Жанрова своєрідність інтермедій до драм

Із розвитком шкільної драми пов’язане виникнення інтермедії. Інтермедія — невелика за обсягом комічна сценка або п’єса, яку виконували між актами основного драматичного дійства, що мала за мету дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, що розігрувалася в основній п’єсі. За змістом інтермедії, як правило, не були пов’язані із твором, у перервах якого їх розігрували. Їх писали близькою народові мовою, тому вони й набули неабиякої популярності. До того ж за основу українських інтермедій взято мотиви й сюжети усної народної творчості, популярні книжні анекдоти, які відображали життя та побут українського народу.

Наприклад, Інтермедія «Кіт у мішку» має в основі приказку «Кота в мішку не купують». Саме з інтермедії бере початок український театр. Авторами й виконавцями інтермедій були здебільшого учні тодішніх шкіл, зокрема студенти Києво-Могилянської академії та мандрівні дяки.

Тематично інтермедія здебільшого була не залежною від змісту самої драми, хоча у XVIII ст. помічаємо і єдність обох частин вистави (певною мірою в М. Довгалевського і значною — в Г. Кониського). У XIV — XV ст. інтермедія з'являлася у Західній Європі як побутова сценка, близька до фарсу. За характером комічного вона нагадує комедію ситуацій. Позначається напруженістю сюжету, в основі якого — анекдоти чи жартівливі історії; динамічністю дії, жвавістю й дотепністю діалогів, натуралістичними описами. Дійові особи — представники «низького» стану, своєрідні маски визначальних соціально-психологічних типів: селянин, солдат, шахрай і т. д.

Українські інтермедії виникли у зв'язку з розвитком інтермедійного жанру у шкільній драматургії і були типологічно спорідненими з німецькими фастнахтшпілями, англійськими та французькими фарсами, іспанськими енгремесес та італійською комедією дель арте. Функціонували в жанровій системі шкільної драми протягом XVII — XVIII ст., а також окремо у формі рибалтівської п'єси («Трагедія Руська»),

Теорія інтермедії викладалася у шкільних поетиках, особливу увагу на цей жанр звернув М. Довгалевський у «Саді поетичному» (1736 — 1737). Авторами та виконавцями були здебільшого учні тодішніх шкіл, зокрема студенти Києво-Могилянської академії та мандрівні дяки.

В основі українських інтермедій лежали мотиви й сюжети українського фольклору, популярні книжні анекдоти, які відображали життя та побут українського народу. Використовувалася розмовна мова, фразеологічні звороти, прислів'я, приказки. У сценічну дію вводилися танцювальні й вокальні номери. Дійові особи українських інтермедій широко представляли всі національні групи населення України — українців, росіян, поляків, циган, білорусів (литвинів), євреїв та ін.; кожен з них розмовляв своєю мовою або використовував макаронічний жаргон.

Найранішими з відомих нині українських інтермедій є дві поставлені у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам’Янка-Бузька) 1619 р. анонімні вистави «Продав кота у мішку» та «Найкращий сон»; їх було додано до польськомовної драми Якуба Гаватовича про смерть Івана Хрестителя. Вперше в українській літературі в них був показаний чітко окреслений образ селянина. Обидва твори написано віршами, ритміка яких близька до ритміки народних пісень.

Жанрові особливості і тематика інтермедій

Викладач поетики Митрофан Довгалевський у своєму

навчальному курсі давав настанови щодо інтермедій:

«у комедії виводяться особи низькі — наприклад, господар,

литвин, циган, козак, єврей, поляк, скіф, грек,

турок, італієць»; «комедії треба писати сільською мужицькою

мовою»; зміст інтермедій повинні становити

«забавні й жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки

одного над одним слуг, придворних, бідняків, підлесників,

мужиків»; слід застосовувати два типи комізму,

один з яких ґрунтується на смішних словах, інший —

на діях, що викликають сміх.

Українські інтермедії відомі з першої половини

XVII ст. — дві комічні сценки «Продав кота в мішку» і

«Найкращий сон» до драми Якуба Гаватовича. У Дер-

нівському рукописі (друга половина XVII ст.) представлено

п ’ять інтермедій, найбільше їх збереглося у

XVIII ст., зокрема до драм Митрофана Довгалевського

та Георгія Кониського. Персонажі інтермедій — люди

нижчих станів, теми — побутове життя, анекдотичні

ситуації, мова написання — народна розмовна, авторами

здебільшого були студенти, які добре знали народне

життя та фольклор.

В одній з інтермедій до драми Митрофана Довгалевського

«Коміческоє дійствіє на Рождєство Христове»

(1736) висміюється шляхтич, який видає себе за астролога:

«Знаю, що діється і в пеклі, і в небі, маю мудру голову...

». Двоє селян, перед якими вихваляється шляхтич,

кепкують з нього, пропонуючи вгадати, коли їм

гречку сіяти, якої масті вродиться у кобили лоша.

Зрештою, поглузувавши, селяни проганяють його.

В іншій інтермедії змальовано Козака, який з ’являється

на сцені з піснею, де оповідається про полон у

турків і татар, невтішне становище в Україні:

Мати моя старенькая, чи ти мені раденькая,

Моєй молодості, моєй молодості.

Був у турка под руками, а в татаров з кайданами

У самой жалості, у самой жалості.

Дадже правда, тепера добра нема всюди.

Дармо працуєм, виставляєм груди.

Бог виручив мя оттуду, а тепер місця не найду —

В дому не сидіти.

Ліси, поля спустошені, луги, сіна покошені,

Пороспускав діти, пороспускав діти.

Толко ж правда, що треба взирати на Бога,

Той всім єсть в добичі простая дорога.

Пойду знову на Січ-мати, пойду долі вниз шукати,

Козацкая доле, козацкая доле.

Шкільна драма XVIII ст. 3 3 5

Як тільки закінчується пісня, на сцену виходить Лях

зі слугами і нахваляється повернути собі всі українські

землі, що були відвойовані у нього козаками. Побачивши

Козака, Лях ганебно тікає. Ця комічна сцена має соціально-

політичний підтекст, оскільки в сатиричних

формах відображає протистояння України і Польщі.

Гумористично-побутові мотиви звучать в інтермедії

про пиворізів (мандрівних дяків), які самі себе характеризують

іронічно: «Довольствуєм же зіло, что хліба ні куса,

все ходячи по школі, справляєм труса. Потрясши кучерями,

да спати лягаєм, а уставши рано, бражку попиваєм».

Пиворізи мандрують і, шукаючи поживи, промишляють

малярством. Коли ж селянин просить їх намалювати його

портрет, то вони пропонують йому заплющити очі і для

сміху розмальовують фарбами його обличчя.

Інтермедії до драми «Воскресіння мертвих» Георгія

Кониського написані на гумористично-побутові і со-

ціально-сатиричні мотиви. В одній з них змальовано селянина,

котрий оглядає своє поле і сподівається на добрий

урожай. Він непокоїться, що значну частину майбутнього

урожаю йому доведеться роздати («оремо і сіємо на

всякого долю»), тому його родині мало що залишиться.

До того ж якась баба на його ниві «закрутки» робить, щоб

накликати біду. З криком та комічною біганиною він

проганяє її з поля. Цим інтермедія закінчується.

В іншій інтермедії від жорстокого поміщика Підсто-

лія тікає його кріпак і наймається до пана Бандолія.

Між обома панами виникає сварка, внаслідок якої вони

вирішують: розрубати кріпака навпіл і поділити між собою.

Цей незвичайний намір має алегоричний характер

і акцентує безправність селян та свавілля поміщиків,

для яких кріпаки, ніби речі.

Ще в одній інтермедії йдеться про шляхтича, котрий

без усяких причин зарубав у шинку молодого дяка. Злочин

викликає гнів та обурення селян, вони розставляють

тенета і ловлять зловмисника, мов дикого звіра.

«Очепивши путом», селяни тягнуть Ляха і топлять у болоті,

щоб знав, «як християн забивать». У цій сцені відображено

міжконфесійний конфлікт, характерний

для XVIII ст.

Загалом інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет,

простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий

розвиток дії, ефектна розв’язка, виразність персо3

3 6 Барокова доба (друга половина XVI— XVIII ст.)

нажів та їх мовних характеристик. Художніми особливостями

ці твори наближені до образної системи усної

народної творчості, а засоби__комізму тісно пов’язані зі

сміховою культурою народу.

3 0. Українське мовне бароко. Досліджував Чижевський.  Автори досліджень - О. Гнатюк, У. Добосевич, М. Іванек, Б. Криса, Р. Лужний, О. Матушек, В. Мокрий, Б. Парахонський, М. Сорока, В. Шевченко, Л. Ушкалов та ін. Ці праці мають літературознавчий та мистецтвознавчий характер. У XVII столітті з'являються нові ораторські твори барокового типу: проповіді I. Галятовського, Д. Туптала, С. Яворського, А. Радивиловського. Водночас розвивається й теорія красномовства («Наука, албо Способ зложеня казаня» I. Галятовського (1659) та ін.), простежується зацікавлення зразками античної ораторської класики, а в навчальних закладах введено курси риторики та поетики.
У братських школах та Києво-Могилянській колегії, а пізніше - академії спеціально навчали ораторського мистецтва. Викладачі активно працювали над створенням власних риторик. Риторика цього періоду передбачає гарний виклад думок, красивість висловлювання - так виникає розкішний бароковий стиль промов. Крім того, теоретично осмислюються різні стилі мовлення, тропи, фігури, виникає саме поняття стилю. Ідея трьох стилів: В основі цієї ідеї - теза Цицерона про те, що красномовство передбачає вміння говорити про звичайні речі просто, про великі - велично, а середні - помірковано. Високий стиль - поважний, величавий, передбачає застосування великих за обсягом ампліфікацій, вагомих сентенцій, вишуканих метафор та алегорій (для зображення героїчних діянь). Середній стиль використовується з нагоди урочистих подій, у похвалах видатним особам, призначений для відтворення витончених речей. Тут використовуються красиві слова, дотепи. Низький стиль - простий, фамільярний, що відрізняється від загальнорозмовної мови вживанням літературних слів. Найвиразніше теорія стилів розроблена професором Києво-Могилянської академії Феофаном Прокоповичем у праці «De arte rhetorica» («Про риторичне мистецтво»). У період бароко було розроблено поняття «кончетто» («консепт») - дотепний задум, поєднання неподібних речей. Концепт має на меті породити здивування, захоплення. Він може бути словесний - коли зіставляються подібні слова, що означають щось протилежне, або смисловий - гра поняттями. Розвиток виражальних засобів: епітети, тавтології, риторичні звертання, повтори, нанизування метафори, поєднання української лексики з іншомовною, алегорії, поширені також посилання не лише на релігійні тексти, а й на апокрифи, античні міфи. Риси бароко: діалогічність, директивність, емоційність, персвазійність.

32. СОЦІОКУЛЬТУРНА МОТИВОВАНІСТЬ АКТИВІЗАЦІЇ ГРАМАТИЧНИХ І ЛЕКСИКОГРАФІЧНИХ ПРАЦЬ 2 ПОЛОВИНИ XVI-XVII ст.

Українська культура XVI - першої половини XVII ст. розвивалась у складних умовах. Негативно позначилися на ній посилення соціального та національногогніту після Люблінської унії, а також загострення релігійного розбрату післяБерестейської унії. Уряд Речі Посполитої та католицька церква насаджували в Україні польську мову й католицький обряд. Прозиваючи православних українців «Наливайками», слуги короля прагнули викорінити все українське, насамперед школу і мову. Це спричиняло застій у розвитку культури, у поширенні навчання рідною мовою.

Разом з тим позитивно на розвитку культури позначалася просвітницька таблагодійна діяльність братств. Військову і матеріальну підтримку надавало українське козацтво. Належність до європейської держави Речі Посполитої давала змогу українцям навчатися в університетах Європи, тобто знати багато мов, користуватися досягненнями світової цивілізації, сприймати ідеї гуманізму, Ренесансу, Реформації й поширювати їх в Україні.

Спостерігаючи зневагу до освіти і культури рідного народу, нечисленна українська освічена громадськість почала задумуватися над піднесенням національного просвітництва. Центрами розвитку освіти стали міста Острог, Львів, Київ.

У кінці XVI ст. визначну роль у справі організації українських шкіл почали відігравати братства, а Острозька школа сприяла відкриттю братських шкіл у Володимирі, Луцьку, Львові. Кількість шкіл збільшувалася, а отже росла і кількість освічених людей. Поширення ж освіченості сприяло не лише розвитку культури, а й визвольного руху.

Першою і найбільшою в Україні стала заснована 1586 р. Львівська братська школа. До неї, у відповідності зі статутом, набирали дітей різних станів. Учні навчалися зрозумілою їм тодішньою українською книжною мовою. Вони вивчали старослов'янську, грецьку і латинську мови, риторику (літературу), богослов'я і музику. Школа випускала високоосвічених людей, через яких справляла великий вплив на шкільну освіту не лише України, а й Білорусі, Молдови, інших країн.

Ще більшого визнання заслужила заснована у 1615 р. Київська братська школа. Одним із її організаторів і першим ректором став Іов Борецький, який перед тим був ректором Львівської братської школи. Запозичивши основні статутні та просвітницькі ідеї з Львівської школи, Керівники Київської братської школи значно розширили коло предметів, що вивчалися, і поглибили їхній зміст. Школа завоювала визнання громадськості. Допомагати їй стали приватні особи, у тому числі й гетьман Петро Сагайдачний.

Переконання про особливу роль граматики в системі гуманітарних наук з початком XVII ст. стало панівним серед освіченого загалу. Так, у виданій 1632 р. збірці викладачів і спудеїв гімназіуму при Києво-Печерській лаврі "Євхаристиріон" прославляються "сім вільних наук". І першим "коренем умієтности", тобто знання, вони називають граматику .

Латинській освіченості католиків православні прагнули протиставити орієнтацію на грекомовну культуру. Тому важливою подією науково-культурного життя України кінця XVI ст. став вихід у світ підручника під назвою "Адельфотис. Граматіка доброглаголиваго єллино-словенскаго языка" (Львів, 1591 р.), створеного "спудеями" Львівської братської школи і їх вчителем Арсенієм Еласонським. Цей теоретичний підручник грецької мови написаний паралельно двома мовами: грецькою і "словенською". Вона на практиці показала те, що теоретично доводили українські вчені того часу — рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов.

Необхідно зазначити, що розвиток граматичної теорії наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. відбувався у тісному зв’язку з розробкою у галузі церковнослов’янської і тогочасної української лексикографії. Вже на початку 80-х рр. XVI ст. з’являється в Україні анонімна рукописна праця — "Лексис c толкованієм словенских слов просто". Реєстр цього словника складають малозрозумілі чи невідомі широкому загалу церковнослов’янські слова різного походження (слов’янського й неслов’янського), що використовувалися в найуживаніших тоді конфесійних текстах. До реєстру ввійшли й українські слова.

36. НАУКОВІ ЖАНРИ В ІСТОРІЇ УКР.ЛІТ.МОВИ

Наук. стиль зародився ще в Київ. Русі переважно на основі перекладних творів: наук.-природничих («Фізіолога», «Шестоднева» Іоанна Екзарха, «Християнської топографії» Козьми Індикоплевста чи Індикоплова) та історичних (хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела). У 14 — 15 ст. та пізніше його поповнили логіко-філос. трактати, фіз.-матем., астрономічні твори тощо. У 16 ст. у наук, стилі виразно посилюється живомовний струмінь, особливо в істор. л-рі (хронографах), у жанрі передмов, післямов, посвят та ін. З кін. 16 ст. розвивається жанр грамат., лінгв. л-ри (граматики, тлумачні і перекладні словники). Переважно на живій розм. основі функціонував наук.-практ. жанр (лікарські і госп. порадники, календарі, травники, місяцеслови і т. д.). Мовні особливості наук. стилю випливали з потреби забезпечити логічність, доказовість, точність, об’єктивність викладу. Найвиразніші мовні риси — наявність абстр. лексики, термінів, перевага іменників, ускладнений синтаксис. Існував переважно в рукопис. формі. Офіц.-діловий стиль представлений насамперед жанром офіц. листування та урядового управління (листами, грамотами, див.Грамоти 14 — 15 ст.), започаткованим іще в давньорус. епоху. З 16 ст., а особливо з кін. 17 ст., цей жанр збагачується новими видами док-тів: універсалами, наказами, інструкціями, ордерами, промеморіями тощо. Дипломатичний жанр представлений з серед. 17 ст. переважно листуванням гетьм. канцелярій. З кін. 15 ст. розвивається юрид. жанр, що регулювався Литовським статутом 1588: актові книги, купчі записи, духівниці, описи майна, супліки-скарги, судові акти і док-ти, записи свідчень та ін. Для офіц.-ділового стилю характерні усталені початки і кінцівки, стандартна структура тексту, послідовно відтворювані формули, кліше з доволі однотипною лексикою, книжними грамат. формами, складним синтаксисом. Проте в «неофіційній» частині пам’яток широко засвідчується жива нар. мова, особливо в юрид. та епістоляр. жанрах. Про епістолярний стиль дають уявлення переважно пам’ятки 2-ї пол. 17 — 18 ст., за мовою близькі до офіц. листування.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: