціології. Після повернення до Німеччини, у 1968 р. вступає на посаду професора соціології в університеті Білефельда, яку обіймає й дотепер.

Нерідко Лумана вважають послідовником структурного функціоналізму Т. Парсонса, лекції якого він прослухав у США, але сам Луман вважає, що структурний функціоналізм Парсонса страждає істотними недоліками. Перш за все це підтримка застарілого погляду про те, що мета науки полягає у встановленні причинних зв’язків, а «функція» є лише особливий прояв «причини», проте як раз навпаки правильніше було б  розглядати причину як особливий вид функціонального зв’язку. Для Парсонса первісною та визначальною щодо «функції» є «структура». Сам Луман вважає первісною функцію, а не структуру. Тим самим він намагається розмежуватися зі сприйняттям світу, жорстко поєднаного причинно-наслідковими зв’язками, коли останні мають лінійний характер, а наслідок якщо і не тотожний причині, то, все-таки, пропорціональний їй. Для Лумана безумовно хибним є те, що через причинно-наслідкові зв’язки хід розвитку може бути прораховано безмежно в минуле чи майбутнє. Такий погляд, де розвиток ретро-бачений та перед-бачений: теперішність визначається минулим, а майбутнє – теперешнім та минулим, характерний для структурного функціоналізму, де всі елементи системи необхідні та корисні. Замість цього Луман пропонує розглядати структури у вигляді проблем, тобто виявляти не те, які в них функції, а які структури були б здатні виконувати певну функцію. Це означає, що кожна структура може бути замінена іншою структурою, що є еквівалентною даній функції. Становлення луманівского функціоналізму відбувається в контексті філософсько-методологічних пошуків Д. Юма та Е. Гуссерля. Луман прагне пізнати смисл предмета свого дослідження і для цього «вилущити» смислові характеристики зануреного в хаос емпіричної реальності предмета. Саме завдяки ідеям Гуссерля Луман здійснив своєрідну спробу філософського обґрунтування центральної категорії своєї теорії – редукції комплексності світу.

Отже, виходячи з гуссерлівської феноменології, Луман стверджує, що комунікація людей утворює лише смислоідентифікуючі системи. Для нього вихідним пунктом системно-теоретичного аналізу є поняття «диференціації», яке позначає процес розрізнення (диференції) між системою та довколишнім середовищем. Найважливішим в понятті «диференціація» є те, що воно підкреслює не певну ізольованість та самодостатність системи, а співвіднесеність її сторін та сфер, тільки через цю співвіднесеність система і отримує власну визначеність. Через це система характеризується здатністю до «самореференції». Саме вона властива для комунікації, що є ознакою соціальної системи. Тому, за думкою  Лумана, нема потреби шукати яку-небудь «сутність» чи «інваріант» системи комунікації, «вона представляє собою тільки відносини між різними величинами, наприклад, між системою та довколишнім середовищем». Внаслідок цього вирішення системних проблем перебувають поза зв’язком з будь-якою «незмінною частковістю», а базується на структурному допущенні альтернативних можливостей. Тим самим Луман намагається уникнути протиставлення частини і цілого – проблеми, яка виявилась нерозв’язною для класичної філософської думки.

Основопокладаючу характеристику як системи, так і її «довколишнього середовища» Луман передає через поняття «комплексність» – загальносистемне поняття складності подій. «Комплексність» світу – це нескінченне число можливостей, які постійно загрожують системі. Для того щоб вижити вона повинна здійснити «редукцію» (спрощення), звести комплексність до можливостей, що забезпечують її функціонування, збереження. Цю  редукцію Луман ототожнює з раціональністю за умови, що «...вихідним пунктом концепції є розрізнення (між системою та навколишнім середовищем), а не принцип розуму чи принцип моралі, солідарності, чи що-небудь ще». Отже, за Луманом, системою є не будь-які взаємовідносини, а лише ті, що виособлюються на тлі свого оточення. Відтворення системи в процесі самореференції (співвіднесеності) Луман називає аутопойєсісом. Саме здатність до аутопойєсісу в процесі самореференції характерна, на думку Лумана, для соціальної системи. Основний фактор в її утворенні  криється в її функції – окреслити певний сектор комплексності для його подальшого спрощення (редукування). Так, Луман вважає, що суспільство як система комунікацій виникає в той момент, коли «особистості вступають у взаємні відносини». При цьому, за Луманом, в ході кожної міжособової взаємодії на тлі завжди існуючої комплексності мова обов’язково повинна йти тільки про випадковий характер цієї взаємодії. Цей випадковий характер суспільної комунікації Луман передає через поняття контингенції. На його думку, безперечне достоїнство понять, які він вводить, виражається в тому, що вони «звільнені від суб’єкта, від людської свідомості» і перенесені в реальні системи як «об’єкт науки». «Це означає, – пише він, – що існує реальний світ систем, опис яких ведеться через посередництво інших систем в даних суперечностях, які логічно пояснюються».

Виходячи з цього контексту, Луман задається питанням, наскільки можлива і, як наслідок, науково плідна теорія «первісної ситуації» суспільства, де Ego (Я – лат.) намагається побудувати свою поведінку відповідно до передбачуваної поведінки Alter (Другий, Інший – лат.), а останній в свою чергу робить те ж саме щодо Ego? Луман вважає, що неможна в даній ситуації вгадати очікування іншого. Єдиним очікуванням, що збіжиться у них буде «очікування неочікуваного». «Доки не виявиться який-небудь принцип порядку, – коментує луманівську позицію іспанський філософ Х. А. Гарсіа Амадо, – не існує ніяких правил прогнозування особистої поведінки. Ніщо неможна прогнозувати там, де все можливо, де немає очікувань і комунікації. З безладу може народитися тільки безлад». Таким чином, Луман вельми обережний до інтеракціоністського розуміння суспільства, хоча вплив такого розуміння в його концепції при першому наближенні вельми помітний.

Луман прагне обновити парадигму соціологічного знання пропозицією: «...покласти в основу розуміння суспільства поняття комунікації і через це переформулювати соціологічну теорію на базі поняття системи замість поняття дії». Інакше кажучи, він пропонує звести суспільство не до взаємодій людей, а до «мережі комунікацій».Зокрема, одне з визначень суспільства він дає через позначення сукупності «самовідтворювальних комунікацій». Виникає питання: чи можуть існувати відносини  (в ситуації  комунікації) без того, що відноситься, без того, що комунікує? Для Лумана відповідь на таке питання очевидна. Оскільки суспільство як система побудоване на самореференції, а елементами самореференції виступають комунікації, які розкладаються на події, то її структура не може бути відносинами елементів. Це означає, що відносини можуть існувати і без того, що є співвіднесеним. Структура, яка виявляється як відносини між подіями, нестійка, а самі події не мають часового виміру, вони миттєві. Тому структура системи, яка самовідтворюється, «складається через обмеження допустимих у системі відносин. Це означає, що тільки завдяки обмежуючому структуруванню система отримує таку кількість «внутрішнього керівництва», яке може зробити можливим відтворення». Висновок Лумана різко відрізняється від положень структурного функціоналізму (наприклад, Парсонса): структура перестає бути фактором усталеності системи, оскільки вона є фактором її оновлення.

Але Луман підкреслює, що з логіки його роздумів зовсім не випливає те, що люди не є чимось важливим для суспільства. Для того щоб суспільство та його підсистеми могли існувати, наявність довкілля так само необхідне, як і існування елементів, тобто «очікувань» системи. Системи не можуть функціонувати у порожнечі. Навіть аутопойєтичне відтворення систем не є точним повторенням вже існуючого, оскільки передбачає постійне відтворення нових елементів, які пов’язані з попередніми. Кожною комунікацією в системі утворюється неідентична комунікація, але вона відповідає загальному комунікативному коду системи, його смислу і завжди обумовлена попередніми комунікаціями. Система, яка має лише одну  комунікацію, що повторюється, втратила б смисл: вона перестала б бути системою через свою недостатню комплексність.

Отже, за Луманом, «соціальне» лише те, що має комунікативну значущість і допускає можливість дії Alter ego. Саме таким чином, вважає він, може встановитися «основа любої соціальної структури – розділені очікування». Комунікація «є результатом подвійної контингенції, і вона приводить до утворення структур, які існують за таких умов». Звідси Луман робить висновок, що смисл кожного соціального утворення «поліконтекстуальний»: смисли так же численні, як і відповідні до них соціальні системи, і жоден з них не має статусу «загального, первісного». Жодна система не в змозі заперечувати аутопойєсис іншої системи, оскільки кожна система сприймає предмети тільки у співвідношенні з властивим їй і тільки їй смислом. Наслідком цього є певного роду випадковість усього існуючого. Луман називає її контингенцією. З його точки зору, світ взагалі не має центру, а також міцної основи. Не має їх і сучасне суспільство. Системи приречені на постійний розпад і нове самовідтворення. Дійсний результат діяльності систем Луман вбачає в тому, що вони обумовлюють зв’язок розпаду з відтворенням.

Лумана можна зарахувати до прихильників парадигмального проекту радикалізованого модерну, який було створено на противагу критичним концепціям суспільства з їх двохсотрічною історією. Власний «фокус дослідження» проекту радикалізованого модерну направлено на таку рису світу модерну як поширювальна «рефлексивність» (співвіднесеність з іншим) усіх реалій цього світу. Причому важливо те, що ця рефлексивність не веде до виявлення будь-якої предметно існуючої генетичної єдності тієї чи іншої системи смислової ідентичності.

 

Завдання та питання для самоконтролю

1. У чому виявляється комунікаційний поворот у філософії кінця XX ст.?

2. Розкрийте ставлення комунікаційної філософії до принципу cogito (саморефлексії свідомості).

3. Як Ю. Габермас визначає свою позицію щодо критичної теорії суспільства?

4. Що Габермас вважає характерним явищем життя людини в умовах сучасного суспільства?

5. З виділення яких сфер життя суспільства як предмету дослідження починається філософія Габермаса?

6. Що Габермас позначає поняттям «дискурсу»?

7. Як Габермас розрізняє інструментальну та комунікаційну діяльність?

8. Розкрийте зміст нової форми категоричного імперативу Канта, яку виробив Габермас.

9. У чому відмінності принципу універсалізації, який виявив Габермас, від принципу універсалізації Канта?

10. За що К.-О. Апель піддає критиці «монологічний розум»?

11. Яку мету ставить Апель, досліджуючи форми людської раціональності?

12. У чому відмінності розуміння герменевтики Апелем від її розуміння Гадамером?

13. Що для Апеля виступає моделлю прояснення «темряви» людської раціональності?

14. Розкрийте розбіжності в поглядах Н. Лумана та Т. Парсонса стосовно структури  соціальних систем.

15. Розкрийте зміст таких понять луманівського системно-теоретичного аналізу як «комплексність», «диференціація», «самореференція», «аутопойєсіс».

16. Завдяки чому Луман прагне оновити парадигму соціологічного пізнання?

17. Що для Лумана є визначальною ознакою соціального?

 

Теми рефератів

1. Поняття «комунікативного повороту» в сучасній філософії.

2. Ю. Габермас та «критична теорія суспільства»: еволюція взаємовідносин.

3. Поняття інструментальної та комунікаційної діяльності в філософії Ю. Габермаса.

4. Критика «монологічного розуму» в філософії К.-О. Апеля.

5. Розробка К.-О. Апелем філософії «трансцендентальної прагматики».

6. «Аутопойєсис» – важлива категорія розуміння системності в філософії Н. Лумана.

7. Н. Луман про суспільство як «мережу комунікацій».

Література

Джерела:

1. Апель К.-О. Обґрунтування етики відповідальності // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії. К., 1996. С. 46 – 59.

2. Апель К.-О. Проблема етичної раціональності // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії. К.: 1996. С. 60 – 67.

3. Луман Н. Почему необходима “системная теория”?//Проблемы теоретической социологии. СПб., 1994. С. 43—52.

4. Луман Н. Тавтология и парадокс в самоописаниях современного об-щества // Социо-логос. –  М., 1991. Вып. 1. С. 194 – 216.

5. Габермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.

6. Хабермас Ю. Модерн – незавершенный проект // Вопр. философии. – 1992. № 4. С. 40 – 52.

7. Хабермас Ю. Комунікативна дія і дискурс // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії. К.: 1996. С. 84 – 90.

Дослідження:

1. Александер Дж., Коломи П. Неофункционализм сегодня: восстанавливая теоретическую традицию // СОЦИС. 1992. № 10. С. 112 – 120.

2. Бусова И.А. Юрген Хабермас о становлении коммуникативного действия // Вопроси философии. – 2006. – №10. – С. 153 – 166.

3. Гусев С.С. Ситуативность коммуникативных действий // Вопросы философии. – 2008. – №7. – С. 51 – 60.

4. Назарчук А.В. Общество как коммуникация в трудах Никласа Лумана // Вопросы философии. – 2006. – №6. – С. 156 – 173.

5. Назарчук А.В. Сетевое общество и его теоретическое осмысление // Вопросы философии. – 2008. – №7. – С. 61 – 75.

6. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. Київ – 1998. – 526 с.

7. Филиппов А. Ф. Луман Н. Наблюдения современности // СОЦИС, 1994. № 1. С. 185 – 188.

Навчальна література:

1. Зарубіжна філософія XX століття. – К., 1993.

2. Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. ТОО ТК «Петрополыс», СПб., – 1997. – Т. 4: От романтизма до наших дней. – 880с.

3. Сучасна зарубіжна філософія: течії та напрями. Хрестоматія– К.: Ваклер, 1996.

4. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник. – К., Либідь, 1996.

5. История философии. Запад – Россия – Восток: учебник для студ.вузов / Под ред. Н. В. Мотрошиловой, А. М. Руткевича. – Москва: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1999. – Кн. 4: Философия ХХ века. – 448 c.

 

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: