М . Фуко та методологія «археології» знання

Мішель Фуко (1926 – 1984) народився в Пуатьє, вищу освіту отримав у Парижі і став дипломованим патопсихологом. Упродовж двох років він стажувався як патопсихолог. З 1952 р. займався викладацькою діяльністю, читав лекції в різних європейських університетах. З 1970 р. Фуко викладав у Коллеж де Франс. В 60 –70-і та на початку 80-х років були надруковані його найважливіші твори: «Слова та речі. Археологія гуманітарних наук» (1966 р.); «Археологія знання» (1969 р.), «Порядок дискурсу» (1971 р.), «Наглядати та наказувати» (1975 р.) та ін.

Отже, будучи дипломованим фахівцем з патопсихології, Фуко зайнявся реконструкцією способу, яким цілком «нормальні» і «раціональні» люди Західної Європи проявляли свій страх перед нерозумним, що виражалося в зміні їх ставлення до психічних захворювань. При цьому він просліджує як в ході історії вони штучно відділяли ментально «нормальне» від «ненормального».

У середні віки душевна хвороба трактувалася як божа кара, разом с тим це робило хворого чимось подібним до людини, якою «опікується» Бог. У новий час божевілля стало розумітися просто як позбавлення розуму, як безумство. Причому традиційно епоху від Декарта до Просвітництва називають віком Розуму. Проте її можна назвати також ще й віком репресивного Розуму, оскільки раціональне постійно перебувало під загрозою карикатурно раціонального. Виражалася і закріплювалася ця зміна в ставленні до нерозумного різними способами – через літературу, мистецтво, релігію, через застосування юридичних законів і моральних норм, через теологію і філософію. У зміні умонастрою і орієнтації людей виникають нові «інститути» для догляду за душевнохворими. Вони тепер інтернуються до спеціальних притулків, де за рахунок держави їх утримують разом з жебраками, бродягами, злочинцями. Можна сказати, що розум ховає безумних за ґрати, а «інші», неординарні способи життя, опиняються під забороною. Але через століття, завдяки французькій революції, здійснюється новий поворот у свідомості: в той час вже вважалося скандалом і несправедливістю те, що душевнохворі та злочинці утримуються в одному і тому ж закладі. Обурення та критика зі сторони суспільної думки приводять до того, що поступово утворюються спеціальні медичні заклади для утримання та лікування душевнохворих. Змінюється і розуміння душевної хвороби. Вважається, що душевнохворих людей слід лікувати і успішне лікування можливе. Всі ці історичні приклади Фуко наводить з тим щоб підтвердити свою загальну тезу: історія ставлення до божевілля показує історично конкретну єдність позначення божевілля, тобто ті межі, в яких люди того чи іншого історичного періоду думають, розуміють, оцінюють. Такі граничні для кожного конкретного історичного періоду умови розуміння реальності Фуко називає «кодами знання».

Від проблематики медицини та патопсихології Фуко перейшов до проблематики гуманітарних наук. При цьому він вже впевнено виходить з того, що гуманітарна сфера, сфера людської діяльності перебуває під впливом існуючих і значущих протягом певних періодів історії соціально закріплених форм «духу», знання, свідомості. В силу цього Фуко рішуче розмежовується з трансценденталізмом будь-якого ґатунку, тобто з приписом абсолютного пріоритету в ставленні до реальності спостерігаючому та пізнаючому суб’єкту. Особливо неприйнятним філософ вважав такі види трансценденталізму, в яких суб’єкт розуміється здатним, завдяки «чистоті» своєї свідомості, немовби відділятися від усіх історичних зв’язків свого буття і через це підноситись над природою та історією. Але звідки взялася ця здатність? Якщо виходити тільки з того, що вона є, як це робив Кант, то стає неможливим будь яке її пояснення, свідомість, здатність до розуму постає незрозумілою. Суб’єкт, сконцентрований на самому собі, – шкідлива фікція класичної філософії. Фуко був одним з тих, хто, спираючись на структуралізм, не тільки пішов у нову атаку на «міфологію чистого суб’єкта» класичної філософії, але й запропонував незвичну «безсуб’єктну» теорію свідомості, духу, культури.

Так само, як і засновник структурної лінгвістики Ф. де Соссюр, Фуко не тільки ставить в центр своєї уваги мову, але й розглядає її як певну реальність, яка в онтологічному плані є не тільки незалежною від людей, що розмовляють, але навіть і базисною. Проте слід пам’ятати, що сучасна філософія схильна розглядати як мову будь-які культурні утворення, оскільки вони є знаками людської реальності та містять інформацію про неї. Можна сказати, пише Фуко, що будь-яке утворення культури – це документ. А документ «завжди розумівся як мова, звуки якої зведені до німоти або незрозумілого бурмотіння, що іноді на щастя розпізнається». Для того щоб досягнути первісного рівня в дослідженні мови, Фуко вважає за необхідне провести доволі радикальну «редукцію»: спочатку треба «залишити за дужками» конкретний зміст фраз та слів – у результаті ми отримаємо синтаксис – хоча і «формальний», але все-таки ще маючий певне семантичне навантаження; потім зробити те ж саме зі змістом як таким. Коли в результаті від мови залишиться тільки «чиста структура», пов’язана лише з відмінностями в матеріалі, який може служити знаками, у нас залишиться щось подібне на абсолютну (апріорну) умову буття мови. Звідси можна зробити висновок про те, що цей простір можливостей знакової системи незрівнянно ширший, ніж «простір» будь-якої «конкретної» мови. Останній, в свою чергу, ширший, ніж «простір» мови, яка наповнена усвідомленими словами і висловлюваннями.

Це – загальні передумови, виходячи з яких Фуко зробив оригінальну спробу реконструкції історичного процесу з метою виявити його структуру та його найбільш фундаментальний шар. Тим самим, Фуко прагне дістатись формування нового підходу до історії, нового її розуміння, «коли історики зможуть дозволити собі розкривати, описувати, аналізувати структури, не турбуючись про те, чи не упускають вони при цьому живу, ніжну і трепетну історію».

Проте подібно до того, як мова, з погляду структурної лінгвістики, в кінцевому рахунку не що інше як сукупність (система) відмінностей, так і в історії, на думку Фуко, слід виявляти, перш за все, відмінності. Відповідно  відбувається інверсія (перегортання) колишнього погляду на історичні свідчення: раніше та чи інша «пам’ятка» поставала як носій інформації про минуле, як документ – тепер будь який документ слід розуміти як пам’ятку, тобто як щось самоцінне, те, що відбулося та устоялось, і саме тому має цінність для дослідника. Це означає, що історик перетворюється в археолога знання і при цьому звільняється від колишнього трактування історії, коли шукають узагальнення універсального типу і намагаються віднайти дух певної епохи. Віднині історик зайнятий виключно описуванням світу пам’яток як самоцінної даності. В результаті місце єдиної світової історії займає множина різних історій. Відповідно, важливішим поняттям «нової» історії стає поняття перервності, тому історика тепер цікавить перш за все «визначення кордонів того або іншого процесу, точок викривлень, порушень звичайного ходу речей, амплітуди коливань, порогів функціонування, розривів причинно-наслідкових зв’язків». «Перервність», «розрив» це відразу і головна «онтологічна» характеристика історичної дійсності, і головне поняття мови історика: «Дійсно, чи зміг би історик говорити, якби не було розриву, який представив би йому історію (і свою власну в тому числі) як об’єкт?»

Проблеми людського буття Фуко зберіг як предмет аналізу, але відтепер це буття постає як фактичність, звільнена від людини як її творця, як суб’єкту (подібно до того, як структурна лінгвістика не хоче мати справу не тільки з конкретними смислами слів, але й з тією гамою реальних звуків, які видає гортань людини). Якщо культура вже є в наявності, то її можна і треба вивчати як даність, вже не оглядаючись безконечно на того, хто цю культуру створив: адже можемо ж ми вивчати культуру майя після того, як її творці вже зникли з лиця землі. Можна сказати й інакше, пам’ятаючи трактування мови в «лінгвістичній філософії»: галузь досліджень Фуко – це «чистий дискурс, дискурс без його суб’єктів; а головне завдання – виявлення властивої дискурсу концептуальної структури.

Отже, згідно з твердженням М. Фуко, культуру людей в її реальному вигляді певного процесу можна звести до «дискурсивних практик». Термін «дискурс» (Discours) – один з найбільш уживаних М. Фуко, який, власне, не піддається однозначному перекладу українською мовою.  В праці «Слова і речі» Фуко позначав дискурс як специфіку мови класичного раціоналізму з його здатністю структурувати і впорядковувати мислення, приводити його до логічно відшліфованих форм. Але взагалі «дискурс» розглядається Фуко не просто як певна форма висловлювання, а як певне поле координації й субординації висловлювань, як мовленнєва комунікація та діяльність і, навіть, як символічна практика взагалі. Сфера мови і, зокрема, дискурсу, на думку М. Фуко, є цариною порівняння різних культурних продуктів. Дискурсивність не вкладається в межі звичайних уявлень про мову як форму вираження думки або систему засобів спілкування: дискурсивні практики – це радше деякі мовоподібні, тобто схожі на мову своєю структуруючою здатністю, механізми пізнання і культури. Сфера дискурсивних практик, за задумом М. Фуко, не збігається з традиційними розмежуваннями за предметами й методами (в мовознавстві або логіці, психології чи соціології); вона виявляється, навпаки, лише ціною відмови від звичайних понятійних і методологічних розчленувань та в результаті «археологічної» роботи, яка відкриває приховані пласти дискурсу. Тому свою методологію Фуко називає «археологією».

У першу чергу археологія прагне віднайти специфіку розрізнених дискурсивних утворень, встановити гру аналогій і відмінностей такими, якими вони постають перед нами на рівні правил їх утворення. Вона також розкриває зв’язки між дискурсивними утвореннями і недискурсивними сферами (установи, політичні події, економічні процеси тощо). Фуко підкреслює, що для археології способи вираження, відображення, символізації – це лише окремі явища із загального масиву матеріалу, що дозволяють віднаходити формальні аналогії або певне перенесення смислу. Навіть розглядаючи єдність фактів висловлювання, археологія не намагається визначити закони утворення, з яких з’являється ця єдність. Тому причинні зв’язки можуть бути визначені лише на рівні контексту або згідно з ситуацією після того, як буде визначено реальність, де вони проявляються. Отже, визначальна точка для археологічного аналізу – це те поле відносин, що характеризує дискурсивне утворення, де можуть бути помічені, локалізовані й визначені символізації та форми впливу і взаємодії. Археологічний аналіз намагається розкрити сферу існування й функціонування дискурсивної практики, намагається розкрити всю царину установ, економічних інтересів, соціальних відносин, з якими може бути пов’язане дискурсивне утворення, те, чим він займається. Іншими словами, археологічний аналіз повинен зафіксувати певний своєрідний рівень, на якому історія може породити певні форми дискурсу, які самі по собі мають власний тип історизму, і які пов’язані з усією сукупністю різних інших типів історизму. Якщо у відшліфованих формах пізнання, мови, соціальності далеко не завжди помітно їх взаємозв’язок і взаємодію, то зниження рівня аналізу (зрозуміло, не в ціннісному, а в топологічному сенсі), вихід до до-теоретичності, до-мовності, до-інституціональності дискурсивності і недискурсивності оголяє їхні непомітні смички. Через це стає очевидно, як з недискурсивної сфери дискурсивні практики черпають свій матеріал, який підлягає структуруванню і формалізації на інших етапах наукового знання; як сукупність недискурсивних практик обумовлює в кінцевому результаті такі події дискурсивної сфери, як, наприклад, вибір однієї теорії з числа декількох рівно можливих, рівно обумовлених мислительними засобами тієї або іншої історичної епохи; як дискурсивні події сполучаються з недискурсивними, набуваючи соціальної визначеності. Слід підкреслити й те, що дискурс містить у собі в повній відповідності зі своїм лінгвістичним значенням (le dіscours – розбіжність, розгалуження) умови для множинності й різноспрямованості актів вираження, які здобувають визначеність у самому акті: щось одне не може розбігатися в різні боки; воно змушено обрати один курс, і цей прийнятий у силу випадку курс залишає тугу за нездійсненним, дозволяє подумки – по понятійних каналах – повернутися до розламу заради розуміння способу, завдяки якому те, що є, може не бути тим, що є.

Звертаючись до аналізу дискурсивних практик Фуко перш за все формулює поняття одиниці дискурсу, яке могло б стати найбільш адекватним засобом вираження такої характерної властивості дискурсу як перервність. Визначення поняття про одиницю дискурсу досягається протиставленням його «відкинутим концептам» всезагальності та причинності, подібності та повторення, а також розвитку та еволюції, через які поєднувалися одне з одним в традиційних істориків такі складові дійсності людського буття «одиниці» як «індивіди», «вироби», «поняття» та «теорії». Не кажучи вже про поняття «духовність» і «дух», які були спрямовані саме на те, щоб «встановити загальність смислу, символічні зв’язки, ігри подібності та відображення між синхронними та послідовними явищами даної епохи, або виявляли як принцип всезагальності і розуміння суверенність свідомості людини. Необхідно взяти під сумнів всі ці передзадані загальності, які нібито існують до чистого розглядання, і чия істинність передбачається від самого початку; необхідно вигнати всю цю нечисту силу, яка зазвичай сковує одне з одним різні дискурси, необхідно витягти її з тієї темряви, де протягуються її володіння. «В ім’я методологічної строгості, – наполягає Фуко, – ми повинні зрозуміти, що можемо мати справу тільки з загальністю розсіяних подій».

Ця операція, схожа на феноменологічну редукцію, повинна бути проведена радикально. Перш за все, вважає Фуко, «... необхідно відмовитись від найбільш очевидного – від концептів книги та твору – незважаючи на те що вони дані нам найочевиднішим чином, що книги існують як матеріальні просторові об’єкти, а в їхніх текстах, як правило, є початок і кінець. У просторі дискурсу як такого все обстоїть інакше: практично в кожній книзі є прямі посилання на інші, не кажучи вже про посилання непрямі, які містяться і в назві, і  ледве не на кожній сторінці. Виходить, що в книзі як в моменті дискурсу ми маємо зовсім не індивідуальний об’єкт, не «атом дискурсу», а радше якийсь вузлик мовної мережі. Тільки на складі книга – це щось схоже на цеглу, оскільки вона займає тут місце і має вагу; але ж головне в книзі зовсім не це!

Те ж саме відбувається з твором (утворенням, виробом). Само це поняття розпливчате: твором називають і сукупність виданих текстів, і нариси, і записники. Дійсно, «який статус слід закріпити за щоденниками, нотатками, записками слухачів, – словом, за мурашником словесних слідів, які людина полишає після смерті і які віднаходять голос у нескінченному перетинанні множини мов?» Достатньо на мить замислитися, щоб зрозуміти, до якого ступеня твір як єдність у сфері культури виникає внаслідок інтерпретації, яка до того ж неоднакова в різних інтерпретаторів.

З усіх таких міркувань Фуко випливає практична пропозиція: необхідно прорватися скрізь всі ці уявні очевидності до «чистого поля дискурсу», на якому всі ці очевидності зростають; треба спробувати проникнути до рівня більш стійких «єдностей», які самі по собі будуть одиницями, будуть володіти незаперечуваною індивідуальністю, а не сумнівною індивідуальністю «вузликів» у безперервній тканині. Цим базисним рівнем у його онтологічній конструкції є рівень «подій», а дискурс на цьому рівні постає як «популяція подій».

Тут слід мати на увазі, що дискурс та «простір думки» – зовсім не одне й те ж. Для дослідника дискурсу мова має йти тільки про чистий опис дискурсивних подій. Зі схожими відмінностями думки і мови виступає й структурна лінгвістика, для якої в «чистій мові» нема «нічого, крім відмінностей». Фуко вважає, що він робить ще один крок до суті людського буття, продовжуючи роботу, яку вже виконала структурна лінгвістика. Адже дискурс подій – це зовсім не той предмет, який вивчає лінгвістика! Якщо структурна лінгвістика визначає систему правил, які мають силу для всієї нескінченності висловлювань, можливих у мові, то аналіз дискурсу ставить питання діаметрально протилежні: відповідно до яких «об’єктивних» правил було сконструйоване дане конкретне висловлювання? Інакше кажучи, «чому такі висловлювання виникають  саме тут, а не ще де-небудь?». А якщо повернутися до відмінностей дискурсу та простору думки, то слід сказати, що аналіз думки ставить собі на меті «розгледіти за самими висловлюваннями інтенцію суб’єкта, що говорить, активність його свідомості або вторгнення несвідомого, що відбувається всупереч волі того, хто говорить, в його мові або у ледь помітних прогалинах між словами. В усякому разі, при аналізі думки йдеться про те, щоб будь-що відновити інший дискурс, відшукати безголосі, шепітливі, непересихаючі слова, які оживляються тим внутрішнім голосом, який доходить до наших вух». Тому аналіз думки (мислення) нерозривно пов’язани й з її історією в традиційному трактуванні цього поняття – він просто вимагає генетичного підходу. Опис же дискурсу в такому підході не має потреби; мало того, він його відкидає! Традиційний історичний підхід неминуче хоче відшукати зв’язки; він їх передбачає – і через це підриває «індивідуальність» досліджуваного. Аналіз дискурсу, знову й знову повторює Фуко, прагне перш за все позбутися будь-яких слідів «безперервності», виявляючи простір для дискурсу як розподіл, «розсіювання» індивідів, з яких він складається.

Далі, дослідження «чистого дискурсу, як уже не раз було сказано, має бути чистим описом, в той час як аналіз думки (мислення) таким описом бути не може. Цей аналіз «...завжди алегоричний щодо того дискурсу, який використовує. Його головне питання неминуче зводиться до одного: про що йдеться в тому, що промовлено? Аналіз дискурсивного поля орієнтований інакше: як помітити висловлювання у вузькості та унікальності його вживання, як визначити умови його існування, більш-менш точно визначити його кордони, встановити зв’язки з іншими висловлюваннями, які  можуть бути з ним пов’язані, як показати механізм виключення інших форм вираження. ... Основне питання такого аналізу можна сформулювати так: з чого складається той особливий вид існування, який розкривається у сказаному і ніде більше?».

З цього випливає, що «...замість того, щоб відновлювати ланцюги висновків (як це часто буває в традиційній історії або філософії), замість того, щоб встановлювати таблицю розбіжностей (як це роблять лінгвісти), дискурсивний аналіз описує систему розсіювань» Така система розсіювань і є дискурсивною формацією. Наука, теорія, ідеологія, медицина, мистецтво, література та ін. певна річ можуть бути зрозумілі як дискурсивні формації, але якщо їх брати тільки як даність, описувати їх так, які вони є «самі по собі», згідно з їхнім внутрішнім зв’язком, а не будувати конструкції, що змістовно пояснюють їх цілісність і зображають їх чимось схожим на «книгу», яка написана нехай навіть колективним автором, але поєднана спадкоємним зв’язком у часі, внутрішньою логікою та єдиною метою. Всі подібні спроби тлумачення містять у собі загрозу домислу і навіть «метафізики», що тим більш небезпечно, адже з точки зору здорового глузду вони як раз і мають вигляд об’єктивного опису.

З цього випливає, що потрібно (в кожному разі для початку) позбавитись від розділення дискурсу як предмета дослідження на «рівні» явища та сутності, обмежуючись «поверхнею появлення», що складається з його (дискурсу) об’єктів та зафіксувати зв’язки, що існують на цій «поверхні», – і нічого більше. Якщо, наприклад, йдеться про психіатрію, то треба звернути увагу на те, коли деякі індивідуальні особливості людської поведінки починають розглядатися як «ненормальність» і отримують статус «відхилення від норми», «божевілля», «психозу», «неврозу», «дегенерації», «хвороби» тощо; коли ці індивідуальні особливості в суспільстві терплять, коли їх лікують і коли за них карають. Після цього можна дослідити, коли в рамках цього психіатричного дискурсу з’являються інші «поверхні» – наприклад, мистецтво з його власними нормами та «відхиленнями», сексуальність зі своїми нормами та «спотвореннями», і теж з характерними оцінками цих відхилень та дій, що застосовуються суспільством до таких людей і результатів їх діяльності. «Так у полі первинних відмінностей, пише Фуко, в дистанції перервності та безперервності, а також у порогах, які тут розкриваються, психіатричний дискурс віднаходить можливість окреслити свою галузь, визначити те, про що він буде говорити, надати цьому статус об’єкта і разом з тим  змусити його проявитися, зробити його названим та описуваним». Завдяки цьому мало-помалу перед нашим поглядом проявляється «об’єкт дискурсу», характерний для тієї чи іншої епохи. «Це означає, підкреслює він далі, що ми не можемо говорити – в будь-яку епоху – все, що нам заманеться, для цього недостатньо розплющити очі, звернути на щось увагу або щось усвідомити». Для виявлення в реальності об’єкта дискурсу необхідно, щоб існували відносини, які характеризували б не мову, яку використовує дискурс, не обставини, в яких він розгортається, а сам дискурс, зрозумілий як чиста практика. Система розбіжностей, що формується в дискурсивній практиці, виявляє пучки зв’язків, яким дискурс повинен слідувати, щоб мати можливість говорити про різні об’єкти, трактувати їх імена, аналізувати, класифікувати, пояснювати тощо. Отже, ніякої «повноти життєвого досвіду», ніяких «речей» і ніяких «слів»! Дискурс як такий – не сукупність знаків, які так чи інакше пов’язані зі значеннями, а очищена від цього «практика, систематично формуюча значення, про які вони (дискурси) говорять». Для жодного з дискурсів не існує якогось привілею, оскільки існує ціла мережа різних взаємозв’язків, інтердискурсивних просторів. При цьому жодне з дискурсивних утворень не належить лише одній із систем, вони одночасно входять в різні сфери відносин, не посідаючи одне й те ж місце і не виконуючи одну й ту ж функцію.

У результаті царина культури, в найбільш загальному вигляді, постає як множина самостійних, стабільних одиниць, що нагадують кільця диму, які вміють пускати деякі курці, хоча в цих кільцях диму немає нічого, крім згорілих часточок тютюну, вони все ж таки не просто випадкові розподіли таких часточок. «Динамічні» одиниці світу культури – це дискурси; їх появу можна достатньо строго датувати, їх простір може бути достатньо строго визначено, а відносини всередині цього простору виявлено (приклад того – психіатричний дискурс, на відміну від неврологічного і психологічного). При цьому, підкреслимо ще раз, змістовний бік об’єктів дискурсу цілком свідомо Фуко «виводить за дужки». Як він пише, «...ми прагнемо, гарно це чи бридко, обійтися без усяких речей, «депрезентифікувати» їх. ...Нам необхідно замінити потаємні власні скарби речей дискурсом, регулярною формацією об’єктів, які окреслюються тільки в ньому, необхідно визначити ці об’єкти без будь-яких посилань до суті речей, пов’язуючи їх, замість цього, з сукупністю правил, які дозволяють їм формуватися як об’єкти дискурсу. Все це для того, щоб таким способом, констатуючи умови їх історичної появи, створити історію дискурсивних об’єктів, яка не занурювала  б їх у глибини першопочаткового ґрунту, а використовувала б зв’язок регулярностей, що впорядковує їх розсіяння».  

Досліджуючи природу дискурсу, М. Фуко дійшов висновку, що «в промові не тільки відтворюється боротьба та істина панування – це й те, заради чого ведеться боротьба, це влада, до якої рвуться» і ця боротьба здійснюється за допомогою заборони, опозиційного механізму «розумне/божевільне» та диспозиції «істина/хиба». Внаслідок виникнення такого дискурсу в своїх дослідженнях в 70-х роках Фуко заглиблюється в філософію Ніцше. Відтепер поле дискурсу вже перестає розглядатися як нейтральний об’єкт дослідження. Віднині Фуко вбачає в дискурсі також і сферу влади, панування і боротьби інтересів. Дискурс завжди обмежує, згідно з Фуко, число індивідів, які в ньому беруть участь. Він гранично ритуалізований і містить у собі різні види дискримінації. Від нього «відлучають» на підставі різних принципів і вимог: одні висловлювання відкидаються як «безумні», інші – як хибні тощо. Дискурс, тим самим, виступає як одна зі складових частин пануючого суспільного порядку, від якого в свою чергу походить примус, який впливає і на сфери знання, і на сфери практичного життя. «Знання як результат комунікації, селекції та акумуляції тією ж мірою покоїться на технічних прийомах влади, в якій воно саме є передумовою застосування влади».

Ця тема проаналізована в книгах: «Наглядати і наказувати. Народження в’язниці» (1975 р.); «Історія сексуальності», «Воля до знання» (1976 р.); «Користування насолодами» (1984 р.), «Турбота про себе» (1984 р.).

Підсумовуючи, можна сказати, що з виникненням у 60-ті роки та поширенням структуралізму в інтелектуальній історії Західної Європи настає час структури, тобто моделі абстрактних відносин, яких не можна пізнати емпірично, системи, що залишається незмінною в процесі трансформацій. Виокремлюючись у незалежні та специфічні галузі, гуманітарні науки більше не потребують систематизаторських вказівок філософа, який ще недавно вважався монархом у царині знань про людину, тому філософія, яка тріумфувала ще п’ятнадцять років тому, відступила під тиском наук про людину, і цей відступ спричинив утворення нового лексикону. Тепер, як помічає французька дослідниця Жаклін Рюс, більше не говорять ні про «свідомість», ні про «суб’єкт», а про «правила», «коди», «системи»; більше не говорять про те, що людина «формує значення», а про те, що значення «впливає на людину»; інтелектуали-гуманітарії вже не «екзистенціалісти», а «структуралісти». Відтепер синхронія бере гору над діахронією, над революційним чи еволюційним розвитком.

 

Питання та завдання для самоконтролю

1. Як альтернатива яких філософських течій виникає структуралізм?

2. На фундаменті яких наукових досліджень К. Леві-Стросс побудував свою концепцію?

3. Чому Леві-Стросс вдався до так званої «мовної редукції?

4. Що вбачає Леві-Стросс у міфах на відміну від свого колеги антрополога Леві-Брюля?

5. Розкрийте основні структурні зв’язки та відмінності, які виділяє Леві-Стросс у міфах.

6. Як визначав структуралізм Леві-Стросса французький філософ Поль Рікьор?

7. Розкрийте ставлення Леві-Стросса до ідеї історичного прогресу.

8. Розкрийте ставлення Ж. Лакана до декартівського принципу Cogito.

9. З якою метою Лакан прагне віднайти механізми, які впливають на свідомість людей?

10. У чому Лакан вбачає специфіку людської свідомості?

11. Розкрийте, як Лакан денатуралізує фройдівське несвідоме.

12. Розкрийте лаканівську ідею дихотомії означуваного та означаючого.

13. Як Лакан розрізняє два основні сучасні способи мислення.

14. Чому Лакан реалізм називає «так званим реалізмом»?

15. Як Лакан метафорично визначає мову, в чому причина такого визначення?

16. Чому М. Фуко звертається до теми визначення божевілля і ставлення до нього в історії?

17. Розкрийте ставлення Фуко до трансценденталізму.

18. В чому Фуко бачить методологічну відмінність його «археології» від традиційної історичної науки?

19. Що Фуко позначає терміном «дискурс»?

20. Розкрийте ставлення Фуко до методологічних концептів «книги» та «твору».

21. Яким чином Фуко відокремлює свою методологію від методології структурної лінгвістики?

22. На які завдання, згідно з Фуко, орієнтовано аналіз дискурсивного поля?

23. Що таке дискурсивна формація у розумінні Фуко?

24. Що Фуко розуміє під процедурою «депрезентифікації речей»?

25. Розкрийте як, згідно з Фуко, дискурс пов’язаний з владою і примусом.

 

Теми рефератів

1. К. Леві-Стросс: поняття структурного методу в антропології.

2. К. Леві-Стросс про взаємозалежність структур мови та соціуму.

3. Жак Лакан та структуралізм у психоаналізі.

4. Ж. Лакан та З. Фройд: розуміння несвідомого.

5. М. Фуко: критика «міфології чистого суб’єкта».

6. Поняття про «археологію знання» у філософії М. Фуко.

 

 

Література

Джерела:

1. Лакан Ж. О бессмыслице и структуре Бога // Метафиз. исслед. – 2000. – Вып. 14. – С. 218 – 231.

2. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М., 1983. С. 183 – 207.

3. Леви-Стросс. К. Структура и форма. Размышления об одной работе Владимира Проппа // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер., сост. и вступ. ст. Г. К. Косикова. – М.: ИГ “Прогресс”, 2000.

4. Леви-Стросс К. Лингвистика и антропология // Личность. Культура. О-во. – 2000. – Т. 2, Вып. 3. – С. 142 – 152.

5. Фуко М. Археологія знання. – К.: Основи, 2003 – 326 с.

6. Фуко М. Герменевтика субъекта // Социо-логос. – М.: Прогресс, 1991. – С.284-311.

7. Фуко М. Надзирать и наказывать. М., 1999.

8. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб.: А-сad, 1994. – 406 с.

9. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. М., 1996.

10. Фуко М. Говорящий пол (сексуальность в системе микрофизики власти) // Современная философия. – Харьков, 1995. – № 1. – С. 35 – 43.

11. Фуко М. Правила промови. – К.: Основи, 1994 – 287 с.

Дослідження:

1. Беседа с Клодом Леви-Строссом … / Вопросы философии. – 2009. – № 5. – С. 66 – 79.

2. Грицанов А.А., Абушенко В.А. Мишель Фуко. Серия: Мыслители XX столетия. – М.: Книжный дом, 2008. – 320 с.

3. Йосипенко О. М. Філософія доби структуралізму, або головні складові впливу структуралізму на філософію / Практична філософія – 2007. № 3 . –  С. 205 – 212.

4. Лях В. Від "Археології знання" до "Генеалогії влади": проблема побудови метафізики в добу постмодерну // Постмодерн.: переоцінка цінностей / За ред. В.С. Лук’янець, В.С. Ратнікова. – Вінниця, 2001 – 376 с.

5. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки.  Київ – 1998. – 526 с.

6. Шульц В.П., Любимова Т.М. Язык как метареальность и прогностическая структура / Вопросы философии. – 2008. – № 7. – С. 38 – 50.

7. Эрибан Д. Мишель Фуко. Серия: ЖЗЛ. – М.: Молодая гвардия, 2008. – 374 с.

Навчальна література:

1. Сучасна зарубіжна філософія: течії і напрями. – К., 1996.

2. Кремень В. Г., Ільїн В. В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник – К.: Книга, 2005. – 527 с/

3. История философии. Запад – Россия – Восток: учебник для студ.вузов / Под ред. Н. В. Мотрошиловой, А. М. Руткевича. – Москва: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1999. – Кн. 4: Философия ХХ века. – 448 c.

4. История философии. Учебное пособие для высших учебных заведений. 2-е изд., перер. и доп. – Ростов н/Д.: Феникс, 2004. – 736 с.

Філософія постмодернізму

Постмодернізм — це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Головними його представниками є: Ж.-Ф. Ліотар (нар. у 1924), Ж. Дельоз (1925 – 1995), Ж. Дерріда (1930 – 2005), Ж. Бодрійяр (нар. у 1929) та ін. Постмодерністи не утворюють організаційної єдності і не мають спільної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких його представників.

У філософії постмодернізм наслідує і розвиває ідеї пізнього структуралізму М. Фуко. Але його поживним середовищем безумовно стали ті реалії 70 – 80-х років, які розбурхали сучасну західноєвропейську та північноамериканську культуру.

Явище постмодерну в соціально-історичному плані – це «культурна логіка пізнього капіталізму». Тут постмодернізм виступає як «некероване зростання складнощів» (Ж.-Ф. Ліотар), під якими розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідносин з природою і суспільством, як «ера безладу, який все більше посилюється, причому ера безладу має глобальну природу» (Дж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Все це привело до того, що в останній чверті XX століття радикально змінюється культурний краєвид часу: ідеології, надумані системи та месіанські утопії відступають. Після пророчих закликів та утопічних синтезів настав період, так би мовити, «низької води у водоймах міфологій». Крім того, внаслідок технічного та соціального поступу сучасне дозвілля й масова культура заполонили повсякденне життя, і цей процес супроводжується розпадом традиційних цінностей, розривами, які особливо впадають у вічі у сфері освіти. Ці зміни ведуть, на думку низки фахівців, до так званої «ери порожнечі», того нового простору, того «суспільства видовищ», де комунікації, мода, розваги та втіхи піднімуться до найвищого рівня, принаймні в суспільній уяві.

Схожі процеси відбуваються і в царині науки: невпорядкованість, випадковість, складність, індетермінізм – усі ті явища, які наука досі відкидала як аномалії, спричинені недостатністю наших засобів, — здійснюють бурхливий наступ і заполоняють арену пізнання; маргінальні та екзотичні явища привертають до себе головну увагу дослідників.

 

 

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться: