До текст. жанрів зараховують Біблію, Євангеліє, богослужіння, молитву, проповідь, псалом, духовну бесіду, видіння, літургію.

Бабич:

-мова канонічної богослужбової літ-ри

-мова тлумачення богослужб літ-ри

-мова популярної(пізнавальної) богослужб літ-ри

-мова проповідей

-мова богослужб. пісне співу

-мова богослужбових методичних (катехістичних) текстів

- розмовне діалогічне мовлення священника з вірянами

- богослужбові публіцистичні тексти

О. Мирончук:

- священого писання або біблійний

- літургійний або богослужбовий

-патрологічний або агіографічний

-проповідницький 9ораторський)

-науково-богословський

-публіцистичний

-канцелярський

-катехістичний або навчально-релігійний

-паломницький

-полемічний

-художньо-релігійний

-епістолярний

-зовнішньо-церковний або міжрелігійний

-усно-розмовний.

23.Катехізис – жанр конфесійного стилю, офіційно віросповідний документ певної конфесії, містить в собі основи віри, часто побудований в діалогічній формі.

Бувають православні, католицькі. Протестантські катехізиси.

Один із перших катехізисів був катехізис, знайдений в місті Несвиш 1563 року. Він здійснив вплив на працю Зизанія. У 1627 році Лаврентій Зизаній опублікував Великий катехізис.

Катехі́зис або катехі́зм, в релігійній літературі частіше вживається написання катехи́зис та катехи́зм^[1] (грец. κατήχησις — повчання, казання) — доступний для всіх підручник зхристиянської віри, що побудований у вигляді питань-відповідей. . Вживається також в переносному значенні — основні положення чого-небудь.

Серед найвідоміших видань катехизисів:

· Католицькі:

· Катехизм св. Пія X (1905)

· Катехизм католицької церкви (1992)

· Протестантські:

· Великий Катехизис Мартіна Лютера (1529)

· Гейдельберзький катехизис (1563)

· Великий Вестмінстерський катехизис (1643)

· Православні:

· Катехізис Лаврентія Зизанія (1627)

 

 

Житійно-повістева

Мемуарним творам властива документальність, історична достовірність, хоча не виключається право автора на художній домисел. Якщо мемуари як історичне джерело часто поступаються фактичною вірогідністю в порівнянні з літописами і хроніками, не кажучи вже про архівні матеріали, то вони виграють тим, що повніше відтворюють живі і різнобічні картини народного, суспільно-політичного і державного життя, воєнних подій .

Житійна література (житія, агіографія — грецьк. hagios — святий, grapho — пишу) — життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою; літературний жанр, що відрізняється від просто біографії релігійною спрямованістю.

"Правильному житію" була властива розповідь від третьої особи, інколи допускалися відступи: звернення автора до читача, похвали від автора святому. У композиційному відношенні були обов'язкові три частини: вступ, власне житіє, висновки.

 На початку XV ст, житійна проза удосконалюється, в ній розвивається стиль "плетіння словес" (емоційно-експресивний), посилюється психологізм розповіді. З XVI ст. починають створювати Четьї-Мінеї, до яких входять заново перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683-1705 вийшли друком 4-томні Четьї-Мінеї Дмитра Туптала. Мотиви, сюжети, образи Ж.л. використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік XVII-XVHI ст.: Лазар Баранович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, а також Г.Сковорода, Т.Шевченко.

Діаріуші ( щоденники)

Щоденник Петра Могили (Записки) – вживав добір цитат.
Кін. 17-пер. Пол.. 18 ст. Успадкований з польщі.

Щоденник Ханенка, в якому вміщено щоденні записки приблизно 1722 року, коли був гетьманом Скоропадський. Входить опис останніх днів того життя, церемонії поховання.

Діаріуш Пилипа Орлика- проблема палеографії, текстології. Переклад – соболь.

Діаріуш Генеральної військової канцелярії( в глухові). Рукописний діаріуш 1722-23 років. Наприкінці 19 ст уривки з цього діаріуша опублікував Лазаревський. Цей варіант пов*язаний із підготовкою до діяльності української делегації у Москві Полуботком.

Діаріуш Марковича, який вів свої записи майже півстоліття (1717-64). Текст рукописний, налічує близько 2 тис аркушів. Половина із цього обсягу (1717-1740) була опублікована з деяким скороченням у 1859 році правнуком Марковича.

Діаріуш Апостола( сина Данила Апостола Петра)

«Зборник летописей» - вміщено щоденник комісії, походи проти війська запорізького. Писав один з учасників польського війська( ім.*я автора не зазначено).

Хроніка Матвія Стрийновського кін 16 ст.

Щоденник Григорія Барського. Жанр мемуарів.

 

25. Жанрові особливості .Паломницької проза XVIII ст.

Активізація громадсько-політичного і культурного

життя в Україні призвела до пожвавлення її міжнародних

зв’язків, складовою яких були і подорожі до інших

країн.

Змінювався, модифікувався і паломницький жанр.

Ходіння поступово звільнилися з-під традиційного літературного

етикету, у них посилилося світське начало,

яке виявилося у прагненні автора детально відтворити

умови своєї подорожі, розширенні кола його інтересів.

Виразніше окреслилася авторська індивідуальність, белетризувався

стиль, урізноманітнювався арсенал художніх

засобів. Ці процеси були властиві передусім ходінням

Макарія і Сильвестра, Іполита Вишенського,

Варлаама Ліницького, Сильвестра і Никодима, Василя

Григоровича-Барського, Серапіона та Луки Яценка.

Модифікація паломницького жанру

Паломницький жанр епохи бароко зазнав змін. Модифікувався

усталений план ходіння. Автори докладно

зупинялися на тому, як розпочиналася подорож, у яких

умовах і якими країнами вона проходила, які пригоди

відбувалися під час мандрівки.

Прочанин до святих місць був не лише добре обізнаним

із Святим Письмом, а й освіченим. Автори ходінь

цікавилися історією і географією країн, кліматом, станом

торгівлі, політичними стосунками між державами,

упорядкуванням міст, їхньою архітектурою, культурою

і побутом, національним, соціальним і релігійний складом

їхніх мешканців.

Власне із педантичних звітів про мандрівку до Святої

Землі ходіння перетворювали на художній твір, ш;о

було наслідком впливу ренесансних та барокових тенденцій.

Предметом зображення паломника ставали його

власні почуття і переживання, а описи екзотичних країв

та об’єктів, розповіді про несподівані і небезпечні

пригоди набували образного викладу із застосуванням

літературних прийомів.

Паломницький твір XVIII ст. синтезував традиції

жанру і нові уявлення про світ. З одного боку, українсь-

Паломницька проза XVIII ст. 3 0 7

К И Й прочанин покладався на апробовану літературну

схему, заповнюючи її обов’язковим матеріалом, почерпнутим

із Біблії, апокрифічних легенд та місцевих хронік.

З іншого — автор ходіння, відкриваючи під час

мандрівки реальний географічний простір, намагався

доповнити традиційну схему власними враженнями від

подорожі. Поступово нагромаджувався різноманітний

матеріал, який вимагав нової форми викладу. Напрацьована

схема опису збагачувалася за рахунок світського

матеріалу і почала нагадувати складне літера-

турно-мемуарно-географічне творіння, що стало основою

зародження оповідних жанрів, які розвинулися в

літературі в нову епоху (оповідання, новела, нарис, замальовка

тощо). Ходінням того часу властиві динаміка

форм, аплікативність (залучення до тексту художнього

твору цитат з іншого твору), контрастність зображення,

посилення психологізму оповіді.

Олітературнення ходінь у добу бароко відбувалося в

руслі розвитку пригодницького жанру. Мандрівка до

святих місць залишалася у свідомості прочанина богоугодною

і священною справою, проте він усе більше уваги

звертав на умови подорожі, які в історичних обставинах

Середземномор’я ХУП—ХУІП ст. були нелегкими і

небезпечними. Долаючи природні перешкоди, мандрівник

не раз наражався на небезпеку від людей — іновірців,

зловмисників. Загалом це зумовило в ходіннях певну

інтригу розповіді, несподівані колізії, авантюрні елементи.

Поглибився також конфлікт між благим наміром

досягти Святої Землі та природними і соціальними

умовами його реалізації, тому оповідь наповнювалася

складними і суперечливими почуттями паломника, чия

особистість у творі виявлялася виразніше.

Отже, паломницька проза барокової доби урізноманітнювала

і розвивала белетристичні чинники епічного

тексту.

27.:Жанрові особливості поезії

При розгляді жанрових форм тодішньої поезії необхідно враховувати позалітературне, прикладне, етикетне призначення віршових творів: 1) молитовне, покаянне; 2) полемічне; 3) панегіричне (вітальні, поздоровчі, подячні, похвальні вірші; поетично оформлені «побудки», як тоді казали, до доброчинностей, зокрема до меценатства; погребові й поминальні плачі, уславлення померлих, які окреслюють ідеал громадсько-церковного, військового, політичного, культурнопросвітнього діяча; тріумфальні або траурні орації з приводу перемог, поразок братовбивчих зіткнень, стихійних лих тощо); 4) учительне, просвітительсько-напучувальне, морально- чи релігійно-повчальне; 5) декларативне — проголошення тих чи інших суспільно-політичних, просвітительських, літературних позицій.

У середині XVII ст. продовжується, а частково й завершується узгодження жанрової системи української поезії із жанрово-стильовою системою, виробленою західноєвропейськими літературами в епоху Ренесансу і теоретично розробленою в шкільних курсах поетики. Ця система склалася з різнорідних елементів, як класичних (античних), так і середньовічно-фольклорних (новоєвропейських, християнських і автохтонно-поганських). Вона стала кістяком макроструктури новочасного європейського письменства, а згодом зазнавала змін і доповнень, але радикально не перебудовувалась аж до наших днів.

Віршотворство середини XVII ст. багате на поезію, що її києво-могилянські професори визначають як «релігійну» та «ліричну». У ній переважає власне лірика, хоча не виключаються з неї і деякі твори напівепічного характеру.

До категорії ліричної поезії києво-могилянські теоретики відносять «оди», тобто пісні, які імітують радісні чи сумні події і співаються в супроводі музичного акомпанементу. Історичними орієнтирами щодо цього жанру були біблійні псалми царя Давида і антична меліка. Як відомо, в давньогрецькій і давньоримській літературі до ліричної поезії відносили елегію, ямб, дифірамб і меліку, або лірику (у вузькому розумінні). Наші ж теоретики намагаються розрізнити ліричні вірші за функціями, поділяючи їх на показові, дорадчі й судові. До показових вони відносили панегірики, віншування; до дорадчих — напімнення; до судових (очевидно, оціночних) — дифірамби (по суті, ті самі панегірики). Особливості всіх трьох типів, ліричних віршів містять у собі погребові плачі та «ляменти» з приводу тих чи інших подій і діянь. Очевидно, у віршовому репертуарі. XVII ст. до ліричної поезії належать згадані вже як елегії молитовні та покаянні вірші і псальми, а також вся сукупність любовних пісень.

Панегірична поезія у деяких курсах, і з цілковитою підставою, виділяється як окремий жанровий різновид ліро-епічного характеру. Для панегіриків характерна насиченість образами, зокрема запозиченими з античності. Писатися вони мали «високим» стилем. У виклад вплітаються, крім тропів і фігур, сентенції, оповідні приклади; сюжети цих прикладів могли запозичуватись не тільки з християнського, але і з поганського літературного репертуару, але поганські сюжети і образи мали переосмислюватись як алегорії.

Розгляд ліричної поезії в києво-могилянських поетиках завершується підсумковим висновком щодо основних достоїнств жанрових стилів: «Подібно до того, як у героїчній поемі і трагедії достоїнством є величавість, у буколічній поезії — простота, в елегійній — ніжність і легкість емоцій, у сатиричній — їдкість, у комедії — жарти, в епіграмі — дотепність, так у ліричному вірші основне достоїнство — приємність»

Найвизначнішими пам’ятками цього типу панегіричної поезії є декламаційні композиції, присвячені Петру Могилі. Характерні вже їхні заголовки, по-барокковому просторі й пишні.

Панегірики середини XVII ст. хоч і присвячувалися та адресувалися переважно високим особам — царям, гетьманам, церковним ієрархам, у кращих своїх зразках далеко не завжди мали сервілістичний характер й офіційне феодальноцерковне спрямування. У багатьох випадках вони відповідали політичним, моральним та просвітним й естетичним потребам досить широкого загалу тогочасної людності.

Панегірична поезія давала простір для висловлення прогресивних громадсько-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл суспільства до людей, наділених владою. Щодо цього характерні вірші Івана Величковського на честь гетьмана Самойловича, написані з приводу проїзду того через Полтаву 1687 року. Поет закликає до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах».

Панегірична спадщина поетів середини XVII ст. цікава літературною формою. Бароккові панегіристи винаходили несподівані тропи і витончені фігури, хитромудрі алегорії й символи, дотепні каламбури, складні концепти, запозичували образну матерію з античної міфології, літератури та історії, вдавалися до найхимерніших форм віршування, прийомів композиції. Щодо цього показові такі архітвори української бароккової поезії, як «Євхаристиріон» Софронія Почаського, «Еводія» Григорія Бутовича, анонімні «Герби і трени» із «Стовпа цнот», присвяченого Сильвестру Косову, вінці Димитрія Туптала чи його ж поема «Стихи на Страсти Господни».

Поряд із просторими формами панегіричної поезії культивувалися епіграматичні її форми — геральдичні та дескриптивні вірші.

Геральдичні епіграми загалом є звичайним для XVII ст. елементом прикнижного реквізиту. Це — різновид емблематичних віршів. Як і кожна емблема («зрима метафора», в якій «слово і зображення вступають у складні взаємодії» ²⁷), геральдична композиція має три частини: заголовок, малюнок і пояснювальну епіграму. У геральдичних емблемах на малюнках зображено герби аристократичних родів, конкретних представників цих родів, міст, установ. Заголовки, як правило, вказують, кому герб належить. Епіграма коментує герб, даючи панегіричну характеристику його носію в подяку за допомогу при створенні книжки і як «аванс» за підтримку, потреба в якій може виникнути у боротьбі навколо книжки після її виходу в світ. Зміст епіграми зводиться до панегіричного оспівування чеснот гербоносія через перелік або й тлумачення атрибутів герба. Геральдичні епіграми здебільшого анонімні, але в авторстві не важко запідозрити діячів, так чи інакше причетних до появи відповідних видань: у середині XVII ст. це могли бути і автори книжок чи ініціатори друкування їх — Петро Могила, Лазар Баранович, Ігнатій Оксенович-Старушич, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Іван Величковський; і діячі друкарень, які ці книжки видавали, — Андрій Ску(о)льський, Іван Конотович, Михайло Сльозка, Дем’ян Хом’янський, Іоанн Армашенко, Симеон Ставницький, Каліст Меновський.

Дескриптивні вірші реально чи за призначенням є надмогильними написами (епітафії) чи написами, в яких розкривається зміст ікон та книжкових ілюстрацій і воздається хвала зображеним на них особам, пояснюються зображені сюжети.

Етикетна поезія творилася також віршарями «низького» стилю, репрезентантами «низового» барокко. Серед віршової спадщини спудеїв, мандрованих дяків, провінційних священиків знаходимо чимало різного роду, переважно празничних (новорічних, різдвяних та великодніх), віншувальних орацій, витриманих у бурлескно-травестійному й пародійному тоні. Цю категорію «етикетних» віршів XVII ст. репрезентують твори, що їх можна пов’язати з постаттю Петра Поповича-Гученського. Сюди ж належать жартівливі й сатиричні епіграми, епітафії, дедикації, епістолії тощо.

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: