Загальна характеристика послуги та господарських договорів про надання послуг

 

Чинним законодавством України послуга розглядається як самостійний об’єкт цивільних прав. Включення послуги до переліку об’єктів цивільних прав має прогресивне значення та дозволяє позначати цією категорією різноманітні види діяльності у сфері суспільного життя. Позитивної оцінки заслуговує розмежування у ч. 1 ст. 509 ЦК України робіт та послуг як об’єктів зобов’язальних правовідносин. Але наразі поняття «послуга» не має легального відображення в ЦК України.

У науці пропонуються різні визначення послуги як правової категорії, що свідчить про відсутність єдиного підходу до з’ясу­вання суті та змісту такого об’єкта. Також ученими проводиться класифікація послуг за певними критеріями та наводиться їх невичерпний перелік. Зважаючи на подальший розгляд положень про послугу, доречним буде наведення їх розподілу залежно від результату діяльності виконавця і можливості (неможливості) гаран­тії досягнення цього результату. За цим критерієм деякі автори поді­ляють послуги на матеріальні та нематеріальні.

Так, на думку В. Л. Яроцького, послуги – це дії суб’єктів цивільного права, внаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб[131]. Вони також характеризуються, продовжує вчений, наявністю певного кінцевого результату, але останній завжди є немайновим. У свою чергу, І. В. Жилінкова дещо трансформувала тлумачення категорії «послуга» у контексті розвит­ку вчень про об’єкти цивільних прав. Зокрема, вчена обстоює пози­цію, за якою послуга – це певне нематеріальне благо, яке надається однією особою (виконавцем) і споживається іншою особою (замов­ником) у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності[132].

Звісно, можна погодитися з наведеними пози­ціями, оскільки і перша, і друга характеризують послугу як об’єкт цивільних прав у юридичному контексті, проявляючи її окремі аспекти: у В.Л. Яроць­кого – чисто юридичний (через теорію об’єкт – дія); у І. В. Жилін­кової – симбіоз юридико-економічний (через об’єкт – благо).

Враховуючи такий стан законодавчого врегулювання та широ­кий спектр наукових позицій, можна запропонувати в узагальне­ному вигляді таке визначення послуги: послуга – це дії або діяль­ність, результати яких не мають, як правило, матеріального вираження і реалізуються (споживаються) у процесі вчинення визначених дій або здійснення визначеної діяльності. Очевидно, що дії або діяльність, які становлять зміст послуги, створюють певні блага для споживача послуги, є для нього корисними. Такі блага не знаходять матеріального втілення у речах. Але необхідно мати на увазі, що деякі послуги можуть вносити певні зміни у матеріальну сферу. До них, наприклад, належать послуги перукаря, косметолога (втілюються в особистості споживача), ландшафтного дизайнера (втілюються у предметах природи).

Доцільно підтримати точку зору[133] про те, що послугам прита­манна своєрідна природа і спільні характерні ознаки. Як наслідок, для всіх послуг характерним є те, що вони: 1) мають нематеріальнйи характер, а їх результат не набуває уречевлюваного вигляду; 2) тісно пов’язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності); 3) не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище – певне нематеріальне благо.

Можна стверджувати, що послуги з точки зору права поділяються на два види: ті, які матеріалізуються, і нематеріальні. Першими є послуги, під час надання яких діяльність одразу ж споживається (або матеріалізується у своєму предметі). При цьому не йдеться про створення нової речі, а вбачаються певні матеріальні зміни, що відбуваються з предметом прикладення праці. Немате­ріальні послуги – це ті, які не мають такого результату.

Для того щоб усунути всі неясності, необхідно з’ясувати, що ж є результатом послуги. Наприклад, результат – це той об’єкт, який з’являється внаслідок надання послуги бездротового зв’язку та який є її упред­метненим результатом, юридично невіддільним від самої послуги, тому що існує не в товарній формі.

Особливої уваги заслуговує той аспект, що послуга є об’єктом цивільних прав сама по собі, незалежно від наявності або відсут­ності результату її надання. Якщо такий результат послуги має значення для сутності відносин, то незалежно від того, чи існує він у матеріальній або нематеріальній формі, він не є товаром, відокрем­леним від послуги (придатним для продажу окремо від послуги). У цьому розумінні він дійсно невіддільний від самої послуги й окремо від неї не існує. Це і є основна кваліфікуюча ознака послуги, оскільки, як зазначено в юридичній літературі[134], на відміну від послуги результат робіт є окремою цінністю, що існує незалежно від робіт та який є наслідком їх виконання.

У ч. 1 ст. 901 ЦК України закріплено, що послуга спожи­вається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Отже, відповідно до закону послуга не зводиться до самої дії або діяльності, а розглядається як окреме явище. Хоча послуга та процес її надання за ЦК України – це різні речі, вони між собою невід’ємно пов’язані. Послуга споживається саме у процесі виконання відповідних дій зобов’язаною особою.

Варто звернути увагу й на те, що останнім часом, за словами І. В. Жилінкової, спостерігається розширення кола договорів, предметом яких є нематеріальні об’єкти – послуги[135]. Загальними ознаками, які об’єднують всі договірні зобов’язання про надання послуг в єдину групу, є особливості об’єкта: це послуги немате­ріального характеру, до того ж послуги нероздільно пов’язані з особливістю послугонадавача[136]. В зобов’язаннях про надання послуг результат діяльності виконавця немає уречевленого змісту на відміну від зобов’язань підрядного типу – результат яких завжди уречевлений.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завдан­ням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

З легального визначення договору про надання послуг згідно з ч. 1 ст. 901 ЦК України похідним є те, що відповідна договірна конструкція належить до консенсуальних, двосторонніх та оплат­них. Приділяючи особливе значення останній умові і маючи на увазі поширення у взаємовідносинах учасників господарського обороту саме оплатного надання послуг, ЦК України вказав на умову оплатності в самому визначенні договору.

Форма договору про надання послуг визначається за загаль­ними правилами і зазвичай є письмовою. В ряді спеціальних нормативних актів може передбачатися більше чи менше розгорнута регламентація укладення договорів. Наприклад, укладення дого­ворів про надання послуг у сфері побутового обслуговування населення регламентується інструкціями щодо надання окремих видів побутових послуг[137].

Вирішальне значення для розмежування договорів підряду і надання послуг має характер інтересу замовника, що лежить в їх основі. Якщо цей інтерес зводиться до здійснення дій, маємо справу з договором оплатного надання послуг, а у випадку, коли мається на увазі вчинення дій з передачею результату, має місце договір підряду[138]. З цим, окрім іншого, пов’язана і та велика увага, яка приділена під час регулювання цього договору саме акту здачі-приймання робіт. На думку В.А. Васильєвої, загальними ознаками, які об’єднують всі договірні зобов’язання про надання послуг в єдину групу, є особливості об’єкта: це послуги нематеріального характеру, до того ж послуги нероздільно пов’язані з особистістю послугонадавача[139]. Зазначені особливості можна продемонструвати на прикладі розмежування зобов’язань про надання послуг та підрядних зобов’язань. Основною розмежувальною ознакою є результат діяльності, що здійснюється послугонадавачем. Якщо в зобов’язаннях підрядного типу результат виконаних робіт завжди має уречевлену форму, то в зобов’язаннях про надання послуг результат діяльності виконавця немає уречевленого змісту. Сама послуга споживається в процесі її надання, тому її визначення дається як діяльність, направлена на задоволення чиїх-небудь потреб. Відповідно послуги, що надаються боржником кредитору, носять нематеріальний характер. Потрібно особливо підкреслити, що деякі види послуг у результаті їх надання можуть вносити певні зміни в матеріальну сферу, як-то послуги стоматолога, перукаря, але визначальним при їх наданні є сама діяльність послугонадавача, оскільки при наданні послуги продається не сам результат, а дії, які до нього привели. Звідси друга розмежувальна ознака полягає в тому, що послуга не може існувати окремо від виконавця, оскільки споживається в процесі його діяльності. На відміну від цього в підрядних договорах сам зміст зобов’язання полягає в тому, щоб передати уречевлений результат роботи. З урахуванням наведених особливостей необхідно зазначити, що ст. 177 ЦК України серед переліку об’єктів цивільних прав розглядає послугу як самостійний об’єкт.

Результат у будь-якій формі є розмежувальним для цих дого­ворів: коли він виражається у досягненні результату або матеріаль­ного, або принаймні матеріалізованого. Результат у такому випадку повинен бути не лише конкретно визначеним, але й відокремлю­ваним від дій[140].

Сторонами договору про надання послуг є замовник (послуго­отримувач) та виконавець (послугонадавач). Під час визначення кола можливих учасників такого договору варто мати на увазі, що в самому ЦК України з цього приводу відсутні спеціальні вказівки. Однак з цього не випливає, що питання про суб’єктний склад вказаних договорів взагалі спеціально не врегульо­ване. Перш за все мова йде про виконавця, оскільки для вчинення діяльності з надання послуг необхідно отримати спеціальний дозвіл – ліцензію. Так, відповідно до Закону України «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» до кола ліцензованих послуг віднесено медичну практику, ветеринарну практику, надання послуг з переве­зення пасажирів, небезпечних вантажів, багажу річковим, морським, автомобільним, залізничним транспортом, туроператорська діяль­ність та ін. Зазначена обставина означає й інше обмеження: виконавцем за укладеним договором можуть бути лише юридичні особи або фізичні особи – підприємці.

У зв’язку з відсутністю в самій гл. 63 ЦК України спеціальних норм стосовно порядку укладення договору про надання послуг відповідні питання регулюються як загальними положеннями ЦК України про договори, так і тими нормами, що включені в закони та інші правові норми, присвячені відповідному колу послуг.

Серед перших норм можуть бути особливо виділені ті, які становлять частину правового режиму, встановленого для договорів, у т. ч. і про надання послуг, що мають ознаки публічного договору (ст. 633 ЦК України). Маються на увазі встановлені обмеження для відповідних комерційних організацій, що стосуються можливості відмови від укладення договору, а також свободи визначення змісту договору.

Такого роду вказівки, що стосуються укладення відповідних договорів, містяться, наприклад, у Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»[141]. У ст. 11 цього Закону встановлено, що для договорів, укладених замовником з оцінювачем, обов’язковою є письмова форма, а також закріплено перелік істотних умов договору.

Норми гл. 63 ЦК України містять спеціальне регулювання трьох питань стосовно досліджуваного договору: як повинен здійс­нювати свої дії виконавець; яким чином потрібно здійснювати оплату послуг, а також якими є підстави для односторонньої відмови сторони від договору.

Питання про належного виконавця розкрито у ст. 902 ЦК України. Мова йде про одну з основних особливостей договору про надання послуг – його особистий характер. Отже, відповідно до вказаної норми недопускається покладення виконання послуги на третю особу. Проте в частині другій зазначеної статті міститься виключення, за яким лише у випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору. Вже в цьому виражається відмінність від договору підряду, за яким діє прямо протилежне правило.

Підкреслюючи безумовно оплатний характер досліджуваної договірної конструкції, ЦК України регулює питання про строки у ст. 905 і порядок оплати послуг у ст. 903. Зокрема, зазначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Щодо строку договору, то він встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій (наприклад, надання готельних номерів для проживання) чи вчинення певної діяльності (наприклад, надання аудиторських послуг). Таким чином, у якості предмета виступає корисний ефект від вчинення дії або діяльності послугонадавачем, який ніколи не набуває форми нової речі чи зміни (покращення споживчих якостей) уже існуючої[142]. Але деякі послуги можуть мати матеріалізований результат, що невіддільний від самої дії чи діяльності. Однак при наданні послуг визначальною буде саме діяльність послугонадавача, оскільки «продається» не сам результат, а дії, які до нього привели.

Якість послуги, що надається, є чи не найважливішою характеристикою предмета договору. Законом чи іншими правовими актами можуть бути передбачені обов’язкові вимоги до якості результату, який буде отриманий внаслідок наданої за цим договором послуги. Гарантії якості наданої послуги можуть бути договірні та такі, що встановлюються у законі. Надання певного виду послуг може передбачати збереження отриманого замовником корисного ефекту протягом розумного строку.

Зміст договору про надання послуг становлять права та обов’язки сторін. Основним обов’язком виконавця є надання замов­нику певної послуги, що обумовлена договором. За загальним правилом виконавець повинен надати послугу особисто. У зв’язку з тим, що послуга є невід’ємною від здійснення певних дій або діяльності виконавця, його особа має велике значення для замовника (наприклад, договір про надання освітніх послуг, за яким слухач отримує необхідний обсяг знань у разі успішної здачі державної атестації). Отже, головне полягає в тому, що замовника цікавить не послуга як така, а послуга, що надається конкретним спеціалістом[143]. Якщо виконавцем за договором є юридична особа, то замовник може ставити питання щодо особи конкретного працівника, який вчинятиме дії з надання послуги (наприклад, за ч. 2 ст. 284 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря).

Незалежно від того, що термін особистого виконання пов’я­зують, як правило, з фізичною особою, воно повною мірою стосу­ється і юридичних осіб. Отже, нематеріальні послуги нерозривно пов’язані з особистістю виконавця. З цього похідним є те, що переведення боргу чи інший спосіб зміни осіб у зобов’язанні на стороні виконавця послуги за загальним правилом не допускається.

Сторони за договором про надання послуг можуть передба­чити право виконавця покласти виконання на іншу особу. Це може відбуватися як шляхом включення такої дозвільної умови в основний договір, так і в результаті укладення додаткового дого­вору. Відповідно до ч. 2 ст. 268 та ч. 4 ст. 626 ЦК України відносини між виконавцем і третьою особою можуть регламентуватися окремим договором або ж включенням останньої в основний договір на правах сторони. Якщо третя особа, включена як сторона в основний договір, відмовиться від виконання зобов’язання, це позбавляє виконавця можливості застосовувати ч. 2 ст. 902 ЦК України. Разом з тим відповідно до ч. 2 ст. 528 ЦК України у випадку невиконання чи неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою цей обов’язок боржник повинен виконати сам. Таким чином, дозволивши виконавцю покласти обов’язок з надання послуги на іншу особу, замовник має право вимагати надання послуги як від виконавця, так і від третьої особи. Але в будь-якому випадку відповідальним за виконання в повному обсязі залишається генеральний виконавець[144].

З урахуванням того, що договір про надання послуг є оплатним, відповідно ціна визнається його істотною умовою. Отже, виконавцеві за оплатним договором замовник повинен оплатити і діяльність, і видатки. Зокрема, ч. 1 ст. 903 ЦК України та ст. 311 ГК України передбачається обов’язок замовника оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, передбачені у договорі.

Якщо договір має оплатний характер, замовник зобов’язаний оплатити виконавцеві надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Якщо договір про надання послуг мав безоплатний характер, то розрахунки сторін можуть стосуватися лише відшкодування фактичних витрат виконавця, які були зроблені ним для виконання договору[145].

Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Наприклад, строк надання окремих видів транспортних послуг регламентується відповідними транспортними кодексами, статутами, правилами чи розкладами. В окремих договорах про надання послуг строк вважається істотною умовою.

ЦК України у гл. 63 не встановлює спеціальних вимог до форми договору про надання послуг. Таким чином, договір про надання послуг може укладатися як в усній, так і в письмовій формі. Форма договору визначається загальними правилами про форму правочину або регламентується спеціальними нормативно-право­вими актами.

ЦК України у ч. 1 ст. 651 та ст. 907 містить норму, що врегу­льовує питання розірвання договору про надання послуг. Так, за вказаною статтею договір про надання послуг може бути розірва­ний, у т. ч. шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених ЦК України, іншим законом або за домовленістю сторін. Порядок та підстави такої відмови залежать від особливостей конкретного договору про надання послуг і вста­новлюються законом або домовленістю сторін. Наприклад, особа, яка надає туристичні послуги, не може на власний розсуд змінювати ціну туристичного продукту, погоджену з туристом. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про туризм»[146] зміна ціни туристичного продукту після укладення договору на туристичне обслуговування допускається лише у разі необхідності врахування зміни тарифів на транспортні послуги, запровадження нових або підвищення діючих ставок податків і зборів та інших обов’язкових платежів, зміни курсу гривні до іноземної валюти, в якій виражена вартість туристичного продукту, але не більше ніж на 5% та не пізніш як за 20 днів до початку туристичної подорожі. У разі, якщо ціна туристичного продукту вища за початкову ціну на 5%, турист має право відмовитися від виконання договору, а туроператор (турагент) зобов’язаний повернути йому раніше сплачену суму.

Надаючи обом сторонам договору право відмовитись від нього, ЦК України проявляє різне ставлення до них. Мова йде про те, що під особливим захистом залишається замовник. Якщо він відмовиться від договору, несприятливі наслідки таких дій обмежуються необхідністю відшкодування понесених виконавцем видатків. Навпаки, якщо у ролі сторони, яка відмовилась, виступає виконавець, йому необхідно відшкодувати замовнику збитки в повному обсязі. Отже, у випадку, коли від договору на ремонт автомобіля відмовиться замовник, він зобов’язаний відшкодувати лише реальні збитки. Навпаки, за умови відмови від ремонту самого виконавця замовник може вимагати відшкодування збитків, включаючи як реальні збитки (наприклад, компенсацію видатків, пов’язаних з купівлею запчастин, які не є необхідними для ремонту), так і упущену вигоду (наприклад, кошти, не отримані замовником від тих осіб, яким він надає послуги на невідремонтованому автомобілі).

Якщо договір про надання послуг підпадає під ознаки публічного, то в ньому відсутні підстави про заборону односторон­ньої відмови від виконання. Відповідно до ст. 633 ЦК України таку заборону для виконавця закріплено тільки за умови укладення публічного договору. Наслідками односторонньої відмови є зміна зобов’язання або його припинення.

Законодавство передбачає певні наслідки невиконання або неналежного виконання договору про надання послуг. При цьому необхідно звернути увагу, що при вирішенні питання про сам факт притягнення до відповідальності не розмежовується невиконання зобов’язань за договором і неналежне виконання або виконання з порушенням його умов. У першу чергу вирішується питання щодо неможливості виконання оплатного договору про надання послуг. Такі наслідки відповідно до ч. 2 ст. 903 ЦК України пов’язуються з наявністю або відсутністю вини однієї зі сторін – виконавця або замовника. У разі неможливості виконати договір, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов’язаний виплатити йому розумну плату. Якщо неможливість виконання договору виникла з вини самого замовника, він зобов’язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Унаслідок невиконання або неналежного виконання договору про надання послуг замовник може зазнати збитків, що передбачено ст. 22 ЦК України. В такому разі законодавство регулює відносини з їх відшкодування з урахуванням особи виконавця. Якщо виконання договору здійснював суб’єкт підприємницької діяльності, то він відповідає за збитки незалежно від наявності чи відсутності своєї вини. Звільнити від відповідальності такого виконавця може тільки непереборна сила, якщо інше не встановлено договором або зако­ном. При цьому обов’язок доведення невідворотності обставин лежить на самому суб’єкті, який має статус підприємця. Переважна більшість таких послуг надається у сфері обслуговування населення. Таким чином, для суб’єкта підприємницької діяльності встанов­люється підвищений рівень відповідальності.

Якщо виконавцем за договором є особа, яка не має статусу підприємця, то вона зобов’язана відшкодувати замовнику збитки у повному обсязі лише за наявності своєї вини, якщо інше не встанов­лено договором між сторонами. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 950 ЦК України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Відповідно до ч. 1 ст. 614 ЦК України це означає, що зберігач нестиме відповідальність лише за наявності вини. Зберігач буде звільнений від відповідальності за відсутності вини, якщо доведе, що він зробив все можливе для виконання договору (забезпечив технічні умови зберігання, витримав необхідний температурний та світловий режим зберігання тощо). Інші правила стосуються професійного зберігача – суб’єкта підприємництва. За ч. 2 ст. 950 ЦК України професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.

При відсутності підстав для покладення відповідальності на одну із сторін (для підприємця – це непереборна сила, а для вико­навця, що не є підприємцем, – відсутність вини) негативні наслідки неможливості виконання розподіляються між сторонами співроз­мірно. Це полягає у праві виконавця вимагати лише відшкодування понесених витрат.

Договори про надання послуг мають специфічні риси, що відрізняють їх один від одного. Так, договір доручення відрізняється від договору перевезення та договору транспортного експедиру­вання змістом послуги. У першому випадку – це юридичні послуги, в другому – фактичні, в третьому – змішані. Договір страхування укладається виключно у письмовій формі, в той час як договір зберігання речей у гардеробі укладається в усній формі. Різними в цих договорах є й суб’єкти. У страхуванні – юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності, у збері­ганні речей в гардеробі – суб’єкт господарювання, однією з функцій якого є зберігання речей. У якості спеціального суб’єкта, на відміну від сторін договору доручення, можна зазначити банк або іншу фінансову установу в кредитному договорі. За ознакою оплатності договір комісії відрізняється від договору позики, який може бути і безоплатним. Це зумовлює розгляд окремих видів договорів про надання послуг з виявленням їх специфіки.

Серед поіменованих у ЦК України договорів про надання послуг виділяють такі: перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії, управління майном, позики, кредитний, банківського вкладу, банківського рахунка, факторингу.

 

Договір перевезення

 

Перевезення – один із видів підприємницької діяльності, яка не супроводжується створенням яких-небудь предметів матеріаль­ного світу. Основний економічний ефект, який сторони одержують у результаті транспортної діяльності, – це переміщення вантажів, пасажирів, багажу й пошти.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про транспорт»[147] єдину транспортну систему України становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у т. ч. метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубо­провідний транспорт та шляхи сполучення загального користування.

У гл. 64 ЦК України міститься перелік договорів, що опосе­ред­ковують відносини з перевезення вантажів, пасажирів, багажу та пошти. Ними визнаються такі договірні конструкції: договір перевезення вантажу (ст. 307 ГК України, ст. 909 ЦК України), дого­вір перевезення пасажира та багажу (ст. 910 ЦК України), договір чартеру (фрахтування) (ст. 912 ЦК України).

У ЦК України поряд з традиційними договорами перевезення вантажу, пасажира та багажу, пошти виділяються й інші договори, спрямовані на надання транспортних послуг, зокрема договір чартеру (фрахтування) (ст. 912 ЦК України), договір перевезення транспортом загального користування (ст. 915 ЦК України). Окрім того, ст. 312 ГК України та ст. 913 ЦК України закріплені положення про здійснення перевезення кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення). Причому відносини організацій різних видів транспорту визна­чаються за домовленістю між ними, що набуває на практиці пере­важно форми договору. Прикладом такого договору є вузлова угода, відповідно до якої пункти перевалки (залізничні станції, порти) зобов’язуються за плату переміщати вантажі з одного виду транс­порту на інший з метою продовження процесу доставки вантажу. Така позиція законодавця наводить на припущення, що в ст. 913 ЦК України передбачається можливість укладення договору переве­зення, на підставі якого виникає зобов’язання з множинністю осіб на стороні перевізника (співперевізниками).

Окремі договори, що застосовуються в транспортній сфері, можна кваліфікувати як змішані. До них, зокрема, належить договір чартеру (фрахтування) судна на певний час та договір морського круїзу.

Поділ договорів перевезення на види здійснюється за різними класифікаційними підставами. Залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють договори перевезення заліз­ничним, автомобільним, повітряним, морським і внутрішнім водним (річковим) транспортом. Залежно від об’єкта перевезення в норма­тивному порядку виділяються договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Залежно від цілі договору перевезення розрізняють: договори, спрямовані на перевезення вантажу, пасажи­рів, багажу, пошти до пункту призначення (наприклад, договір перевезення пасажира та багажу); договори, спрямовані на забезпе­чення перевезення вантажу, пасажира, багажу, пошти (наприклад, договір про подачу й збирання вагонів); договори, спрямовані на організацію перевезень вантажу, пасажира, багажу, пошти (наприк­лад, договір про надання транспортних засобів та пред’явлення вантажу для перевезення). В юридичній літературі наводяться й інші види договорів перевезення[148]. Таким чином, у сучасних умовах фор­мування системи господарсько-правових договорів, спрямованих на надання транспортних послуг, має відповідне законодавче та наукове підґрунтя.

Отже, відомі законодавству договори, що опосередковують процес перевезення, становлять єдину систему договорів, предметом яких є надання послуг. Усю систему таких договірних конструкцій можна поділити на два види: основні й допоміжні[149]. Основні опосередковують головну сферу взаємовідносин перевіз­ників і клієнтури (договори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти), допоміжні – нормальну організацію перевізного процесу (договори про організацію перевезень, транспортного експедиру­вання тощо).

Основними нормативно-правовими актами, що визначають загальні умови перевезення, є: ЦК та ГК України, Повітряний кодекс України[150], КТМ України[151], закони України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт»[152], «Про автомобільний транспорт»[153] та СЗ України[154].

Відповідно до ст. 909 ЦК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. На відміну від зазначеної статті, визначення договору перевезення, що міститься в ст. 307 ГК України, має ще й посилання на «встановлений законодавством чи договором строк», протягом якого повинні бути надані послуги з перевезення вантажу.

Перевізником може виступати тільки суб’єкт підприємницької діяльності, основним видом діяльності якого є перевезення вантажів (залізниця, морське пароплавство, автогосподарство, річкове паро­плавство, а також фізичні особи, які мають право на експлуатацію перевізних транспортних засобів). Як відправник може виступати будь-яка особа – фізична або юридична.

Крім перевізника та відправника, учасником перевезення є також одержувач вантажу. Одержувачем може бути або сам відправ­ник, або інша особа, зазначена останнім у перевізних документах. З огляду на те, що одержувач за договором перевезення набуває певного обсягу прав та обов’язків, якщо відправник не є одночасно й одержувачем вантажу, такий договір розглядається як договір на користь третьої особи.

Договір перевезення вантажів є двостороннім, оплатним і реаль­ним[155]. Послуга за перевезення вантажу надається за плату, при цьому обидві сторони наділяються взаємними правами та обов’яз­ками (оплатний і двосторонній). Крім того, досліджуваний договір вва­жається укладеним з моменту здачі вантажу перевізнику (реальний).

Відповідно до ст. 307 ГК України, п. 23 СЗ України та ст. 134 КТМ України договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Так, на залізничному, повітряному і внутрішньоводному транспорті договір перевезення укладається шляхом оформлення накладної, яка є основним перевізним документом, де зазначені всі умови перевезення, а саме: найменування і місцезнаходження сторін договору; найменування вантажоодержувача; найменування і кіль­кість вантажу; умови з перевезення і строки перевезення; назва місць навантаження і розвантаження; вартість перевезення тощо.

Відповідно до ст. 308 ГК України, п. 23 СЗ України та ст. 98 Повітряного кодексу України договір перевезення вантажів вва­жається укладеним з моменту здачі відправником перевізникові вантажу разом з накладною. Прийняття вантажу для перевезення засвідчується на накладній календарним штемпелем перевізника і видачею ним відправникові квитанції (п. 67 СВВТ СРСР[156]). З цього моменту всі умови, закріплені у накладній, стають умовами дого­вору перевезення. На залізничному і внутрішньоводному транспорті при прийнятті вантажу для перевезення разом з накладною оформлюється дорожня відомість і вантажна квитанція. Дорожня відомість має певне правове значення: а) засвідчує факт видачі вантажу одержувачеві і б) є документом, на підставі якого прова­дяться розрахунки з провізної плати, штрафів за прострочення доставки вантажу та інших зборів. Вантажна квитанція видається відправникові як посвідчення прийняття вантажу для перевезення. У випадку втрати вантажу така квитанція надає право відправникові або одержувачеві пред’явити претензію й позов до перевізника про відшкодування вартості втраченого вантажу, а також інші права під час здійснення перевізного процесу.

На автомобільному транспорті договір перевезення оформ­люється товарно-транспортною накладною, яка за своїм змістом не відрізняється від накладної, що оформлюється на інших видах транспорту (п.п. 10.1 та 16.10 Правил перевезення вантажів автомо­більним транспортом в Україні[157]). До документів, які підтверджують перевезення вантажів таким видом транспорту, належить також подорожній лист[158] вантажного автомобіля.

Договір перевезення вантажу укладають шляхом зустрічних дій обох сторін: подачі перевізником транспортного засобу і пред’явлення відправником вантажу разом із заповненим на кожну відправку транспортним документом (наприклад, накладною). У ньому зазначаються основні умови договору перевезення: наймену­вання сторін, характеристика вантажу, дата прийняття його до перевезення тощо.

Основні права та обов’язки перевізника і вантажовідправника за договором перевезення визначені ст. 909 ЦК України та ст. 307 ГК України. Зокрема, перевізник зобов’язаний доставити ввірений йому вантаж в обумовлений пункт призначення; забезпечити схоронність вантажу та здійснити доставку його в зазначений термін; видати вантаж зазначеному в накладній одержувачеві, виконати вказівку відправника або одержувача вантажу про переад­ресування доставки вантажів, особливо це стосується перевезення вантажів у прямому або у прямому змішаному, у т. ч. і міжнарод­ному, сполученні.

Проте належне виконання договору перевізником обумовлене додержанням ним ряду умов, що є похідними із договору або безпосередньо зі статуту (кодексу) і є необхідними для нормального початку та завершення перевізного процесу. Це, зокрема, стосується стану перевізних засобів. Перевізник повинен подавати під навантаження справні вагони і контейнери, придатні для переве­зення певного вантажу, очищені від залишків вантажу і сміття, а в разі потреби – промиті та продезинфіковані. Придатність вагонів для перевезення вантажу визначає відправник, засобами якого здійснюється завантаження, або залізниця, якщо завантаження здійс­нюється засобами залізниці, а придатність контейнерів, цистерн і бункерних піввагонів – відправник.

При морських перевезеннях вантажів відповідно до ст. 143 КТМ України перевізник повинен заздалегідь, до початку рейсу, привести судно в мореплавний стан: забезпечити його технічну при­датність до плавання, належним чином спорядити його, укомплек­тувати екіпажем і забезпечити всім необхідним, а також привести трюми та всі інші приміщення судна, де перевозиться вантаж, у такий стан, який забезпечував би приймання, перевезення та збере­ження вантажу. Аналогічні обов’язки перевізника передба­чаються прави­лами, що діють на річковому та автомобільному транспорті.

Перевізник повинен забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу. Цей обов’язок виникає з моменту одержання перевізником вантажу і до видачі його одержу­вачеві у пункті призначення. За порушення перевізником цього обов’язку настає відповідальність за втрату, недостачу, псування чи пошкодження вантажу. Забезпечення цілісності і схоронності ванта­жу включає також додержання особливих правил перевезення, що стосуються певних видів вантажів. Зокрема, вантаж, який швидко псується при перевезенні, потребує додер­жання температурного режиму. На автомобільному транспорті контроль за температурним режимом здійснюють контрольно-пропускні пункти автотранспорт­них організацій, що відображається у листі контрольних перевірок.

Перевізник повинен своєчасно виконати свій обов’язок з доставки вантажу до пункту призначення та видачі його одержу­вачеві. Строки доставки встановлюють транспорті статути (кодекси) або правила перевезення. Відповідно до ч. 1 ст. 938 ЦК України, якщо строк доставки у зазначеному порядку не встановлений, сторони мають право визначити його у договорі. При перевезеннях у прямому змішаному сполученні згідно з п. 171 СВВТ СРСР, ст. 118 САТ України строки доставки вантажів вста­новлюють за сукуп­ністю строків доставки їх залізничним та іншими видами транспорту і обчислюють на основі чинних на цих видах транспорту правил обчислення строків доставки.

Крім зазначеного, перевізник у пункті призначення зобов’яза­ний видати вантаж одержувачеві, зазначеному в транспортному документі. Видача одержувачеві вантажу – завершальна стадія перевезення. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Зокрема, залізниця повідомляє одержувача в день прибуття вантажу, проте не пізніше 12-ї години наступного дня.

Відповідно до ст. 66 САТ України, п. 52 СЗ України, п. 100 СВВТ СРСР та ст. 165 КТМ України одержувач при видачі вантажу у пункті призначення, а перевізник при здачі вантажу зобов’язані перевірити масу, кількість місць і стан вантажу.

Вантажовідправник зобов’язаний: 1) підготувати вантаж до перевезення з урахуванням необхідності забезпечення транспорта­бельності та збереження його в процесі перевезення; 2) передати необхідні документи перевізникові разом з вантажем, у разі якщо для здійснення перевезення вантажу законодавством або договором передбачено спеціальні документи (посвідчення), які підтверджують якість та інші властивості вантажу, що перевозиться; 3) сплатити перевізнику провізну плату; 4) прийняти вантаж після його доставки в пункт призначення за умови, якщо відправник вказав себе як одержувача вантажу.

Згідно зі ст. 142 КТМ України, ст. 52 САТ України усі необхідні для перевезення матеріали заготовляє і подає відправник; відправник одночасно з пред’явленням вантажу подає перевізнику необхідну кількість примірників правильно заповнених транспорт­них документів, а також додає до них усі документи, потрібні для додержання санітарних, митних, карантинних та інших правил. На залізничному та внутрішньоводному транспорті на посвідчення прийняття вантажу до перевезення відправнику видається вантажна квитанція чи просто квитанція. При морських перевезеннях, відповідно до ст. 137 КТМ України, відправник разом з вантажем подає перевізнику завантажувальний документ, на підставі якого перевізник видає відправникові коносамент.

Вантажовідправники повинні своєчасно завантажувати подані їм транспортні засоби. На залізничному транспорті строки наванта­ження та розвантаження вантажів залежать від способу (меха­нізованого чи немеханізованого) проведення цієї операції. При морських перевезеннях строк, протягом якого вантаж має бути завантажений на судно (сталійний час), визначається угодою сторін, а за її відсутності – строками, прийнятими в порту завантаження. Домовленістю сторін може бути встановлений додатковий, після закінчення строку завантаження, час для очікування (контрста­лійний час). Перевізник має право після закінчення контрсталійного часу відправити судно в плавання, якщо навіть увесь обумовлений вантаж не завантажено на судно з причин, що не залежать від перевізника. При цьому, відповідно до ст.ст. 148–150 КТМ України, він зберігає право на одержання повного фрахту.

Вантажоодержувач зобов’язаний прийняти вантаж та вивезти зі станції (порту) призначення; сплатити всі додаткові платежі, у т. ч. за розвантаження вантажу тощо. Одержувач має повністю роз­вантажити вагони, цистерни та контейнери. Після розвантаження відповідні ємкості повинні бути очищені всередині і ззовні.

Відповідно до ст. 910 ЦК України за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобо­в’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу – також за його провезення.

Договори про перевезення пасажирів укладаються усно. Укладення договору перевезення пасажира засвідчується проїзним документом встановленого зразка (пасажирським квитком), який підтверджує право пасажира на проїзд відповідним видом транс­порту, а провезення ним багажу – багажною квитанцією. Проте кви­ток не можна вважати письмовою формою договору, оскільки на ньому немає підписів протилежних сторін[159].

Договір перевезення пасажира є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Відповідно до ст. 52 Закону України «Про автомо­більний транспорт» договір перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду. Проте в окремих, передбачених законодавством, випадках такий договір також може бути і реальним (наприклад, при перевезенні пасажирів у туристичних поїздках або на замовлення)[160]. Ці договори вва­жаються укладеними з моменту посадки пасажира у транспортний засіб.

До основних умов договору перевезення пасажирів належать: 1) найменування і місцезнаходження перевізника; 2) вид і маршрут перевезення; 3) вартість проїзду; 4) час відправлення і час прибуття у пункт призначення.

Сторони в такому договорі користуються відповідними права­ми та обов’язками. Основний обов’язок перевізника полягає у тому, що він повинен забезпечити доставку пасажира в пункт призначен­ня, а основний обов’язок пасажира – сплатити перевізнику проїзну плату. Зазначеним обов’язкам сторін за договором кореспондують взаємні права. Так, ст. 911 ЦК України та інше законодавство у сфері перевезення пасажирів містять такі права пасажира:

1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби – на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка – залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспорт­ному документі (квитку) маршрутом.

Водночас пасажири повинні додержуватися чинних на відпо­відному транспорті правил, тобто бережно користуватися майном перевізника. Під час повітряних перевезень з метою забезпечення безпеки польотів, охорони життя та здоров’я пасажирів і членів екі­пажу встановлюється огляд пасажирів, їх ручної поклажі та багажу.

Перевізник, у свою чергу, має право п: а) обмежувати або припи­няти перевезення у випадках стихійного лиха, епідемії, епізоотії або іншої непередбаченої ситуації; б) вимагати від пасажира дотри­мання правил поводження громадян на відповідному виді транс­порту і правил протипожежної безпеки; в) відмовити пасажиру в проїзді у разі пред’явлення недійсного проїзного квитка; г) випрова­дити пасажира з проїзного засобу (рухомого складу) у випадках, передбачених правилами перевезення; д) відмовити пасажиру у поверненні платежів за недійсний проїзний документ у випадках, передбачених правилами, та ін.

Відповідно до ст. 912 ЦК України за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам. Порядок укладення та форма зазначеного договору встановлюються транспортними кодексами (статутами). Цей вид договору застосовується на морському і повіт­ряному транспорті (ст.ст. 133− 134 КТМ України, ст.ст. 1, 98 Повіт­ряного кодексу України).

Договір чартеру (фрахтування) є двостороннім, оплатним і консенсуальним. При перевезенні вантажу на умовах надання відправникові всього корабля, його частини або окремих певних суднових приміщень укладається особливий договір фрахтування судна – рейсовий чартер. Може бути укладений договір перевезення вантажу і без надання відправникові відповідної частини корабля, якщо такий вантаж перевозиться невеликими партіями або поштучно.

Основними документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є: 1) рейсовий чартер; 2) коносамент – якщо договір не передбачає умов рейсового чартеру та 3) інші письмові докази. Коносамент визнається документом, який закріплює правовідносини між перевізником й одержувачем ван­тажу. Такий документ після прийняття вантажу до перевезення перевізник або капітан судна зобов’язаний видати відправникові, що є доказом прийняття ним вантажу до перевезення. Коносамент складається за встановленою законом формою на підставі підписа­ного відправником документа, який містить всі необхідні дані для його заповнення і є товарно-розпорядчим документом та цінним папером. Коносамент підписується тільки капітаном судна або іншим представником перевізника, а вантажовідправник коносамент не підписує.

До основних ознак договору чартеру (фрахтування) відносять: а) найменування судна (якщо вантаж прийнято для перевезення); б) найменування перевізника; в) назву місця прийняття або наван­таження вантажу; г) найменування відправника; д) найменування одержувача вантажу (іменний коносамент) або без найменування (ордерний коносамент чи коносамент на пред’явника); е) найме­нування вантажу, його маркування, кількість місць або кількість відповідної міри (маси, об’єму), а у деяких випадках з описом його зовнішнього вигляду й особливостей; є) фрахт або інші належні перевізникові платежі; ж) вказівку на час і місце видачі коносамента тощо. Особливості предмета зобов’язання за таким договором визначають і специфіку прав та обов’язків сторін.

Доставлений вантаж здається зазначеному в коносаменті одержувачеві. Якщо для перевезення вантажу було надано не все судно і у порту призначення одержувач не отримав вантаж, не розпорядився ним або відмовився від нього, перевізник вправі здати вантаж на зберігання на склад чи в інше надійне місце за рахунок і на ризик відправника вантажу, повідомивши його про це. Якщо для перевезення вантажу було зафрахтоване все судно, капітан у разі неявки одержувача у порту призначення або відмови його від прий­няття вантажу зобов’язаний негайно сповістити про це відправника. Розвантаження і здача вантажу на склад провадяться капітаном лише після закінчення термінів розвантаження і контрста­лійного (понад обумовлений договором) часу, а також за умови, що протя­гом цього строку не надійшло іншого розпорядження від відправ­ника. Відповідно до ч. 3 ст. 167 КТМ України, якщо протягом двох місяців з дня приходу судна в порт зданий на зберігання вантаж не буде запитаний і відправник не сплатить перевізнику всіх належних за це перевезення сум, перевізник вправі продати вантаж. Незапита­ний вантаж, що швидко псується, може бути проданий і до закін­чення зазначеного терміну. Про факт продажу вантажу перевізник повідомляє відправника.

Винагорода, яка сплачується за договором перевезення морсь­ким транспортом, називається фрахтом. Її розмір визначається або за встановленим тарифом, або за згодою сторін. Усі належні перевізнику платежі сплачуються відправником (фрахтувальником). Проте у випадках, передбачених домовленістю між відправником (фрахтувальником) і перевізником, допускається переказ платежів на одержувача. Так, за ст. 163 КТМ України при прийнятті вантажу одержувач зобов’язаний відшкодувати витрати, які поніс перевіз­ник, за рахунок вантажу, внести плату за простій у порту наванта­ження, якщо це передбачено коносаментом або іншим документом, на підставі якого перевозився вантаж.

Відповідальність сторін за договором перевезення будується за принципом вини, виходячи з презумпції вини зобов’язаної сторони. Відповідальність за розглядуваними договорами диферен­ціюється залежно від об’єктів перевезення. Так, у ст. 924 ЦК України та ст. 314 ГК України передбачається відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, вантажоба­гажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо він не доведе, що це сталося не з його вини. Тобто фактичною підставою відпові­дальності за порушення зобов’язань є склад господарського право­порушення.

Відповідно до ст. 314 ГК України у транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покла­дається на одержувача або відправника. Зокрема, за шкоду, запо­діяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає:

· у разі втрати або нестачі вантажу – в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;

· у разі пошкодження вантажу – в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;

· у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголо­шенням його цінності, – у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.

Майже аналогічно вирішується питання про розміри відпові­дальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу ст. 179 КТМ України, п. 195 СВВТ СРСР. При втраті чи нестачі вантажу перевізник, крім відшкодування дійсної вартості або ого­лошеної цінності вантажу, повертає плату за перевезення, одержану за втрачений вантаж, якщо вона не входила у ціну цього вантажу.

Отже, відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псуван­ня або пошкодження вантажу залишається обмеженою, оскільки не всі збитки від цих порушень, зокрема неодержані доходи, у цих зобов’язаннях відшкодовуються.

Необхідно зазначити, що ст. 923 ЦК України та ст. 313 ГК України передбачають відшкодування збитків за прострочення доставки вантажу, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами). Транспортне законодавство передбачає примірний перелік обставин (причин), що звільняють перевізника від відповідальності, якщо він доведе їх існування.

Крім того, ст. 921 ЦК України і транспортним законодавством передбачена відповідальність за порушення договорів про органі­зацію перевезень вантажів, зокрема відповідальність перевізника за ненадання транспортних засобів і відправника за невикористання наданого транспортного засобу. Відправник відповідає за невчасну сплату провізної плати та інших належних перевізникові платежів. Одержувач відповідає за невчасне розвантаження транспортних засобів, якщо це передбачено договором перевезення, а також за знаходження вантажів понад строк безкоштовного знаходження у зазначених пунктах. Відправник також відповідає за наслідки недоліків тари і внутрішньої упаковки, які призвели до бою, пошкодження, деформації, протікання, псування вантажу, порушен­ня термінів доставки, за додаткові витрати у пунктах перевалки на підготовку вантажу для подальшого перевезення або його реалізації. Відповідно до ст. 922 ЦК України перевізник відповідає за затримку відправлення пасажира, вантажу, вантажобагажу і багажу, а також за порушення строків їх доставки в пункт призначення.

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: