Функціональні стилі ( високий, середній, низький) і сучасні підходи до оцінки жанрово-стильової динаміки в діахронії.

Традиційно-слогова система в основу класифікації кладе тип образності, мовне вираження виділяє 3 функціональні слоги:

Високий,середній, низький,.(русанівський)

Диференціація стилів у 18 столітті здійснювалась за двома критеріями: традиційно-стильовому і структурно-функціональни. Традиційно слоговий поділ повязувався з членуванням мовного матеріалу за ступенем образності. Це було визначальним для відбору певних жанрів. Жанрово-стильовий поділ певною мірою підпорядковувався традиційним слогам. У структурно-функціональному планіф на матеріалі 18 століття умовно можна виділити 5 стилів:

1)художній;

2) публіцистичний

3)науковий

4)діловий

5) конфесійний.

З поширенням процесу спостерігаються спроби використання традиційної слогової системи для переосмислення відмінностей фі зведення до стилоових. Високий, середній слоги занепадають, а низький і почасти сер. Слог, що спирались на народну основу утверджуються. Ідея слогового поділу відмирає. Визначення за функціями стає основою диференціації.

Системність функціонального стилю – взаємозвязок мовних засобів у конкретному мовленнєвомурізновиді на підставі виконання ним спільного комунікативного завданняЮ зумовленого екстралінг.основою даного мовленнєвого різновиду.

Сучасні критерії виділення стилю:

· Первинні

1)сусп. Сфера

Зміст

Мета

Завдання

· Вторинні

1) форма

2) аудиторія

3) індив. Особл. Учасників спілкування.

Назви стилів: науковий, розмовний, офіц-діловий, художній, мас-медійний.

Риси заг.характеру:

Точність, логічність, виразність, образність.

Жанрова специфіка теологічного трактату

Теологічний трактат як полемічний жанр доберестейського періоду.

Апокрисис Христофора Філалета. За багатством і важливістю текст науково-богослов. Та історичного змісту.Посідає трохи не перше місце в зах.рус. поелміці.16-17 стол. Опублікований двома мовами-пол. і зах. рус.Спершу А був надрукований пол. мовою в а

Полемічний лист

Лист-як поелмічний жанр

«Одпис клірика Острозького». Післяберестейський період.Іпатій Потій –відповідь на його дист напичав Костянтину Острозькому.

· Співвідношення тексту з пропозицією.

· Послідовність і симетричність спростування аргументів і наведення контраргументів

· Дотримання толерантності відповіді

· Порушення норм, безіменний дає віддповідь єпископу.

· Написані староукр. Мовою, що тим більшою мірою має свою внутр. Логіку про творення текстів, складання комунік. Актів різних моделей мовленнєвої поведінки.

· Лист І. Потія до Кост. Острозького починається з визначення сіпльної ком. Мети:Християнський брате….

· Різні шрифти для виділення цитат опонента

· Структура скл з 3 –х частин:2-х передмов, 1 перед. До чительника, 2 перед. Лист до отця єпископа.3-лист. Переждмова до чительника вносить розумяння складності завлдання в якому автоові треба було джати відповідб від імені іншої особи кост. Острозького.апеляція до Бога

· План розповіді з правдивістю

· Встановлення контакту з читачем свого епістемічного стану.

· Силогізм-раціональний виклад

· У тексті лист знімає незбіг двох мовних свідомостей.

· Висловлення позиції мовця від імені її ініціаторі, що ілюструє складність передачі відповіді від іншої особи.

· Тестова комунікація віддзеркалюється у тексті-рамці і тексті-відповіфді, що долучає аргументи, засоби комунікативної такстики, як спроектовані на досягнення кожного зі свого боку, читати з автор. оцінністю.

Проповідь

ХVII ст. у староукраїнській літературній мові репрезентує барокову проповідь, вимоги до якої були сформульовані в гомілетичному трактаті І. Галятовського "Наука, альбо способ зложеня казаня" (1659). Він обґрунтував основні принципи текстобудови, акцентував увагу на актуальному доборі "концептів" і бароковій образності, що засвідчило орієнтування на нові, латино-польські зразки і, відповідно, їхсинтез із греко-візантійськими традиціями.

Так, у "Науці" з'ясовано особливості добору матеріалу проповідником ("казноді-

єю"): це передусім Біблія, патристичні твори, до яких активно долучались тексти

історичного, природничого характеру, що мали на меті задовольнити релігійну ці-

кавість слухача чи читача і досягти спрогнозованого мовленнєвого впливу на реципі-

єнта. Відповідно до визначених функцій "концепти" ("приклади" як основа нарації)

не обмежувалися релігійним дискурсом, більш того – актуалізовано "вмонтовували-

ся" в цей дискурс; не тільки репрезентували православний канон, але й ілюстрували

синкретичність у різнопланових поєднаннях античності і середньовіччя, греко-

візантійського і латино-польського зразків [Мацеевич 1870; Характеристика 1875].

Розквіт барокової ораторсько-проповідницької школи другої половини ХVII ст.

засвідчили стародруковані збірки казань І. Галятовського ("Ключ розуміння", "Не-

бо новое", "Скарбниця потребная", "Гріхи розмаїтії"), А. Радивиловського ("Огоро-

док Марії Богородиці", "Вінець Христов") та ін.

В історичній українській лінгвістиці проповідь ХVII ст. була предметом окремих

досліджень про барокову образність, експресивний синтаксис, особливості текстопо-

будови, зокрема структурні і функціональні параметри проповідницької інтродукції,

а також риторичну термінологію [Зелінська 2009; Полюга 2000]. Значним досягнен-

ням історичної текстографії (наукова серія "Пам'ятки української мови") стала публі-

кація "Ключа розуміння" І. Галятовського (Гал.) з передмовою І. П. Чепіги.

Поза лінгвістичною увагою залишаються питання широкого висвітлення польсь-

кого, латинського впливів на розвиток жанру староукраїнської проповіді протягом

ХVII ст., розкриття її статусу в жанрово-стильовій систематиці літературної мови,

оцінку нового типу проповіді з погляду барокової естетики слова, фрази, специфіку

української барокової проповіді, яка складалася під впливом нових зразків.

Актуальність лінгвістичного аналізу цих текстів у розвитку літературної мови

зумовлена: загальною природою ораторсько-проповідницького жанру, що передба-

чає "повабити до слухання": інтерактивність, діалогічність, процесуальність, інтер-Studia Linguistica. Випуск 6/2012

претаційність, функціональну синкретичність (інформативну, пізнавальну, емоцій-

но-експресивну) у використанні виражальних засобів, адекватне текстопородження,

мотивоване позалінгвальними чинниками, бароковою естетизацією; новими підхо-

дами до їх дослідження з позицій комунікативної і когнітивної лінгвістики, лінгво-

культурології.

Перспективи лінгвістичного дослідження проповіді ХVII ст. передбачають ви-

вчення таких аспектів: періодизації розвитку латино-польського типу проповіді,

встановлення її зв'язку з іншими жанрами і стилями староукраїнської літературної

мови, зокрема Учительними євангеліями та полемікою, з'ясування польського

впливу на розквіт староукраїнської проповіді, розкриття її барокової специфіки.

В Україні проповіді латино-польського типу умовно визначають із початку

ХVІІ ст., від ранньобарокових стародруків Леонтія Карповича "Казаньє двоє", 1615

(Карп.), Мелетія Смотрицького "Казаньє<:> на чест(ъ)ны(й) погребъ…" Леонтія

Карповича, 1620 (См.).

Утім, функціонування нової проповіді фактично починається з 30-х рр. ХVII ст. і

пов'язано з іменем Петра Могили .

Найбільшого поширення вона сягає в другій половині

ХVII ст. (І. Галятовський, А. Радивиловський, В. Ясинський). Безперечно, на розви-

ток проповіді вплинули бароко, теорія і практика викладання в Києво-Могилян-

ській колегії, поглиблення ідеї інтерактивності, що набула актуальності в українсь-

кому соціумі кінця ХVІ–ХVІІ ст.

Принагідно зауважимо, що в оцінці періодизації ораторсько-проповідницького

жанру староукраїнської літературної мови істотно орієнтуватися не тільки на дру-

ковані видання, але й рукописні: так, ще з першої половини ХVII ст. збереглось кіль-

ка рукописних збірок українських проповідей (К.; Кн.), виникнення яких М. І. Пет-

ров співвідносив із впливом польськомовних казань єзуїта Петра Скарги.

Загалом функціональне розширення староукраїнської літературної мови у другій

половині ХVI–ХVII ст. засвідчено розвитком нових чи оновлених жанрів, зорієнто-

ваних на інтерактивність: полеміки, Учительних євангелій і казань. В історичній

українській лінгвістиці кожен із цих жанрів окремо не набув окремого і повного

лінгвістичного висвітлення, як і не з'ясовувались питання про їх комплексну оцінку

з погляду теорії історії літературної мови.

У цьому разі одним із перспективних напрямків функціонального дослідження є

висвітлення генетичного зв'язку, стильової специфіки та дифузії проповіді порівня-

но з іншими жанрами і стилями (передусім Учительними євангеліями та полемі-

кою) у староукраїнській літературній мові другої половини ХVI і ХVII ст. Так, ак-

туалізація євангельської науки в доступній формі мотивувала появу нового жанру в

історії староукраїнської мови – Учительних євангелій. Нові наративні принципи

тексту і роботи з ним культивують полемісти, які через абсолют Святого Письма

розглядають соціальні проблеми. Пошук ефективної аргументації, акцентування

індивідуальної відповідальності в питаннях віри підкреслювало роль суб'єктивного

модусу в полемічних текстах кінця ХVI – початку ХVII ст. [Ніка 2009].

Якщо для полемічних текстів цього періоду характерне апелювання до опонента

зі спростуванням помилковості висловлених ним поглядів, суспільне реагування наНіка О. І.

тогочасне релігійне життя, то в Учительних євангеліях і казаннях полемічний ас-

пект редукується. На відміну від Учительних євангелій, казання збільшували світ-

ський елемент, бароковість, які казнодія "вплітав" у канву релігійної інтерпретації,

тому й були адресовані широкому колу реципієнтів.

Після 30-х рр. ХVII ст. полеміка, як і Учительні євангелія, або розвиваються в

контексті могилянської епохи, втрачаючи свої публіцистичні акценти, або погли-

наються бароковою проповіддю.

З'ясування жанрово-стильових характеристик польського впливу в українських

проповідях і простеження їх динаміки в ХVII ст. зосереджується на: визначеності

структурних параметрів тексту (екзордіум, нарація, конклюзія), популярності "кон-

цептів", які використовуються з "Римських діянь", "Гостинця" Ф. Дзіловського,

"Великого зерцала". Часто українські проповідники взорують на латинських (Меф-

фрета), польських (Петра Скаргу, Фому Млодзяновського) у плані барокових при-

йомів і засобів, пізнавальності, "народності". Унаслідок таких впливів і взаємовп-

ливів розгортається непряма евіденційність (переповідність): наприклад, в україн-

ському казанні активно цитуються святі Августин, Ієронім, які не були визнані свя-

тими у православній традиції. Виразність польського впливу на українське казання

цього часу часто характеризують як "латино-польська проповідь".

Серед проповідників другої половини ХVII ст. А. Радивиловський повно репре-

зентував польський вплив на староукраїнську схоластичну проповідь. Очевидно, це

пояснює той факт, що друковані збірки казань цього лаврського проповідника були

заборонені патріархом Іоакимом ("Огородок Марії Богородиці") або надруковані

без патріаршого дозволу ("Вінець Христов").

Синтез полікультурних парадигм зумовлює появу нових сполук слів, що переду-

сім узвичаює проникнення реалій того часу в релігійну сферу: в А. Радивиловсько-

го Іоан Богослов – "секретарь" неба, Іоан Хреститель – "маршалок" Господа, він

скликає "вольный собор". Відповідно, в українському тексті стають очевидними

лексичні полонізми, типологічні конструкції (заміна називного предикативного на

орудний предикативний), словопорядок за латино-польським зразком.

А. Радивиловський вільний у виборі "концептів" для з'ясування складних релі-

гійних понять. Так, у "Словi • в

Крім барокової майстерності казнодії (анафора, антитеза, симетричність синтак-

сичного оформлення висловлень, що вербалізують протиставлювані смисли, града-

ція), відзначимо його апелювання до похвал Юлїuша цεсара, Помпiεuша,

Аvгuста, и прочїи(х) славны(х) цεсарεй, аби протиставити їх славі Божій. У під-

сумку ця релігійна інтерпретація підкріплюється цитуванням апостола Павла, що

стало характерним для православного дискурсу, на відміну від католицького:

Хвал#йс# w Г(с)дh да хвалитс#, нε хвал#й бw сεбε сεй искuсεнъ, н w егw жε

Бгъ восхвал#εтъ (Р.).

Отже, розвиток проповіді у староукраїнській літературній мові ХVII ст. проілю-

стрував синтез греко-візантійської та латино-польської культурно-релігійних пара-

дигм, поляризованих у середньовічний період.

Акцент на духовності, що часто співвідносять із греко-візантійськими традиція-

ми, визначив специфіку української проповіді ХVII ст., яка не стала повтором но-

вих дискурсивних практик. Культивована як шкільний жанр у Києво-Могилянській

колегії, староукраїнська проповідь, на відміну від польської, не відображала актуа-

льних для цього періоду політичних контроверсій. Виняток становлять п'ять руко-

писних "слів" А. Радивиловського, написаних "часу войны" з турками і татарами

(Рад. Рук), хоча інші його рукописні проповіді за своїм змістом ближчі до Учитель-

них євангелій.

Важливо відзначити, що настанови на інтерактивність, діалогічність, доступ-

ність і пізнавальність староукраїнської проповіді ХVII ст. засвідчили зближення

писемної мови з усною, народною, орієнтованість і на книжників цього часу, і на

ширше – на "посполитих людей".

У передмові до "Науки" І. Галятовський популяризував написання проповіді, так

розкриваючи образність назви свого трактату: Дл# тогw та# книга ключεмъ с#

называεтъ: жε сm εнникомъ до казан# двεри w(т)мыкаεтъ, хиба кто самъ

нε схочεтъ и бuдεтъ лhноватис#, той нε напишεтъ казан#, маючи тuтъ

такъ яснuю наuкu, и такъ латвый способъ зложεн# казан# (Гал.). Його перед-

мова звернута і до "ляиков" (до світських людей), що свідчить про соціокогнітивні

параметри казнодії: и дї#кwны и закwнники, и по школахъ стuдεнти, албо

д#кwвε, и л#иковε иншыи, людε свhцкїи, которыи могuт(ъ) зостати

дховными , чεмu жъ тыи молодыи и здорwвыи нε маютъ до казан#

заправоватис#? Дл# спс εнї# своεгw и людского? Чεмu маютъ порожнεвати и

часъ дармо тратити? И порожнεваньεмъ своимъ Бга̃ wбражати? (Гал.).

Розуміння нових вимог часу (обстоювання релігійної ідентичності, навернення

до віри) визначало зміни у мовній свідомості староукраїнських книжників, нові

дискурсивні практики (наприклад, барокова проповідь І. Галятовського, А. Радиви-

ловського, В. Ясинського; "Учительне євангеліє" К. Транквіліона-Ставровецького,

як і полемічні тексти (лист, послання, теологічний трактат, "відповідь") у викладі

Г. Смотрицького, Лаврентія та Стефана Зизаніїв, Клірика Острозького, Христофора

Філалета).

Лінгвістичні дослідження цих жанрів розвивають специфіку мовностильового

синкретизму, синтезу книжного і народного, запозиченого і питомого, що виявля-

ється в динамічних співвідношеннях і визначає напрямки порівняльно-історичного

вивчення жанрово-стильової динаміки слов'янських літературних мов ХVІ–ХVІІ ст.

У підсумку відзначимо, що староукраїнська барокова проповідь ХVІІ ст. роз-

ширює сферу інтеракції, культивує тип проповіді, який орієнтується на латино-

польські зразки. Разом із тим характеризувати її як винятково "латино-польську"

не доводиться, бо вона не стала її повтором, засвідчивши полікультурну трансфо-

рмованість, синтез греко-візантійських традицій із новими, латино-польськими

впливами.

На материале проповедей А. Радивиловского проанализировано польское влияние на развитие

ораторско-проповеднического жанра староукраинского литературного языка ХVII в.

Житійно-повістева

Мемуарним творам властива документальність, історична достовірність, хоча не виключається право автора на художній домисел. Якщо мемуари як історичне джерело часто поступаються фактичною вірогідністю в порівнянні з літописами і хроніками, не кажучи вже про архівні матеріали, то вони виграють тим, що повніше відтворюють живі і різнобічні картини народного, суспільно-політичного і державного життя, воєнних подій .

Житійна література (житія, агіографія — грецьк. hagios — святий, grapho — пишу) — життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою; літературний жанр, що відрізняється від просто біографії релігійною спрямованістю.

"Правильному житію" була властива розповідь від третьої особи, інколи допускалися відступи: звернення автора до читача, похвали від автора святому. У композиційному відношенні були обов'язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки.

На початку XV ст, житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль "плетіння словес" (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. З XVI ст. починають створювати Четьї-Мінеї, до яких входять заново перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683-1705 вийшли друком 4-томні Четьї-Мінеї Дмитра Туптала. Мотиви, сюжети, образи Ж.л. використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік XVII-XVHI ст.: Лазар Баранович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, а також Г.Сковорода, Т.Шевченко.

Діаріуші ( щоденники)

Щоденник Петра Могили (Записки) – вживав добір цитат.
Кін. 17-пер. Пол.. 18 ст. Успадкований з польщі.

Щоденник Ханенка, в якому вміщено щоденні записки приблизно 1722 року, коли був гетьманом Скоропадський. Входить опис останніх днів того життя, церемонії поховання.

Діаріуш Пилипа Орлика- проблема палеографії, текстології. Переклад – соболь.

Діаріуш Генеральної військової канцелярії( в глухові). Рукописний діаріуш 1722-23 років. Наприкінці 19 ст уривки з цього діаріуша опублікував Лазаревський. Цей варіант пов*язаний із підготовкою до діяльності української делегації у Москві Полуботком.

Діаріуш Марковича, який вів свої записи майже півстоліття (1717-64). Текст рукописний, налічує близько 2 тис аркушів. Половина із цього обсягу (1717-1740) була опублікована з деяким скороченням у 1859 році правнуком Марковича.

Діаріуш Апостола( сина Данила Апостола Петра)

«Зборник летописей» - вміщено щоденник комісії, походи проти війська запорізького. Писав один з учасників польського війська( ім.*я автора не зазначено).

Хроніка Матвія Стрийновського кін 16 ст.

Щоденник Григорія Барського. Жанр мемуарів.

25. Жанрові особливості .Паломницької проза XVIII ст.

Активізація громадсько-політичного і культурного

життя в Україні призвела до пожвавлення її міжнародних

зв’язків, складовою яких були і подорожі до інших

країн.

Змінювався, модифікувався і паломницький жанр.

Ходіння поступово звільнилися з-під традиційного літературного

етикету, у них посилилося світське начало,

яке виявилося у прагненні автора детально відтворити

умови своєї подорожі, розширенні кола його інтересів.

Виразніше окреслилася авторська індивідуальність, белетризувався

стиль, урізноманітнювався арсенал художніх

засобів. Ці процеси були властиві передусім ходінням

Макарія і Сильвестра, Іполита Вишенського,

Варлаама Ліницького, Сильвестра і Никодима, Василя

Григоровича-Барського, Серапіона та Луки Яценка.

Модифікація паломницького жанру

Паломницький жанр епохи бароко зазнав змін. Модифікувався

усталений план ходіння. Автори докладно

зупинялися на тому, як розпочиналася подорож, у яких

умовах і якими країнами вона проходила, які пригоди

відбувалися під час мандрівки.

Прочанин до святих місць був не лише добре обізнаним

із Святим Письмом, а й освіченим. Автори ходінь

цікавилися історією і географією країн, кліматом, станом

торгівлі, політичними стосунками між державами,

упорядкуванням міст, їхньою архітектурою, культурою

і побутом, національним, соціальним і релігійний складом

їхніх мешканців.

Власне із педантичних звітів про мандрівку до Святої

Землі ходіння перетворювали на художній твір, ш;о

було наслідком впливу ренесансних та барокових тенденцій.

Предметом зображення паломника ставали його

власні почуття і переживання, а описи екзотичних країв

та об’єктів, розповіді про несподівані і небезпечні

пригоди набували образного викладу із застосуванням

літературних прийомів.

Паломницький твір XVIII ст. синтезував традиції

жанру і нові уявлення про світ. З одного боку, українсь-

Паломницька проза XVIII ст. 3 0 7

К И Й прочанин покладався на апробовану літературну

схему, заповнюючи її обов’язковим матеріалом, почерпнутим

із Біблії, апокрифічних легенд та місцевих хронік.

З іншого — автор ходіння, відкриваючи під час

мандрівки реальний географічний простір, намагався

доповнити традиційну схему власними враженнями від

подорожі. Поступово нагромаджувався різноманітний

матеріал, який вимагав нової форми викладу. Напрацьована

схема опису збагачувалася за рахунок світського

матеріалу і почала нагадувати складне літера-

турно-мемуарно-географічне творіння, що стало основою

зародження оповідних жанрів, які розвинулися в

літературі в нову епоху (оповідання, новела, нарис, замальовка

тощо). Ходінням того часу властиві динаміка

форм, аплікативність (залучення до тексту художнього

твору цитат з іншого твору), контрастність зображення,

посилення психологізму оповіді.

Олітературнення ходінь у добу бароко відбувалося в

руслі розвитку пригодницького жанру. Мандрівка до

святих місць залишалася у свідомості прочанина богоугодною

і священною справою, проте він усе більше уваги

звертав на умови подорожі, які в історичних обставинах

Середземномор’я ХУП—ХУІП ст. були нелегкими і

небезпечними. Долаючи природні перешкоди, мандрівник

не раз наражався на небезпеку від людей — іновірців,

зловмисників. Загалом це зумовило в ходіннях певну

інтригу розповіді, несподівані колізії, авантюрні елементи.

Поглибився також конфлікт між благим наміром

досягти Святої Землі та природними і соціальними

умовами його реалізації, тому оповідь наповнювалася

складними і суперечливими почуттями паломника, чия

особистість у творі виявлялася виразніше.

Отже, паломницька проза барокової доби урізноманітнювала

і розвивала белетристичні чинники епічного

тексту.

27.:Жанрові особливості поезії

При розгляді жанрових форм тодішньої поезії необхідно враховувати позалітературне, прикладне, етикетне призначення віршових творів: 1) молитовне, покаянне; 2) полемічне; 3) панегіричне (вітальні, поздоровчі, подячні, похвальні вірші; поетично оформлені «побудки», як тоді казали, до доброчинностей, зокрема до меценатства; погребові й поминальні плачі, уславлення померлих, які окреслюють ідеал громадсько-церковного, військового, політичного, культурнопросвітнього діяча; тріумфальні або траурні орації з приводу перемог, поразок братовбивчих зіткнень, стихійних лих тощо); 4) учительне, просвітительсько-напучувальне, морально- чи релігійно-повчальне; 5) декларативне — проголошення тих чи інших суспільно-політичних, просвітительських, літературних позицій.

У середині XVII ст. продовжується, а частково й завершується узгодження жанрової системи української поезії із жанрово-стильовою системою, виробленою західноєвропейськими літературами в епоху Ренесансу і теоретично розробленою в шкільних курсах поетики. Ця система склалася з різнорідних елементів, як класичних (античних), так і середньовічно-фольклорних (новоєвропейських, християнських і автохтонно-поганських). Вона стала кістяком макроструктури новочасного європейського письменства, а згодом зазнавала змін і доповнень, але радикально не перебудовувалась аж до наших днів.

Віршотворство середини XVII ст. багате на поезію, що її києво-могилянські професори визначають як «релігійну» та «ліричну». У ній переважає власне лірика, хоча не виключаються з неї і деякі твори напівепічного характеру.

До категорії ліричної поезії києво-могилянські теоретики відносять «оди», тобто пісні, які імітують радісні чи сумні події і співаються в супроводі музичного акомпанементу. Історичними орієнтирами щодо цього жанру були біблійні псалми царя Давида і антична меліка. Як відомо, в давньогрецькій і давньоримській літературі до ліричної поезії відносили елегію, ямб, дифірамб і меліку, або лірику (у вузькому розумінні). Наші ж теоретики намагаються розрізнити ліричні вірші за функціями, поділяючи їх на показові, дорадчі й судові. До показових вони відносили панегірики, віншування; до дорадчих — напімнення; до судових (очевидно, оціночних) — дифірамби (по суті, ті самі панегірики). Особливості всіх трьох типів, ліричних віршів містять у собі погребові плачі та «ляменти» з приводу тих чи інших подій і діянь. Очевидно, у віршовому репертуарі. XVII ст. до ліричної поезії належать згадані вже як елегії молитовні та покаянні вірші і псальми, а також вся сукупність любовних пісень.

Панегірична поезія у деяких курсах, і з цілковитою підставою, виділяється як окремий жанровий різновид ліро-епічного характеру. Для панегіриків характерна насиченість образами, зокрема запозиченими з античності. Писатися вони мали «високим» стилем. У виклад вплітаються, крім тропів і фігур, сентенції, оповідні приклади; сюжети цих прикладів могли запозичуватись не тільки з християнського, але і з поганського літературного репертуару, але поганські сюжети і образи мали переосмислюватись як алегорії.

Розгляд ліричної поезії в києво-могилянських поетиках завершується підсумковим висновком щодо основних достоїнств жанрових стилів: «Подібно до того, як у героїчній поемі і трагедії достоїнством є величавість, у буколічній поезії — простота, в елегійній — ніжність і легкість емоцій, у сатиричній — їдкість, у комедії — жарти, в епіграмі — дотепність, так у ліричному вірші основне достоїнство — приємність»

Найвизначнішими пам’ятками цього типу панегіричної поезії є декламаційні композиції, присвячені Петру Могилі. Характерні вже їхні заголовки, по-барокковому просторі й пишні.

Панегірики середини XVII ст. хоч і присвячувалися та адресувалися переважно високим особам — царям, гетьманам, церковним ієрархам, у кращих своїх зразках далеко не завжди мали сервілістичний характер й офіційне феодальноцерковне спрямування. У багатьох випадках вони відповідали політичним, моральним та просвітним й естетичним потребам досить широкого загалу тогочасної людності.

Панегірична поезія давала простір для висловлення прогресивних громадсько-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл суспільства до людей, наділених владою. Щодо цього характерні вірші Івана Величковського на честь гетьмана Самойловича, написані з приводу проїзду того через Полтаву 1687 року. Поет закликає до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах».

Панегірична спадщина поетів середини XVII ст. цікава літературною формою. Бароккові панегіристи винаходили несподівані тропи і витончені фігури, хитромудрі алегорії й символи, дотепні каламбури, складні концепти, запозичували образну матерію з античної міфології, літератури та історії, вдавалися до найхимерніших форм віршування, прийомів композиції. Щодо цього показові такі архітвори української бароккової поезії, як «Євхаристиріон» Софронія Почаського, «Еводія» Григорія Бутовича, анонімні «Герби і трени» із «Стовпа цнот», присвяченого Сильвестру Косову, вінці Димитрія Туптала чи його ж поема «Стихи на Страсти Господни».

Поряд із просторими формами панегіричної поезії культивувалися епіграматичні її форми — геральдичні та дескриптивні вірші.

Геральдичні епіграми загалом є звичайним для XVII ст. елементом прикнижного реквізиту. Це — різновид емблематичних віршів. Як і кожна емблема («зрима метафора», в якій «слово і зображення вступають у складні взаємодії» ²⁷), геральдична композиція має три частини: заголовок, малюнок і пояснювальну епіграму. У геральдичних емблемах на малюнках зображено герби аристократичних родів, конкретних представників цих родів, міст, установ. Заголовки, як правило, вказують, кому герб належить. Епіграма коментує герб, даючи панегіричну характеристику його носію в подяку за допомогу при створенні книжки і як «аванс» за підтримку, потреба в якій може виникнути у боротьбі навколо книжки після її виходу в світ. Зміст епіграми зводиться до панегіричного оспівування чеснот гербоносія через перелік або й тлумачення атрибутів герба. Геральдичні епіграми здебільшого анонімні, але в авторстві не важко запідозрити діячів, так чи інакше причетних до появи відповідних видань: у середині XVII ст. це могли бути і автори книжок чи ініціатори друкування їх — Петро Могила, Лазар Баранович, Ігнатій Оксенович-Старушич, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Іван Величковський; і діячі друкарень, які ці книжки видавали, — Андрій Ску(о)льський, Іван Конотович, Михайло Сльозка, Дем’ян Хом’янський, Іоанн Армашенко, Симеон Ставницький, Каліст Меновський.

Дескриптивні вірші реально чи за призначенням є надмогильними написами (епітафії) чи написами, в яких розкривається зміст ікон та книжкових ілюстрацій і воздається хвала зображеним на них особам, пояснюються зображені сюжети.

Етикетна поезія творилася також віршарями «низького» стилю, репрезентантами «низового» барокко. Серед віршової спадщини спудеїв, мандрованих дяків, провінційних священиків знаходимо чимало різного роду, переважно празничних (новорічних, різдвяних та великодніх), віншувальних орацій, витриманих у бурлескно-травестійному й пародійному тоні. Цю категорію «етикетних» віршів XVII ст. репрезентують твори, що їх можна пов’язати з постаттю Петра Поповича-Гученського. Сюди ж належать жартівливі й сатиричні епіграми, епітафії, дедикації, епістолії тощо.

Виконавці шкільних драм.

Шкільні спектаклі ставилися, звичайно, під час релігійних свят, зокрема Різдва і Великодня, а то й з приводу якоїсь події — на публічних іспитах, на честь приїзду до Києва когось із визначних осіб та в інших випадках.

Характерно, що всі ролі в шкільних драмах виконували хлопці- учні («спудеї») школи (дівчата в школах не вчилися). Глядачами на такі вистави, крім викладачів, студентів, їх родичів, городян та селян, запрошувалися високі особи — іноді митрополит чи інші церковнослужителі. Траплялося, що й гетьман із своїм почтом виявляв бажання подивитись виставу. А деколи бували тут і звичайні купці, ремісники, міщани. Уся ця присутня публіка добре підготовлена до сприймання і розуміння суті того, що відбувалося на сцені.

«Важливою особливістю середньовічної духовної драми є її алегоризм, нахил до символів. Це обумовлювалося характером самої християнської релігії, її символічною образністю. Алегоризм був також дуже зручною формою агітації. Давня українська драма добре засвоїла цю рису європейської драми — більшість її дійових осіб, за латино-польським прикладом, були алегоричними. Алегоричні постаті треба було одягнути в такі костюми, щоб глядач здогадався, кого вони уособлюють,— Покору, Ворожнечу, Заздрощі, Віру, Надію, Любов, Ласку, Гнів, Розум, Фортуну, Волю, Жорстокість і т. д. Наприклад, дівчина в білому вбранні зображала Невинність, Злоба у правій руці мала тримати гадюку.