Суб’єкти інвестиційної діяльності

 

Під час переходу до ринкових відносин одними з першочерго­вих стали відно­сини, пов’язані з виникненням і функціонуванням ринку інвести­ційних ресурсів, з урахуванням кон’юнктури, що визначається попитом і пропозиціями на них. Доцільно зазначити, що інтереси учасників інвестування реалізуються через участь у відповідних правовідносинах, що виникають між особою, яка здійснила інвес­тування майна (інвестором), та особою, яка прийняла і використовує засоби інвестування – організатором інвестування. За таких обставин головними суб’єктами інвестиційних відносин визнаються інвестори і реципієнти інвестицій, що діють на прин­ципах приватного права: юридичної рівності, свободи волевияв­лення, свободи договору і т. ін. Залежно від функцій, які виконує суб’єкт в інвестиційному процесі, він може бути інвестором, реципі­єнтом, тим й іншим одночасно, або виконувати допоміжні функції, пов’язані з надаванням послуг або виконанням робіт з метою реалізації інвестиційних проектів.

Особливе місце серед суб’єктів інвестиційної діяльності займає держава в особі уповноважених державних органів. Специфіка такого правового становища полягає у виконанні ряду функцій, які залежно від виду правовідносин можуть мати різну правову спрямованість. Держава бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, НБ України, ФДМ України, АМК України. Зауважимо, що загалом суттєво знизилась роль держави як інвесто­ра – вона все більше виступає як суб’єкт, що регулює і стимулює інвестиційні потоки з метою впливу на їх кількість, якість, порядок розміщення та систематизацію. Необхідно підкреслити, що держава в інвестиційних відносинах виступає, з одного боку, як суб’єкт адміністративних владних відносин, а з іншого – може бути безпо­середнім учасником інвестиційних цивільних відносин і виступати у ролі їх суб’єкта. За таких обставин особлива увага відводиться спеціальним режимам інвестиційної діяльності.

З урахування як публічно-правового, так і приватноправового аспектів прояву участі держави як учасника інвестиційних відносин зауважимо, що її функції можуть зводитися до таких:

1) учасник міжнародних договорів про інвестиційну діяльність;

2) регулятор внутрішніх інвестиційних відносин;

3) гарант виконання інвестиційних зобов’язань національним суб’єктом інвестиційної діяльності перед іноземним інвестором;

4) сторона у договірних відносинах з інвестором;

5) безпосередньо інвестор.

До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести такі: державне кредитування, державні позики, роз­державлення і приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, державний лізинг, ліцензування і квотування, антимо­нопольні заходи, стандартизацію та ін. Проте поряд із вказаними формами необхідно враховувати і форми державного регулювання ринку фінансових послуг. Відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»[233] до основних з них належать: нагляд за діяльністю фінан­сових установ; ведення Державних реєстрів фінансових установ; застосування засобів примусового впливу внаслідок порушення вимог законодавства; ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; нормативно-правове регулювання умов функціонування.

Прикладом інвестиційної діяльності держави є передача в оренду державного майна – майнових комплексів. Таким чином майно таких юридичних осіб, їх виробничих підрозділів залучається до підприємницького обороту реципієнтом інвестицій, який за раху­нок доходів, отриманих від підприємницької діяльності, вирішує порядок проведення виплати за оренду. Якщо брати до уваги спільну інвестиційну діяльність держави й іноземних інвесторів, зауважимо, що більшою мірою це характерно для галузі видо­бування корисних копалин (договори про розподіл продукції).

Традиційними формами інвестиційної діяльності місцевих органів самоврядування є створення комунальних підприємств і передача в оренду комунального майна, в тому числі майнових комплексів. У такому випадку особливо важливою є збалансована правова форма, яка враховує і інтереси міста, селища і інтереси орендатора-підприємця.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяль­ність» до суб’єктів інвестиційної діяльності потрібно відносити громадян і юридичних осіб України та іноземних держав, а також самі держави. Звернемо увагу, що за наведеними положеннями до суб’єктів інвестиційної діяльності законодавцем не віднесено осіб без громадянства. Фактично законодавець, не врахувавши цих обста­вин, обмежив вказану категорію у праві на заняття інвести­ційною діяльністю. У зв’язку з указаним ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність» необхідно доповнити вказівкою, що до суб’єктного складу відносяться і особи без громадянства. У той же час у правовій науці запропоновано узагальнити всіх суб’єктів інвестиційної діяльності єдиним поняття «суб’єкт інвестиційного права», під яким потрібно розуміти особу, яка здійснює інвести­ційну діяльність, є носієм певного обсягу прав і обов’язків, право­здатність і дієздатність якої визначаються на основі норм інвести­ційного законодавства, та володіє юридичною здатніс­тю реалізову­вати права і виконувати юридичні обов’язки у певних сферах інвестування в об’єкти, що дозволені чинним законодав­ством[234].

Загалом чинним законодавством встановлюється існування двох категорій суб’єктів, які мають право займатися інвестиційною діяльністю – інвестор та учасник інвестиційної діяльності. Сто­совно того, який зміст необхідно вкладати в поняття «інвестор» і у чому відмінність інвесторів від інших суб’єктів цивільного обороту, в юридичній літературі[235] поки що не існує єдності думок.

Інвестори, відповідно до ст. 6 Закону України «Про інвести­ційну діяльність», є суб’єктами інвестиційної діяльності, що прий­мають рішення про вкладення власних, позичкових i залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Той факт, що суб’єкт набуває статусу інвестора, коли він розміщує капітал у виробництво як засіб отримання ним доходу і тим самим очікує його отримання, як правило, визнається всіма фахівцями. Відмінність думок виникає, як тільки-но мова заходить про те, ким і яким чином може бути отриманий дохід від використання розмі­щених засобів, який ступінь участі інвестора і чи повинен (чи вправі) він взагалі брати участь у цьому процесі.

За загальним правилом інвестор позбавлений можливості не лише участі у використанні інвестицій, але і, як правило, у більшості випадків права контролю за діяльністю організатора інвестування. Наприклад, набуваючи статус акціонера, фізична або юридична особа не бере участі у підприємницькій діяльності, яку здійснює товариство, і тим самим «доручає» АТ використовувати розміщені ним кошти.

Суб’єкт, який інвестує кошти, може розраховувати на додат­ковий захист лише у тому випадку, якщо він не має можливості брати участі у процесі створення майбутнього продукту. Якщо суб’єкт має можливість брати участь в управлінні юридичною осо­бою і здійснювати прямий контроль над нею, наприклад, володіючи контрольним пакетом акцій, то він у змозі сам захистити свої інвестиції[236], а значить, він не є інвестором, і у визнанні за ним особливого статусу, відмінного від інших суб’єктів, немає потреби[237]. Інвестор же, навпаки, має потребу у спеціальних механізмах забез­печення реалізації свого інтересу, спеціальному статусі, норма­тивному його закріпленні.

Інвестори можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Але перш ніж визнати особу (фізичну чи юридичну) інвестором, необхідно встановити, чи відповідає остання вимогам правосуб’єктності, тобто чи є вона право- та дієздатна. Законодавство про інвестиційну діяльність не встановлює обмеження віку для осіб, які здійснюють розміщення коштів з метою отримання прибутку. Не передбачається і реєстрація інвес­тора як суб’єкта підприємницької діяльності. Виходячи з цього, О.Е. Сімсон робить висновок, що для інвестора – фізичної особи достатньо загальної цивільної правосуб’єктності у повному обсязі[238].

Серед широкого кола інвесторів окремо можна виділити професійних (інституційних) інвесторів, якими визнаються суб’єкти підприємницької діяльності, які на професійних засадах від свого імені здійснюють інвестиційну діяльність з розміщення майна, майнових прав та інших цінностей, що передані ними індивіду­альним інвесторам на договірних засадах. Прикладами останніх є: корпоративний інвестиційний фонд, компанія з управління активами, недержавний ПФ, інвестиційний банк і т. ін.

Інвестор, який виступає у ролі вкладника під час здійснення інвестування, є особою, яка безпосередньо за рахунок власних матеріальних ресурсів або інтелектуальних прав реалізує ті чи інші інвестиційні проекти. У ролі кредиторів можуть виступати особи, які надають кредити незалежно від форми (грошова чи товарна). Стосовно покупців, які постають як інвестори, можна визначити осіб, які набувають права власності на об’єкти інвестицій.

О.М. Вінник[239] зауважує, що чинне законодавство України міс­тить низку норм, за якими можна класифікувати інвесторів на окремі категорії, а саме:

1) за Законом України «Про режим іноземного інвестуван­ня» – іноземний інвестор;

2) за п. 1 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист націо­нального товаровиробника від субсидованого імпорту»[240] – недержав­ний інвестор.

У подальшому О. М. Вінник[241] стверджує про необхідність, залежно від форми інвестування, виділення корпоративних інвесто­рів, інвесторів у капітальному будівництві, інвесторів у сфері іннова­ційної діяльності, інвесторів у процесі приватизації, інвес­торів концесіонерів та ін. Така думка є дещо поспішною, оскільки виділення окремих категорій інвесторів у різних галузях національ­ної економіки України передбачає необхід­ність чіткого визначення їх правового становища у відповідних законах, що, як наслідок, зумовить необґрунтоване накопичення нормативного матеріалу. Тому більш раціональним буде удоскона­лення визначення категорії «інвестор» та його правового становища у Законі України «Про інвестиційну діяльність» з обмовкою про те, що особливості його правового статусу можуть бути визначені спеціальним законо­давством.

У правовій науці[242] зауважено, що, крім інвесторів, учасниками інвестиційних відносин можуть виступати: виконавці, банки та інші фінансові структури, інвестиційні інститути, органи державного, регіонального, галузевого, міжгалузевого тощо господарського управління (господарські міністерства і відомства, виконкоми місце­вих рад народних депутатів тощо), органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (НКЦПФР, АМК України). З цього приводу слушно виникає питання про необхідність виокремлення всіх цих суб’єктів. Доречним було б визнання єдиного об’єд­нуючого поняття, яким повинно оперувати чинне законодавство.

Як узагальнююче поняття у літературі стосовно особи, яка приймає інвестиції, запропоновано використовувати категорію «реципієнт інвестицій»[243]. Відповідною категорією оперує у п. 17 ч. 1 ст. 1 Закон України «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», визначаючи його як суб’єкта господарсько-правових відносин, що отримує грошові суми або доход від руху товару, який субсидується у розумінні цього Закону.

Постає питання, хто такий реципієнт та яка характеристика його правового статусу. Реципієнтом[244] визнається суб’єкт, який приймає інвестиції. За правовою природою він є одним із учасників інвестиційної діяльності, власник або володілець об’єкта інвесту­вання, що одержав від інвестора майно, майнові права й інші цінності у власність чи у користування і використовує їх у своїй підприємницькій діяльності або в спільній підприємницькій діяльності з інвестором.

У той же час у юридичній літературі висловлений підхід, за яким, виходячи із функцій, що виконують суб’єкти, які залучають інвестиції, можна як загальну категорію для визначення суб’єктів інвестування використовувати поняття «організатор інвестування»[245]. Свою думку А.В. Майфат аргументує тим, що категорія «реципієнт інвестицій» може бути використана як факультативна, оскільки буквально реципієнт – це той суб’єкт, який приймає, отримує що-небудь, у нашому випадку інвестиції, а функції організатора інвестування є дещо ширшими. Загальні риси правового становища організатора інвестування зводяться до таких:

– організатор намагається отримати у власність майно у вигляді інвестицій, тобто додаткові матеріальні ресурси, для здійснення своєї підприємницької діяльності або іншої діяльності, що приносить доход; при цьому організатор організовує не лише процес інвестування, але й здійснює ту діяльність, яка повинна принести доход як для нього самого, так і для інвестора;

– організатор обіцяє, закріплюючи свої обіцянки у формі цивільно-правового зобов’язання, передати своїм інвесторам майно у вигляді доходу (блага) в обсязі більшому, ніж було передане йому раніше у вигляді інвестицій;

– організатор не надає інвесторам юридичної і фактичної можливості участі у процесі використання інвестицій, у збільшенні майна.

Законом України «Про інвестиційну діяльність» передба­чаються й інші учасники інвестиційної діяльності, які є суб’єктами інвестиційної діяльності, що безпосередньо сприяють процесу вкла­дення інвестиції в об’єкт інвестування або процесу реалізації інвес­тицій, які виконують роботи чи надають послуги, спрямовані на кінцевий результат інвестиційної діяльності – одержання прибутку. Така діяльність здійснюється на підставі додаткового до інвестицій­ного договірного зобов’язання (перш за все застави, гарантії, страхування і т. ін.).

До осіб, які сприяють інвесторам, а у ряді випадків і орга­нізаторів інвестування, відносяться, перш за все, професійні учасники ринку цінних паперів. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»[246] до професійної діяльності на ринку цінних паперів належить: торгівля цінними паперами, депозитарна діяльність, розрахунково-клірин­гова діяльність, діяльність з управління цінними паперами, діяль­ність з управління активами, діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів, діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів.

Для позначення суб’єктів, які здійснюють інвестиційну діяль­ність, у літературі використовується категорія «колективні» або «інституційні» інвестори[247]. Під останніми зазвичай розуміються «фінансові інститути, які залучають кошти великої кількості інвесторів для об’єднання їх в єдиний грошовий пул з подальшим розміщенням на ринку цінних паперів і (або) інвестуванням в об’єкти нерухомості»[248].

А. В. Майфат до категорії колективних інвесторів відносить: а) комерційні банки; б) управляючі компанії інвестиційних фондів (за законодавством України – компанії з управління активами інститутів спільного інвестування); в) акціонерні інвестиційні фонди (за законодавством України – корпоративні інвестиційні фонди); г) недержавні ПФ; д) довірчі управляючі[249].

Крім цього, цей вчений залежно від предмета діяльності виокремлює дві групи серед колективних інвесторів:

1) універсальні колективні інвестори, які здійснюють, крім інвестиційної, ще й інші види діяльності. До цієї категорії інвесторів необхідно віднести комерційні банки, професійних учасників ринку цінних паперів – брокерів та управляючих;

2) спеціальні колективні інвестори, які не здійснюють інших, крім інвестиційної, видів діяльності До них відносяться кор­поративні інвестиційні фонди, компанії з управління активами і недержавні ПФ[250].

Зміст інвестиційних відносин – це взаємодія, поведінка (діяль­ність) учасників відносин, що ґрунтується на їх правах та обов’яз­ках; права та обов’язки інвесторів та інших учасників інвестування визначаються законодавством, належним чином затвердженим інвестиційним проектом, наданими дозволами (ліцензіями), уста­новчими документами зазначених осіб та укладеними між ними договорами[251].

Права та обов’язки суб’єктів інвестиційної діяльності можуть встановлюватися двома шляхами:

· на рівні чинного законодавства;

· на рівні укладених договорів в інвестиційній діяльності.

Проте як і в першому, так і в другому випадку вони є обов’язковими для виконання всіма, без виключення, суб’єктами. Законом України «Про інвестиційну діяльність» передбачено розмежування прав та обов’язків інвесторів та інших учасників інвестиційної діяльності.

Всі суб’єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рiвнi права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Права суб’єктів інвестиційної діяльності:

1. Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про інвести­ційну діяльність» розміщення інвестицій у будь-яких об’єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами національного законодавства, визнається невід’єм­ним правом інвестора i охороняється законом.

2. Інвестор самостійно визначає цiлi, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів i торгів.

3. За рішенням інвестора права володіння, користування i розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

4. Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів i позик. Майно інвестора може бути використано ним для забезпечення його зобов’язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов’язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.

5. Інвестор має право володіти, користуватися i розпоряд­жатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвес­тиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.

6. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян i юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами i на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом i номенклатурою.

Інвестор у випадках i порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний:

– подати фінансовим органам декларацію про обсяги i джерела здійснюваних ним інвестицій;

– одержати дозвіл на виконання будівельних робіт у випад­ках та порядку, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

– одержати письмовий звіт експертизи проекту будівництва у випадках та порядку, встановлених ст. 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

– одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи інвестиційного проекту у випадках та порядку[252], встанов­лених КМ України.

Крім того, суб’єкти інвестиційної діяльності зобов’язані:

– додержувати державних норм i стандартів, порядок вста­новлення яких визначається законодавством України;

– виконувати вимоги державних органів i посадових осіб, що пред’являються в межах їх компетенції;

– подавати в установленому порядку бухгалтерську i статис­тичну звітність;

– не допускати недобросовісної конкуренції i виконувати вимоги антимонопольного регулювання;

– сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначених законами України.

Для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації виконавця, учасники інвестиційної діяльності зобов’язані одержати ліцензію.

 

§ 4. Захист та гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності

Одним з головних завдань держави у регулюванні та залученні інвестицій можна назвати забезпечення інвесторам необхідних гарантій захисту їх прав. За таких обставин законодавством повинно бути передбачено ряд умов, які б стимулювали залучення в економіку України іноземних інвестицій та не допускали відтік вітчизняних інвестицій за кордон.

Основою такого порядку є закріплення правила, за яким на території України щодо іноземних інвестицій та форм їх здійснення встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винят­ками, передбаченими законами i міжнародними договорами Украї­ни. Для іноземних інвестицій у пріоритетних галузях економіки i соціальної сфери державними програмами заохочення іноземних інвестицій можуть встановлю­ватися додаткові пільги.

Захист інвестицій – це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефективній діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпе­чується національним законодавством, а також міжнародними дого­ворами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівно­правний режим, що виключає застосування заходів дискримі­націй­ного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвести­ціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій. З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій.

Компенсація збитків іноземним інвесторам здійснюється з державного бюджету України або з інших джерел у порядку, що визначається КМ України. Сума компенсації має виплачуватися у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в будь-якій іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до чинного валютного законодавства України.

З моменту виникнення права на компенсацію i до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют (лiбор).

Прибуток (доход) іноземного інвестора або інші кошти, одер­жані у валюті України або в іноземній валюті у зв’язку з іноземними інвестиціями, можуть бути реінвестовані в Україні. Порядок реінвестування зазначених коштів визначається Законом України «Про інвестиційну діяльність».

Державні гарантії захисту інвестицій – це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій і не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяль­ності та сплати ними податків, зборів (обов’язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій.

Залучення іноземних інвестицій в національну економіку не можна досягти без встановлення державою системи гарантій для іноземних інвесторів. Законом України «Про режим іноземного інвестування» у ст.ст. 8–12 передбачені такі гарантії:

– гарантії у разі зміни законодавства. Чинним законо­давством України встановлено, що якщо у подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватись гарантії захисту інвестицій, зазначені у Законі України «Про режим іноземного інвестування», то протягом 10 років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені у згаданому Законі до іноземних інвестицій, що були фактично здійснені та зареєстровані до набрання чинності зазначеним Законом, застосовуються державні гарантії, встановлені чинним на той час законодавством;

– гарантії щодо примусових вилучень: встановлена заборона націоналізації іноземних інвестицій, а також їх реквізиції (за винятком випадків реквізиції для здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, що проводиться на підставі рішень органів, уповноважених на це КМ України, і повинна супроводжуватись швидкою, негайною і ефективною компенсацією іноземному інвестору завданих йому збитків – на основі поточних ринкових та/або обґрунтованої оцінки, підтвердженої аудитором або аудиторською фірмою);

– гарантії щодо незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, які передбачають право іноземних інвесторів на оскарження таких дій, а також на компенсацію та відшкодування збитків, завданих іноземним інвесторам внаслідок дій, бездіяльності чи неналежного виконання державними органами України чи їхніми посадовими особами передбачених законом обов’язків щодо іноземного інвестора чи підприємства з іноземними інвестиціями;

– гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності, що полягають у закріпленні за іноземним інвестором права на повернення не пізніше 6 місяців з дня припинення інвестиційної діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України;

– гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій: іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій відповідно до порядку, визначеного НБ України.

 

Запитання для самоконтролю

 

1. Поняття та ознаки інвестиційної діяльності.

2. Поняття і види інвестицій.

3. Об’єкти і правові форми інвестування.

4. Правове становище суб’єктів інвестиційної діяльності.

5. Поняття та правове становище інвестора.

6. Поняття та правове становище реципієнта інвестицій.

7. Правове забезпечення захисту інвестицій.

8. Поняття та види гарантій прав суб’єктів інвестиційної діяльності.

 

 

 

Гришина І. І.

ГЛАВА 10. Правове регулювання
зовнішньоекономічної діяльності

 

 

1. Поняття, ознаки та правове забезпечення зовнішньоеконо­мічної діяльності.

2. Принципи зовнішньоекономічної діяльності та їх характе ­ ристика.

3. Правове становище суб’єктів зовнішньоекономічної діяль ­ ності.

4. Підстави і порядок проведення ліцензування та квотування зовнішньоекономічної діяльності.

5. Поняття, види зовнішньоекономічного договору, його зміст, форма та порядок укладення.

 

 

⇐ Предыдущая23242526272829303132Следующая ⇒

Поделиться: