Х. Патнем про раціональність некритеріального типу

Х. Патнем (нар. у 1926 р.) після захисту докторської дисертації (Лос-Анжелес, 1951) викладав у Принстоні, був професором кафедри філософії науки Массачусетського технологічного інституту (1961 – 1965), з 1965 року він професор математики та математичної логіки Гарвардського університету. Крім того, Патнем – член Американської академії мистецтв і наук, а також національних асоціацій символічної логіки та філософії науки, обирався президентом Американської філософської асоціації. Основні твори: «Філософські записки» (т. 1 – «Математика, матерія та геометрія», 1975 р.; т. 2 – «Розум, мова та реальність», 1975 р.; т. 3 – «Реалізм та розум», 1983 р.), «Смисл та моральні науки» (1978 р.), «Розум, істина та історія» (1981 р.), «Численність облич реалізму» (1987 р.), «Представлення та реальність» (1989р.), «Реалізм з людським обличчям» (1990 р.), «Прагматизм: відкрите питання» (1992 р.), «Відроджена філософія» (1992 – 1993 рр.), «Слова та життя» (1994 р.) та ін. Х. Патнем завжди визначав свою позицію як «твердий» реалізм, але досить творчо ставився до того, як повинна розумітись ця позиція. Він вважає за можливе застосовувати до методологічних концепцій ті вимоги, які ці концепції формулюють щодо науки. Якщо ж методологічні концепції не відповідають власним критеріям, вони можуть бути розцінені як самоспростовні. Так, логічний позитивізм розглядав як змістовні лише емпірично перевірювані речення, логічні і математичні речення він вважав аналітично істинними або хибними, а всі інші безглуздими. Однак сам принцип верифікації за цими критеріями є безглуздим, оскільки не є ні аналітично істинним, ні емпірично перевірюваним. Тобто логічний позитивізм самоспростовний.

Аналогічно може бути продемонстровано самоспростовність будь-якої моделі раціональності. Так Л. Вітгейнштайн і К. Поппер посилаються на певні соціальні норми раціональної прийнятності певних суджень. І якщо в ситуаціях буденного життя для «верифікації» більшості суджень (зокрема суджень сприйняття типу «я стою перед дверима») достатньо дії неявних суспільних норм, що поділяються представниками певної культури і носіями певної мови, то в судженнях про успішність наукових теорій суспільство покладається на суспільно затверджений авторитет експертів. Так, Поппер вважає методологічні рішення вчених або конвенції неусувним компонентом перевірки теорій. Таким чином, критерії раціональності виявляються просто інституціоналізованими нормами. Але неможливо, спираючись на суспільно закріплені норми, вирішити, що раціонально доведено і обґрунтовано в філософії, а що ні. Заява, що філософія – це концептуальний аналіз, а самі концепції утворені за нормами або правилами, які зафіксовані в суспільній мовній практиці, є завуальованою заявою, що будь-яке обґрунтування в філософії є обґрунтуванням за певним остаточним критерієм і що філософські істини настільки ж публічно демонстровані, як і наукові істини. Таку позицію Патнем визначає як критеріальну раціональність і вона йому здається просто нерозумною. Якщо враховувати всю історію предмета, включаючи новітню, то стане зрозуміло, що не існує нейтральної концепції раціональності. Ніхто не зможе критеріально верифікувати, що жоден з науковців при обґрунтуванні або критиці теорії не має підстав апелювати до норм тієї чи іншої культури.

Таким чином, Х. Патнем стверджує, що інституціоналізована критеріальна раціональність, яку обстоювали позитивісти, Вітгейнштайн, дехто з філософів мови, не застосовує до самої себе перевірку на обґрунтованість за своїм власним критерієм визначення обґрунтованості, тому ця позиція є самоспростовною. Таким чином, загальний висновок полягає в тому, що поняття раціонального обґрунтування має бути більш широким, аніж інституціоналізована критеріальна раціональність.

Звертаючись до критиків вищезгаданих концепцій, до філософів, які обстоювали релятивістські і багато в чому ірраціоналістичні позиції в філософії науки, тобто до Т. Куна і П. Фейєрабенда, Х. Патнем зосереджується на вихідній для обох філософів тезі про несумісність (парадигм, теорій, мов) і теж показує її самоспростовність. Хід його аргументації при цьому такий: «...було б внутрішньо суперечливим заявити, що поняття Галілея несумісні з нашими, а потім продовжувати їх докладно описувати», оскільки якби тезис про несумісність був вірний, переклад був би неможливим, і нам довелось би мати справу не з поняттями, а з неінтерпретовними шумами. Без настанови інтерпретативної доброзичливості не тільки наукові поняття, а й найпростіші слова з попередніх модифікацій нашої власної мови не мали б для нас фіксованого значення. Порівняння вказує, що існує та чи інша сумісність.

Сумісність ця забезпечується деякими фундаментальними засадами людського існування. «Якими б різними не були наші образи знання і концепцїї раціональності, пише Патнем, ми володіємо гігантським сумісним запасом припущень і віри про те, що розумно, причому поділяємо ці віри і припущення навіть з тією дуже химерною культурою, яку зуміли успішно витлумачити». Та обставина, що релятивістські погляди заперечують наявну сумісність концепцій такою мірою, що роблять проблематичною власне формулювання, за Х. Патнемом визначається їхнім сцієнтизмом. На відміну від сцієнтизму позитивістського ґатунку, зорієнтованого на природничі науки, культур-релятивізм 70 –80-х років XX століття, який наполягає на тому що раціональність просто визначається культурними нормами місцевого значення, є сцієнтизмом, викликаним до життя антропологією.

Таким чином, загальний висновок на користь некритеріальної раціональності заперечує виняткове значення наукової раціональності як взірця раціональної людської діяльності. Х. Патнем закликає в пошуках адекватної концепції раціональності звертатися до прикладів різних видів людської діяльності, зокрема до способів усвідомлення моральних норм в етичних концепціях, які не передбачають готових рішень для життєвих ситуацій. Головне – це відмова від пошуків абсолюту, зрозумілого як набір норм.

Ця ж тенденція відмови від абсолютистських претензій характерна для Патнема при розгляді ним проблеми істини, невід’ємної від прокламованої ним реалістичної позиції. Наукова раціональність не завжди, але найчастіше пов’язана з реалізмом. Реалізм же – це філософська позиція, яка передбачає від самого початку існування зовнішнього світу і принципову можливість його істинного пізнання. Цю позицію, яку поділяє більшість вчених-природничників, і яка є опорою здорового глузду, як виявилось, дуже складно не тільки обґрунтувати, але й послідовно провести навіть у галузі філософії науки.

Хіларі Патнем вважає, що цих труднощів можна уникнути, якщо відмовитись від абсолютизму, тобто визнати пізнавальну позицію людини в усій її відносності і припинити ототожнювати її з абсолютною пізнавальною позицією «немовби з погляду Господа Бога». Назва однієї з книжок Х. Патнема «Реалізм з людським обличчям», яка перефразовує відоме політичне гасло часів «Празької весни», покликана підкреслити, в чому різниця між запропонованим цим філософом «внутрішнім реалізмом» і метафізичним реалізмом абсолютистського ґатунку. Метафізичний реалізм базується на понятті «Божественного бачення» – точки зору, з якої ми могли б оглядати спостерігачів, немов вони не були нами самими, немов ми були, так би мовити, поза нашою власною шкірою. Звідси випливає, що метафізичний реалізм містить в собі ідеал безособового знання. Те, що ми не можемо досягти цього ідеалу на практиці, не є парадоксальним: ніколи й не передбачалося, що ми можемо досягти його на практиці. Однак, зауважує Патнем, те, що виникають принципові труднощі з самим ідеалом, тобто що ми не можемо більше уявити, що означає досягнення цього ідеалу, цей факт виявляється для нас найбільш глибоким парадоксом.

Від метафізичного реалізму Патнем відокремлює реалізм «внутрішній», для якого характерна не зовнішня перспектива обґрунтування, а та, що нерозривно пов’язана з людиною, якщо щось і зникло у «внутрішньому» реалізмі, то це поняття речі в собі та абсолютні категорії. В дусі Канта Патнем робить реалізм інструментом організації (формування) досвіду. «Є зовнішні факти, – пише американський філософ, – і ми можемо сказати, які вони. Але ми не можемо сказати, якими вони є поза концептуальним вибором». Про факти, які нестворені нами, ми спроможні щось сказати тільки після того, як знайдено мову, відповідний спосіб вираження і певну концептуальну схему. Говорити про «факти», не розуміючи того, якою мовою ми говоримо, означає говорити ні про що. Слова «факт» немає в Реальності в собі, як нема слів «об’єкт» або «існує».

Отже наша картина світу нічим не може бути «виправдана», проте її успіх оцінюється інтересами та цінностями, які одночасно розвиваються і змінюються у взаємодії з нашою картиною самого світу, що розвивається. Цим усувається абсолютне протиставлення згоди і факту, і через це усувається абсолютне протиставлення факту і цінності. Така «інтерналістська» або «внутрішня» перспектива обґрунтування раціональності передбачає усвідомленим питання про те, з чого складається світ тільки всередині певної теорії та даного опису. Тому багато філософів-інтерналістів вважають істинною більш ніж одну теорію. Інтерналізм не заперечує, пише Патнем, що «досвідні інгредієнти конкурують у пізнанні, але він заперечує, що є інгредієнти окрім тих, що змодельовані концептуально, або що є інгредієнти, які можна інтерпретувати, не роблячи при цьому концептуального вибору. Проте навіть якщо чуттєві інгредієнти як основа нашого пізнання концептуально заражені, це все ж краще, аніж нічого.

Один з ключових моментів позиції Патнема, який відокремлює її від релятивістських та ірраціоналістичних позицій в науковій методології, це його каузальна теорія референтів (вказівників). Традиційна теорія референтів (що є підмурком навіть філософсько-методологічних роздумів Рассела, Карнапа, Куна, Фейєрабенда) розглядає референтний характер наших термінів через призму описів та образів. Множина предметів, до якої відсилає термін, визначена його смислом. Дістатися до смислу терміна означало разом з тим дістатися і до певного стану своєї ментальності, тобто психіки в широкому значенні цього слова. Це не зовсім так, вважає Патнем. Факт, що ми, тобто я з іншою людиною, маємо ті ж самі почуття та думки, коли ми про щось говоримо, не підтверджує, що вони належать до однієї й тієї ж реальності. Тому поле значень терміна, на думку Патнема, не є функцією тільки психологічного стану. «Сигніфікати (значення) не розташовуються в голові», – наголошує Патнем. Механізм референції, який дає право встановлювати зв’язок між терміном та реальністю є можливим, вважає Патнем, лише завдяки його «вкладанню самою реальністю», завдяки каузальному відношенню між використанням терміну у спілкуванні та реальним референтом терміна. Виходячи з цього, Патнем робить висновок про те, що істина – це «ідеалізована раціональна прийнятність». Основне смислове навантаження тут має слово «ідеалізована». Істинним є не просто те, що було б раціонально прийняти, виходячи з нашої нинішньої концептуальної схеми, а те, що ми приймемо «за епістемічно ідеальних умов» (наприклад, 3000 років тому теорія про те, що Земля є плоскою, була раціонально прийнятною, але не істинною). Хід Патнема спрямовано на те, щоб подолати дихотомію між фактичними і, так би мовити, антропоцентричними (ціннісними) судженнями, тобто судженнями, які зроблені з погляду людини. Він намагається розгледіти  таку позицію, звідки ці розбіжності знімаються. Крах абсолютистської перспективи в епістемології та метафізиці дає можливість підтвердити істиннісну релевантність посиланням на моральні, політичні та інші засади тієї ідеалізації, яка на сьогодні є оптимальною. Іншими словами, з позиції «внутрішнього» реалізму Патнема можна вести мову про врахування необхідних просторово-часових масштабів спостереження складних систем з нестаціонарною поведінкою для забезпечення об’єктивного уявлення про їхній розвиток, що не одразу розгортає свої можливості і навіть не одразу їх отримує в біфуркаційних точках випадкового вибору. Можливий вплив самого спостереження на такий вибір – це той момент відносності пізнання до ціннісних орієнтацій суб’єкта, який Х. Патнем вважає визначальною ознакою раціональності некритеріального типу. В свою чергу цей тип раціональності він вважає визначальною ознакою раціональності, що склалася на рубежі XX – XXI століть.

Головне в підході Патнема до проблеми усвідомлення становлення нового типу раціональності – це зміщення центру уваги при дослідженні раціональності в контекст роздумів про природу референції і свідомості взагалі. Патнем доходить висновку, що всі невдачі сучасної філософії науки у виробленні наукового методу пояснюються тим, що її підґрунтям все ще залишається помилкове «картезіанське» уявлення про свідомість, як  «чистого посередника» між нашими пізнавальними властивостями та об’єктами зовнішнього світу. З точки зору Декарта, Канта та їх послідовників свідомість нібито є «дзеркалом» природи, яке необхідно очищати, перш за все від усього того, що пов’язано з людиною. Тому для неї  характерним є втеча від історії, взагалі від усього того, що пов’язано з реальністю. Критику Патнемом картезіанського уявлення про природу свідомості повертає філософію до того, як це питання обговорювалося ще на початку XX століття У. Джемсом, Дж. Дьюї та іншими представниками філософії, що отримала назву прагматичної. Іншим проявом цієї тенденції, яка досить впливова в сучасній американській філософії, є філософсько-критична концепція Річарда Рорті, яку позначають як неопрагматизм.

 

⇐ Предыдущая12131415161718192021Следующая ⇒

Поделиться: