Поняття та ознаки інвестиційної діяльності

 

Інвестиційна діяльність має важливий соціально-економічний аспект. Недостатнє дослідження проблем правового регулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної діяльності значною мірою негативно позначається на ефективності залучення та вико­ристання як внутрішніх, так і іноземних інвестицій в Україну, що, в свою чергу, призводить до зменшення ефективності економічного розвитку країни взагалі. Необхідно також зазначити, що структурна перебудова економіки, а також науково-технічний прогрес реалі­зуються шляхом залучення інвестицій. Тому ефективно функціо­нуючий інвестиційний ринок можна назвати одним із факторів швидкого й ефективного економічного та соціального розвитку України.

Інвестування може здійснюватися у вигляді: 1) інвестування діяльності іншої особи; 2) інвестування власної діяльності (самоін­вестування); 3) спільного інвестування діяльності однієї або декіль­кох осіб[205].

Перш ніж розглядати, що необхідно розуміти під категорією «інвестиційна діяльність», потрібно визначитися із співвідношенням останньої та підприємницької діяльності. Якщо брати взагалі, то інвестиційна діяльність є однією із форм підприємницької, але це має місце лише в тому випадку, коли такою діяльністю займається професійний суб’єкт (наприклад, інституціональний інвестор). В іншому випадку не кожна інвестиційна діяльність повинна вважа­тися підприємницькою, проте може бути господарською без мети отримання прибутку. До такого виду діяльності О. М. Вінник пропонує застосовувати категорію «інвестиційна операція», під якою необхідно визнавати окрему дію чи сукупність взаємо­пов’язаних дій, спрямованих на вкладення інвестицій у певний об’єкт (об’єкти) на короткостроковій або середньостроковій основі з метою досягнення певного соціально-економічного ефекту, в т.ч. отримання прибутку[206].

Але головною проблемою в такому випадку є невирішене законодавцем питання про те, чи треба вважати суб’єктами підпри­ємницької діяльності осіб, які володіють контрольним пакетом цінних паперів, але не набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Необхідно звернути увагу, що такий прорахунок законодавця є не єдиним. Якщо взяти до уваги законодавче тлума­чення поняття «інвестиційна діяльність», то відповідно до ст. 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність» нею визнається сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Варто зауважити, що у наведеному визначенні можна чітко простежити помилку законодавця стосовно суб’єктного складу таких правовідносин. Так, по-перше, виходячи з цього визначення, можна констатувати, що іноземні громадяни та особи без громадянства обмежені у праві на заняття інвестуванням, хоч ми знаємо, що це не відповідає реаліям сьогодення. Щодо другого аспекту – юридичних осіб – не встановлюється ніяких обме­жень для такої діяльності, а просто зазначається, що вони мають право проводити операції, пов’язані з інвестуванням різних сфер, тобто не враховано законодавчі обмеження (наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»[207] в Україні забороняється створення телерадіоорга­нізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства; ст.ст. 21–22 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність»[208], за якими вимагається попередній дозвіл НБ України на створення банку з іноземним капіталом).

Виходячи з цього, пропонується визначення, за яким інвести­ційна діяльність – це законодавчо врегульована система практичних дій фізичних та юридичних осіб, за виключенням законодавчих обмежень, а також держави, спрямованих на реалізацію інвести­ційних проектів.

Змістом інвестиційної діяльності є дії її суб’єктів. Тому її ознаки більшою мірою необхідно характеризувати з урахуванням саме цього аспекту. Так, до ознак інвестиційної діяльності належать:

– система практичних дій учасників інвестиційних право­відносин;

– дії, що є основою для виникнення правових наслідків для суб’єктного складу таких правовідносин (виникнення, зміна або припинення права власності, прав і обов’язків);

– система практичних дій, що проводяться з метою досягнен­ня певної цілі, тобто практичні дії, спрямовані на реалізацію саме інвестиційних проектів, а не будь-яка інша діяльність.

 

§ 2. Поняття і види інвестицій. Об’єкти і правові форми інвестування

Для того щоб дати визначення будь-якої економіко-правової категорії, потрібно детально дослідити її ознаки та умови фор­мування. Це повною мірою стосується і категорії «інвестиція». Проте необхідно зазначити, що одноманітного тлумачення «інвес­тиції» як правової категорії у законодавстві України не існує. Закон

 

 

України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Інше визначення містить пп. 14.1.81 п. 14.1 ст. 14 ПК України, за яким інвестиція – господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів і нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів у обмін на кошти або майно. Тобто категорія «інвес­тиція» у наведеному Кодексі вже розглядається як дія (операція). Виходячи з аналізу чинного законодавства та юридичної літера­тури[209], необхідно зауважити, що поняття «інвестиція», за прийнятою термінологією, означає одночасно і дію, і результат цієї дії, тобто і рішення інвестувати, і інвестовані блага.

Ознаки інвестицій:

а) форма вираження. Необхідно зазначити, що інвестиції мо­жуть мати такі форми – матеріальну або інтелектуальну. Це тверд­ження можна обґрунтувати ст. 1 Закону України «Про інвес­тиційну діяльність», в якій прямо вказується, що до інвестицій необхідно відносити грошові кошти, рухоме та нерухоме майно, що має матеріальне вираження, та майнові права, які витікають із автор­ського права, досвід та інші інтелектуальні цінності, до яких можна віднести сукупність технічних, технологічних та інших знань;

б) інвестиції виражаються в грошах. Але це не означає, що інвестиції повинні вкладатися лише у вигляді грошових сум. Під цим твердженням розуміється те, що інвестиції в обов’язковому порядку повинні проходити певне оцінювання, тобто при зараху­ванні їх на баланс підприємства вони повинні мати грошовий вираз;

в) інвестиції завжди спрямовані на відтворення. Основною метою залучення інвестицій є покращення роботи суб’єкта (вироб­ництва);

г) вкладення інвестицій з метою отримання прибутку або досягнення іншого соціального ефекту. Ця ознака передбачає кінце­вий результат проведення інвестиційної діяльності, тобто отримання результату, який планувався під час здійснення інвестицій. Однак виникає питання з приводу доцільності застосування «соціального ефекту» у якості мети розміщення інвестиції. Поняття відповідної категорії у вітчизняному законодавстві не закріплено. У загальному розумінні соціальний ефект передбачає будь-який результативний вплив на суспільство як позитивний, так і негативний. З цього приводу О. Р. Кібенко зауважує, що, безперечно, у п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» мається на увазі позитивний соціальний ефект, що, іншими словами, можна означити як суспільно корисну діяльність … інвестора. Очевидним прикладом такої діяльності, продовжує вчений, є благодійна[210]. Проте О.Е. Сім­сон підкреслює, що комерційна, прибуткова діяльність останнього може також поєднуватися з соціально корисною і передбачати як результат відкриття нових робочих місць, підвищення заробітної плати, соціальну допомогу працівникам[211].

Види інвестицій як результат певного їх групування за обра­ними критеріями класифікації, перш за все, пов’язують з установ­леними законодавством видами матеріальних або інтелектуальних цінностей. Аналіз чинного законодавства України дозволяє виділити декілька видів інвестицій. Так, у пп. 14.1.81 п. 14.1 ст. 14 ПК України міститься вказівка на існування поділу інвестицій на капітальні, фінансові та реінвестиції.

Капітальна інвестиція – господарська операція, яка перед­бачає придбання будинків, споруд, інших об’єктів нерухомої власності, інших основних фондів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації відповідно до ПК України.

Фінансова інвестиція – господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів.

Реінвестиція – господарська операція, яка передбачає здійс­нення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.

У свою чергу, фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Пряма інвестиція  – господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Портфельна інвестиція – господарська операція, яка перед­бачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (за винятком операцій із купівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов’яза­ними з ним особами, в обсягах, що перевищують 50 % загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).

За правовим режимом розрізняють:

– інвестиції, які вкладаються іноземними суб’єктами підпри­ємницької діяльності;

– інвестиції, які вкладаються вітчизняними суб’єктами під­приємницької діяльності;

– інвестиції, що розміщуються особами, які за правовим ста­ту­сом до перших двох груп віднести не можна (наприклад, державні службовці та інші). Тобто можна зробити висновок про те, що іно­земні інвестиції вкладаються іноземними інвесторами, тобто особами (юридичними і фізичними), які не мають правового зв’язку з держа­вою – Україною. Натомість, вітчизняними (національними) визнають­ся інвестиції суб’єктів, які мають правовий зв’язок з Україною (наприклад, громадянин України або юридична особа, яка зареєстро­вана на території України як суб’єкт підприємницької діяльності).

Взявши за основу такий критерій поділу як форма власності, можна встановити такі групи інвестицій:

· приватні – кошти населення (індивідуальних інвесторів), комерційних структур, колективних підприємств, які створені приватними інвесторами;

· державні – кошти, надані з державного бюджету, місцевих бюджетів, державними підприємствами;

· комунальні – інвестиції, засновані на комунальній формі власності, яка отримала своє правове закріплення в КУ.

Якщо взяти до уваги порядок перетину державного кордону, то за формами переміщення капітал у можна встановити такі види інвестицій:

– експортні інвестиції – сукупність об’єктів, які визнаються інвестиціями і вкладаються національними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності за кордоном;

– імпортні інвестиції можна визначити як вкладення, неза­лежно від форми вираження, які робляться іноземними суб’єктами в об’єкти підприємницької діяльності на території України.

Залежно від предмета, тобто виду цінності, інвестиції можна розподілити на такі групи[212]:

– інвестиції у вигляді грошових коштів;

– інвестиції у тілесному (матеріально-речовому) вигляді (рухоме і нерухоме майно);

– інвестиції у безтілесному (нематеріальному) вигляді (різні майнові права: акції та інші цінні папери, корпоративні права, права інтелектуальної власності, права на користування землею та ін.);

– інвестиції у вигляді робіт і послуг.

Інвестиції, залежно від отримуваних інвестором прав, розпо­діляють[213] на:

– інвестиції, у результаті яких інвестор отримує право власності на рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, облад­нання, підприємство як цілісний майновий комплекс);

– інвестиції, у результаті яких інвестор набуває інші майнові права: зобов’язальні права, корпоративні права, право на корис­тування землею і природними ресурсами, право інтелектуальної власності та інші права.

Залежно від періоду інвестування виділяють[214]:

– короткострокові інвестиції: строк вкладення не перевищує одного року (наприклад, лізингове інвестування на умовах договору оперативного лізингу);

– середньострокові інвестиції: термін вкладення від 1 до 5 років (наприклад, інвестиції в облігації підприємства, строк викупу яких умовами емісії визначений в 4 роки; приватизаційне інвес­тування на підставі договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу підприємства);

– довгострокові інвестиції: період вкладення яких перевищує 5 років (наприклад, концесійне інвестування, термін якого (відпо­відно до Закону України «Про концесії»[215]) від 10 до 50 років – залежно від умов договору концесії).

Залежно від правової форми здійснення інвестиційної діяль­ності розрізняють такі форми інвестування:

а) інвестиції у формі позикового капіталу (кредити);

б) інвестиції в формі виробничого капіталу (заснування під­при­ємств, купівля вже існуючих, купівля акцій, заснування дочірніх підприємств);

в) вивіз торгового капіталу (будівництво торговельних під­приємств).

Питання, які виникають з приводу визначення об’єкта тих чи інших правовідносин, у тому числі й інвестиційних, традиційно належать до досить складних у теоретичному плані. Але останнім часом, за словами Р. Б. Шишки, у законодавстві віднайшла під­тримку тенденція визначення їх через конкретні матеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини[216].

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» об’єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі й основні фонди та обігові засоби у всіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права. Законодавство спеціально забороняє інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам екологічних, санітарно-гігієнічних та інших норм або завдає шкоди законним правам та інтересам фізичних та юридичних осіб і державі в цілому. Зауважимо, що об’єктами інвес­тиційної діяльності не можуть бути об’єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Їх інвестування та фінансування може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні ПФ, які створені і діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

Виходячи з положень Закону України «Про режим іноземного інвестування», іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою НБ України;

- валюти України – відповідно до законодавства України;

- будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав;

- акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпора­тивних прав (прав власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

- грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедура­ми) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на вина­ходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

- прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресур­сів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (про­цедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- інших цінностей відповідно до законодавства України.

На думку О. Е. Сімсон, більш вдалим є такий перелік об’єктів інвестування: основні фонди і обігові кошти. Основними фондами, продовжує вчена, необхідно визнавати дорогі засоби виробництва, матеріальні, нематеріальні і фінансові активи, що переносять свою вартість на вартість виробленої продукції протягом декількох виробничих циклів більше, ніж за один рік. Обіговими – визнаються засоби виробництва, цикл обороту яких становить менше одного року[217].

Доцільно звернути увагу, що лише майнові відносини, які складаються між рівноправними суб’єктами у процесі здійснення ними діяльності з приводу залучення інвестиції у підприємницький обіг, і є суто інвестиційними. Причому необхідно зазначити, що було б неправильно розглядати інвестиційні відносини лише як відносини власності, адже учасниками інвестиційних відносин можуть бути не тільки власники, але й особи, які здійснюють окремі правомочності з користування і розпорядження майном, а об’єктами не тільки об’єкти права власності, але й окремі майнові права (наприклад, корпоративні).

Обґрунтовано точку зору, за якою об’єкт в інвестиційних пра­во­відносинах може бути юридичним або матеріальним[218]. Юридичним об’єктом необхідно визнавати дії суб’єктів інвести­ційної діяльності (а саме інвесторів), які направлені на здійснення інвестицій у певній формі. Натомість, матеріальним об’єктом – необхідно визнавати безпосередньо самі інвестиції. Подвійність об’єкта інвестиційних правовідносин, що має прояв у нерозривному зв’язку матеріального і юридичного об’єктів, визначається тим, що цінність стає інвес­тицією лише з моменту розміщення її в об’єкт інвестування[219].

Одним з особливих об’єктів інвестиційної діяльності виступає безпосередньо саме підприємство як цілісний майновий комплекс, оскільки воно вже при створенні є результатом діяльності його засновника (засновників), який наділяє таке підприємство необхід­ними для виконання статутних завдань майном і майновими правами. Так, ч. 2 ст. 66 ГК України серед джерел формування майна підприємства називає грошові і матеріальні внески заснов­ників. У ст. 13 Закону України «Про господарські товариства»[220] зазначається, що внесками учасників товариства може бути майно, майнові права, у тому числі права інтелектуальної власності, грошові засоби.

Аналіз норм чинного законодавства дозволяє вести мову про те, що інтереси інвесторів полягають у потребі отримати у май­бутньому певні матеріальні блага: проценти за облігаціями і проценти за вкладами у банках, дивіденди за акціями, пенсійні виплати на підставі договору пенсійного вкладу і т. ін. Це означає, що як об’єкт інтересу для інвесторів, на думку А. В. Майфата, виступає, перш за все, майно у вигляді речей[221]. У зв’язку з цим очевидно, продовжує вчений, що не визнаються предметом інвес­тиційного інтересу цінні папери, оскільки останні лише посвідчують права інвестора, які виникли у результаті відповідного правочину, і придбання цінного папера як такого не є метою інвестора.

Діяльність, пов’язана із розміщенням інвестором коштів у підприємницьку діяльність іншої особи, буде визнаватися частиною господарської діяльності за умови відсутності фактору система­тичності. У решті випадків інвестиційну діяльність необхідно визнавати частиною підприємницької. Об’єктом же інвестування буде завжди об’єкт підприємницької діяльності[222].

Не завжди точно вказані об’єкти інтересу і у нормативних актах. Так, Закон України «Про інвестиційну діяльність» у якості мети інвестування вказує, поряд із соціальним ефектом, прибуток. Останнє твердження є не зовсім точним, оскільки лише у деяких випадках інвестор, будучи акціонером, може претендувати на отримання саме частини прибутку. Більш того, наявність прибутку – це лише одна з умов реалізації інтересу інвестора, оскільки АТ може прийняти рішення про виплату дивідендів лише за наявності при­бутку. Стосовно ж соціального ефекту в юридичній літературі[223] зазначено, що він не може бути метою інвестування, оскільки вказа­на категорія не вписується у традиційні види об’єктів цивільного права.

Було б, мабуть, недостатнім обмежувати об’єкт інтересу інвес­тора лише отриманням матеріальної (майнової) вигоди. Г. А. Сверд­ликом було доведено, що інтереси учасників цивільних право­відносин можуть бути не лише майновими, але також немайновими та організаційними[224]. Це означає, що об’єкт інтересу для інвестора може проявлятися у факті участі, членства у господарському товаристві[225]. При цьому організаційний інтерес інвестора, який бажає стати учасником господарського товариства, розпадається на дві складові. По-перше, це намір отримати можливість участі у прийнятті рішень через участь у діяльності загальних зборів учасників та інших органів управління юридичної особи, причому цей інтерес може реалізовуватися як у прийнятті необхідних рішень, так і у блокуванні рішень інших учасників. По-друге, інтерес полягає у створенні передумов для виникнення зобов’язальних пра­во­відносин, а саме зобов’язань з виплати дивідендів.

Форми інвестиційної діяльності – законодавчо закріплені пра­вові шляхи, за допомогою яких опосередковується інвестиційна діяльність, тобто встановлюється певний правовий режим здійснен­ня того чи іншого виду інвестування. В наш час найбільш харак­терними формами, які опосередковують інвестування підприєм­ницької діяльності, є:

1. Надання прав на підставі договорів інвестиційного характеру. Необхідно зазначити, що інвестиційне законодавство не встановлює легального визначення поняття «інвестиційний дого­вір», проте у ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» зазначається, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є договір. Виходячи з викладеного, необхідно вважати, що якщо об’єктом договору є інвестиція (у нашому випадку надання прав на викорис­тання чого-небудь), то договір має інвестиційний характер. До останніх необхідно відносити:

– концесійний договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на оплатній та строковій основі суб’єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побуду­вати) об’єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійсню­вати його управління (експлуатацію) відповідно до цього Закону з метою задоволення громадських потреб. Порядок укладання та виконання такого договору регулюється Законом України «Про концесії»;

– договір про розподіл продукції. Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона – Україна доручає іншій стороні – інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних з угодою робіт, а інвестор зобов’я­зується виконати доручені роботи за свій рахунок i на свій ризик з наступною компенсацією витрат i отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. Порядок укладення і виконання такого договору регулюється Законом України «Про угоди про розподіл продукції»[226];

– договір фінансового лізингу. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Порядок укладення і виконання договору фінансового лізингу регулюється ст.ст. 806–809 ЦК України.

2. Створення комерційних структур шляхом інвестування до статутного фонду майнових та інтелектуальних цінностей. За інвес­тиційним законодавством України інвестори мають право розміщу­вати інвестиції у будь-яких об’єктах, а також самостійно визначати цiлi, напрями, види й обсяги інвестицій, залучати для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності. Так, серед джерел формування майна підприємства названі грошові і матеріальні внески засновників. Якщо взяти до уваги ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», то в цьому випадку наголо­шується на видах внесків учасників товариства, якими є майно, май­нові права, в тому числі права інтелектуальної власності, грошові засоби. При цьому необхідно враховувати, що відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»[227] купівля цінних паперів має інвестиційний характер. Платежі при проведенні вказа­них операцій здійснюються згідно з валютним законодавством України.

Проте особливу увагу у цьому контексті займає іноземне інвестування. Так, за ст. 3 Закону України «Про режим іноземного інвестування»[228] іноземні інвестори мають право часткової участі в підприємствах, які створені спільно з українськими юридичними або фізичними особами, або набувати частину у вже діючих підприєм­ствах; створювати підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також філії та інші структурні одиниці або набувати у власність діючі підприємства повністю. На практиці іноземне інвестування має найбільший прояв при реєстрації підприємств з іноземними інвестиціями, якими визнаються підприємства (органі­зації) будь-якої організаційно-правової форми, створені відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 %.

3. Створення спеціальних (вільних) економічних зон. Загаль­ний порядок створення і функціонування спеціальних (вільних) еко­номічних зон на території України встановлюється та регулюється Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»[229]. Відповідно до нього встановлюються загальні засади створення спеціальних (вільних) економічних зон, управління ними, митні, податкові і валютно-фінансові умови їх функціонування, система державних гарантій інвесторам, регулювання економічних відносин із суб’єктами за межами спеціальних (вільних) економічних зон органами державної виконавчої влади, порядок діяльності юридичних і фізичних осіб на їх території, порядок ліквідації спеціальних (вільних) економічних зон. Проте основою створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон є спеціальне законодавство (наприклад, закони України: «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Харкова»[230], «Про спеціальну економічну зону Яворів»[231], «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закар­патській області»[232] та інші). Такими нормативними актами закладено базис здійснення інвестиційної діяльності у кожній окремо взятій спеціальній (вільній) економічній зоні. При цьому необхідно врахо­вувати наявність специфічних вимог, що ставляться до інвесторів під час реалізації інвестиційних проектів на їх території.

4. Інноваційна діяльність. Враховуючи загальні засади право­вого регулювання інноваційної діяльності та відповідно до ст. 3 Закону України «Про інвестиційну діяльність», необхідно звернути увагу на віднесення останньої до однієї з форм інвестиційної діяль­ності.

Проте чинне законодавство не встановило одноманітного тлумачення такого правового поняття. Так, за Законом України «Про інвестиційну діяльність» під інноваційною розуміється діяль­ність, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу, що може зводитися до такого:

а) випуск та розповсюдження принципово нових видів техніки та технології;

б) прогресивні міжгалузеві зрушення;

в) реалізація довгострокових науково-технічних програм з великими строками повернення затрат;

г) фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін в стані виробничих сил;

д) розробка та впровадження нової ресурсозберігаючої техно­логії, яка призначається для покращення соціального та екологіч­ного стану.

При цьому ст. 1 Закону України «Про інноваційну діяльність» зазначено, що інноваційна діяльність – діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

 

⇐ Предыдущая22232425262728293031Следующая ⇒

Поделиться: